Текст книги "Позичене обличчя"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Наступного дня у вокзальному ресторані Дроеди Девітт зустрівся з Альбертом Клаггом, власником агентства «Меркурій», і двома його співробітниками. Клагг мав кругле обличчя з рум'яними, мов яблука, щоками.

Очі дивилися з-під окулярів так щиро, що найнедовірливіші люди звіряли йому свої таємниці, не здогадуючись, що саме на їхній відвертості він заробляє собі на прожиток.

Вродлива Стелла Уоррен (вона сиділа ліворуч Клагга) була студенткою юридичного факультету і підробляла, збираючи інформацію для агентства.

Праворуч Клагга сиділа місіс Ейн у чорному капелюшку, на крисах якого прикріплено щось схоже на ластівку. Кощаве обличчя з тонкими, міцно стуленими устами свідчило про вдачу недоброзичливу й педантичну. Жінки, нашіптуючи їй найсвятіші плітки, і гадки не мали, що Ейн використовувала почуте проти них самих. Вона була жовчна, злостива та боягузлива, проте Клагг вважав її своєю правою рукою.

Коли Девітт сів біля неї, Ейн, оглянувши його, мовила:

– Ви дуже втомлені, сер. Є вже гори трупів чи танець тільки починається?

– Тільки починається, – засміявся Девітт.

– Бачте, – зауважив Клагг, – ми прибули одразу, хоч…

– … хоч мали безліч інших доручень, – перервала Стелла. – Отже, в чому там справа, Патріку?

Вона була єдиною людиною, що дозволяла собі називати Девітта на ім'я. Подейкували, ніби вони зійшлися надто близько, але це була брехня. Стелла кохала інженера, який працював у Канаді, і незабаром вони мали одружитися.

– У цьому мальовничому містечку, – Девітт порозкладав на столі свої листівки, – вбито молоду жінку, і я дуже побоююсь, що це буде не єдина жертва. Можливо, в ці хвилини, коли ми сидимо тут за чашкою кави і радимося, десь за одною з оцих стін, – він показав на листівки – причаївся вбивця, що вже виробив план нового вбивства.

Стелла спитала:

– Отже, я мушу взяти на себе цього Фіннігена? Який він?

Девітт показав їй фото Фіннігена і коротко схарактеризував його. Потім звернувся до Ейн:

– Спробуйте розвідати все про сім'ю Скроггів. А ви, Клагг, розпитайте про Лайн, передусім про те, що вона робила останніми днями.

– А що з Еррісом? – поцікавилася Стелла. – Де він ховається?

– Про нього потурбується О'Брайн. А може, він з'явиться сам.

– Розслідування буде тривале, це вже ясно, – зітхнув Клагг, – і тому витрати…

Девітт написав чек і простягнув Клаггу через стіл.

– Навколо Кілдара ходить привид – так поетично сказав Клагг. – Місіс Ейн відсунула свою чашку. – Привиди здебільшого вбивають людей їхнім власним страхом. Але мені здається, що привид Кілдара – це людина, у якої кінчилися гроші.

– А любов, ненависть, страждання? – Стелла запалила сигарету.

– Не прикидайтеся дурнішою, ніж ви є, – відрубала місіс Ейн і взяла сигарету зі Стеллиної пачки. – Пристрасті існують! Але тільки у зв'язку з грішми. Хочете ви чи ні, гроші – основа буття. Візьміть, наприклад, чоловіка, котрий гострить ніж, аби перерізати горло дружині, яка стала йому тягарем. Але зробіть його багатим, хай він матиме змогу завести собі кілька жінок – скільки схоче! – і я певна: він викине той ніж геть!

Девітт підвівся.

– Ми зустрічаємося завтра за містом. У вас трапиться автоаварія. Коли буде щось важливе, телефонуйте. Але обережно. На телефонній станції такого містечка слухають усі розмови.

Коли Девітт пішов, Ейн коротко спитала!

– Скільки?

– Тридцять фунтів.

– Він стає скупий, – зауважила Стелла. – І все ж він один з найприємніших чоловіків, яких я знаю. Звичайно, крім мого нареченого.

