Текст книги "Позичене обличчя"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

– Це жахливо, жахливої – зітхнув О'Брайн. Але так, начебто висловлював задоволення після ситного обіду. Розпатлане волосся, неправильно застебнутий піджак – його серед ночі підняли з ліжка, але на це він не скаржився. Проте Девітт помітив одразу – в очицях його причаїлася настороженість. І ще одна дрібна деталь: О'Брайн носив сіро-зелене галіфе, на правій холоші якого була пошкоджена «блискавка». Але цього разу вона була не розсунута, як завжди, а зашпилена вгорі. Девітт знав, скільки треба поморочитись, щоб упоратися з пошкодженою «блискавкою». Хіба ж мав О'Брайн час і терпіння возитися з нею серед ночі, дізнавшись про нове вбивство?

Отже, О'Брайн прикидався. Коли його викликали, він був напоготові, одягнений, але приховував це. Чому?

– Це жахливо, жахливо, – повторив він, погойдуючись масивним тілом. – Краще б вона провела решту життя в дублінській в'язниці.

– За віщо? – скрикнув Девітт.

– За те, що вона, вона і ніхто інший – сама призналася! – взяла гріх на душу, на її сумлінні смерть сестри Енн. І сумління, ми бачимо це на власні очі, не давало їй спокою. Не чекаючи, поки її засудять, Лайн засудила себе сама.

О'Брайнова брехня була така незграбна, що він, либонь, і сам не сподівався, що Девітт повірить у це. Проте він упевнено закінчив:

– Атож, на жаль, це так. Справу можна вважати розв'язаною.

Девітт поглянув на мертву Лайн. Її невидющі очі дивилися в стелю так напружено, що здавалося, от-от заворушаться повіки і вона скаже щось жахливе.

– Вона хотіла тихо заснути, так би мовити, забутись уві сні без мук, без болю, – солодко-зворушливим тоном проспівав О'Брайн. – Лайн була інтелігентна дівчина і знала, що весь будинок, її кімната і вона сама перебувають під пильним наглядом, от і придумала таке з газом…

– Під пильним наглядом? – перервав його Девітт. – Ваші люди чи ви самі тримали її під наглядом?

– А як же інакше? Кому хочеться перед самою пенсією схопити дисциплінарне стягнення? Так, так, маєте гостре око, друже. Вас «блискавка» цікавить? Поясню – дуже хотілося спати, очі злипалися, тому й ліг о десятій, не роздягаючись.

– Поки я повернувся, ви обшукали дім? – перевірив своє припущення Девітт.

– Від горища аж до льоху. Крім Лайн, вас і наших постових, тут нікого не було, не могло бути. Жодної людини, жодної живої істоти.

– Проте злочинець пробрався знадвору, – заперечив Девітт.

– Виключено. Навіть кішка не могла б непомітно прокрастися в дім!

– І все ж таки…

– Правильно. Або Лайн зробила це сама…

– Або?..

– … один із вас. Я маю на увазі вас і нашого поета.

– Мотиви?

– У поета? Хай краще він скаже сам! – О'Брайн глянув на Ерріса, який весь цей час мовчки дивився на Лайн.

– Що я повинен сказати? – спитав він розгублено.

– З якої причини ви могли вбити Лайн?

– З ревнощів.

– Підходить! Цілком можливо, – погодився О'Брайн.

– А я? – спитав Девітт.

– Осколок у вашому черепі. Тривале розумове напруження. У всякому разі не миші вчинили цей злочин.

– А як же тоді з Фіннігеном? Ваші підозри проти нього розвіялися?

Девітт пильно дивився на інспектора.

– Це просто припущення… А тепер я опечатаю приміщення і надішлю повідомлення до Дроеди. Якщо вони й створять комісію для розслідування вбивств, то все одно з цього нічого не вийде.

– Чому ви такі упевнені?

– Тому що цих панів я знаю давно… – О'Брайн поблажливо усміхнувся. – На що здатні старший інспектор Вестрік, вискочка, найвища втіха для якого ганяти вулицями на голубому лімузині, чи його два помічники, одним миром мазані зі своїм начальником? Вони перевернуть усе догори ногами, опитають кільканадцять чоловік, запідозрять, відкинуть підозру і потім… потім старший інспектор Вестрік знову сяде у свій лімузин, а з ним його помічники, і вони повернуться з тим, з чим і приїздили сюди.

Він підійшов до Девітта і по-батьківському поклав йому на плече м'яку, велику, як лопата, руку.

– Ви все ще не зрозуміли, мій любий друже, що ніяка криміналістика не дасть вам найменшої користі, бо тутешні люди німі й глухі, на ваші запитання вони не кажуть «так» чи «ні», а просто відбуваються бурчанням, у яке можна вкласти все, що заманеться. І це, між іншим, добре, бо до чого б ми дійшли, якби кожен почав лізти в душу іншого.

На обличчі О'Брайна якийсь ідіотський оптимізм, і Девітт відчув раптом, що інспектор має рацію. Криміналістськими методами, які застосовуються у великих містах, нічого не витягнеш ні з отого гробаря з букетом троянд, ні з майстра Джойса, ні з місіс Скрогг і навіть з Фіннігена.

Та цих думок Девітт не висловив уголос.

Він сказав тільки:

– Цілком імовірно, що інспектор з Дроеди не зможе одразу виявити злочинця. Але в одному ви, О'Брайне, можете не сумніватися: коли він повернеться у Дроеду, ви не довго будете інспектором у Кілдарі. Як це позначиться на вашій пенсії, підрахуйте на берегах газети.

