Текст книги "В забутій країні"

Автор книги: Рахул Санкритьяян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

їх мучила спрага, і вони випили воду з двох бурдюків. Далі йти суданці відмовились. Тоді капітан Дхірендра взяв бурдюк води і пішов сам один. Пізно вночі він закопав його в пісок і на восьму годину ранку повернувся до своєї групи. Треба було йти до табору. Щоб не гаяти часу, вони зразу ж, у спеку, пішли назад по своїх слідах. На дорогу в них залишалось тільки два бурдюки води. Один вони випили ще в пустелі, а другий – біля підніжжя гори, звідки починалась пустеля. Вони були страшні, коли повернулись до табору: почорнілі обличчя, запалі очі, розпухлі губи – ну просто наче з того світу прийшли!

На другий день наші носильники стали просити капітана Дхірендру, щоб він одпустив їх. Ми заплатили все, що належало, та ще й розвантажили один човен і віддали їм. Щасливі й радісні, носильники подались додому. Швидка течія підхопила човен і понесла до далеких, дорогих їм берегів Нілу.

Розділ X
У КРАЇНІ ПІСКІВ

Я з жахом думав про наше становище. Ми були в Центральній Африці, за тисячі кілометрів від цивілізованого світу. Якби з нами скоїлося лихо, ніхто не допоміг би нам – ми не могли б навіть сповістити про себе. Часто вночі мені не спалось, і я думав про те, які нещастя можуть спіткати нас у цьому безлюдному місці. Звичайно, ні Дхірендра з Чаном, ні Дхандас не дозволяли собі замислюватися над цим.

У нас було кілька великих мішків. Ми склали в чотири найміцніші з них патрони, аптечку, деякий посуд, харч, уславлену капітанову скриньку із скляними очима до опудал птахів та звірів, Чанову – з різним дріб’язком, та багато інших речей, як-от, скажімо, бінокль і компас, – Дхірендра вважав, що ці речі дуже потрібні нам. Записні книжки Шівнатха Джаухрі мав нести Дхандас, карту – капітан Дхірендра (він узяв на себе обов’язки провідника), а жука-скарабея доручили мені. Крім того, ми приготували три бурдюки з водою, але мені, на жаль, не дали нести жодного.

І от одного вечора наш загін на чолі з Дхірендрою вирушив у небезпечну дорогу. Напевне, ми скидалися на в’ючаків.

Коли зійшло сонце, ми були ще в горах і Дхірендра звелів стати на відпочинок, бо йти далі під пекучим сонцем було б нерозумно. Попоївши рису, ми з дозволу капітана випили трохи води.

Тільки-но повечоріло, ми знову знялися з місця і години за дві до сходу сонця дійшли до підніжжя гори, за якою починалася пустеля.

Ніколи не забуду картини, яка постала перед нами. Круглий місяць заходив над пустелею, і вона скидалась на величезне вогненне море. А позад нас уже палахкотіла зоря.

Звичайно зоря приносить із собою радість і надію, але того ранку вона породила в мене тільки нові тривожні думки. На південь і на захід, скільки сягало око, простелилась безкрая піщана рівнина, де не було ні горбка, ні деревця, ні струмочка – нічого, крім червоного гарячого піску.

Даремно я дивився вперед – хотілося побачити шлях Сидячих Писарів, що веде в місто Мітні-Хапі, а не це жахливе безбережне піщане море: воно здавалося мені країною розпачу й смерті.

Ми побули тут до світанку, бо поночі ніяк не могли знайти місце, де закопано перший мішок з водою. Аж коли розвиднілося, ми його розшукали, взяли з собою і зійшли в яр, куди не досягало сонячне проміння. Капітан Дхірендра дозволив нам трохи випити води, і вона здалась нам дуже доброю, хоч була зовсім тепла.

Увечері ми вже йшли пустелею. Місяць освітлював сліди, що їх залишили наші супутники під час попередніх двох походів, і ми не боялися заблудити.

Іти пустелею було важко. Ноги грузли в піску по кісточки. Зрідка ми зупинялися, щоб перевести дух або перекласти вантаж з одного плеча на друге, і знов ішли далі, знемагаючи від спраги: капітан суворо заборонив нам пити воду. Пісок за день так нагрівався, що навіть опівночі до нього не можна було доторкнутися.

Ми легко розшукали місце першої стоянки і, викопавши з піщаного горбка бурдюк з водою, випили з нього половину й лягли, щоб виспатися перед новим переходом.

