Текст книги "Оповідання та повісті, окрушини"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 25 страниц)

24 ГОДИНИ

Ромо, я вдячна тобі, що ти намовив мене на експрес. Від цього ледве помітного, одноманітного колихання наче віднаходять себе мої думки. Думаю: заки заїду додому, лист цей буде вже в дорозі до тебе.

Хочу поговорити з тобою. Хочу витрясти з свого серця все до останньої порошинки, щоб нічого-нічогісінько не перевезти із собою звідти сюди.

Десять літ! Я навмисне вибрала цей рік, як з фото випускників шкіл: 1922–1932. Випадок хотів (якими капосними бувають іноді оці сліпі випадки!), щоб щойно, в цьому році, вдалося мені обманути органи громадської безпеки і під фальшивим прізвищем дістати перепустку через кордон на двадцять чотири години.

Тепер, коли я знову по цей бік кордону, на своїй прибраній вітчизні-мачусі, думаю, що мій вчинок дуже легкодушний. Адже коли б викрилося моє обманство, мого батька в ту ж мить прогнали б з роботи. Він тільки й улаштувався тут на роботу під тією умовою, що ні він, ні ніхто з його рідні не повертатимуться на Буковину.

Але я так страшенно хотіла тебе бачити. Нічого більше, тільки побачити, діткнутися рукою твого обличчя й пережити свідомість, що це дійсно ти. Перше на моїй новій батьківщині здавалося мені, що в твоєму образі зосередилася вся туга за рідним краєм і юністю і звідси ця нестримна жага. Але згодом, Ромо, згодом я переконалася, що нічого ані нікого не хочу бачити, крім тебе.

Коли я сиділа на вокзалі в Чернівцях, я була така зворушена тим, що за десять літ нічого там не змінилося, що мусила зупинитись, аби звести дух.

Ніякої зміни за десять літ!

Чи ж не була я вправі думати, що час зупинився і я застану все таким, яким покинула? Було заледве шість уранці. Перед собою мала я цілий день і зустріч з тобою. Навмисно не брала візника, щоб не називати вулиці, щоб не потребувати кудись їхати. Я йшла просто перед себе. На ринку зупинилася: на схід і захід, північ і південь маю друзів і знайомих у цьому місті. Та я не хотіла зустрінути нікого, заки не зустрінуся з тобою.

Коли на ратушевім годиннику вибила восьма, я подумала: якщо ти вже встав і вийшов до міста, я можу зустріти тебе ось-ось на вулиці на розі будь-якого дому.

Я пішла вулицями міста шукати тебе. Сама свідомість, що ти живеш у цьому місті, що, можливо, вже невдовзі стріну тебе, сповнила мене такою радісною, такою безіменною вдячністю до світу, до незнайомих людей, до подорожніх акацій, взагалі до того прегарного ранку, що я насилу стримувала сльози.

Опівдні, коли все ще не зустріла тебе (з моїх двадцяти чотирьох годин залишилося тільки шістнадцять), я вирішила – чуєш, Ромо? – зайти до дому твоїх батьків і там дізнатись про тебе.

Я мусила хоч би за ціну моєї дівочої гордості дізнатись, що з тобою, бо моїх двадцяти чотирьох годин ставало все менше й менше.

Матір твою застала я на терасі дому проти сонця. Вона ледве помітно постаріла, ця тверда жінка.

Мати твоя буцімто й не здивувалася, що побачила мене на порозі свого дому, куди я, гола-боса, наречена без приданого, ніколи не мала вільного вступу. Мене відразу заболіла та ввічливість, з якою твоя мати привітала мене. «Як мало мушу я значити вже для її сина, коли вона може так приязно посміхатись до мене! За яку нешкідливу вважає вона мене у своїм домі!» – подумала я собі.

І ось починається гра. Мама твоя аж надто добре передбачила, яка причина змусила мене зайти у її дім, але вдає, ніби нічого не помітила. Тільки твоя наймолодша сестра дивиться на мене своїми блискучими від цікавості очима. Вона, ще дитина перед десятьма роками, сьогодні щось здогадується і цікава знати, як і що. Але я почуваю, що вона допоможе мені. Тільки вона!

З твоєю мамою розбалакуюсь я так весело і вільно, неначе ніколи й тіні непорозумінь не було поміж нами.

