Текст книги "В забутій країні"

Автор книги: Рахул Санкритьяян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Рагул Санкритяян
В ЗАБУТІЙ КРАЇНІ

Малюнки М. Кочергіна

_{Перекладено з видання: Рагул Санкритяян. В забытой стране. Детгиз 1959}

КОРОТКО ПРО АВТОРА

Цю книгу написав відомий індійський письменник, вчений, громадський діяч і мандрівник.

Рагул Санкритяян – псевдонім письменника; справжнє його ім’я Кадарнатх Пандей. Санкритяян – людина з величезною ерудицією і різнобічними інтересами. Він уславився не тільки своїми науковими працями з історії стародавнього світу, з історії Індії та інших країн, з філософії та політики, а й цікавими романами, написаними в різноманітних жанрах, п’єсами і численними перекладами художньої літератури з інших мов на хінді (Санкритяян володіє більше як десятьма індійськими та іноземними мовами).

Санкритяян – невтомний мандрівник. Він об’їздив немало країн і ще й зараз, незважаючи на свій вік (він народився 1893 року), багато подорожує, щоб на власні очі бачити життя таким, як воно є насправді.

Рагул Санкритяян – щирий друг радянського народу. Він тричі приїздив до Радянського Союзу, а під час свого останнього перебування в нас (уже після другої світової війни) викладав у Ленінградському університеті.

Ще змолоду Санкритяян брав активну участь у національно-визвольному русі народів Індії проти англійського імперіалізму. А коли у провінції Біхар 1939 року було створено Комуністичну партію, він став один із перших її членів. Колоніальна влада не раз кидала Санкритяяна до в’язниці, але це не зломило його.

Багато книг Р. Санкритяян написав у в’язниці, зокрема й роман “У забутій країні”, перший його пригодницький твір. У цій книзі індійський професор-єгиптолог розповідає про свою подорож до “забутої країни”, розташованої десь у верхів’ях Нілу, – спадкоємиці староєгипетської культури.

Коли ви читатимете цей роман, у вас неодмінно виникне запитання: що в ньому правда, а що вигадка? Звичайно, країни, про яку тут розповідається, насправді не було і не може бути: Африку досить добре вивчено, і в ній не могла “загубитися” ще не відома нам країна. Проте роман цікавий тим, що в ньому автор відтворює картину з історії Стародавнього Єгипту. Автор має на меті пробудити в юному читачеві допитливість, прагнення до наукових відкриттів і любов до мандрів.

ПЕРЕДМОВА

Якби мені колись сказали, що я, людина науки, професор історії стародавнього світу, опишу свою подорож у формі пригодницького роману, я нізащо не повірив би. А вже, звичайно, й на думці не мав, що славу й популярність принесе мені не розповідь про події, яких я був свідок і навіть учасник, а мої марні спроби довести, що все це чистісінька правда, а не витвір моєї фантазії.

Я добре знаю історію Стародавнього Єгипту і незвичайні релігійні обряди та розвиток “магії” в Країні пірамід. Однак сам я не вірю ні в що магічне та надприродне. Я переконаний, що амулет, який зображує священного жука-скарабея, – ви про нього дізнаєтесь далі, – ніяк не міг вплинути на наше життя, і мені хочеться, щоб і читач зрозумів це. Бо хіба ж можна повірити, що невеликий камінець – кусок кременю із зеленкуватим полиском – може вплинути на життя людини? На мою гадку, все, що діється з нами, залежить від збігу обставин. Але я зовсім не хочу накидати свою думку читачеві.

Я – чоловік тихий, скромний і цілком присвятив себе науці. Ведучи наукові дослідження, багато разів бував на берегах Нілу, тричі їздив до Месопотамії, відвідав Палестину й Грецію, але не мав ані найменшого бажання брати участь у якійсь небезпечній експедиції. Та це й не дивно: я ніколи не був хоробрий і фізично зовсім не пристосований до труднощів.

Я розумію, що, прочитавши ці рядки, ви здивуєтесь: чого це я навіть не стараюсь приховати своїх вад, як інші автори? А все – не так через мою самокритичність, як через те, що я домагаюсь правди.

У певних колах я дуже популярний, але багато хто з тих, що прочитають цю книгу, не знають мене. Тому, перш ніж розповідати про нашу експедицію, я вважаю за потрібне звернутися до вас із цією передмовою. Є ще одна причина, чому я пишу її: я не хочу поставити собі за заслугу подорож, яку мені й моїм товаришам довелося зробити, коли ми шукали гробницю Серафіса: я був тільки мимовільним учасником подій, що про них оце хочу розповісти. Я опинився в становищі людини, яку на кожному кроці підстерігає небезпека і якій раз у раз доводиться переборювати величезні труднощі. Отут я ще раз переконався, що моє місце – за письмовим столом.

