Текст книги "Оповідання та повісті, окрушини"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 25 страниц)

Червона від сорому за себе саму, притакнула я головою. За такою дружньою розмовою застала нас Ривка.

Вона зраділа, побачивши мене. Я догадалась про причину її радості. Вона, певно, подумала, що я прийшла просити її допомогти мені у весільних закупах. Мені стало неприємно від того, що я мимоволі мушу розчарувати її. Та вона сама, глянувши на мої клунки, не згадувала більше про закупи.

Як це так, запитувала я себе, вкрай розчулена, мене не розпитують, чому я опинилась без даху над головою? Навпаки, обидві жінки вдають, що вони не помічають ні моїх клунків, ні розгубленості у всій моїй постаті…

Це правда, мені не ставлять запитань, але хіба я дерев'яна, щоб не відчувати, що питання ті висять у повітрі і давлять мене немилосердно? Адже я мушу якось пояснити, що зі мною сталося, цим людям, які так сердечно прийняли мене в свій дім!

По вечері, яка складалася з одного вареного яєчка (на нас трьох!), з цибулею й олією, як не дивно, приправленими цукром, почала я потроху натякати на свої переживання. Нарешті призналась я відверто, що мене підступом приневолили розійтись з Казимиром.

– Чому це так? – здивувалась Ривка. – Він католик, ви – католичка, він з порядного дому, ну, ви теж… Чому мали б ви розходитись, хіба ні? Яке може бути непорозуміння між вами?

– Ай… ай… – обізвалась і собі тітка Тема. – Все щось роз'єднує людей. Одних релігія… інших маєток… Ви знаєте, – звернулась вона безпосередньо до мене, – в мене була сестра. Ай… ай… що то за сестра була! Як мальована! А що за розум! А що за золоте серце було в неї, якби ви знали… Вона працювала на фабриці спирту і дріжджів. Ну, ким могла там працювати неосвічена дівчина? Вона запаковувала пачки у папір. І нещастя хотіло, щоб її побачив син власника фабрики. Ти кажеш, – повернула вона голову до Ривки, – що ця панна католичка і її наречений – теж католик, а я тебе питаю: ну, і що з того? От він був теж нашої віри, і що з того? Спочатку… ви пробачте мені, ви розумієте… він думав, що натрапив на дівчину легких звичаїв. Він почав їй купувати. Ну що дівчині можна купувати? То парфуми, то якийсь перстенчик, то знов шовкову хустину. Він все те сував їй у руки, а вона не хотіла брати. Ви розумієте, панночко? Хоч яка вдома була бідність, хоч як мали їй подобатись ті речі, вона перемагала себе і не брала нічого від нього. Вона догадувалась, чим це може закінчитись… Коли він побачив, яка вона, який твердий характер в неї, що то за чесна, що то за порядна дівчина, то він, на своє і її горе, таки направду закохався в неї. Ой, і як ще закохався! Точнісінько так, як це в книжках описують. Така вам любов найшла на них, що іншого виходу не було: або життя удвійку, або смерть удвійку…

– Пощо ти розказуєш про все це, тьотю? Кому від цього легше стане? – перебила цю розповідь Ривка.

Тітка Тема подивилась на неї з докором:

– А я тобі скажу, Ривко, що ти неправа. Що значить, кому легше від того стане? Оцій панні легше стане! Воно завжди легше, коли знаєш, що твоє горе не одинокий випадок. Чи не так, панночко? Але я таки хочу вам про мою сестру розказати. Ото яке їм могло бути життя удвійку, як він син багатого, можна сказати, найбагатшого на ціле місто фабриканта, а вона проста дівчина, дочка шевця… Його батько як побачив, на що то заноситься, то сам – подумайте тільки, такий пан! – сам прийшов до моєї сестри. Він хотів дати їй грошей, щоб вона виїхала кудись з того міста, кудись світ за очі. Ви розумієте, він не міг вислати сина, бо син був потрібний йому в інтересі, і тому йому здавалось, що моя сестра, як бідна дівчина, поласиться на гроші… Ах, він зовсім не знав моєї сестри! Вона перестала працювати на фабриці, її звільнили з роботи. Але виїздити кудись? Покидати тата, маму, сестер? Ай… ай… як ми всі кохались, як ми всі держалися одне за одним! Ні, на таке не могла пристати моя сестра. Я була молодша від неї, дитина, можна сказати, отже, я тоді думала собі: що це таке! Пан Ліберман живе в такому чудовому палаці, має стільки служби, стільки кімнат, невже ж він не в силі взяти у свою сім'ю одну бідну дівчину? Невже ж моя сестра так багато коштувала б йому! І що ви думаєте, панночко? Моя сестра відмовилась від грошей, бо була молода і закохана, а батько наш, тому що був старий і мав ще інших дітей, прийняв гроші від фабриканта. Фабрикант просто купив його. Батько видав Розу, – аж, вона справді була як та рожа, – заміж за старого вдівця-прикажчика. Така молоденька, така гарненька на шестеро чужих дітей! Чи то не гріх був? А він?.. Ну, він теж оженився з панною з Лодзі. Я її сама на власні очі бачила. Що то казати, що то говорити? Вона була теж дуже гарна, але чи все гарне треба кохати?

