Текст книги "Позичене обличчя"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Містечко Коннемар стоїть миль за двадцять від Кілдара, проте дорога туди надовго запам'ятається Девіттові. Спочатку вона йшла між розкішних пасовиськ з острівцями дерев – буки, дуби, горобина. Потім ландшафт став непривабливий: поля вкривало каміння дедалі більшого розміру, нарешті з'явилися скелі… Лише зрідка зустрінеш тут людину, що йде за плугом чи пасе худобу. Зелений острів – це пустка.

Девітт думав про суперечності тутешнього життя, про народ, який століттями знав тільки лихо та злигодні.

Коннемар, містечко по дорозі до Дубліна, – найкрасномовніший свідок цього. Колись містечко разом із двома тисячами гектарів найкращої землі належало лорду Річмонду. Для того, щоб на цих велетенських угіддях тримати в покорі нужденних і бунтівних ірландців, які, крім лорда, мусили годувати ще понад сто землевласників, в Коннемарі спорудили замок. Ця фортеця з високими зубчастими мурами мала загрозливий вигляд. Кам'яне громаддя паралізувало жахом всю округу і водночас будило в ірландських селян жадобу помсти. Озброєні косами та вилами, вони не раз марно штурмували її. Кожен камінь муру був политий їхньою кров'ю, а з підземелля й досі, здається, чути їхній стогін. Ірландці й досі співають старі балади про фортецю сатани Коннемара, у підвалах якої ірландську свободу прикуто до кам'яної стіни, віддано на поталу ворогам Зеленого острова.

Зовні мало змінившись, ще й нині височіла над приземкуватими будиночками похмура фортеця, але колишня її зловісна сила була зламана. Вона стала лише романтичною бутафорією для туристів. Заржавілий рицарський обладунок по закутках, старі зазубрені мечі, келихи в скляних шафах, мідні кухлі на полицях величезних камінів – все це тільки романтичне, вкрите пліснявою часу минуле.

Місіс Дороті Девін, маленьку, товсту й привітну сиву даму, орендаторку того замку, страхітлива історія цікавила лише як тема лекцій, що їх вона читала допитливим туристам. Вона захоплювалася сучасним живописом, про що свідчили репродукції на стінах її схожої на підземелля кімнати. Серед зібраних нею митців Пікассо був найстриманішим.

Місіс Девін (вона гойдалася у старому кріслі-гойдалці) помітила, що Девітта вразила її колекція, і зауважила з теплим усміхом, що молодою дівчиною цікавилася всім новим і мріяла про романтичну професію льотчиці.

– … Тоді ці крилаті машини називалися біпланами, монопланами, планерами, і кожен, хто мав жмуток дроту й кілька шматків клеєної фанери, міг таке диво техніки власноручно збудувати у своєму сараї. І коли хтось забирав собі в голову, що тільки у повітрі може позбутися земних турбот, він міг це легко зробити.

– І все ж таки ви стали вчителькою, а не льотчицею? – спитав Девітт. Він сказав старій дамі, що прибув сюди у справі заповітів Скрогга, і обмінявся з нею кількома ввічливими фразами.

– Так, але я завжди була за нове. Те, що я мешкаю на схилі віку саме тут, – справжнісінький курйоз, з якого я сміюся не менше, ніж з того, що мелю туристам, аби заробити гроші.

Одним поглядом Девітт окинув кімнату: дібрані зі смаком меблі, дорогі репродукції на стінах, книжкові полиці. Серед книжок не лише брошуровані видання, а й солідні, в гарній оправі томи, які колишня вчителька навряд чи могла придбати за свою пенсію.

– Цікавитесь, де я все це дістала? – спитала місіс Девін з тонкою усмішкою. – Я могла б розповісти, що кілька років тому виграла в лотерею п'ятсот фунтів, і вам довелося б довго спростовувати це. Але я люблю правду. Картини і більшу частину книжок принесла мені моя небога Гайлен. Вона знає антикварний та інші магазини, де тямуща людина може купити дещо варте уваги не дуже дорого.

– Мабуть, ви з Гайлен у добрих стосунках?

– О, звичайно!

– А як ви ставились до інших двох своїх племінниць?

