Текст книги "В забутій країні"

Автор книги: Рахул Санкритьяян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

Розділ XXII
ЧАНІВ ЗАДУМ

Цариця змалку знала Яхмоса, він був її вчитель, радник і друг. Він навчав її керувати державою, познайомив з релігійними обрядами та звичаями Стародавнього Єгипту, і цариця ніколи ще не зневажила думки цього мудрого, розумного чоловіка, не відкинула його поради.

Серісіс була впевнена, що мої друзі – справді Гор, Тот і Анубіс, великі боги Нільської долини, вірила, що вони вдруге зійшли на землю. Віра цариці не була така вже сліпа та нерозумна, як може здатися на перший погляд. Староєгипетські боги мали багато спільного з людьми: в Єгипті, як і в Стародавніх Індії, Римі та Греції, прості смертні могли стати героями, а герої – богами, отже, це якоюсь мірою зрівнювало богів і людей. Наприклад, фараона, хоч він жив серед людей, єгиптяни вважали за бога.

Я не знав, як цариця сприйме правду. Ніхто не любить, щоб його дурили, і тому я боявся, що вона образиться і розсердиться, хоч ми ні в чому не винні – ви це вже знаєте: ми зовсім не хотіли брехати, але обставини змусили піти на це.

Яхмос дуже розумно й тактовно розповів Серісіс про все. Він сказав, що ми іноземці і прибули сюди здалека, щоб подивитися на країну серафійців, а до обману мусили вдатися для самозахисту. Далі він попросив царицю пробачити нам, нагадавши, що ми вже довели у тяжкий для неї час свою відданість і дружбу.

Цариця спокійно вислухала його ї, зовсім не розсердившись, звернулась до мене:

– Ну, а ви хто, Тутмосе?

– О царице, хіба ви не бачите, що перед вами стара людина! і ця людина – аж ніяк не воїн, а вчений. Я прибув сюди не для того, щоб заподіяти комусь лихо, особливо вам, такій молодій і прекрасній.

– На жаль, я зовсім нічого не знаю про вас як про вченого, зате бачу, що говорити жінці втішні слова ви вмієте, – пожартувала цариця. – Але поясніть, будь ласка, звідки ви знаєте нашу мову?

– У моїй країні багато людей присвячують усе своє життя вивченню стародавніх культур. От і я, один із таких людей, вивчив староєгипетську мову і можу розмовляти з жителями Мітні-Хапі та читати ієрогліфічне письмо.

Потім, трохи помовчавши, я додав:

– Чоловік, відомий вам, як Гор, зрадив усіх нас і перейшов на бік ворога.

І я розказав, що він знає секрет гробниці і тепер усі скарби з неї опиняться в руках у Нохрі.

– Тоді порятунку немає, – сказав верховний жрець. – У мене багато розвідників, і я знаю все, що діється поза стінами палацу. Народ уже давно виступив би на боці цариці, коли б не боявся Нохрі та його армії. Однак сили занадто нерівні, тому серафійці воліють стояти осторонь і не брати участі в боротьбі. Проте завтра все може змінитися. Ви розумієте, що коли Нохрі спокусить жителів міста золотом, то гвардійцям несила буде довго опиратися військові противника.

– Покличте Бакні, – твердо звернулася цариця до Яхмоса, але я помітив, що її губи тремтіли. – Зі мною двоє розумних, досвідчених людей і один герой. Чого ж мені боятися? Хіба ж у мені не тече кров фараонів?!

Я попросив у цариці дозволу привести своїх друзів: вони можуть допомогти їй порадою не менше, ніж участю в бою. Цариця дозволила. Першого я побачив, ввійшовши до храму, капітана Дхірендру. Він сидів на підлозі, поклавши маску собі на коліна, і, повитий хмарами їдкого диму, спокійно курив сигару.

– Невже вам ніколи не набридне пускати цей отруйний, задушливий дим? – спитав я його. – Ви подібні до Нерона, що віддається втіхам у той час, коли горить Рим.

