Текст книги "В забутій країні"

Автор книги: Рахул Санкритьяян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

Розділ XIV
МІТНІ-ХАПІ

Ми попливли далі, а народ почав розходитись. Озирнувшись, я побачив, як ворота палацу відчинилися, з них виїхала колісниця й швидко помчала на південь. Значить, жителі столиці, розташованої біля підніжжя гори, вже сьогодні знатимуть, що до них пливуть рікою Гор, Тот і Анубіс, які знов повернулись на землю, де жили в ті далекі часи, Коли люди були нерозумні й темні.

Надворі ставало дедалі жаркіше. Я старався сховатися від сонця, але моїм товаришам було гірше: вони стояли на самому осонні, і їм ніде було дітися від пекучого проміння; а найгірше дошкуляли маски. До того ж вони знемагали від спраги та голоду: адже богам не можна було ні їсти, ні пити.

Незабаром ми підпливли до величезного храму, розташованого на березі ріки, і вирішили відпочити в ньому. Я спрямував човен каналом, що вів просто в храм; враз ми опинились у величезній залі. Стеля спиралась на товсті колони, прикрашені малюнками та ієрогліфами. Біля задньої стіни стояла статуя богині Ізіди. Два роги в неї на голові підтримували сонце. Богиня сиділа на високому троні, поклавши руки на коліна і опустивши ноги на маленький ослінчик. Мабуть, храм було споруджено на честь богині Ізіди.

У храмі був тільки один жрець; побачивши нас, він кинувся навтіки. На кам’яній підлозі лежали килимки; мабуть, на них сиділи, коли йшла відправа. Подекуди стояли кам’яні та бронзові ослінчики. До зали виходило безліч дверей од невеликих кімнат з пожертвами богині; там були запашні смоли, квіти, їжа, навіть вино; у давнину таке вино єгиптяни робили з винограду та фініків.

Мої товариші зайшли в одну кімнату і з насолодою почали пригощатись, а я повернувся до човна. Ми сподівались трохи відпочити і непомітно покинути храм, але наші надії не справдились. Я почув з південного боку людські голоси, а незабаром побачив, що берегом до нас наближається велика процесія.

Попереду йшли жерці з гладенько виголеними, як у мене, головами. За ними широким кроком ступав високий огрядний дід; хоч він був уже й старий, але мав дуже рівну поставу. Своєрідний плащ, застебнений біля чола, спускався мало не до землі. Крім плаща, старий ще мав на стегнах вузьку пов’язку з золотою облямівкою. Через праве плече в нього була перекинута лев’яча шкура мордою наперед. Видно було, що він належить до вищих верств населення. Весь вигляд старого мимоволі викликав повагу до нього.

Я догадався, що то верховний жрець, і кинувся попередити моїх товаришів, щоб вони швиденько наділи маски.

– Зараз вам доведеться зустріти одну з найвпливовіших осіб у країні, – пояснив я їм, і ми вийшли до зали.

Верховний жрець пильно розглядав наш “священний” човен: мабуть, він дивувався, що цей човен такий звичайний на вигляд. Але всі люди, що прийшли у храм, впали ницьма перед нами, і, видно, це заспокоїло жерця.

Я набрався мужності й наказав їм устати.

До мене підійшов верховний жрець. Я пояснив йому, хто ми такі, і розпитав про країну, тому що, сказав я, боги тут уперше. У мене одлягло від серця, коли я побачив, що жрець зрозумів мене. А я його розумів добре: недарма ж я стільки років мого життя присвятив вивченню староєгипетської мови.

Жрець сказав, що його звуть Яхмос; він верховний жрець цієї країни і головний жрець храму бога сонця Ра. Потім він розповів про теперішню царицю Серісіс:

– Вона гарна, як сама Ізіда, і дуже шанує бога Гора.

А Гор у цей час стояв перед жерцем і вдавав, ніби уважно слухає його, хоч насправді не розумів жодного слова.

– Що привело вас сюди, так далеко від міста? – спитав я жерця.

– Цариця вчора звеліла мені прийти до цього храму, щоб відправити службу на честь богині Ізіди, – відповів він.