– Я їх терпіти не могла, – призналася місіс Девін щиро.

– Чому?

– Енн була дурнувата і нічого, крім чоловіків, у голові не мала. Лайн – розумніша, але безвільна. Своїми скаргами і скигленням вона так мене нервувала, що я не знаходила в своєму серці ні крихти співчуття до неї. Гайлен зовсім інша! Де в чому вона схожа на батька і водночас успадкувала тверду вдачу матері.

– А покійного Скрогга ви любили?

– Ще як! Коли вдома у нього були неприємності, – а він мав їх зі своєю жінкою кожного другого дня, – він часто навідувався до мене. Скільки радісних годин провели ми разом! Він співав, розповідав, жартував! У його присутності навіть така стара жінка, як я, могла забути про свій вік. Так, він був негідник, але вартий любові! – Крісло її знову розгойдалося.

– А вам відомо, що цей негідник, вартий любові, займався контрабандою героїну?

– Це правда? – Гойдалка зупинилася. – Я нічого про це не знала.

Вона вставила сигарету в довгий мундштук і закурила. Потім простягнула руку і взяла візитну картку Девітта.

– Ви адвокат, сер, і я гадаю, що ви прийшли сюди не для того, щоб зі мною, старою жінкою, марнувати час зайвою балаканиною. Викладіть мені все одверто, і я одверто відповім.

– Гаразд. Скажіть, будь ласка, в ніч з вівторка на середу Гайлен була тут і, якщо була, то чи довго?

– Невже ви припускаєте, що вона має якесь відношення до вбивства Лайн? – Місіс Девін зовсім не збентежило запитання Девітта.

– Припускаю. Але Гайлен не єдина, на кого падає підозра, і я сам був би радий, коли б щодо неї ця підозра виявилася безпідставною.

– Так воно і є. Гайлен прийшла до мене у вівторок після обіду і лишилася ночувати.

– Вона спала тут? – Девітт подивився на тахту.

– Ні, коли вона залишається в мене, то завжди спить у кімнаті нагорі, – місіс Девін показала у вікно на бічну башту замку. – Там я обладнала їй кімнатку, з якої вона може милуватися прекрасними краєвидами.

– Отже, Гайлен ночувала у баштовій кімнатці? Ви можете заприсягтися?

Місіс Девін завагалась, потім енергійно кивнула головою.

– Якщо потрібно, я поклянуся на біблії. За всіма законами! Майже до півночі я бачила, що вгорі світилося, і кілька разів промайнула тінь Гайлен за фіранками. Години через дві мене розбудила гроза, і по фіранках, які метлялися, я зрозуміла, що Гайлен не зачинила вікно. Я піднялася нагору. Вона спала, мов убита, не чуючи ні грози, ні мого пиходу.

– Отже, ви ходили нагору зачиняти вікно і бачили, що Гайлен спала? – перепитав Девітт.

– Так. Тож коли ви гадаєте, ніби Гайлен має якесь відношення до вбивства Лайн, ви глибоко помиляєтеся, сер. Гайлен надто розумна, щоб вплутатися в таку справу. Та коли б вона й пішла на це, ви б ніколи не запідозрили її, настільки майстерно все було б зроблено. Вона завжди знала, чого прагнула в житті, завжди. Ось історія, що сталася років два тому. Гайлен познайомилася з багатим земельним маклером Баддоком. Він ходив за нею, мов тінь, хотів розлучитися з дружиною. Але Гайлен сказала коротко і ясно: ні! Вона досить твереза людина, щоб плекати ілюзії і наївно вірити у щасливий шлюб з цим чоловіком. Баддок – не тільки страшний деспот, недовірливий, ревнивий. Він нестямно любить обох своїх дітей. Його доньці сповнилося сімнадцять, і вона ненавиділа Гайлен. На цьому місці, де ви тепер сидите, сиділа моя небога, коли розповідала мені цю історію. Я дивилась на все це досить легковажно і намагалась обгрунтувати доцільність такого шлюбу, більше того – вигідність. Але Гайлен залишилась при своєму «ні». І вона мала рацію! Не минуло й півроку, як Баддок, розгнівавшись, скалічив свою коханку і мало не потрапив до в'язниці.

