Текст книги "Оповідання та повісті, окрушини"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 25 страниц)

ДОВІРА

(Майже автобіографічне…)

Дивно, як це могло статись, що всі ми: сонце, сніг, морозець, дві пари лиж, Ти і я зустрілися випадково в одному місці і в один час?

А взагалі, то це була вже наша третя зустріч. Правда, ми обидвоє після цієї зустрічі вже напевно знали, що будемо одружуватися, хоч формально розмови поміж нами з цього приводу ще не було…

«О молодосте, – напише Ірина Вільде кілька років пізніше, – які в тебе короткозорі очі, а як далеко ними бачиш».

Того морозистого пополудня ми з Тобою вирішили одне кардинальне питання: що саме є найбільш вагомим компонентом у так званому щасливому подружжі?

– Довіра! – сказали ми в один голос.

Глибока.

Беззастережна.

Сліпа, а водночас всевидюча довіра.

І хоч в народі ходить думка, що довголітні заручини не призводять до добра, ми з Тобою становили, мабуть, щасливий вийняток.

Дотримуючись обраного нами принципу, я на самому початку нашої дружби призналася, що в Румунії, у Чернівцях, куди мені як дочці політичного емігранта була на той час дорога закрита, проживає моє перше дитяче кохання чи, як говорили на Буковині, «кіндерлібе».

Ти вислухав мене з увагою (ніякої дивини в цьому немає, адже Ти майже на рік старший від мене!) і промовив статечно:

– Кажеш, тобі було тоді п'ятнадцять років. Гм, йому теж стільки… А ти знаєш, що воно з часом минає…

Бісик ускочив у мене, і я запитала лукаво:

– А що буде, як не мине?

Ти знову подумав, а потім мовив розсудливо:

– А навіть коли б і були прояви рецидиву, то я певний у тому, що… вони будуть настільки незначні, що… ну, що не закаламутять гармонії нашого з тобою життя. Час – найкращий лікар, переконаєшся сама…

– Так, – це вже напевно рогатий з мене заговорив, – але я чула, що час не тільки чудовий лікар, а ще й неабиякий художник. Кажуть, що він уміє навіть сірі спогади перефарбувати в золотий колір.

Ти розсміявся. А сміявся Ти дуже щиро, як здорова, з чистою совістю людина.

– Ах, що варте оте «позолочування»! Таж то позлітка, яка й близько коло золота не стояла. З часом облітає, ледь торкнися її… Мали б ми з тобою чим журитись…

А все ж таки моя сповідь мусила залишити якийсь слід у Твоїй пам'яті, а може, і серця торкнулась, коли за кілька тижнів до нашого шлюбу Ти піддав ідею: чи не добре було б, мовляв, щоб я поїхала в Чернівці, зустрілась там зі своїм дитячим «захопленням» і, придивившись до нього з перспективи часу, остаточно переконалася, що мрії і дійсність не завжди ходять у парі…

Мені відняло мову. Я знала, що в мене буде розумний чоловік, але щоб водночас і такий тонкий психолог…

І за якоюсь асоціацією мені згадалися слова моєї великої вчительки Ольги Кобилянської: «…коли двоє належать одне одному, то чи зможуть вони завсіди бути для себе чимсь поваги й любови гідними. Се в подружжі велика і трудна річ, така річ, що вимагає великої сили; а над нею люди, побираючись, застановляються так мало!»

Але поки що солодке передчуття реальної можливості по стількох роках болючої ностальгії відвідати мою Буковину полонило мене беззастережно.

Треба додати, що за той час мій батько легалізував своє громадянське становище у Галичині, а тому і труднощі із закордонним паспортом відпадали.

Може, нарешті перестане мене мучити сон-привид, який так часто повторюється з малими варіаціями, тільки місце дії завжди одне і те саме: остання прикордонна станція Снятин, де я повинна пересідати на румунський поїзд, який мав би мене завезти до Чернівців.

У снах цей поїзд уже чекав на мене, але як тільки я підходила до нього, він раптово рушав з місця, а я залишалася зі своїм розпачем і безсило дивилася йому вслід.

Аж тепер признаюся Тобі, що після тієї першої поїздки на Буковину перестав мене мучити у снах поїзд-привид.

Ага, Ти ще спитав мене, скільки часу займе в мене цей візит до Чернівців. Я зопалу сказала – три дні. Один день для приїзду, один для від'їзду і один для розмови.

