Текст книги "Позичене обличчя"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

І після тривалого мовчання:

– Що мені робити, коли ти мене справді кохаєш, Патріку?

– Ти повинна ближче зійтися з місіс Девін. Вона весела, життєрадісна людина, хоч має більше причин, аніж ти, скаржитися на життя. Вона стара і самотня…

– Я теж самотня, – вигукнула Гайлен, стрибнула з ліжка і підійшла до вікна. Її мертвотно-бліде у світлі місяця обличчя, мідно-червоне волосся та блиск зеленуватих очей нагадали Девіттові зауваження Ерріса, що в середні віки її спалили б як відьму.

Він сказав:

– Лягай під ковдру, бо застудишся!

– Облиш мене! Може, було б таки краще для мене лежати замість тої дівчини під попоною.

– Іди сюди, бо застудишся, – повторив Девітт заспокійливо.

Вона плакала біля нього, аж поки не заснула. А Девітт ще довго крутився в ліжку. Місяць уже сховався за лівою кутовою вежею. Лиш вузенька смужка світла ще падала в кімнату, в ній рухалася на підлозі маленька чорна цятка – муха чи павук.

Він обережно погладив Гайлен по спині. Чомусь пригадалися слова з Еррісового твору: «…І не знав, що людина – купка зоряного пилу, обтягнута чудовою оксамитною, теплою шкірою богів…»

Наступного ранку місіс Девін принесла сніданок: грінки, масло, джем, яйця, гарячу каву.

Вона невимушено зайшла до кімнати, підсунула стіл до канапи і сіла скраєчку.

– Про мене, можете спати хоч до обіду – молода любов стомлює. Це мені відомо з французьких романів, – сказала вона. – Але ж ви самі просили мене, Патріку, збудити вас о дев'ятій. Попереджаю: до яєць треба принюхатись. Вони ніби й свіжі, але від тривалого перебування в морозильнику майже кожне третє має неприємний присмак.

Девітт, якого присутність місіс Девін настроїла на радісний лад, сміючись, схопив яйце і розбив його ножем. Воно таки мало не дуже приємний запах, і він задовольнився грінкою з маслом і джемом. А Гайлен попалося свіже яйце, і вона заявила, що це треба сприймати як визнання її переваги.

Через годину обоє сіли в машину і виїхали зі старої розбійницької фортеці. Гайлен умостилася так, щоб її ніхто не бачив.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

– Це був один з найпрекрасніших днів у моєму житті – призналася Гайлен, тепло глянувши на Девітта, коли вони пізнього полудня їхали до Чезвіка.

Сонце стояло вже низько, години через півтори воно торкнеться верховіть дерев; прозорі промені освітлювали непривітний краєвид: курна, вибоїста дорога, сірі громадини стрімчаків, дерева і далеко на обрії будівлі притулку з багатьма димарями.

– Чому так не може бути завжди? – спитала Гайлен більше саму себе, ніж Девітта. – Чому незабаром посутеніє, кольори згаснуть, і все, що ми сприймаємо зараз як первісну істину, як вінець краси, як свою власну суть, стане спершу близьким, а потім далеким минулим?

Девітт не піддався мінорному настроєві Гайлен:

– Чекай на мене в машині за сараєм. Дивись, щоб тебе ніхто не побачив. Це головне.

– Хоч тепер скажи мені, що буде далі? Що ти робитимеш з моєю мамою? Чому ти приховуєш від неї, що я тут?

– Я тобі все поясню.

Девітт поставив машину за сараєм, оддалік від головної будівлі, Ще раз суворо наказав Гайлен чекати, поки він повернеться, і подався до каплиці, що стояла за кілька сотень метрів од притулку в кипарисовому гаю. За каплицею був цвинтар, старий мур ховав його від очей, щоб відвідувачі каплиці не мали перед собою це сумне видовище.

Ще здалеку Девітт побачив О'Брайна і Ерріса – вони походжали біля каплиці. Кумедна пара! Інспектор був щонайменше вчетверо ширший від маленького виснаженого поета. Було видно, що прогулянка ця О'Брайнові не подобалася. Він пирскав, як морж, тоді як Ерріс, жваво, жестикулюючи, щось говорив йому.

– Слава богу, що ви прийшли! – вигукнув інспектор, побачивши Девітта. – Цей клятий хлопчина хоче переконати мене, що всі наші теорії фальшиві.

