Текст книги "Позичене обличчя"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Годинник на церкві святого Томаса вибив чверть на дев'яту, коли Девітт, украй стомлений, дістався готелю.

Гайлен запалила камін у пивному залі і сиділа біля вогню разом з Клаггом та Еррісом. Впадала в око її надзвичайна схвильованість, хоч вона й намагалася приховати її. Ерріс виглядав збудженим, незважаючи на те, що випив небагато.

Лише Клагг був зовні спокійний.

– Ну, що ти дізнався у Чезвіку? – поцікавилася Гайлен.

– По дорозі назад у вас трапилась аварія? – спитав Клагг. – І, мабуть, на чималій віддалі від Кілдара? – Він кивнув самовдоволено. – Так, так, автомобіль – чудова річ, але я завжди кажу своїй дружині, що, маючи таку річ, ніколи не знаєш, як далеко на ній заїдеш. Варто загубитися лиш якомусь одному шурупчику, щоб міцно засісти.

– Ви помічаєте геть усе, – пробурчав Ерріс. – Навіть мертва муха, що лежить між віконними шибками, розповіла б вам, напевне, про власника квартири, який дивиться у це вікно. Якби ви могли робити правильні висновки з усіх спостережень, то стали б найбільшим генієм розшуку. А так ви тільки шпигун, що визбирує порошинки, – грубо закінчив він.

Клагг захихотів:

– Щоб приховати свою нервозність, не обов'язково бути таким колючим, любий друже!

– Я зовсім не ваш друг. І тим більше не любий. Коли я кажу, що ви мене дратуєте, це не має нічого спільного з нервозністю.

– Облиште гризтися! Що ж там, у Чезвіку?

Девітт скинув черевики і випростав ноги перед каміном.

– Ерріс, ідіть до себе. Цим ви зробите приємність і мені, і передусім самому собі. І ще одне. Не зачиняйте дверей вашої кімнати і віконниць. Клагг вам пояснив, що може статися цієї ночі.

– Ви й справді гадаєте…

– Тримайте двір під наглядом. Якщо туман розвіється, ніч буде місячна, і навряд чи хтось зможе прокрастися до будинку непомітно.

– Я зварю собі міцну каву і буду чатувати, – пообіцяв Ерріс і пішов.

– Гідна співчуття людина, – зауважив Клагг. – Моя дружина завжди каже, що надмір фантазії, особливо у митців, веде до переоцінки своїх можливостей, а оскільки для світу самопереоцінка нічого не варта, такі люди шукають втіху у пляшці віскі. У моїй слідчій практиці я сто разів переконувався, що люди, які забагато п'ють…

– Все, що я вам доручав, зроблено? – перебив Девітт.

– Само собою! Місіс Ейн, хоч і має гострого язика, зате надійна людина. – Клагг вийняв записничка, вирвав звідти списаний цифрами аркуш і простягнув Девіттові. – Тут все підраховано якнайточніше – 17 фунтів 9 шилінгів 9 пенсів.

– Отже, все готово, і я можу не турбуватися більше про справу? – перепитав Девітт.

– Все готово, все у зразковому порядку, – підтвердив Клагг і захоплено додав: – Першокласна пастка, сер!

– Про що ви? Яка пастка? – Гайлен підійшла до Девітта ззаду і поклала руки йому на плечі.

Клагг кахикнув і підвівся.

– Я, мабуть, піду. Якщо, не випогодиться і задощить, буду, як умовились, під навісом, звідти можна чудово оглядати місцевість.

– Коли це затягнеться, йдіть тихенько до кухні, – там на плиті стоятиме кавник. Склянка кави в такій ситуації не завадить.

Біля дверей Клагг зупинився.

– Ще одне, сер! Чи не краще було б юному поетові ночувати в кімнаті на нижньому поверсі? Бо коли він знову набереться, може статися…

– Ні, це може викликати підозру. В разі потреби, я подбаю про нього.

Залишившись з Гайлен, Девітт узяв її за руку і посадив собі на коліна. Вона прошепотіла:

– Ти щось приховуєш, Патріку. Про що ти довідався у Чезвіку від матері? З нею щось трапилось? Чи вона…

– Ні, нічого не трапилось. Вона почуває себе добре, як завжди. Є дещо інше, Гайлен. Тепер я знаю, хто винен у смерті Енн і Лайн.

– Ти дізнався нарешті? – скрикнула. Гайлен. – Хто ж?