Сказано було в найкращій вірі, але як нерозсудливо!..

І ось я знову у місті своєї юності.

Чернівці!

Найчарівніше місто під сонцем!

 
Над Прутом у лузі калина стоїть…
 

Стривай, скільки мені, далебі, літ сьогодні, коли я жила в епоху серенад і дуелей у Чернівцях?

Дуже можливо, що на той час моя зелена Буковина запізнилася була дещо у своєму культурному прогресі.

Зате скільки було романтичних переживань і емоцій, коли зненацька десь серед півночі під вікном дівочої кімнати «вдаряв» чоловічий хор:

 
…живе там дівчина,
хороша, мов цвіт…
 

Правда, тоді ще не було висотних будинків…

І ось я і ніби не я, бо щось сталося зі мною: мені знову п'ятнадцять літ, і я іду по Бангофштрасе до центру міста. І чітко усвідомлюю, що це не облудний сон, а реальна дійсність!

Така сама реальна дійсність, як ота босонога жінка переді мною з писаними бесагами на плечах, як отой бородай купчик, що стоїть на порозі свого склепу (Ти дивись, яка влучна, я б сказала, навіть історична назва, адже колись справді всі крамниці були в склепах!) і тихим, але настирливим голосом заманює клієнтів.

Так само, як у часи моєї юності, височить над містом гранчаста ратуша з триколірним прапором, так само, як тоді, стоїть посеред ринку, мов символ окупаційної влади, чавунний бик, ніби то твій герб, зелена Буковино…

Стривай, а я хіба Тобі не розповідала, як один юнак закупив на Гольцпляці фіру сіна, заплатив за довіз, велів доставити сіно і скинути його перед фігурою бика на ринку…

Можеш уявити собі, який переполох зчинився серед сигуранци і які тортури перейшов бідний чоловік, поки нарешті вияснилося, що він не «злочинець», а жертва панського жарту. Не рушилася з місця і моя гімназія.

Навіть і зодягнена була в той самий жовтий «австріяцький» колір, що і в часи моєї юності.

Так само, як тоді, з Монастирської гірки місто здавалося одним зеленим із чорними переливами килимом, а на тлі того зеленого моря яскріли дахи Метрополії, вкриті черепицею, розмальованою під народну вишивку.

Між іншим, від букових лісів пішла і назва краю: Буковина.

Так само, як і за часів моєї юності, стрункі, наче єгиптянки, швабки з Рошоша несли на головах наповнені городиною кошики і замітали брук своїми рясними спідницями; так само, як тоді, захриплим голосом заводив сліпий жебрак: «Котра ручка дала, аби панувала…»

Навіть столітні липи і клени у «фольксгартені» (сьогодні це парк ім. Калініна) нітрохи не постаріли, але і – о диво! – не виросли теж!

Тепер скажи сам, чи не могла я мати ілюзію, що застану своїх друзів такими, якими залишила дванадцять років тому?

Тепер мені треба було тільки телефонувати до друга мого дитинства та домовитись щодо часу й місця зустрічі…

Чи зрадів, почувши мій голос?

Як Тобі сказати?

Річ у тому, що за ті роки він взагалі відвик від мого голосу, але коли, нарешті, вже усвідомив, хто його турбує, то йому годилося б уже виявити радість з того приводу.

І коли я о шістнадцятій годині (з дипломатичним кількахвилинним запізненням) увійшла до кафе на вулиці Румунській (гай-гай, а була колись Руська!), то мені назустріч підвівся щуплий елегантний чоловік) тоді щойно входили в моду чоловічі білі костюми), і я до того збентежилася, що в мене почав заплітатися язик.

Прагну бути з Тобою щирою до кінця: не настало розчарування, як ти сподівався, а просто вся ота зустріч виглядала як одне непорозуміння.

А при непорозумінні знімається вина з обидвох сторін, чи не так?

Факт, що цей елегантний мужчина, наче з паризького журналу мод, і той, трохи сутулуватий хлопчина в поношеному костюмі зі старшого брата, – одна й та сама особа, практично не мав для мене вже жодного значення.

З тією різницею, що з наказу доброї, а чи злої сили, образ хлопчини з меланхолійними очима відверто житиме лише в пам'яті мого серця, не зачіпаючи ні живих, ні мертвих, ніби крильце мушки, залляте бурштином…

А що таке мертве крильце мушки в золотому полоні?