– Джойс ще ні в чому не признався? – спитав Девітт.

– Ні. Він заперечує все, твердячи, що тоді, на місці пожежі, не тямив себе.

– І ніяких показань свідків, якими можна приперти його до стінки?

– Ні.

– А стара?

– І з старої відьми не видобудеш і слова!

– Вона там? – показав Девітт на каплицю. О'Брайн кивнув.

– Боюся, що ви дозволили собі забагато. Якщо справа скінчиться погано, я чи не назавжди зіпсую стосунки з патером Томасом. Але все це я вже казав. Ви самі взяли на себе повну відповідальність. Отже…

– Ви старий фарисей, – буркнув Ерріс, який невідомо чому був у чудовому настрої. – Навіть негідник Понтій Пілат порівняно з вами людина порядна.

– Я приведу Гайлен. Уявляєте, як все піде далі?

– Нічого не знаю, – замахав руками О'Брайн. – Я тут випадково і не маю найменшого уявлення, що тут розігрується.

– Старий донощик, – лагідно мовив Ерріс.

Коли Девітт повернувся з Гайлен, вони вже зникли.

– Кажи, нарешті, Патріку, що я мушу робити, інакше я поверну назад!

– Іди! – Він міцніше стиснув її руку і повів дівчину до каплиці.

Там, як і годиться, обабіч стояли лави, в кінці середнього проходу містився вівтар. Горіло кілька свічок, перед образом богоматері лежав букет зів'ялих гладіолусів. Перед вівтарем, до якого вели три сходинки, зігнулась жінка в чорному. Справа і зліва від неї лежали милиці.

Девітт, який стояв позад Гайлен, злегка штовхнув її в серединний прохід і, ховаючись за однією з колон, так сильно хряпнув дверима, що стара Скрогг здригнулася й обернулась. Її обличчя з неприродно великими очима було вкрай втомлене. Стару змучили страх, думки про смерть Гайлен.

Поява Гайлен у білій з легким візерунком сукні посеред напівтемної каплиці смертельно вразила стару. Вона простягла руки, ніби захищаючись, якісь гортанні звуки вирвалися їй з горла. Не чіпаючи милиць, вона зробила кілька кроків до проходу і впала на коліна. Певне, вона дуже забилася, бо голосно застогнала. Нескоро її заціпенілі губи вимовили перші осмислені слова: «Боже мій… Боже мій… Це неправда… Цього не може бути!»

Гайлен, наскільки Девітт міг роздивитись у тьмяному світлі, стала така ж біла, як її плаття. Вона кинулась до матері, щоб допомогти їй підвестись.

Стара намагалася сама стати на ноги, але послизнулася на кам'яних плитах.

– Ні… ні… Я не хотіла цього… Я не знала… Боже мій, змилуйся наді мною, допоможи мені!. – вигукнула вона не своїм голосом.

І тут сталося те, чого не врахував Девітт. Надворі було тепло, і там Гайлен у своєму легенькому платтячку не мерзла. А в каплиці було набагато прохолодніше, і Гайлен кілька разів чхнула. У порожньому приміщенні, підсилене луною, чхання прозвучало особливо гучно.

Мати застигла, недовірливо витріщившись на дочку. Потім, наче великий павук, поповзла і кинулася на Гайлен, вхопила її обома руками за ноги, підвелася, чіпляючись за неї, і глухо зойкнула: «Ах!»

Гайлен схлипнула:

– Я не витримаю більше… Я поверну тобі гроші… Я скажу все… Навіть про героїн… Мені все одно, що зі мною станеться… Я признаюся…

Девітта наче хтось штовхнув у спину. Треба вийти, припинити цю сцену! Та було пізно. Він не єдиний свідок очної ставки – Ерріс і О'Брайн теж чули кожне слово. А інспектора не примусиш мовчати!

– В чому ти хочеш признатися? – оскаженіла раптом стара. – Що ти скажеш? Що ти сама – вбивця? Ти сама, безбожна повіє, ти сама!

Кощавими руками вона схопила дочку за горло, а та, інстинктивно обороняючись, уп'ялася у матір нігтями.