– Кінчай, тьотю, кінчай…

– Чого ти причепилася до мене? Я вже кінчаю. І так цілими днями сиджу сама… немає до кого слова промовити. Дай хоч раз поговорити з людиною! Ну, так вони одружились, кожне з кимсь іншим. Сестра моя переїхала до чоловіка в іншу місцевість. Але чи від цього її серце забуло його? Чи ця примусова розлука зробила те, що він перестав про неї думати? Ви знаєте, панночко, що любов як дитина: завжди простягає руки за забороненим. Що тут багато говорити? Кінець був такий, що він покинув свою жінку і дитину… ай… ай… дитина… дитина… це найсумніше, а Роза втекла від чоловіка і тих бідних сиріт, і крадькома втекли вони до Америки. Втекли без шлюбу, на сміх людям і глум ворогам! Але бог не міг благословити їх зв'язку… І хоч моя друга сестра хотіла відпокутувати гріх Рози і пішла заміж за шуряка і стала мамою бідних сиріток, це все ж таки не вмилосердило бога. Роза наша по трьох роках померла в Америці від сухот. Ось бачите, панночко! Там релігія стоїть на перешкоді людському щастю… тут гроші… А от у вашому випадку… Я вас питаю: що це таке і доки воно буде? Чи є десь країна, де люди не знають таких мук? Ой, здається мені, на цілій кулі земній немає такого краю…

– Є такий край, тьотю Темо, – вихопилось у Ривки.

– Є? – не дуже-то довірливо перепитала тітка Тема. – Я хотіла б знати, де той щасливий край? Може, панночко, до нас звідти прийде-таки щастя…

Тітка Тема цілком ясно жартувала, але Ривка відповіла їй дуже серйозно:

– Прийде воно й до нас, тьотю Темо. Все має свій час, і ти не забувай, що і в нас люди не сплять…

– Ви чуєте? Чуєте? – почала сміятись тітка Тема. – Ви чуєте її? Воно береться мене повчати! Відколи це, питаю я вас, яйця стали розумніші за курей?

Я звернула свої очі на Ривку. Вона не піддалась жартівливому настроєві тітки. Поважна, зосереджена, вона замріяним поглядом дивилась в якесь порожнє місце над нашими головами. Що бачила вона перед собою там?

Ще того вечора взялося в мене підозріння, що існують на світі дві Ривки Зальц. Одна – дочка бідного купчика із Станіслава, трохи затуркана, трохи наївна дівчина, а друга (це був тільки мій здогад, бо певності ще не було) – якась нова людина, що своїм моральним обличчям нагадувала мені… Казимира.

* * *

Вранці я поснідала в тітки Теми. Того ранку я вперше в житті відчула себе самостійною. Яка то була прикра самостійність! Тепер я була здана виключно на свої сили. І теж уперше в житті, п'ючи чорну каву і заїдаючи її таким же хлібом, усвідомила я всю вагу поняття «хліб».

Ривка збиралась до майстерні. Тітка Тема розклала по столі свої візерунки, а яка моя робота?

Я, правда, кинулась прибирати в кімнаті, але відразу відчула у цій своїй метушні якусь нещирість. Треба було мати відвагу признатися собі, що за цю роботу, з якою зрештою тітка Тема справлялась зовсім добре і без мене, я не можу об'їдати цих жінок.

Я спитала у Ривки, чи там, у майстерні, де вона працює, не знайшлося б місця для мене.