Я зважуюсь на зухвальство й хвалю тебе. Твоя мама забирає і собі слово: хоче показати мені, як далеко ти переріс себе і як далеко відбіг ти від тих, що колись знали тебе і жили з тобою. Я ніби не помічаю виміряного удару. «Це для мене ніяка несподіванка – успіх вашого сина», – кажу.

Цього вже не може дарувати мені твоя мама.

Останній тріумф все ж таки припадає мені. Твоя мати прощається зі мною й не запрошує вдруге до свого дому.

І тому я знову почуваюся в цьому домі як твоя наречена. Хоч і небажана, і нелюблена в родині, але твоя наречена, Ромо!

Сестра твоя проводжає мене трохи. За порогом питає мене:

– Ви не бачилися ще з Романом? Може, напишите до нього кілька слів? Я передам. Він зрадіє, як побачить вас.

Ця остання фраза – звичайна чемність добре вихованої панночки, але я дуже вдячна твоїй сестрі за цю чемність.

Ти був акуратний. Рівно о шостій вечора був у кафе. Точність і акуратність завжди були головними рисами твого характеру.

Коли ти став переді мною там у кафе – дуже високий, дуже елегантний і… дуже чужий, я не мала відваги порівняти тебе з моєю колишньою мрією. Як змінили тебе роки, Ромо! Ти спитав щось в неособовій формі, а я відразу відчула, що ти не знаєш, як заговорити до мене, на «ти» чи на «ви». Мені прийшла тривожна думка до голови: «Може… може… ти забув, як мене на ім'я?» І я скоро, із страху перед цією болючою несподіванкою, заговорила до тебе перша на «ти».

Потім – ти щось говорив, Ромо. Щось, що мене зовсім, таки зовсім не обходило, бо не було у ніякому зв'язку з твоєю особою. Чи дуже дивуєшся мені, що я не пам'ятаю з того ні одної думки?

«Непорозуміння… непорозуміння… непорозуміння…»– товклося мені в мозку. Неправда, десять разів неправда, що час зупинився. Він гнав із шаленою швидкістю вперед і віддалив нас так далеко одне від одного, що ми ледве можемо пізнати наші силуети.

Нарешті ти спитав про мету мого приїзду в Чернівці. Ти, діловий, статечний, хотів знати причину такого візиту. У мене щось аж кричало: «Хіба ти не бачиш, що я приїхала сюди тільки на те, щоб тебе… тебе побачити?»

Я подивилася пильно на тебе: обличчя твоє не виявляло, що ти бодай здогадуєшся, який намір мого приїзду.

Тоді я збрехала: канікули… приїхала до Чернівців трохи розважитись. Зрештою, я сиджу тут уже довше, чим два тижні. Ти стягнув брови: хіба Львів не більше місто від Чернівців? Хіба там не можна краще розважитись?

Але зараз же нова думка в тебе: певно, я при цій нагоді хотіла і знайомих відвідати?

Так. Саме задля цього і приїхала. Завтра рано вже від'їжджаю… «пригадала» собі, що з тобою одним ще не бачилася. Ти усміхнувся (так багато змінилося в тобі, тільки усміх залишився той самий, що колись). Знайомі… гм… знайомі… А чи я знаю, що багато наших знайомих розбрелося по світу не знати куди? І ти починаєш згадувати: чи пам'ятаю я Дмитра? Оксану? А Олександра? Явсе пам'ятаю. Причаїлася в собі й жду, аж твоя думка набреде на таку хвилину в минулому, де будеш тільки ти і я. Жду, аж ти віднайдеш наш спомин.

Але думка твоя завертає з половини дороги знову до тепер. Чому так, Ромо? Чи ти справді нічого не пригадував собі, чи свідомо не хотів доторкнутись до цієї сторінки нашої з тобою біографії?

Ти пропонуєш показати мені ввечері елегантні Чернівці. Чи можу не пристати на твою пропозицію? Адже я приїхала сюди, як сама сказала, «забавитись».

О дев'ятій годині вечора зустрічаємось знову. Ідемо «забавитись». Така твоя воля. Я йду з тобою, як по свою смерть.

Люди… люди… люди… Навіщо стільки чужих людей, коли моє серце хоче бодай півгодинки побути з тобою віч-на-віч?

На зорі покидаємо приміщення бару. О Ромо мій, як радо була б я того ранку пройшлася з тобою пішки на квартиру, де зупинилася. Адже я заїхала до знайомих, де колись жила ще в них гімназисткою, куди ти стільки разів проводив мене подібними ранками з студентських вечірок. Руч-об-руч, лице при лиці. Але ти, видно, не звик тепер вертатися з забави пішки домів. Вправним рухом, майже силоміць, впихаєш мене в таксі. Треба ще проспатись мені, – турбуєшся мною, – адже до від'їзду мого поїзда ще три з половиною години!