Потім Яхмос сказав: коли він побачив владаря неба Гора, велемудрого Тота і бога потойбічного світу Анубіса, то зрозумів, що сталось чудо – боги заздалегідь сповістили царицю, що прийдуть сюди, і саме тому, очевидно, вона наказала сьогодні правити в цьому храмі.

Вражено дивлячись на Гора, жрець спитав мене:

– А може, боги самі що-небудь скажуть нам?

Я пояснив, що боги не розмовляють з простими смертними і доручили мені говорити від їхнього імені.

– Як вас звати? – спитав Яхмос.

Я розгубився. Ми обговорили кожну дрібницю, але зовсім не подумали про моє ім’я. Не знаю, чим би все закінчилось, коли б я не згадав імені відомого староєгипетського жерця.

– Мене звати Тутмос, – відповів я.

Яхмос кивнув головою і спитав:

– Куди ж далі йдуть великі боги?

– До цариці, – сказав я і відчув, як мені морозом сипнуло за спиною.

Цими словами я спалив усі мости: тепер нам не можна відступати. Перед нами важка, небезпечна путь, вона вимагає сміливості й витримки.

Яхмос вказав на човен і спитав:

– Невже боги пливуть у такому простому човні?

Тепер я вже не розгубився і швидко сказав:

– А ви чули коли-небудь, щоб Озіріс плив по священних водах Нілу золотим човном?

– Ваша правда, Тутмосе. Я про це не подумав.

Тоді я вказав на богів і промовив:

– Боги бажають пливти на південь по ріці тільки зі мною, щоб у човні нікого не було, крім них та мене.

Яхмос почав розповідати мені про багатство й красу міста Мітні-Хапі, але я перебив його:

– Ну, коли вже вам так хочеться, можете прислати по нас човна і урочисто прийняти великих богів у вашому місті. Я думаю, що боги погодяться перейти у ваш човен… Але зараз ми хотіли б залишитись тут самі. А коли зменшиться спека, ми знову рушимо в дорогу.

Жрець уважно вислухав мене і обіцяв прислати човна.

Я помітив, що ні Яхмос, ні Інші жерці не наважуються дивитися в обличчя богам.

Коли ми з Яхмосом закінчили розмову, він і всі присутні вклонилися богам і заспівали гімн. Він був такий довгий, що ми ніяк не могли дочекатися кінця. Нарешті спів закінчився, і жерці, шанобливо вклоняючись нам, вийшли з храму. Ми страшенно зраділи, що позбулись їх, і знову пішли до кімнати, де були раніше.

Коли надворі посвіжішало, ми знову рушили в дорогу. На березі ріки нас чекали сотні людей. Я й гадки не мав, що ця місцевість так густо населена.

Майже весь час ми бачили ліворуч шлях Сидячих Писарів. Мені здається, що у всій країні немає нічого величнішого, ніж цей стародавній шлях з німими кам’яними статуями, який зв’язував теперішній час з минулим.

Смерком ми побачили попереду світло. Виявилось, що назустріч нам пливли човни, в яких сиділо кількасот чоловік із запаленими смолоскипами в руках. Жителі країни – серафійці – захоплено й побожно співали, як здалося мені, хвалебний гімн на честь богів. Співали вони таж голосно, що їх було чути мало не за два кілометри.

Ми порівнялися з флотилією. В одному човні сидів мій новий друг Яхмос. Насамперед він повідомив мене, що для богів привели святково прибраного великого човна; потім він почав розповідати:

– Попрощавшись із вами, я взяв швидку колісницю і помчав до Мітні-Хапі. Але цариця вже знала, що до нас прийшли боги, і послала мене передати її смиренні й щирі слова: “Я покірна раба ваша. Якщо я чимось завинила, даруйте мені, а якщо зробила щось добре, не забудьте мене. Я ладна все життя служити вам, о великі боги Гор, Тот і Анубіс! Відколи я почала керувати державою, я вдень і вночі дбаю про добробут моїх підданців і завжди стежу, аби вони додержували всіх звичаїв, що їх заповідала релігія наших предків, і ні на хвилину не забували про богів, які принесли фараонам славу, могутність і велич”.

– Боги не гніваються ні на царицю, ні на будь-кого з її підданців, – відповів я верховному жерцеві.