– Безперечно, ваша небога – розумниця, – погодився Девітт. Він підвівся і підійшов до книжкових полиць. – Отже, ви готові заприсягтися, що ніч на середу Гайлен провела нагорі, у баштовій кімнатці?

– Ясна річ, адже я вже сказала. – В голосі місіс Девін бриніло нетерпіння. – Мені добре відомо, що фальшиві свідчення обертаються багатьма роками в'язниці і що взагалі фальшива клятва – гріх перед богом.

Рішучий тон старої дами, яка загалом викликала симпатію, здався Девіттові трохи запальним. Несподівано він подумав, чи не підготував її хтось до його відвідин. Якщо так, то хто саме? Він уже збирався обернутись і пояснити місіс Девін, в яку халепу втягне вона Гайлен, коли показання її виявляться фальшивими, як погляд його зупинився на корінці однієї з книжок. То був тонкий томик поезій Ерріса. Девітт витягнув його і розгорнув.

Місіс Девін, яка пильно стежила за кожним його рухом, ніби між іншим, сказала:

– Це вірші одного молодого поета. Але я з більшою охотою читаю романи.

Девітт перегорнув кілька сторінок і помітив, що хтось читав поезії з великим хвилюванням. Про це свідчили не лише позначки нігтем біля різних віршів, а й загнуті кутки сторінок. Девітт уже хотів закрити томик, коли зробив ще одне відкриття: між двома останніми сторінками лежав згорнутий удвоє папірець-закладка. Верхній кінчик його був обгорілий. Девітт розгорнув папірець. То був аркуш зі старого календаря, на якому надруковано кольорову репродукцію Ревоккіо «Марія Магдалина, що оплакує Спасителя».

– Знайшли щось цікаве? – спитала місіс Девін. Її крісло знову спинилося.

Девітт сів і поклав розгорнутий томик разом з обгорілою на кінчику репродукцією на стіл.

Вперше місіс Девін не змогла приховати свого занепокоєння. Вона хапливо вставила в мундштук нову сигарету. Девітт підніс їй вогню.

– Якщо ви мене обманюєте, то допускаєте помилку, – сказав спокійно. – Є люди, просто не здатні брехати, бо брехня – то мистецтво, і такі люди, як ви, зовсім не можуть опанувати його. У брехні так само важливо про щось змовчати, як і про щось сказати, і тут ви припустилися першої помилки. Я навіть не питав, чи любите ви поезію і хто автор цього томика. Ви наговорили багато зайвого, і саме це дозволило мені зробити висновок, що ви мені збрехали. Ви любите вірші, й Еррісову поезію читали з особливим хвилюванням. Про це свідчать сліди нігтів на папері і загнуті сторінки. Не перебивайте мене, – спинив він стару даму, яка хотіла щось сказати. – Це велика помилка, – вважати, ніби речі німі. Нерідко вони розповідають про людину більше, ніж може почути її сповідник. Щойно ви казали тоном побожної людини, що ніколи б не дали фальшивої клятви. Але… – він показав на обгорілу репродукцію, – щиро побожна людина ніколи б не використала релігійну картину як закладку чи як папір для запалювання сигарет. Отже, ваша віра і ваші твердження про чесність мало чого варті. Заради Гайлен ви порушите не одну клятву. Це не докір, це вимога! Відтепер ми мусимо розмовляти відверто.

– У вас блискучий розум, проте мушу зауважити, що всі ваші міркування грунтуються на самих припущеннях, – не здавалася стара вчителька. І що Девіттові сподобалося – вона не вдавала ні розгніваної, ні ображеної, а ледь помітна усмішка зробила її не торкнуте старістю обличчя ще симпатичнішим.

Зітхнувши, Девітт підвівся.

– На когось іншого. я міг би розсердитись, – признався він. – Але на вас… не можу. Допустимо, мої аналітичні судження грунтуються лише на припущеннях, а ви й далі заприсягаєтесь, ніби Гайлен провела всю ніч у баштовій кімнатці. Тоді, на жаль, мені доведеться попросити вас, щоб ви провели мене до тієї кімнатки.

