Текст книги "Позичене обличчя"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Перш ніж повернутися до готелю, Девітт зробив короткий візит О'Брайну. Від нього він дізнався, що в Кілдар прибула кримінальна поліція з окружного міста, яка завтра продовжить розслідування.

– Повинні ж вони показати, ніби щось роблять, – іронічно зауважив О'Брайн, силкуючись приховати своє занепокоєння. Він сподівався, що Девітт почне розпитувати про наміри приїжджих, але той, обмежившись кількома загальними запитаннями, пішов.

Коли він дістався до готелю, вже вечоріло. Там його чекали Клагг, Стелла і місіс Ейн. Вони сиділи в кухні і пили каву. Нова служниця, Бес, мила посуд. Гайлен була у своїй кімнаті. У пивному залі лежала на помості Лайн, яку після розтину в окружному місті одразу ж привезли назад. Біля труни, вся в чорному, сиділа сестра ордену урсулінок, тихо бурмочучи молитви запалими старечими устами. Чотири товсті свічки дуже коптіли, й від них ішов неприємний запах.

Обличчя Лайн помітно змінилося. Без гриму воно було старішим, шкіра набула голубуватого відтінку, але риси випромінювали спокій і гармонію, яких вона не знала в житті.

За Девіттом увійшли Клагг, Стелла і місіс Ейн. Всі постояли біля труни і повернулися до кухні.

Клагг витяг записничок, почухав носа, надів окуляри, що надали його червонощокому лагідному обличчю кумедної поважності, і сказав:

– Спочатку доповім про особу Сліма Джойса, п'ятдесяти трьох років, кушніра.

– Скоротіть вступ, викладайте факти! – наказав Девітт.

– Фактів обмаль. Ви, напевне, скажете, що змарновано час, але…

– Слухайте, Клагг, про час поговоримо потім. Отже, Джойс…

– Я опитав одинадцять осіб, заглянув у церковні книги, порозмовляв з адвокатом Беллом – одне слово, витратив одинадцять годин. Джойс, нині всіма шанований громадянин Кілдара, глибоко релігійна людина. Він жахається навіть порожньої пляшки з-під віскі. Двадцять років тому лише щасливий випадок допоміг йому уникнути суду. Ще бувши дитиною, розповідала стара селянка (довелося протеревенити з нею дві години), якось у нападі люті він залізякою вбив собаку. Пізніше, коли виріс, його злостивість поглибилась. На весіллі своєї сестри, розповідав церковний служка (на нього я витратив півтори години), він ударив одного з гостей пляшкою по голові, і так невдало, що бідолаха вмер. Тільки завдяки тому, що знайшлися очевидці, які посвідчили, ніби той напав на Джойса з ножем, він уникнув в'язниці. Наступні роки Джойс провів в Англії, повернувся звідти з деякими заощадженнями і відкрив власну майстерню. Торговець папером Шеллей (дві години розмови) розповів, що вже тоді Джойс удався до релігії. Можливо, він утнув щось таке, що мучило його сумління, тому й вирішив шукати рятунку в релігії. Крім того, Джойс заслаб на очі. Коротко і ясно…

– Добре, що коротко і ясно, – буркнув Девітт. – Але викладайте далі…

– Отже, Джойс поступово став великим святенником. А зараз ви дізнаєтесь про велике відкриття. Хоч коштувало воно мені три години, але річ дуже важлива: незважаючи на те, що Джойс присвятив своє життя богові, він і тепер піддається нападам раптового гніву, як тридцять років тому.

– Скільки годин, ви сказали, витратили на це відкриття?

Клагг зазирнув до свого записничка.

– Якщо точно, то три з половиною години.

– Мені для цього вистачило не більше чверті години, – спокійно зауважив Девітт. – Люб'язний, віруючий Джойс став ще злостивіший, ніж колись. Але свою злість він зганяє тепер не на людях, а на телятах, вівцях та коровах. Він убиває їх не гуманним способом, як належить різникові, а так довго мучить, що шкура їх перетворюється на сито.

Клагг знову почухав носа.

– Треба було сказати одразу, сер. Звідки ж я знав, що вам це відомо. Я не ясновидець.