Я розмовляв з ним, а сам тривожно думав, що нам робити з цим величезним човном. Адже я не зможу вести його сам, а крім того, треба якось непомітно перенести в нього наші речі. Звичайно, серафійці не зрозуміють, що таке пістолети й патронташі, але здивуються: навіщо могутнім богам потрібні якісь там речі?

Я не міг нічого вигадати. Треба було порадитися з Дхірендрою і Чаном, але не міг же я розмовляти з ними, коли біля нас був Яхмос.

– Боги хочуть говорити зі мною, залишіть нас ненадовго на самоті.

Яхмос зразу ж покинув нас. Я спитав поради у своїх товаришів. Пан Чан зразу знайшов вихід:

– Звичайно, нам, богам, не личить робити будь-що самим, бо це може підірвати віру в нас. Люди не стануть молитися Тотові, якщо побачать, що він працює за вантажника. Крім того, ви правду кажете, професоре, – не варто показувати наші речі цим людям: що менше вони знатимуть про нас, то краще. Подивіться на човен, який вони привели. Він уп’ятеро більший за наш, посередині є каюта, закрита з трьох боків, та й четвертий бік можна закрити. Дхірендра перебив його:

– О, якби ми пересіли в цей човен, то могли б скинути маски, а я, чого доброго, ще й сигару міг би викурити. От чудово було б, Чане!.. Пробачте, я перебив вас. Кажіть, що ви надумали.

– Ви бачите, – вів далі Чан, – до щогли прив’язано дві кодоли. За них тягнуть човен. Якщо підсунути линви під наш човен, то кілька чоловік зможуть підняти його і поставити на великий човен.

– Чудово! – вигукнув Дхандас. – На це потрібно кілька хвилин, а тоді ми непомітно перенесемо наші речі в каюту.

Я покликав Яхмоса і передав йому волю богів, а самі боги тим часом перейшли у великий човен. Люди, що прибули з Яхмосом, відчували, звичайно, страх перед богами, але виконували все, що їм наказували.

– Боги хочуть, щоб ви прислали гребців, – знову звернувся я до Яхмоса. – Але зараз вони нам не потрібні: боги відпочиватимуть усю ніч і тільки вранці вирушать.

Яхмос дав знак, і вся флотилія швидко покинула нас. Ми перенесли речі в каюту, зібрали їх у кілька клумаків, обгорнули соломою, міцно зв’язали вірьовкою і поскладали внизу, під палубою. За день ми втомились і, тільки-но полягали на підлозі каюти, як зразу ж заснули.

Староєгипетські боги, як і грецькі та римські боги, мали багато людських рис. Як і всі смертні, вони не були досконалі, і тому навіть таким богам, як Тотові або Озірісові, доводилось їсти й спати, наче простим селянам.

Прокинулись ми пізно, вмились у себе в каюті і залюбки поїли те, що нам принесли як жертву. Поснідавши, боги вийшли з каюти і посідали на трьох гарних кріслах, припасованих на носі човна. Здійснилась їхня мрія – тепер не доведеться їм весь день стояти на ногах.

Перша частина дороги була не дуже важка, а друга ще легша. Ми урочисто пливли до Мітні-Хапі під вітальні вигуки населення. Ліворуч од нас і тепер в’юнився шлях Сидячих Писарів, а гора, що була праворуч, тепер ставала чимраз ближче.

Незабаром ми обминули гору й опинились у ще кращій місцевості. Храми, селища, ліси, знов села, храми… Нам здавалося, що це сон. Берегом ішли за нами тисячі людей. Попереду плив човен верховного жерця Яхмоса, а за нами – ціла флотилія човнів із співаками та музикантами, що співали і грали для нас.

Трохи піднята корма нашого човна мала форму лотоса, ніс закінчувався величезною баранячою головою з довжелезними рогами, загнутими назад і закрученими навколо помістка, де були припасовані крісла богів.

Найкраще, мені здається, грав свою роль Дхандас. Він робив усе поважніше, ніж Дхірендра та Чан. Коли він підносив руку, щоб благословити серафійців, в його рухах почувалася сила й велич. А Дхірендра раз у раз нарікав, що маска шакала дуже тісна на нього і не дає дихати.