– Якби я була твоїм нареченим, – буркнула Ейн, – я змусила б тебе ще до шлюбу дати згоду на розлучення.

– Я передчуваю, що на цій справі ми заробимо більше як тридцять фунтів, набагато більше.

Клагг надув рожеві, наче яблука, щічки і поворушив плечима, наче в нього свербіло між лопатками. Насправді ж він поправив ремінь, на якому висів пістолет.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Перед роздоріжжям Девітт мусив різко загальмувати, бо, заглиблений в думки, не звернув уваги на дороговказ. Шлях праворуч вів до Кілдара, ліворуч – до Чезвіка, поблизу якого стояв притулок святої Варвари. Після короткого роздуму Девітт звернув ліворуч, хоч до цієї хвилини й на думці не мав побачитися з місіс Скрогг.

Дорога лежала поміж пагорбів, де паслася худоба і лише зрідка можна було побачити людину. У селах добра третина будинків стояла порожня; чорніли вікна з вибитими шибками, двері були зірвані або навхрест позабивані дошками, не чути ні собаки, ні півня. Неначе тут прокотилася хвиля чуми. Над усім панувала сумна тиша, мов на кладовищі.

Притулок святої Варвари, споруджений у стилі Тюдорів, розташувався у низовині. Здалеку видніли його башточки і високі гостроверхі дахи. Промені вечірнього сонця освітлювали цегляні стіни, подекуди зарослі плющем, в сутінках вікна виблискували золотом.

Метрів за сто від притулку Девітт зупинив машину і далі пішов пішки. Після заходу сонця швидко темніло, але, на подив Девітта, в жодному вікні не спалахувало світло.

Невже й тут така сама пустка? Крім кількох заможних людей, у притулку доживали свої останні літа старі актори й актриси, серед них були й колишні визначні діячі театру та кіно. Тепер вони беззубими ротами пережовували спогади, і навіть вируючий у каміні вогонь не міг уже прогнати пронизливого холоду з їхніх кісток.

Зайшовши на подвір'я, Девітт збагнув, чому у вікнах стояла темрява. Був якраз час вечері, і всі мешканці притулку зібралися в їдальні. Четверо великих вікон яскраво сяяли у пітьмі, і все, що діялось у приміщенні, було видно як на долоні. За довгим столом сиділо кілька старих, дуже охайно вбраних жінок і чоловіків на чолі з поважною дамою. То була наглядачка притулку місіс Гаккетт.

Через головний вхід Девітт увійшов до холу. Звідти сходи вели нагору. Ніхто не вийшов назустріч, і Девітт, одчинивши двері навпроти, потрапив у бібліотеку. Біля каміна сидів якийсь чоловік і читав. Девітт спитав, де можна побачити місіс Скрогг.

– Друга кімната ліворуч на другому поверсі. Але місіс Скрогг, мабуть, зайнята. Якийсь молодик годину тому питався про неї.

Девітт подякував і піднявся на другий поверх. Перед дверима кімнати місіс Скрогг зупинився. Звідти було чути, як жінка рипливим голосом казала, що тепер, на свіжому повітрі, вона почуває себе краще; притишений чоловічий бас рекомендував їй не хвилюватися, берегтись.

– Як вона могла заподіяти таке? – вигукнула місіс Скрогг.

– Я й сам не збагну, – сказав чоловік. – Певне, Енн була дуже хвора, таке трапляється з жінками навіть у молоді роки. Вона давно скаржилася на біль у животі. Хто його зна, може, то був рак. Тоді це краще для неї.

Смерть Енн, либонь, не дуже схвилювала його.

– Коли б господь швидше забрав мене! Це єдине, про що я молюся вдень і вночі! – знову вигукнула місіс Скрогг, але без того розпачу, що є нестерпним для співбесідника. – Було б неправдою, коли б я сказала, що плакала за Джеромом, хоч тридцять років прожила з ним у шлюбі. А смерть Енн уб'є мене. Який жаль, що я не можу провести її в останню путь. Лікар каже, що нормально ходити я більше ніколи не зможу…

– Не забувай, що в тебе ще є Лайн і Гайлен…

– Ти знаєш, які наші стосунки. Енн хоч інколи втішала мене теплим словом, а ці дві були б раді побачити мене у труні. Це так. Не супереч, Фінн!