Щось подібне діялося тоді, коли Ейліс Скрогг стояла проти Енн, і тоді вона теж виявилася дужчою. Хватка Гайлен ослабла, дівчина знесиліла, заточилась і, коли мати відпустила її, впала на кам'яні плити. Стара, ніби скликаючи свідків, верещала:

– Ти хочеш говорити? Гаразд, говори! Кажи все, що знаєш! Що ти одержала шістсот фунтів за своє мовчання – гроші, які знайшла Енн і які я забрала собі! Ти мовчала, бо ти, підла брехухо, боялася, що я тебе викажу. Ти мовчала б навіть тоді, коли б хтось замордував пів-Кілдара! А може, ти сама вбила Лайн? Ти сама?

Девітт розумів: останнє питання було розраховане на те, щоб збити з пантелику тих, хто, як здогадувалася стара, стояв за колонами. Все інше була правда. Незважаючи на всі його умовляння бути щирою, Гайлен весь час обманювала його. Вона мовчала про смерть Енн, бо мати тицьнула їй гроші, а потім шантажувала, знаючи про її участь у збуті героїну. Але ж Гайлен знала, що мовчання може привести до небезпечних наслідків, знала, що мати не стерпить шантажистських натяків Лайн і піде на новий злочин.

Девітт вийшов у прохід, тоді з'явились О'Брайн і Ерріс.

– Ай-яй-яй! Оце несподіванка! – інспектор похитав головою. – Хто б повірив, що наша люба Гайлен здатна на таке!

– Я ж казав, що вийде не гаразд, – сказав Ерріс хрипко. – Але ж ви, сер, – накинувся він на Девітта, – ви знали це краще за інших!

– Тепер можете забрати обох, інспекторе, – сказав Девітт похмуро.

– Патріку, я тобі все поясню! – Гайлен неначе не розуміла, що сталося. – Я тобі все поясню…

– Іди, йди! Тут більше нема чого пояснювати, – буркнув О'Брайн. – Ми знаємо, що ти не вбивала Лайн. Отже, носитимеш свою гарну голівоньку на плечах. Одержиш років три-чотири, вони пролетять непомітно. Тож годі прикидатись, іди за мною сама. Ти ж знаєш, я принципово проти насильства.

Він витяг з кишені наручники й помахав перед очима Гайлен. Вона знітилась і мовчки пішла до дверей. О'Брайн повернувся до старої Скрогг:

– На жаль, мушу і тебе взяти з собою, кузинонько. Тут уже не зарадять ні бог, ні патер.

А коли та озирнулася на свої милиці, додав сміючись:

– Нехай милички тут полежать! Те, що ти бігаєш і стрибаєш, мов той олень, тепер відомо всім.

– Я завжди не терпіла тебе, Вільяме! – проказала Ейліс Скрогг спокійно.

– От і гаразд, кузинонько. Тепер іди до машини, бо я хочу до вечері бути вдома. У нас сьогодні фарширована форель, яку я страшенно люблю.

За три місяці Девітт одержав через канцелярію адвокатської контори «Редстон, Клабб і Девітт» листа від Ерріса. Він був написаний на пожмаканому клаптику паперу і коротко повідомляв, що Гайлен засуджено до двох років і трьох місяців з конфіскацією майна. Фінніген дістав півтора року за контрабанду. Джойс – два за підпал.

Судити місіс Скрогг відмовилися: її поклали у тюремну лікарню для душевнохворих.

Після цього Девітт довгий час не знав більше нічого, аж поки одного вечора не ввімкнув приймач і почув радіопостановку «Мрійники Кілдара». Вона тривала півтори години. Девітт слухав, як розмовляли люди, що жили у вимріяному світі й не мали нічого спільного з дійсністю.

Ця радіовистава і ще один томик поезій швидко зробили Ерріса популярним далеко за межами Ірландії. Проте для нього це було вже запізно. Незабаром він помер у лікарні від алкогольного отруєння.

До Гайлен у в'язницю Девітт писав не раз, але відповіді не одержав.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Це ж несерйозно, сказав сам собі Девітт, нервуватися через таку дрібницю, як несправність «двірників» на вітровому склі, проте, вона отруїла йому всю поїздку. Ще й погода видалася поганюща. Дощ і туман, мокре шосе не давали можливості розвинути швидкість, вищу за вісімдесят кілометрів. Щоб позбутися похмурого настрою, який, власне, спричинився до цієї несподіваної подорожі у свят-вечір, Девітт увімкнув радіо і шукав на шкалі так довго, поки не зловив концерт класичної музики: передавали третю сюїту Баха. Завжди, коли він вмикав приймач або телевізор, його проймало відчуття таємничості навколишнього світу. Але цього разу навіть звуки фортепіано не могли відвернути його від думок про Гайлен.