– Я не можу курити в масці, тому довелося скинути її, – відповів Дхірендра; він думав, що я картаю його за те, що він сидить без маски.

– Спектакль закінчено. Цариця вже знає всю правду, і ви тепер більше не боги, а звичайні смертні, – сповістив я друзів і звелів їм швидко збиратися до неї.

За дві хвилини я ввів до цариці Чана і Дхірендру, а сам почав виконувати обов’язки перекладача. Царицю дуже цікавила наша країна, сучасне життя, вогнепальна зброя; найбільше вразив її морський бінокль капітана Дхірендри.

Нам зразу полегшало на душі після розмови з царицею, наче ми скинули з себе якийсь тягар. Тепер вона знала про нас усе, і ми більше не повинні були прикидатись і брехати перед нею.

Цариця й Бакні вважали нас за своїх друзів і сподівалися, що ми зможемо їм допомогти. Треба було щось придумати.

Ми повернулися до себе, і я попросив друзів обміркувати становище і висловити свою думку. Дхірендра дав кілька порад, і я знову подумав, що за все життя мені не доводилося зустрічати таких розважливих людей. Розум Дхірендри був меткий та енергійний, як і він сам. Пан Чан сидів, склавши ноги по-турецьки, і навіть уст не розтулив. Він цілком поринув у свої думки, і я не став заважати йому запитаннями, бо знав, що ця надзвичайно кмітлива людина з на диво логічним мисленням щось надумає.

Рано-вранці, коли ще сонце не зійшло над містом, але вже розвиднілось, Чан збудив мене і Дхірендру.

– Що сталося? – спитав я.

– Я дещо надумав, – відповів він. – Я маю на оці одне діло. Воно далеко важче й небезпечніше, ніж я хотів би, але нічого іншого не вигадаєш, і мені доведеться йти.

– Іти? Куди?

– Про це я розкажу вам згодом. Ну, а зараз на добраніч, – сказав він спокійно і, лігши знову спати, за хвилину вже хропів. Дивна це була людина!

Я більше не міг заснути, встав з постелі, вийшов у сад і за милувався чудовою картиною сходу сонця. Але безмовні статуї богів та богинь і холодні сфінкси, повз які я проходив, мимоволі навіяли на мене задуму. Все навколо було таке незвичайне, ніби мене перенесли в якийсь інший світ, на іншу планету. Чи побачимо ми колись батьківщину? Я раз у раз повертався до цієї думки.

У далині я побачив Яхмоса. Він ішов, низько похиливши голову, і так замислився, що побачив мене, аж коли підійшов упритул.

– Ну як, відпочили? – спитав він, коли ми поздоровкались.

– Так, я трохи поспав, мені цього досить, – відповів я.

– А я.і очей не склепив. Мої розвідники, поки було темно, приходили до палацу, і мені довелося три години приймати їх одного по одному і вислухувати їхні вісті.

– Які ж ті вісті? Добрі чи погані?

– На жаль, нічого доброго не чути. Заколотники оточили палац, і мої люди насилу могли пробратися. Наше становище гіршає: Нохрі і Псаро знайшли собі в місті прибічників.

– Серед городян?

– Атож. Бачите, в місті поширилась чутка, нібито Нохрі заволодів скарбницею і обіцяв дати всім, хто піде до його війська, дещицю із Серафісового золота. Тепер уже він напевне вдереться в гробницю.

– Звичайно. А надто, коли Дхандас знає таємницю скарабея.

– У жителів нашої країни десь ділась і совість і пошана до богів. На золото можна купити все Мітні-Хапі, і Нохрі добре знає це, – сумно мовив Яхмос і пішов далі.

Коли я повернувся до товаришів, вони вже встали. Побачивши мене, Чан радісно усміхнувся.