– Чому ні? Я можу попросити шефа (так називали вони власника майстерні), – відповіла мені на те Ривка. – Але ви мусите знати, панно Кравчик, що вам потрібно буде три роки пробути в нього. Я знаю, – хіба ні? – що у вас є початки шиття, але що це для нього важить? Він держиться букви закону там… де йому вигідно. Ви розумієте, три роки… а ті два перші роки є дуже важкі, хіба ні? Я це кажу для того, щоб вам не здавалось, що повчитесь трохи у Львові – і вже зможете своїм допомагати у Станіславі. Ви розумієте, панно Кравчик? Якби він хотів, то ту саму практику і навчання міг би він з нами і за рік пройти, бо ми, власне, тільки на третьому році свого строку починаємо вчитись. Але нащо це йому? Навіщо йому за рік позбутися нас, коли він два роки має з нас своїх безплатних служниць? Я це вам кажу, щоб ви знали…

Становище моє тепер було таке, що для мене важливіше, ніж батькам допомагати, було перебути у Львові і своїх не об'їдати. До того ж мене ні на мить не покидала надія, що тут я зустрінусь з Казимиром.

Гаразд, але з чого мені жити в цьому Львові?

Припустім, що мене схотіла б пустити ночувати в себе тітка Тема, а далі що?

– Чого ви журитесь? – обняла мене Ривка. – Чого ви журитесь наперед? Треба журитися тоді, як уже є чого. Я вам скажу тільки, що, коли шеф вас і не прийме, ви однаково не загинете між нами.

Мене вразив тон, яким Ривка вимовила те «між нами», і я спитала:

– Як-то «між нами»? Кого це ви маєте на думці?

– Ну, що значить, кого я маю на думці, – трохи навіть збентежилась Ривка. – В нас у майстерні є багато дівчат.

Що я могла на це відповісти?

Того ж дня Ривка розказала про мене (звичайно, не все, а тільки те, що потрібно було) шефові, і він звелів мені прийти до нього вже завтра о дванадцятій годині.

Ривка вважала це чомусь за добру прикмету.

– Я вам кажу, що все буде добре, панно Кравчик! Добре навіть те, що він вам звелів прийти не о десятій, а о дванадцятій годині. Він звичайно в тій порі вже по другому сніданку і настрій в нього кращий.

Чергового дня не могла я дочекатись одинадцятої години, щоб вийти з хати.

– Ви так нетерпеливитесь, як панна перед вінчанням! – сміється з мене тітка Тема. Та тітка Тема навіть сама не розуміє, яку правду сказала вона. Я справді йду на вінчання – тільки не з моїм коханням, а з життям сукатим.

Стоячи перед дверима, на яких велика металева табличка сповіщала про те, що за ними міститься майстерня жіночих сукенок і костюмів Зільберкранца, я зібрала всі мої сили і сміливо натиснула на кнопку. Мені чомусь здавалось, що як подзвоню несміливо, як жебрак якийсь, то це справить погане враження на моє майбутнє оточення.

Двері відчинились, і чорнява дівчина, очевидно і не припускаючи, що я одна з тих модниць, які шиють собі вбрання у Зільберкранца, спитала мене:

– Ви до кого?

– Мені треба переговорити з паном шефом.

– Ах, – вихопилося в дівчини, – то ви, певно, та нова? – якось відразу змінила тон на більш сердечний. З цього мені стало ясно, що Ривка вже поінформувала дівчат про мене. Це відразу пройняло теплом моє серце. – Слухайте, – оглянулась дівчина навколо, – тільки ви не давайтеся застрашити себе старому. Хоч він і пан шеф, але нас таки більшість! Пам'ятайте, що це його випробуваний метод – застрашувати новачок… – І вона вказала мені на бічні вузькі двері, а сама зникла у широких, як ворота, дверях, що вели до майстерні, бо за довгим, через усю кімнату, столом я побачила кільканадцять дівочих голів.

Коли я ввійшла до канцелярії, шеф саме скінчив снідати і витирав серветкою уста. Моя поява, мабуть, перешкодила йому, і він не встиг охайненько витертися після їди. На кінчику його підборіддя блищала ще велика пляма, кругла, як печатка.

«Ну, – спало мені відразу на думку, – цей їв, аж справді, по бороді текло!»

