Текст книги "В забутій країні"

Автор книги: Рахул Санкритьяян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Розділ VII
ПЕРШИЙ ЧАНІВ ПОДВИГ

Чан повернувся аж над ранок і докладно розповів нам про все, що з ним скоїлось тієї чарівної ночі, повної небезпеки для нього. Мені хочеться, скільки в мене стане снаги, описати його пригоди. Все, що Чан розказав, я певен, чистісінька правда, бо така людина, як він, не буде брехати.

З готелю Чан пішов просто в порт і спустився звідти у квартал бідноти, на вулиці, повні бруду і сміття. Вже йшло до півночі, але тут ще не лягали спати. Хоч як було пізно, на вулицях, освітлених газовими ліхтарями, гралися діти з серйозними й сумними обличчями, мов у старих людей. Навколо було чимало п’яних; деякі валялись на землі, інші, заточуючись, чвалали вулицею.

Чан зупинився, щоб хоч трохи звикнути до цих страшних, нелюдських картин, а тоді попрямував головною вулицею, що починалася зразу від сходів. Він ішов похнюпившись і непомітно оглядав усіх зустрічних. У кишені в нього лежав напоготові дванадцятизарядний пістолет.

Біля якихось дверей сидів беззубий, зовсім сивий старий араб. Пан Чан вирішив удати з себе турка – з його здібностями неважко було це зробити – І звернувся до араба турецькою мовою. Однак той мотнув головою, пояснюючи, що нічого не розуміє. Пан Чан не розгубився і перейшов на англійську мову. Виявилося, що старий трохи знає її.

Вони почали згадувати Туніс – пан Чан сказав, що він звідти родом. Старий приїхав у Суец з Бізерти. Колись, ще замолоду, він жив з крадіжок та грабунків і не раз викрадав з пасовищ на Атласських горах худобу. Тепер він уже старий, немічний і може сподіватися тільки на ласку аллаха.

Пан Чан не випадково звернувся до цього араба: він знав, що старі люди сплять мало, тому більше бачать і чують, що діється навколо. Кожен, хто спустився сюди, має пройти цією вулицею. Отже, коли двоє “єгиптян” справді переховуються тут, старий араб не міг не помітити їх.

Поговоривши трохи з Чаном, старий налив склянку амбіту й сказав:

– Хоч я все своє життя був злодій і грабіжник, але все-таки залишився правовірним мусульманином. Пророк заборонив своїм учням пити вино, але про амбіт він нічого не сказав, бо це ж сік.

І старий випив. Тепер Чанові вже легко було допитатися в нього про все, і він дізнався, що ті двоє “єгиптян” тут. Вони ночують в одного напівгрека-напіввірменина. Його по всьому Суецькому каналу знають, як запеклого негідника. Він був ватажок банди, яка грабувала моряків і пасажирів, що зупинялися в Суецькому порту.

Старий араб нічого не приховував: у цьому кварталі жили самі злодії, і він гадав, що й Чан теж злодій.

Попрощавшись із ним біля одного з шинків, Чан пішов далі. Він легко знайшов будинок, де жив отой напівгрек-напіввірменин. На дверях не було ні дзвоника, ні молотка, і Чанові довелося постукати кулаком.

На стукіт вийшов чоловік з величезними вусами і звернувся до Чана незнайомою мовою. В його грубому голосі почувалася загроза.

– За мною женеться поліція, – тихо сказав Чан каліченою англійською мовою.

– Ну то й що? – сказав хазяїн теж по-англійськи.

– Сховай мене!

– Скільки в тебе грошей? – недовірливо спитав бандит.

– А тобі що до того? Гроші в мене є, а скільки їх і звідки вони – моє діло, і тобі до того зась. Я прошу дати притулок, і якщо ти переховаєш мене на одну ніч, заплачу п’ять рупій.

Хазяїн спершу не погоджувався: він обіцяв двом пожильцям нікого не пускати на ночівлю, поки вони тут. Але потім подумав, що п’ять рупій за одну ніч – добрі гроші. Ті двоє іноземців уже міцно сплять, вони й не знатимуть нічого. І хазяїн упустив Чана, замкнув зсередини двері на величезний замок, а ключа від нього поклав собі в кишеню. Пильне око спостережливого Чана не проминуло жодного його руху. Він добре розумів, що найменша необачність може згубити його.

