Текст книги "Оповідання та повісті, окрушини"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 25 страниц)

Саме тому, що хотіла скорити його, не підійшов до неї і сердечними словами не розвіяв тих уявних, образливих для їх любові й дітей підозрінь. Він, що з ніжності й спільної любові до неї завжди потурав її химерам розпещеної одиначки, зберігаючи при тім повне почуття своєї моральної переваги, тепер збунтувався перед самим собою і зрушив з місця. Почуття своєї невинності опанувало його зовсім і спаралізувало всякий інший порух серця. Мав тільки одне виправдання для себе, тільки один жаль до неї: був не винний. Чому (і це було для нього найболючіше) не могла відчути правди? Жінка, мама дітей, повинна мати цей дар тонкості. Чому вчепилася того брудного аноніма, якого писала чужа, неприхильна їм обом людина, і держиться його так конвульсивно тоді, коли чиста, безпосередня правда так близько коло неї? Був близький до розпуки з того приводу. Мав враження, що сліпа людина навколішках мацає по долівці, шукаючи голку тоді, як та преспокійно лежить собі на столі, на найвиднішому місці.

Галя впала грудьми на стіл і заходилась риданням. Стояв над нею й не міг приневолити себе до того, щоб бодай руку свою покласти їй на плече. Був не винний!

Такі сцени, хоч менш гострі, відбувалися не раз між ними. Почував у собі таку глибінь моральної, здорової сили, був такий щасливий від того, що має її коло себе, такий був зарозумілий з того приводу, що не чіплялась його тіла ніяка недуга, що інколи свідомо, єдино, щоб догодити їй, брав на себе уявну провину. Але на цім не кінець. Взявши на себе провину, він мусив каятись. Часом бувало й таке, що його гра під час каяття переходила межі правдоподібності, і тоді вибухали обоє сміхом. Були це насправді рожеві дні їх кохання. Вабило його це й, правду сказати, ще більше в'язало з нею. Не раз дивувався, чому люди остерігали його перед нею, як розпещеною одиначкою.

Здавалося йому, що саме такої жінки, як вона, прагнуло віддавна його серце. Син ремісника-різьбяра, п'ята дитина в незаможній родині, де діти, незважаючи на взаємну любов, видирали одне в одного кусник хліба з уст, вередливість Галі сприйняв як прояв вищої тонкості чи вразливості, брак якої так відчував у батьківськім домі. Видавалась йому ніжною, як пушок на кульбабі. Завжди в житті тужив за тонкістю так, як дехто тужить за морем. Вдача митця, яку природа так злосливо не наділила талантом. Так бувало.

Але тої пам'ятної хвилини – не заперечує того навіть сьогодні, можливо, навіть під впливом короткохвилинної приязні до Ельвіри (тої енергійної жінки, яка, розповідаючи йому про початок своєї кар'єри, не ховала навіть того, що директори театру викидали її одними дверима, а вона впихалась іншими, щоб тільки добитися свого) – не зворушили його її сльози.

Ні, треба бути щирим, до останнього порога: ненавидів їх тоді. Був перевтомлений фізично військовими вправами, розніжений тугою за нею й дітьми і – перший раз у житті захотів, щоб до нього поставилися уважніше. Адже він, що стелив їй своє серце до ніг, мав право на це. Мав право на те, щоб хоч раз не давати, а сприймати ніжність.

І тут не зрозуміла його. Думала в той час, певно, тільки про те, як би викликати в себе ще нагальніший напад ридань, збуджувала себе штучно до сліз і жалю. Відчував це, і серце його кам'яніло від цього. Навіщо ця комедія? Навіщо? Її лиця він не бачив, чув тільки, як шморгала носом, і в одній хвилині видалось йому, що не міг би тепер поцілувати того солоного від сліз, з напучнявілим носом лиця. І знову з'явилося болюче питання: навіщо ця драматична комедія? І не рушив ані кроком в її напрямі. Щиро – не міг.

