Текст книги "В забутій країні"

Автор книги: Рахул Санкритьяян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

Розділ IV
КРАДІЖКА АМУЛЕТА

Два тижні ми з Дхандасом готувались до подорожі. Я уважно перечитав усі нотатки Шівнатха Джаухрі і ще раз пересвідчився, що маю зробити одно з найдивовижніших відкриттів у світі. Ми придбали цілу бібліотеку географічної літератури про райони, що лежать угору за течією Нілу, про дикі племена, які живуть там, і закупили зброю та спорядження, потрібне для нашої подорожі.

Дхандас передав іншим адвокатам своїх клієнтів і розпочаті судові справи, а я взяв відпустку на цілий рік і залишив своїм заступником професора Джогіндру, якого ви всі, напевне, добре знаєте.

Нас було двоє, і ми, щоб легше було збиратися, поділили між собою обов’язки. Дхандас мав подбати про все, що може знадобитись у дорозі: про спорядження, провідників, слуг, в’ючаків. Я відповідав за науковий бік експедиції, а також придбав аптечку, компас, секстант та інші інструменти. Крім того, я мав виконувати обов’язки перекладача.

Треба не забувати, що в кожного з нас, хоч ми вирушали разом у цю подорож, була своя мета. Дхандас хотів одного – заволодіти Серафісовими скарбами; більше його ніщо не цікавило. Навіщо вони потрібні йому, я не знав – адже він і без них був багатий. А мені експедиція була цікава тільки як наукова. Я був певен: якщо дістанусь до цього загадкового міста, то мої дослідження матимуть більшу наукову вагу, аніж роботи Прінсепа, [17]17
  Прінсеп– вчений першої половини XIX століття, який прочитав написи індійського царя Ашоки, що правив приблизно в 264–226 роках до нашої ери.


[Закрыть]який прочитав написи царя Ашоки, і Роулінсона, [18]18
  Роулінсон Г. – відомий англійський мандрівник середини XIX століття; він уславився тим, що розшифрував перський клинопис.


[Закрыть]що розшифрував письмо перського царя Дарія. Мої праці зроблять справжній переворот в єгиптології і археології.

Ніколи не забуду того дня, коли я покинув Наланду. Ми знали, що шхуна “Лотос”, якою ми мали вирушити в подорож, відпливає з Бомбея тільки через чотири дні, але вважали за краще приїхати в Бомбей днів на два чи три раніше, щоб купити все, чого нам ще не вистачає. З Наланди я поїхав залізницею, з пересадками у Віхарі і Бахтіярпурі, до міста Банкіпура; там на вокзалі мене чекав Дхандас. Весь багаж ми заздалегідь послали з Бомбей і тепер хотіли встигнути на бомбейський ярмарок у Мугалсараї. На другий день рівно о четвертій годині ранку ми зійшли з поїзда на станції Королева Вікторія і поїхали машиною просто до готелю “Сардар”. Ми зробили правильно, приїхавши в Бомбей на два дні раніше, бо змогли зустрітися з паном Челарамом Тхаддані, торговцем із Сінда. З ним я був знайомий ще раніше. Він узявся найняти нам провідників та носильників. Челарам повідомив нас, що вчора одержав телеграму з Каїра, де говорилось, що все готове до подорожі і нам уже час вирушати.

За годину до відходу “Лотоса” ми приїхали в порт. Ми мали допливти “Лотосом” до Суеца, а звідти їхати до Каїра залізницею. По дорозі з Бомбея в Суец “Лотос” повинен був зупинитися тільки в одному порту – в Адені. Дізнавшись у конторі, що все наше майно доставлено, ми зійшли на корабель. Дхандас зразу ж спустився до своєї каюти, а я ще трохи погуляв по палубі. Я пройшов на ніс і побачив перед собою сині хвилі Аравійського моря. Десь далеко попереду морська блакить зливалася з блакиттю неба, і, коли б не хвилі, важко було б розібрати, де кінчається водяна і де починається повітряна стихія.