– О, пане професоре, саме ви нам і потрібні! – сказав він. – Ви все знаєте, і тому, сподіваюсь, допоможете мені: де лежить наше спорядження?

– У сусідній кімнаті, – відповів я.

– Геть усе?

– Так, усе. А що саме вам потрібне?

– Тільки моя скринька з усяким дріб’язком.

Я приніс йому скриньку.

– Навіщо вона вам? Що ви маєте робити?

– Я надумав одне дільце, – відповів Чан. – Але перш ніж розповісти про свої плани, я хочу дещо спитати вас. Скажу тільки одне: зараз головне – не допустити Нохрі і Псаро до гробниці.

– Це правда, – погодився я. – Але, на лихо, вони, мабуть, уже побували там. Та хоч би вони й не встигли ще відчинити гробницю, то як ми зможемо завадити їм зробити це першої-ліпшої хвилини?

– Навіть якщо вони й справді побували вже у Серафісовій скарбниці, ми не повинні занепадати духом і складати зброю. Поки живемо, ми маємо надіятись. Залиште цю справу на мене, – весело додав він і вийняв із своєї дивовижної скриньки якісь слоїки та пляшечки з різними фарбами. – Попросіть, будь ласка, Бакні роздобути мені рам’я найбіднішого серафійського жебрака.

Я пішов до Бакні, і незабаром нам принесли подерте і брудне лахміття.

Протягом півгодини ми спостерігали, як майстерно перевтілюється Чан. Він так змінив свій вигляд, що його годі було пізнати. На обличчі лягли глибокі зморшки, а повіки були якось так стиснені, що з-під них видніли самі тільки білки. Чан здавався зовсім сліпим, хоч запевняв нас, що добре все бачить. Потім він узяв довгий кийок і почав ходити по кімнаті, наче й справді був сліпий.

– Просто чудово! – захоплено вигукнув Дхірендра. – Я бачив чимало перевтілень на своєму віку, але такого – ніколи!

– Я іду в храм бога сонця Ра, – спокійно повідомив нас Чан.

– У храм бога сонця Ра! – жахнувся я.

– До Серафісової гробниці, – пояснив Чан.

– Ви йдете просто смерті в лапи! – не міг я отямитись.

– Але я сподіваюсь, що довго там не затримаюсь, – засміявся він.

Мені й справді здалося, що Чан рокує себе на смерть. Хотілось навіть не пустити його туди.

– Це безумство! – сказав я, схопивши Чана за руку.

– От коли я загину, тоді називайте мене безумним. Людину, яка заздалегідь обміркувала все до найменших подробиць, вважають за розумну. А що я зробив саме так, то я, мабуть, скоріше розумний, ніж безумний, – пожартував він.

– Ви ж не знаєте ні слова староєгипетською мовою! Як же ви зможете порозумітися з ким-небудь? – спитав я схвильовано.

– А мені можна й не знати тутешньої мови: я ж не тільки сліпий, а ще й німий, – відповів Чан.

Ну й людина! На всі запитання має готову відповідь!

Я покликав Бакні, і ми втрьох рушили до західної частини стіни. Там Бакні тихенько відчинив дверцята, і Чан, тримаючи у правій руці кийок, а ліву простягнувши просто перед собою, вийшов з палацу і попрямував уперед непевною ходою, похитуючись і спотикаючись.

Бакні зачинив дверцята, і я, стривожений, повернувся до палацу, не сподіваючись уже колись побачити усміхнене обличчя друга, з яким так негадано звела мене доля.

Розділ XXІІІ
ДРУГИЙ ЧАНІВ ПОДВИГ

Немає потреби говорити вам, що Чан повернувся цілий і здоровий. Це й так зрозуміло: інакше я не мав би змоги описувати нашу дивовижну мандрівку.

Зараз мені хочеться тільки коротенько розповісти вам про другий Чанів подвиг; подробиці я почув від нього самого, коли він через три дні повернувся до палацу.