– Кажіть далі!

– Цікаве ставлення Джойса до овдовілої місіс Скрогг, котра нічим не поступається йому в побожності.

– Вони добре порозумілись?

– Дуже добре.

– І скільки годин вам було потрібно, щоб з'ясувати це?

– Не менше години, але її я не включатиму в рахунок, – сказав Клагг тихо. – Усі, з ким я розмовляв, твердили, що зовні скромний кушнір – насправді дуже багата людина, що він привласнив Скроггове майно.

– Хвилинку. – Пам'ятаючи про небіжчицю в домі, Девітт утримався від жарту і мовив, тамуючи усмішку: – Ви сьогодні не на висоті, Клагг. Про те, що Джойс зібрав невеличкі статки як посередник в орендуванні церковних земель, що на його рахунку в банку 1800 фунтів, цвірінчать навіть горобці на дахах.

– Пробачте, але…

– Розміри його заощаджень не зовсім точні, але все інше відповідає дійсності. Будь ласка, місіс Ейн, тепер ваша черга.

– Про Скроггів нічого нового, – вона подала йому кілька списаних аркушів. – Звичайне патякання, до якого завжди вдаються, коли люди невидимими стежками приходять до грошей. Загалом три години, ніяких особливих витрат, ніяких особливих труднощів, ніякої небезпеки для життя. Отже, найнижча розцінка – 5 шилінгів за годину, – підсумувала місіс Ейн, визивно поглядаючи на Девітта.

– Те, що ви тут з'ясували, справді дуже цікаве, – мовив він, гортаючи аркуші. – Отже, цілком можливо, що стара зовсім не кульгава.

Він глянув на двері пивного залу.

– Якби вона змогла відповісти на запитання лиш одним словом «так» чи «ні», таємницю було б розгадано.

– Гадаєте, це робота старої Скрогг? – спитала місіс Ейн, як завжди уїдливо-агресивннм тоном.

– Гаккетт присягалася, що Скрогг дуже хвора, без сторонньої допомоги з ліжка не підводиться, без милиць не ступить і трьох кроків. Але тепер ми знаємо, що це вельми сумнівне твердження.

Місіс Ейн на знак згоди кивнула головою.

– Так, цілком можливо, що обидві вони діють спільно. І Джойс із ними.

Стелла, яка сиділа в кутку і звідти стежила за Девіттом, чекала, чи він ще скаже що-небудь, потім мовила саркастично:

– Видно, що ви цілком у курсі справ, Патріку. Але від мене так легко не відкараскаєтесь, як від Ейн, – вона з симпатії до вас і щоб подражнити нашого шановного шефа, вдає, ніби шпигування – втіха, та й годі, а з себе корчить ясновидицю. Певне, з Фіннігеном ви вже розмовляли і, певне, теж подумали, що переважна частина жінок липне саме до таких типів.

– Не філософствуйте, Стелло. За це нам не платять, – перебив її Клагг.

– Що ж ви цікавого відкрили?..

– Дещо є, – відповіла Стелла сухо. – Гадаю, Патріку, те враження, яке справив на вас Фінніген, точне. Людина набита суперечностями… Проте Фінніген може бути галантним… Він зовсім не дурний. Я просиділа вчора вечір у барі «Веселий ірландець» і без особливих зусиль зав'язала з ним розмову.

– Без особливих зусиль ви зав'язуєте з чоловіками не лише розмову, – підколола її місіс Ейн.

– Довелося стільки випити того жахливого джину, що мене аж занудило, але справа була варта заходу. Виявляється, Гайлен чотири дні перебувала в Реммінгтоні й там часто зустрічалася з Фіннігеном, якщо під цим словом розуміти інтимні стосунки.

– У вас є незаперечні докази? – спитав Девітт.

– Авжеж. Я покладаюся не тільки на сердечні почуття закоханого богатиря, який, наче мала дитина, вчепився у спідницю Гайлен. Він навіть не зробив спроби поцілувати мене. Він марить своєю Гайлен.

– Чи не марив він також і своєю Енн, і своєю Лайн? – кисло спитала місіс Ейн.