– А коли я не пущу вас туди? – схиливши голову набік, спитала місіс Девін. – Тоді вам доведеться відступитись, і навряд чи ви зможете провадити далі свої аналітичні судження.

– Правильно. Та на моє місце прийдуть поліцейські чиновники, які можуть виявитися дурними і впертими. Вони напосідатимуть на вас, аж поки про все не дізнаються.

– Гаразд, гаразд. Ваша взяла. З поліцією я не хочу мати нічого спільного. Якось узимку під час ожеледі я не додумалася посипати вулицю біля замку піском. Кларр, старий п'яниця, послизнувся і зламав собі ногу. І зовсім не тому, що я не посипала бруківку піском, а тому, що був п'яний як чіп. Він би й на килимі послизнувся. Але поліція і слухати мене не схотіла. Навіть коли Кларр заявив, що сам винен у нещасті. Отож ходімо.

Вона жваво підхопилася зі свого крісла і взяла в'язку ключів. Девітт пішов за нею в коридор, а звідти в залу. Проходячи мимо двох схрещених велетенських мечів, що висіли на стіні, місіс із гумором сказала:

– Коли хтось у давні часи зазіхав на чиєсь життя, все було набагато простіше. Бачите мечі? Кожен з них важить мало не центнер. Завдати удару можна було тільки обома руками. Правда, був тут один скажений барон, такий дужий, що однією рукою вимахував таким мечем, наче хлібним ножем. І одного разу, коли інший барон одурив його під час гри в карти, розлючений богатир розрубав шахрая на дві половини. Смішно, еге ж?

Девітт усміхнувся.

– В цивілізованому суспільстві убивство втратило свою романтичність, стало негідним людини. Раніш про такого барона складали балади, його вчинки оспівували. А нині він через місяць гойдався б на шибениці.

Місіс Девін засміялася. Був то приємний, ясний сміх людини, яка багато в своєму житті передумала і знає, що навіть найгірші речі не слід сприймати надто серйозно.

Девітт вирішив підтримувати знайомство з старою дамою. Від неї можна почути багато цікавого.

Баштова кімната була свіжовибілена, барвисті гардини висіли на вікні. Біля нього стояла кушетка, перед нею лежав килимок. Крім цього, були тут маленький стіл, два стільці, шафа на одяг. На столі лежало кілька зошитів та книжок, що належали Гайлен. Про її перебування тут свідчили і деякі інші дрібнички.

Девітт підійшов до вікна, потім по рипливій підлозі попрямував до порога і став там навколішки. Витягши кишенькового ножа, встромив лезо в щілину між дошками, кивнув сам до себе і підвівся.

– Знову знайшли якийсь доказ, що я збрехала? – лагідно спитала місіс Девін.

– Мусите мені щиро дякувати.

– За віщо?

– За те, що врятував вас принаймні від двох-трьох років тюрми.

– Припущення, все припущення, сер!

– Що це? – Девітт простягнув їй брудного ножа.

– Я назвала б це грязюкою, – грайливо промовила місіс Девін. – Але з цього не можна судити про неохайність Гайлен. Тут, між цими дошками, лежить пил століть!

– Справді! Пил століть! – засміявся Девітт. – Цей бруд і досі вологий. Я поясню чому. Тому, що, незважаючи на грозу, у вівторок ви міцно спали і вам навіть не снилося піднятися сюди, щоб зачинити вікно. Воно лишилось відчиненим, отож сильний дощ залив усю підлогу. Дошки висохли, але не в щілинах. Навіть килимок перед вікном ще вогкий. А тепер судіть самі, що все це означає.

– Боже мій! Про це я не подумала! Але ж ви не поліцейський, ви порадите, що ми маємо робити? Повірте, Гайлен не винна.

– Останнім часом Ерріс навідувався до вас? Тільки, прошу, кажіть правду.

– Так, він приходив сьогодні вранці й попередив мене, що ви, очевидно, завітаєте. Він і порадив говорити те, що я вам сказала.

– Він кохає Гайлен?

– Гадаю, так, але для Гайлен це нічого не важить.

– Коли він кохає її, то правдами і не правдами вигороджуватиме її, робитиме й далі такі ж дурниці.