Я не можу почати розповідь, не познайомивши спершу читача з моїми товаришами – капітаном Дхірендрою Натхом і паном Чаном. Не знаю, як і висловити своє захоплення цими дужими, сміливими людьми, що в ті важкі дні були зі мною. Перед ними я заборгував навіки: коли б не вони, мене давно не було б на світі. До самої смерті я з глибокою повагою згадуватиму капітана Дхірендру Натха. Його чесність, мужність і тверду віру в перемогу не могла похитнути ніяка небезпека, і я пишаюсь таким другом. А пан Чан? Хоч я й не дуже розуміюсь на людях, а проте знаю, що таких мудрих і рішучих людей не часто зустрінеш у нас. Під час подорожі я не раз мав нагоду пересвідчитися в його дивовижній вигадливості та залізній логіці. До того ж він такий самий сміливий, як і Дхірендра, і хоч був огрядний, а ніколи не знав утоми. Я щасливий, що зустрівся з такими чудовими людьми на початку нашої подорожі. Тепер мені навіть страшно подумати, що було б зі мною, коли б не вони. Немає сумнівів, що я загинув би тоді в Нубійській пустелі і шуліки та яструби порозтягали б мої висхлі кістки.

А сам я аж ніяк не схожий на цих людей. Природа не наділила мене властивостями, потрібними для сміливців, Я не вмію орудувати зброєю та й, крім того, не маю ані найменшого бажання йти на небезпеку або важити життям.

Я змалку кволий і хирявий; ви легко повірите цьому, коли скажу, що я заввишки ледве сто шістдесят сантиметрів, а важу тільки п’ятдесят кілограмів з невеликим гаком. Груди в мене вузькі, спина сутула та ще й голова надміру велика. І хоч у школі мене вважали за одного з найздібніших учнів і за мої успіхи дали чимало нагород, але на спортивному майданчику я не відзначався: крім того, що я не був дужий, мені бракувало волі до перемоги, потрібної кожному спортсменові.

Батько вмер, коли я мав вісім років, і його спадщина перейшла до рук опікунської ради. Коли я дійшов повноліття, цю спадщину віддали мені. Маєтності, яку залишив мій батько, було цілком досить, щоб я зміг набути освіту і віддатись науковій роботі.

Я хотів одного – вчитись і вчити інших. Сорок років життя я віддав улюбленій справі – вивченню історії Стародавнього Єгипту; що більше я набував знань, то зростала й моя любов до науки.

Я викладав у Непальському коледжі і у Відехському університеті, де мене обрано почесним доктором. Крім того, я був членом Комітету, що збирав кошти для Фонду дослідження Єгипту. [1]1
  Фонд дослідження Єгипту– організація, створена наприкінці XIX століття для сприяння широкому розвиткові археологічних розкопин у Єгипті.


[Закрыть]Коли я мав тридцять п’ять років, мені вже доручили відповідальну посаду охоронця Історичного музею в Наланді; [2]2
  Наланда– місто, розташоване в Північній Індії, недалеко від Патни, столиці сучасного штату Біхар.


[Закрыть]на цій посаді я перебуваю й досі.

Може, останні рядки здадуться вам не зовсім скромними, але я повинен сказати це, щоб ніхто не вважав описані тут події вигадкою: така поважна і шанована людина, як я, не стане підривати свій авторитет, розповідаючи якісь побрехеньки. Я не з тих людей, що знічев’я пишуть пригодницькі повісті, – для вчених найдорожча за все правда. А якщо хто-небудь не повірить мені, то нехай сам відвідає дивовижне місто Мітні-Хапі. Там, у саду, що розкинувся на північ від царського палацу, він побачить склеп, де поховано мумію чоловіка, який служив колись адвокатом у Верховному суді міста Патни.

Розділ І
СЕРАФІС

Насамперед треба сказати про те, що спонукало мене вирушити в цю незвичайну подорож. Напевне, більшість читачів знайомі з історією Єгипту лише в загальних рисах, тому я розкажу про одну епоху з життя цієї стародавньої країни.

На стінах одного фіванського храму зображено похоронну процесію, що проводжає Серафіса (або Серапіса – як читають це ім’я інші вчені) в останню путь. З ієрогліфічного напису та малюнків відомо, що Серафіс був одним з найбагатших людей у Єгипті і вважався за приятеля тодішнього фараона.