– Хтось із цих двох або трьох. Гаккетт, твоя мати…

– Божевільний! Мати ледь підводиться з ліжка! Як же їй подолати тридцять миль до Кілдара?

– Я не кажу, що це була саме вона. Хоч балачки про те, що вона не може рухатися, безпідставні.

– А хто ще? Я, напевно? Навряд чи ти зняв підозру з мене. – Гайлен вивільнила руку з його долонь. Пальці її були холодні, як лід, а щоки пашіли, немов у гарячці.

– Що не ти, я тепер твердо знаю, – промовив він тихо.

– Ах Патріку!..

Вона дихала важко й швидко. На запитання, чи залишиться він цієї ночі у неї, Девітт через силу відповів: «Ні!»

– Послухай-но, Гайлен, – він одвів її руки від своєї шиї. – Через кілька годин ми знатимемо все. Може статися, що це прикро вразить усіх нас, а особливо тебе. Але будемо мужні, бо інакше ніколи не знайдемо спокою. Тож слухай мене уважно, я поясню, що ти маєш робити у найближчі години…

У коридорі почулися кроки, двері відчинились… Це був Ерріс. І хоч він побачив Гайлен на колінах Девітта, не визнав за потрібне вибачитися, що зайшов, не постукавши.

– Я повинен зробити повідомлення, капітане! – він приклав долоню до уявного кашкета. Видно було, що Ерріс встиг уже добряче хильнути.

– Яке повідомлення? – спитав Девітт.

– Дике повідомлення, капітане. Довкола нашого готелю ходить привид. Душі померлих мародерів крадуться у свої старі розбійницькі нори. Світло спалахує і гасне там і тут – але це не світляки. Можу заприсягтися, що бачив на причалі ліхтар, потім стало зовсім темно.

– У вашій кімнаті світилося? – спитав Девітт.

– Ні.

– А ви певні, що це вам не привиділось?

– Виключено, капітане. Навіть враховуючи те, що моя фантазія схильна легко змішувати вигадку з дійсністю.

– Може, до бухти зайшов рибальський катер, – висловила припущення Гайлен.

Ерріс глянув на неї і раптом сказав:

– Можливо, мені привиділося. Але річ не в тім. Одна думка непокоїть мене: що, як убивця не один, а їх багато? Це може перешкодити вашому планові – сьогодні вночі остаточно з'ясувати справу.

Засунувши руки в кишені штанів, широко розставивши ноги, він стояв перед кріслом, в якому сиділи Девітт з Гайлен.

– Чого ви на мене витріщилися? – не витримала нарешті Гайлен. – Я теж здаюся вам привидом?

Ерріс не відповів. Він згадав вираз її обличчя, коли Девітт дістав чорну перлину і тримав її проти електричного світла. Чому вона не сказала тоді, що знає, кому належить перлина? Адже видно було, що вона таки знала. Чому ж мовчала? Це питання весь час не давало йому спокою, навіть у найкращі години самоти, коли із плутаних, туманних, підсвідомих марень вимальовувались образи людей, яких він примушував плакати, радіти, скаржитися, співати, якими він населяв світ, у котрому сам собі здавався могутнім творцем.

Але сьогодні нічого цього не було. Раптова думка пришпорила фантазію, малювала нові версії вбивства обох сестер.

Ерріс повернувся до своєї кімнати. Він дивився у вікно, але не бачив ні місяця, що зійшов, ні чорних штормових хмар, які сунули з півночі. Він не побачив навіть, як Клагг, скрадаючись, перейшов двір перед його вікном. Поклавши голову на руки, Ерріс заснув. Поруч лежала перекинута пляшка з-під віскі.

… Разом з Ейн, Лайн і Гайлен він заплив на човні далеко в море. Всі три сестри любили його і належали йому. Він узяв Гайлен на руки, легко ступив на поверхню води і пішов до берега. Між двома горбами білого піску він опустив Гайлен на пісок і пригорнув, але вона кістлявими пальцями, схожими на пазури, як у старої Скрогг, схопила його за горло і почала душити. Дихати ставало все важче. Розпечена куля сонця запалила небо, і смолисто-чорні стовпи диму здіймалися з усіх боків.

Ерріс скрикнув і прокинувся. В перші секунди навіть не знав, де він. Підхопився, зачепив ногою ніжку стола і впав.