Шеф, не запропонувавши мені сісти, відразу приступив до справи:

– Слухай… Ти не ображайся, що кажу тобі «ти», бо в мене такий порядок, розумієш? Я всім панянкам, що в мене працюють, кажу «ти». А кому не подобається цей порядок, може відразу – фора з двора! Слухай, як тебе там звати, я прийму тебе до себе на науку. Але ти мусиш знати, що я тебе приймаю не з надміру вільного місця. Я можу повести тебе до майстерні, і ти сама переконаєшся, що в мене під цю пору немає ні одного вільного місця. Але я знаю, що ти зараз у дуже скрутному становищі… Хе-хе-хе… от влучив, правда, що влучив у саме око, може, ні? Чого це ти зробила престашенні очі? Хе-хе-хе! Ти не думай, що мені що-небудь Зальц розповіла про тебе. За це порахуюсь з нею окремо… Зільберкранц сам, розумієш, сам своїм розумом дійшов до того!

Він відривав від грона винограду ягідку за ягідкою і, ніби вправляючись у жонглюванні, кидав собі їх одну за одною до рота. Мені страшенно захотілося й собі винограду.

– А тепер скажи мені, чи ти догадуєшся, чому я тебе приймаю до своєї майстерні? Ну, ну, – підганяв він мене, як візник шкапу під гору, – не догадалася ще? Ну, то я тобі підкажу. Не через твої гарні очі, бо я вже бачив кращі… Тепер уже догадуєшся? Ну! Я не філантроп. А ти знаєш, що таке філантроп? Це такий дурник, який хоче людям задарма добро робити. Я не є дурник, а тебе приймаю до себе, ну? Ще не знаєш? Ой ти, тупа голова… тупа голова…

Від того його нукання я й справді отупіла до краю. Він чогось чекав від мене і хотів, щоб я власним розумом дійшла до того, а я ніяк не могла. Мені, якщо це взагалі можливо, просто болів мозок. У всякому разі, я відчувала неприємний тиск у лобі. Промочивши горло виноградом, шеф продовжував екзекуцію:

– Я бачу, що ти дуже недогадлива. Тому ти добре прислухайся, що тобі казатиме твій шеф. Я хочу мати в майстерні своїх людей, розумієш, а не замаскованих ворогів. Хай я тільки сезон відкручу, то на сто вітрів порозганяю цю збільшовичену групу! Вони тепер почувають себе міцно, бо знають, що мені потрібно замовлення вчасно виконати, але хай прийде «огірковий сезон», хай мої клієнти по курортах пороз'їжджаються, тоді я їм іншої заспіваю… Слухай, – змінив він несподівано тон і зробив крок до мене (я в цей час зробила два кроки назад), – ти дівчина з провінції…

Мені кров ударила в голову. То цей теж хоче посмажити свою печеню на моєму провінціалізмі?

– …Дівчина не зіпсована, маю надію, ще не заражена комуністичною чумою… Будь тільки розумна, і тобі буде багато користі з того, ну, а твоєму шефові вигоди. Ти ж знаєш, що, згідно з законом, я не повинен тобі платити, але я згоден – звичайно, щоб про це ніхто не знав, – навіть дещо платити тобі, а ти мусиш… ну, – чи я маю все тобі викладати, як на лопаті! – піти мені на руку… Розумієш: вигода за вигоду! Ти насамперед старайся якнайменше зближатися з цією бандою. Вони тебе почнуть намовляти – ох, знаю я їх, як свої п'ять пальців! – вступити до тієї їхньої профспілки. А навіщо тобі профспілка? Що дасть тобі профспілка? Я тебе краще забезпечу, ніж десять їхніх профспілок. Але, – зробив він чортівськи хитру пику, – ти старайся все ж таки бути добра з ними. Розумієш мене? Не приставай до них, але… крутись коло них. Старайся бути з усіма в дружбі. Ну, тепер розумієш? Я мушу знати, чим дихає кожна моя робітниця… Ти добре подумай над моїми словами… і над своїм становищем. Ще одне! – завернув мене, коли я, спітніла від усього пережитого, пустилася до дверей. – Я не бажаю тобі, щоб хто-небудь знав про нашу розмову. Бо якби до моїх вух дійшло, що ти…

«…кому щось сказала, то вигнав би я тебе на сто вітрів», – докінчила я в думці за нього. Але ні! Не це мав він на думці.

– …що ти видала комусь наш секрет, то я тебе у тій хвилі віддаю в руки поліції як непрописану волоцюгу! А ти, гадаю, – примружив він огидно одне око, – знаєш поліцейські приписи, що стосуються дівчат без постійного місця проживання. Тепер можеш уже собі йти! – показав він мені на двері.