Ми не знаємо, чи належав Серафіс до царської династії, чи ні, та це й не має особливого значення для нашої розповіді. Очевидно, він був верховний жрець або обіймав високу державну посаду, бо його ховали так пишно й урочисто, як фараона. Разом з тілом Серафіса у гробницю поклали незчисленні скарби. З ієрогліфічного напису відомо, що кубки, глечики, скрині та погребці на їжу, зброю, одяг і прикраси, поставлені поряд із саркофагом, вилито з щирого золота і прикрашено майстерно викарбуваним портретом Серафіса.

На стінах фіванського храму зображено похоронну процесію; попереду йде жрець із священним жуком-скарабеєм у руках. На малюнку цей жук-скарабей у кілька разів більший, ніж він є насправді.

Під час моєї другої подорожі по Єгипту, коли саме широко розгорнулися розколини Фів, мені пощастило ще раз відвідати цей храм і на щойно відкопаному камені прочитати напис, де розповідалось про похорон Серафіса. Я дуже зрадів цій знахідці. Особливо цікавим і важливим видалось мені от що; місце, де поховано Серафіса, зображено на камені у вигляді двох скель, на яких сиділи яструб і шуліка. Внизу, під скелями, простяглася величезна змія.

Грецький історик Геродот у другому розділі своєї “Історії” писав, розповідаючи про Єгипет, що Ніл бере початок між двома скелями; одну з них називають Мафі, другу – Крафі. Правду кажучи, я б ніколи не подумав, що дві скелі, зображені на камені, – це місце, де бере початок Ніл, але під однією з них була статуя, яка безперечно зображувала бога Нілу Хапі з лотосом на голові, а птахи на скелях могли символізувати Білий і Голубий Ніл.

Зіставляючи напис та зображення на камені із словами Геродота, я почав поступово приходити до висновку, що Серафіса поховано не у Фівах і що його гробницю треба шукати по той бік Нубійської пустелі, недалеко від місця, де бере початок Ніл.

Таку думку підтверджував і папірус Мене, з якого мені вдалося прочитати тільки невеликий уривок – решту його досі не розшифровано. Ніколи не забуду, як я зрадів, побачивши ім’я фіванського “князя” Серафіса в описі епохи правління фараонів дванадцятої династії. [3]3
  Дванадцята династія єгипетських фараонів правила приблизно з 2 000 по 1801 рік до нашої ери.


[Закрыть]Вже саме це доводило, що Серафіса могли поховати в Ефіопії, бо якраз під час правління дванадцятої династії фіванські фараони захопили величезну територію, порослу лісами. Вона лежала на північ од Великих озер у Центральній Африці. Та частина папірусу, яку я зміг прочитати, ще повідомляла, що з наказу фараона в країну на південь від Мерое споряджено військову експедицію і очолював її сам Серафіс. Очевидно, ця країна починалась біля місця, де зливаються Білий і Голубий Ніл, поблизу сучасного міста Хартума.

Крім того; в папірусі говорилось, що гробницю Серафіса споруджено в Мітні. Я знав тільки одно Мітні, або Мітані, розташоване в номі [4]4
  Ном– адміністративна одиниця Стародавнього Єгипту.


[Закрыть]Найф, на південь від Мемфіса, але фіванського вельможу там не могли поховати. Отже, йшлося про невідоме мені місто, яке, до речі, в іншому місці згадується під назвою Мітні-Хапі, а це знов-таки зв’язувало поховання Серафіса з ім’ям бога Нілу.

Перш ніж перейти до основних подій і розповісти про таємницю жука-скарабея, треба підсумувати ті відомості, які я мав до появи в Наландському музеї священного амулета.

Як ви вже знаєте, мені пощастило виявити з історичних матеріалів, що фіванського князя Серафіса разом з його скарбами було поховано в Мітні-Хапі – в місті, якого не знав жодний єгиптолог і якого немає ні на якій стародавній або сучасній карті. Зіставляючи факти, я припустив, що це місто лежить у тій частині Ефіопії, яку нині називають Суданом.

Ну, а тепер можна розказати й про жука-скарабея.

Я не можу назвати точну дату, коли це все сталось, але той незвичайний ранок і досі не стерся з моєї пам’яті. Я сидів у своєму кабінеті в Наландському музеї і розшифровував якісь ієрогліфи. Чогось я зайшов до кімнати, де зберігались пам’ятки давнини, з якихось причин не. виставлені в залах музею. В кімнаті лежала сила-силенна різних старовинних речей; я до них ніколи не був байдужий і почав з великим інтересом розглядати їх. Несподівано виявилось, що деякі з тих речей могли стати мені в пригоді для роботи. Я уважно оглянув усе, що було в цій кімнаті, і помітив якийсь ящик із замком. Довго довелося шукати ключа до нього, і нарешті я знайшов його в одному з конвертів, що валялись на столі. Мені здалося, ніби хтось навмисне хотів сховати цього ключа. Одімкнувши ящик, я побачив скриньку. Підняв її і відчув, що всередині лежить щось важке. Це ще більше розпалило мою цікавість. Я зразу ж відкрив скриньку, і уявіть собі, як здивувався, коли виявив, що в ній лежить красивий амулет із зеленого кременю, зроблений у вигляді жука-скарабея. За все моє життя то була найдивовижніша пригода!