Фіни! Девітт прислухався, хоч одразу збагнув, хто був співрозмовником місіс Скрогг.

– Воно й справді… Обидві якісь дивакуваті… – погодився. Фінніген.

– Дивакуваті? Вони злі, вони погані, – мовила місіс Скрогг з несподіваною переконливістю. – Вони не мають нічого святого в серці, ніякого почуття обов'язку. Живуть лише для власної втіхи, до всього іншого їм байдуже. Раджу тобі, як синові: не водися з ними! Вони зневажають тебе.

– Якщо Енн не сама заподіяла собі смерть і я знайду винуватця, зажену йому ножа під ребра, бог мені свідок – заприсягався Фінніген, наче не слухаючи старої.

– Не кажи так, – застерегла його місіс Скрогг. – На твоєму сумлінні і так уже стільки всього, що мусиш благати прощення в господа. Тобі не личить роль ангела помсти. Облиш, нарешті, контрабанду, живи чесною працею, і я поверну тобі гроші, які нібито заборгував тобі Джером.

– Нібито? – розгнівався Фінніген. – Яка вже там чесна праця, коли треба годувати дюжину п'явок, у яких доводиться орендувати землю… Присягаюсь тобі…

– Присягаюсь, присягаюсь! – перервала його місіс Скрогг кволим голосом. – Коли саме ти одержиш гроші – вирішую я. І годі про це!

– Годі чи не годі – визначаєш не ти! – Фінніген ударив кулаком по столу або по стільцю і зайшовся реготом. – Ти вже одною ногою стоїш у могилі, а вперта, як ослиця. Але затям, Ейліс, – я не з ваших святенників. Так чи інакше, до грошей своїх я доберуся! Проте для тебе було б краще розплатитися зараз!

– Ах, дай мені спокій, – з досадою відказала місіс Скрогг. – Я навіть не знаю, де сховано гроші.

– Зате я знаю. Там, де сховано заповіт, який зробить тебе жебрачкою. Десь у твоєму власному домі. І, можливо, одна з твоїх любих дочок тримає його в руках. Це була б таки божа справедливість!

Унизу, в залі, почулися кроки – певно, вечеря скінчилася. Девітт відійшов од дверей. Чи доречно розмовляти з місіс Скрогг у присутності Фіннігена? Ні – вирішив він.

Надворі було вже зовсім темно. Девітт оглянув подвір'я притулку. Поряд з будинком для прислуги був сарай, до нього прибудовано гараж, де стояв старий, але ще цілком пристойний форд, між подвір'ям та городом була теплиця.

Повернувшись до головної будівлі, він побачив, що в їдальні все ще світиться. Заглянув усередину. Двоє дебелих сільських дівчат відсунули убік стіл і встановлювали декорації: зоряний обрій, скеля з пап'є-маше, колони, дерева. З'явились і перші актори: дві дами у кринолінах, у білих перуках, з чорними косметичними мушками на припудрених старечих обличчях. Вони махали віялами, кокетували з чоловіками, які йшли за ними в обшитому золотом вбранні з маленькими шпагами при боці. Кожному з них було не менше сімдесяти. Мала розігруватись якась містерія, бо на скелю підіймався, важко дихаючи, мім у чорній накидці, в чорному м'якому капелюсі з червоним пером, а між колонами з'явився старий у білому вбранні. Обидва несли в руках картонні маски, які можна купити на новорічному ярмарку, з короткими паличками внизу, щоб тримати їх перед обличчям. Маскою чорного була потворна сатанинська пика, а білого – миротворний лик ангела. Між ними (поки дами і добродії танцювали менует) виринула третя символічна постать – Смерть з косою. Убрана в сіре трико з намальованими на ньому ребрами, вона тримала перед своїм обличчям білу маску-череп.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Повернувшись у Кілдар, Девітт під'їхав до готелю. Лайн зустріла його дуже привітно, приготувала для нього найкращу кімнату – велику, затишну, з балконом. Стеля вибілена, стіни обклеєні новими шпалерами. Підлогу ще не встигли пофарбувати, але ретельно вимили і застелили килимом. У каміні палав вогонь, на ліжку свіжа білизна, стіл накритий для вечері. Лайн нагріла навіть ванну в кінці коридора. Старомодна ванна, вже пожовкла, розмальована голубими русалками, що пустували між водоростей, була начищена до блиску; два білих рушники висіли напохваті.