До моєї пам'яті, як уламки заліза до магнітної голки, почали чіплятися уривки десь прочитаних чи почутих розповідей про ті страхітливі речі, що трапляються з дівчатами без постійного місця проживання. Я чомусь відразу стала свідома всіх тих небезпек, що тепер могли загрожувати мені. В моїй пам'яті воскресла, як жива, історія про одну дівчину з нашого міста, яку помилково, чи, вірніше, через лють поліції за те, що дівчина мала зв'язки з підпільниками, офіціально зареєстрували як вуличну, ще і книжечку з номером виписали на її ім'я. Нічого тут не допомогли й суди (хіба що ще більше розголосили справу), бо який суд може змити пляму з дівочої честі?

Я зважилась глянути в обличчя моєму шефові. Потворою видався він тепер мені, а не людиною! І я залежала від волі цієї потвори! Він, ніхто інший як він, має мене в своєму кулаку!

Правда, я могла спробувати втекти, але в мене не було ніяких документів, крім шкільної довідки, а з часу вбивства куратора польська поліція зробилась ще пильніша і підозріліша. Грошей на поїздку залізницею, що було б найбезпечніше, в мене не було. Пускатися пішки в таку дорогу – це було все одно, що викликати до себе підозріння як до політично неблагонадійного елемента і потрапити до рук слідчих органів.

– Іди, – сам відчинив мені шеф двері в коридор, – іди на роботу. Я думаю, що тут роздумувати нема чого. Алло! – гукнув він мене, коли я вже була в коридорі. – Де ти ночуєш?

Після деякого вагання я назвала йому адресу тітки Теми. Він трохи подумав, а далі сказав (у мене склалося враження, що ця думка ще раніше була в нього в голові):

– Зальц – то не є придатне товариство для тебе. Сьогодні забере тебе до себе одна з моїх челядничок, панна Міся. В неї житимеш, з нею ходитимеш на роботу і з нею повертатимешся додому. Це особа гідна довір'я, і від неї зможеш багато чого навчитись. Ну, тепер іди працюй!

Мені стало ясно, що віднині я ув'язнена.

Як п'яна, увійшла я до майстерні. Очі всіх звернулись в ту мить до мене. А для мене тепер тільки одне було цікаве: яка з себе ота моя в'язнична сторожиха, ця панна Міся?

До мене підійшла дуже висока, дуже худа, з рухливими, злими очима жінка:

– Ви зветесь Марта Кравчик? Гаразд. Ідіть! Он там, під вікном, буде ваше місце. Як бачите, маєте одне з найкращих місць у майстерні! – Вона всміхнулась до мене, але мене анітрохи не зігріла та золота (це треба дослівно розуміти, бо в панни Місі, здається, не було жодного свого зуба) усмішка.

Я не хотіла місця при вікні, за яке вимагали від мене плати понад мої сили. Я рвалась до простору поза вікном!

Мені дали обпороти якийсь комірчик. Робота була така незначна, що мене взяла підозра, чи взагалі ця праця комусь потрібна. От просто дали мені забавку, щоб зайняти мою увагу, а самим краще стежити за мною.

Що було мені робити?

Я відчула, як очі панни Місі так і ходять за моїми рухами, як два вартові, і я хоч у гурті, але відрізана від решти дівчат.

Це було страшне почуття. Це було щось, що мені не вміщувалось у голові. Як же це так? Он там, за вікном, гамір, рух, воля, живі люди, а мене тут ув'язнили, і про це ніхто не турбується, ніхто проти цього не протестує, ніхто не поспішає мені на допомогу!

Я повела очима по дівчатах. Всі чотирнадцять голів, як одна, були нахилені над роботою.

Який я мала вихід? Знала я тільки одне: донощицею не буду, хоч би мала життям моїм заплатити. Промайнула навіть така думка: як не витримаю, то повішусь. Але вже в черговій хвильці засоромилась свого настрою. Світ такий прекрасний, за вікном така ласкава золотиста осінь, що навіть крізь вікно моєї в'язниці видно, як виблискує насичене золотою порошею осіннє повітря. Десь там чекає на мене мій Казимир, а я думаю про такі страшні і нікому не потрібні речі.

