Текст книги "Позичене обличчя"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На порозі кімнати Енн, прикипівши поглядом до повішеної, стояла молода жінка в сірому дорожньому костюмі. Девітт упізнав її одразу. То була середульша з трьох сестер, білява Лайн. Вона щойно ввійшла до будинку: біля її ніг стояла валізка, на підлогу впала рукавичка.

Девітт кількома словами пояснив Лайн, хто він. Вона ввійшла до пивного залу. Тільки тут Лайн ніби збагнула, що сталось, і розридалася.

Проте дівчина опанувала себе напрочуд швидко: вона розповіла Девіттові, що прибула вранішнім поїздом з Дубліна, і додала, що вчинок Енн їй абсолютно незрозумілий. Правда, останнім часом Енн була дуже стурбована, забагато пила, але хто б міг подумати, що вона може вчинити таке, заподіяти собі смерть…

– Я не вірю, що це самогубство, – з притиском проказав Девітт.

– Що? Гадаєте, її хтось убив? – наче вжалена, підскочила Лайн. – Хто ж міг це зробити?

– Той, кого добре знала ваша сестра і кого ви теж, напевне, знаєте.

Лайн зняла капелюшок і потерла чоло, наче в неї боліла голова. Коротко підстрижене розпатлане волосся робило її схожою на школярика, котрий довгий час уникав перукаря. Але круг очей дівчини помітні були старанно загримовані зморшки, очі налиті втомою і смутком, а м'який чуттєвий рот виказував розчарування і гіркоту, – все це старило її. Здоров'ям вона теж, либонь, не могла похвалитися: безкровна шкіра, під очима сині глибокі півкола.

– Не знаю людини, котра мала б якусь причину вбивати Енн, – мовила вона тихо. – У неї не було ворогів.

– Чия це перлина? – Девітт підніс камінець до її очей. – Ви повинні знати. Гляньте, як міниться проти світла, – то чорна, то червона! Чия вона?

– Не знаю, – відповіла Лайн після хвилинного роздуму. – Де ви її взяли?

Девітт пояснив. Дівчина знову сказала, що ніколи раніше її не бачила.

– Вашу сестру вбив той, хто почувається тут, як риба у воді, і вбив тому, що вона щось знала. Що б це могло бути?

Лайн не розтулила уст. Девітт, який сидів спиною до дверей, обернувся.

Незважаючи на свою огрядність, інспектор О'Брайн майже нечутно зайшов до приміщення.

Вгодований інспектор, здавалося, над усе в житті цінував спокій. Він був байдужий і до більшої зарплати, і до просування по службі. Кохався у бджільництві, збирав марки, здобувши в усіх кілдарських філателістів репутацію небезпечного хитруна. Любив попоїсти і випити. Начальство любило його за те, що інспектор ніколи не потикався із складними проблемами. Контрабандисти – за те, що він волів дивитися на них крізь пальці. О'Брайн не мав у маленькому містечку жодного ворога.

Вислухавши Девітта, О'Брайн подався до кімнати Енн. Лагідно торкнувшись руки небіжчиці, перекреслив здогади Девітта:

– Ай-яй-яй! Хто б міг чекати цього від Енн! Така гарна, життєрадісна дівчина! І раптом викинула такого коника! Та ще й у святу неділю! Бідна дитина! Нумо, містере Девітт, знімемо бідолаху, і я покличу нашого священика. Ми йому скажемо, – ну, що ми скажемо? – що бідна дівчина впала з драбини і вбилася.

Девітт промовчав. Енн поклали на ліжко, накрили простирадлом.

– Чудові троянди! – О'Брайн підійшов до столу і понюхав букет. – Яка пишнота!

Лайн стояла біля ліжка і порожнім поглядом дивилася на простирадло. Лише тремтіння уст виказувало її хвилювання. Почувши про троянди, вона збентежилась, підійшла до інспектора і раптом скрикнула:

– Ці троянди я поклала у четвер на батькову могилу! Я їх сама зв'язала цією голубою ниткою.

«Старий О’Гвінн, видно, недаремно вкрав саме цей букет – за цим щось приховується», – подумав Девітт.

Інспектор хотів поставити кілька запитань Еррісу. Але двері його кімнати були замкнені.

Між ріденькими бровами О'Брайна з'явилося кілька зморщок.

– Хлопець спить, напевно? Ай-яй-яй! Щоб отак надудлитись! Це вже занадто. А втім, чому б йому не пити? Чи не почуває він себе щасливішим за того, хто все життя цідить саму воду?!