Але чи ти розумієш, що я не можу, не хочу, не смію стратити жодної хвилини, коли можу бути з тобою?

Ти здивований, майже незадоволений моїм проханням відпустити шофера з його машиною.

– Навіщо? Чи не краще буде, якщо я тепер поїду цією машиною до себе, посплю годину, а потім приїду знову до тебе, щоб відвезти тебе на вокзал? Чи не розсудніше так? – питаєш.

Ні, ніщо не є розсудне ані потрібне, що вимагає розлучення з тобою хоч би на півгодини.

Нарешті залишаємося самі посеред сонної вулиці. Ось-ось і сонце зійде.

Дивлюся на тебе й наче… впізнаю тебе!

Ромо! Це ти! Беру твоє лице у свої долоні: воно холодне й втомлене від безсонної ночі, але воно твоє! Ромо, це – справді ти!

Скажи мені щось на пам'ятку про себе, Ромо! Ти в клопоті! Я бачу, що ти хочеш дати мені щось на пам'ятку, але від чого почати? Так багато подій, імен, вражень і переживань сплелося за тих десять років!

Ти розповідаєш мені про якусь пригоду в дорозі. Я вслухаюся в інтонації твого голосу і починаю пригадувати собі тебе таким, як колись.

Але часу вже стільки, щоб переодягтися мені і їхати на вокзал. Ти їдеш зі мною на вокзал. По дорозі питаєш мене:

– Вдоволена з забави?

Це були твої слова, Ромо! Були вони щирі чи для форми – для мене однаково болючі. До мого звичайного поїзда ще сімнадцять хвилин. Це останніх сімнадцять хвилин. Ще сімнадцять хвилин з тобою, Ромо!

Ти практична й розсудлива людина: чи не краще мені експресом поїхати? Вигідно, без пересадки просто на місце. З цілих моїх двадцяти чотирьох годин залишилося ще сімнадцять хвилин. Не відбирай мені їх! Та ти вже при касі. З вікна вагона чую ще твої слова:

– Напиши, як заїхала. Взагалі напиши колись. Добре? Поздоровлення батькам, братам… – і останнє «до побачення».

До побачення, Ромо, бо ми вже ніколи не побачимося. Це було чисте божевілля з мого боку: хотіти завернути час на десять літ назад. Тому пишу цей лист.

Хочу, заки ще поїзд зупиниться в С., витрясти з свого серця все, до останньої порошинки, щоб нічого з цього божевілля не перевезти з собою звідти сюди. Була б забула: ти просив мене написати, як їхалося мені. Добре. Ще одна станція – і я дома. Треба кінчати.

Будь здоров, Ромо!

Д.

1934

КРАДІЖ

Доктор Ігорів нахилився над фотелем, в якому сиділа Марта Сидоренко.

– Я жду відповіді, пані Марто.

Марта вдала, що не чує. Упівголос підтягала пісню, яку хтось співав у другім кінці зали.

– Завтра приїжджаю по вас своєю машиною. Ви чуєте, пані Марто?

– Справді? – ніби щойно вчула й відразу здивувалася. – Але ж я вам уже сказала, докторе, що не маю й найменшої охоти після сьогоднішньої недоспаної ночі вибиратись завтра знову на цілу ніч до людей, що їх ледве в очі знаю… Дайте мені спокій, докторе.

– Але я їх знаю, тих людей, і вони вас знають… Я обіцяв їм… Я – це, може, надто сміливо з мого боку – запевнив їх, що, коли вас попрошу, ви співатимете завтра на банкеті.

Марта ледь повернула голову і подивилась в очі Ігорева:

– Мені подобається ваша самовпевненість, докторе, але я все одно не поїду з вами на той банкет. Може, саме тому, що ви… так впевнені у моїй згоді.

– Чи маю змусити вас на вашу згоду? – спитав зовсім тихо.

Марта живо струснула головою на знак згоди:

– Будь ласка! Сумніваюся, чи вдасться вам ця штука… Можете сказати мені, як ви це зробите?..