В кімнаті було повно їдкого диму. Вогняно-червоне світло за вікном витісняло ніч – більша частина готелю палала. Дим виїдав очі. Ерріс ледве знайшов двері і, спотикаючись, вибрався в коридор. Заточуючись, спустився по сходах до кімнати Гайлен. Тут дим був густіший. За рогом коридора він побачив вогонь. Жарота стала нестерпною. Почувся тріск, потім глухо обвалилася перегоріла балка.

Поповзом добрався він до кімнати Гайлен, намацав клямку. Двері були замкнені. Як божевільний, він гатив кулаками у двері, голосно кликав Гайлен, але марно. Ступив кілька кроків назад, схопив стілець і спробував ним висадити двері. Але вони не піддавалися. Пізніше Ерріс ледве згадував те, що було далі. Він ударився головою об дерев'яний стовп, відчув різкий запах гасу, потім перед ним знову замиготіло червоне світло. «Це вже кінець», – подумав він і впав, але хтось підняв його й виніс з палаючого будинку.

Опритомнівши, побачив, що лежить кроків за сто від вогню на покривалі, розісланому долі. Високе полум'я шипіло, штормовий поривчастий вітер кидав його в різні боки. Воно злизало старий будинок до підмурків. Люди бігали туди-сюди, лунали крики, накази. Тоненька цівка води з одного пожежного шланга нічого не могла змінити. Над полум'ям гойдалися чорні тіні. Ерріс не міг збагнути, що то за тіні, й знепритомнів.

Коли він знову прийшов до тями, то все ще лежав на землі. Хтось прикрив його ковдрою і підклав щось під голову. Вже сіріло, високе полум'я над кам'яною стіною готелю зникло. Гостро тхнуло холодним згарищем.

Ерріс відкинув ковдру і відчув, що може рухатись. Опіки були незначні, лише костюм пропалений у кількох місцях. Біля почорнілих мурів він побачив О'Брайна, якогось незнайомця і Девітта. Останній рушив йому назустріч.

– Навіщо ви встали? Зараз прибуде машина медичної допомоги, – сказав Девітт співчутливо. – Вам холодно?

Ерріс показав на спалений будинок і спитав:

– Вона лишилася там?

Девітт кивнув і відвернувся.

– Я намагався врятувати її, але двері були замкнені.

– Не можу збагнути, – промовив Девітт, – чому вона всупереч моїм вказівкам зачинила на засув двері й віконниці.

– Як все це могло статися?

– Клагга побили, палій облив майже весь нижній поверх гасом, – пояснив Девітт. – А пожежники прибули тільки через три чверті години. Хтось умисно викликав їх до іншого місця.

Отже, Гайлен згоріла живцем у своїй кімнаті – це був страшний удар для Ерріса.

Коли О'Брайн і незнайомий, що відрекомендувався інспектором поліції Вестріком, підійшли до нього, Ерріс звернув увагу на те, що товсте, з трьома підборіддями обличчя інспектора мало незвичайно серйозний вигляд.

– Я пізніше вислухаю вас, Ерріс, – сказав О'Брайн. – Приходьте до мене в бюро. Пан інспектор теж хоче дещо з'ясувати.

– Вона там? – знову спитав Ерріс, показавши на згарище.

О'Брайн ствердно кивнув головою.

– Але від неї лишилося дуже мало.

Ерріс стояв похитуючись. Нарешті приглушеним голосом видушив:

– Я хочу її побачити.

– Там нема на що дивитися, – невдоволено протягнув інспектор.

О'Брайн щось прошепотів інспекторові на вухо, і той, важко зітхнувши, дав згоду показати труп Гайлен. Ерріс у супроводі Девітта ступив на руїни. З вулиці почувся шум мотора – то під'їхала машина.

Ерріс нічого не чув і нічого не бачив, окрім якоїсь обгорілої маси біля колишнього вікна. Це все, що лишилося від Гайлен!

– Пробачте… Я не можу, – прошепотів він, неспроможний відвести очі від обвуглених решток людського тіла.

– Боже мій! Як це могло статися? Як тільки це могло статися? – машинально белькотів він.

З'явився Фінніген. Його обличчя змарніло, наче він щойно підвівся після тяжкої хвороби, в очах відбивався жах. Фінніген марно намагався щось сказати. Він кинувся до обгорілого трупа, впав на коліна і, не тямлячи себе, заридав.

Підійшов Джойс.

– Гайлен! Не може бути! Я не знав! – застогнав він, схопившись за стіну. – Клянуся господом богом, я не знав, не знав… Інакше я б ніколи не пішов на це, ніколи, ніколи!