Раптом відчула, як хтось ударив мене в потилицю кулькою з паперу. Комусь ще жарти були в голові тоді, коли мені життя здавалося немилим.

Я з докором оглянулась: кому це прийшла охота дражнити мене? – коли очі мої зустрілися з серйозним, дуже зосередженим поглядом високої блондинки, що сиділа позад мене.

Вона не промовила до мене ні одного слова, але я з мови її очей зрозуміла, що це саме вона кинула мені ту паперову кульку і що я повинна підняти її.

Я так і зробила. Там було написано нерівними і так і видно, що десь на коліні писаними літерами: «Не йди з Місею. Викрутись тим, що тобі ще потрібно від Ривки свої речі забрати. Сьогодні поговоримо».

Це був перший голос допомоги.

Як же ж могла я не послухати його? Я зробила так, як мені радила паперова кулька. І як не дивно, панна Міся легко спіймалася на підступ.

– Добре, – погодилася вона, – але вранці принесіть на моє мешкання свої клунки.

Завтра!.. Завтра, «золота» панно Місю, буду я в цій порі вже напевно під'їжджати до Станіслава. Не на те виривають мене з ваших пазурів дівчата, щоб ми з вами мали ще коли-небудь зустрітися!..

Я хотіла йти (мені тепер справді здавалось, що я йдучи ледве доторкуюсь землі, – таке почуття легкості охопило мене) разом з Ривкою, бо мені конче хотілось мати когось близького коло себе, як Ривка нагло наче під землю провалилась. Не бачила я й тієї блондинки, яка послала мені перший сигнал допомоги.

Вдома я вже вечерю з'їла, коли прийшла Ривка з блондинкою (Марина її ім'я) і ще з одною дівчиною, Ядзею її звати.

– Ми прийшли з тобою поговорити серйозно, – сказала мені блондинка.

– Про що тут говорити? – не зрозуміла я її намірів. – Я вам без міри вдячна, що ти допомогла мені вирватись з пазурів того хижака… А тепер… я вже вирішила… Продам що-небудь з одягу чи хоч би ковдру й подушку і таки доб'юсь додому.

Марина, яка (про це я вже догадалась) була ватажком між дівчатами, дала мені виговоритись, а потім спокійно і логічно, як називається, виклала свої думки переді мною.

Насамперед вона попросила мене, щоб я спокійно вислухала її до кінця, що я й пообіцяла.

– Ось у чому справа: проти себе стали до боротьби два табори: табір, що його сміливо можна назвати табором рабовласників, тобто різних хазяїв, чи пак шефів, власників підприємств, великих фабрик, таких, наприклад, як Бачевський у Львові (Марина так захопилась власними словами, що забула, що перед нею товаришка по роботі, і почала виголошувати справді агітаційну, вічову промову, і табір рабів, тобто тих, що працюють у згаданих майстернях та підприємствах. Чи мені здається, що як витримаю ті роки науки, то стану самостійною кравчихою? Хай мені перестануть снитися такі казочки. По-перше, я ніколи не здам майстерського іспиту. Так, Мартусю, так! Бо ж ті, що питають при іспиті, – хто вони? Сердечні приятелі наших хазяїв! Вони разом п'ють, разом гуляють, разом зводять дівчат, так, так, Мартусю! І ті сердечні приятелі вже подбають про те, щоб їх друзяки мали якнайменше конкурентів. Тому єдиний порятунок для кравчихи – це лишатися на правах вічного челядника, не мати податків на голові і, як той віл у ярмі, працювати на своє животіння і розкішне життя своїх шефів. Але проти цього йде організована боротьба (Марина знову переходить на офіціальний вічовий тон). От, наприклад, професійна спілка кравецьких учениць і челядників. Чого від мене хоче їх шеф? Нічого незвичайного. Він тільки хоче, щоб я не стала членом профспілки, бо він передчуває, що звідси прийде йому загибель, а з донощицтвом – то зовсім пусте…

– Як? – вихопилося з мого наболілого серця. – Доносити на своїх товаришок – це, по-твоєму, пусте?