Чан одійшов далеченько від стіни палацу і сів на розі вузенької вулички. Перехожих було небагато. Коли Чан чув, що хтось іде, він зразу ж простягав руку, прохаючи милостині. Так минуло кілька годин.

Мій друг недаремно так довго сидів там: по-перше, він добре ознайомився із цим районом, а по-друге, переконався, що ніхто не бачив, як він виходив з палацу.

Опівдні Чан зійшов з гори і безлюдними вуличками та провулками дістався до храму бога Ра.

Коли смеркло, навколо храму загорілися вогнища. їх розпалили солдати, готуючись до ночівлі. Псаро поставив загін поблизу храму на випадок раптового нападу.

Солдати, побачивши Чана, подумали, що це сліпий і німий жебрак, і нагодували його. Воїни в кожній армії і в кожному племені чуйні і доброзичливі. Я зрадів, дізнавшись, що серафійці, люди стародавньої цивілізації, не були винятком.

Чан ліг серед солдатів і незабаром заснув. Мене завжди вражала ця його здатність: він міг засинати за всяких умов, а особливо тоді, коли йому загрожувала якась небезпека.

Прокинувшись рано-вранці, Чан став походжати на майдані перед храмом. До нього часом звертались, але він удавав, ніби не чує, а коли до нього доторкались, він мимрив щось і вказував руками на очі й на рота. Люди співчували сліпому старцеві і не зачіпали його. Чан так добре грав свою роль, що нікому й на думку не спадало запідозрити щось.

Увечері Чан пройшов у храм, де Псаро і Нохрі помістили своїх командирів. Спочатку кілька чоловік поглядали на нього підозріливо, а потім, переконавшись, що він сліпий і німий, перестали звертати увагу.

Чан був дуже досвідчений детектив і спостерігати вмів не гірше, ніж перевтілюватися. Чан сів у темному кутку храму і опустив повіки так, що все навколо бачив, а іншим здавалося, ніби він сидить із заплющеними очима.

На другий день він з ранку до вечора тинявся по всьому храму. До нього пробували заговорити, але даремно – він не відповідав.

Чан потім казав мені, що він навмисне вештався там так довго, щоб до нього звикли і перестали помічати.

Призвичаївшись до оточення, він зважився на новий крок. Намацуючи кийком дорогу, він пройшов у ту кімнату, де були Псаро, Нохрі і Дхандас.

Вони вже бачили Чана в головній залі храму, але все-таки, коли він прийшов, Псаро незадоволено звелів йому вийти. Чан удав, ніби не чує, і спокійно сів на підлогу, підібгавши під себе ноги.

Псаро вхопив його за комір, але Чан не ворухнувся. Невідомо, чим би все кінчилось, якби Нохрі не сказав Псаро, щоб він дав спокій бідному глухонімому і сліпому старцеві, який нікому не заважає. Псаро довелось відпустити його, отже Чан зміг провести третю ніч у самому штабі Нохрі.

Дхандас, не знаючи староєгипетської мови, мусив звертатися по допомогу до Псаро, і той був для нього за перекладача, коли адвокат розмовляв з Нохрі. А якщо Псаро не було поблизу, Дхандас висловлював свої думки на мигах.

Чан швидше за Нохрі розумів Дхандасові жести, значно краще за Псаро володів хінді і, таким чином, перебуваючи серед ворогів, узнав багато цікавого для нас.

Наприклад, він довідався, що частина городян перейшла на бік заколотників, бо Нохрі обіцяв на другий ранок поділити між ними золото з Серафісової гробниці, а ще більше нагородити, коли буде взято царський палац і Нохрі сяде на престол.

Нарешті Дхандас, Нохрі і Псаро заговорили про саму скарбницю.

Дхандас заявив, що не відчинить гробницю, поки Нохрі і Псаро не поклянуться дати йому третину всіх коштовностей, і заспокоївся тільки тоді, коли вони тричі повторили йому цю клятву.