Що мав робити? Не міг так до безконечності стояти на однім місці й давати тим самим нагоду плакати теж без кінця. Узяв капелюх з полиці й, особливо уважно зачиняючи двері за собою (так добре пам'ятає, що побоявся, щоб вона не подумала, що він у злім настрою виходить з хати), вийшов на вулицю. Думав, що вчинив як міг найліпше. Ні, ні… не мав найменшого поганого наміру чи хоч би передчуття. Хотів тільки дати їй змогу заспокоїтись і опанувати себе. На вулиці напала на нього дивна туга за нею. Навіть не за дітьми, тільки за Галею. Почув себе таким прикро-самотнім, майже скривдженим. Пройшов трохи тротуаром і знову завернув під вікна їх дому. Став, як штурпак, із задертою вгору головою і дивився на вікна на першому поверсі. Приємне було почуття, що ввесь належить тому домові.

Був схильний до того, щоб зараз-таки ввійти до їх мешкання й саме оці думки передати Галі. Пустився вже був навіть до брами і – вернувся. Одна, зовсім незначна, побічна дрібничка стримала його від того. Спало йому на думку, що вона, може, ще не обмилась від сліз, і відчув дивну нехіть перед солоним, зачервонілим лицем, носом і очима. Хай ще. Одійшов від брами й пустився перед себе. У душі вже поєднався з дружиною і тепер розкошував приємним почуттям замирення після недавньої бурі.

Ішов, прагнучи місця, де б не було людей і гамору. Люди в тій хвилині існували для нього тільки в його домі. Залишивши їх, не хотів нікого ні бачити, ні чути. Так опинився на якійсь межі, серед чужого поля. Пахло першими росами й рум'янком. Сонце на небі було велике й червоне. Скинув капелюх і стояв простоволосий, дивно заспокоєний і щасливий. Тут, на цій пустці, на цім клаптику чиєїсь землі, віднайшов себе. Мав враження, що начебто перед часиною загрожувала йому смертельна небезпека і він тільки чудом врятувався від неї. Раптом видалося йому безмірно цінним те, що він живе. Вдихнув повними грудьми зрошеного, свіжого повітря – що за розкіш жити й могти вдихати отаке чисте повітря! Але його щастя дізнає не тільки він сам. Його жінка, його діти теж живуть. Чи були хворі? Загрожувало їм що-небудь? Ні, але перший раз відчув себе неуявно щасливим від того, що вони, саме вони, живуть, просто існують на світі.

Далеке світло опритомнило його. Уявив собі два вогники й у своєму домі на першому поверсі – навмання почав прямувати до нього.

О світло для самітної в полі людини! О морське ліхтарне для заблуканого човна!

Увійшов у місто, і приємно було йому, що воно мало в собі стільки світла. Опинившись на своїй вулиці, здалеку почав шукати світло на першому поверсі. Надто далеко. Схвильований, уже підбіг ближче, напевно бачив би вже світло, якби воно там було. Так, якби… Як шалений, вибіг на сходи – термосив клямкою, дзвонив і гатив носом черевика у двері. Тиша. Глумлива тиша. Потім відчинилися двері напроти, і сусідка, поштива пані Міллерова, подала йому ключа:

– Пані меценасова вийшла й прохала передати…

У хаті не застав розгардіяшу, як це можна було сподіватися. Галя була педантка і навіть тепер нагадала йому це. Все було на своєму місці. Відчинив шафу і відразу зрозумів: бракувало в ній її і дитячих плащів. Тільки плащів бракує, тобто – чи лише вийшли чогось з хати? Понишпорив по хаті. В одну мить вилетіло йому з голови, які сукенки носить його дружина. Раптово пригадалась йому одна, з золотою коронкою. Кинувся шукати її. Не було ніде. Тоді побачив, що Галя забрала всі літні сукенки. Отже? Отже – аж тепер нічого не розумів. Нічого. Не силкувався навіть на здогадки.

Десь близько півночі спало йому на думку, що Галя, напевно, пішла з дітьми до своїх батьків. Це скидалося на правду. Ще тепер міг би встати з ліжка, взяти з вулиці першого-ліпшого візника й привезти її разом з дітьми назад до хати… Так, нічого простішого, але – як з'явитися перед лицем її батьків? Неможливо, щоб вона, заїхавши в дім, не повідомила причини. Уявляє він собі, в якому освітленні подала вона ту цілу їх справу. Ні, не піде він до них. Був не винний… Зачекає, аж поки хтось прийде від них. Найкраще, якби прийшов сам тесть. Поговорив би з ним поважно. Спитав би врешті того шановного добродія, чому в нього не було більше дітей, крім одної Галі? Яким правом зробив він з власної дитини духовного інваліда? Але ніхто не прийшов до нього. О дев'ятій годині ранку прийшла нарешті прислужниця. Несимпатична, нахабна баба, якої ніколи не міг терпіти і завжди дивувався Галі, що тримає її коло себе.