Боги сказали, що на такій спеці вони не можуть більше сидіти. Я переказав це Яхмосові, і він зразу ж прислав здоровенного негра з опахалом. Згодом ми дізнались, що цей негр належав до племені, яке було в рабстві у серафійців.

Ще один день подорожі, і ми нарешті прибули до Мітні-Хапі. Я зразу ж згадав Фіви, коли побачив це незвичайне місто. Тут уже не було хат із глини та саману, накритих пальмовим листям і соломою, – скрізь височіли кам’яні будинки, а поміж ними зеленіли сквери з низенькими деревцями і травою. У центрі міста ми опинилися серед храмів, палаців та садів. Палаци були оточені високими мурами з дерев’яними брамами, прикрашеними майстерною різьбою. З брам стриміли назовні бронзові гаки та шпичаки.

Чи то безліч вражень так вплинула на мене, чи спека та сонце, але я раптом відчув страшенну втому і пошкодував, що не можна відпочити.

Наш човен підвели до гарних кам’яних сходів, що йшли від ріки до палацу. Обабіч сходів рівними рядами стояли воїни в сліпучих обладунках і з бойовими сокирами та списами; у лівій руці воїни тримали загострені вгорі щити, обтягнені шкірою.

За брамою палацу вдарили в барабан.

Перший зійшов на берег Яхмос, за ним я. Брама розчинилась, і ми побачили чудовий сад, де росли низенькі деревця і плелись виноградні лози.

Доріжкою повільно наближалася з саду невелика група людей. Вони неквапливо підійшли до сходів і почали спускатися вниз, мабуть, щоб зустріти і привітати нас у своєму місті. Правду казати, тільки двоє з них привернули мою увагу.

Один з двох був високий, широкоплечий чоловік у золотому обладунку. Мені зразу впав у вічі владний і гордовитий вираз його обличчя.

Друга була жінка. Вона йшла попереду процесії. Гаптований золотом і прикрашений самоцвітами одяг гарно облягав її постать. На шиї в жінки висіли коралі, на руках були браслети й каблучки. Довгі чорні кучері спадали їй на спину. Чоло було пов’язане золотою стрічкою, а трохи вище підвела прикрашену величезним діамантом голову змія із самоцвітів.

Дивлячись на цю жінку, я згадав правдиві слова одного поета:

 
Красу не прикрасиш нічим:
Сама-бо вона прикрашає!
 

І справді: всі прикраси затьмарювала її незвичайна краса. Вона здавалась живою Рамбхою або Шачі. [26]26
  Рамбха– легендарна індійська танцюристка, яка уславилася своєю красою. Шачі– дружина бога Індри; за староіндійськими міфами, вона була напрочуд гарна.


[Закрыть]Побачивши її, я зрозумів: це спадкоємиця фараонів, цариця серафійців Серісіс.

Розділ XV
ПОЛКОВОДЕЦЬ НОХРІ

Спустившись сходами, владарка Мітні-Хапі Серісіс шанобливо вклонилась тим, кого вважала за богів. Сказати правду, я мимоволі відчув докори сумління: “Як ми можемо чинити таке блюзнірство щодо їхньої віри, їхніх богів?” – питав я сам себе. Ця стародавня немудра релігія викликала в мене повагу. Те саме почували й мої товариші, крім Дхандаса. Цю зажерливу людину ніщо не могло б спинити. Дхірендрі й Чанові було дуже соромно, хоч вони й намагалися заспокоїти себе думкою, що ми не маємо наміру знущатися з чиєїсь релігії або релігійних почуттів. Нас привело сюди прагнення знань, але обставини склалися так, що іншим способом вдовольнити нашу допитливість і не загинути ми не могли.

Цариця ніжним, приємним голосом попросила свій почет залишити її на якийсь час саму. Всі скорились її наказові і трохи позадкували, тільки чоловік у золотому обладунку не зрушив з місця. Цариця склала руки, наче на молитву, і звернулась до мене:

– Невже ми можемо сподіватися, що великі боги, яким поклонялися ще наші предки, залишаться на якийсь час у нашому місті, в Мітні-Хапі, яке нічим не заслужило такої великої честі?