У першій кімнаті, куди вони ввійшли, на столі горів маленький недогарок свічки, вставлений у пляшку. В кутку стояло гарне широке ліжко; на гачку, вбитому просто в стіну, висіло пальто. Все було вкрите товстим шаром пилу й бруду.

Хазяїн узяв свічку й провів Чана до сусідньої, прохідної, зовсім порожньої кімнатки; тут не було нічого, крім старої, подертої мати на підлозі.

– Ось твоє місце, – сказав хазяїн. – Можеш переночувати тут одну ніч, але гроші давай наперед.

Пан Чан засунув руку в кишеню і спритним рухом витягнув звідти величезного ножа. Хазяїн подивився на ножа, потім на Чана і раптом тямуще усміхнувся. Чан дав йому п’ять рупій. Той уважно оглянув кожну монету, підкинув на долоні і вийшов з кімнати; двері за собою він зачинив.

Чан залишився в пітьмі, тільки з першої кімнати ледве пробивалося в щілинку світло. Він навшпиньках підійшов до дверей у третю кімнату і приклав до них вухо. Звідти чути було глибоке дихання: люди там міцно спали. Чан, переконавшись, що він таки недаремно прийшов сюди, ліг на мату, заплющив очі і незабаром тихо, рівно захропів. Так він пролежав довгенько, а коли розплющив очі, в першій кімнаті вже не було світла. Значить, і хазяїн заснув. Весь дім обгорнула непроглядна пітьма. У кімнаті стояла така задуха, що важко було дихати.

Чан тихо прочинив двері до хазяїна. Почувши, що той голосно хропе, він повернувся до своєї кімнати, вийняв з кишені і засвітив маленького ліхтарика й почав оглядати двері в третю кімнату. Вони були замкнені на замок.

Спритними, як у фокусника, руками він витяг у хазяїна з кишені ключа. Хазяїн навіть не ворухнувся. З ключем у руці Чан підійшов навшпиньках до дверей у третю кімнату й почав обережно відмикати замок. Відмикав він дуже повільно, намагаючись не скрипіти: коли б хто-небудь прокинувся, то й справа загинула б, і сам Чан навряд чи врятувався б. Йому довелося згаяти хвилин десять, щоб відімкнути замок і відчинити двері.

Увійшовши в кімнату, де, на думку Чана, були “єгиптяни”, він засвітив ліхтар і роздивився навколо. Тепер уже в нього не було сумніву, що тут переховувалися саме ті, кого він шукав. Обидва втікачі лежали напівголі просто на долівці, в різних кінцях кімнати. Зовні вони скидались на коптів. [22]22
  Копти– народність, що живе в Єгипті; коптів вважають нащадками стародавніх єгиптян. Коптська мова, що була витіснена VII віку н. е. арабською і збереглась до наших днів лише як церковна, є остання стадія розвитку староєгипетської мови.


[Закрыть]Один мав довге волосся, підстрижене до вух, а другий, старий чоловік, був зовсім лисий. Вони були схожі один на одного: ті самі тонкі губи, круті вилиці і гострі, як у євреїв, носи з широкими ніздрями.

Чан не звик гаяти час. За кілька секунд, поки горів ліхтарик, він устиг розглядіти кімнату та “єгиптян” і навіть помітив, що старий спав на подушці, а в другого під головою не було нічого.

Ставши на коліна, Чан побачив зблизька обличчя старого: рубець, що розітнув йому щоку від вуха до рота, заподіяно якоюсь тупою зброєю. Під головою в нього була не подушка, а якась річ, загорнута в брудну шматину. Чан ще раз увімкнув ліхтарика, затулив його рукою, щоб світло не падало в очі старому, і уважніше оглядів річ, яка правила тому за подушку. В шматину було загорнуто щось важке – чи то каменюку, чи щось залізне. І раптом Чан збагнув: це ж той самий жук-скарабей!

Тепер Чан уже знав, що треба робити. Скрадаючись, мов кіт, він пройшов до першої кімнати, де спав хазяїн, і тихо відімкнув надвірні двері, щоб потім, уже з амулетом, можна було швидко й без перешкоди вибратися з цього дому.

І раптом… А про це Чан і не подумав! Надворі було прохолодно, і, коли він прочинив двері, струмінь свіжого повітря збудив хазяїна. Той враз зірвався з постелі і вихопив з-за пояса ножа. Чан швидко увімкнув ліхтарика і спрямував яскравий промінь просто в обличчя хазяїнові. Світло засліпило бандита. Чан витяг пістолета і, тримаючи його так, щоб, хазяїн бачив перед собою тільки дуло, тихо, але твердо наказав:

– Мовчи! Якщо знімеш галас, зразу ж всаджу в тебе кулю!