– Отже, в той час, коли сталися вбивства, Гайлен і Фінніген були разом? Де ж вони зустрічалися? – допитувався Девітт.

– У готелі «Веселий ірландець». Я розмовляла з його власником, і він присягається, що обоє у неділю ввечері і вночі – тобто тієї ночі, коли загинула Енн, – були у своїй кімнаті, в ліжку. Фінніген навіть кілька разів спускався вниз по пиво.

– Але ж господар не бачив Гайлен, – висловив сумнів Клагг.

– То, кажете, увечері ви розмовляли з Фіннігеном? Довго? – поцікавився Девітт.

– О сьомій вечора я спіймала його на гачок, о дев'ятій ми випили на брудершафт, опівночі він признався мені. у своєму довічному коханні до Гайлен, о першій годині…

– Шість годин бурхливих виявів сердечних почуттів, – констатував Девітт. – А де весь цей час була Гайлен?

Стелла свиснула.

– Ви геній, Патріку. Чому я сама про це не подумала? Наш закоханий Геркулес багато разів поривався піднятись у своє любовне гніздечко, і коли він це, зрештою, зробив, то повернувся назад розчарований. Він сказав, – що вона, певне, в Коннемарі у своєї тітки, яку вже давно збиралася навідати.

– Отже, вона має тітку в Коннемарі, – зауважив Девітт і звернувся до місіс Ейн: – Їдьте туди і довідайтесь, чи є така тітка насправді. Коли так, зберіть відомості про неї, щоб я знав, як з нею розмовляти.

– Загалом, – Клагг зібрав на столі всі записи, – набралася 61 година. Це становить 12 фунтів. Крім того, особливі витрати становлять 4 фунти 8 шилінгів.

– Клагг, ви типовий персонаж з роману Діккенса, – вигукнула Стелла. – Гроші, гроші… Все чисто перетворюєте на фунти і шилінги!

– Моя люба Стелло! – відповів Клагг з гідністю. – Я маю четверо дітей і мушу піклуватися про сім'ю. Протягом двох років я плекаю надію збудувати дім для своєї родини. Але я потрапив до рук шахраїв, негідників, бандитів, гангстерів, які звуться архітекторами, і, нарешті…

– Годі, Клагг, – перебила його місіс Ейн. – Ваше фінансове становище нікого не цікавить. Ми всі знаємо, що ви найнужденніша людина у Дубліні, та коли ви раптом віддасте богові душу, то залишите своїй удові щонайменше п'ять тисяч фунтів. Але годі про це.

Вона звернулась до Девітта:

– Хто, на вашу думку, вбивця? Гайлен? О'Брайн? Джойс? Стара Скрогг? Чи приятелька Гаккетт? Чи хтось такий, про кого ми нічогісінько не знаємо?

– Мотиви є в усіх, – сказала Стелла. – Ми, очевидно, встановимо, що і часу для вбивства кожен з них мав аж занадто.

– Так, убивцею міг стати кожен із цих людей, – погодився Клагг. – Через те ми мусимо продовжувати слідство щодо всіх. Ця справа дорого коштуватиме!

– Хоч я ваша підлегла, Клагг, – не на жарт розсердилася місіс Ейн, – але скажу відверто: ви страшенно нервуєте мене. Нестерпно! Таку низькооплачувану роботу, як у вас, я можу знайти собі і в іншому місці.

– Вбивцею міг бути кожен з них! – наполягав Клагг.

– Ні! – відрубав Девітт. – О'Брайн може здогадуватись, хто злочинець, він міг навіть допомогти йому у вбивстві, але сам він не вбивця.

– Точно, – погодився Клагг.

– О'Брайн не людина, а вгодований слон. А вгодований слон ніколи не зможе спуститися чи піднятись вузькою шахтою по залізних скобах. Вбивці довелося зробити це кілька разів.

– З цим можна погодитися, – мовила місіс Ейн.

– Я б зосередив увагу на обох дамах з притулку для багатих удів і благочестивих мімів, – порадив Клагг. – Віддаленість притулку від Кілдара не є перешкодою. Заклад, безперечно, має машину, щоб їздити на базар за покупками. Можна припустити, що, скажімо, Гаккетт сама водить машину.