Його нема, бо воно мертве, але воно і є, бо, залите бурштином, може існувати до кінця віку нашої планети.

Про що ми розмовляли?

А про що розмовляють малознайомі люди?

Про все і про ніщо.

Він провів мене на вокзал, по дорозі купив галузку білого бузку, передав сердечні вітання моїм батькам і нареченому, тобто Тобі, побажав мені всього найкращого на майбутній «новій дорозі життя», а ще – теплий потиск долоні, трохи формальний поцілунок у руку, «напиши, як заїхала» і finita la commedia! [20]20
  Комедія закінчена! (Італ.)


[Закрыть]

Чи боліло?

Чужі люди не можуть завдати болю, бо це привілей найближчих, чи не так?

А звідки все ж таки той щем у серці?

Не треба задавати таких питань самому собі.

По дорозі, де роздвоюється залізнична вітка Снятин – Лужани, прийшла до мене спокуса, якій я була не в силі опертись.

Десять з чимось кілометрів, тільки десять з невеличким «гаком» звідсіль розміщене село Веренчанка, яке у моєму серці за час проживання у «Польщі» виросло до символу Батьківщини.

Колись у цьому акаційовому селі (їй-бо, тут навіть гаї з самих акацій) учителювали мої батьки, тепер проживала подруга моїх юних літ, найперша повірниця моїх юних тривог, дівчина з гарним грецьким ім'ям Артемізія…

Бути в Римі і не бачити папи римського, хто таке чував?

Тим паче, що я затримуюсь тільки на одну добу. Від поїзда до поїзда.

Післязавтра о цій самій порі буду їхати вже до Станіслава…

Йому, – зацитькувала я свою совість, – розповім, як на мене найшла спокуса походити стежками юності, він, тобто Ти, зрозуміє, і все стане на свої місця.

Кажуть же французи: усе зрозуміти – це все простити…

Хай це буде свічка на вівтар моєї юності.

Так виглядав мій первісний намір, отак малася моя щира добра воля, а як все по-іншому закрутилося!

Сталося щось майже непростиме: я повернулася додому через два тижні без двох днів, а не повідомляла Тебе, що затримуюсь, бо… я кожного вечора готувалася у дорогу і кожного ранку відкладала до наступного дня.

Повертаючи до Веренчанки, я не врахувала того, що тут проживають учні й учениці моїх батьків, колишні мої шкільні подруги і товариші та їх батьки, колишні друзі моїх батьків…

Переді мною постала дилема: або не відвідати нікого (розуміється, Артемізія виняток!), або побувати в гостині в кожного, хто тебе запрошує.

Можна й не додавати, бо буковинці відомі і своєю буковинською гостинністю, бо це знає кожен, хто мав щастя побувати в тому зеленому лузі нашої Батьківщини…

Доїжджаючи до Станіслава, тобто до сьогоднішнього Івано-Франківська, я почала відчувати болісний страх: а чи Ти зустрінеш мене, невдячну, на пероні, а якщо й зустрінеш, то як?

І коли я з вікна вагону побачила, як Ти розгублено шукав своєї «згуби», мене з розчулення запекло в очах. Адже за час моєї відсутності нічого не змінилося ні в нас, ні поза нами.

Просто земля зробила кільканадцять обертів довкола своєї осі і ми знову разом, на тому самому місці, де попрощались…

Чи повинна була я першою торкнутися причини мого запізнення?

Безперечно!

А чому цього не зробила?

Не вмію дати відповідь на це питання.

І до сьогодні не знаю, що мене спонукало піддати такій ризикованій «пробі вогню» своє щастя…

Гай-гай, «якби-то молодість знала, а старість – могла…»

Ще й тепер не раз (по стількох роках!) запитую себе: де було джерело Твоєї незбагненної для мене недосяжної сили волі, а чи чоловічої найвищої проби гордості…

Чи кінець кінців – сплаву одного й другого?

А може, подіяв тут закон, який ми п'ять років тому прийняли без дебатів і одноголосно: основною підвалиною тривалої гармонії у подружжі – це довіра?

Ти взяв мене під руку, валізку в другу руку, і ми подались до дому моїх батьків, який скоро став і Твоїм домом.