Минуло чотири з половиною роки після трагедії у портовому містечку. Довідавшись, що стара Скрогг знов оселилася в притулку, Девітт вирішив побачитися з нею.

У притулку світилися тільки високі вікна їдальні, де мешканці зібралися на свят-вечір. Тихо відчинивши двері залу, Девітт побачив яскраво освітлену ялинку, обвішану ліхтариками та блискучими кулями. Довкола неї сиділо чоловік п'ятнадцять, нерухомо втупившись у полум'я свічок. Девітт мав чудову пам'ять на обличчя і одразу помітив, що серед них було лише чоловік зо два з тих, кого він бачив тут колись. Решта, певне, спочивала вже на цвинтарі.

Якийсь дідок виступив наперед і притиснув підборіддям скрипку. Він заграв різдвяну мелодію, і кволі голоси почали підспівувати.

Ейліс Скрогг у залі не було.

Служниця провела Девітта нагору. Стара Скрогг нерухомо сиділа в кутку своєї кімнати в чорному шкіряному кріслі, неначе спала з розплющеними очима.

Девітт підійшов ближче, і стара захихотіла.

– Ніхто не вірить, що оця, на картині, – показала вона пальцем на богоматір, – кожного вечора натирає мої подагричні ноги мурашиною кислотою. Але, їй-богу, вона це робить! І чого це вона була така дурна і вішалася на Фіннігена! Чіпляла в коси білу гвоздику і чепурилася, але чоловіки тільки сміялися з неї. Отакий світ, мій пане! Любий господь прислав вас по мене?

Девітт сів і грубо обірвав її.

– Годі прикидатися! Було б добре, якби ви справді збожеволіли. Але це так малоймовірно, як і все інше!

– Де ми бачились?

– Ви прекрасно знаєте, коли й де ми бачились!

– Що б, на вашу думку, зі мною сталося, якби я не була така розумна, – сказала раптом місіс Скрогг цілком нормальним тоном. – Бачите, як вчасно я сховала свої гроші в гарному зеленому полив'яному горщику і закопала його під опалим листям у потаємній місцині. Я не така дурна, щоб довіряти свої гроші банкам, – додала вона і знов захихотіла: – Кожен сподівається, що гроші залишу саме йому. Та я роблю так, як мій Джером – усіх дурю!

– Скільки ж ви закопали? – спитав Девітт.

– Вісім тисяч фунтів, – відповіла стара без вагання, неначе їй кортіло висловитися хоч раз без усяких викрутів. – Вони хотіли забрати в мене всі гроші, бо ви сказали, що ці фунти нажиті на контрабанді отрутою. Але я не дурна! Нехай спробують знайти їх. Не знайдуть ніколи! Тепер усі плазують переді мною, доглядають і підглядають, а я роблю точнісінько так, як негідник Джером, точнісінько!

– Ви знаєте, де Гайлен? – спитав нарешті Девітт. Але стара наче й не чула.

– Коли я вийшла за Джерома – ах! тоді я була щаслива! – Очі її ожили. – Знаєте, тоді була я на голову нижча за всіх дівчат, мала криві зуби, а з носом своїм не змогла б виграти на конкурсі краси навіть череп'я від квіткового горщика. Але я мала невеличку спадщину – двісті фунтів. Це були неабиякі гроші на той час, і це вирішило мою долю. Красень Джером одружився не на Марії і не на Бессі, а на мені, чесно кажучи – на моїх двохстах фунтах. А я, дурна гуска, місця від щастя не знаходила. Для нього ж я була крива смердюча гава, годна тільки чоботи з нього стягувати. Порпалася з ранку до вечора, щороку ходила вагітна, щороку народжувала дитину, але тільки ці три дочки лишилися. А він собі розважався… Але тепер його вже нема, давно нема, а я живу і житиму до дев'яноста років. І всі вони будуть про мене піклуватися, будуть мене доглядати, мріючи добратися до чудового полив'яного горщика, повного грошей. Але навіть після смерті я їм таке встругну! До грошей не доберуться! До моїх грошей!

– Де Гайлен? Що вона робить? – повторив Девітт.

Стара мовчала хвилин п'ять, потім, ніби прокинувшись, сказала тихо:

– Бідна дівчина! Як тяжко жилося їй у перші роки після в'язниці!