Ідучи в каюту, я зустрів капітана Дхірендру Натха, кремезного чоловіка з енергійним обличчям і маленькою іспанською борідкою. Він був без плаща й кашкета, хоч віяв холодний вітер. Капітан курив сигару, і я мало не задихнувся від диму, коли він підійшов до мене.

– Добрий день! – привітався він.

– Доброго здоров’я! – відповів я.

– В Єгипет?

– Атож, до Суеца.

– Пробачте, ви, здається, професор?

Мені було дуже приємно, що пан капітан знає мене. Ми довго розмовляли з ним, і в мене склалося враження, що він людина лагідна й добра.

– Я сподіваюсь, ви будете задоволені “Лотосом”. Коли вам що-небудь знадобиться, сповістіть, будь ласка, мене, і я зроблю все, що зможу, – сказав капітан.

Потім він розповів мені про двох пасажирів, що лише кілька годин тому купили квитки на “Лотос”. Він ніяк не міг визначити їхньої національності.

– Та онде й вони, – вказав капітан на двох пасажирів. Вони стояли на другому кінці палуби і, схилившись через борт, дивились у далину. На щоці одного з них, дуже старого чоловіка, я помітив довгий глибокий рубець. – Я об’їздив увесь світ, пане професоре, бачив багато різних племен і народів: малайців і патагонців, андаманців [19]19
  Андаманці– жителі Андаманських островів, що лежать в Індійському океані.


[Закрыть]і волохатих айнів, [20]20
  Айни– народність, що населяє острів Ієссо, південну половину Сахаліну та Курильські острови. Назву “волохаті” айнам дано через те, що вони дуже зарослі волоссям.


[Закрыть]про яких мало хто навіть чув. Але таких сухих, жилавих людей я не зустрічав ніде. Зверніть увагу на пряме волосся і трохи видовжені очі, схожі на мигдалини, – додав Дхірендра Натх.

Не знаю чому, я згадав убивство Шівнатха Джаухрі, і мені стало якось моторошно.

– Коли вірити малюнкам на каменях, ці люди дуже скидаються на стародавніх єгиптян, – сказав я.

Капітан мовчки погладив борідку і пішов до катера, який щойно причалив до шхуни.

Незабаром наш корабель підняв якір, Я востаннє глянув на берег і, попрощавшись із батьківщиною, пішов у свою каюту.

“Лотос”, яким ми пливли до далеких африканських берегів, був невеликий вантажний корабель. Ми з Дхандасом – єдині пасажири першого класу, в якому було тільки чотири каюти. Дхандас через те й вибрав для нашої подорожі “Лотос”, щоб не довелося розмовляти з численними пасажирами, як на великих кораблях.

Перші три дні після виходу в море я не забуду ніколи. Рвучкий західний вітер ревів, і море підкидало корабель, наче поплавок. Не раз нам здавалось, що хвилі затоплять шхуну. Навряд чи “Лотос” у ці дні проходив на годину більше, як десять-дванадцять кілометрів. Потім вітер ущух, і море вгамувалося. За кораблем летіли птахи, іноді вони сідали на щогли. Часто повз нас пропливали табунці риб.

Дхандас почував себе під час бурі дуже погано. Його нудило, у голові паморочилось, і він майже весь час лежав у постелі. Та коли ми прибули в Аден, йому полегшало, і ми з ним зійшли на берег, щоб оглянути місто. Я був дуже задоволений прогулянкою, але Дхандасові тут нічого не подобалось, неначе його хтось примусив зійти з корабля.

Та ось Аден залишився позаду. Вечорами ми сиділи з Дхандасом і капітаном Дхірендрою на палубі і розмовляли на різні теми. Внизу, під нами, глухо гули машини. Записні книжки Шівнатха, папірус, карту і жука-скарабея я заховав у залізну скриньку і поставив її під своє ліжко. Ключ від скриньки я завжди носив із собою на ланцюжку від годинника, а на ніч клав під подушку. Другий ключ зберігався у Дхандаса. Ми приховували мету нашої подорожі і ніколи не говорили за неї при капітанові Дхірендрі.