Я легко розумів усе, що казала мені красуня цариця, – навіть вимова її була така сама, як і моя. Це підтвердило мою думку, що вона – нащадок фіванських фараонів. Грецький історик Геродот писав колись про єгипетські племена, що жили в пустелі; цілком можливо, що предки серафійців і були тим народом, який жив спершу в серці Лівії і вже згодом переселився сюди.

– Як мені відомо, – сказав я цариці, – великі боги висловили бажання побути якийсь час у храмі бога сонця Ра.

– Я не вірю в своє щастя і весь час боюсь чогось, – відповіла вона.

– Не бійтесь, царице. Боги прийшли сюди, щоб подбати про ваш добробут і розквіт вашого царства.

Серісіс кивнула головою і вже хотіла повернутись до свого почту, коли раптом чоловік, що стояв поруч з нею, ступив крок уперед і грізно спитав мене:

– А ти хто такий?

Я розумів, що моя найменша невпевненість чи замішання можуть коштувати нам дуже дорого, і спокійно відказав:

– Жрець. Хіба ви самі не бачите?

Невдоволено насупившись, він знову звернувся до мене:

– Як тебе звати?

– Тутмос.

– О, ім’я відоме! А звідки ти?

– Я жив по той бік пустелі, коли боги покликали мене служити їм.

– Що там є за пустелею?

– Пустелею править Сет – владар пісків, і там весь час плаче богиня Нейт, бо душу її зсушило горе. По той бік пустелі живуть могутніші й значніші люди, ніж ти, хоч, я знаю, ти дуже видатний вояк, – відповів я незнайомому, який видався мені безбожником.

Цариця жестом наказала йому мовчати і мовила:

– Заспокойся, Нохрі, заспокойся! У тебе гаряча голова, і ти сам не знаєш, що говориш. Цей чоловік, що прийшов сюди разом з богами, набагато розумніший за тебе. А ти тільки грубий солдат та й годі.

Чоловік схопився рукою за держак меча і гнівно крикнув:

– Якщо з вами що-небудь станеться, царице, то потім не винуватьте вашого воєначальника. Чи справжні це боги, чи ні, я не знаю, і вони мене анітрохи не цікавлять, бо Нохрі не стане поклонятись ніякому богові чи богині. Я хочу сказати вам, царице, що не завадило б відіслати їх туди, звідки вони прийшли, бо ніхто ніколи не чув, щоб боги вешталися по землі.

І тоді я зрозумів, що, поки ми будемо в країні серафійців, цей чоловік для нас – найбільша небезпека. Він – єдиний серед усіх, від цариці та верховного жерця до простого народу, не хотів нічого брати на віру і визнавав тільки те, що можна довести фактами.

Дхірендра пильно прислухався до нашої розмови. Звичайно, він не розумів ні слова, але з виразу обличчя Нохрі, його різких рухів та голосу побачив, що той розгніваний і не хоче шанувати богів, як інші. Тоді він наважився на сміливий вчинок, який мав несподівані наслідки.

Капітан зійшов з човна на берег і спокійно попрямував до Нохрі. Цариця злякано сховалася за Яхмоса. Не тільки жерці й рабині, а навіть і воїни відійшли, коли побачили, що до них наближається бог смерті Анубіс. Тільки Нохрі не зрушив з місця. Однак я помітив, що й він злякався, хоч і старався здаватися спокійним. Анубіс підійшов до Нохрі, повільно підніс руку, приклав її до грудей воїна і повернувся до човна.

Жест був дуже красномовний, і всі злякано дивилися на Нохрі, мабуть, вважаючи, що тому не довго лишилося жити на світі. Та й сам Нохрі, хоч щойно розмовляв так брутально й зневажливо, раптом зблід, розгублено глянув на царицю, збіг сходами вгору і зник у палаці.

– Нехай великі боги зглянуться на цього богохульника, – звернулась до мене цариця, коли її воєначальник утік. – Нохрі сміливий і спритний воїн, але груба й невихована людина. Він нікого не боїться: ні людей, ні богів. Я знаю, що й Гор не любить брутальності, а бог смерті Анубіс і поготів не знає жалю до грішників. І все-таки я прошу всемогутніх богів пробачити Нохрі його зухвалість задля Серісіс, котра віддала своє серце великим богам.