Потім Дхандас почав вимагати, щоб йому дали рабів і невеликий загін солдатів, – тоді він міг би спокійно покинути цю країну і вивезти свої скрині. Нохрі погодився й на цю умову і сказав Дхандасові, що по той бік гір розкинувся величезний ліс, а за ним тече ріка. Вона веде, як розповідає Псаро, в дивовижний світ, зовсім не схожий на країну серафійців.

Коли обидві сторони порозумілися, Дхандас пообіцяв провести їх до скарбниці, але знов-таки з умовою, що він спуститься вниз сам і покличе їх аж тоді, коли відімкне двері в гробницю.

Обернувшись спиною до Нохрі і Псаро, Дхандас попрямував у той куток кімнати, де лежала купа солом’яних мат, – на них колись спали жерці. Нохрі і Псаро не звертали на нього уваги, але Чан, сидячи в своєму кутку, не спускав його з ока. Він побачив, як Дхандас витяг з-під тієї купи ключ од Серафісової гробниці – священний амулет у вигляді жука-скарабея.

Потім Дхандас вийшов з кімнати і не приходив приблизно з півгодини. Чан зрозумів, чому він так затримався: Дхандас не знав ієрогліфів і не міг швидко скласти напису. Коли нарешті йому пощастило зробити це, він голосно гукнув Нохрі і Псаро.

Поки Дхандаса не було, Чан пильно стежив за Нохрі і Псаро, щоб дізнатися, чи не задумали ці двоє щось заподіяти Дхандасові: тоді вони перекинулися б хоч кількома словами. Але ні: обидва заколотники прагнули скоріше побачити незліченні багатства і мовчки ждали, поки Дхандас покличе їх.

Тільки-но Дхандас гукнув їх, вони зразу ж вибігли з кімнати. Чан сидів так само нерухомо в своєму кутку. Обличчя його було байдуже, очі напівзаплющені, губи міцно стиснуті.

Так він просидів на самоті близько години, весь час прислухаючись до того, що діється за дверима. Чан сидів так тихо, що навіть миша, вибігши з-під стіни, не злякалась. Вона стала на задні лапки і почала вмиватися. Але тільки-но почула, що хтось підходить до дверей, як зразу ж утекла в свою нору.

Перший до кімнати ввійшов Нохрі. Очі його блищали, обличчя пашіло, рука, коли він виймав з піхов меча, тремтіла – Чан усе помітив.

Слідом за Нохрі вбіг Псаро. Поклавши руку на плече полководцеві, Псаро добре струсонув його. Вони швидко і з запалом заговорили своєю мовою.

Незабаром повернувся Дхандас, пройшов у куток, непомітно сховав під солом’яні мати амулет, надів маску і підійшов до серафійців. Чанові здалось, що Дхандас зовсім збожеволів. Він підняв руки над головою і почав танцювати, високо підкидаючи довгі ноги і кружляючи по всій кімнаті. Різкі, несподівані рухи і страшна маска робили цей дикий танець ще жахливішим і огиднішим.

– Золото, діаманти! Діаманти, перли! Ох, скільки скарбів! Я засував руки в скрині, і самоцвіти пересипалися між пальцями, наче пісок! А навколо грудки золота! їх там мені по лікті. Ха-ха-ха! – кричав Дхандас.

Потім він підскочив до Псаро, схопив його за руки і спитав, заглядаючи у вічі:

– А ви додержите свого слова? Ми ж повинні довіряти один одному.

– За це не турбуйтеся, – відповів Псаро. – Тільки не зачіпайте золота, хай воно залишиться для тих, хто нам допоможе, бо цього вимагають інтереси Нохрі. Ну, а самоцвіти ми втрьох поділимо між собою порівну.

– І ви повинні ще дати мені змогу безпечно виїхати звідси, – нагадав Дхандас.

– Нохрі вже обіцяв вам.

– Тоді я залишусь Гором, це для вас краще.