– Ні, – сміється Марина, а я, вбийте мене, не розумію, що тут смішного. Я мусила мати справді дурні очі, бо вона сказала мені вже без сміху: – Я бачу, що ви нічого не розумієте. Ви так трагічно взяли собі до серця те, що шеф доручив вам доносити… І про що ти (знову перейшла зі мною на «ти») будеш йому доносити? Хіба він не знає, що ми ненавидимо його? Хіба він сам не почуває, що він паразит, який живе з нашої праці? Запевняю тебе, що його зовсім не цікавить, щоб ти доставляла йому відомості про нас, бо ми знаємо вже себе взаємно, як лисі коні… Його наміри зовсім інші, вір мені. Йому хочеться перш за все здискредитувати тебе в очах нашого гурту. Йому не так хочеться, щоб ти була донощицею, як щоб ми тебе за таку вважали. Він погрозив тобі поліцією, якщо ти не вдержиш язика за зубами, а сам, згадаєш моє слово, за допомогою Місі поширюватиме чутки, що ти донощиця. Це для того, щоб ми втратили довір'я до тебе і не прийняли тебе до профспілки. Можливо, і навіть певно, що він готує тебе на агентку, яка повинна обробляти новачок, що прийдуть… на наше місце. Досі цю функцію виконувала панна Міся. Але, мабуть, вона скоро піде у відставку. Ти тільки бережись, щоб у всьому не перебрати на себе роль панни Місі…

– Ну, що ти? – ображається за мене Ривка. – Ти не забувай, по-перше, що панна Міся входила у свою роль, як вона і шеф були на… двадцять п'ять років молодші, а по-друге… то панна Міся, а це – Марта Кравчик.

– Годі! – буркнула незадоволена з себе самої Марина. – Щодо Марти Кравчик, то ми трохи знаємо її…

– Що мені робити? – спитала я в Марини, бо почувала, що доля моя, власне, не вирішилася.

Марина по-братньому (саме по-братньому, а не по-сестриному) поклала мені руку на плече:

– Слухай, мала, я бачу, що ти вже зовсім охляла. Так не можна. Я почуваю, що ти тепер найрадше сховалася б під мамину спідницю. Це нікуди не годиться. Це була б втеча з поля бою, а ти знаєш, як на війні карають за дезертирство? А втім, чому ти тільки про себе думаєш? Чому ти не хочеш думати про десятки і сотні тих, що працюють у цьому самому ділі? Чому твоя думка не полине вперед і ти не подумаєш про тих, що прийдуть на твоє місце? Так не можна, Марто! Ми оце вирішили щойно, що ти таки залишишся в майстерні Зільберкранца.

Я хотіла запротестувати якнайенергійніше, але Марина не дала мені ані слова вимовити:

– Ні! Ти вже мовчи, коли старші говорять! Панові Зільберкранцу здається, що він підведе, а ми тим часом йому підставимо ніжку. Ти поки що вдавай з себе покірну овечку, а там, як прийде час, впишешся до профспілки, і… я сама горю з цікавістю бачити, яку міну зробить від такої несподіванки наш любий шеф… Ти… Я маю право від тебе чекати…

– Від мене? – здивувалась я дуже, бо ми всього тільки півдня були знайомі. Що це таке, що в цьому Львові завжди хтось від мене чогось чекає? – Адже ти навіть не знаєш мене? – вирішила я зіграти у відкриті карти.

– Ні, ти помиляєшся, – всміхнулась якось загадково Марина. – Я тебе знаю, і досить-таки добре. Чи ти думаєш, що якби я тебе не знала, то я так возилася б з тобою? Чи мало зарази засилають у наш гурт? О, ми не з тих, що, не розпитавши броду, лізуть у воду.

Тепер відсувається на задній план і моя роль у майстерні Зільберкранца, і моя майбутня поїздка додому. Мене аж з'їдає цікавість: звідки мене може знати Марина? Я щось передчуваю. Блукаю навмання, як сліпа. Хочу думати і не маю відваги. Я хочу знати правду і боюсь тієї правди. Не відстаю від Марини з цим запитанням.

– Не скажу, – відмахнулась вона від мене, як від надокучливої мухи, але я з гри її обличчя бачу, що її суворість більше удавана, ніж справжня. – Не скажу, бо ти мамалига несолена – ось що ти таке! Я собі інакше уявляла тебе. Відчепись!

Але як же я можу відчепитися від джерела таємниці, яка так хвилює мене? Я почуваю, що за цими натяками ховається якийсь глибший зміст.

Наполягаю так довго, аж врешті відкликає мене Марина за ширму тітки Теми і, тримаючи мене своїми очима, як на ланцюгу, запитує:

– Будеш мужня?

– Буду!

– Слово?

– Слово!