Виголосивши таке глибокодумне міркування, він хотів був піти геть. Проте Девітт постукав у двері. Мертва тиша!

– А чи не пішов хлопчисько погуляти? – спитав О'Брайн.

Коли вони повернулися до пивного залу, інспектор сів на стілець, шумно зітхнув і закурив сигарету.

– Час складати протокол! Правда, перед цим непогано було б випити кави. Кава діє благотворно. Надто після такої історії. Ай-яй-яй! Тільки коли станеться щось страшне, починаєш цінувати життя – запашну сигару, смак віскі, партію в покер. Невже це зробив Ерріс? – запитання прозвучало несподівано.

З першого погляду інспектор викликав у Девітта антипатію. Особливо неприємний був його зовсім недоречний оптимізм. Рот О'Брайна, облямований щетинистою бородою і вусами, був дуже малий, і коли інспектор випинав губи, то ставав схожий на свиню. Водяві очиці посилювали цю схожість.

– Це міг зробити кожен, хто добре орієнтується в лабіринтах будинку, – відповів Девітт. – Ерріс, Лайн або ж отой Фінніген.

– Ви й про Фіннігена знаєте? Похвально, похвально… – лопотів О'Брайн. – Взагалі я про вас чув. Один з моїх дублінських колег відпочиває в Кілдарі, він дещо про вас розповідав. А щодо Фіннігена, то він загалом не такий уже й поганий хлопець. Я б сказав, у нього золоте серце. Має батьків і вісім братів і сестер, а землі не вистачило б і на трьох. Без Фіннігена вони б з голоду вмерли. Отже, що ми маємо зробити? Пустити поголос про вбивство, хоч нічого не доведено? Наберемося зайвого клопоту. Тому пропоную дещо інше. В Кілдарі ми оголосимо, що Енн заподіяла собі смерть внаслідок душевного розладу. Офіційний рапорт я затримаю на два дні. За цей час ви можете зібрати всі варіанти заповітів і встановити, хто ж тепер успадкує Скроггове добро. Крім того, ви зможете спокійно вивчити, що тут насправді сталося. Як знайдете що-небудь, складемо протокола… Згодні?

Девітт відчував, що інспектор нещирий з ним. А коли він знає більше, ніж каже, то що він має на меті?

– Ви близько знайомі з родиною Скроггів? – ніби між іншим поцікавився Девітт.

– Атож, – з готовністю відповів інспектор. – Я їхній далекий родич і частенько гойдав Лайн на колінах, коли вона була ще малим пустотливим дівчам.

І Енн так само.

Він потер вказівним пальцем під лівим оком, наче витираючи сльозу, й повів далі вже по-діловому:

– Вам, очевидно, відомо, що, крім усіх заповітів, які вже знайдено, має бути ще один, захований Скроггом десь тут, у будинку. Згідно цього, останнього, дружина його позбавлена спадщини, всі гроші відписано трьом дочкам.

– Саме тому я прибув сюди, – уточнив Девітт.

Він слухав О'Брайна неуважливо, поринувши в роздуми про те, яке відношення може мати інспектор до смерті Енн. Злочинець, очевидно, знав, що О'Брайн його вигородить.

– Не збивайтеся на манівці, – застеріг Девітта інспектор, наче вгадав його думки. – Ми часто читаємо в газетах, з якою неймовірною хитрістю діє вбивця і з яким неймовірним умінням поліція викриває його. По-перше, все це казки. По-друге, ми в Кілдарі, маленькому рибальському селищі, де такого, як у Нью-Йорку чи Лондоні, не трапляється.

Лайн принесла каву, і він з насолодою вихлептав її.

– Люди тут нужденні, лагідні, побожні, у переважній більшості дуже скромні у своїх прагненнях. Правда, трапляється, іноді дружина підсипле чоловікові до кави чайну ложку отрути… Наша кава теж має якийсь дивний присмак. – О'Брайн засміявся і насварився на Лайн вказівним пальцем. – Трапляється також різанина й інші такі жертви. Але це нікого не вибиває з колії звичайного життя. Щось мені недобре, – несподівано мовив він.

Тремтячими пальцями О'Брайн розірвав комір сорочки – йому, раптом забракло повітря; очі дивилися перелякано, мов у дитини, яка ні за що дістала від матері ляпаса.

«Прикидається?» – подумав Девітт. Але ядуха, блідість обличчя свідчили, що інспекторові справді погано.