СЕСТРА ІЗИДОРА

Нагла смерть Ізидора знецінила його в очах села. Перекреслила одним махом все добре, що він зробив для людей. Ті, які не докінчили в нього курсу лікування травами, мали жаль до Ізидора, що повівся так легковажно. Розпочати роботу і не докінчити – міг хіба який пройдисвіт.

Якщо ми насправді був близький до природи, то не могло такого бути, щоб не мав передчуття своєї близької смерті. Чому ж тоді, як порядна людина, за якого його мали в селі, не вишколив когось на своє місце?

А якщо смерть заскочила його зненацька, то що ж у такому разі варті всі оті захвалювані ним трави і коріння?

Оселився Ізидор в нашому селі п'ятнадцять років тому, купивши у громади стару «нічию» хату зі старим садом. Казав, що його легені і нерви вимагають гірського повітря.

Ще того самого літа помітили сусіди, що Ізидор ходить в луги й на полонини по зілля. А втім не ховався з тим, що займається траволікуванням. Під повіткою, на веранді, на дощечках під стріхою, у затінку на веретах сушилися розмаїті трави та коріння, призначення яких знав поки що він один.

Сусідам цікаво було знати, чи ті ліки, які дає Ізидор людям, випробовує насамперед на собі?

Питання доречне, але звідки можна знати, що робить людина за спущеними фіранками і замкненими дверима?

Трав'яні ліки мусили допомагати людям, якщо приїздили до нього з далеких сіл, ба, навіть на машинах з самої області.

Сусід зліва, Марчишин, тобто чоловік Марчихи (це так Марка «охрестили» в селі, відколи жінка взяла його під ноги), всякими небилицями забиває баки тим, що пораються біля тіла Ізидора, аби менше про власну смерть подумували.

Ізидор лежить на столі, а цей придибашник присягається, що сумерками забігали до покійного вдовиці чи дівчата, годі було розпізнавати, бо завивались по самі очі, нібито за тим зіллям, що гріх залиша безслідним, і можна його вживати в кожній потребі, бо ані раз не шкодить на серце.

Газди сміються не так з придибашки, як з самого Марчишина: мой, брате, якби ти раніше знав цю практику, то, може, в тебе було б удвоє менше дітей?

Марчишин вдає злосного: це що за пуста бесіда? Як то дев'ятеро дітей ділити на дві купи?

Добрий спирт на травах – ані мови!

Кожний з них має вже в чубку, але бодай то добре, що, з огляду на покійника, в домі закрили дзеркало рушником.

Тому, що белендить Марчишин, можна вірити, а можна й не вірити, але що два роки тому питав за Ізидором якийсь протертий вже міщух з пофарбованим волоссям, а потім лудив бахурів грішми, аби йому старали зілля сторчика і коріння підойми, то таки правда.

Жіночий рід в селі прозивав Ізидора «пристійним мужчиною», хоч бозна, що одна з другою розуміли під цим.

Вдові Марті, що приходилася Ізидорові сусідкою не справа і не зліва, а із-за плечей, здавався Ізидор пристійним тільки у німецьких чоботях і в куртці з того самого картатого матеріалу, що кашкет і рейтузи. Зрештою, на Мартин смак нема що дуже покладатись, бо відколи ялиця вбила її чоловіка, з нею щось поробилося і вона стала вірші укладати.

Деякі з Мартиних коломийок явно стосувались Ізидора, хоч він сам, напевно, не давав приводу для цього.

Всі знають, що покійний тримався віддалеки від жіноцтва, а найкращий доказ цього – що сам собі сорочки прав.

Інша річ, як вони виглядали на ньому.

Аж ось одного травневого дня, який нічим не різнився від попереднього, Ізидор помер.

Юрків хлопчисько (син сусіда справа) приніс зранку молоко Ізидорові і застав двері зачинені.

– О, Ізидор сьогодні поквапився у луги, – сказав Юрко до жінки.

Та послала хлопця з молоком ополудні.

Те саме. Двері зачинені, вікна, як і вранці, запнуті. Видно, Ізидор вибрався в далекі полонини.

Прийшов малий поночі, а в хаті не світиться. Перестрашений хлопчисько побіг по маму. Юрко метнувся по сусідах. Сусіди виломили двері. Ізидор, одягнений до дороги, лежав мертвий на підлозі коло ліжка. Видно, хотів по-господарськи вмерти на постелі, але це йому не вдалося.