– На що не пішли? – кинувся до нього інспектор.

– Арештуйте мене, закуйте в кайдани, але я не знав цього, не знав! – Джойс плакав, як мала дитина. Він бив себе кулаками по. обличчю, скреготав зубами, мов мандрівний актор у трагедійній виставі. Але це була не поза.

– Так-так, Джойсе. Не лише небесна справедливість, а й земна зуміють оцінити відверте зізнання. Це буде пом'якшуюча обставина, – сказав О'Брайн єлейно. Проте надто ясно було, що він приховує подив.

– Пом'якшуюча чи ні, я хочу в усьому зізнатися, – повторив Джойс уже спокійніше. – Це я отого шпигуна…

– Заткни пельку, Джойсе! – пролунав різкий голос позаду О'Брайна. Інспектор з несподіваною жвавістю відскочив убік. Вся в чорному, висячи між двома милицями, стояла стара Скрогг. Витріщеними очима вона вп'ялася у майстра. – Заткни пельку, Джойсе! Інакше буде погано!

– Я, я лише хотів сказати…

– Цить, бовдуре! – просичала стара. – Пізніше можеш признатися в усьому, що тобі забагнеться, та коли це зробиш зараз, усе звалять на тебе. Хіба не бачиш, що вони хочуть відігратися на тобі? Як потрапиш в їхні сіті, можеш стати навіть убивцею Ени і Лайн.

– Ейліс, місіс Скрогг, я забороняю таке втручання! – О'Брайн говорив сухо й офіційно, але це не справило ніякого впливу.

– Не мели дурниць, Вільяме! – місіс Скрогг повернулася до інспектора. – Я теж мушу полегшити свою совість і можу розповісти не дуже приємні для тебе речі. Джойс нехай розкаже, що знає, але спершу він мусить прийти до тями. Коли він заспокоїться і матиме свого адвоката, можеш з ранку до вечора допитувати його, але не зараз! – повторила вона і грюкнула милицею.

Джойс закліпав очима, облизав губи й сказав, заникуючись, що було б краще, коли б він порадився зі своїм адвокатом. Він хоче зізнатись у всьому, але не тепер і не тут. Побачене – показав рукою на труп біля вікна – так вразило його, що він не здатен зібратися з думками.

– Ну, гаразд, якщо ти не хочеш полегшити своє становище, твоя справа. – О'Брайн, обмінявшись швидким поглядом з інспектором Вестріком, подав сержантові Албіну знак. Той наклав на Джойса наручники і повів його геть.

З неймовірними зусиллями переставляючи милиці, місіс Скрогг теж подибала з двору. Купа кісток і попелу, що лишилася від Гайлен, не вивела її з рівноваги. На превеликий подив Ерріса, ніхто її не затримав.

На вулиці на неї чекав старий форд, за кермом якого сиділа Гаккетт. Вона допомогла Ейліс Скрогг сісти в машину, і вони поїхали.

О'Брайн стояв, бурмочучи щось незрозуміле. Ерріс скулився і тремтів од ранкової холоднечі.

Минула хвилина, друга – мовчанка ставала нестерпною.

Аж тут прокукурікав півень.

– П'ята година, – порушив мовчання О'Брайн, глянувши на годинник.

– Пани з Дубліна примушують довго чекати на себе, – зауважив інспектор Вестрік. Він, либонь, не полюбляв чиновників з управління так само, як О'Брайн – поліцейських з Дроеди.

Ерріс дивився на сірі хмари.

– Дощ припускає.

Для О'Брайна ці слова стали ніби поштовхом до дії. Він одійшов убік і за хвилину повернувся з брудною попоною, якою старанно прикрив обвуглений труп.

– Треба зберегти кожен слід, – пояснив він і звернувся до Ерріса:

– Ви, юначе, зовсім закоцюбли, ще застудитесь. Ідіть випийте чогось гарячого, а потім чекайте у відділку, поки почнуться допити. І не робіть ніяких дурниць. Справа надто серйозна!

Ерріс хотів заперечити; але інспектор Вестрік узяв його під руку і повів на вулицю. Ерріс ішов покірливо, мов сновида.

О'Брайн зітхнув:

– Це наївне дитя гадає, що світ обвалився над його головою, як стеля цього будинку. Але ж світ так швидко не обвалюється, правда ж?

– Шкода старого готелю, – промовив Девітт. – Кілдар, ваш майбутній курорт, втратив одне з визначних місць.