Доктор нахилився ще нижче над фотелем Марти:

– Можу… От зараз підійду до пана Н. Ви знаєте, що це за чоловік… Закурю з ним папіроску й між іншим розповім йому якусь інтимну, пікантну історійку про вас і мене. Розумієте, отак по секрету… Що, вдалий добір? Люди так часто бачать вас у моїм товаристві, що історійка моя матиме всі риси правдоподібності… І ручуся вам, пані Марто, що до ранку половина з присутніх тут знатиме той секрет… Думаю, що вам тепер, коли готуєтесь до самостійного концерту, слава така не конче на руку. Тему можете доручити моїй фантазії.

– З правом реваншу з мого боку, – додала Марта.

– Хай буде… Тільки можливості жінки скомпрометувати мужчину дуже малі.

– А я вам кажу, що рівні, пане Ігорів.

– Вибачте, ласкава пані… Жінки мають тільки одну, так звану жіночу честь… Пождіть, не перебивайте мене! Бачите, жінка може бути брехлива, химерна – словом, людина без характеру, але коли поводитиметься бездоганно як жінка, себто буде моральна у загальному розумінні цього слова, її ніхто не зневажатиме. З нами, мужчинами, навпаки. Ми можемо у приватнім житті бути розпусні, брехливі, обманці – словом, неморальні, але коли ми у громадському житті чесні, нам ніхто не закине браку характеру. Річ і в тім, моя пані, що та ваша жіноча честь дуже, так сказати б, мімозна. Наприклад, досить мого одного двозначного слова про вас, щоб всі ці люди тут, що так захоплюються вами та вашим талантом, похитнулись у своїй добрій вірі у вас і ваш талант… Зате наша чоловіча честь тверда, як наші голови. Щоб похитнути мою добру славу в очах у цих людей, не досить вашого одного двозначного слова, пані Марто. Тут треба доказів, фактів, от що… Ось у чому наша над вами перевага. А про якісь рівні шанси тут, як бачите, і мови не може бути.

Марта вислухала все, але не зразу відповіла. Вона наче шукала когось у залі і, не знайшовши, спинилася знову очима на обличчі Ігорева. Очі в неї були поважні.

– Цим разом вам вдалося переконати мене, докторе. Ось вам моя рука: завтра їду з вами до тих там…

Ігорів нахилився і поцілував руку, яку вона йому подала.

Марта встала з фотеля, наче виросла.

– А тепер, панство, хочу розваги!

У відповідь хтось заграв на фортепіано.

– Ох, тільки не танці! Я ж і так ледве ноги пересуваю… Завтра знову мене чекає подорож… Що це? Не знаєте вже нічого іншого, крім танців? Постривайте… Придумайте щось… до ранку ще так далеко… Панство, пригадаймо собі старі часи й забавимося у… фанти. Давайте завернемо час на десять літ назад. Пане докторе, ви збираєте фанти.

Ігорів став на середині. Перед ним півколом посідали сімнадцять мужчин і жінок, що хотіли завернути час на десять літ.

– Приходжу до корчми й жадаю вина. Ага, «вино»! Панно Іро, фант.

– Приходжу до корчми…

– Приходжу до корчми й жадаю пампушки… Пані Марто, фант!

– Що ж я вам дам за себе? Шпильок до волосся не ношу, пояска при сукні не маю… Хіба дам вам перстень… Прошу лише обережно, бо перстень цей вам не пам'ятка якась, а майно.

Фантів назбирали повний капелюх Ігорева. Тепер приходить черга на викуп фантів. В залі робиться гаряче. Хтось навстіж відчинив вікно в сад. Відчиненими вікнами напливають наче старі часи до зали…

Дорослі жінки, як підлітки, зі сміхом та вереском ухиляються від програних поцілунків. Мужчини, уклоняючись дамам, виконують глибокі, до сміху церемонні рухи. Зовсім так, як колись. Пригадуються старі, забуті товариські фрази…

Давні знайомі пригадують свої імена й починають звертатися по імені. Старі часи!

Нараз Марта гукає:

– Де мій фант? Що з моїм фантом?

Ігорів сягає рукою до капелюха. Персня немає. Ігорів сміється:

– Ваш фант хтось викрав, Мартусю. Мусите згодитися на викуп, який він сам призначить.

Сміх облітає всю залу:

– Викуп мусить бути гідний заставу!

Марта стоїть посередині веселого гурту. Марта не сміється:

– Панове, заявляю прилюдно, що я готова на всяку ціну. Прошу – перстень на стіл!