Юрко наливав настойки на спирті собі й усім, хто був у хаті, припрошував від імені покійного і запевняв, що Ізидор все відчуває і розуміє, тільки не може цього дати пізнати людям, а тому, аби йому не так було прикро, треба випити ще по одній.

– Хоч смерть, кажуть, нібито від бога, то все ж таки вона – одна велика кривда людині і тому, – белендить далі Юрко, – через оцю останню кладку на той бік повинні людину підтримати чиїсь близькі руки. Сусіди – добрі для веселощів у компанії, а для смерті найбільше надається таки родина. А чи мав покійний яку родину?

Мусив мати! Не може такого бути, щоб на людині кінчався її рід! Якщо нема рідних, то є кревні або кревні кревних…

Марта – а хто б інший! – пригадала сусідам, що колись приїздила сюди сестра покійного з Молдавії. Така висока, у довгій спідниці, з м'ясистими, як у Ізидора, наче трохи загніваними губами.

– Йой, Марто, як ти до всього придивилася у того Ізидора!

Марті запам'яталася Ізидорова сестра ще й тому, що перша робота, за яку вона взялася у брата, – миття вікон.

Тепер гуртом згадали, що звали ту сестру Галиною.

Галина то Галина, а яка її адреса?

Що ж, нема іншої ради, як понишпорити в паперах покійного, може, знайдуться листи від Галини, якщо Ізидор не мав звички палити їх. Раптом Марта (правда, Юрко наливав їй нарівні з хлопами) заголосила на всю хату:

– Ой, сусідоньку мій дорогенький, ой, серце моє злоте, ти так любив порядок у всьому… В тебе було, як в аптеці… папірчик до папірчика… полінце до полінця… фляшечка до фляшечки… нитка до ниточки… гудзик до гудзика… а вони тобі тут зараз все перериють, перевернуть догори дном, а ти будеш все розуміти, що діється, а не зможеш їм нічого сказати…

Не було іншої ради, як вивести Марту з хати під криницю й дати їй напитись холодної води, та ще й хлюпнути підпилій жінці межи очі.

Коли Марта повернулась до хати, виглядала, як квітка, умита росою. Зрошене слізьми лице зарожевіло, а злегка підпухлі очі й губи при її здорових зубах надавали їй приваби вродливої жінки, яку з охотою взявся б захистити будь-який мужчина.

Якийсь сторонський немолодий чоловік, що прийшов до Ізидора по зела й, заставши мерця в хаті, сам зголосився допомагати в похороні, мусив випити на голодний шлунок, бо теревенив, загикуючись:

– Як воно виходить, чуєте! За життя чоловіка його речі мають свій порядок. Людина має свої більші або менші таємниці, заховані у найменш підозрілих місцях, скажім, у печі без комина, чи в надщербленому горнятку на останній полиці в миснику, чи в гітарі (був і такий випадок), яку роками ніхто не знімає із стіни, чи на дні діжки жита з перед-перед-торішнім зерном… І ось вмирає людина без рідних. Тепер всі оті секрети, чи вони дивацькі, чи страшні, чи смішні, чи навіть непристойні, раптом випливають на поверхню і видають нерухоме, безборонне тіло на суд чужих.

– Як умирати без найближчих, – знову добирається розпач до Марти, – то вже краще, прости господи, ніколи не вмирати!

З другого боку – якби сусіди бавились у надмірну делікатність, то не знайшли б грошей у гуцульській касетці (таких необхідних на похорон!), ні листа Галини, схованого під серветкою на нічнім столику біля ліжка.

Лист був написаний тому три тижні. Зворотна адреса навела на думку, що Галина живе в селі. Якщо так, то сестра може не встигнути на похорон, проте однаково треба дати телеграму – хоч би для заспокоєння совісті, ну і з пошани до покійного. Якщо на третій день не приїде ніхто з рідних, будуть ховати Ізидора самі, а пізніше вишлють на адресу Галини листа з описом сумної церемонії і з проханням, щоб приїздила якнайскоріше і розпорядилася майном брата.

На похорон Ізидора не прибув ніхто з рідних.