– Що ж тепер? Прийде поліція, спитає мене… Сказати правду? Чи спробувати обманути? Поліція, певне, не така розумна, як ви, і якщо ви порадите, як викрутитись…

– Ви знаєте інспектора О'Брайна?

– Авжеж, дуже добре. Він навіть якийсь мій далекий родич.

– Коли він з'явиться тут і поставить вам те саме питання, що і я, скажіть… Ну, заплутайте його… Але скажіть, що Ерріс приїздив сюди і ви з ним розмовляли, менше про Гайлен, більше про його вірші.

– А що робити з грязюкою між дошками?

– Візьміть відро води і вимийте підлогу. Ще й відро перекиньте. Цілком вичерпне пояснення.

– Ви таки розумна людина! – захоплено вигукнула місіс Девін.

Коли Девітт попрощався з нею, Гайлен ще довго не йшла йому з думки.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

У Кілдар Девітт повернувся після обіду. Дзвонити йому не було потреби, бо Гайлен дала ключ від готелю. Вже переступивши поріг своєї кімнати, він побачив, що в кінці коридора відчинилися двері й показалася скуйовджена голова Ерріса. Поет, напевне, зіскочив з ліжка, почувши кроки на сходах. Девітт знаком запросив його до себе.

Кімната була прибрана, у каміні горів вогонь, на сніжно-білій скатерті стояла ваза з трояндами і вечеря.

– Ну, що ви з'ясували? – глухо спитав Ерріс. – Спіймали вбивцю?

Цього безвільного, розчарованого, завжди п'яного чоловіка гнітила безглуздість такого життя, але йому бракувало сил змінити його.

Девітт зупинився перед каміном і сказав, не обертаючись:

– Іноді йдеться не стільки про те, щоб схопити злочинця, скільки про те, щоб зрозуміти його.

– Ви надто широко розумієте справедливість, – саркастично зауважив Ерріс. – Боюся, що присяжні, коли одного чудового дня убивця Енн і Лайн стане перед ними, будуть не такі тямущі й чуйні.

Девітт не відповів нічого.

Погода стояла м'яка, вогонь у каміні палахкотів, і Девітт одчинив вікно, щоб впустити прохолодне повітря. Обернувшись, побачив, як жадібно дивиться Ерріс на карафку з вином.

Девітт налив склянку і поставив перед ним. Ерріс ухопив її і підніс до уст. Руки його тремтіли, аж склянка стукала об зуби. Одним духом Ерріс вихилив вино і одразу заспокоївся, в очах зник гарячковий блиск.

– Я припускаю, що ви підозрюєте всіх, навіть мене, – мовив Ерріс серйозно. – Але ви помиляєтесь, дуже помиляєтесь. І знаєте чому? Тому, що я не здатен на таке. Гляньте на мене, що я? Купка попелу, привид, алкоголік, який не може витримати навіть півгодини без спиртного.

– Можливо, все це так, – відповів Девітт. – Проте статистика свідчить, що велику частину злочинів чинять люди з порушеною алкоголем чи наркотиками психікою. Між іншим, що ви шукали в Коннемарі?

– Ах, ви вже й це знаєте? Ну й ну! Я оглядав там фортецю. Мета туристських екскурсій відома. Але, бачу, ви мені не вірите. І справедливо. Можна ще скляночку вина? – Налийте самі.

Знов одним духом вихиливши склянку, Ерріс витер губи й признався:

– Я навідувався в Коннемар, щоб поговорити з місіс Девін, тіткою Гайлен. Вона ладна заприсягтися…

– Я теж розмовляв з нею, – перебив Девітт. – І навіть якби вона все ще ладна була заприсягтися, що Гайлен ніч з вівторка на середу провела в баштовій кімнаті, навряд чи її свідчення зможе відвернути шибеницю, яка загрожує Гайлен.

– Але Гайлен цього не зробила! Ні! – гаряче вигукнув Ерріс.