Збудило нас гаряче сонячне проміння, від якого ніде було сховатися. Пустеля справді скидалась тепер на добре напалену піч. Я лежав знеможений та безсилий і навіть не міг заснути в таку нестерпну спеку. До того ж у піску була сила-силенна всяких комах, і вони страшенно дошкуляли нам.

Я хотів хоч трохи задрімати, але сонце світило просто в обличчя, і здавалось, ніби очі хтось випікає розпеченим залізом.

Води Дхірендра нам не давав; поки ми не дійдемо до останнього мішка з водою, закопаного в пустелі, не можна починати тих трьох бурдюків, які ми несли з собою. Чи довго ще до нього йти, він і сам певно не міг сказати. Наше становище було дуже тяжке. Я вже мало вірив, що наш перехід через пустелю закінчиться щасливо, і дедалі частіше замислювався: чи вдасться нам подолати всі труднощі і дістатися живими до величезних статуй і шляху Сидячих Писарів, чи, може, нам судилося загинути в цих мертвих, страшних пісках.

Коли зайшло сонце, нам було дозволено допити воду з початого бурдюка; хоч як вона нагрілась, але все-таки трохи гамувала спрагу. Дхірендра попередив, що сьогодні вночі доведеться зробити великий перехід, а на це треба буде великої сили й витримки.

Коли спека трохи зменшилась, наш загін вирушив у дорогу. Ми йшли низкою: попереду – Дхірендра, далі Дхандас, за ним – я, а останній – Чан. Я старався, як тільки міг, щоб не відставати од товаришів. Дхірендра, стежачи за слідами, ступав широким кроком і кілька разів навіть починав наспівувати якусь пісню. А мені було не до співів – навіть слухати було важко. Часом я вже думав, що от-от упаду на гарячий пісок, і мене обіймав страх.

Але я поклав собі не виявляти ляку: головне в нашому становищі – воля до перемоги.

Об одинадцятій годині ночі ми дійшли до чергового бурдюка. Я сподівався відпочити, коли раптом був приголомшений наказом Дхірендри йти далі не зупиняючись.

Тепер ми несли вже не три бурдюки, що були з самого початку, а чотири. Капітан Дхірендра взявся сам нести четвертий. Хоч я дуже стомився і почувався погано, але не міг погодитись, щоб Дхірендра ніс ще один бурдюк: адже всі, крім мене, вже мали по одному.

Та я не зважив своєї сили. Хоча ніч була не дуже гаряча, я, пройшовши яких півгодини, почав заточуватися, мов п’яний. Зірки в небі застрибали, високу постать Дхірендри запнула імла…

Я вже ладен був у знемозі впасти на землю, побажати товаришам щасливої дороги і просити їх покинути мене тут, якщо мені судилося загинути в цій пустелі, коли раптом відчув, що хтось зняв з мого плеча бурдюк.

– Пробачте, професоре, – почув я голос Чана, – ви дуже стомились, і цю воду понесу я. Викиньте з голови всякі страхіття, думайте тільки про те, що рано чи пізно ми досягнемо своєї мети, і сміливо йдіть уперед. Головне зараз – витримка, і ми все подолаємо.

Мені несила було заперечувати, і я дозволив узяти мій вантаж. Ми обидва розуміли, що цим вчинком він рятує мене від смерті.

Сонце зійшло, а ми ще не відпочивали. Тепер Дхірендра вів нас тільки по своїх слідах. Нам пощастило – погода весь час стояла безвітряна. Коли б повіяв хоч легенький вітерець, він би зразу замів сліди на піску, і ми могли б заблудити.

Нарешті ми дійшли до четвертого-останнього закопаного в пустелі бурдюка. Сонце висіло в небі і нещадно палило. З дозволу Дхірендри ми, мов голодні вовки на здобич, накинулись на бурдюк, поспішаючи вгамувати згагу.

Цей день був такий самий, як і попередній. Комашня, спрага, болісне безсоння і жахливе сонце, яке доводило нас до нестями… Затуливши від сонця очі, я довго дивився на південний захід, намагаючись побачити в далині обриси гори. Даремно! Попереду не було нічого, крім одноманітної піщаної рівнини, і я з надією і страхом подумав про завтрашній день. Якщо ми й після наступного переходу не побачимо гори, то це буде для нас смерть.