– Дуже шкода, – погодився О'Брайн. – Але тепер ми будемо розумніші.

– В тому разі, якщо продовжимо розслідування, – зауважив Девітт. – Коли Вестрік поставить Джойсу кілька запитань і натякне йому про шибеницю, то, напевне, про дещо дізнається.

– Натякне про шибеницю – чудово сказано! – похвалив О'Брайн. – Та коли ви гадаєте, що Джойс, котрий підпалив будинок і залишив Гайлен у вогняному пеклі, вчинив оті вбивства, то ви на хибному шляху. Настав час закликати до порядку осквернителя могил, покласти край його витівкам! – додав він раптом без усякого зв'язку. – Що старий пройдисвіт регулярно цупить квіти з могил, з цим ще можна якось миритися, на його торгівлю черепами я теж дивлюся крізь пальці. Але буквально вчора, я чув, О’Гвінн потягнув зі цвинтаря труп. Це вже занадто! Зрештою, ми всі християни і віримо у вищу справедливість, чи не так?

– Безперечно, – погодився Девітт.

– А тепер скажіть мені, – раптом спитав О'Брайн, – де ви сховали Гайлен?

– Сховав?

– Слухайте, Девітте! – засміявся інспектор. – Ви великий хитрун, але навряд чи вдасться вам одурити такого стріляного зайця, як я. Можу навіть сказати, скільки коштував вам цей спектакль – не більше сімнадцяти фунтів! Але придумано блискуче!

– Ідентичність цих останків з Гайлен буде встановлено.

– Ліззі Брентон була сирота, трохи недоумкувата, але жила вона не на місяці, – сказав О'Брайн з підкресленою серйозністю. – Роздивляючись труп, я дещо знайшов. Для певності загляну ще до зубного лікаря. Ця дівчина була, мабуть, така ж ледача, як я. Зуби… У неї майже не залишилось зубів. І це в дев'ятнадцять років! А Гайлен має чудові зуби! Але скажіть мені, де ви сховали Гайлен?

– У тітки, в Коннемарі.

– Так я й думав, – вигукнув О'Брайн. – Але поговоримо потім. Не треба, щоб Вестрік одразу про все дізнався!

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Коли близько одинадцятої Девітт з'явився в бюро, черговий полісмен повідомив йому, що інспектор О'Брайн хотів би поговорити з ним у себе вдома.

Місіс О'Брайн відчинила Девіттові й провела його до вітальні.

О'Брайн був не сам. Біля столу сидів чоловік приблизно його віку, але в сутані.

Обидва товстуни мали кумедний вигляд: ніби за командою, обидва складали руки на животах і крутили пальцями. Впадала також у вічі схожість фізіономій. Маленькі масні очиці гостро поблискували. Побачивши Девітта, вони одразу замовкли.

– Добре, що ви нарешті прийшли, – перервав інспектор коротку мовчанку. – Я вже давно чекаю на вас.

Він одрекомендував Девітта священикові, його превелебності патерові Томасу.

– Радий познайомитися з вами. – Патер простягнув м'яку руку й усміхнувся, хоч було видно, що ніякої радості не відчуває.

Девітт озирнувся. Все дихало затишком: глибокі крісла, килими, багато подушок на канапі, на стінах дешеві олеографії. На одній зображено альтанку із закоханою парою у саду, на іншій – млин біля зарослого ставу. На столі між О'Брайном і патером на аркуші паперу лежала чорна перлина, знайдена Девіттом на дні скрині. Поряд стояла скляна банка, напхана погризеними зеленувато-голубими папірцями.

– Я справді дуже радий, – повторив священик. – Я стільки чув про вас, що мені вже не терпілося побачити вас на власні очі.

Він знову покрутив пальцями і сказав м'яким, але наполегливим тоном:

– Пан інспектор сказав мені, що майже немає сумніву в тому, хто вчинив оті злочини у готелі Скрогга. Я зробив йому одну пропозицію: як духовний пастир, я можу умовити місіс Скрогг, щоб вона, пам'ятаючи про спасіння душі, зізналася добровільно і відверто перед владою могутньої церкви.

– Розумію, – мовив Девітт. – Адже після неї залишаться гроші.

– Нічого ви не зрозуміли, – заперечив священик. – Щодо земних благ церква теж багата і могутня, їй не потрібні кілька талерів старої жінки.