Уважно оглянувши амулет, я переконався, що це той самий жук-скарабей, який належав колись Серафісові. Як дивно, що через стільки років доля знову звела мене із Серафісом! Я так розгубився від несподіванки, що навіть не догадався прочитати ієрогліфи на амулеті. Гробницю Серафіса не знайдено й досі, і ми не знаємо навіть, де її шукати. Вченим не вдалося знайти жодної речі, що належала Серафісові, а тут, передо мною, лежить сам жук-скарабей, що якимсь чудом попав до Наландського музею. Незрозуміло, чому така дорогоцінна річ не була ніде зареєстрована і не експонувалась у нашому музеї. А я, головний охоронець неоціненних пам’яток історії, на жаль, не знав, що священний жук Серафіса зберігається в нас! і коли б сьогодні не зайшов сюди цілком випадково, то хтозна, скільки ще пролежав би він, замкнений тут, у цій темній кімнаті, що її мало хто й відвідував.

Думаючи про цю подію, я глянув на папір, у який було загорнуто коштовний амулет. Як ви вже знаєте, я не пам’ятаю точно дня і числа, коли побачив жука-скарабея, але, на щастя, я не викинув цього паперу. То був номер газети “Магадха” від 26 червня 19… року.

Перш ніж узятися докладно вивчати жука, я схотів дізнатися, як він потрапив до нас у музей. Я викликав секретаря, але він на мої запитання не міг нічого відповісти, бо сам бачив цього жука вперше. Він тільки сказав, що раніше в музеї працював чоловік на прізвище Рамешвар, який часто заходив до цієї кімнати і відкривав ящик.

Я приніс жука-скарабея додому і обережно поклав його в письмовий стіл. Від секретаря я дізнався, що Рамешвар живе у Віхарі, і того ж вечора пішов до нього. Коли я спитав Рамешвара про жука, він розгубився. Однак поступово він розповів мені все, що знав про цей амулет.

Одного осіннього дня 19… року (якого числа, Рамешвар не пам’ятав), коли він чергував у Єгипетському відділі Наландського музею, до нього вбіг чоловік середнього віку, чимсь дуже схвильований, і ткнув йому в руки пакунок близько двох кілограмів вагою. Рамешвар здивовано спитав, що це означає, і незнайомий квапливо відповів: “Богом благаю, візьміть! Якщо ви відмовитесь, мені доведеться шукати іншу людину, якій я зміг би віддати цю річ. Але пам’ятайте: стережіться Псаро!” і той дивний чоловік зник так само несподівано, як і з’явився. Все сталося швидко, раптово – Рамешвар не встиг навіть добре розглядіти незнайомого і тільки запам’ятав, що обличчя в нього було засмагле, хоч надворі стояла осінь, а одягнений він був у саму сорочку та дхоті. [5]5
  Дхоті– вид настегнової пов’язки.


[Закрыть]

Із слів Рамешвара я зробив висновок, що той чоловік тікав від переслідувача, якого дуже боявся, і, вибравши слушну хвилину, заскочив до музею.

Чому Рамешвар не розповідав нікому про цю подію, я дізнався тільки після довгого розпитування.

Коли незнайомий пішов, Рамешвар розгорнув пакунок і побачив жука із зеленкуватого кременю. Він ніколи не чув про священного Серафісового скарабея і тому не міг навіть припустити, що держить у руках таку цінну річ. Увечері Рамешвар приніс жука додому, щоб згодом продати його Наландському музеєві, але з того дня в нього раз у раз почали траплятися нещастя, і це різко змінило його намір.

Незабаром після того, як жук опинився в Рамешвара, у нього в домі обвалилася стеля, і тільки випадком сім’я врятувалась від смерті. Потім тяжко захворіла його дружина. Кілька тижнів не було ніякої надії, що вона видужає, і лікарі – так запевняв мене Рамешвар – не могли навіть визначити, яка в неї хвороба. Щойно вона видужала, як сталося нове лихо: банк, де зберігались ощадження Рамешвара, зазнав краху; бідолаха втратив усі гроші, що їх одкладав протягом багатьох років, відмовляючи собі у всьому. Та це ще не все. Повертаючись одного разу з Наланди до Віхара, Рамешвар послизнувся, коли виходив з вагона, і впав на рейки. На щастя, поїзд ще не встиг рушити, але Рамешвар дуже вдарився, звихнув руку і йому довелося через це довго сидіти дома.