Тепер з її півусмішки догадався відразу, що вона вже сторожихою поінформована як слід. Посміхаючись зухвало, запитала, чи вже снідав. Пануючи ще над собою, відчинив двері, випхав бабу за них, кинувши, що по гроші нехай прийде до сторожихи. Сторожиха, послужниця, коминяр, інкасент від електрики, кур'єр від товариства – всі вони згодом дивитимуться на нього з нещирим співчуттям, напоєні злорадістю, що навіть такому панові, як він, щось подібне трапилось…

Озлоблений на Галю, на весь світ і на себе, спакував свої речі і поїхав до товариша в село. Відшукав знову клаптик землі, що, як той у пам'ятне надвечір'я, пах рум'янком, зустрів захід сонця і росу, але того благословенного спокою, що сплинув був тоді на нього, не зазнав уже. Вчувався йому голос Галі, що взивала його до себе. Вірив їй, що боліє, але він не винен цьому. Побувши ледве кілька днів, повернувся додому, бо здавалося йому, що там чекає його лист від дружини. Не було ніякого листа. Пані Міллерова додала ще, що й по ключ за весь той час не приходив ніхто.

О, до смерті не забуде першої ночі після свого повернення з села! Ошалілий від якогось гарячкового очікування, ходив усю ніч від вікна до вікна, бо здавалося йому, що саме тої ночі вона дасть звістку від себе. Потім пішло все багато простіше. Змінив мешкання. Так, від цього почалось – і добре. Бо скоро після того прийшла картка від адвоката, що писав до доктора Забейка від імені його клієнтки, пані Галини Забейкової.

Зустрівся перший раз з нею аж у суді. Пригадує собі, як сьогодні: мала вигляд у своїм темно-голубім костюмі такий елегантний, що звертала на себе загальну увагу. Признав у ній тоді небуденну рідку красу, але відчув водночас, що жінка та була для нього зовсім чужа. Коли й як це сталося? Не міг би проаналізувати цього завмирання почуттів. Можливо, що почалось воно того ранку, як прислужниця спитала його з глумом, чи снідав уже; можливо, що це довершилося в ту ніч, як ходив по кімнаті, прислухаючись і вичікуючи. Чи почував себе винним? – питались його. Анітрохи. Чи бажає помиритися з дружиною? Ні. Чи приписує якусь вину дружині? Ні. Хоче лише спокою. І так прийшла ще одна смерть у житті. Одного дня похоронив дружину й двох дітей, яких так ніжно й сердечно любив. Чи довго переболював? Є рани, яких ніколи не можна безслідно вигоїти. Як сказав один поет: «Рука відтята не болить, але бракує її».

І стільки років жив, наче в летаргії, аж раптом цей дітвак [5]5
  Дитина.


[Закрыть]дивно й боляче пробудив його.

І несподівано для себе самого запитав дівчину коло себе:

– Ви не маєте нікого, хто б побув з вами в цей прекрасний вечір?

В його голосі прозвучала якась батьківська нотка. Ще тепле, але порожнє місце в серці по Марті, якесь глухе почуття кривди (хоч сам не вважав його за слушне), що він зазнав з рук тої дорогої людини, шукали заспокоєння для себе.

– Ви теж не маєте нікого… – відповіла сміливо і, як йому здалося, злісно.

Забейко пильно глянув на неї. Полотняна, доброго фасону сукенка. Солідний, сап'яновий поясок, що, певно, більше коштує, ніж уся сукенка. З правої кишені сукенки визирав цікаво ріжок безпретензійної, але доброго гатунку хустинки. Цікаво. Так мало жінок могло збагнути тайну, в чому суть справжньої елегантності, а ця мала, здається, на добрій дорозі… Усміхнувся сам до своїх думок.

– Це правда, – сказав, – я теж самітний…

Щойно вимовив ці слова, відчув їх глибокий, сумний зміст, і обставина ця наче наблизила його до незнайомої. Враз забаглося щось ближче дізнатись від неї. Хто її батьки? Яке їх місце в цьому людському мурашнику? Хто її любить і чийого серця прагне вона?

– Знаєте що, – посилкувався доктор на непримушений тон, – ви самітна, і я самітний… Проведім цей вечір удвох, і, може, не буде нам так сумно. Я повинен вам сказати, що ви, – він завагався, чи сказати правду, – нагадуєте мені одну з моїх дочок.