Коли Девітт помився, Лайн принесла вечерю – випускну яєчню з салом, сир, компот і пляшку вина, хоч знала, що Девітт не п'є.

Він глянув на дівчину. Ясно-голуба оксамитна сукня без прикрас, проста, але елегантна, дуже пасувала їй. Світле волосся мінилося золотом у відблисках каміна. Зморшки навколо рота й очей були непомітні у м'якому світлі настільної лампи. Стомлений, похмурий, Девітт раптом забув про своє бажання лишитися на самоті.

Лайн сіла в крісло біля каміна, а зголоднілий Девітт накинувся на яєчню.

– О'Брайн ще раз заходив сюди, – сказала дівчина. – Він був надто люб'язний, і це мені не подобається. Видно, щось замислив, але ні пари з уст.

– Пропоную вам, Лайн, – Девітт налив склянку вина і підніс їй, – говорити про що завгодно, тільки не про смерть Енн і все, що з нею зв'язане. Розкажіть мені краще про себе.

– Вона лежить у труні там, унизу, в пивному залі. – Лайн, здавалося, зовсім його не слухала. – Під стіл поставлено чан з льодом. Кінець серпня, надто тепло… Яка жахлива смерть! Я довго розглядала обличчя Енн. Смерть така страшна. Страшнішого нема нічого…

Вона випила вино і тримала склянку в простягнутій руці, щоб Девітт налив знову.

– Я сьогодні весь день думала про вас. Ви не дуже весела людина, Патріку. Та це й не дивно при вашій професії. Одного не розумію: навіщо ви морочитеся з отими розшуками? Енн померла, для неї все скінчилося. Невже так важливо, хто винен у її смерті, хто вбив її? Це не має вже ніякого значення. Правду я кажу чи ні?

– Ні.

– Усе в житті не має ніякого значення.

– Дурниці, Лайн. Та ви й самі в це не вірите.

Лайн тримала склянку з червоним вином проти вогню, і напій виблискував у його мерехтливому світлі.

– Знаєте, про що я іноді думаю, Патріку, перед сном? Було б чудово, якби хтось погасив під час сну свічку мого життя, щоб ніколи вже не прокидатися в цьому пустельному Кілдарі.

– Вам просто треба щось робити або вчитися, тоді ви засинатимете спокійно. – Девітт випив компот. – В тому, що ви не вмієте дати собі ради, винен зовсім не Кілдар.

Лайн поставила склянку на підлогу і підвелася. Ніздрі її тремтіли.

– Надто багато берете на себе, пане з Дубліна!

– Навпаки. Коли б я повірив, що ви розпалили вогонь у каміні і приготували кімнату задля того, щоб порадувати мене, що ви причепурилися тільки задля того, щоб сподобатись мені, – тоді б я, пан із Дубліна, був справді замозакоханим дурнем. Але я, на жаль, не такий. Я чудово знаю, що не задля мене ви хотіли бути гарною; ви керувалися свідомим розрахунком, марним сподіванням, що в Дубліні, – якби я взяв вас туди з собою, – ви позбулися б тієї порожнечі, котру в собі носите.

– А коли це й справді так? Що порадите мені робити?

Девітт знизав плечима.

– Коли ви одержите свою частину спадщини, виходьте заміж, народжуйте дітей, не розглядайте себе надто часто у дзеркалі, заведіть маленький садочок, вирощуйте цибулю і троянди. І якщо, незважаючи на це, ви все одно не зможете спати вночі, то впадіть навколішки і скажіть сто разів поспіль: «Я така щаслива, що на колінах дякую господу!»