З несподіваною для нього рішучістю О'Брайн раптом встромив у рота товсті пальці і виблював.

Віддихавшись, інспектор напрочуд спокійно сказав:

– Моє щастя. Якби вчора я не наївся пиріжків, а сьогодні вранці не полив їх склянкою сметани, мене спіткала б доля любої Енн. У всякому разі це натяк, якого не можна ігнорувати. Чи не так, Девітте?

Лайн, ошелешена і перелякана, стояла поруч.

– Витри підлогу, дитинко, – мовив О'Брайн. – А тепер ходімо на кухню, подивимось, як це могло статися.

Приміщення кухні було досить просторе, з плитою, спорудженою років півтораста тому. Димар був ще старіший. Товстий шар кіптяви вкривав його сіре тіло і тхнув гостро та неприємно. Посеред кухні стояв вишаруваний, аж блискучий стіл. Підлогу було викладено червоно-бурою цеглою.

Одні з трьох дверей вели на чорний хід і були зсередини заґратовані. Другі відчинялися до пивного залу, треті – на дерев'яні сходи.

– Перш ніж варити каву ти заглянула у кавник? – звернувся інспектор до Лайн.

– У кавнику не було нічого, – відповіла дівчина. – Я витерла його.

– Чим? – спитав О'Брайн, вдивляючись у двері, що вели на сходи.

– Рушником, – Лайн показала на край плити, де лежала ганчірка.

– Чистою її не назвеш, – О'Брайн підніс ганчірку двома пальцями до носа, нюхнув, гидливо кинув. – Не забудь, люба, я тримав тебе на хрестинах оцими руками, і коли я застукав тебе з твоїм першим полюбовником у повітці, то й словом не прохопився твоїй неньці. Хтось хотів спровадити дядечка О'Брайна на той світ, і я дізнаюсь, хто саме!

– Я не дивилася в кавник, – зізналася Лайн, кусаючи губи.

– Хвилинку, інспекторе, – втрутився Девітт. – Скажіть, Лайн, чи виходили ви з кухні бодай ненадовго?

– Так.

– Чому?

– Мені треба було до туалету, – відповіла вона після секундного вагання.

– А коли повернулися назад, не помітили тут нічого підозрілого?

– Ні.

– Казна-що, – зітхнув О'Брайн. – Треба все обшукати. Дух не міг цього зробити, то була людина, хоч я й не збагну, за віщо мене хотіли порішити – я ж ніколи й нікому не зичив зла.

Вони обстежили будинок від підвалу до горища, відчиняли кожну шафу, кожну скриню, але даремно.

Нікого не знайшли і в найглухіших закутках, у сараї, на подвір'ї, у пральні, де лежали порожні ящики з-під пива.

Девітт перейшов двір, зупинився на краю скелі. Схилом її з берега в'юнився шлях.

Зловмисникові скелі могли правити за найліпшу схованку.

– Куди веде ця дорога? – Девітт обернувся до Лайн та інспектора.

– До Чезвіка, – відповіла Лайн. – Але їздять нею дуже рідко, шофери воліють краще об'їхати, ніж труситися на вибоїнах.

Почав сіятись дощик, і вони повернулися до будинку. Інспектор і Девітт сіли у пивному залі, а Лайн знову подалася на кухню.

– Що, коли це зробила сама Лайн? – раптом сказав О'Брайн.

Така думка не полишала і Девітта.

– Але навіщо це їй? Важко пояснити.

О'Брайн кивнув головою.

– Хоч воно ще й рано, але, беручи до уваги все, що сталося, пропоную випити віскі.

– Я не п'ю.

– Ти ба! – здивувався О'Брайн. – Не курите, не п'єте, може, й жінок не любите? Ви одружені?

Девітт усміхнувся:

– Теж ні.

– Мені це, відверто кажучи, не подобається! – Інспектор скрушно похитав головою. – Хіба це життя?

– Я не маю права гаяти час.

– Розумію, розумію. Осколок, – співчутливо пробурмотів О'Брайн.

Він підвівся, дістав з полиці пляшку, налив чарчину і вихилив одним духом.

– Чи зможемо ми розібратися в тому, що діється в цьому домі? – спитав Девітт. – Ясно одне: злочинець, хоч хто б він був і з якою метою вбив Енн, на цьому не зупиниться. Проте навряд чи отрута в каві була така міцна, щоб убити людину. Злочинець прагне чогось іншого! Але чого саме?