Запала тиша. Девітт знову пройшовся по кухні й зупинився біля вікна. Приваблені світлом, знадвору в шибки билися комарі і метелики.

Позаду Девітта дзижчала звичайна кімнатна муха. Він обернувся, провів її очима і мовчки вийшов.

– Ходімо спати. – Стелла позіхнула. – Я ще й досі не можу видихати той клятий джин.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Наступний день Девітт провів у Дубліні. Невідкладний процес вимагав його присутності у Верховному апеляційному суді. Як і передбачав О'Брайн, кримінальна поліція з Дроеди, включившись у розшуки, не просунула справу ні на крок вперед і доручила, нарешті, дальше розслідування інспекторові.

О'Брайн, який добре знав звичаї Кілдара, призначив похорон обох дочок Скроггів на п'ятницю. Цього дня в Реммінгтоні був базар. З усієї округи приводили сюди племінну худобу. Тут збирались артисти маленьких мандрівних цирків, селяни-кустарі зі своїми виробами.

Про час похорону О'Брайн оголосив лиш у п'ятницю вранці. О десятій годині мала початися заупокійна меса, а потім і похорон. Інспектор був певен, що мало хто з мешканців прийде на церемонію.

Але цей розрахунок виявився помилковим. Уже з самого ранку на базарній площі почали юрмитися люди, у переповнених шинках схвильовано шепотілися, сперечалися. Все це нагадало Девіттові той день чотирнадцять років тому, коли було оголошено про початок Другої світової війни. Кілдарців охопило напружене чекання чогось незвичайного.

Повернувшись із Дубліна, Девітт вирушив у тривалу ранкову прогулянку. Його давній знайомий О’Гвінн мав сьогодні на цвинтарі роботу, і він збирався оглянути його халупу за півмилі від старої кілдарської рибальської гавані.

Від Фіннігена Девітт почув про старого гробаря таке, що потребувало з'ясування. Але на дверях халупи висів величезний замок, а два маленьких віконця були щільно запнуті зсередини. Девітт пішов уздовж берега до гирла Інміс, яка, звиваючись між соковито-зеленими луками, впадала в море. Незабаром почалася злива, і Девітт мусив повернутись до Кілдара.

Небо облягли хмари, і з заходу дув поривчастий вітер. З шаленою силою кидав він на прибережні скелі гриви прибою.

Коли він нарешті дістався до міста, то побачив, що запізнився на добру годину: О'Брайн почав похорон раніше, і, коли Девітт прийшов на цвинтар, там уже нікого не було.

Прямуючи до фамільної могили Скроггів, він розглядав старі надгробні камені. В один з них було вмуровано чотири гарматних ядра, напис унизу сповіщав: «Одне з цих ядер винне в смерті нашого хороброго старшини Стівенсона!» На іншому надгробку красувався вирізьблений цап. Напис давав пояснення: «Якщо моє ім’я зітреться, цей цап скаже, як мене звали». Напис ще зберігся. Померлого звали Теофіл Гоут. Гоут – по-англійському «цап».

Кумедний надгробок розвіяв Девіттові похмурі думки, і він, тихо насвистуючи, попрямував до пагорба свіжої землі, але здивовано зупинився на півдорозі: хтось, не видимий звідси, порядкував у ямі. Повна піску і камінців лопата злітала у повітря. Прислухавшись, Девітт вловив ледь чутний скрипучий спів людини, зайнятої своїм похмурим ремеслом. Девітт обійшов пагорб і заглянув униз. Там то опускалася, то підіймалася сіра потилиця його давнього знайомого О’Гвінна. Біля його ніг лежала торба, відома Девіттові ще з першої зустрічі, а на ній два обсипаних піском черепи. О’Гвінн помітив Девітта лише тоді, коли обернувся, щоб узяти пляшку з віскі.

– Ти диви! Знову наші дороги схрещуються! – вигукнув старий без найменшого здивування. – Що ви тепер хочете від мене почути?

Чому зморшкувате О’Гвіннове обличчя справляло приємне враження, Девітт не міг пояснити. Гробар був напідпитку, хміль пожвавлював і звеселяв його.