Всі здивовані рішучим тоном Марти. Тон цей нітрохи не пасує до загального настрою забави. Ніхто не зголошується на обіцяну нагороду. Ігорів ще раз повторює слова Марти. Нема того, що викрав перстень. Марта стоїть нерухомо посеред веселого гурта. Жде. Видно, як ледве опановує себе.

Врешті каже:

– Панове, жарт триває задовго. Прошу, я відвернусь до стіни.

В залі починає втихати. Чути вигуки: «Що за непристойні жарти! Перстень на стіл!»

Марта обертається до Ігорева:

– Капелюх стояв так близько до вас, пане докторе… Як могли ви не помітити чужої руки біля нього?

Ігорів закусує тільки спідню губу й не відповідає Марті. Та коли забирає слово, його голос хрипкий, аж страшний:

– Панство, тому, що перстень був під моєю опікою і пропав… а я не хочу образити ревізією в їх домі шановних господарів… пропоную погасити на дві хвилини світло… а той, хто дозволив собі цей несмачний жарт… нехай підкине перстень тут, на оцей стіл… На всякий випадок прошу ходити під час цих двох хвилин… щоб було гамірно.

Світло погасло. Тиша. Ніхто не рухається. Не чути нічиїх кроків у напрямі стола.

Після двох хвилин знову світло.

Марта скрикує:

– Нема персня!

У залі стає неприємно тихо. Тихше, як за ті дві хвилини темряви. І Марта знову говорить. Її голос скидається тепер на здушений плач.

–  Япрошу того, хто дозволив собі в той спосіб пожартувати, надіслати мені перстень поштою-експресом. Жду завтра до десятої рано.

Кивнула господарям «на добраніч», взяла з фотеля свою шаль і, не оглядаючись ні на кого, вийшла із зали.

У хаті, хоч зоріло, спустила штори на вікна, засвітила лампу й сіла писати.

«Перстень перед десятою вручено мені. На вашу особу не мала я найменшого підозріння.

Марта Сидоренко»

Коли написала сімнадцять карток і заадресувала сімнадцять конвертів, вийняла з-за пазухи перстень, замкнула його до шкатулки й почала стелити собі постіль.

Ранком перед десятою збудив Марту нетерпеливий голос електричного дзвінка. Накинувши на себе в поспіху шаль, пішла Марта відчиняти ранньому гостеві: Оксана Перегірська, приятелька й господиня вчорашньої вечірки.

– Ради бога, скажи, Марто… Дістала вже перстень?.. Ми з чоловіком до ранку очей не стулили… така неприємність у нашім домі!..

Марта спокійно взяла Оксану за лікоть:

– Але ж так… Вже година, як приніс мені його посланець… Прошу, Сянко, заходь досередини… Яоце саме скінчила писати повідомлення до вас всіх про це…

Оксана Перегірська нахилилася над горою заадресованих конвертів.

– О, навіть до нас є повідомлення!.. Чекай, Марто, я не бачу повідомлення на адресу Ігорева… адже справа ця може найбільше його обходити…

Марта з навмисне зле удаваним здивуванням:

– Доктор Ігорів? Ах, я забула, зовсім забула й його повідомити про те, що перстень вже повернено мені.

– Ну, будь здорова, Марто.

– Па.

Ще того самого дня всі учасники вечірки знали про те, що доктор Ігорів не дістав запевнення, що на його особу не було найменшого підозріння.

1935

НАШІ БАТЬКИ РОЗІЙШЛИСЬ

Стіною дому пнеться весело-гарячий дикун виноград. По голубому куполу неба ширяються якісь птахи. Між небом і землею стало важке, нерухоме повітря. (На Поділлі перед бурею бувають такі години). В притіненім покої лежить на отоманці мама. На кріслі біля неї надпита склянка води й папірець від порошку проти болі голови. (Універсальний цей засіб допомагає ще на зуби, застуду, ревматизм тощо).

У хаті тихо. Мусить бути тихо, коли мама має мігрень. У цій хаті майже щодня тихо, бо мама щодня… (краще не кінчати).

Сестра (чого так офіціально? – хай же буде просто Ольга), еге ж, Ольга сидить коло столика в кухні й мучиться над новим способом ведення касових книг. Оце недавно привіз його директор із Львова. В Ольги коли-неколи починають тремтіти повіки, і ціла купа папірців, наче білих голубів, розлітається по столу й підлозі.