Хазяїн обмацав кишені:

– Ти вкрав у мене ключі!

– Тихо! – відповів Чан. – Роби те, що я звелю, і можеш нічого не боятися. Ключі я віддам, але тільки-но спробуєш хитрувати, зараз порішу тебе.

Негідники ніколи не бувають сміливі, і на хазяїновому обличчі відбився страх.

– Ти з поліції? – злякано прошепотів він.

– Ні, я злодій, такий самий, як ти і оті двоє… Але я не маю часу розводити теревені. Зараз же підніми руки вгору і йди в останню кімнату. Та не забувай, що в мене в руках пістолет! – звелів Чан.

Хазяїн мовчки скорився. Він пройшов поперед Чана до тієї кімнати, де двоє “єгиптян” спокійно спали й досі міцним сном.

Чан поставив ліхтаря на полицю і наказав хазяїнові стати біля протилежної стіни, але так, щоб промінь світла падав йому на обличчя.

– Тільки спробуй поворухнутись – і тобі буде край. Я жартувати не люблю, – пошепки попередив його Чан.

Усе, що він робив, було добре обмірковане. Чан і справді був незвичайна людина, проте він мав, як і всі, лише дві руки, а зараз йому треба підняти голову “єгиптянина”, витягти з-під неї пакунок і взяти звідти жука-скарабея; крім того, не можна спускати з ока хазяїна, щоб зразу вистрелити, якби той поворухнувся: коли б хазяїн відскочив у пітьму, Чан не зміг би вже влучити.

Але зробити все це було не до снаги навіть Чанові; і нас дивує не його невдача, а його сміливість і спритність.

Тільки-но Чан торкнувся до жука-скарабея, як старий “єгиптянин” перевернувся вві сні на другий бік і ту ж мить схопився й голосно закричав. Прокинувся і його товариш.

Пан Чан швидко вхопив жука і зірвався на ноги. У кімнаті стояла густа пітьма, і тільки промінь ліхтарика розтинав її, мов сліпучий кинджал. З пістолетом в одній руці і жуком-скарабеєм у другій Чан почав відступати до дверей.

Цієї хвилини хазяїн помітив, що його пожильці пробудились, і кинувся, простягнувши вперед руки, до ліхтаря; ту ж мить пролунав постріл. Але Чан вистрелив не в хазяїна, а в ліхтаря. Лампочка розлетілась на дрізки, і в кімнаті стало зовсім темно.

Чан устиг вибігти на вулицю, поклав жука на землю і швидко замкнув двері на засув знадвору. Тепер його противники не могли вийти. Хазяїн почав щосили гатити в двері кулаками.

Чан обережно підняв скарабея і голосно гукнув:

– Ключі в тебе на столі!

Витираючи хустинкою піт із лоба, він швидко подався геть.

“Так, зроблено непогано!” – сказав він сам до себе.

Старий араб, як і перше, сидів на порозі своєї хати. Чан підійшов до нього й спитав:

– Скільки ще до світанку?

– Ти даремно питаєш мене про це. У нас ніколи не буває сонця, і ми не знаємо, коли воно сходить і коли заходить… Ла ілах ілалах мухамад расулалах! – звів араб до неба очі.

У порту, на свіжому повітрі, Чан зупинився й передихнув. Рожева смужка на сході провіщала початок дня. За якусь годину мало зійти сонце.

Пан Чан дістався до готелю, переодягся у свій звичайний костюм із шерстяної фланелі і зайшов у мій номер. Тут був і Дхандас; він не спав усю ніч, дожидаючи, коли повернеться Чан. Видатний детектив був, як завжди, спокійний і стриманий. Ніхто б не подумав, що він мав бурхливу ніч, повну смертельної небезпеки.

– Ну як, роздобули жука-скарабея? – кинувся до нього Дхандас.

Пан Чан не відповів. Він витяг з-за спини амулета з таким байдужим виглядом, як фокусник витягає з рукава білу мишу.