– Тут живуть самі дурні, і ми можемо робити з ними все, що схочемо, – засміявся Псаро.

Цієї миті в кутку хтось захропів: то заснув Чан. Псаро подивився в той бік.

– Цей старий жебрак і досі ще тут. Чи не вишпурнути його звідси?

– Та треба було б, – підтримав його Дхандас. – Чого він тут товчеться!

Псаро підійшов до Чана і схопив його за комір. Чан зірвався на ноги, мовби нічого не тямлячи спросоння, почав розмахувати руками, як справді сліпий, і збив з ніг Псаро. Той простягнувся посеред кімнати, а Чан ступив уперед і безпомічно зупинився. Нохрі осатанів, коли побачив, що через жебрака Псаро впав, і накинувся на нього.

Чи то Нохрі занадто турнув сліпого, чи, може, той сам поточився, але ноги в нього підломились, і він упав ницьма. На щастя, він не покалічився, бо звалився на солом’яні мати.

Нохрі, Дхандас і Псаро, мов собаки, вчепились у сердешного жебрака і викинули його з кімнати. Чан упав на кам’яну підлогу і жалібно застогнав од болю, притиснувши до грудей руки, а в руках він тримав… Серафісового жука-скарабея.

Розділ XXIV
ОБЛОГА ПАЛАЦУ

Псаро, Нохрі і Дхандас повернулись до своєї кімнати. В залі нікого не було, крім кількох військових начальників; вони сиділи осторонь у кутку і грали в кості. На Чана ніхто не звертав уваги. Дхандас міг першої-ліпшої хвилини помітити, що амулет зник. Чан не став гаяти ні хвилини, а підвівся і, спираючись на кийок, – його теж викинули до зали, – почвалав непевною, хиткою ходою. Дійшовши до сходів, що вели у гробницю, він швидко збіг ними вниз: хотів перевірити, чи замкнено двері. Побачивши, що Дхандас справді замкнув їх, він про всяк випадок ще раз покрутив круги і повернувся до зали,

Там він знову став безпомічним старим жебраком і, стукаючи кийком по кам’яній підлозі, повільно вийшов з храму на вулицю.

Військо заколотників спало міцним сном. Чан повільно брів між наметів, скоцюрбившись і намацуючи дорогу кийком. Вартовий гукнув Чана, але побачив, що перед ним той самий сліпий та німий жебрак, який уже три дні ходить з ранку до вечора по всьому храму, і не затримав його.

Чан одійшов трохи від останнього вартового і кинувся чимдуж бігти, але не пробіг і сотні метрів, як у таборі вдарили на сполох: мабуть, Дхандас помітив, що амулет зник.

На щастя, нікому із заколотників не могло й на думку спасти, що старий жебрак подасться до царського палацу. Тому почали шукати його коло храму, а коли вартовий сказав, що той вийшов з району, де стояло військо, Чан уже був далеко,

О третій годині ночі Чан підійшов до палацу, постукав, як було умовлено, в потайні двері, і його зразу ж впустили.

Сказати правду, я вже не сподівався побачити Чана, і раптом він з’явився переді мною живий, та ще й з Серафісовим амулетом у руках!

Не можу не сказати, які ми були вражені і як зраділи – скарбницю знову надійно замкнено. Звичайно, Нохрі міг би висадити двері динамітом, але ніяких вибухових речовин серафійці ще не знали. Тепер Нохрі не матиме золота, яким можна спокусити городян!

Рано-вранці скликали військову раду, на якій були присутні Бакні, Яхмос, капітан Дхірендра, Чан і я. Головувала сама цариця. Ми обговорили становище і вирішили насамперед укріпити палац. Ми знали Дхандаса, який до нестями жадав загарбати скарби, і розуміли, що він не заспокоїться, поки не поверне жука-скарабея.