Напередодні прибуття в Суец уночі почалася гроза. Я рано ліг спати, щоб устати на світанку, бо о шостій годині ми мали в порту попрощатися з “Лотосом” і їхати далі поїздом.

Приблизно опівночі я несподівано прокинувся. Сам не знаю, що збудило мене. Я сів на ліжку і уважно прислухався. Навколо стояла тиша. Це заспокоїло мене. Однак, лягаючи знову, я засунув про всяк випадок руку під подушку і мало не зомлів: там не було ні годинника, ні ключа… Я зразу ж схопився, узяв сірники, засвітив ліхтаря (на таких кораблях, як “Лотос”, тоді ще не було електричного освітлення) і, ставши навпочіпки, витяг з-під ліжка скриньку. У замку я побачив свій ключ. Я відімкнув скриньку – жука-скарабея там не було.

Розділ V
КАПІТАН ДХІРЕНДРА СТАЄ ЧЛЕНОМ НАШОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ

Я кинувся до Дхандаса, що спав міцним, безтурботним сном, збудив його і розказав про крадіжку. Дхандас у нестямі схопився з ліжка і закричав, мов поранений звір. Напевне, всі на кораблі почули цей крик. Даремно намагався я заспокоїти Дхандаса, умовляв його обміркувати все, не поспішаючи. Він не хотів слухати мене, швидко вдягся і вибіг на палубу.

На палубі бушував холодний, пронизливий вітер, і я зразу замерз, бо не встиг одягтися тепліше. В небі сяяли тисячі зірок.

Вже не пам’ятаю, скільки ми ходили з Дхандасом по палубі, обговорюючи подію. Ми були впевнені, що злодій і досі на кораблі. Я навіть висловив думку, що жука вкрали оті двоє чудних пасажирів, на яких капітан звернув мою увагу.

Ми надумали собі, що треба всіх обшукати, але для цього довелося б розкрити нашу таємницю капітанові Дхірендрі. На той час я вже цілком довіряв Дхірендрі, але Дхандас нізащо не хотів розказувати нікому, куди й чого ми їдемо. Однак обставини змусили його погодитися на це, бо інакше нічого було їхати далі.

О четвертій годині ранку капітан вийшов на палубу, щоб перед тим, як прибути до порту, востаннє оглянути корабель, і дуже здивувався, побачивши нас тут так рано. Ми, не гаючи часу, розповіли йому, що на кораблі сталася крадіжка. Капітан спокійно зійшов на місток, щоб перевірити курс корабля, і, спустившись униз, провів нас до своєї каюти. Сідаючи в крісло, я помітив, що капітан вийняв з ящичка величезну сигару. “Навіть уночі курить!” – незадоволено подумав я, але не сказав нічого.

Ми докладно розповіли капітанові про все. Він уважно слухав нас, гладячи свою цапину борідку, здивовано зводячи брови та часом пускаючи цілу хмару диму. Я морщився, але мусив терпіти.

Коли ми закінчили, капітан сказав:

– Я бачив у житті так багато дивного, що якби розказав комусь, то й не повірили б. Але це все – дрібниця, коли порівняти з тим, що я оце почув від вас. Я ладен допомогти вам, чим зможу. Зараз ми зберемо всіх, хто є на нашому кораблі, і кожного пильно обшукаємо.

Коли “Лотос” підходив до східного берега Суецького каналу і в далині вже вирізнялися будівлі Суеца, Дхірендра виконав свою обіцянку. Дхандас, досвідчений у судовій роботі, допитав слуг, моряків, помічників капітана та кухаря, але все було даремно. Двоє пасажирів, які викликали в мене підозру, сказали, що вони живуть у верхів’ях Нілу, а більше нічого ми від них не дізналися, бо вони дуже погано володіли мовою хінді.