– Тобто десь понад десять тисяч фунтів. Всемогутня церква буде вдячна вам. Чи не так?.. Але з цього нічого не вийде. Не сьогодні завтра ваша грішниця опиниться за гратами і вже не зможе лишити по собі навіть шилінга. На її майно прокуратура накладе арешт і після вироку конфіскує його. Врахуйте це, ваша превелебність.

– Ай-яй-яй, ви сьогодні не в настрої! – О'Брайн спробував звести все на жарт.

З гідним подиву самовладанням священик стримався і сказав:

– На жаль, як і багато інших вельми розумних людей, ви почали з упередженості. Навіть церкву і її святі діяння осуджуєте. Так робить часто і світська влада, а потім усі дивуються, чому дух людський втрачає чистоту. А ці жахливі події в Кілдарі дають поживу всім, хто нападає на церкву. З цим треба покінчити!

Він вихопив з-під сутани газету. То був лондонський «Івнінг пікчерс», бульварний листок. На першій сторінці красувалася майже гола дівчина, напис над нею величезними жовтими літерами сповіщав про гастролі ансамблю французьких дівчат. Внизу повідомлялося про страту гангстера, а праворуч містився репортаж про події в Кілдарі під заголовком «Ірландська трагедія», з фотографіями Енн, Лайн і Гайлен.

– За вісім останніх років у Кілдарі не вчинено жодного тяжкого злочину, – наголосив патер. – Навіщо ж таке писати!

– Ясно, – розлютився Девітт. – Це заважає вашим намірам перетворити Кілдар у містечко-курорт! Але того, що сталося, нікому не вдасться приховати!

– Мені час іти. Я ще хочу сказати дещо інспекторові Вестріку. – Патер підвівся. – Ми ще поговоримо, Вільяме, пізніше.

Він кивнув Девіттові і вийшов. О'Брайн похитав головою:

– Ай-яй-яй, маєте неабияку здатність наживати ворогів! А наш добрий брат Томас дуже лагідна людина, він передусім дбає про добробут Кілдара. Ви б хоч раз відвідали молодіжний клуб, яким він керує. Навіть хулігани, побувавши там кілька разів, стали нормальними хлопцями. Добрий панотець Томас уміє підібрати ключик до сердець.

– Слухайте, О'Брайн, я втомлений і прийшов сюди не для того, щоб теревенити. Ви чудово знаєте, як стоїть справа з підпалом. Злочинець замислив його як убивство.

О'Брайн глянув на картину з тихим ставом та млином і зітхнув:

– Який ви нетерплячий! Але, з іншого боку, це добре…

– О котрій годині приїде комісія з Дубліна? – спитав Девітт грубо.

– Не знаю. Тепер тут командує мій шеф. А комісія нам, власне кажучи, не потрібна. Адже все ясно.

– Ясно! Та чи маєте ви достатні докази, щоб посадити стару відьму?

Із удаваним переляком інспектор підняв руки вгору.

– Девітте! Навіщо ви хочете мене, старого чоловіка, знеславити? Я ж нікому не роблю зла. Хіба ви не помітили, що я найлагідніша людина у світі й потрапив до поліції лише через нещасний збіг обставин? А моє справжнє покликання – бути садівником або придбати зоомагазин і продавати черепах.

– Хай вам чорт, – вилаявся Девітт, але не міг приховати усміху. – Одного не розумію – як ви могли двадцять років працювати поліцейським інспектором у Кілдарі?

– Я ніколи не завдавав начальству такого клопоту, як оце ви мені. Ви як літак, а я… як лагідний лелека…

– Якби щось таке товсте могло ширяти у повітрі, то й бегемот навчився б літати. До речі, там, у банці, либонь, частина майна веселого негідника Скрогга?

– Джером, щоб тільки дошкулити родині, переховував частину своєї готівки у погребі. І що сталося? Пацюки випробували свої зуби на п'яти-, десятифунтових банкнотах! Комедія, та й годі! Тепер, коли я все знаю, мене часом бере сумнів…

– Отже, вам все ясно? – спитав Девітт з викликом. – Це мене радує.

– Я дійшов до всього сам, тільки сам! Я не міг, як ото ви, заплатити понад сто фунтів за розслідування. Інспекторів держава не балує. Навіть проїзд на таксі я не можу включити у службові витрати. А мої помічники? Ви ж розмовляли з сержантом Албіном. Знайшовши мертву курку, він навряд чи визначить, переїхала її машина чи загризла лисиця. А знаєте, чому я одразу збагнув, що Енн вбито?

– Чому?

– Два пальці на її ногах були подряпані.