Розділ VIII
ІЗ СУЕЦА ДО КАЇРА

Правління компанії дозволило капітанові Дхірендрі тривалу відпустку, і він удосвіта, коли ми ще спали, подався на корабель передавати справи капітанові Браджраджу. Незабаром прокинулись і ми. Вмившись і поснідавши, пан Чан, Дхандас і я теж пішли в порт і піднялися на “Лотос”. Чан оглянув корабель, попрощався з нами й повернувся до міста, а ми з Дхандасом узялися запаковувати наше майно, бо мали здати його в багаж. Доглянувши, щоб усе було вчасно доставлено з корабля на залізничний вокзал, і одержавши квитанції, ми повернулися близько одинадцятої години ранку до готелю й зустрілися там із Дхірендрою – він на той час теж закінчив свої справи.

Ми пообідали, трохи відпочили й поїхали на вокзал. На превеликий наш подив, там ми зустріли пана Чана. Він, видно, дожидався того самого поїзда, що й ми.

– О, хіба ви теж їдете в Каїр? – вражено спитав я.

– Атож, у мене там дуже важлива справа, – весело засміявся у відповідь пан Чан.

Я зрадів, що ми хоч до Каїра будемо разом з цією незвичайною людиною. Ми зайняли вчотирьох ціле купе. Поїзд мав відходити ще не скоро, і ми вийшли погуляти на платформу. Раптом Чан поклав мені на плече руку й тихо сказав:

– Професоре, він переслідуватиме вас до Каїра, він невідступно йтиме за вами до верхів’я Нілу, і, хоч би ви втекли на край світу, вам не пощастить позбутися його. Я не більше, ніж ви, знаю, хто він, але я переконаний, що ваше життя не має для нього ніякої ціни і він зважиться на все, аби тільки заволодіти жуком-скарабеєм.

– Чому ви зараз говорите про це? – спитав я.

– Хіба ви нічого не помітили? Тож подивіться, хто стежить очима за вами із зали для пасажирів.

Я глянув туди і побачив старого “єгиптянина”, того, що був на “Лотосі”. Серце в мене заколотилось – я змалку боягуз. Я вхопив Чана за руку й почав благати його:

– Пане Чан, чи не могли б ви поїхати разом з нами в цю експедицію? Ми були б такі вдячні вам за це! Я вважав би себе в цілковитій безпеці, коли б знав, що з нами весь час будуть двоє таких людей, як ви, пане Чан, та капітан Дхірендра. їдьмо з нами, прошу вас!

На обличчі видатного китайського детектива промайнула загадкова посмішка.

– Професоре, я давно чекав цієї пропозиції, – лагідно відповів він.

Тільки другого ранку я наважився сказати Дхандасові, що умовив пана Чана поїхати з нами. Дхандас обурився й наговорив мені всячини, – я й не пригадаю всього, що він плів. Його слова не справили на мене ніякого враження. Тоді він почав умовляти мене. Він доводив, що для експедиції досить і нас двох – його й мене, – а я схотів узяти капітана Дхірендру і тепер посмів домовитися ще з однією людиною, не спитавши його згоди.

Я передбачав, що він саме так сприйме цю звістку, але не відступив. Я поклав собі взяти всі витрати, зв’язані з поїздкою Чана, на свій кошт, хоч би які вони були великі: ви ж тільки уявіть собі, яке це щастя, що така обдарована людина та ще й з такою залізною волею погоджується вирушити з нами в цю небезпечну подорож!

Дхандасові таки довелося скоритись, і склад нашої експедиції збільшився. Капітан Дхірендра щиро зрадів, дізнавшись, що пан Чан супроводитиме нас, а для мене його думка була набагато важливіша, ніж Дхандасова.

Я розповів Дхірендрі про нашу сутичку, і його, звичайно, тільки насмішила Дхандасова зажерливість. Він довго здаля придивлявся до Дхандаса, а коли той помітив його погляд, він прибрав байдужого вигляду і тихенько замугикав собі.

Але все це сталось, як я вже сказав, аж другого ранку. Повернімося ще до того дня, коли ми від’їздили з Каїра.

Через дві години після відходу поїзда я вже міцно спав. Тим часом Дхірендра і пан Чан розмовляли. Про їхню цікаву розмову я дізнався вже значно пізніше.

* * *

Пан Чан взяв у Дхірендри сигару, запалив і почав:

– Я сподівався, що професор сам запропонує мені поїхати з вами, і так воно й сталося. Ви, напевне, хочете знати, що я думаю про цю подорож, про жука-скарабея та Серафісову скарбницю, а також про пана професора і його супутника? Що ж, капітане, я й сам хочу поговорити з вами про це, а надто тому, що наші думки, мабуть, збігаються.