– А ваші дочки не з вами?

Забейко вловив якусь збудженість у голосі дівчини, яка, правду сказати, насторожила його.

– Залишім цю тему, – зітхнув, не радий цьому дивному знайомству.

Почував, що висловлює думки не так, як треба. І чого це так важко висловити таке просте бажання: хоче мати когось живого в цей вечір коло себе! Точніше, хоче, щоб це була істота жіночого роду. Досить безрадісна і досить самітна. Пробі! Чи йому тільки здається, чи насправді? Марта в цей вечір відійшла від нього раз назавжди!

Дівчина встала.

Забейко теж підвівся. Свідомість, що незнайома нагадує йому одну з його дочок, прилипла до нього, як струп. Його потягло дізнатись щось більше про цю свою знайому.

А дівчатко, перекладаючи чимсь напхану шкіряну торбу з руки в руку, випалило просто з мосту:

– А я хочу подивитись, як ви живете…

Забейко аж закам'янів від несподіванки. Чи не напитав він собі біди з цим бездомним створінням? Щораз більше набирав переконання в тому, що мала з якихось причин втратила дах над головою і тепер шукає собі притулиська на ніч.

І може, саме тому, що нагадувала йому його дитину, не міг її залишити одну на вулиці.

Посилкувавшись на галантний тон, відповів роблено веселим голосом:

– Що ж, якщо вам так подобається, то будь ласка!

Дівчатко без захоплення зібрало свої манатки з лавки.

Ішли не поспішаючи, якийсь час без слів.

«Поки що дуже глупа ситуація, – міркував Забейко, – а там побачимо… Наразі по-дурному почуваю себе…»

– Ви жонаті?

В запитанні цім не було ні цікавості, ні зухвалості. Глипнув на неї і здивувався. Її очі, широко розкриті і нетерпеливі, напружено чекали на відповідь, наче від неї мало бозна-що залежати в її житті.

– Немає в мене жінки… – відповів уникливо.

– А та дама… – наскочила вона зі злістю, якої не міг собі ніяк пояснити, – а та дама… хто то була?

– Моя втіха, – навмисне дібрав таке слово.

Дівчатко відразу принишкло. Здавалося, що навіть портфель в її руці нагло затяжів. Попросив у неї портфель. Без слова подала.

– Ви далеко мешкаєте? – спитала і позіхнула на весь рот.

«Кепська комедіантка», – подумав і вже не був радий цій пригоді, але залишити її серед дороги, за деякими ознаками в чужім для неї місці, під ніч – не мав серця. Хоч, правду сказати, вести у свій дім це заблукане людське створіння, від якого він, власне, нічого не потребував, не сподівався, теж не було рації.

Якби Марта не покинула його сьогодні так передчасно – не дійшло б до цієї, тепер добре бачить, дурної ситуації. Марта! Явилась йому зелена смужка її плечей (дивно, але у своїх видіннях не міг інакше уявити собі тої дівчини, як у зеленому светрі, який, до речі, вже давно перестала одягати) над верстатом в її майстерні, і нова хвиля спізненого жалю хлюпнула на його серце.

Мала йшла попліч мовчазна і сонна. Сонність чи перевтома в незнайомої минула, як побачила його мешкання. Фігурки з воску, якими Марта буквально обліпила його світлицю, ввели дівча у захват, який перейшов усякі сподівання.

– Ой боженьку, – щебетала без віддиху, – ще є на світі пальці, що виробляють такі речі… І що собі така людина мусить уявляти при тім? Ніхто, правда, що ніхто, – спитала по-дитячому, – не в силі збагнути світів, в яких блукають думки артиста?.. Мені все здається, що це один широкий, білий шлях, а від нього наліво і направо, наліво і направо… безліч крутих доріжок, а кожна тебе манить до себе, а кожна… Але я дурниці говорю! – засоромилась і, щоб приховатись, засміялась.

Забейко відповів поважно:

– Чого? Мені саме здається, що у вас є мистецький нерв, а може, навіть талант в якімсь напрямі. Як ви думаєте?

Замість відповіді спитала діловито:

– Навіщо вам самому аж п'ять кімнат?