– Знов шукаємо черепи? – спитав Девітт, ховаючи усмішку.

– Не завадило б ще кілька викопати, – одверто відповів О’Гвінн. – Але ж черепи, як ті гриби в лісі, – більше знайдеш, коли не шукаєш.

– Авжеж, – сказав Девітт, хоч ніколи в житті не збирав грибів.

– День у день стає важче заробляти на хліб насущний, – зітхнув О’Гвінн. – Раніш я знаходив їх на глибині двох метрів, тепер і трьох не досить.

– Щось на зразок пошани до померлих, мабуть, ніколи не прокидалось у вас? – Девітт присів навпочіпки над ямою.

– Тридцять років тому мене аж нудило від цієї пошани, – промовив О’Гвінн з кумедною серйозністю. – Не кривіться, вельмишановний. Я був тоді молодий і в цій справі недосвідчений. Сьогодні я кажу, що в людини безсмертна лише душа. А все інше – брехня. Мертві речі, до яких тільки невиправний дурень може відчути пошану.

– Ось який у вас на все це погляд, – підсумував Девітт.

– Скажіть, нарешті, чого ви хочете від мене? Не для того ж ви прийшли сюди, щоб просто побалакати зі мною.

– А чом би й ні? Я охоче розмовляю з людьми, які розповідають мені неймовірні речі. У житті так багато дивного!

– Наприклад?

– Наприклад, справа з чудовим букетом троянд. Один з моїх працівників розпитував торговця квітами, і той нічого не знає про троянди.

– Він бреше, бо боїться.

– І не бреше, і не боїться. Справа в тому, що п'ять шилінгів, які дав Фінніген, аби ви купили букет троянд і передали Гайлен, ви пропили. Потім «купили» на могилі старого Джерома троянди і продали їх мені. Кожна порядна людина сказала б, що це свинство.

– Тоді йдіть собі своєю дорогою, щоб я міг працювати далі.

Девітт кинув у ямку кілька камінчиків і коротко спитав:

– Хто це був?

– Про що це ви питаєте?

Девітт знову кинув у яму камінчика.

– Майте на увазі, друга з молодих жінок, похованих сьогодні, не загинула б, якби ви не вирішили нажити на деяких своїх спостереженнях капітал. Нажити – це надто м'яко сказано. Ви, старий негіднику, через свою пожадливість дали можливість убивці вчинити ще один злочин. Можете клеїти дурника, розповідаючи про порожні черепи і вкрадені з могил квіти, але не тоді, коли йдеться про людське життя. Смерть Лайн на вашій совісті, і якщо ви не розповісте мені зараз про все, я подбаю, щоб останні роки свого життя ви провели у в'язниці.

Але О’Гвінн не збирався ні в чому зізнаватися і тільки сердито шкірився з ями, і Девітт, охоплений раптовим гнівом, жбурнув йому в обличчя жменю піску.

Старий схопив лопату і замахнувся на нього. Але Девітт вирвав її з його рук. Від ривка круто насипана купа піску почала сповзати, і частина її обвалилася вниз. О’Гвінн опинився по пояс у піску. Вираз обличчя Девітта нагнав на нього страх. Він тільки пробелькотів, що все, в чому звинувачує його Девітт, неправда, що він ніколи нікого не шантажував і все це сталося зовсім випадково.

– Кого ви бачили? – крізь зуби спитав Девітт.

– Я не бачив… Я не міг бачити… Був туман, дощ…

Девітт знову схопив лопату, встромив у пісок, і він знову посипався в яму. Тепер О’Гвінна засипало аж до грудей.

– Якщо ви й тепер не скажете, – пригрозив Девітт, – я засиплю яму, і нікому навіть на думку не спаде шукати вас тут. Гадатимуть, що ви п'яний упали в море або втекли з Кілдара. А коли мине років п'ятдесят чи сто, можливо, ваш наступник викопає ваш череп, вишкребе гарненько в теплій содовій воді і вмонтує в лоба будильник. А душа ваша буде вічно каратися, старий дурню! Отже, кого ви бачили?

Девітт збагнув нарешті, що погрозами старого не візьмеш.