– Так, мені справді дуже хотілося б знати вашу думку. Бідолаха професор – щира, добросерда людина. Він чудово знає людей давнини, їхні звичаї, закони, їхню релігію та богів, але з сучасним життям він зовсім не обізнаний. І, безперечно, він ніколи не повернувся б додому, якби вирушив до Центральної Африки із самим тільки Дхандасом Джаухрі, – відповів Дхірендра.

Пан Чан засміявся і кивнув головою.

– Ви маєте рацію, – мовив він. – А коли говорити про цю подорож, то, хоч усе здається фантастичним, проте я вважаю за цілком можливе, що десь справді існує забута й одірвана від усього світу маленька країна. Адже ми маємо незаперечні докази, що це так.

– Ви гадаєте, що місто Мітні-Хапі справді існує? – спитав Дхірендра.

– Атож.

– А якої ви думки про Дхандаса?

– О, це несосвітенний негідник. Хоч я й не знаю всіх його намірів, але певен, що вони не можуть бути чесні й порядні.

– Головна мета нашої подорожі – Мітні-Хапі, якщо тільки це місто справді існує. І найбільше моє бажання – побачити його на власні очі, – сказав Дхірендра.

– А мені ще хотілося б побачити Дхандаса в залізних наручниках, – засміявся Чан.

Вони міцно потиснули один одному руки.

– Я чимало чув про вас, друже Чан, і читав про ваші дивовижні подвиги, – сказав Дхірендра, – але ніколи не сподівався зустрітися з вами. І ось ми разом вирушаємо в таку незвичайну подорож! Малим я не раз благав бога Шіву привести мене у світ чудес, і він, здається, таки зглянувся на моє благання і покаже мені ці чудеса.

Чан так весело сміявся, що в нього сльози набігли на очі. Витираючи їх хустинкою, він сказав:

– Ми збудимо цю країну від сну і покажемо їй шлях до прогресу!

Розділ IX
ВІД КАЇРА ДО ГОЛКОВОЇ ГОРИ

Ми згаяли в Каїрі близько трьох тижнів, щоб підготуватися до подорожі. І ось нарешті ми разом з носильниками-арабами та суданцями – пливемо по Нілу широким плоскодонним човном.

Колись, за ведицької доби, індійські пустельники справляли свої релігійні відправи на берегах ріки Сарасваті; отак само священні береги Нілу з давніх-давен були центром духовного й громадського життя стародавніх єгиптян. Ніл і досі називають душею Єгипту. Мені важко знайти слова, щоб описати красу цього єгипетського Гангу. Багато втратив той, кому не доводилось милуватися берегами Нілу: це один з найкращих і найдивовижніших пейзажів у світі. Чудовим садом здавались фінікові пальми, що стояли над водою. Інжирні дерева, розкинувши над гарячим піском свої густі крони, кликали нас відпочити в прохолодному затінку. То на тому, то на другому березі ми бачили пам’ятки стародавньої культури: напівзруйнований храм, стіни розкопаного давнього міста, величезного сфінкса, піраміду або колону. А навколо простелилась безкрая пустеля, і тільки зрідка десь у далині, як марево, зеленіла оаза. Ми бачили каравани верблюдів; вони поважно ступали один за одним по сипкому піску. Багрове полум’я призахідного сонця, повне чарів небо над пустелею, яскраві зірки над головою – хіба ж можна забути це все?

Часом страшні голі скелі так близько підступали до берегів ріки, ніби хотіли задушити нас. А тільки-но ми підпливали до цих скель, навколо нас зразу здіймались бурхливі ревучі хвилі. Не раз шлях перегороджували пороги, намагаючись не пустити нас в глиб Африки, у пекуче верхів’я Нілу.

Так, це була дивна подорож! Мало кому припадає таке щастя, яке припало нам.

У Хартумі капітан Дхірендра роздобув два невеликих човни; ми мали пливти ними далі вже по річці Собат і його притоках.

Ми заздалегідь обміркували весь маршрут і знали, що до села Аджак дорога не буде важка. Зате далі починалась місцевість, де ще ніколи не ходили мандрівники. На карті Шівнатха Джаухрі позначено село Нівак, а перед ним водоспад. За селом у ріку Собат з південного заходу вливалася безіменна притока; кілометрів через шістдесят річище притоки повертало під прямим кутом на південний схід.