– Ви були у місіс Девін, бо так само добре, як і я, розумієте, що Гайлен, потрапивши на лаву підсудних, опиниться у надзвичайно складному становищі. Доведуть, що вона в ту саму ніч могла бути тут, що вона мала мотиви для вбивства сестри, і всі побічні докази свідчать про те, що тільки вона, і ніхто інший, вчинила злочин. Можливо, адвокат, який має потрібні зв'язки, витягне її. Але ж підозра завжди лишатиметься на ній, навіть і тоді, коли її виправдають за недостатністю доказів. Та йдеться, зрештою, не про те. Ідеться про те, чи вбила вона Лайн, чи ні.

– Невже так важливо знати, що там трапилось?

– Якщо вона цього не зробила, їй треба допомогти; якщо зробила – наша допомога потрібна їй ще більше.

– Мусимо допомогти їй втекти або щось інше придумати?

– Не можна нікому сприяти у втечі. Тим більше тому, хто вчинив убивство, – сказав Девітт. – Його треба притягти до відповідальності. Так, притягти до відповідальності, але не мститися… Коли б ви хоч раз заглянули у камери в'язниці, ви б зрозуміли мою думку.

– Хіба я не можу уявити собі, хоч і не бачив цього! Гайлен у в'язниці! Як на це піде, я назву злочинцем себе! – нетерплячим рухом Ерріс наказав Девіттові мовчати. – Не турбуйтеся, я все зроблю правильно. Я не буду вдаватися ні в які деталі. Я тупо бурмотітиму під ніс – психопат, внаслідок зловживання алкоголем… Цю комедію зіграти неважко, бо це лише наполовину буде комедія. Знаєте, що то є поет? Знаєте, чому Шекспір зміг створити образи недолюдків, кровожерних королів і катів? Тому, що всі ці люди жили в ньому!

– Вам треба менше пити, – мовив Девітт. – А якщо все-таки це зробила Гайлен… – Він замовк, швидко підійшов до дверей і прочинив їх. За дверима стояла Гайлен.

– Заходьте, – запропонував Девітт. – Хіба обов'язково стояти під дверима, щоб почути нашу розмову. Так буде значно зручніше.

Він підсунув їй крісло.

Її обличчя, облямоване густим рудим волоссям, було сьогодні надто бліде. Цього вечора Гайлен ніби належала до якихось далеких часів, а не до сучасної дійсності з літаками, ядерними реакторами й електричними лініями.

Ерріс висловив це по-своєму.

– Ви сьогодні, Гайлен, красива, як молода відьма. В добу середньовіччя вас спалили б на вогнищі.

Погляд Девітта зупинився на важкому срібному ланцюжку, що прикрашав шию Гайлен. Такий самий ланцюжок носила вона й на зап'ясті. Девітт раптом згадав про перлину; він зовсім забув спитати Гайлен, чи відома їй ця річ. Вийнявши перлину із шухляди, він підніс її до світла, 1 вона заяскріла червоними відблисками. Але Гайлен байдуже мовила:

– Ефектна дрібничка…

– Оскільки ви, напевне, чули все, що ми про вас говорили, – сказав Девітт, ховаючи перлину в конверт, щоб передати О'Брайнові, – то чи не хочете поділитися своїми міркуваннями!

– Я не вбивала своїх сестер – ні Енн, ні Лайн! – відповіла вона гостро.

– А як ви оцінюєте намір Ерріса в разі небезпеки для вас взяти вину на себе?

– Йому не треба так багато пити, тоді він не молотиме дурниць, – відпарирувала Гайлен холодно.

– Вчора я написав свої найкращі вірші, – сказав Ерріс. – Я міг це зробити лише завдяки тому, що всі свої роздуми втопив у віскі. О, ваша розсудливість! Я повісився б від такого життя!

– То повісьтеся – принаймні перестанете верзти дурниці.

Ерріс підвівся.

– Я починаю вірити, що це була ваша робота. – Він зачинив за собою двері.

– Бідолаха, – похитав головою Девітт.

– Недоумкуватий хлопчисько, бридкий п'яниця! – Гайлен здригнулася. – Навіщо такі люди по світу ходять?!

– Він ладен до в'язниці йти замість вас!

– Коли дійде до діла, він полінується навіть листа у скриньку вкинути! Вигадувати, мріяти, обіцяти, поринати у світ фантазії – тут він геніальний. А при першому ж зіткненні з дійсністю від його благородства й сліду не лишиться!