– Щастя може бути і в убогій хатині, еге ж? – Лайн кусала губи.

– Все цілком залеить од вас!

– Ви ніби навмисне дратуєте мене. Сподіваєтеся щось вивідати в такий спосіб. Так, ви розумні, ви дуже розумні, Патріку. Що ж, гаразд, я справді вам дещо розповім. Ви можете мати гроші, можете їздити по різних країнах, купувати собі жінок, книги, романтичні місячні ночі, прекрасну музику – але все це вам не потрібно. В суті своїй ви такі самі спустошені, як і я. І лише тому граєте роль адвоката бідних, лише тому полюєте на злочинців, мов на диких звірів. Справедливість, право? Все це не хвилює ні вас, ні мене. Чи винагородяться старання, чи ні – байдуже, головне згаяти час! Його можна згаяти на кохання або на те, що зветься коханням; можна – вистежуючи убивць або вигадуючи вбивство і пояснюючи мого. Ви шукаєте вбивцю Енн? Сказати вам, як вона вмерла? Сідайте до каміна, а я примощуся на подушечці біля ваших ніг, як молода леді Макбет, що перед першою шлюбною ніччю має зробити одне маленьке зізнання.

Вона поклала на підлогу чорну оксамитову подушечку з вишитим на ній букетом жовтих троянд і сіла. Якусь мить дивилась у вогонь, потім промовила:

– Ви повинні знати, що Енн тяжко хворіла, можливо, дався взнаки аборт. І коли Фіни порвав з нею, вона хотіла накласти на себе руки. Тоді й написала листа, відкрутила газовий кран… Проте їй забракло мужності. Листа я забрала собі. Писала його вона сама, але кілька місяців тому…

– За віщо ви вбили Енн? – спитав Девітт.

– Може, через Фінна, через гроші. Частина її спадку припаде мені й Гайлен, а це майже три тисячі фунтів. І, зрештою, мені могло все так набриднути, що я без усякої причини схотіла вчинити щось божевільне. Не вірите? – Вона всміхнулася. – Дати вам ще нові докази мого страшного вчинку? Прошу! Коли я вирішила вбити Енн, то одразу почала шукати, на кого б потім звалити вину. Склянка з відбитками пальців Ерріса, морський вузол – це не випадково. Ерріс сам показав мені недавно, як зав'язувати вузол. До речі, він знову тут: О'Брайн зловив його у пивничці.

Девітт лише кивнув, ніби знав про це, і сказав:

– Перш ніж знову повернутися сюди, я ще раз обійшов дім і перевірив віконниці. Ви замкнули їх зсередини, чого раніше ніколи не робили, а в кухні засувку на віконниці навіть прогоничем закріпили. Тож боїтеся, щоб убивця Енн не добрався й до вас. Сидите тут, біля моїх ніг, не тому, що вам приємно зі мною теревенити, а тому, що вам смертельно страшно самій у своїй кімнаті. Скажіть же мені правду, Лайн! Кого ви боїтеся? Хто справді забрав листа Енн?

– Не знаю. Він весь час лежав у моєму столі і раптом зник…

Девітт відчував, що Лайн щось замовчує, і жодного слова правди з неї в такий спосіб не витягнеш. Тоді він спробував інакше завоювати її довіру.

– Припустимо, хтось хоче забратися в будинок, але всі вікна і двері замкнено, – почав міркувати уголос. – Чи немає іншої можливості потрапити в дім?

– Не знаю. Вікна в льоху заґратовані.

– Ви перевіряли грати? – спитав Девітт швидко. – Може, десь їх перепиляно і знову вставлено?

– Я над цим теж думала, – призналася Лайн. І потім, майже у відчаї: – Як тільки стемніло, я не наважувалася вийти з своєї кімнати. Дякувати богові, близько сьомої прийшов Ерріс. Ми вдвох зачинили всі віконниці й обстукали молотком грати. Їх ніхто не чіпав.

Девітт устав і допоміг Лайн підвестися.