Забавило його це нетактовне запитання, але відповів:

– Бачите, мені треба було жити близько суду, а в той час не було меншого відповідного для мене мешкання, і я мимоволі мав пристати на це, п'ятикімнатне… В одній кімнаті канцелярія, в одній приймальна, а три кімнати займає моє… приватне життя, – посміхнувся гірко.

Вона сіла на тапчан, згодом підтягла під себе ноги.

– У вас такі тапчани, мені подобаються… вузькі і так розміщені… – нарисувала пальцем друковане латинське «L». – Вони такі декоративні, що аж шкода спати на них.

Вона знову позіхнула.

– Ви стомлені?

– Так… дуже мало спала минулої ночі… Яка гарна ця подушка! Який це взір?

– Яворівщина, здається… Знаєте що, – спало йому раптом на думку, – ви скиньте черевики і полежіть трохи, а я за той час піду на кухню, може, там щось знайду на вечерю. Моя служниця прийде аж завтра о сьомій…

– О, це дуже добре, – зраділа Мотря. Їй тепер насправді перш за все хотілось їсти і спати.

Вже з головою на яворівський подушці бачить ще, як – ну як же ж це сказати? – вже не він і ще не тато навшпиньках виходить з кімнати, поволі відчиняє двері, хвилинку вичікує, а потім поволі-поволі, зовсім беззвучно причиняє їх.

Дурні сльози – якби насилу хотіла стримати, мусила б хіба з себе зойк видати, заливають очі по береги.

«Боженьку, – міркує вкрай розжалоблена, – може, не раз виходив він навшпиньках з кімнати, де я спала… тільки тоді було це для всіх таке звичайне…»

Повіки самі зліпаються, і надмір сльозової води між ними випливає назовні і затримується у вигляді двох прозорих кульок у кутках очей.

Ще не спить. Має навіть свідомість цього. Свідома того, що за шибами темніє, і має дивний острах десь під шкірою, щоб тепер не ввійшов хтось у кімнату, де дрімає, і не засвітив світла. Та цей стан свідомісті не є ніякою перешкодою в тому, що фігурки на бюрку, на шафі, на стінах починають поволі рухатись і міняти свої місця. З'являються нові. Вони вискакують з щілини, що утворилась у стелі, саме над її головою. Кумедні фігурки, які чомусь не смішать і не лякають, ходять у повітрі, потім перетворюються на чиїсь давно забуті лиця, давно завмерлі голоси і такими стають перед нею. Укладаються в безконечно довгий дворяд і кланяються, як при кадрилі… «Вітають мою появу в цім домі», – міркує вона і чує дивну прикрість від того, що не дано їй порозумітися з ними. Одні відходять, інші щілиною, що тепер перетворилась в білий ріг. напливають зі стелі на їх місце… Що це? Як же ж могла досі не помітити цього? Співають. Пісні такі самі кумедні, як і вони. Без мелодії, без слів. Тільки їх чола починають фосфорувати, і це їх гімн. Після сну, який, напевно, не тривав довше, ніж відомий сон Магомета, прокидається! Тобто бачить перед очима жовте в синю смужку поле. Хвилину пізніше знає вже, що це покривало, яким накрив її хтось під час сну.

– Як же ж спалось, маленька? – питає чийсь теплий голос над нею і зараз переливається в пестливий смішок. – Фе, така велика панна спала так, що аж подушку заслинила…

А то тобі на! Мотря Забейко абсолютно не знає, де вона і хто до неї говорить. Притомніє, щойно мужчина хоче її обняти, а вона інстинктивно заслоняється ліктем.

– З татом не хочеш поцілуватись?

І так виявилась її таємниця. Батько пізніше признався до гріха, що щось спокусило його перевірити торбинку таємної незнайомої… і між іншими дрібницями знайшов карточку, яку послали їй товаришки з прогулянки в Карпатах.

Тепер Мотря сидить в батька на колінах, одною рукою обнявши його за шию, і думає собі, що б на те мама сказала. Очевидно, аякже ж, вона чудово розуміє, що цей чарівний, не старий ще чоловік – це її батько, і саме ця обставина дає їй право сидіти в нього на колінах, але це не її вина, що цей, так би мовити, новоспечений батько для неї, власне, як батько ще зовсім чужий.

– Як я можу казати вам «тату»? Це неможливо…

– Ні, це неможливо, – сміється щасливий доктор Забейко, – я цього ніколи і не вимагав би від тебе. Як ти вважаєш? Я вже дуже… старий на те, щоб бути тобі колегою?