Коли вірити карті, ми пройшли вже половину дороги. Однак Шівнатх Джаухрі міг накреслити карту пустелі не зовсім точно в масштабі, як і декотрі інші свої карти. Тоді нас чекає неминуча смерть. Високо над нами кружляв у повітрі яструб – єдина ознака життя в цих місцях. Незмінний супутник смерті наперед смакував бенкет.

Дхірендра передбачливо дозволив нам поспати кілька годин після заходу сонця. Вдень ми ніяк не могли заснути через спеку, і якби капітан не дав нам перепочити перед новим переходом, то я не пройшов би й півгодини. Сон підкріпив нас, ми випили решту води з бурдюка і о першій годин ночі рушили далі.

Я дозволив Чанові забрати в мене весь вантаж: я так почував себе, що було б нерозумно опиратись. У нас залишалось чотири бурдюки з водою, а ми навіть не знали, скільки нам ще треба пройти. Все це скидалось на якусь одчайдушну гру, тільки тут ми важили своїм власним життям. Та коли я дивився на Дхірендру, то бачив у його очах задоволення – мабуть, такі випробування йому до смаку. Він належав до тих людей, котрі все життя бавляться із смертю й небезпекою, як штукар з кинджалом та шаблею.

Рано-вранці Дхірендра дозволив зупинитися на відпочинок. Трохи вгамувавши спрагу, ми полягали на пісок, міцно заснули й спали кілька годин. А потім почалася така спека, що про відпочинок годі було й думати.

Увечері ми рушили далі і пройшли за ніч кілометрів десять-п’ятнадцять. О третій годині ночі ми зупинилися, щоб хоч трохи поспати й відпочити, поки сонце підіб’ється вгору. Того ранку ми випили воду з бурдюка, що його Чан забрав у мене. Чанові було нелегко, я бачив це. Він за ці дні дуже схуд, в очах зник веселий вогник, а самі очі позападали.

За дальші три дні не сталося нічого нового. Як і раніше, ми йшли всю ніч і частину ранку. Води Дхірендра давав нам зовсім мало, і від невгамовної спраги в мене весь час ніби щось кололо в роті.

Що далі заходили ми в глиб пустелі, то дужче палило сонце. Спершу ми випили воду з Чанового бурдюка, потім – з Дхандасового, і на шостий день у нас залишився тільки один – той, що його ніс Дхірендра. Порожні бурдюки ми кидали на пісок, і вони лежали там, мов віхи пройденого шляху.

Тепер ми повинні були зробити останнє, нелюдське зусилля. О третій годині ми рушили далі, хоч сонце пекло немилосердно. Охлялі, мокрі від поту, ми чвалали один за одним страшною пустелею. Кожний крок вимагав від нас величезного напруження волі.

Коли сонце зайшло, Дхірендра дав нам по півсклянки майже гарячої води. Ми хотіли відпочити, але наш суворий начальник заборонив, сказавши, що для нас перепочинок – це смерть, і звелів іти далі.

Уночі з півдня подув теплий, але вологий вітер. Він зняв хмари піску, який засипав нам очі, попадав у ніс і огидно хрущав на зубах.

Вже не пам’ятаю, скільки годин ми йшли, не відпочиваючи. Я брів по піску, наче в якомусь тумані, не чуючи свого тіла і ні про що не думаючи, мов накручений автомат. Здавалось, якась сила ззовні весь час штовхає мене вперед.

На сході зазоріло. Тільки-но Дхірендра дозволив нам зупинитись, ми поскидали мішки та рушниці і впали, знеможені, на гарячий пісок.

Ніколи не забуду, як сходило сонце того ранку. Навколо лежала така сама мертва піщана пустеля, де не росло ні травинки. Не вгавав південний вітер; він підкидав метра на півтора над землею дрібний пісок. Але вгорі, над цією густою туманною завісою, повітря було чисте й прозоре, і, коли зовсім розвиднілось, ми раптом побачили на південному заході високу стіну плато. Змучені й знесилені, ми не могли стримати радісних вигуків: то вже був кінець пустелі, до якого ми так поривались.

Але смерть ще віяла над нами своїм крилом: вітер дедалі дужчав, над пустелею спливала темна хмара і насувалася просто на нас.

Тільки-но ми встигли ковтнути трохи води, як небо насупилось і почалася піщана буря.

Пісок засліплював очі, набивався в рот, коли ми говорили, засипав вуха, і ми на якийсь час зробились ніби глухонімі. Щільно притулившись один до одного, ми лягли і пролежали весь день.

Буря тривала тридцять шість годин; за цей час ми випили майже всю воду. Нарешті знову рушили; наші речі стали далеко важчі, бо в них набився пісок.