– Ви кохали його колись?

– Дуже. Коли він уперше тут з'явився, я була ним зачарована. Але далі почалася пиятика до нестями, свинство, і все це зображалось як багатство душі…

– Було б чудово, якби ви справді виявилися непричетною до всієї цієї справи! – Девітт обійняв її за плечі і довго дивився їй в обличчя. Уста її ледь затремтіли, і Девітт відчув глибоку вдячність до неї. Це бувало з ним завжди, коли він зустрічав жінку, здатну викликати в ньому приплив життєвої сили. Щось подібне траплялося з ним і тоді, коли щастило прочитати цікаву книгу, прослухати фортепіанний концерт чи побачити прекрасний краєвид. Без усього цього життя перетворилося б на сумну плетеницю днів і ночей. Девітт несподівано збагнув, що Гайлен могла б стати для нього чимось більшим; аніж просто однією з багатьох жінок на його шляху.

– То не я, – мовила нарешті вона. – Присягаюсь тобі, не я.

– Якщо це правда…

– Якщо, якщо! Ти не віриш мені? Чого варте довір'я, яке грунтується тільки на доказах і здоровому глузді?

– Дурниці, – відповів Девітт спокійно. – Ми не маємо нічого іншого, крім розуму, щоб судити про людей і речі. Сліпе довір'я, віра, яка зберігається всупереч розумові, – це наробило вже досить лиха. Я знаю, тобі важко це збагнути.

– А якщо не важко, якщо я можу зрозуміти, і дуже добре? – пожвавішала Гайлен. – Не думай, що тільки ти розчаровувався… Та все ж, кажу ще раз, то не я. І знаєш чому? Мені не було потреби влаштовувати весь цей спектакль. Ще кілька днів тому ми з Лайн гуляли на крутому березі бухти Слайго. Прямовисні скелі височать майже на сто метрів над морем. Огорожа – не вище колін. Якби я хотіла вбити Лайн, найменшого поштовху було б досить… Ніхто й ніколи не зміг би нічого довести. Не виникло б навіть підозри…

– Можливо.

– Бачу, ти не віриш мені. Гаразд. Тоді облишмо розмову. Хто ти такий, власне кажучи, щоб я тебе переконувала? – Її зелені очі гнівно блищали. – Не розігруй із себе господа бога! – Вона зупинилася перед дзеркалом у дверцятах шафи. – Хоч ти й маєш гроші, буваєш у вишуканому товаристві, але нічим не відрізняєшся від інших!

– Чого ти шукала у вівторок увечері в підземному ході? Що ти там робила? Навіщо ти сюди пробралася?

Гайлен скам'яніла від несподіванки, проте не сказала й слова.

– Може, хочеш заперечувати, що була тут?

– Я. Я не була в будинку, – прошепотіла вона.

– А це тобі відоме? – Девітт витяг з-під подушки на дивані маску і простягнув її Гайлен, яка все ще стояла обличчям до дзеркала. Вона тихо зойкнула і відскочила назад.

– Це… Де ти?.. Що це таке?

– Дехто бачив тебе внизу, в підземеллі, з цією маскою в руці.

– Неправда! Я ніколи раніше її не бачила! – вигукнула Гайлен голосно. – Ніякого уявлення про хід я не мала! Це ти сам знаєш!

Щирий тон Гайлен розвіяв сумніви Девітта. Він бачив, як вона вся тремтить од хвилювання, і, незважаючи на те, що поклав собі не давати волі почуттям, Девітт пригорнув її.

… Настала ніч, у кімнаті повіяло холодом, і Гайлен встала з ліжка, щоб зачинити вікно, потім підійшла до столу і зробила собі бутерброд: сміючись, призналася, що зголодніла.

Показавши на червоні троянди, мовила:

– Я ходила за ними аж в оранжерею.

Девітт згадав перший вечір у Кілдарі, О’Гвінна з букетом троянд при виході з цвинтаря й усміхнувся.

З коридора линула церковна музика. Ерріс, самотній у своїй кімнаті, знову заливав сумні думки міцним віскі.