Після всіх оцих нещасть, які звалились на нього, Рамешвар дійшов висновку, що у всьому винен жук. Я не можу сказати точно, які в нього були підстави так думати, але відсталі й забобонні люди часто знаходять несподівані й безглузді пояснення таким подіям. Отже, звернувши все на жука, Рамешвар поклав собі позбутись його.

Однак пакунок пролежав у Рамешвара ще тижнів три, аж поки нова подія таки змусила його скоріше позбутися жука. Розглядаючи шматину, в яку було загорнено амулет, Рамешвар розібрав на ній ім’я Шівнатха Джаухрі. І раптом він прочитав у газеті, що цього чоловіка за якихось таємничих обставин убито в його власному будинку в місті Данапурі. Тепер Рамешвар зрозумів, що все лихо йде від жука, про якого він боявся навіть сказати комусь. Видужавши, він узяв страшного жука, загорнув у газету і поніс до музею. Там він замкнув амулет у ящик, де я й знайшов його.

Я просидів у Рамешвара до дев’ятої години і рушив додому. Дев’ятигодинний поїзд уже одійшов, тому я найняв візника.

Повечерявши, я подався до свого кабінету, вийняв з шухляди жука-скарабея і став обережно розгортати газету, в яку він був запакований. Раптом мені впав у вічі заголовок:

ТАЄМНИЧЕ ВБИВСТВО У ДАНАПУРІ

Забувши про все на світі, страшенно зацікавлений, я почав читати.

Шівнатх Джаухрі, говорилося в газеті, був багата людина. Довгий час він торгував шовком, але вже давно залишив це діло. Вбито Шівнатха ввечері, коли єдиний слуга його Рамдаял пішов кудись у своїх справах і він був на весь дім сам. У кімнатах, видно, щось пильно шукали: замки на ящиках, скриньках та шафі зламано, а все, що було в них, викинуто на підлогу й розкидано. Вбивця розпоров матрац, подушки, навіть крісло. На думку поліцейського агента, що прибув на місце вбивства, квартиру обшукували до останнього закутка, а на це потрібно було немало часу. Поліцейським не пощастило виявити, коли обшукували квартиру – до вбивства чи після нього. Але найбільше дивувало те, що з речей убитого нічого не взято, хоч у скриньках лежало багато коштовностей і грошей. Причину вбивства так і не вдалося з’ясувати.

Уявіть собі, які почуття охопили мене, людину, якій над усе на світі дорожчі спокій і наука, коли я прочитав про таємниче вбивство Шівнатха Джаухрі! Особливо вразила мене примітка наприкінці статті; там говорилось, що в кімнаті, де знайдено труп, поліцейські побачили на підлозі поряд з тілом Шівнатха намальоване крейдою зображення людини з лисячою головою. Поліцейські не звернули на це ніякої уваги, але я зразу ж подумав, що вбивцями могли бути тільки люди, які сповідали релігію Стародавнього Єгипту: адже на підлозі було зображено староєгипетського бога потойбічного царства Анубіса з головою шакала (поліцейські думали, що то лисяча голова). У мене враз виникло багато запитань, але відповіді я не міг знайти.

Ми знаємо, що Стародавній Єгипет з його звичаями, релігією та мовою почав занепадати зразу після перської навали, ще в VI столітті до нашої ери, [6]6
  Ідеться про поразку, що її завдав Єгипту 525 року до нашої ери перський цар Камбіз; він удерся в цю країну і підкорив її.


[Закрыть]і його культура поступово злилася з культурою інших народів. І от у мене, професора історії стародавнього світу, є незаперечні докази того, що кілька років тому в місті Данапурі, недалеко від Патни, Шівнатха Джаухрі вбили люди, в яких збереглася релігія і звичаї стародавніх єгиптян, що жили на берегах священного Нілу.

Я відклав газету, перевернув амулет і почав уважно розглядати відшліфоване зелене черевце жука. Коли я ближче підніс жука до лампи, мене пройняв дрож, а серце забилося. Я й раніше не раз бачив чудові пам’ятки культури Стародавнього Єгипту, прочитав чимало написів на кам’яних плитах, але такого не відчував ніколи. І раптом мені здалося, ніби чийсь голос каже мені: “Стережіться Псаро!”