Біля закруту ріки ми побачимо Голкову гору – Шівнатх згадує про неї в одній своїй записній книжці. Саме звідси починається перехід через пустелю. Ми одностайно вирішили, що від цього місця нашу експедицію очолить капітан Дхірендра, а ми під його керівництвом підготуємо все потрібне.

Капітан Дхірендра вибирав місця для відпочинку і дбав про їжу. Він уставав перший, лягав останній.

Дхандас теж працював не покладаючи рук. Коли треба було подолати швидку течію, він разом з носильниками брався за кодолу і тягнув човен.

Навіть я старався допомогти, але я такий кволий, що з мене користі було мало. Крім того, пам’ятаю, ще ми не дійшли до гирла Собату, як я вже став відчувати втому, а коли досягли ріки, то вже на третій день у мене почалась лихоманка, і довелося ковтати хіну.

Пан Чан не спав цілими днями і не зважав на палюче сонце. Я помітив у цієї незвичайної людини ще один дивний хист: Чан завжди міг заснути тоді, коли вважав за потрібне. Якщо роботи в нього не було, він весь час спав, а зате міг і працювати кілька діб підряд, не склепивши очей. Він сам казав не раз: “Навіщо спати, коли є робота?” Або: “Чого ж не поспати, коли робити нічого?” Може, це й слушно, але не кожен здатен так робити. Чан був надзвичайно здоровий і витривалий, через це він, очевидно, й міг спати цілу добу або, навпаки, працювати кілька діб підряд, не засинаючи ні на хвилину.

Я не хочу наводити на вас нудьгу, докладно описуючи нашу подорож по річках; розкажу тільки найцікавіше.

Ми були в Екваторіальній Африці, за кілька тисяч кілометрів від Каїра. Ріка швидко линула повз майже голі береги. Опівдні сонце стояло просто над головою і так нестерпно палило, неначе хотіло спопелити все живе. До піску не можна було доторкнутися. Спека не меншала до ночі, а від заходу до сходу сонця нас мучили комарі й москіти, і вранці ми прокидалися з напухлими обличчями. Усі ці злигодні Чан сприймав легко і тільки посміхався з нас, сидячи на носі човна.

Ми піднімались угору проти течії і нарешті опинились у місцевості, порослій лісами; в лісах була сила-силенна різної звірини. Ніколи ще не бачив я такого збіговиська птахів. Гомінливими колоніями по кілька тисяч штук у кожній вони вкривали поспіль усі острови на річці. Я не природознавець, а проте пізнав серед них фламінго, священного ібіса та чаплю-молотоголовця. По берегах бродили зграї шакалів; одного разу я бачив, як серед них опинився дикий кабан; він шалено кинувся на ворогів і розігнав їх своїми довгими страшними іклами.

Ніколи не забуду ночі, коли я вперше почув лев’ячий рик. Мені здалося, що звір десь зовсім близько від нас. Тремтячи від страху, і я збудив Чана – він спав поряд зі мною. Чан схопився, присів навпочіпки і став прислухатись, напружено вдивляючись у пітьму своїми навскіс поставленими очима. Я дивився на його кругле обличчя з трохи розкритим від напруження ротом і чекав відповіді. Нарешті Чан кивнув головою.

– Так, це справді лев, – спокійно сказав він, ліг і зразу ж заснув.

А в мене мороз ходив поза спиною. Я весь тремтів і почував, що ось-ось знепритомнію. І раптом я побачив, що до мене наближається чорна тінь. З переляку я не міг ні ворухнутись, ні закричати.

Тінь підійшла зовсім близько, і, коли місяць освітив її, я пізнав капітана Дхірендру, його цапину борідку й орлиний ніс. Капітан ішов скрадаючись, низько прихилившись до землі; в руках у нього була мисливська рушниця.

Він нечутно зник у лісі. Незабаром нічну тишу розітнув постріл.

Із близьких заростів знялася хмара птахів, і водночас рев струсонув повітря і покотився луною далеко навколо. То заревів перед смертю лев.

Наш табір загомонів, зашумів. Араби голосно кричали, суданці бігали туди-сюди. І от із лісу вийшов Дхірендра з рушницею під пахвою і з сигарою в зубах.

Дхірендра – досвідчений мисливець, але такого успіху ще ніколи не мав. Він сказав нам на другий день, що дуже хотів би послати лев’ячу шкуру до туристського клубу – там усі були б дуже здивовані.