– А мені здається, що це була грунтовно продумана спроба здихатись мене.

– Чому ви так думаєте?

– Тому що… Ну, припустимо, хтось такий, хто добре мене знає, боїться мене. Боїться, бо підозрює, що я збагну його задуми… Припустимо навіть, що це Лайн.

– Чому саме вона?

– А чому ні? Адже тут є Фінніген, котрому всі три сестрички не тільки люб'язно усміхалися… – інспектор урвав мову, побачивши Лайн, що повернулася з кухні. Вона тримала в руках тацю з кавником, чашками і цукром.

– Цього разу можете бути спокійні, – з ледь помітним усміхом сказала Лайн. – Я сама покуштувала. А твоя підозра, дядечку О'Брайн, просто ідіотизм!

– Ти підслуховувала?

– А що ж ти думав! Не пропустила жодного слова з вашої розмови. Тільки все, що ти тут плів, нісенітниця, та й годі!

– Ви, мабуть, дивуєтесь, Девітте, чому я не піддаю цю малу справжньому допитові – з викручуванням пальців, з яскравим світлом в очі, таким сильним, щоб розтопити будь-який грим? Але в нас все не так просто. В Кілдарі всі одне одного знають, і ніхто не може всерйоз ні з ким посваритися, бо це призведе до розголошення обопільних таємниць і перетворить життя в цьому чарівному містечку на справжнісіньке пекло…

– Ви сказали, Лайн, – перебив Девітт інспектора, – що прибули з Дубліна ранковим поїздом. Де ваш квиток?

– А це вас не обходить!

– Слухайте, – тон Девітта став суворим і твердим, – якщо ви й далі будете гратись у кота-мишки, то можете легко опинитися в Дублінській жіночій в'язниці. А там розмовляють зовсім інакше! Отже, де квиток?

– Дядечкові О'Брайну ти можеш показати отой маленький шматочок картону?

– Цього вона зробити не може, – сказав Девітт. – Бо не сьогодні приїхала сюди, а ще вчора ввечері. Я довідався в залізничній квитковій касі.g.

– Ай-яй-яй! Це мені зовсім не подобається, люба дівчинко. Де ж усе-таки ти була вчора вночі? Чи маєш те, що зветься алібі?

– На бога, дайте мені спокій!

Плямкаючи і цмокаючи, О'Брайн з насолодою допив каву, підвівся, взяв свій капелюх і, тамуючи зітхання, сказав:

– Таким робом, я бачу, ми не просунемось ні на крок уперед. Але незабаром обід, а дружина не любить, коли я порушую режим харчування. Та й зголоднів я. Отже, бувайте…

Біля дверей він обернувся:

– Не виливай кави, Лайн, отої, що так зашкодила мені. Я пошлю її нашому лікареві Орпену, він зробить аналіз, а Фаркварт потурбується про відбитки пальців і все інше. Побачимо, що вони покажуть. Я звелю також розшукати Ерріса. А тим часом на все добре, дівчинко! Ви, цербере, не дивіться на неї так злісно. Бачите, як вона страждає…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

О'Брайн вийшов, і Лайн сіла на стілець.

– Як же це пояснити? – спитала вона Девітта злякано. – Невже хтось встиг принести отруту в кухню, поки мене тут не було? Тоді він і досі тут.

– А що, як він був тут, і хтось із нас трьох (ми ж обшукували кімнати не разом) бачив його, але нічого не сказав… – міркував Девітт уголос.

– Гадаєте, О'Брайн замовчує щось?

– Цілком можливо.

– Якби ви жили в Кілдарі, – сказала вона без будь-якого зв'язку, – то теж полізли б у зашморг. Боже мій милий, одне й те саме, день у день! Що ви варите на обід, місіс Келлі? Ах, вона швендяє тепер з молодим О'Вілом. Ні, невже він справді хворий?..

– Чому ж ви не поїдете звідси? Світ великий – подалися б до Англії, Канади, Австралії…

– Тому, що це не в моїх силах, тому, що… Та хіба вам не однаково?

– Тому, що кохаєте Фіннігена?

– А якби й кохала – що з того? Я заздрю Енн! Хоч вона навряд чи страждала тут. – Лайн притулилася до викладеного з грубих каменів каміна, на полиці якого стояли мідні кухлі, олив'яні тарілки. Чорна паща каміна скидалася на вхід до пекла, яке могло нараз проковтнути її.