Тільки-но “Лотос” увійшов у Суецький порт і кинув якір, як двоє “єгиптян” десь зникли. Ніхто не бачив, коли вони зійшли з корабля. Ми стояли далеко від пристані, і, якби вони втекли плавом, ми неодмінно побачили б їх. Але втікачів ніде не було; мабуть, вони дременули одним з човнів, яких безліч сновигало навколо нас.

Ця подія переконала капітана Дхірендру в тому, що місто Мітні-Хапі справді існує, і він, як і ми, теж пройнявся палким бажанням побачити його на власні очі. Капітан дав нам чимало практичних порад, просив цілком покластися на нього і хоч не був певен, що ми знайдемо жука-скарабея, але сказав, що також піде разом з нами розшукувати Серафісову гробницю.

О восьмій ранку ми зійшли на берег і втрьох подалися до місцевого відділення пароплавної компанії, де служив Дхірендра. Представник компанії, огрядний чоловік, схожий на італійця, привітно поздоровкався з нами і сказав капітанові Дхірендрі:

– Тут зараз є пан Браджрадж, капітан судна “Шравастхі”. Він тяжко захворів на малярію, і його довелося покласти до місцевого госпіталю. Там він пролежав кілька місяців. Тепер пан Браджрадж почуває себе добре і прагне знову стати до роботи. Але, на жаль, я не маю щодо цього ніяких вказівок від правління компанії.

Дхірендра нічого не відповів йому, тільки мовчки кивнув головою. Коли ми вийшли на вулицю, він узяв мене і Дхандаса за руки й повів у скромне кафе недалечко од відділення компанії.

– Нам треба обміркувати все в такому місці, де нас ніхто не підслухає, тому я і привів вас сюди. Тут завжди мало відвідувачів, і ми можемо спокійно поговорити, – сказав капітан, коли ми сіли до столика.

Дхірендра замовив три чашки кави. Спершись ліктями на стіл, він тихо звернувся до мене:

– Я щиро хочу допомогти вам, пане професоре. Через свою службу я зв’язаний з морем, але все-таки багато подорожував і сушею. Я побував у Тібеті, Монголії, в центральних районах Африки. Такі подорожі, особливо зв’язані з труднощами та небезпеками, я люблю не менше, ніж мандрівки морем. Я не песиміст, але мушу сказати, що ваше становище досить-таки важке. Дорогоцінна пам’ятка старовини, через яку, ви кажете, загинув Шівнатх Джаухрі, була у ваших руках. Про цю таємницю хтось дізнався, за вами стежили навіть на кораблі і таки вкрали жука. Може, це вас не зупинить і ви поїдете далі, але не забувайте, що попереду сотні кілометрів і ваші переслідувачі невідступно стежитимуть за вами, либонь, ще й спробують убити вас.

Я і сам добре розумів, які небезпеки нас чекають, і вже не раз картав себе за те, що так легковажно згодився взяти участь у цій експедиції. Я думав про химерну долю, яка закинула мене, професора Відехського університету й охоронця Наландського музею, в це убоге кафе і хтозна, що готує мені далі. Де вже там покладатися на Дхандаса: за Серафісові скарби він ладен піти на все, але – я вже переконався – розумно й спокійно обміркувати у важку хвилину становище не здатен. Отож я уважно слухав капітана Дхірендру.

– Але я захопився вашими планами, – вів далі капітан, – І сам не від того, щоб побачити країну, яка загубилася в серці Африки. Я хочу поїхати разом з вами, коли ви дозволите, і сподіваюсь, що стану вам у пригоді.

Мене дуже здивував Дхандас: він почав заперечувати, казав, що капітан перебільшує небезпеку і немає ніяких підстав залучати до нашої експедиції ще одну людину. Мене вразила його зажерливість і дурна впертість.

Нерозумно було б втратити такого вірного товариша, як Дхірендра; тому я твердо заявив, що вітаю бажання капітана їхати з нами, а всі додаткові витрати беру на себе. Щоб остаточно зломити впертість Дхандаса, я заявив, що коли капітан не поїде з нами, я зараз-таки повертаюсь до Індії.