– Ходімо перевіримо все ще раз.

Вона мовчки пішла за ним. На сходах другого поверху із свічкою в руках стояв Ерріс. Він був дуже блідий.

– Мені було… я не знав, що це ваші голоси…

Тіні від свічки стрибали на стіні, – так тремтіла його рука. Девітт засвітив свого кишенькового ліхтарика і наказав іти за ними.

– Цієї ночі теж станеться вбивство? – спитав Ерріс боязко і водночас цинічно. – Я хочу нарешті виспатися, чорт забирай!

Він покірно приєднався до Девітта і Лайн, і вони разом спустились у льох. Девітт ретельно перевірив кожен замок, грати, посвітив у кожній шафі, заглянув під кожну дошку. Прогоничі на чотирьох заґратованих вікнах ніхто не торкав, засув і навісний замок на дверях, які раніше, вели прямо з коридора повз кухню в прибудований сарай, не відмикалися, напевно, вже не одне десятиліття. Засув заіржавів і зовсім не піддавався.

– Можна зайти до вас на хвильку? – благально спитала Лайн Девітта, коли вони вийшли.

– Я теж не можу заснути, – признався Ерріс і запропонував почитати свою сьогоднішню писанину.

Девітт кинув кілька полінець у вогонь каміна, налив Лайн склянку вина. З'явився Ерріс з рукописом і пляшкою коньяку під пахвою.

Він почав читати уривок з якогось твору, сумного, як пожовклий любовний лист, як спогад про нездійснене бажання.

– «І вчителька мріяла… Вона була не стара, не суха… І очі не згасли… Вона бачила свої очі, дивлячись у люстро, зіниці світилися чорними кристалами, і вона розчісувала своє волосся, що спадало на її білі плечі, на дівочі груди, і вона зітхала від щастя, бо була молода і її любили. І пішла до моря, де він її чекав. І вона відчувала, як кохає його, і як пахне він тютюном, і який він дужий. І вона сказала: «Це чудово – жити, Свен! Ми поставимо дім там, де впадає в море річка, ми матимемо багато дітей – п'ятеро-шестеро-семеро-восьмеро дітей, і ми будемо й далі тішитися нашою любов'ю». І вона бачила дітей, – чула їхній сміх, – потім прокинулась. Був похмурий ранок, юрба дітей сунула до школи повз її вікна, але то були не її діти. На спинці стільця вона уздріла шиньйон, а в кімнаті пахло не тютюном коханого, якого звали Свен, бо він ще тридцять років тому разом зі своїм рибальським човном потонув у морі. І коли вчителька подивилася в люстро, то побачила, що вона ще жива, але очі її ніби припали сірим пилом, і він загасив блиск мрій. Вона встала, вмила холодною водою обличчя, жилаву шию, зів'ялі груди, до яких так і не приклався ротик жодної дитини. Потім одяглася в чорне – тридцять років носила вона жалобу по своєму Свенові – і вийшла з дому. Вона вчила дітей, викладаючи ірландську і англійську мови, вчила, що святий Георг був ірландець і що на небі є господь – наймогутніший, наймудріший, найблагородніший…

Може, вона й сама в те вірила, наша стара міс Гайг, про яку ніхто в Кілдарі більше не згадує. На її забутій могилі росте трава…»

Лайн слухала з непорушним обличчям, але видно було, що ще уважніше прислухається вона до кроків і голосів надворі. Сидячи на бильці крісла, Лайн гладила Девіттове волосся.

А він не бачив полум'я в каміні, не сприймав слів Ерріса, не відчував дотиків Лайн. Перед ним в усіх деталях постала картина насильницької смерті Енн. Але вона виглядала надто фантастично і надто неймовірно.

Нарешті Ерріс, хитаючись, підвівся. Алкоголь розморив його, йому захотілося спати. Він пробурмотів щось невиразне, поплентався до дверей і зник.

Лайн дивилася йому вслід.

– Тепер, либонь, моя черга йти?

Вона силкувалася усміхнутись, але було видно, що тепер їй стало ще страшніше, що вона просто боїться іти до своєї кімнати через неосвітлені, покручені, захаращені меблями коридори і там у самоті перебути ніч.