Девітт сказав:

– Якщо ви під час обшуку будинку бачили когось або помітили щось підозріле і мовчите, то робите жахливу помилку, котра може коштувати вам життя.

– Ну й що? Мені без п'яти хвилин двадцять. Не більш, ніж через десять років, я шкодуватиму, що ваше пророкування не збулося.

– Шкода, що ви не довіряєте мені. Я не з тих найманих мисливців за людьми, я просто добре знаю, що народжує злочинців. Злидні, темрява, хвороби…

– У вас багато грошей, Девітте?

– Для мене вистачає.

– Успадковані?

– Ні, я заробив їх сам.

– Як адвокат?

– О, ні. Головним чином, за кілька книг, які я написав.

– Ви, мабуть, вважаєте себе розумнішим за інших. Так?

– Іноді так.

– Тоді йдіть під три чорти зі своєю зарозумілістю! А мені дайте спокій. Від мене ви нічого більше не довідаєтесь.

– Коли прийдуть О'Брайн з лікарем та фотографом, будьте з ними люб'язні. —Девітт не надав цьому несподіваному вибухові почуттів ніякого значення. – Я не знаю, що він задумав, але не ображайте його даремно. Такі товстуни бувають інколи надто злопам'ятні. І ще – коли я не повернуся до вечора, обіцяйте мені не ночувати тут.

– Припустимо, я на мить сприймаю вас серйозно…

– Можете сприймати, як вам заманеться. Але затямте – добре організованій поліції вдається здебільшого швидко знешкодити банду найтяжчих злочинців, навіть коли вона складається з досвідчених «спеціалістів». Зовсім інша річ, коли вбивство трапляється в родинному колі – скажімо, жінка вбиває свого чоловіка, бо хоче вийти заміж за коханця, чи син убиває матір, бо йому не терпиться одержати спадщину. Тут поліція часто безсила, тому що вбивця добре знає звички своєї жертви. Ходімо, може, мені вдасться це наочно пояснити.

Він схопив Лайн за руку і повів її на кухню. Перед шафою з посудом зупинився. На полиці стояла банка з кавою, цукорниця, кавовий млинок, банка на рафінад.

– Отут банка випала у вас із рук. Так? – Девітт нахилився і пальцем торкнувся підлоги, де ще й досі лежали ледь помітні крихти цукру.

– Так. Банку було важко відкрити, і вона вислизнула з рук, – зізналася Лайн без вагання.

– А де вона стояла?

– Я принесла її з комори, бо цукорниця була порожня. Тепер пригадую: Енн знайшла бляшанку минулого тижня в батьковій кімнаті. Що ви робите?

Девітт висипав цукор, вибрав одну грудочку і лизнув.

– Так я й думав, – задоволено вигукнув. – Героїн! Тепер ясно, звідки взялися вісімнадцять тисяч фунтів!

– Нічого не розумію, – мовила Лайн.

– Перш ніж О'Брайну стало недобре, я випив ковток кави, але вона не зашкодила мені. Отже, «отрута» була не в каві, а в цукрі.

– Але ж ви теж брали цукор?

– Так, саме це мене спершу й спантеличило. В цукорниці, яку ви принесли, лежали різні грудочки. Ось одна з них. Ясна річ, це не отрута, інакше О'Брайн був би вже в лікарні. Це героїн, гидкий наркотик, який контрабандою завозять до Ірландії переважно із Штатів. Ваш батько, певне, брав участь в його перевезенні, тільки так можна пояснити розміри його банківського рахунку, які в нашій конторі, м'яко кажучи, викликали подив.

– Батько займався контрабандою героїну? – Лайн була вражена. – Ніхто з нас і не здогадувався про це!

– Виходить, він діяв дуже обережно. А тепер давайте ще раз спокійно оглянемо кімнату Енн.

Відколи Енн вкрили простирадлом, ніхто більше не підходив до неї, і Лайн стало моторошно, коли вона побачила голу руку сестри, що вислизнула з-під простирадла і звисала з ліжка.

Кілька пелюсток троянд, що стояли на столі, впали на останній лист Енн. Девітт здмухнув їх і почав пильно розглядати аркуш. Вийнявши з кишені лупу, ще раз переглянув папір, придивився до почерку, не пропускаючи жодного слова, жодного розділового знака, і нарешті побачив, що помилявся: ніхто не примушував Енн писати листа, як він гадав спершу! Дівчина сама написала його, з доброї волі! Це було видно і з того, що літери «С» і «К» мали додаткові штришки-прикраси. Їх міг вивести тільки той, хто не квапився. Деякі слова Енн навіть розмалювала, як це роблять тоді, коли обмірковують, що писати далі. Привертало увагу й те, що папір всіяний розпливчатими цятками, форма яких свідчила, що це засохлі сльози.