Довго сперечався Дхандас, та нарешті мусив погодитися зі мною; ми поклялись допомагати один одному під час подорожі і не покидати товаришів напризволяще, коли станеться якесь лихо. Ви згодом дізнаєтесь, як Дхандас виконав свою клятву.

Дхірендра зайшов у відділення компанії і послав звідти правлінню телеграму: він просив дати йому через невідкладні справи відпустку, а “Лотос” на цей час доручити капітанові Браджраджу; він прийме корабель, як тільки надійде дозвіл правління.

Після того ми пішли в поліцію і попросили начальника докласти сил, щоб відшукати вкраденого в нас жука-скарабея.

З поліції ми попрямували до готелю “Суец” у центрі міста. Ми не поспішали їхати в Каїр, бо сподівалися знайти скарабея, хоч ніхто з нас не знав, що треба для цього зробити.

У ресторані готелю, куди ми зайшли пообідати, Дхірендра взяв у руки газету англійською мовою, де розповідалось про викрадення якогось хлопчика. Довго сердешні батьки шукали дитину, але все марно. Та якось вони почули про видатного китайського детектива пана Чана і звернулись до нього. Пан Чан з властивим йому талантом і спритністю переборов величезні труднощі і кінець кінцем знайшов хлопчика.

– От хто нам зараз потрібен, – сказав капітан Дхірендра. – Добре було б знайти пана Чана і попросити його допомогти нам. Правда, за це довелося б чимало заплатити. Я ніколи не бачив його, але про нього часто пишуть у газетах. Не було ще жодної справи, якої він не довів би успішно до кінця.

Те, що сталося далі, ви, напевне, вважатимете за дивовижне і незвичайне.

Коли Дхандас і Дхірендра пішли до своїх номерів, я подався у вітальню і знічев’я почав переглядати журнал, де реєстровано прибулих. І раптом я побачив три підписи, що вирізнялися серед інших. Грубими, нерівними літерами написано ім’я Раджа Моханлала, далі чіткими літерами, нахиленими вліво, розписалась Бегам Хабіба, а ще нижче з тонких і довгих, наче журавлині ноги, паличок складався підпис – Та Чан.

От дивний збіг! Зовсім випадково Дхірендра натрапив у газеті на замітку про пана Чана, який міг би допомогти нам у тяжкому становищі, – І раптом того ж дня ми дізнаємось, що знаменитий детектив живе в тому ж готелі, де й ми!

Темні, відсталі люди пояснили б такий збіг чудом, втручанням надприродних сил. А насправді ніякого чуда тут не було: пан Чан їздив до Європи у своїх справах і тепер, природно, повертався на батьківщину через Суец.

У готелі черговому адміністраторові впало в око прізвище Чана, і він вийняв із старої підшивки газету із статтею про нього. Прочитавши статтю, адміністратор віддав газету розсильному, той відніс метрдотелеві ресторану, а метрдотель забув її на столі. Отак і сталось, що вона потрапила до рук Дхірендри.

Я зразу ж сказав моїм супутникам, що пан Чан тут, у нашому готелі, і запропонував звернутися до нього. Дхандас так хотів знайти амулет, що навіть не став заперечувати.

Ми повечеряли в ресторані і вже мали встати з-за столика, коли до зали ввійшов сам знаменитий детектив у модному костюмі англійського крою. Ніхто з нас не зустрічався раніше з паном Чаном, але ми зразу ж пізнали його, побачивши типове китайське обличчя. Чан був зовсім не такий опасистий, як його змальовували газети.

Дхандас злегка підштовхнув Дхірендру; капітан підійшов до детектива і, мабуть, бажаючи поздоровкатись за китайським звичаєм, так церемонно вклонився, що іншим часом ми б, напевне, засміялися.

– Пан Чан? – спитав Дхірендра.

Так. З ким маю честь розмовляти?

– Я капітан Дхірендра Натх.

– Дуже радий бачити вас – людину з вітчизни великого Будди.