– Востаннє Казимир Пяст працював серед робітників у самому Львові і… (я чую, як серце лізе мені десь під горлянку і там починає калататися…) як поліція почала йти за ним назирці, він… переховувався в одних моїй добрих знайомих…

– А тепер де він? – спитала я.

Ноги підломились мені, і я сіла на якусь скриню тітки Теми.

– Ти ж дала мені слово, що будеш мужньою, – протвережує мене Марина. – Встань! Тепер він… у Березі Картузькій!

– У Березі! (Чи це мій голос? Чи це я спитала?)

Наче крізь дрімоту слухала я дальшу розповідь Марини.

Я дізналась від Марини, що в той час, як я нудьгувала у Заславських, він, мій богатир синьоокий, переховувався у добрих, відданих справі людей і дуже переживав від того, що я не відповідала йому на листи.

Я хотіла держатися мужньо, так, як обіцяла Марині, але немужні, дурні сльози самі скапували по обличчю.

– Чого ти плачеш? Нагадуєш мені того героя, що вибирався на війну, щоб убити двох-трьох ворогів і додому повернутись, і був страшенно здивований, коли хтось висловив думку, що і його може поцілити куля. Сотні людей перебувають у Березі, а ти…

– Я знаю. Мені тільки дуже шкода, що я не знала, що він у Львові…

– Зате я знала і через нього пізнала тебе, хоч ще і не бачила…

– Що за збіг обставин! – не можу надивуватися.

Марина інакше дивиться на цю справу:

– Я не сказала б, що в цьому аж так багато випадковості. Моя зустріч з Пястом не була випадкова. Адже всі ми організовані і маємо своїх людей по різних місцевостях Польщі. От щодо зустрічі з тобою, то тут справді вже більше відіграв роль щасливий випадок…

На моє серце впав новий камінь: Казимир не одержував від мене відповіді на свої листи, а замість того, певно, дістав повідомлення від батьків про те, що я з ним розірвала.

Ні, правду кажуть наші люди, що нещастя не ходить само, воно обов'язково шукає собі пари.

Та це чергове нещастя замість добити мене, на мій власний подив, якось зміцнило мене внутрішньо. Я тепер без вагань погодилася на те, що вдаватиму з себе агентку фірми Зільберкранц, щоб допомогти дівчатам.

Тепер я вже інакше розуміла поняття етики щодо ворога. Коротке перебування в товаристві дівчат у майстерні наче наділо мені на очі збільшувальні скельця. Озброєна такими окулярами, я побачила тепер, скільки на світі горя, скільки звихнено людських життів заради мамони!

От хоч би живий приклад зненавидженої всіма панни Місі.

Тепер, коли ми жили разом, тобто коли я ночувала в незайнятій ніші її квартири, придивилася я ближче до її життя.

І що вийшло? Всі в нашій майстерні (безперечно, заслужено) її ненавиділи, вважали її за свого ворога, а, по суті, вона сама нещаслива жінка.

Як не дивно, а вона – теж одна з жертв суспільного ладу, який тепер сама репрезентувала.

Ось що про її історію розказують дівчата.

Колись, мало не двадцять п'ять років тому, між нею і Зільберкранцом було щось на зразок кохання. Зільберкранц був тоді красивий (просто важко уявити собі, що колись так було) хлопець, а панна Міся – підтоптана вже панна – з вузликом грошенят.

Та панна Міся була ревна католичка, а Зільберкранц – єврей, отже, про який-небудь одвертий зв'язок між ними й мови не могло бути.

Що ж далі? Панна Міся допомогла коханому, як то кажуть, стати на ноги, добитися становища майстра, відкрити власну майстерню, навіть вирядила його на півроку до міста мод – Парижа – на свої кошти, а за все своє добро вимагала тільки одного: хай він ціле життя залишиться нежонатим.

Зільберкранц, звичайно, це їй обіцяв і доти був вірний, доки не зустрів жінки, яка своєю появою приневолила його зламати слово.

Одного гарного дня він повідомив панну Місю про те, що він уже по шлюбі.

Я собі уявляю, який то мав бути удар для Місі! Це так, якби азартний гравець поставив на одну карту всеньке своє майно і програв його. Кажуть, що з того часу вона стала ще більш злюща, ще більш недружелюбна, але відірватись від Зільберкранца не могла, бо, переживши цей удар, залишилась надалі в його майстерні на посаді її керівнички.