Отже, пишучи, Енн роздумувала, плакала, зважувала кожне слово. Коротше кажучи, листа вона писала без примусу.

Ці висновки, на думку Девітта, давали ключ до розуміння всієї трагедії. Не тому, що свідчили про самогубство Енн (у це Девітт не вірив!), а тому, що саме вони доводили: дівчину міг убити тільки той, хто близько знав її, проник у найбільшу таємницю її життя.

Хто ж це був?

Лайн?

Ерріс?

Фінніген?

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Незважаючи на туман, що клубочився над землею і морем, було тепло, наче влітку. Як завжди, густий туман поглинав усі звуки. Навіть квиління чайок звучало не так пронизливо.

Сидячи на скелі, Девітт задумливо дивився на море, потім перевів погляд на готель, де залишив Лайн. Після розмови з нею він зателефонував з поштамту до агентства «Меркурій» (спеціалізація: розлучення, поділ, а також охорона рухомого і нерухомого майна) і до Дубліна. Трубку зняв сам Клагг. Девітт попросив його з двома співробітниками приїхати завтра до Дроеди. Покінчивши з цими справами, побрів через базарну площу до шкіряної майстерні Сліма Джойса, брата овдовілої місіс Скрогг.

Джойс був високий, надзвичайно стрункий як на свої п'ятдесят років.

Вітання, яким він зустрів Девітта – «Хай всемогутній господь боронить і тебе!» – прозвучало досить погрозливо.

– Слава Всевишньому, – покірливо відповів Девітт.

Він сказав, що хоче купити гаманець, і Джойс одразу облишив манери проповідника і досить діловито повів мову про ціну та якість товару.

Девітт вибрав собі гаманець, заплатив, не торгуючись, названу ціну і ніби мимохідь поцікавився, чи Джойс часом не родич Енн Скрогг. Майстер сумовито кивнув головою і в свою чергу спитав, чи Девітт, бува, не той пан, що першим довідався про передчасну смерть дівчини. Питання було суто риторичне, бо Джойс, певно, як і все містечко, давно вже знав про Девітта й про все, що сталось у готелі.

– Я завжди казав: де не визнають бога, там оселяється сатана! Це проклятий дім! Прокляття лежить на ньому з давніх-давен.

Девітт почав розпитувати про готель, натякнувши, що писатиме до газети, яка добре оплачує цікаву інформацію.

Джойс відразу поцікавився:

– Скільки, кажете, платять?

– Фунт, коли інформація чогось варта.

– Хіба ви не знаєте, що Енн – земля їй пером! – моя племінниця, а місіс Скрогг моя сестра?!

– Для нашої газети це вельми важливо.

Джойс пустив Девітта за прилавок і відчинив двері, що вели в глиб приміщення.

Вони ввійшли до великої кімнати. Тут стояв різальний стіл, швейна машина і прес, купою лежала шкіра.

Погляд Девітта зупинився на образі Ісуса над швейною машиною. Джойс удав, ніби молиться, відтак гарячково заговорив:

– Він був язичник і вмер як язичник! Знаєте, де він тепер? Там! – майстер показав на підлогу. – У найглибшій з усіх печер! Має тепер по заслугах. Він не вірив у бога, зраджував дружину, шукав тільки втіхи та насолоди. Але тепер… Господи, будь до нього милостивий! Якби він додержав свого слова, я б молився на нього, а так – нема йому прощення! Адже він обіцяв відписати майно церкві й цим очиститись од гріха! Та це було звичайнісіньке лицемірство. І за це йому кара, справедлива кара!

Майстер Джойс втягнув носом повітря, його кощаве обличчя переможно світилося.

– Кому ж він одписав свої гроші?

– Уявіть собі, моя сестра, котра заслужила все, одержить лише половину.

– А другу половину?

– Її він одписав трьом своїм дочкам. Та це ще не все. Я чув, ніби він сховав десь останній заповіт, за яким доньки успадковують всі гроші. Але всемогутній бог – це ви обов'язково підкресліть у своїй газеті – цього не дозволить. Сказано: жодна пилинка не падає без його волі, і то була господня воля, що найстарша з цих трьох шлюх опинилася в зашморгу. Пробувала покінчити іншим способом – не вдавалося. Цього разу вийшло!