– Все одно я спатиму там у кріслі то чи не краще залишитися тут? – спитала вона благально. – Те, що я наговорила вам, була нерозумна гра. Я думаю зовсім інакше. Мені хочеться жити так, як живе кожна нормальна жінка…

– Скажіть, будь ласка, Лайн, – схопив її за руку Девітт, – чому ви так боїтесь? Кого боїтесь? Довіртесь мені, дівчино!

Вона похитала головою.

– Я не можу вам цього сказати… Я не знаю… Я нічого не знаю… В домі міг бути хто завгодно… Кожен, хто знав Енн… Невже ви цього не розумієте?

– Коли так, лишається тільки одне, – сказав Девітт рішуче і твердо. – Ідіть до своєї кімнати, лягайте в ліжко, як щовечора. Перестаньте гратись у піжмурки й уявіть собі, що хтось стежить за вами, скажімо, крізь щілину віконниці. Але поводьтеся так, щоб у спостерігача склалося враження, ніби ви цілком спокійні, безтурботні. Двері… ні, краще зачиніть їх.

– Ви гадаєте, хтось спробує…

– Так. Але це не становитиме для вас ніякої небезпеки.

– А коли…

– Коли що?

– Я не знаю… Певно, ви маєте рацію… Але як може на мене хтось напасти, коли вікна й двері надійно зачинені… Все-таки приходьте, Патріку, я вам одчиню…

На порозі вона обняла його і міцно поцілувала. Коли Лайн пішла, Девітт прочинив двері.

Він сів перед каміном, узяв книжку. Але Протягом години прочитав ледве десять рядків.

В домі панувала моторошна тиша. Надворі теж не чути було навіть шуму прибою. Тільки раз здригнувся Девітт, коли з коридора долинув несподіваний звук. Виглянувши у двері, він побачив, як щось сіре шаснуло в куток і зникло – напевно, пацюк. Підійшов до вікна. У долині, де пусткою стояли халупи колишнього рибальського селища – в одній з них жив старий О'Гвінн, – Девітт угледів вогник, що проплив уздовж берега і погас.

За чверть друга Девітт саме збирався налити собі кави, як раптом з кімнати Ерріса почулася, точнісінько як два дні тому, органна музика Йоганна Себастьяна Баха…

Девітт хотів кинутися до Ерріса, але передумав і прокрався вниз, у коридор, де була кімната Лайн. Урочисті звуки органа наповнювали весь дім, ніби незримі. духи грали для Енн заупокійну месу.

Минуло з чверть години. Але Девітта мучив неспокій. Він підійшов до кімнати Лайн і натиснув клямку: двері були замкнені. Він почекав. Ніхто не виходив.

Тоді Девітт нахилився до замкової щілини і тихо покликав Лайн. Тхнуло газом. Він щосили смикнув клямку, постукав. Тиша.

Двері з товстих дощок не піддавалися його зусиллям, напохваті не було ніякого інструменту. Він гукнув угору до Ерріса, щоб той негайно спустився, але марно. Тоді він побіг до нього.

Цього разу Девітт не гаяв дорогоцінного часу. Він хлюпнув в обличчя п'яного кухоль холодної води, стягнув його з ліжка й поволік униз.

Сокира, яку Девітт знайшов у кухні, була досить гостра, але надто легка, і минуло ще добрих десять хвилин, поки він виламав двері.

Вскочивши до кімнати, Девітт ривком повідчиняв вікна, закрутив кран газового освітлення.

Лайн лежала в ліжку, обличчя її скам'яніло, серце не билося.

– Я б ніколи не додумався, що це можна зробити у такий спосіб, – винувато мовив Ерріс, ніби це він мав охороняти життя Лайн.

Одного пильного погляду в бік кухні було досить, щоб збагнути, яким приголомшливо простим був задум убивці. Шланг, що вів раніше від газового балона до плити, був знятий і настромлений на кран газового ріжка, яким уже давно не користувалися. Вбивці не треба було заходити в кімнату Лайн.