Бакні з солдатами зразу ж почали готуватися до оборони. Насамперед у міцних стінах палацу було зроблено бійниці. Якщо противникові все-таки пощастить вдертися на двір палацу, Бакні пропонував засісти у головному будинку, де жила цариця. Тому він наказав добре забити двері цього будинку і замурувати вікна. Крім того, ми прокопали через весь сад широкий рів і спорудили чимало перегорож.

Ми чекали наступу п’ять днів, але противник не з’являвся. Як ми згодом дізнались, Нохрі не поспішав з облогою палацу, бо ні Псаро, ні Дхандас не були впевнені, що сліпий жебрак – розвідник цариці (можливо, Дхандас до самої смерті так і не догадався, що це Чан перехитрив його), і розшукували цього жебрака в місті.

У місті за ці дні не відбулося нічого. Населення зовсім не виявляло свого ставлення до заколоту. Треба сказати, що більшість городян були прихильні до цариці, але вони не наважувались допомагати їй, бо знали силу Нохрі.

На світанку шостого дня ми побачили з даху головного будинку, що рікою просто до палацу посувається велике військо на чолі з Нохрі і Псаро. Бакні наказав солдатам зайняти свої місця.

Ми мовчки чекали нападу, добре розуміючи, що зараз ідеться про життя або смерть кожного з нас і про долю престолу. Спостерігаючи події, я відчував страх, але водночас і цікавість.

Військо Нохрі довго виходило з човнів у безпечному місці навпроти палацу. Капітан Дхірендра запропонував напасти на ворогів першими, але Чан і Бакні не підтримали його, бо у відкритому бою наше нечисленне військо зазнало б великих втрат.

Дхандас у масці Гора походжав між солдатами Нохрі. Мабуть, він хотів якнайшвидше знов оволодіти амулетом. Тільки цим можна пояснити, чому Нохрі почав штурмувати палац, коли на берег устигли вийти не більш як дві третини його армії. Дхандас сам очолив великий загін і повів його на браму палацу. Солдати Нохрі поприносили довгі драбини і, приставивши їх до стіни, поривалися видертися ними на стіну, але оборонці палацу відчіплювали драбини, залізними гаками і скидали вниз. Гвардійці стояли твердо, мов кам’яна скеля, об яку розбиваються морські хвилі, марно намагаючись зрушити її з місця. Стріли гвардійців завдали противникові великих втрат. Але й заколотники були мужні й стійкі, і коли падав убитий солдат, на його місце ставав інший із заднього ряду.

Бій припинився, аж коли запала ніч. Противник відійшов од палацу і став табором. На південь і на захід від палацу був великий майдан; уночі на ньому спалахнули тисячі багать – їх розпалили солдати Нохрі. Крім того, заколотники, як ми дізнались, зайняли на ніч усі будинки на східній околиці міста. Отже, ми опинились у кільці, бо на північ від нас текла ріка; ми не мали куди відступати і мусили битися до загину.

Коли зійшло сонце, штурм почався знову. Наше становище погіршало: вночі до брами палацу підвели таран. То було таке саме знаряддя, як те, що ним орудували в давнину, добиваючись перемоги над Ніневїєю, [30]30
  Ніневія– стародавня столиця Ассірії.


[Закрыть]Вавілоном та Єрусалимом, – товста колода з вістрям на кінці. Воїни відкочували таран назад, а потім гупали ним щосили в браму.

Дхірендра й Чан билися там, де була найбільша небезпека. А я був у загоні, що його Бакні залишив у резерві, тому тільки від очевидців знаю, яку мужність і відвагу виявив того дня капітан Дхірендра. Він обороняв західний, головний вхід до палацу і не покинув його, аж поки всі воїни коло нього полягли. Нарешті браму таки було розтрощено, і в пробоїну кинулися солдати Нохрі. їх вів за собою Дхандас. Заколотники й досі вважали його за Гора. Чан бився коло східної брами, але й там солдати Нохрі взяли гору. Боячись, що всіх нас оточать, Бакні наказав відступати до головного будинку.