Девітт, який удавав, ніби все ретельно занотовував, перестав писати.

– Вона й раніше намагалася заподіяти собі смерть?

– Відколи Енн захворіла на виразки, – а це теж не випадково, – вона двічі пробувала отруїтися.

«Так он звідки лист! – подумав Девітт. – Енн могла написати його перед однією з таких спроб. А хтось потім забрав листа, щоб скористатися ним при нагоді».

– Якби гроші дісталися моїй сестрі, так далеко не зайшло б. Сестра – благочестива душа, віддана церкві. Натерпілася бідолаха… – Джойс схопив зі столу ніж і пальцем випробував його гостроту.

Отже, місіс Скрогг, очевидно, хотіла оскаржити заповіт. Вона ненавиділа дочок, батькових улюблениць…

У блискучому склі образа на стіні Девітт побачив Джойсові очі й прочитав у них не фанатизм, а щось зовсім інше. Погляд Джойса був пронизливий, хитрий – погляд людини, яка ретельно замасковує свою справжню сутність. І ще щось неясне, невловне. Девітт заплющив очі, спробував зосередитись.

Гострий ніж у Джойсовій руці! А на шкурах, наготовлених для нових виробів, у різних місцях видніли численні проколи. Але ж тварині не встромляють ножа куди попало – у живіт, спину, в боки, не псують шкуру! Хто ж це робить? Невже оцей святенник?

Девітт підвівся, вийняв з гаманця фунтову банкноту і поклав на стіл перед Джойсом.

– Ви розповіли багато цікавого, дякую. А вироби у вас чудові! Мені якраз потрібна дорожня сумка.

– Зробимо все, що побажаєте. Дешево і високої якості. Не те, що в місті, де бракороби правлять великі гроші за свою халтуру.

– Я б хотів сумку з телячої шкури, такого кольору, як оця. – Девітт підняв з купи одну і тримав її проти світла. – Ви самі чините шкуру?

– Авжеж. На інших ніколи не покладаюся…

– Здираєте шкуру теж самі?

– Все роблю сам, від закупівлі тварин аж до пришиття останньої пряжки. Навіщо ж віддавати різникові й чинбареві більшу частину заробітку та ще й одержувати потім поганющу шкіру?

Девітт пояснив, якою має бути дорожня сумка, і дав майстрові два фунти задатку. Вони розпрощалися, задоволені один одним.

Джойсова оповідь кидала нове світло на драму в готелі. Девітт згадав фамільне фото Скроггів, схожість трьох сестер з батьком.

Така ж разюча схожість була між Джойсом та його сестрою. Майстер тішився, вбиваючи тварин, це людина жорстока й дуже хитра, його побожність – тільки маска. Невже й сестра така сама? І як усе це пов'язане зі смертю Енн? Прояснити це зможуть до певної міри аналізи, які велів зробити О'Брайн. До нього Девітт і попрямував.

О'Брайн прийняв його на кухні – стояв у квітчастому фартусі біля столу і дерев'яною качалкою розкачував тісто. Інспектор готував слойки.

– Тісто нікудишнє, – мовив спокійно. – Доведеться покласти більше повидла.

– Аналізи Енн уже готові? – спитав Девітт.

– Ви здивуєтеся, коли я скажу, що було в моїй каві.

– Героїн.

О'Брайн випнув губи і здивовано втупивсь у Девітта:

– Ви вже й це знаєте?

Девітт розповів, про що встиг довідатись, а інспектор, слухаючи його, намагався відкрити банку з повидлом.

– Найбільше вразила мене справа з героїном, – заговорив нарешті. – Мені навіть і приснитися не могло, що Скрогг у таку справу встряв. Але, з другого боку, я радий, що все з'ясувалося і ніякого отруєння не було. Я розмовляв з нашим мером і патером Анджелісом. Вони теж вважають, що не слід здіймати галас з приводу смерті Енн.

– Чи знаєте ви, – суворо мовив Девітт, – чим загрожує вам спроба приховати вбивство? Вам не доведеться більше ні пекти, ні їсти ваші слойки.

Обличчя О'Брайна набрало дурнувато-стурбованого вигляду.