Коли зійшло сонце, ми були вже зовсім близько від гори. Залишалося кілька кілометрів, але ми вже зовсім охляли. Дхірендра, який підтримував своїм прикладом навіть таку легкодуху людину, як я, сам став схожий на скелет. Чан зовсім схуд. Дхандас останнім часом ніби збожеволів. Очі в нього вилізали з орбіт, і він, стиснувши тонкі губи, подовгу дивився вперед страшним, ніби невидющим зором. І тепер він, не звертаючи на нас уваги, дивився на стіну гір перед нами і безмовно йшов уперед, вигнувшись, мов яструб. Він так поспішав, неначе тікав від якоїсь небезпеки.

І він справді тікав, тікав від смерті, від страшної, болісної смерті; її палюче дихання ми всі вже почували на собі, знемагаючи від спраги. Ми знали, що першої-ліпшої хвилини сили наші вичерпаються, і тоді, майже досягши мети, ми впадемо на гарячий пісок і назавжди залишимося тут, у цій страшній, нікому не відомій країні.

Дхірендра поділив останню воду. Не можу без сліз згадувати цю шляхетну людину. Коли він ділив її між нами, то щоразу частину своєї пайки віддавав нам, хоч і його так само пекла згага. Дхірендра здатний був на всякий самовідданий вчинок, він нічого не боявся. Це був справжній ватажок!

Наш загін посувався дуже повільно. Ми з Чаном відстали. Попереду всіх ішов тепер Дхандас. Наче диявол вселився в нього. Дхандас спотикався, падав, знову вставав і вперто прямував уперед, навіть не обертався, щоб подивитись, чи йдемо ми за ним.

Опівдні я знепритомнів і впав у пісок.

Я прийшов до тями тоді, коли Чан намагався підняти мене. Нарешті йому вдалося зробити це, але він не проніс мене й двадцяти кроків, як сам знепритомнів.

Тепер ми вже вдвох лежали поряд на піску, з заплющеними очима, ніби неживі. Сонце стояло високо і обпалювало нас своїм гарячим промінням. У горлі в мене пересохло і нестерпно пекло, язик напух і болів. Очі були запалені й червоні від піску, дивитись я не міг. Сонце так спалило мої руки, що найменший дотик до них викликав гострий біль.

Я навіть не пробував підвестися, бо знав, що не зможу, і мовчки лежав, чекаючи смерті. Раптом хтось підняв мене. Я розплющив очі і побачив капітана Дхірендру. Він повернувся і тепер ніс мене на руках. Я не спромігся подякувати йому, але з очей моїх текли сльози, красномовніші за всякі слова. Ніколи не забуду цього вчинку і, скільки житиму, згадуватиму капітана з великою вдячністю.

Озирнувшись, я побачив позаду Чана, а далеко попереду – Дхандаса, що мав, як і раніше, вигляд божевільного. Він не зводив погляду із статуй метрів п’ятдесят заввишки, висічених у скелях і обернених обличчям до пустелі.

Я так охляв, що навіть не здивувався, коли побачив їх. І Дхірендра та Чан також мовчки дивились на величезні статуї і повільно прямували до них.

Я знав ці скульптури. Ліворуч височіла статуя староєгипетського бога Тота з головою священного ібіса, а праворуч стояв бог потойбічного царства Анубіс з головою шакала. Повітря було таке прозоре, що ми чітко бачили ці незвичайні пам’ятки стародавнього мистецтва, хоч до них було не менш як півтора кілометра.

Ось і капітан Дхірендра не витримав і впав на землю. Чан дійшов до нас і на превелику силу допоміг йому підвестись. Я розумів, що мушу йти сам, бо Інакше Дхірендра й Чан понесуть мене, та коли й вони знеможуться і впадуть, нас ніщо вже не врятує. Великим напруженням волі я примусив себе встати, і ми, підтримуючи один одного й низько похиливши голови, почвалали по гарячому піску. Про Дхандаса ми зовсім забули, а він на цей час уже дійшов до статуй.

І враз ми почули попереду глухий зойк. Ми підвели голови й побачили, як Дхандас високо підніс руки вгору і хряснувся на землю.

Ми не встигли підійти, як він підвівся сам, шпурнув додолу мішок та зброю і, хитаючись, як п’яний, рушив далі. На нас він не оглядався.