Так уперше зустрілися ці двоє сміливих і розумних людей.

Розділ VI
МИ ВІДКРИВАЄМО ПАНОВІ ЧАНУ НАШУ ТАЄМНИЦЮ

Дхандас вимагав, щоб ми розказали панові Чану тільки те, що з моєї каюти на “Лотосі” викрадено жука-скарабея і що ми маємо підозру на двох “єгиптян”; ці люди втекли з корабля незабаром після того, як ми помітили, що амулет зник. Однак від детектива нічого не можна було приховати. Він допитувався про найменші подробиці, і ми подумали, що буде краще відкрити йому нашу таємницю.

Я докладно розповів Чанові про все, починаючи від убивства Шівнатха Джаухрі аж до прибуття “Лотоса” в Суец. ї добре, що ми нічого не приховали, бо інакше ніхто з нас не повернувся б додому.

Ви знаєте, що вже на “Лотосі” я зрозумів, яке небезпечне моє становище. А тепер, слідкуючи за виразом Чанового обличчя, ще раз переконався в цьому.

Чан уважно вислухав мене і, повечерявши (ми розмовляли, поки він їв), встав з-за столика.

– Зараз кожна хвилина дорога, – сказав він і, попросивши нас почекати його в готелі, вийшов дещо розвідати.

Повернувся він за півтори години і покликав нас у кімнату для курців. Ми посідали там навколо маленького столика так тісно, що майже торкались один одного головами.

– Мені дуже прикро, що доведеться засмутити вас, але я й досі не натрапив на слід злодіїв, що вкрали жука, та, мабуть, не скоро ще й натраплю, – промовив Чан. – Я був у порту і дізнався, що приблизно протягом семи тижнів у районі Суеца безнастанно плавало арабське дау; [21]21
  Дау– арабське судно з однією щоглою і трикутним вітрилом.


[Закрыть]воно прийшло сюди – так мені сказали – з міста Розетти. Ви самі розумієте, що вже сама поява цього судна тут, так далеко від Розетти, розташованої в гирлі Нілу, досить дивна. Та це ще не все Я дізнався, що люди на дау – не араби, а співвітчизники тих “єгиптян”, які втекли з “Лотоса”. Про це свідчить їхній вигляд і колір шкіри. Я починаю вірити, що все почуте од вас правда і що Мітні-Хапі таки існує на світі. Люди, які приїхали звідти, мають багато грошей і не шкодують витрачати їх, аби тільки здобути амулет. Мені здається, що оте підозріле судно недаром прибуло сюди, і втеча двох “єгиптян” зв’язана з ним. Чи не з його допомогою їм пощастило втекти з “Лотоса” і дістатися до берега? Ви тільки зверніть увагу, як добре вони підготували все для того, щоб украсти жука-скарабея і непомітно для всіх зникнути. Це мимоволі нагадує мені одне таємне товариство, яке завдало мені колись чимало мороки.

– А те дау ще в порту чи вже пішло? – спитав Дхандас.

– Ні, воно й досі плаває біля входу до гавані, і в цьому для нас найбільша небезпека. Напевне, втікачі хочуть пройти цим судном Суецький канал, бо в поїзді на них скоріше натрапить поліція, – відповів Чан.

Коли я вислухав його, мені ще дужче захотілось дістатися до Мітні-Хапі. Я вже нічого не боявся: безглуздо боятися хтозна-чого, коли маєш таких друзів, як капітан Дхірендра й Чан.

– Що ж ви хочете тепер робити? – спитав я Чана.

– Важко відповісти на це, але дещо я все-таки скажу. Ви самі розумієте, що я не можу оглянути весь район Суецького каналу. Але мені здається, що обидва “єгиптяни” й досі тут, у Суеці, і ще можна розшукати їх. У мене вже є один план, і я хочу здійснити його.

– Але ж Суец не маленьке місто, – заперечив Дхандас.