– Що ви! Що ви! – він замахав руками, білими від борошна. – Вбивство приховати! Навпаки, я маю чудовий доказ. Наш герой, якого так домагалися три сестрички, кілька днів тому п'яний, мов чіп, розповідав комусь, що Скрогг одурив його, приховавши велику суму, котру був йому винен. При цьому наш герой бавився ножем і багатозначно натякав, що, незважаючи на це, одержить усе йому належне. Навіть коли йому доведеться вирізьбити на могилі Скроггів ще чотири ймення. А експертиза показала, що хтось ударив Енн по голові тупим предметом; можливо, то був дужий чоловічий кулак. Правда, вона могла сама на щось наткнутися…

О'Брайн витяг з горщика новий кавалок тіста, поклав перед собою на столі й посипав борошном.

– Якщо я правильно зрозумів, – обережно сказав Девітт, – ви підозрюєте Фіннігена. Його вже допитали?

– Ще ні, – інспектор посмоктав сигару. – Але скажу вам, що тепер, коли в справі почав фігурувати героїн, нам треба діяти обачніше, куди обачніше, ніж досі. Хоч між нами й Америкою лежить океан, методи тамтешніх гангстерів починають застосовувати і в такій відсталій країні, як наша. Так, так, погана історія з Енн, але є в ній і гарна сторона. Нарешті ми покінчимо з гангстеризмом! У всякому разі в межах нашого славного містечка.

– А якщо Фінніген має незаперечне алібі?

– Виключено! – О'Брайн розплескав повидло на рівненько порізаних шматках тіста. – Тут, у Кілдарі, навряд чи можна щось приховати. Мені вже відомо, кого той хвацький Фінніген обрав свідками своєї непричетності. Я можу з ними поговорити і приперти їх до стіни. Справедливості, любий Девітте, треба допомогти хитрістю. Де ж це моя Мілдред загаялась? Їй потрібно щонайменше півгодини, щоб купити десять грамів прянощів!

– Отже, ви заарештуєте хлопця?

– Ви жартівник. – О'Брайн вийняв з рота сигару й засміявся. – Чого доброго, ви ще дійдете висновку, що я хочу звалити на Фіннігена вбивство Енн, щоб прикрити справжнього злочинця.

– А чом би й ні?

– Ви людина розумна, от і здогадуйтесь самі!

– Постараюсь.

Інспектор, не знімаючи фартуха, провів Девітта в коридор.

– Оскільки рано чи пізно ви про це дізнаєтесь, – сказав О'Брайн, тримаючи руку Девітта у своїй, – я скажу сам. Коли дім Скроггів спорожніє, бо Лайн піде слідом за Енн, а Гайлен – за Лайн, а за донечками – стара мати, моя дружина успадкує левову частку майна Скроггів. Вона теж уроджена Скрогг.

Гладке обличчя інспектора аж сяяло від задоволення.

– Дякую за відвертість, О'Брайне. Я належно оцінюю її. – Девітт вивільнив свою руку з липучої руки інспектора. Якусь мить він розмірковував, потім сказав: – Однаково, відправите ви Фіннігена на шибеницю чи ні, навряд чи щось докорінно зміниться в Кілдарі…

– Чому ж ви хочете спіймати вбивцю Енн?

– Щоб її доля не спіткала Лайн, – відповів Девітт. – Я далеко не такий оптиміст, як ви, інспекторе.

Біля магазину письмового приладдя Девітт зупинився і купив дюжину листівок з кілдарськими краєвидами.

Проходячи повз церкву, Девітт почув органну музику і спів. Зайшов усередину, озирнувся довкола. Священик правив месу. Присутніх було чоловік десять, переважно старі, вбрані у чорне жінки.

Девітт сів на задню лаву, дістав з кишені листівки, поклав перед собою на пюпітр для молитовника і почав розглядати. Тихі вулиці містечка, руїни міського муру, пам'ятник на базарній площі, церква, де він сидів, готель Скроггів «Блідий місяць» – все це були для нього лаштунки, і перед ними рухався натовп мімів, жести яких він хотів збагнути… От хоч би той гробар О'Гвінн з букетом червоних троянд, проколи на телячих шкурах у Сліма Джойса, сумнівна щирість О'Брайна і його натяки на Фіннігена… Що приховується за цим, які наміри, мотиви, міркування керують діями цих людей?

Орган і спів змовкли. Девітт зібрав листівки і вийшов з церкви. Надворі він глянув через мур на цвинтар.

Навколо церкви стояли ветхі, запліснявілі надгробки.

Девітт думав про листівку, на якій був зображений готель Скроггів. Знімок зроблено з моря: сірий будинок височів між чорними скелями, що скидалися на первісний тварин чи казкові потвори.