Мотря впадає в черговий захват: її тато старий? Хто посміє щось подібне не то сказати, але навіть подумати, – матиме діло з нею.

– Ти такий гарний, татуську, – мрійно гладить його долонею по щоці, – ти такий… ти навіть сам цього не знаєш. Але знаєш що? – стріляє їй знічев'я до голови. – Тобі буде трохи заважати, не супереч мені, прошу тебе, тобі буде трохи заважати, коли така дівуля, як я, кликатиме тебе «тату». Знаєш що? Ти мій тато, татусько, мій… малий тусько. Я буду кликати тебе «туську», а комусь збоку буде здаватись, що це від твого імені… Туську, Тоську – це так подібне, правда?

– Ей ти… ти!

Забейко розуміє свою доню краще, ніж вона сама себе. Він добре знає, що їй хочеться не тільки підтягти його до молодих, але й їй самій грати при цьому роль молодої дами. Порадившись з Мартою (його передчуття не ошукали його – Марта насправді відійшла від нього, але біль від цього тепер був уже не такий яскравий), він дозволив доні і цю приємність. Одягнута в Мартину вечірню сукню, в модній зачісці, над вік поважна, майже велична, вона викликала сенсацію між знайомих Забейка.

– Туську, – шептала, розпромінена, йому до вуха, – мені здається, що при тобі я теж подобаюсь…

Погладив її по-батьківськи по голові:

– Але ж очевидно, дурненька, тільки…

– Тільки – що?

– Тільки ти повинна знати, що вони тобі більше співчувають, ніж заздрять. Твій тусько вже не молодий, і ми мусимо рахуватися з цим.

Голос мами, владний, терпкий, прозвучав навіть з телеграми, що прийшла від неї:

«Зараз вертатись додому. Мама».

Тепер Мотря збунтувалась направду. Не хотіла вертатись до мами бодай так довго, як довго деренчатиме в її голосі ця суха, непримиренна нотка. Мала досить її. Ах, усього з того боку мала досить. І тих безвтішних вечірніх присмерків, коли мама не бажала собі в кімнаті світла і треба було сидіти мовчки десь у кутку і душитися, буквально душитися від атмосфери, що заповнювала їх дім у таку пору… І тих монотонних, але, власне, яких вбивчих саме своєю монотонністю літаній на тему їх скрутного матеріального становища… Ну що ж, туськові теж не так світло, як це їй першого дня видалось. Либонь, він і працює тільки на те, щоб впору заплатити за це дійсно завелике для нього мешкання. В нього теж бувають сніданки з пісною булкою і вечері з бульбою й огірком тільки, але про це тут не говориться, того роду справи тут загалом не входять у гру, а там, у мами… ох!

І тих дійсних чи вигаданих жалів і претензій до світу, виходило б, тільки на те придуманих, щоб ними дітям затруїти кожний день, вбити до останнього волоконця віру в людину… і тих болів голови, і… всього, що було по тім боці…

А проте це була їх мама. Мама, яку так тяжко скривджено в житті і яка, властиво, поза нею, Мотрею, і Олею не знала і не хотіла знати іншого світу. Вони стали для неї всім. Її очима і серцем. А та мама не завжди мала такий вигляд, як сьогодні. Фотографії з-перед чотирнадцяти, а навіть з пізніших років показують когось іншого… Треба бути справедливим і визнати, що якби та сама мама хотіла в інший спосіб приглушити свій біль, то їй не бракувало б нагоди. Не скористатися з права, яке кожній людині дає молодість, не тому, що занадто любила того, хто зламав її життя, але тому, що не хотіла свого серця, яке ціле віддала своїм дітям, ділити ще з ким. Чи ж мають вони, її діти, сьогодні не оцінити цієї жертви?

– Ти чогось посумніла, Мотроньку?

Вечеряли саме. Відклала виделку.

– Я? Думаю про нашу маму, туську… Здається мені, що якби вона мала інакше життя… хочу сказати, що якби інакше склалися її життєві обставини, то її характер був би інший…

– Можливо, – притакнув і теж задумався.

– Туську, а що б то було… – я тільки так питаю, тусику, і ти не повинен мені з місця давати категоричну відповідь… – що б то було, якби наша мала родина знову зійшлася?

Забейко вчув, як йому закалатало серце. Мав враження, що його ввело у цей приспішений рух друге маленьке серце, що билося в цій хвилині так тривожно.