Я старався втішити царицю, казав, що, може, боги пробачать Нохрі. Потім ми з Яхмосом знову сіли в човен, щоб плисти до храму бога Ра. Коли ми одпливали від сходів, цариця, а слідом за нею і раби та воїни стали навколішки.

Призахідне сонце залило будинки й палаци кривавим світлом. Ми пливли через місто і милувались ним. Мітні-Хапі ввібрав у себе всю красу Мемфіса, Фів і Саїса. Тут, як і в давнину, квітла культура Стародавнього Єгипту з його ремеслами, технікою, релігією, звичаями і традиціями, але від сучасної цивілізації її відокремлювала велика, страшна пустеля.

Це все знову здалося мені чудовим сном, і я боявся, що прокинусь у своєму ліжку в Наланді. Який далекий для нас був тепер сучасний світ з паровими машинами, електрикою, газетами, книжками, виготовленими в друкарні, і тисячами інших досягнень людської думки! Я згадав Шівнатха Джаухрі. Він теж колись бачив оці палаци, храми, сади, парки, але вдома нікому не розповідав про це, навіть у записних книжках тільки мимохідь згадав у кількох рядках. А потім його жорстоко вбили, і, коли б ми не наважились вирушити його шляхом, дивовижне відкриття цієї людини загинуло б і ніхто про нього не дізнався б. Правда, ми теж не були впевнені, що нам пощастить вибратися звідси живими та цілими. Та якби ми й повернулися щасливо додому, думав я, то хіба ж хто-небудь із нас наважився б розказати про все, що ми бачили, і запевняти, що це було насправді?

Поки я так міркував, наш човен підійшов до величного і красивого храму бога сонця Ра, розташованого на пагорбі на західній околиці міста.

Розділ XVI
ПОВЕРНЕННЯ ПСАРО

Храм бога сонця Ра – найграндіозніша споруда у всьому місті; він навіть був кращий за палаци цариці й воєначальника. Мармурові плити, з яких складено його стіни, вражали своїм розміром. Коли я дивився на них, то не міг уявити собі, як люди самими тільки руками, без ніяких машин, підняли їх так високо і поклали одну на одну. Скільки терпіння, праці й часу треба було витратити на будівництво цього храму! Напевне, тисячі чоловік складали його багато років!

Перед храмом стояли великі кам’яні статуї. Обабіч входу лежали величезні сфінкси. Всередині, вздовж стін просторої зали, височіли грубезні колони.

Храм бога сонця Ра в Мітні-Хапі своєю чудовою архітектурою і майстерністю будівників перевершив навіть прекрасний мемфіський храм, що його побудував фараон Амасіс. [27]27
  Амасіс (Яхмос II)– єгипетський фараон, що правив у 569–525 роках до н. е.


[Закрыть]

Навколо центральної зали розташовано багато невеличких кімнат. Одну з них призначили для моїх товаришів. Щодня нам приносили квіти, фрукти і пахощі.

Всі жерці храму – а їх було багато – вдень і вночі радо слугували Гору, Анубісу й Тоту. Яхмос раз у раз питав, чи добре ми влаштувались, може, нам що-небудь потрібно; він робив усе, що міг, аби лише боги почували себе якнайкраще. Крім того, ми щодня одержували від цариці листи – вона питала, як ми себе почуваємо.

І все-таки ми були у храмі, ніби у в’язниці, і мої товариші жартома нарікали, що їм доводиться тепер сидіти в темній камері. Вони нікуди не виходили із своєї кімнати, а маски скидали тільки тоді, коли їли, та й то дуже обережно, щоб хтось не побачив. Так тривати довго не могло, і ми сушили собі голову над тим, що робити далі. Дхандас нудився і не міг ніяк дочекатися часу, коли вдасться пробратися до гробниці й заволодіти захованими в ній скарбами.

Я порадився з товаришами і попросив Яхмоса показати нам Серафісову гробницю. І от одного разу, у другій половині дня, він зайшов до нас. Сходи позаду храму вели в довгий коридор, яким ми пройшли до невеликої кімнати. Смолоскипи освітили двері; обабіч їх стояли двоє жерців, загрозливо піднявши мечі. Я згадав напис на амулеті: “Гробницю Серафіса вічно охоронятимуть невсипущі вартові”.