– Ви маєте рацію – Суец і справді великий порт, однак я не думаю шукати втікачів по всьому місту, – сказав Чан. – Для того, щоб ви зрозуміли мій план, коротко ознайомлю вас з географією Суеца. Тут є лише кілька головних вулиць, де ви побачите величезні магазини, банки, торгові контори та особняки іноземних купців. А відійдіть трохи в бік од цих вулиць, і ви зразу опинитесь серед вузьких, темних і брудних провулків; там живе простий люд, переважно араби. Жодному втікачеві ніколи й на думку не спаде переховуватися в центрі міста: там удень його можуть кожної хвилини пізнати, а вночі ніде дітись. Сіл тут небагато, і всі вони далеко від міста. Та й у селі втікачеві важко переховуватись, бо кожна нова людина привертає увагу місцевих жителів.

– І все-таки вони, напевне, там! – прохопився я.

Чан ніби й не почув моїх слів, а спокійно вів далі:

– До порту прилягає один особливий район. Подібного до нього немає не тільки в Африці, а й у цілому світі. Крім Суеца, ви ніде не побачите кварталів, розташованих так низько, просто на рівні моря. Тут живе біднота й усякі непевні людці – злодії, вбивці. Місце те – наче пекло: ви спускаєтесь усього на чотири східці вниз і зразу ж потрапляєте у вузькі вулички та провулки, де протягом цілої доби горить газ. Житла, мов у печерних містах, викопано просто в землі. В цьому районі Суеца зібрались усякі покидьки з Африки та Європи. Жоден солдат, моряк, навіть звичайна порядна людина ніколи не наважиться прийти сюди. А тутешні мешканці виходять у горішню частину Суеца тільки для якогось злочину. Є підстави думати, що злодії переховуються там, і саме туди я й хочу піти.

– Коли? – спитав я.

Пан Чан вийняв з кишені годинника, глянув на нього й сказав:

– За півгодини.

Він підвівся й пішов у свій номер.

Давно вже пора було йти спати, але нам не хотілося розходитись, і ми піднялися на дах готелю. Там поміж кадобами з пальмами стояли крісла. Ми посідали й почали тихо розмовляти. Попереду яскрів вогнями порт; у темному небі горіли зірки, сяяв місяць. З вулиці линули пісні й музика, і це надавало чудовій ночі ще більшої краси.

Я вже старий, але дуже люблю світ і що більше думаю про нього, то кращим, привабливішим, дивовижнішим здається він мені. Часом такої ночі, як оця, мені спадає на думку: а чи не змарнував я стільки років життя, гортаючи ночами сторінки закурених старих книг, коли на світі є величезні степи, де віють гарячі вітри, є чудові гірські луки, порослі буйною зеленою травою, – І все це створено начебто навмисне для людини.

Пам’ятаю, я почав ділитися своїми думками з Дхандасом і Дхірендрою, коли раптом на даху готелю, просто перед нами, з’явився якийсь нужденний чоловік; самий вигляд незнайомця свідчив, що він не знає в житті нічого, крім тяжких злиднів, голоду та постійних страждань. Місяць яскраво освітлював постать несподіваного відвідувача, і ми добре розгледіли його. Він був схожий на араба і одягнений, як сучасні єгиптяни. Чоловік був такий брудний, що ми мимоволі відсунулись, коли він підійшов до нас. Його довге чорне волосся, злипле від бруду, спадало на обличчя. Над очима нависли густі брови. Одна нога була в черевику, друга – в шкіряній пантофлі, такій, як звичайно носять араби. Сині штани були нижче колін обшарпані. Бідолаха раз по раз надривно кашляв.

Дхандас не знав жалю до злиднів; він міг без докорів сумління брутально прогнати голодного бідняка.

– Хто ти такий? Геть звідси! Зараз же забирайся геть! – закричав він.

І раптом ми почули спокійний голос Чана:

– Будь ласка, нікуди не йдіть, поки я повернуся. Коли хочете, лягайте спати, але ні в якому разі не залишайте готелю. Я сподіваюсь бути тут за якусь годину.