– Не знаю, маленька…

– Чому не знаєш?

«Чому?» Для нього був це такий простий рахунок. Нічого, абсолютно нічого не в’язало його сьогодні з жінкою, яка колись за таку дешеву ціну, от просто щоб догодити своєму егоїзму, відцуралася його. Але як це передати дитині тієї жінки? Ламав собі голову ще над добором слова, коли Мотря підійшла з іншого боку:

– Туську, ти сказав раз, що ми з тобою колеги… Скажи мені, – запевняю тебе, що мені можеш сказати, – твоя провина супроти мами аж така велика… що мама навіть тепер, по стількох роках, не зможе тобі вибачити?

Мовчав.

Пересіла на його бік, підійшла і притулила його голову собі до грудей.

– Чому ти не довіряєш мені, туську? Кажу тобі, що. мені можеш все сказати… навіть… найнеприємніше. Сміливо, тусик!

Забейко був зворушений. Насправді був глибоко й ніжно зворушений. Його рідна дитина хоче йому суддею бути, але не для того, щоб його судити, а виправдати. З блиску її очей, з риски поміж бровами (як ця дитина подібна до нього!) зрозумів, що вона готова мужньо вислухати і найстрашніші речі. Навмисно потримав її ще хвилинку в цьому непорушному настрої, щоб тим приємніша була несподіванка, що готував для неї…

– Поцілуй тата…

Трохи наче розчарована таким оборотом справи, виконала прохання й далі чекала.

– А тепер слухай, – не спускав з неї ока, слідкуючи за враженням, яке справить на неї ця велика новина, – ніякої провини – на це даю тобі чесне слово – за твоїм татом немає…

Її очі широко розкрились:

– Як-то ніякої? А хто винен в такому разі?

Оповів їй історію з Ельвірою так, як вона фактично була.

– То значить, – спитала якимсь не своїм голосом, – не було ніякої поважної причини до того, щоб ви розходились… то значить… то…

Сльози ув'язнили її дальші слова, але вона героїчно перемогла їх. Її голос став тепер високий, недобрий.

– То значить, – тепер вона вже обвинувачувала свідомо, з болем, – то значить, що так, через ніщо… бо так вам захотілося… бо ви гралися в подружжя… так легко… зламали нам, своїм дітям, життя… Ой, які ви були погані обидвоє… які безсердечні егоїсти… Ви обидвоє… ти й мама… ви думали тільки про себе… тільки про себе… Чому ви не хотіли подумати й про те, що з нами станеться? Яке право ви мали на це?

Забейко встав. Здавалося йому, що як встане, то удари, що сиплються на його голову, менше болітимуть. З її гарячкових слів зрозумів тільки одне: його дитина легше вибачила б йому найтемнішу справу, ніж його безпровиння.

Мотря глянула на нього, але не посміхнулася до нього, хоч не могла не бачити глибокої скорботи на його обличчі.

«Злигодні зробили її дорослою, – з почуттям остраху подумав Забейко, – доросла людина в тілі підлітка… Це ж жах!»

Та жах ішов ще й від того, що він не міг вгадати, який вирок ухвалить йому ота… доросла людина!

Раптом Мотря схопилася за голову:

– Завжди я тільки чула, що батькам… важко доводиться з дітьми… Але ніхто не хоче знати, як іноді важко доводиться дітям з батьками… Що мені тепер з вами робити? Мама… ти знаєш, я не можу так обвинувачувати її, як тебе… вона вже відпокутувала своє… А ти? Як ти легко все ж таки розквитувався з нами!

– Мотронько!

Вона відгородилася від нього рукою.

– Я знаю, – посміхнулася гірко, – що тобі подобається така дочка, як я… Тобі навіть було б приємно почванитися мною перед твоїми знайомими… і, коли б я була така егоїстка, як ти… я не повернулася б додому і залишилася б жити при тобі. І нам удвох було б, певно, зовсім добре й вигідно з собою, але там є ще двоє наших. І тому ти дай мені відповідь на питання, що я тобі перше поставила: що ти думаєш про нас чвірко? От що ти мені скажи…

– А ти можеш дати мені трохи часу зібратися з думками? – спитав Забейко серйозно, наче справді друга ровесника.

– Будь ласка.

Мотря замислена вийшла з кімнати.