Він кинув лопату вбік, сів на піщану кучугуру. Дивлячись, як О’Гвінн, ніби велетенська мураха, борсався в піску, вигукуючи богохульні прокляття, Девітт зайшовся реготом.

– Ну й вигляд у вас! Коли б тут були діти, вони б спитали: «Що робить унизу цей дідусь?»

– Проклятий шпигун! Якщо я виберуся, то потрощу вам усі кістки! Я перегризу вам горло! Я вирву вам очі!

– Ви й справді кровожерний тип. Тож мій святий обов'язок подбати, щоб, вибравшись із цієї нори, ви опинилися в іншій…

– Скажений собако! – вигукнув О’Гвінн, коли йому вдалося нарешті витягнути одну ногу з піску, хоч і без черевика. Поворушивши пальцями, він заходився видобувати черевика. – Потрібні мені ваші вбивства! Нашого брата, що мусить тут колупатися за півтора фунта на місяць, цікавить тільки одне – як прожити! Гляньте, не шкарпетки, а самі дірки…

– Це я вже давно бачу, – співчутливо мовив Девітт і вийняв гаманець. – Скільки, ви кажете, заробляєте за місяць?

– Копання могил – лише побічне заняття, на думку церковної служби. І забирає всього кілька годин на тиждень…

– Не дуріть мене, О’Гвінн, цим ви тільки шкодите собі…

– Півтора фунта на місяць. Лише в березні та квітні, коли весна забирає на той світ сухотних, мій заробіток зростає до двох фунтів. Та це не щороку.

– Гаразд, два фунти на місяць… Отже, за рік ви заробили б двадцять чотири фунти, – Девітт відкрив гаманця, витяг з нього кілька асигнацій і сунув під ніс О’Гвінну. – Тут ваш річний заробіток. Але ви б мали ще більше, якби не шахраювали! Відповідайте: кого ви бачили?

– П'ятдесят фунтів.

Девітт поклав банкноти назад у гаманець.

– Тоді бувайте здорові!

Не зробив Девітт ще й десяти кроків, як старий покликав його. Він, мовляв, бідний ірландець, і злидні примусять його навіть матір божу за безцінь продати…

– Кого я бачив? – перепитав О'Гвінн, ховаючи гроші в кишеню. – Цього я не можу сказати. Але я можу показати щось варте уваги, коли підете зі мною. Воно вам дещо прояснить.

Девітт допоміг старому вибратися з ями, і той хутенько подріботів до сарайчика поблизу каплички, де зберігалося його знаряддя. Він відкрив ящик, дістав спершу два мішки, потім жорстку маску на дерев'яній ручці. Девітт одразу ж згадав містерію в притулку і впізнав маску: це була та сама, яку старий мім, що грав ангела, тримав перед обличчям. Тиснені з пап'є-маше риси приваблювали добротою, мудрістю.

– Де ви знайшли її?

– На Шулічих скелях, неподалік од входу до тунелю.

– І хто ж тримав її перед носом?

– От саме цього я й не знаю, – промимрив О’Гвінн. – Коли б знав, мав би за це не кілька фунтиків, а разів у десять більше.

– Але хоч що-небудь в особі, яка прокрадалася до шахти, впало вам в око? То був чоловік чи жінка? Рухи її були скуті чи жваві?

– У всякому разі то був не чоловік. Скуті рухи? Ні! Зовсім навпаки. Аби ви бачили, як вона мчала і стрибала по скелях! Швидше за сарну!

– Ви бачили, коли вона вийшла з підземного ходу?

– Так. Я хотів наздогнати її, але про те годі було й думати.

– І все ж таки, хто, на вашу думку, була ця жінка?

– Я думаю те саме, що й ви… – О’Гвінн ухилився від прямої відповіді. – Але що з того, коли немає жодного доказу. Маска – це ще не доказ. Я вже скрізь нишпорив, передусім у притулку, де мій знайомий служить садівником. Нічого не пощастило довідатись!

– А що, по-вашому, вона шукала потай в будинку?

– Не інакше, як заповіт! І тут вона натрапила спершу на Енн, а другого разу на Лайн. Як усе сталося в старій кам'яниці, знає тільки вона сама. А оскільки навіть найспритніший суддя не витягне з неї ні слова, то вся справа залишиться таємницею.