Першою за труною з голосінням ішла Марта. Свої не дивувались, а чужі могли б подумати, що то жінка голосить за чоловіком й – теж не подивувались би…

Галина приїхала до нашого села за три тижні по смерті Ізидора. Сусіди відразу зашушукали поміж собою, що вона ні капельки не змінилася. Як і тоді, три роки тому, не молода, але ще не стара, саме в тому віці, коли в жінки найважче вгадати її роки.

Висока ростом, з породистим, як у Ізидора, носом, смугла, тільки, на відміну від брата, чорноволоса нагадувала покійного навіть тим, що коли дивилася кому просто у вічі, то змружувала вії. Чорна, задовга, як на теперішню моду, сукня і м'яка вимова робили її трохи «не нашою». Галина чемно привіталася до сусідів, які, наче на парад з музикою, вишикувались перед своїми ворітьми, попросила у Марка ключі від хати, подякувала за труд, пов'язаний з похороном, спитала, «як воно сталося», і взялася з шофером зносити речі з машини до хати.

Із череватих клунків з постіллю, із бутлів, заплетених лозою, із важких, стягнутих ременями валізок всім стало ясно, що Галина приїхала сюди на постійне проживання.

Сусіди мали надію, що вона законтентує шофера, а їх попросить позаносити речі досередини, а потім, як заведено у всьому світі, поставить, отак, для першого знайомства, невеличку закуску і того… гм… гм… по чім закушують.

Сусіди міркували, що тепер не голодні воєнні роки, і коли чоловік має охоту на оказію, ні, будьмо щирі, коли навіть чекає, що його запросять, то, їй-бо, не ради того, що на столі, а задля здибання з добрими людьми.

Галина цього не розуміла.

Видно, життя не навчило її, що ще не народився той, хто б міг обійтися без людей.

Люди почекали, а далі й почали розходитись, а придибашник Марчишин сказав: нічого… нічого… ще прийде коза до воза…

Марко, певно, мав на думці цьогорічний, винятково багатий урожай на садовину. В саді Ізидора є чотири (аж чотири!) старі папіровки, які, коли не дати їм ради недостигнутим, то опадуть раптово і всі зразу, наче пелюстки маку. Побачимо, як дасть собі раду з білою навалою нова господиня.

І побачили.

Одного дня заїхала під Галинині ворота вантажна, повна дерев'яних ящиків машина курортного управління.

Заздрість породила нехіть до Галини, але попри це і повагу до нової господині: от спритна баба! Позбулася клопоту та ще й добрі гроші сховала до кишені.

Не тільки сусіди, але й усеньке село збудоражилося, коли на третьому місяці приніс листоноша пенсію сестрі Ізидора.

Яка пенсія? За що пенсія?

На інвалідку не виглядає, а щоб їй п'ятдесят п'ять минуло, ніхто не повірить. Тридцять вісім, сорок, ну, хап сивий, сорок п'ять, але щоб п'ятдесят п'ять – ніколи у світі ніхто не повірить. Хоча й Ізидор теж зовсім не виглядав на свої роки. Видно, порода вже така. Адже є люди, уговтувались спроквола сусіди, що до гробової дошки тримаються отак чортівськи молодо!

При нагоді згадалася історія одного барона, що мав у селі віллу ще перед першою війною. Вже під старість привіз собі молоду жінку. По смерті барона, коли з'їхалася родина ділити майно, виявилося, що «пані баронова» не лише не шлюбна жінка покійному, але ще й на дванадцять років старша за нього.

В селі стали перебомкувати, звісно, не тільки стіни мають вуха, але й вікна – очі, що Галина перейняла від покійного якісь рецепти на «вічну молодість».

Марчиха згадала, що колись зайшла бесіда між нею та Ізидором, і він нібито промовився ненароком, що має для жінок мастила проти старості – з бджолиної перги, соку цибулі, білого воску і ще чи не з соку білої лілеї, але по скільки чого акурат, вона не пам'ятає вже. Тільки було візьми і запиши собі та сховай у скрині на старші літа, але хто міг сподіватись, що Ізидор встругне людям такого фігля?

Марчиха пробувала підійти Галину, щоб та дала їй якої «біди» проти зморщок, бо бігме соромно, що сторонські люди наймолодшого її бахура беруть за внука.

Галина, в голову не бита, обернула слова Марчихи у жарт: а то гарно! А то їй подобається!

Та це ж вона, Галина, збиралася спитати, що діяти, аби ще вродити дитину, а то не буде кому майна по братові залишити.