– Енн протягом кількох днів шукала духівницю і гроші. Того вечора, коли я прибув до Кілдара, вона гадала, що напала на слід, незадовго до смерті батько приносив у свою кімнату драбину, – про це Клагг довідався від служниці Бес, – і Енн вважала, що духівницю заховано десь між кроквами і стіною. Драбина все ще стояла в кімнаті, де вмер старий Скрогг. Енн полізла вгору, і в цю мить зайшла мати. Зустріч кінчилася серйозною сваркою, мати дряпала – хоч як це смішно – голі пальці на нозі Енн, та впала з драбини, і вони почали душити одна одну. Хвора на серце дочка не могла чинити серйозного опору й знепритомніла. Стара схопила її під пахви, потягла до її кімнати. Потім забрала прощального листа Енн. Що трапилось далі, ясно. Запитання будуть?

– Ні, тут все зрозуміло.

– Але довести нічого не можна, – підкреслив Девітт, кинувши погляд на перлину, яка при денному світлі здавалася чорною. – Можливо, мати вже була в будинку, коли я прийшов. Енн, щоб впустити мене, вийшла в коридор, і стара сховалась у великій скрині. Тут вона й загубила оцю перлину.

– Так, саме так, – погодився О'Брайн. – Ця чорна вдень і червона при штучному світлі перлина! Якби ви її не знайшли, Лайн була б жива!

– Можливо. Але ж Лайн і без перлини могла підозрювати матір?

– Могла. Та коли ви показали їй перлину, яку мати знімала тільки на ніч, вона зрозуміла, що стара була тут, у будинку. Лайн почала загрожувати матері. Що ж тоді лишалося робити старій?

– Може, за її дорученням діяв хтось інший – Гаккетт чи Джойс? – спитав Девітт. – Проте вона занадто недовірлива, щоб поставити себе у залежність від когось. Отже, вбила вона сама. З другого боку, якщо й справді стара знає щось таке, що компрометує Гаккетт чи Джойса, могло бути, що один з них насадив шланг на газопровід.

– Це зробила стара, – відрубав О'Брайн. – Але ж немає жодного доказу.

– Коли ви знайшли цю поживу для пацюків? – показав Девітт на погризені гроші.

– Коли обшукував будинок після смерті Лайн. Ви теж скрізь нишпорили, але не здогадалися, що Джером міг понабивати грошима свої старі черевики, – тріумфував інспектор. – А вигаданий проект духівниці – теж блискуча ідея!

– Хто учора ввечері у форді прикривав обличчя маскою? – спитав Девітт.

– Це була стара.

– А вона може водити машину?

– Ще й як. Їздить, як гонщик! Раніше у Скроггів було вантажне авто, і вона блискавкою гасала по вузьких провулках Кілдара.

– Гаразд, припустимо, це була вона, – міркував Девітт. – Але ж пожежу готувала стара не сама. Джойс допомагав їй.

– На жаль, в цьому випадку, Девітте, ви зіграли вельми двозначну роль. – О'Брайн посварився на нього пальцем. – Ви знали, що може статися, і не зробили ніяких приготувань, коли поставили Клагга охороняти будинок. Навіть не визнали за потрібне попередити мене! А за ваше незрозуміле довір'я до кілдарської пожежної охорони вас треба покарати!

– Не базікайте так багато, ближче до справи.

– Я не базікаю, друже. Якщо наш добрий патер дійде до такої думки і повідомить страхове товариство, то вам доведеться потрусити гаманець.

Девітт засміявся.

– Отже, розкриваючи злочин, я став його співучасником. Ще які запитання будуть?

– Найголовніше ми ще маємо зробити: викрити злочинця. Бо де ж тоді справедливість, коли стара Скрогг вільно роз'їжджає у кріслі на колесах!

Девітт відкинувся на спинку крісла і пильно розглядав інспектора. Людина, вдоволена собою і життям! У вільний час він поповнює свою колекцію поштових марок, випорожнює банки, з повидлом, щоб товстішати й далі, а в неділю мирно дрімає у церкві.

Девітт підвівся, ступив кілька кроків і зупинився перед олеографією, на якій зображено старий сад, затишну альтанку і закохану пару.

– Ви тямущий чолов'яга, О'Брайн, – промовив він, обертаючись. – Ви розумні. І незважаючи на це, я не второпаю, як ви, покладаючись лише на самого себе, стільки дізналися про кілдарську трагедію.