Девітт сховав маску під свій твідовий піджак.

– Чи вмієте ви тримати язик за зубами, О’Гвінн? Коли ви це доведете, матимете щодня по п'ять шилінгів додатково. Подумайте про мою пропозицію, надто після третьої склянки віскі.

Вийшовши з цвинтаря, Девітт попрямував до старої гавані. Він пройшов повз готель, звернув на стежку до Шулічих скель, сів там на камені. Було тепло й туманно, хоч дув різкий вітер. Невеликий вітрильник виринув з-за скелястого берега і перетнув бухту, борючись із хвилями. З повитого туманом морського простору долинали приглушені крики чайок. Поступово різкі пориви вітру переросли в шторм.

Девітта огортала тиха млість, якої він так боявся. Як завжди в таких випадках, заболіла ліва частина голови. Чинити опір напливу болю він не міг, і його охопило чуття безнадії: всі його намагання – зрештою, пусті ілюзії. Із сотень розслідуваних злочинів він зробив лиш один висновок: більшість людей від природи ні злі, ні добрі, ні надто дурні, ні надто розумні, надзвичайно обдарована людина така ж рідкісна річ, як і абсолютно безсовісний насильник. Але що саме формує людей так по-різному – одного робить убивцею, іншого – благодійником, більшість – невдоволеними?

Коли Гайлен сіла біля нього на гостроребрий камінь і Девітт відчув тепло її плеча, йому видалося, ніби він весь час чекав тут на неї. Вона заговорила одразу, без ніякої передмови:

– Я ніколи не любила Енн, а Лайн і зовсім терпіти не могла. Інколи ж я її навіть ненавиділа. Вона вважала, що покликана для чогось вищого і це вище впаде їй манною з неба. Все робила під жалібний акомпанемент: «Ох, навіщо старатися, навіщо напружувати сили?» Та коли я побачила, як їх обох опускають у могилу, все погане відлетіло, пішло в небуття. Обидві вони з'явилися мені в зовсім іншому світлі… Я втратила двох найближчих людей. Незважаючи на те…

– Так, – бездумно мовив Девітт.

– Енн була вульгарне і дурнувате створіння. На жаль, тут нічим не можна було зарадити. Одне-єдине хвилювало її: швидше лягти в ліжко з будь-яким чоловіком!

– Навіть з Фіннігеном?

Гайлен пропустила цей натяк повз вуха. Вона втупилася в море, обличчя її пересмикнулося, за хвилину почулося гірке ридання.

– Мені страшно, що Енн і Лайн більше немає в живих. Я весь час бачу їх там, унизу, в могилі. Мене так мучать докори сумління, ніби це я винна в їхній смерті.

– Не треба докоряти собі, Гайлен!

– Не можу! Хоч і розумію, що ні самокатуванням, ні самозвинуваченням нічого не зміниш!

– Авжеж, нічим тут не зарадиш.

– То чому ви вже дві години сидите тут під мжичкою і мокнете? Про що ви думаєте? Про них?

– Я повинен мати в руках усі докази, довести, як і чому вбито Енн та Лайн, дізнатися, хто це зробив, послати вбивцю на шибеницю, хоч хто б він був.

– Я розмовляла з Лайн по телефону. Ви справили на неї сильне враження.

– Дощ припускає, – сказав Девітт. – Між іншим, вам відомо, Гайлен, що всі гроші, які мали успадкувати три сестри, тепер належать вам?

– Не турбуйтеся, Девітт, я зумію їх використати! Під час телефонної розмови Лайн, сміючись, розповідала (хоч це був силуваний сміх), нібито вона запропонувала вам узяти її з собою до Дубліна. Це правда?

– Коли ви повертаєтесь до Дубліна?

– Ще не знаю. Якщо й повернуся, то ненадовго. Я не люблю Ірландії, її міста мертві – вони живуть лише минулим. Оселюся в Англії, куплю собі будинок серед густого саду і житиму між простими людьми. Ви б узяли Лайн з собою до Дубліна?

– Ні.