Ми відходили в повному бойовому порядку. Всіх поранених заздалегідь попереносили до головного будинку, і там сама цариця із своїми подругами перев’язувала їм рани і доглядала їх.

У другій половині дня, коли противники насіли ще дужче, я випадково зустрівся з Дхірендрою.

– Становище дуже небезпечне. Я навіть не уявляю собі, як ми зможемо боротися далі, – сказав я.

– На мою думку, нема чого занепадати духом, – відповів Дхірендра. – Їм доведеться ще взяти рів, а це не так легко.

Незабаром Нохрі з солдатами пощастило перетягти таран через браму до саду. Оборонців палацу значно поменшало, і резервному загонові, де був і я, також довелось іти в бій. Ми мали допомагати капітанові Дхірендрі – він обороняв палац з фронту.

Коли вороги намагалися підвести таран до рову, Дхірендра, в масці Анубіса, з патронташем через плече, швидко стріляв у них, і кожна його куля влучала в противника.

Коли зайшло сонце, бій став ще запекліший. Нохрі, вважаючи, що пітьма йому на руку, ввів у бій свіжу підмогу. Ми билися без відпочинку протягом багатьох годин і в нерівній боротьбі втратили багато людей і так стомилися, що ледве стояли на ногах.

О десятій годині вечора Дхандас таки підвів таран упритул до палацу. Капітан Дхірендра й Чан кинулись туди, але пізно: противник міцно закріпився на своїй позиції, і гвардійцям не вдалося відкинути його.

Вже з першого удару тарана карниз будинку з гуркотом обвалився, а в стіні утворилась пробоїна. Нові удари значно розширили її.

Опівночі настав перепочинок. Страшенна втома, голод і спрага змусили обидві сторони без усякого наказу припинити бій і відійти назад.

Мене розшукав Яхмос.

– Цариця хоче бачити вас і ваших друзів, – сказав він.

Ми з товаришами ввійшли до приймальної зали. Бакні вже був там. Цариця привіталася з нами і зразу ж почала нараду. Мені знову довелося виконувати обов’язки перекладача.

– От коли б із цього будинку був якийсь вихід, я зміг би з невеликим загоном раптово напасти на противника з тилу. У них зчинився б переполох, і нам, я думаю, удалося б захопити таран, – висловив свою думку Дхірендра.

– Ай справді, чи немає тут часом потайного виходу? – спитав Чан.

Коли я переклав ці слова, Бакні так міцно вдарив мене по плечу, що я мало не зойкнув.

– Як же я сам не додумався до цього раніше?! Адже з палацу до центра міста веде потайний підземний хід! – вигукнув він і зразу ж звернувся до Дхірендри: – Якщо ви згодні, я опитаю моїх воїнів і відберу з добровольців найвірніших і найдосвідченіших. Ми пройдемо з ними в місто, нападемо на Нохрі з тилу, проб’ємось через його військо до головного будинку і відберемо таран. Ми будь-що відженемо його військо на той берег ріки!

Цієї миті до кімнати вбіг якийсь чоловік і сказав:

– Гонець від Нохрї! Він просить, щоб цариця прийняла його.

Серісіс дозволила ввести гінця, і той шанобливо ставши перед нею на коліна, сказав:

– О царице, полководець вітає вас і заявляє, що вся країна в його руках. Він вимагає, щоб ви здалися; за це він обіцяє зберегти вам життя і тільки вишле вас за межі країни. А якщо будете опиратись, вас спіткає неминуча смерть.

Цариця встала. Очі в неї блищали від гніву, а губи тремтіли.

– Перекажи своєму хазяїнові, що ні володарка Мітні-Хапі, ні її оборонці не бояться зрадників, – відповіла вона твердо.

Коли гонець, низько вклоняючись, вийшов із зали, я глянув на Бакні. Його рука лежала на держаку меча, а очі налилися кров’ю від люті.