Через кілька днів після зустрічі з левом ми підпливли до села Аджак. Тут жителі гостинно зустріли нас. Вони не радили нам іти далі на південь і сказали, що по той бік пустелі живе численне й дуже плем’я. Більше ми нічого не могли дізнатись у них про країну, яка лежала перед нами.

Покинувши Аджак, ми попливли далі в цей дикий лісний край. Річка ставала дедалі вужча, течія чимраз швидша, і тепер уже нам усім доводилось тягти кодолу.

Я ніколи не забуду цю частину шляху. Ноги в мене напухли, і важко було зробити й крок. На руках ми намуляли мозолі, а плечі натерли кодолою до крові. Я знесилився, але старався не піддаватися втомі, і товариші захоплювались моєю мужністю і витримкою в ці тяжкі дні.

Тоді ж я помітив ще одну чудову рису у Чановій вдачі. Хоч він працював і вдень і вночі, однак завжди був веселий і підбадьорював нас, запевняючи, що тепер уже недалеко до села Нівак, про яке ми читали в записних книжках Шівнатха Джаухрі.

Ми пливли вже не річкою Собат, а одною його притокою; її ви не знайдете ні на якій карті. Навколо простелилась нерівна, горбкувата місцевість, зовсім гола.

Ми знали, що перед селом повинен бути водоспад. Тож уявіть собі нашу радість, коли однієї місячної ночі ми, помалу пливучи, раптом почули попереду шум від падіння води.

Ми підвели човни до водоспаду і витягли їх на берег, а речі склали осторонь від води. Після того ми з капітаном Дхірендрою подалися до села Нівак – воно було зовсім близько. Дуже важко було домовитися з жителями, які майже не уявляли собі, що таке одежа. Тубільці злякались, побачивши нас, хоч, треба признатися, мене вони налякали ще більше.

Капітан, не вагаючись, сміливо підійшов до юрби людей. Я спробував поговорити з ними арабською, потім деякими іншими місцевими мовами, але виявилось, що вони нічого не розуміють. Тоді Дхірендра надумав порозумітися з ними на мигах – він досконало вмів це робити.

Ми подарували тубільцям кілька разків намиста із штучних перлів і цим здобули їхню прихильність. Потім у супроводі цілої юрби їх пішли до річки і всі разом перетягли наші човни.

Згадуючи ці важкі дні, я чимраз більше дивуюся з самого себе. Ми йшли в село, добре розуміючи, що наражаємось на небезпеку, і все-таки я опанував себе. Капітан Дхірендра не раз зустрічався з багатьма африканськими племенами і попередив мене, що ніяк не можна виявляти перед ними свій страх; а коли вони побачать, що ви зовсім не боїтесь їх, то відчуватимуть до вас повагу і задовольнять кожне ваше бажання.

Ми згаяли кілька годин, поки перенесли речі й човни. На другий день ми дозволили собі відпочити і встигли заприятелювати з тубільцями, які всім селом – і дітлахи і дорослі – прийшли подивитися на нас.

Від села Нівак починався останній етап нашої подорожі річкою, яка текла тепер вузькою, глибокою ущелиною. Тягнути човни кодолою стало ще важче. Місцем, до якого ми ще могли добиратися човнами, була Голкова гора. Особливо прагнув дістатися до цієї гори я, бо почував, що в мене вже ненадовго вистачить снаги на таку важку роботу. Крім того, і сама ця гора була цікава мені як пам’ятка староєгипетської культури. Я сподівався знайти на ній які-небудь написи або малюнки, подібні до тих, що зроблено на голці в Лайопетрі.

Якогось ранку ми несподівано вихопилися з ущелини і побачили просто перед собою Голкову гору. Я мало не заплакав з радості.

Ми вже пересвідчились, що ШІвнатхові можна вірити: етапами нашого шляху послідовно були, як і зазначено в його записних книжках, Аджак, невідома притока, водоспад і село Нівак. Але найпереконливішим доказом того, що Серафісова гробниця й місто Мітні-Хапі справді існують, була для мене голка, висічена в горі “у формі моркви”, – так написав Шівнатх.

Ми переночували на березі навпроти Голкової гори і насилу дочекалися ранку. О сьомій годині ми з Дхандасом переправились через ріку і зійшли на гору. На жаль, піщані бурі немилосердно знищили всі написи, і я дивувався, як ще збереглася до нашого часу, через стільки століть, сама голка, висічена у м’якій породі.