Біля підніжжя гори він знову впав, але цього разу вже не зміг підвестися і поліз рачки. Ми підійшли до того місця, де Дхандас кинув свої речі, полягали на землю і злякано дивились, як він видирався східцями, видовбаними у скелі.

Він зник з очей, і ми не бачили його, мабуть, з годину. І раптом ми вперше за дві доби почули голосний вигук. Дхандас кричав нам з гори:

– Вода! Я знайшов воду! Ми врятувались!

Дхірендра встав, нелюдським зусиллям добрався до сходів і зійшов на гору. Ми з Чаном почвалали за ним, якось добрели до підніжжя гори й попадали. Незабаром повернувся Дхірендра з кухлем води. Холодна вода здалася нам божественним напоєм і влила в нас життя, надії, силу, мужність. Ми подолали жахливу пустелю, і тепер уже ніякі труднощі нам не були страшні і не могли спинити нас.

Розділ XI
ШЛЯХ СИДЯЧИХ ПИСАРІВ

Ви, напевне, здивуєтесь, почувши, що на горі була вода, коли внизу простелилася безводна пустеля. Однак причина цього явища дуже проста. У пустелі пісок лежав на твердих породах, що не пропускали ґрунтової води. Вершина гори складалася з таких самих твердих порід, але трохи нижче, на схилі, оберненому до плато, ішли м’які, пухкі породи. Крізь них, за двісті метрів од вершини, пробивалося джерело чистої студеної води.

Ми добралися до струмка, полягали на живіт і, наче кози на водопої, почали жадібно хлебтати воду.

Відколи наш загін відійшов од ріки, ми вперше побачили воду, крім хіба тієї, що несли на собі в бурдюках. Та й тоді, коли наш табір стояв ще на березі ріки, ми розташовувались якнайдалі від води, бо над рікою кружляла сила-силенна мух, комарів та москітів. Ще з Шівнатхових записних книжок ми знали, що в долині ріки Собат є особливий вид мух, нешкідливих для людини, але здебільшого смертельних для великої худоби – для корів, буйволів і коней. Тому ми поклали собі не їхати через пустелю верблюдами, та вони навряд чи й витримали б таку довгу дорогу на південь.

Ми напилися досхочу холодної води, полягали в густому затінку дерев і зразу ж позасинали.

Коли зійшло сонце, я прокинувся й побачив, що Дхірендра вже розпалив вогнище і повісив над ним казанок. Незабаром прокинулись і Дхандас та Чан. Ми всі втрьох подались до струмка і з насолодою покупалися вперше за багато днів. Сніданок був уже готовий, коли ми повернулись. Нас не довелося довго запрошувати до “столу”. Ми вийняли з мішка ковдру, розстелили її під густим шатром дерев і почали жадібно їсти. Навряд чи ви зможете уявити собі, які добрі були коржі з рису, що їх приготував здатний до всього капітан!

Ми наїлися вдосталь і почали роздивлятися навколо. Не забуду ніколи, як ми раділи, опинившись після безводного вогненного пекла в райській країні, де росли веселі зелені гаї, стелилися луки з високою соковитою травою і повівав свіжий вітерець. Дзюрчання струмочка здавалось нам солодшим від співу небесної лютні.

Під нами далеко на північ простяглася страшна мертва пустеля з гарячим жовтим піском, а на південь лежала чудесна країна із зеленою травою та могутніми деревами. Повітря тут було таке чисте й прозоре, що здавалось, ніби гори зовсім близько. Скрізь височіли пагорки, порослі зеленню; на їхніх схилах лежали величезні кам’яні брили. Невеликий струмок, що починався від нашого джерела, біг униз, зливався з іншими струмками і біля підніжжя гори вже ставав річкою; вона текла долиною кудись далеко на південь.

Метрів за чотириста від нас стояли дві кам’яні триметрові статуї, обернені обличчями одна до одної. Я зразу попрямував до них, щоб краще роздивитися. На вигляд вони не відрізнялись від статуй сидячих писарів із Саккари. Час і дощі дуже зіпсували статуї, стерли риси їхніх облич. Кожний писар сидів на постаменті і, схрестивши ноги, тримав на колінах папір.

Попереду, скільки сягало око, стояла сила-силенна таких скульптурних пар метрів за чотириста одна від одної. Подвійний ряд статуй ішов далеко на південь; величезні кам’яні писарі поступово меншали, ставали ледве примітні і нарешті зовсім зникали з очей.

Безсумнівно, це ті самі статуї, що про них писав Шівнатх, а цей шлях веде від сходів просто в Мітні-Хапі.