– А коли б я вас попросила? – Її сіро-зелені очі блищали, великі м'які уста всміхалися водночас глузливо й спокусливо. Краплини дощу яскріли в рудому волоссі.

– Коли ви в середу прибули в Кілдар, то сказали, що прийшли прямо з поїзда? – спитав Девітт. – Це неправда. Вже кілька днів ви були тут, поблизу.

– Так, я збрехала, – відповіла вона щиро. – Я разом з Фіннігеном була в Реммінгтоні. Це вас влаштовує?

– Не зовсім.

– Чому?

– З Фіннігеном вас і справді нічого не зв'язує, крім любощів?

Гайлен злісно засміялася.

– Побачили б ви його влітку, коли він стоїть на березі моря у самих плавках. Чисто бог! Тоді б ви зрозуміли бідолашну, самотню жінку. Але з цим покінчено. Я вірю, ви захистите мене і візьмете з собою до Дубліна!

– Якщо ви успадкуєте всі гроші, а також материну половину, – я чув, вона дуже хвора і довго не протягне, – то станете багатою жінкою. А багата, молода, вродлива жінка може мати в житті все, чого забажає…

Гайлен сміялася, і якісь холодні, жорстокі нотки бриніли в її сміхові.

– Коли мою матір навіть паралізує, вона і в дев'яносто літ стрибатиме на своєму костурі. Вона жорстока, вона переживе всіх нас…

– Чи всіх, це ми ще побачимо, Гайлен.

Вона швидко повернула голову до Девітта, очі її розширились і дивилися непорушно, по-гадючому. Спитала голосно і неквапливо:

– Гадаєте, це я вбила Енн і Лайн?

– Напередодні смерті я просив Лайн розповісти все, що вона знала про загибель Енн. Я попереджав її, що йдеться не тільки про виявлення злочинця, а передусім про її власне життя. Вона вперто мовчала. Через день Лайн була мертва. Ви зараз точнісінько в такому становищі, Гайлен. Ідеться про ваше життя…

– Що ви хочете цим сказати?

– Якщо це були ви, Гайлен, то я не дам вам утекти. Якщо це не ви, то скажіть, що вам відомо, бо вбивця все ще на волі і ви станете його третьою і останньою жертвою…

– Отже, ви не дасте мені втекти?

– Ні. – Девітт підвівся.

– Але чому? Хіба це справедливо? – Гайлен теж підвелася. – І що таке справедливість? Уявіть собі: ми б відгородилися від сучасності. Обоє, як і зараз, стояли б край стрімкого скелястого урвища, глибоко внизу вирував би прибій, і я була б не Гайлен Скрогг, а одна з жінок, які всемогутньо, божою милістю панують над землями й океанами; а ви були б убогий дворянин, і я звеліла б стратити двох своїх підданих, котрі розгнівили мене. Чи вимагали б ви тоді справедливості від мене? – Вона гірко засміялася. – Якби визнали, як мені набридло належати до тих, що там, унизу, як я прагну звільнитись від буденного життя! Та може статися, вбивця добереться й до мене, але, мій любий апостоле справедливості, все одно від мене ви не дізнаєтесь нічого.

Девітт потер рукою лоба.

– Я не належу до тих мисливців, які, прикриваючись законом, влаштовують облави на беззахисну дичину. Багатьом людям, яких закон називає злочинцями, я допоміг урятуватися з лабетів несправедливого закону. Чи не зміг би я й вам допомогти? Але ви мусите сказати мені правду. Без цього про підтримку навіть мови не може бути.

Він схопився за голову, Гайлен співчутливо спитала:

– У вас болить голова?

– Трішки, – мовив Девітт спокійно, хоч від болю на очі наверталися сльози.

– Я, напевне, була несправедлива до вас. Вибачте, будь ласка!

– Зараз мені конче треба йти, щоб з'ясувати те, що ви приховуєте від мене. Увечері я повернуся, – сказав він і, спробувавши усміхнутися, додав: – Саме такого вечора Лайн потурбувалася, щоб у моїй кімнаті горів камін, поставила на стіл світильник і сама причепурилася.

– Мені теж причепуритися?

– До вечора. – Він одвернувся і швидко попростував стежкою.