А навіщо Галині, – дражнять чоловіки своїх жінок, – дитини, коли вона сама ще як дитина? Ви, баби, позашнуровуєтесь станиками, чи то пак «ліфчиками», і виглядаєте ніби ляльки на вітрині універмагу, а Галина, як іде, то здалека видно, що під блузкою щось живе рухається.

– А холерники прокляті! – гушманять жінки своїх чоловіків по чім попало, – диви, що в голові стариганам!

І все ж таки не дає людям спокою Галинина пенсія. Можна б у листоноші спитати, за що, власне, отримує Галина пенсію, чи по старості, чи за вислугу літ, чи за якісь спеціальні заслуги перед державою, чи, кінець кінцем, за інвалідність? Але цей вам якраз скаже! То не Марічка, що було, як попросити, то і в хату увійде і листа над парою так штудерно розклеїть, що сам начальник пошти не впізнав би…

Так, так, вволювала поштарка дівчатам волю, навіть клей при собі носила для їх вигоди, а які неприємності мала пізніше за своє добре серце! З роботи вигнали, ще й мало в тюрму не сіла, бідна.

Марчишин, довгошиїй, сухорлявий, сидить в себе на воринні і тільки покрякує: нічого… нічого… ще прийде коза до воза.

І таки прийшла.

Не стало у Галини дров під повіткою. Тож вибралася одного дня до лісництва, щоб купити – отак, ніби пішла в магазин по булку. Мусила б подумати своєю головою, що коли є ліс, то мусить бути й установа, яка розпоряджається тим лісом.

– Чи не можна б купити у вас дрова?

– А чом би не можна?

– А чи сухі дрова?

– А ми тільки сухі й продаємо.

– А скільки за кубометр?

– О, до кубометра ще далеко, – каже лісничий в зеленому з двома жолудями навхрест кашкеті.

Насамперед – треба піти в ліс, лише не тут скраю, а туди вглиб, під Синячку. Повишукувати усохлі дерева. Повалити їх згідно з приписом, аби не зависоко і не низько від землі. Постягати в одне доступне місце. Очистити дерево від гілля. Поскладати окремо на купу дерево, а окремо – ріща. Повідомити про це лісництво. Тоді вийде обліковець, скубикує і випише квитанцію. Галина заплатить у бухгалтерії лісництва – і все.

Чи у словах, а чи, може, у поведінці лісничого було щось образливе для Ізидорової сестри?

Анітрохи.

Чого ж тоді вона шарпнулася до дверей без «до побачення»? Проте в останній хвилині, вже з рукою на клямці, згадала, що мала ще щось спитати:

– А як дістає дрова школа? Чи учителі з школярами теж ходять під Синячку шукати усохлого дерева?

Крім лісничого і гайового були у конторі ще й люди з села, й оте, що Галина поставила себе нарівні зі школою (Ізидор був би собі цього ніколи не дозволив!), всім дуже не сподобалося.

– Установи дістають наряди і купують дерево на тартаку, – відповів навмисно ще чемніше лісничий.

– А приватна особа може дістати наряд?

– А чому не може? На жаль, на цей рік наряди вже вичерпані.

Галині не залишалося нічого іншого, як зачинити двері з другого боку. Яка мусила бути велика розпач жінки, що залишилася серед лісів без поліна дров біля хати, коли зважилася зачепити першого-ліпшого, що йшов кладкою їй назустріч.

Тим випадковим зустрічним був Василь «бабин», що навесні цього року прийшов з армії. Не став ніде на роботу, бо знав, що йому, як такому, що служив у війську, завжди місце знайдеться.

Люди досі не зміркують, якого туману напустила Галина «бабиному» Василеві, що йому відразу відібрало розум, і він погодився зрубати явора на її садибі на дрова під кухню.

Повинен був, сякий-такий, у горах народжений, знати, що з явора, а тим паче з явориці, як у Ізидора, роблять колиски, човенця для кросен, весільні ложки, а майстри з Печеніжина – навіть скрипки і цимбали.

Після тієї зустрічі на кладці Василь, замість у ліс, ходив з барткою через плече до Галини на роботу.

– Яку ти там, мой Васи, роботу маєш? – запитували побратими.

– Ади, всяку!

І будь мудрий з того!

– Яку ви там роботу вишукуєте для Василя на цілі дні? – питає Марта самої Галини, бо їй недосить ясно, що хлоп о цій порі може робити на господарстві, де єдиним живим інвентарем є кури.