Праворуч від дверей височіла статуя бога сонця Ра, що, як вірили серафійці, був заступник Мітні-Хапі, У Стародавньому Єгипті було багато культів бога сонця, тому я не здивувався, що під час своїх досліджень ніколи ще не натрапляв на таку скульптуру. Цього бога, власне, краще було б називати Ра-Хепер: слово “ра” означає “сонце” або “той, що породжує і дає людям світло”, а Хепер – представник сонця на землі. Статуя зображувала величезного жука-скарабея; він стояв на задніх лапках, розправивши крила і піднявши над головою передні лапки; в них він держав сонце, кругле, мов м’яч. До ніг жука припала людина з простягненими вперед руками, наче благаючи про щось.

Ліворуч від дверей на стіні був ієрогліфічний напис, а поряд – велика статуя фараона чи якогось номарха – владаря нома, тобто провінції. Мабуть, скульптура зображувала автора таємниці, яку ми так хотіли розкрити.

Напис привернув мою увагу. Ніколи в житті я не бачив нічого подібного: із стіни висувались поставлені прямовисно кам’яні круги з майстерно витесаними по всьому обводу ієрогліфічними знаками, гарно пофарбованими. Круги вільно обертались; за кожним обертом круга в стіні з’являвся лише один ієрогліф.

Я спитав Яхмоса, що означає дивовижний напис: хоч я на своєму віку прочитав чимало ієрогліфічних написів, але цього не міг розібрати.

– Не можу сказати-і сам не знаю. Цього не знають навіть жерці, що охороняють гробницю, – похитав головою верховний жрець.

Я глянув на двері. Вони здавались дуже міцними. Через їхні клямки було просунуто бронзові бруси, вправлені в товсті кам’яні одвірки.

– Вхід до гробниці замкнуто? – спитав я Яхмоса.

– Так, сюди ввійти ніяк не можна, – сказав вій.

– Я чув, що у вас був жук-скарабей, за допомогою якого можна відімкнути гробницю.

– Жук-скарабей! Та його ж украли! Кілька років тому до нас приїхав чужоземець, йому вдалося запобігти довіри служників храму, і він украв цей амулет у жерців, що охороняють гробницю.

– Значить, тепер гробниця Серафіса замкнена навіки?

– Так, принаймні аж доки знайдеться жук-скарабей. Злодієві пощастило втекти, хоч полководець Нохрі гнався за ним до самої пустелі.

– А що там є, у гробниці?

– Серафісова мумія і всі скарби стародавніх Фів.

– Кому ж належать ці багатства?

– Вони належать Серафісові. Але відкрию вам таємницю: ними хоче заволодіти Нохрі. Ця людина не боїться богів, а до душ предків йому байдуже. Коли злодій зник, Нохрі поклявся своїм мечем (він не звик клястись іменами богів Озіріса або Амона), що поверне амулет до Мітні-Хапі. Шукати амулет Нохрі послав одного з своїх прибічників, розумнішого за інших та ще й, кажуть, чаклуна. Однак минуло вже багато років, а Псаро (так звали того чоловіка) й досі не повернувся.

Почувши це ім’я, я здригнувся, неначе мене хто вдарив. Я згадав слова Рамешвара. Шівнатх Джаухрі, віддаючи йому в Наландському музеї амулета, попередив: “Стережіться Псаро!”

Чи не Псаро вбив ШІвнатха в його власному будинку в Данапурі? І чи не він, що вславився як чаклун, намалював на підлозі бога Анубіса з шакалячою головою?

Мені й перше було страшно, але я перелякався ще дужче, коли згадав отих двох чоловіків, що переслідували нас до Суеца.

– Який він на вигляд, той Псаро? – спитав я верховного жерця.

– Та вже минуло чимало років, відколи я бачив Псаро востаннє, але в нього таке обличчя, що забути його не можна. Він дуже старий, набагато старіший, ніж здається, коли подивишся на нього. На голові в нього немає жодної волосинки.