У кутку буфета стоять одна на одній тарілки від обіду. Над ними бринить якась витривала муха. Тарілки з обіду не помиті, бо мамі голова болить, Ольга має свій новий спосіб ведення касових книг, а Мотря… перешиває собі сукенку, яка має бути елегантна, модна і… не така, як у всіх.

Сімнадцятилітня Мотря Забейко – кравецька учениця (освіта: чотири роки гімназії – і стоп!).

З цим кравецтвом в'яжеться навіть веселий спогад. На початку вакацій мама заявила, що Мотря після канікул не піде до школи і тому хай вибирає собі якесь практичне заняття… На світ треба тверезо дивитись і т. д. Довга-предовга скарга. Ольга теж після чотирьох гімназичних почала оглядатись на працю…

Тоді Мотря, не задумуючись, випалила:

– Хочу вчитись кравецтва. Хай мама мене запише до «Труда».

Мама, яка не раз плакала над Мотрею, що вона має не тільки його лице, але й його легкодуху вдачу і тому така покваплива до всього несерйозного, здивувалась страшенно. А потім, певно, пригадала собі, як Мотря не раз фантазувала про те, щоб стати великою сценічною артисткою… Ах, це не дитячі забаганки були! Звідки! Мотря направду чує, що в цьому її всеньке життя… Мама розсердилась і зараз же дістала мігрень. Ольга тоді сказала Мотрі, що вона своєю вдачею зажене маму передчасно в могилу. Та за кілька днів Мотря ще раз сказала мамі, що вона зовсім серйозно хоче вчитися на кравчиху. Тоді мама вже нічого не сказала.

І так Мотря, піддуривши їх, увійшла в своє царство. Не потребувала навіть хвіртку замикати за собою, маючи те солодке почуття безпеки, що й так ніхто не буде добуватися до неї. От тепер сидить вона у кріслі проти вікна і перешиває синю сукенку. Для себе, Мотрі Забейко, кравецької учениці? Та ні! Це ж Мотря Забейко перешиває сукенку для великої артистки, яка теж… називається Мотря Забейко. Це велика честь для Мотрі, що артистка дала їй шити сукенку, в якій має виступати в прем'єрі… Менше про назву! Досить того, що в тій сукенці має подобатись одному закордонному дипломатові, який закохається в неї, і з цього саме виходить ціла трагедія… хоч усе кінчається щасливо. Мотря все жстрашенно любить трагічні п'єси, що кінчаються щасливо.

П'єса її життя теж матиме щасливий кінець: стане відомою, з артистичним смаком кравчихою. Заангажують її до великого театру шити сукні для артисток… Потім захворіє несподівано одна з артисток. Режисерові прийде химерна думка заангажувати до тої ролі театральну кравчиху і… Тут Мотря заплющує повіки і мріє… мріє… мріє…

У мами болить голова, Ольга морочить собі голову над новим способом книговодства, а Мотря мріє…

Тільки сукенка в її пальцях не хоче піддатись мріям. Не хоче. Прилинялий рожевий комірець є прилинялим рожевим комірцем. Коли Мотря не дивиться на нього, то видається він їй з дорогого гіпюру, з тонкого венеціанського мережива, з бозна-чого, але як тільки гляне на нього…

Стоп! Пробі! Та й цей комірець може справді бути з гіпюру. На горищі у великій скрині поміж старими фотографіями, листами, запрошеннями, стародавніми капелюхами, рукавичками без пальців, мереживами і плерезами є одна мамина стара сукенка з добресеньким передом з гіпюру. А панна Стефця казала, що якраз цього року будуть модні гіпюри!

З великої скрині Мотрю обдає, немов подих з того світу, дивний мішаний запах часу, повітря, що його роками цілими в'язнено в цій домовині, і речей, що колись жили, сміялись і видавали пахощі довкола себе…

Мотря не думає тепер про те, щоб відривати гіпюр з тої золотисто-рожевої сукенки, її пальці трохи тремтять, коли вона обпинає на собі заржавілі стальки. Ох, боженьку, як це так, що мама… була колись ще стрункіша від неї?

«Мадам, а ваші рукавиці? Забуваєтесь, мадам».

«Ах, вибачення. Може б, ще цю парасольку? Ой лелечко, її трохи проїла міль, але її мереживо…»

Мотря стоїть навколішках проти відчиненого віка скрині і не думає вже про золотисто-рожеву сукенку. В руках у неї висохлий, труп'ячо-жовтий лист, і пальці… пальці в неї тремтять, і серце по-дурному сіпається в грудях. Зсувається на долівку і так, напівлежачи, скулена, злякана, читає листа.