Галина відповідає, дивлячись Марті у вічі, злегка примруживши вії:

– Як для жінки на цілий рік знайдеться робота в хаті, так і для хлопа на подвір'ї.

По теплих, передосінніх днях, коли то не знати, чи кінчається літо, чи настає весна, пішли осінні затяжні дощі. Зникли гори, село зробилося мале, а каламутне небо, що нависло над хатами, заступило сонце. І якби не той світ, що у вікні…

Повставлялись люди у вікна, як у телевізори, і бачать, як «бабин» Василь чимчикує кожного ранку на роботу до Галини. Цікаво лише, яка то робота може бути по надвір'ю у дощ? Хіба що дрова рубати під повіткою, але дрова у Галини (практика навчила!) давно порубані і поскладані у повітці й попри стіни хати.

Довго ломили собі сусіди голову, яку роботу може загадувати Галина Василеві у сльоту, і таки знайшли!

– Васи, а ти курей путаєш, чи самі стоять?

– Я тебе не розумію… Що ти хочеш цим сказати?

– Питаю, як курей доїш, то путаєш їх, чи самі стоять…

Насмішник казав пізніше, що у Василя в одну секунду губи пожовкли, як у мерця, і якби той не спинив був «бабиному» руку з барткою, то йому була б смерть, а Василеві вічний кримінал.

Після цього трафунку не Василя зачіпали хлопці, а він перший (ніяк не інакше, тільки Галина мусила йому таке нарадити) шукав собі зачіпки.

– Я чув, що ти женишся…

– А що?

– То, може, купиш в мене курячої бриндзи на весілля…

– Іди, чоловіче, бо як ти бриндзну!

Жарти жартами, а вода в Пруті ось-ось сягне підвісного моста. Пускатись проти ночі підвісним мостом на Заріччя стало небезпечно. Особливо стали люди обережні, відколи – два роки тому – один весільний перейшов міст і почав дряпатись рачки на берег у тому місці, що стрімке, як стіна, посковзнувся і полетів стрімголов у жовті хвилі. Щастя, що кинуло ним не об камінь, а на вербу при березі. Він схопився за її вершок, ніби за чупер, і так врятувався.

Від цього випадку пішла така поведенція по селу, що хто в таку негоду проти ночі переходить міст на один чи другий бік, то вже там ночує.

Нема чого дивуватись, що і Василь не захотів ризикувати своїм молодим життям. Ще мав би подякувати Галині, що дозволила йому внести ліжко до кухні.

Дощі починалися поволі, а зупинились раптово. Зійшло велике сонце й повернуло людям гори, а селу простір. Прут присмирнів, навіть голос свій стишив, вода стала опадати. Берегам повертався їх попередній жовтий колір. Рінь теж очищувалася спроквола з усякої наносної нечисті.

Громада перелякана тим, що було, не чекаючи ні вказівок, ні нарядів на матеріали, укріпила береги напроти мосту, а заразом і сам міст.

Таким мостом, як тепер, можна й у повінь переходити.

Проте Василь далі ночує в Галини. Хлопцям скаржився якось, що йому дуже багато часу йде на оті «спацери» на Заріччя і назад.

За осінню, що відомо не тільки людям, але й звірам, наступає зима. Сусідам нова гризота: чи Василь закінчить роботу в Галини до осені, чи затягне її й на зиму?

Василь, наче передчуваючи, що його можуть про таке запитати, дає заздалегідь приготовану відповідь: «Тільки що збирався саком-паком за ріку до баби, коли передучора вітер, як бачите, повалив кільканадцять стовпів огорожі на Ізидоровій присадибі».

Певно, треба бути хіба несповна розуму, аби гатити стовпи у примерзлу землю, але добрий господар заготовить їх саме тепер, аби через зиму просохли.

Господар?

Тут сусіди переглянулись поміж собою: хто такий, кінець кінцем, Василь на Ізидоровім подвір'ї?

Поденний робітник? Приймак, який зобов'язується разом з жінкою (яка колись таки буде в нього) заходити і шанувати Галину до самої смерті? А чи хитрунець, який хоче підлизатись до старшої жінки, аби переписала на нього хату, а потім показати їй, де раки зимують? А може, він найнявся в неї на рік на службу?