Я не втримався і ще спитав:

– А чи немає в нього на обличчі рубця? Яхмос здивовано глянув на мене і похитав головою.

– Ні, немає.

Я зрозумів, що помилився, коли вважав одного з наших переслідувачів за Псаро, і заспокоївся. Хіба ж міг я знати, що небезпека зовсім близько!

Ми піднялись у храм, і тільки-но я ввійшов до кімнати, як мені дали записку від Нохрі. Він кликав мене до себе в палац, розташований навпроти царського, на другому березі ріки.

Нохрі прислав по мене човен, і хвилин за десять я вже стояв перед ним. Тепер на Нохрі замість золотого обладунку була накидка з тонкого, прозорого серпанку. Полководець лежав на гарному ліжку. В головах у нього на невеликому столику стояв глечик із серафійським пальмовим вином. Коли я ввійшов до кімнати, Нохрі не тільки не встав, а навіть не поздоровкався зі мною – він тільки недбало вказав мені на крісло. Я не сів. Тоді він мовив різко:

– Як собі хочеш, але я вважаю, що це негарно: ти – особистий жрець богів – І стоїш переді мною, а я, хоч мені підкоряються тільки прості смертні, лежу в постелі. – І він глузливо посміхнувся.

– Жерцеві завжди властиве смирення, – відповів я.

– Можливо, але воїнові воно не потрібне. Ну, а чи ти уявляєш собі мою силу?

– Я знаю, що ти командуєш армією цариці і що після неї ти наймогутніша людина в цій країні.

– А чи не вважаєш ти, що цариця може що-небудь зробити проти моєї волі?

– Коли цариця вітала богів, я помітив, що вона не почуває великої поваги до могутнього Нохрі.

Нохрі засміявся:

– Цариця боїться мене, але боги наганяють на неї ще більший страх. Згодом вона пожалкує, що була така нерозумна. От Анубіс доторкнувся до мене, а я, бачиш, живий і досі.

– Але смерть може прийти першої-ліпшої хвилини, – сказав я.

Дуже хотілось мені дізнатися, що він думає про нас, і тому я наважився гратися з вогнем.

– О Тутмосе! Я людина відверта і хочу, щоб і ти був відвертий зі мною. Я ж солдат, а ти повинен знати, що солдати не ховають своїх думок.

– Я теж люблю говорити все просто у вічі.

– Добре, подивимось! Тож розкажи мені все, що ти знаєш про Серафісів амулет.

На щастя, моя шкіра була вкрита фарбою, і Нохрі не міг помітити, як я зблід.

– Я знаю, що вже минуло чимало років, відколи цей амулет вкрадено і вивезено звідси. Знаю я і те, що тільки за його допомогою можна відімкнути Серафісову гробницю.

– О, ти багато чого знаєш! Але звідки ти дізнався про все це?

– Від Яхмоса.

– Я бачу, цей старий жрець і справді зовсім дурний! Яхмос може вивчити напам’ять усі легенди й перекази про богів, але на людях він ніяк не розуміється. Зате Нохрі зроблено з іншого тіста. Я чув, що Гор – син Озіріса й Ізіди, а Анубіс – син Нейт, яка плаче в пустелі. Чи це не ті самі боги, ідо ходять за тобою, мов ягнята? Я дуже радий, що не гаяв часу на вшанування їх. Я вивчаю богів так само, як і людей, а зараз, Тутмосе, хочу розібратися в тобі.

Сказавши це, Нохрі схопився з ліжка і швидко відсунув завісу, що висіла за моєю спиною. Я озирнувся і мало не скрикнув від жаху: позаду мене стояв той, кого я вже бачив раніше.

– Псаро, ану подивись пильно на цього чоловіка, що прикидається жерцем. Хто він такий? – голосно спитав Нохрі.

Мені забракло мужності дивитися просто в обличчя Псаро – я зразу пізнав його. Худе, охляле тіло, лиса голова, зморшкувате обличчя, холодні очі! Це був той самий чоловік, якого ми бачили на “Лотосі”. Саме він, а не хтось інший, вкрав у нас амулета, і саме його кінець кінцем добре-таки обдурив пан Чан. Тепер я був майже впевнений, що це він убив Шівнатха Джаухрі.