Від гори нам треба було йти просто на південний захід. Ми знали із записної книжки та з карти, що до пустелі доведеться добиратися горяною місцевістю, порослою чагарником. Далі прослалась пустеля, позначена на карті словами: “Тут, у цій країні пісків, сонце палить, як піч”.

Тепер ми мали покинути річку й подорожувати далі сушею. Там, попереду – спадкоємець стародавньої цивілізації, місто Мітні-Хапі з Серафісовою гробницею, де заховано неоціненні скарби. Але між нами і цим містом – метою нашої подорожі – лежить страшна безкрая пустеля. Вона пашить нестерпним жаром, а ми не знаємо навіть, де краще переходити її. Якщо ми припустимося хоч найменшої необачності, пустеля поховає нас у своїх безмежних просторах. Зброю та інше майно, потрібне в дорозі, нам доведеться нести на собі. Даремно шукали ми в Шівнатхових записних книжках якусь згадку хоч про одне джерело в пустелі: там не було не тільки колодязя або оази, а навіть маленького клаптика землі з рослинністю. І що більше думали ми про цю подорож, то страшніша і важча здавалася вона.

Найстійкіший серед нас був капітан Дхірендра, і ми чекали його вказівок. Перші два тижні біля Голкової гори капітан докладно обмірковував план переходу через пустелю.

Наші носильники, араби й суданці, рішуче відмовились Іти далі. Вони наслухались у селі Нівак багато вигадок і тепер, налякані всякими страхіттями, вимагали негайно відпустити їх. Дхірендра запевнив їх, що ми підемо через пустелю самі, і тільки попросив наостанку допомогти нам, а тоді вони можуть узяти човен і повернутися додому.

Після того капітан два дні полював у сусідніх горах і щовечора приносив по кілька тушок карликових антилоп. Оббілувавши їх, він сушив шкури і шив з них невеликі мішки-бурдюки. Я здивувався, побачивши, як вправно орудує Дхірендра голкою.

Ми наповнили водою з річки шість бурдюків, і Дхірендра, Дхандас та чотири суданці понесли їх у напрямку до пустелі.

їх не було три дні, і ми з Чаном весь цей час просиділи в таборі. Я вів щоденник і вивчав далі голку. Я помітив на ній багато цікавих деталей і зразу ж змалював їх. А Чан увесь час спав на березі річки, розкинувши ноги й склавши руки на животі, наче ніяка небезпека нам не загрожувала. Сказати правду, я був про це Іншої думки.

На четвертий день повернув з пустелі Дхірендра з своєю групою. Капітан був задоволений наслідками цього походу. Дійшовши до пустелі, вони закопали біля підніжжя останньої гори один мішок з водою, а воду з другого мішка випили й залишились ночувати. На другий ранок, тільки-но розвиднілось, вони рушили в глиб пустелі з чотирма бурдюками. Дхірендра йшов весь час з компасом у руці, щоб не заблудити. Опівдні вони поклали на землю третій бурдюк і насипали над ним горбик з піску, щоб потім легше було знайти це місце. Пройшовши звідти чималу відстань, вони пізно вночі закопали четвертий бурдюк, випили воду з п’ятого і повернули до табору з шостим бурдюком. Води з нього вистачило ненадовго. Знемагаючи від спраги, вони дісталися нарешті до нашої стоянки і жадібно стали пити воду просто з ріки.

Другий похід капітана Дхірендри був ще важчий за перший. Цього разу вони ходили чотири дні. Вирушили з табору раннім-рано, йшли значно швидше, ніж того разу, і надвечір дістались до гори, біля підніжжя якої закопано перший бурдюк. Там вони не зупинилися, а пішли далі і о восьмій ранку прибули на місце, де закопано другий бурдюк з водою. Отже, вони в страшну спеку йшли безупинно двадцять шість годин, не взявши в рот ні краплини води. Тут вони розв’язали один бурдюк, випили всю воду і, знеможені, впали долілиць на гарячий пісок, не звертаючи уваги на палюче сонце.

Дхірендра й Дхандас засмалились, стали зовсім чорні. Спека далася взнаки і їм, і суданцям, що теж несли мішки з водою. Увечері вони рушили далі, але заблудили і дійшли до місця, де закопано третій бурдюк, коли сонце вже давно зійшло.