Тільки подумати собі, роки лежав той лист у великій скрині. Десять, двадцять, до ста разів пересунувся він за ці роки через Мотрині пальці і ніколи не задержувався в них. Мотря ще тому сім чи вісім літ помітила, хто був автором цього листа: «Тьотя Амалія». З того моменту лист перестав вабити до себе. Що цікавого може писати жінка, яка вже є для когось, в цім випадку для Мотриної мами, тьотею?

І сьогодні лист цей був прослизнув крізь Мотрині пальці і мав впасти на дно скрині, як багато разів перед тим це робив, коли нагло… і така дрібничка… Мотря помітила в однім його ріжку гапт. Така була тоді мода, а тьотя Амалія мусила бути комільфо.

І якби не обставина, що вона шукала гіпюр для своєї сукенки… вона і не знала б страхітливої таємниці. Мотря ще пробує боронитися перед нею, але розгорнений лист крикливо заперечує всьому… Тьотя Амалія… Мотрі тиснуться сльози до очей: дала б відтяти собі праву руку, щоб та жінка могла на хвилинку ожити і сказати Мотрі правду. Сказати, що то направду було між ними.

У цьому листі, що перед Мотрею, тьотя Амалія тішиться маминим щастям і остерігає молоду закохану жінку перед ним. Перед надмірним щастям. «Ді гетер волен дайн фердербен» [3]3
  «Боги прагнуть твоєї загибелі» (нім .).


[Закрыть], – цитує з «Персня Полікрата». Але скоро в другому рядку ці свої сумні ворожби спритно переводить на жарт. Таке велике щастя, таке велике кохання навіть боги не в силі знищити…

Стоп. Треба мати відвагу зупинитися на цім і усвідомити собі одну правду: мама любила його колись. Мало того: мама шаліла від тої любові до нього. (Хай ніхто не відважується заперечити: тьотя Амалія свідчить з могили!)

Стільки років своїми наріканнями, своїми слізьми, своїми глухими прокльонами в його сторону переконувала їх, що її насильством чи загрозами зв'язано з тим нікчемним чоловіком!

Ніколи про ці справи не говорилося ясно й одверто, але хіба не досить, коли в їх домі ніколи не вживалося слова «тато»?

Був десь він (на своє нещастя, Мотря, як кажуть усі, зовсім подібна до нього). Він зломив їм усім трьом життя. Оля, вроджений конструктор, що мріяла колись про вищу технічну освіту (архітектуру!), зупинилася на чотирьох гімназичних і торговельних курсах. Мотря теж мусила погребти свої плани, зв'язані з драматичною школою. Тільки плани провалились, бо мрії… Мотря, власне, з тих людей, що не можуть жити без мрії. І це треба було відректися найістотнішого в житті, в той час як він мав гроші! Власне, тут нічого іншого, тільки грошей треба було… Але прийняти від нього? Від того, що їхній мамі зломив життя, від того нікчемника, що покинув її, своїх дітей, від того… Справді, часом бракувало слів у багатій нашій мові, щоб висловити своє обурення проти того чоловіка.

Все він знищив. Власне, нічого не малося від життя. Буйна молодість, що про неї в старшім віці стільки згадується, шуміла десь далеко поза ними. Забави, сміх, музика, рух, хлопці й нові сукенки, що стільки емоцій дають у тім віці, для них майже не існували. На все треба було грошей. Це майже неймовірно, а проте дійсно: навіть у тім віці, для того щоб розгорнути крила на всю ширину, потрібно… грошей. Ах, були це дрібні суми. Інколи до смішного дрібні суми могли дати так багато неповторної радості, але коли і того не малося… Вечір на ковзанці в неділю, коли грає музика; учнівські пікніки; місце в галереї, чи, як тоді говорилося, «на бантах», у театрі; прогулянка за дві-три станції від міста – скільки це могло коштувати? А проте і того не малося… Вистачало тільки на найконечніше, найпрактичніше, тільки на найтриваліше… Це була, між іншим, одна з причин, яка вирішила те, що Мотря стала кравчихою. За шитвом мріється найкраще…

Та в тій їх самозапряжці було щось героїчне. Дівчата, хоч такі різні вдачами, ніколи не нарікали. Навіть не допускали до себе думки, ніби вони стали жертвами його. Не хотіли навіть це з ним пов'язувати. Мама їх була жертвою, а вони її оборонцями. Завсіди, хоч кожна з них являла собою окремий світ, виступали втрійку. Вони дві – як оборона по боках, а мама посередині. Зламана, апатична, але безпечна в їх товаристві. Роль захисників об'єднувала їх. Була вона наче виправданням, наче відплатою за те, що Оля ніколи не буде інженером, а Мотря ніколи не закінчить драматичної школи.