– Чому ж ви їй не допомагаєте? Вона в Кілдарі?

Скрогг пильно подивилася на нього, примружила очі:

– Ви здавалися мені дивною людиною ще тоді, коли я вперше вас побачила. Я їй допомогла, але не питайте чому. Зрештою, через неї я мало не загинула, та незважаючи на це… Не повірите, але якби ви побачили Гайлен сьогодні, то переконалися б: вона щасливіша за нас. Вони з Фіннігеном побралися, мають у Лондоні аптеку чи, здається, пральню, – весь час забуваю…

Девітт підвівся. Кімната видалася йому раптом не такою похмурою, доля старої Скрогг не такою жахливою. Він спромігся навіть пожартувати:

– Ви скажете мені, де закопано той зелений полив'яний горщик з вісьмома тисячами фунтів?

Вона думала довго й серйозно, потім усміхнулася:

– Гаразд, відкрию вам свою таємницю, але дайте слово, що не прохопитесь нікому. Жодного пенні не одержить від мене ні церква, ні мій побожний Джойс, ні О'Брайн, ні Гаккетт, ні будь-хто! Все візьме Гайлен! А вони нехай хоч луснуть від злості. Вона єдина нічого не випрохувала в мене, вона єдина навіть сьогодні, у свят-вечір, не прийшла сюди, щоб здобути мою прихильність. Отож… Підійдіть до мене, нахиліться, я скажу вам на вухо, – звеліла стара. А коли він нахилився до неї, сказала:

– Ти теж дурник! Якщо тоді з мене нічого не витягли, гадаєш, що тепер я не зможу тримати язик за зубами?

За півгодини Девітт зупинив машину на базарній площі Кілдара. Хоч свят-вечір був у розпалі й на вулиці можна було зустріти тільки випадкову людину, він помітив, що містечко вже не таке занехаяне, як раніш. Сяяли нові вуличні ліхтарі, над магазинами миготіли неонові реклами, чисті вітрини були зі смаком декоровані.

Перша стежка привела до будинку О'Брайна – вийшовши на пенсію, він жив тепер у провулку Лінкольна. Девітт хотів був подзвонити, аж тут в одній з кімнат першого поверху спалахнуло світло. Крізь прозорі гардини все було добре видно.

О'Брайн стояв посеред кімнати, неначе вагався, до чого насамперед взятися. Потім сів за стіл, на якому стояла різдвяна ялинка з вигорілими свічками. З-поміж різноманітних подарунків перед ним лежав альбом з марками. О'Брайн з радісним обличчям розгорнув його. Він сяяв, мов той хлопчик, котрий одержав нарешті довгождану іграшку. Боязко зиркнувши на двері, шугнув раптом до письмового столу, де стояла таріль з печивом. Одне він поклав до рота, кілька запхав у кишеню. Потім спокійно вимкнув світло і вийшов з кімнати.

Вибравшись на вулицю, що вела до старої рибальської гавані, Девітт уже здалеку побачив відбудований готель «Блідий місяць». Нові мури мали пісковий колір, чотиригранні балки пофарбовані у зелене. Будинок справляв приємне враження. Але Девітт не мав бажання заходити туди. Він уже хотів повернутися назад, як почув кроки. Це йшов од своєї халупи О’Гвінн з мішком за плечима, і Девітт вловив брязкіт металу. Коли ж О’Гвінн, як завжди напідпитку, наблизився, бурмочучи пісеньку, Девітт вийшов із затінку і гукнув його. Старий перелякано впустив мішок, наповнений поламаними металевими вінками, за які О’вінн сьогодні, у свят-вечір, сподівався дістати трохи віскі.

Впізнавши Девітта, старий усміхнувся:

– Ну й служба у вас – чесних людей серед ночі лякати! Невже вам не можна, як іншим, у таку пізню пору грітися в ліжку?

Відчинилися двері готелю, на вулицю вийшли молодик з дівчиною. Акцент свідчив, що вони не ірландці. Молодик сказав:

– Бридка волога холоднеча та й більш нічого! У нас, в Осло, тепер лежить сніг.

Дівчина зітхнула:

– Зате тут все чарівне, мов у казці. Коли вони відійшли, О’Гвінн промовив:

– Ех, якби замість старого бляшаного мотлоху то був букет троянд! Мав би тоді якусь пару шилінгів!

Девітт поклав йому в долоню кілька монет і пішов до своєї машини.