Мене охопила невимовна радість. Хоч ми відпочивали тільки одну ніч, але я вже встиг забути всі попередні страждання і зовсім не думав про небезпеку. Коли б ми відкрили тільки шлях Сидячих Писарів, уже саме це мало б не менше значення, ніж дослідження Марієта, [23]23
  Марієт О. – відомий французький єгиптолог XIX століття, який усе своє життя присвятив археологічним дослідженням в Єгипті.


[Закрыть]а ми ж і не починали ще подорож по країні стародавньої цивілізації. З великою цікавістю дивився я на темні пасма гір на півдні і був певний, що там ми побачимо місто Мітні-Хапі з Серафісовою гробницею.

Весь день ми відпочивали в живлющому затінку дерев, і я розповів товаришам за свою мрію, що завела мене дуже далеко від дійсності. Я не думав про труднощі, що спіткають нас, а уявляв собі, як ми вчотирьох урочисто й радісно йдемо шляхом Сидячих Писарів під звуки сурм та барабанів, як колись не раз проходили ним стародавні єгиптяни. Мені дуже хотілось на власні очі побачити староєгипетське місто, якому вже минуло не одне тисячоліття. Інших бажань у мене не було.

Дхірендра був не мрійник, як я, а практична людина; коли я закінчив свою фантастичну розповідь, він звернувся до мене з іронічною усмішкою, і його слова зразу охолодили мене.

– Дорогий професоре, – сказав він, – ви говорите так, ніби ми їдемо в гості до тестя. А я зовсім іншої думки і вважаю, що саме звідси починається найнебезпечніша частина нашої подорожі.

Переді мною враз постали всі страхіття, яких ми зазнали в пустелі, і я жахнувся:

– Найнебезпечніша?

– Так, професоре, – підтвердив Дхірендра. – Зараз не час літати в хмарах. Ви захоплено розповідаєте про дві величезні скульптури, висічені в горах, або про сидячих писарів, а зовсім не думаєте про те, що перед нами лежить населена країна.

– Населена? – розгубився я. – Боже мій! Я ж зовсім забув про це!

Дхірендра мовчки кивнув і подав мені свій бінокль.

– Гляньте-но в бінокль і покиньте свої химери, – порадив він. – Подивіться уважніше на цю ще не знайому нам країну.

Я глянув у бінокль на далекі гори й долину, що стелилась перед нами. Подекуди, особливо по берегах ріки, видно було невеликі поля, засіяні, мабуть, ячменем або пшеницею; поблизу них паслась худоба.

– Атож, тут і справді живуть люди, – сказав я, повертаючи бінокль Дхірендрі.

– А будинки ви бачили? – спитав Дхірендра.

– Ні, не бачив.

– Значить, ви погано дивились. – І капітан вказав на пагорок кілометра за півтора від нас.

Я знову глянув у бінокль і здивувався, побачивши невеличке село. Біля хат з очерету ворушилися маленькі людські постаті.

Я мовчки віддав бінокль Дхірендрі.

– Що ж нам робити? – спитав я.

– Мені здається, що найближчі кілька годин покажуть, яка буде наша доля, бо ми ж не зможемо переховуватись тут довго, – відповів капітан і подивився на нас, неначе бажаючи почути нашу думку.

Краще вмерти, ніж знов іти через пустелю, подумав я, чекаючи, що скажуть інші. Але Чан та Дхандас мовчали.

– Ну, добре, – знову мовив Дхірендра. – Тепер настав час, коли нам особливо треба вірити в свої сили. Все, про що писав Шівнатх Джаухрі, підтвердилось, і тому ми маємо всі підстави вірити, що цей шлях веде в Мітні-Хапі, де люди говорять староєгипетською мовою. Професор знає цю мову, може читати й писати нею, добре обізнаний із звичаями, життям та одягом стародавніх єгиптян. А я не раз зустрічався з первісними племенами і сподіваюсь, що зумію повестися як треба з жителями цієї країни, хоч про стародавню цивілізацію знаю дуже мало. Ми не повинні сплохувати, бо за найменшу нашу помилку накладемо головами, адже стародавні єгиптяни, мабуть, не були надто милосердні.

– Навпаки, вони були дуже жорстокі, – сказав я.

Я ждав, що Дхірендра додасть що-небудь, але він уже висловив свою думку і тепер хотів послухати, що скажемо ми. Раптом Чан притулив долоню до вуха і дав нам знак мовчати.