Мотря, крім усього іншого, мала свою ненависть до нього. Не знати, чи котра дитина так любила свого батька, як Мотря його ненавиділа.

І нагло… якась тьотя Амалія встає з гробу і каже, що це все… неправда.

Неправда, бо мама ошукала їх! Мама любила його!!! І все героїчне, поважне, як смерть, стає смішне, гротескове. Обман! Страшний обман!!! Як сміла мама зрадити їх? Як сміла затаїти перед ними свою тяжку провину? Яким, врешті, правом навчала їх ненавидіти так чоловіка, якого колись сама любила?

Любила? Мало цього. Із звичайної спокійної любові не виписується таких листів до тьоті, що та мусила їхспам'ятувати. Шаліти мусила за ним і з ним разом! Так! Не буде тепер Мотря бавитися в гарні слова! Буде така нещадна, як нещадно поводилися з нею! Всі говорять Мотрі, що вона подібна до тата, і всі плещуть їй, що вона гарна. Правда, люди, що частіше бувають з нею, перестають вголос захоплюватися її красою. Не тому, що Мотря в своїй вдачі мала щось, що відштовхувало б. Ні. Просто тому, що краса Мотрі – це перш за все блиски. Блиски першої молодості. Все в ній блищить… і очі… і каштанове волосся має такий особливий полиск, що не раз ведуться суперечки, чи воно каштанове, чи темно-русяве, вологі уста і навіть трохи блискучий носик мають свій чар, тоді коли всі жінки мають матові від пудри носи.

Рухи її, її хода – що частіше стежиш за ними, то більш гармонійними й одухотвореними здаються вони. Артистка! А всі кажуть, що вона навіть з рухів подібна до тата. Так мав він теж колись у своїй молодості розсівати блиск, і мама мусила його любити… Любилися обоє.

А мама затаїла правду! Ошукала їх у нечесний спосіб. І аж сьогодні ця правда, яка вісімнадцять чи дев'ятнадцять літ лежала собі тут, на горищі, замкнута в цій труні, дістається на світ божий і чинить таке спустошення…

Але навіть коли серце дуже болить, то не можна ж отак довго лежати лицем на запорошеній землі. Якби мама довідалась про таку жахливу справу, то напевно не могла б уже підвестися… Але Мотря, по-перше, має зовсім іншу вдачу, ніж мама, а по-друге… має своїх безумних сімнадцять літ… Те владно наказує їй встати з землі, обтріпати сукенку від пороху, примкнути велику скриню і йти… униз.

На світі нічого не змінилося від того, що Мотря допустила в своє серце цю страшну таємницю. Як перше, цвірінькають горобці, химерною гондолою пливуть хмари по небу… дошкуляє сонце землі, а найважливіше, що там, за дверима, все ще пливе життя старим ладом, все ще таїться брехня, якій вона, Мотря, перед хвилиною сміливо здерла маску з очей. Бідна Оля, вона ще й досі вірить у байку, що їй наоповідала (навмисне слово з приростком «на») мама! Бідна мама, вона не знає, що Мотря вже зовсім інша, ніж та, що ще за півгодини куняла тут над шитвом.

Тепер усе, що стосується до мами, стає Мотрі аж до смішного байдуже.

Направду Мотрю тепер уже сміх розбирає, коли мама за вечерею починає вечірню літанію своїх бідкань. Щось сміється злорадно в Мотрі: «Але ж, пані добродійко, ми і без того знаємо, що з вас знаменита комедіантка! Пощо аж так висловлюватись? Облиште… бо трісну зі сміху…»

Але на Олю Мотря дивиться уважними, напруженими очима. Повинна знайти у ній свого спільника. Мусять обидві законспіруватись, діяти… і то чим скоріше. Але як підійти до Олі? По-перше, Оля – це найсумніше в цілій справі – ніколи не ставиться поважно до Мотрі. Це найгірше, як когось раз візьмуть за… за, коротко кажучи, нерозсудливу людину. По-друге, Оля… Як би це сказати? Мотря має на це коротке визначення: це щось зовсім інше від Мотрі…