І

– Пригадуєте, при першій нашій зустрічі я сказав, що треба знати тутешніх людей, аби знайти підхід до них. Мабуть, я їх таки знаю.

– Тепер я в цьому переконався. Це той священик? – спитав Девітт.

– Частково, – відповів О'Брайн ухильно. – Так уже в нас ведеться, що церква має велику владу над душами і звичаями людей. Це не означає, що всі наші любі громадяни надто побожні люди. Ні в якому разі. Але деякі, – наприклад, стара Скрогг, Джойс, – вірують щиро. А побожна людина сповідається…

– А отець-сповідник не мовчить, хоч повинен мовчати…

– Повинен, повинен! Кожен із нас багато що повинен. Якби ми жили за євангелієм, то не повинні були б заздрити своїм ближнім, брехати, зраджувати дружин, не повинні… Ах! Біс його знає, що ми повинні і чого не повинні. І все одно ми робимо те, що мусили облишити, і полишаємо те, що мусили зробити. Думаєте, патер не із того самого тіста і не в одній з нами печі печений. Звісно, мій друг Томас не прибіг до мене, щоб виказати таємницю сповіді. Але одна чарочка викликає другу, друга – сьому. 1 хто не розбалакається, вливши в себе сімнадцять чарок вишневого лікеру? Навіть глухонімий розповів би мені дещо, якби я мав намір щось вивідати в нього.

– Заздрю вам, О'Брайн, – пожартував Девітт. – Коли я повернуся додому, в Кейп-Флур, то почну жити по-новому. Наберу кілограмів тридцять жиру, почну дистилювати лікерчик, повішу на стіни отакі олеографії. Чом би й ні, коли це приносить щастя?

– Звідки ви знаєте, що я щасливий? – вихопилося в інспектора.

– А хіба ні?

– Так, звичайно… Але я думаю про докази… Ви маєте рацію, у нас ціла купа побічних доказів. Та коли навіть сам інспектор схоче особисто піддати стару чи Джойса, Гаккетт чи Фіннігена найгострішому перехресному допитові, він не витягне з них жодного зізнання. Як примусити вбивцю відчути, що на світі є коли не божа, то людська справедливість? Ну, кажіть же, що ми можемо зробити?

– А йдіть ви під три чорти! – процідив раптом Девітт крізь зуби, вийшов з кімнати, грюкнувши дверима, і, не прощаючись з місіс О'Брайн, яку зустрів у передпокої, подався геть.

Місяць, який учора зник за хмарами (це вельми сприяло появі на голові Клагга чималої гулі і спаленню готелю), сьогодні світив так ясно, що в маленькій кімнатці так званої Перцевої башти туристського замку місіс Девін можна було читати газету. Гайлен розсунула фіранки, і місячне сяйво намалювало на підлозі голубувато-білий чотирикутник з чорним хрестом. Девітт лежав на канапі.

– Чому ти мовчиш? – Гайлен схрестила голі руки під головою, її молоді повні груди біліли у місячному світлі.

– Я міркую, – сказав Девітт. Він трохи змерз і натягнув ковдру до підборіддя.

– Про що?

– Про те, що твоя мати – найхитріша жінка з усіх, яких мені доводилося зустрічати.

– Так, вона жорстока людина, – погодилася Гайлен. – Нам, трьом дівчатам, вона ні в чому спуску не давала. За найменшу провину била і не на жарт.

– Ти й справді не знаєш більше того, що розповіла? – спитав Девітт, не повертаючи голови. – Скажи мені все, бо падалі твоє мовчання нічим не можна буде виправдати, навіть тим, що вона твоя мати.

– Але ж, Патріку, як ти можеш думати, ніби я щось замовчую! – Гайлен натягнула ковдру до плечей, ніжно погладила Девітта і зітхнула. – Дивне відчуття! Люди вважають, що я мертва, а я лежу тут, дихаю і розмовляю з тобою.

Девітт подумав, що коли О'Брайн чи священик справді повідомлять страхове товариство про його причетність до пожежі, це обійдеться йому надто дорого.

– Що ж буде далі? – спитала вона, прикро вражена його байдужістю. – Ах, Патріку! Коли б ти тільки знав, як мені хочеться жити гарно, щедро, цікаво!

Девітт глибоко співчував їй. Він розумів, як гнітило її все дотеперішнє життя.

Пізніше Гайлен сказала те, що, очевидно, весь час не давало їй спокою:

– Як одержу гроші, то ніколи не повернусь у Кілдар.