Забейко не сів, а запався у шкіряний фотель. Він почував себе як людина, що прокинулася у не своїй кімнаті.

Далебі, як це сталося?

Стільки років жив він у тому переконанні, що тільки Галя несе цілковиту відповідальність, а там і вину за їх розбите гніздо. І раптом з'являється його дитина і зриває каптур з його сумління. Забейко вперше за стільки років бачить своє власне оголене «я» таким, яким воно насправді було.

А, збожеволіти можна!

Майже п'ятнадцять років людина вважала каптур за власну шкіру, і раптом – полюбуйся своїм портретом!

Послухай, що він тобі скаже!

Слухай, друже, чи ти справді переконаний, що той несерйозний (а сьогодні, з перспективи років, навіть смішний!) конфлікт став єдиною причиною розриву між тобою і Галею? А може, голубе, вина виключно з твого боку і не в цьому смішному конфлікті її коріння? Може, тобі, мужицькому синові, не треба було з самого початку тягтись до тієї розхимереної, такої схильної до тиранізування панянки? Що ти знаходив у ній спільне з собою? Чого ти шукав у ній? Прояву вищої тонкості? Вона гралася в житті так, як гралася колись у ляльки, а пізніше в кохання до тебе. Її виховання давало їй право на це, а що ти… власне, ти… зробив для цього, щоб перевиховати матір своїх дітей?

Де ж дівся твій здоровий мужицький глузд? Як же ж це сталося, що ти забув традиції, що їх ти виніс ще з-під селянської стріхи? Де ж ти бачив, щоб хто-небудь у твоїм роді потурав химерам жінки так, як це ти робив? Чого це раптом таким інтелігентним став, що в ім'я якогось псевдопринципу (ти був без вини і тому хотів, щоб у тебе попросили пробачення за образливі підозріння, чи так?) пожертвував навіть майбутнім своїх дітей? Та ти знаєш, що за це одне можна в тебе відібрати право називатись порядною людиною?

Який же з тебе дурень, пробач на слові! Тобі захотілося панянки з витонченим розумінням краси, а хіба в той час серед кругу твоїх знайомих було мало здорових тілом і душею, загартованих життям дівчат-красунь?

Все це правда, жахлива правда, але – що далі?

Для мене, зрозумій, неможливо сьогодні переступити поріг, якого не переступали мої ноги майже п'ятнадцять років. Прийду перед неї і – що скажу тій чужій людині, яка з свого погляду має всі підстави ненавидіти мене?

Адже і я, і вона – ми сьогодні вже зовсім інші люди, ніж п'ятнадцять років тому. Як же раптом з'явитись у тому домі й запропонувати жити разом тій не молодій уже, скривдженій життям жінці? Для чого я їй тепер? Для чого вона мені?

Скоріше відчув, ніж почув Мотрю за спиною.

– Щось ти мені задовго думаєш, тату…

– А, так… задумався. Пробач! А що ти надумала? – запитав дочку, щоб самому не давати відповіді.

Мотря нагло споважніла. Її лице набрало такого зосередженого виразу, що Забейко відчув щось наче страх перед дочкою.

– Ти хочеш знати мою думку, тату?

Забейко притакнув головою.

– Я хотіла б… і Оля, певно, теж, щоб ти все ж таки повернувся в родину…

– А чому, Мотронько? Чому ти так дуже цього хочеш?

Дівчина сховала лице в долоні:

– І як ти можеш цього не розуміти? Дорослий… Навіть адвокат… а ще питаєш «чому?». Всі діти… та що я кажу… всі люди на землі, – поправилася поквапно, – хочуть гордитися своїм батьком. А як можна гордитись батьком, який… покинув сім'ю? Я знаю, що ти хочеш сказати… що це мама… знаю… але все ж таки перед своєю совістю ти повинен признати, що це ти, а не ми тебе покинули? – І одразу, глипнувши на його лице, перекошене від внутрішнього болю, злагіднила тон: – Ну, не будемо про совість… Пробач, тусик. А до того ж я, наприклад, весь час любила свого тата. Розумієш, може, навіть не тебе, я ж тебе так туманно пам'ятала, а свого тата. Тобі, може, і незрозумілим видається, але я весь той час… чекала свого тата… Все думала, що ти прийдеш котрогось дня і забереш собі ту частку любові у моїм серці, що зберігаєтся для тебе… Ще одно питання, тусик: хто для тебе та дама?