– Коли вже ви такі відверті зі мною, – О'Брайн аж сяяв од задоволення, – я відплачу вам тим самим. Можна філософствувати про те, чи стає суспільство кращим, коли якийсь бідолаха потрапить до в'язниці; можна ставити питання, хто взагалі завинив – злочинець перед суспільством чи суспільство перед злочинцем. Для Кілдара це не важливо, як не важливо для мене, якої думки про мою персону в Дроеді чи Дубліні. Якщо я піду на пенсію, то мої наміри сягають трохи ширше, ніж просто жити з неї. Разом з паном бургомістром, нашим шановним священиком та деякими іншими особами, зацікавленими в тому, щоб Кілдар прокинувся від сплячки, я візьму участь у благородній справі. Наше старе романтичне містечко оточене чудовими зеленими гаями і луками, має пляж – кращого не знайти навіть на Рів'єрі. Отож ми й поклали використати ці чудові місця для відпочинку людей, котрим необхідна тиша і спокій.

Девітт похитав головою:

– Але в куточку, де люди сподіваються знайти тишу і спокій, не повинно бути постійних убивств. Інакше слава Кілдара згасне, перш ніж закладуть її підвалини.

– Прекрасно сформульовано! – мовив О'Брайн.

– Тоді я дозволю собі сформулювати ще одне запитання, – сказав Девітт. – Що, коли вбивця, котрий все ще вільно розгулює у вашому високоповажаному Кілдарі серед високоповажаних його мешканців, не спиниться на другій дочці високоповажаного Скрогга, і вам доведеться замовляти лід для третьої, Гайлен?

– Теж прекрасно сказано! – похвалив О'Брайн. – Без перебільшення – ви неабиякий конкурент нашому поетові Еррісу. Водночас визнаю доречність вашого запитання. Припустимо, вбивця гуляє на волі. Припустимо далі, якісь причини спонукають його загнати в могилу всіх трьох дочок Скрогга. Та коли це навіть і так, не варто сушити собі голову. Бо Гайлен, яку він тепер мав би переслідувати, живе не в Кілдарі, а в Дубліні, вона хоче там учитись. Раніш вона не могла цього зробити, бо стара хотіла бачити коло себе улюблену дочку. Які сварки зчинялися через це! Тепер дівчина віддалася честолюбному намірові – стати доктором філософії…

Прихід сержанта Албіна перервав розмову. Сержант подав О'Брайнові телеграму, і пухке обличчя того скам'яніло.

Телеграму було адресовано Лайн. Гайлен повідомляла сестру, що вона глибоко вражена смертю Енн і завтра вранці приїздить у Кілдар.

– Все докорінно міняється! – О'Брайн почухав потилицю.

Девітт скоса стежив за ним. Він був певен, що ця дивакувата поведінка інспектора всього-навсього майстерна гра. Невже він знає злочинця і боїться, що той може розправитися з ним? Чи він занепокоєний, що розкриється якийсь вчинок з його минулого?

Девітт знав надто добре: твердження, що нібито поліція рано чи пізно, але неодмінно знайде злочинця, – звичайнісінька легенда, поширювана самою поліцією заради зміцнення свого авторитету. Насправді ж в Ірландії добра чверть карних злочинців гуляє на волі. Нерозкритим лишилося б і вбивство двох сестер, якби він, Девітт, не натрапив, нарешті, на слід, який надав його розшукам певного напрямку.

– Отже, – мовив О'Брайн, – завтра матимемо важкий день. Тому пропоную не марнувати сил. Ай-яй-яй! Оце світ! Оце життя! Та ми все-таки спіймаємо цього негідника.

Коли Девітт і Ерріс підіймалися до своїх кімнат, останній сказав, гикаючи:

– Що за тип цей О'Брайн? Хотів би я проникнути в його думки. На Гайлен чекаю з цікавістю. Коли жінка хоче стати доктором філософії, то це сам чорт осідлав її.

І присолив цей дотеп ще непристойнішим виразом.

Наступного ранку Девітт побачив перед собою молоду жінку, в якій одразу впізнав Гайлен. Бліде обличчя з широко поставленими сіро-зеленими очима, руде волосся. Повіки ледь почервоніли – певно, вона плакала.

Девітт не знав, як поводитися з нею. За кавою вони обмінялися лише кількома фразами. Коли Гайлен закурила сигарету, Девітт глянув на стіну позад неї, де висіла рекламна картинка. На ній був зображений молодик, що курив з насолодою, а внизу підпис: «Стрункий, гожий пан курить лише Боффін-тютюн». Девітт зняв її і повернувся до столу. Під здивованим поглядом Гайлен він витяг з кишені ножика і розрізав картинку на багато маленьких чотирикутників. На кожному з них він написав поняття або імена, які спали йому на думку, коли він обмірковував кілдарську трагедію. Потім струсив ці клапті в попільничку і перемішав їх. Після цього витягнув і порозкладав на столі, наче карти під час гри у «дев'ятку». Майже годину бавився цим, весь час розкладаючи по-новому, і раптом знайшов разючі комбінації. В другому ряду лежали поруч вісім карток, на яких стояли слова: «мати», «двері», «мародери», «ліхтар», «артисти», «замок», «Лайн», «іржа».

Схвильований, ніби він уже тримав у руках ключ до розгадки, Девітт зовсім забув про присутність Гайлен і аж здригнувся від несподіванки, коли відчув за плечима її подих.

– Що ви робите?

Девітт обернувся, не підводячись.

– Хочете відповісти мені на кілька запитань?

– Охоче, – сказала вона серйозно. – Будь ласка, питайте.

– Скільки років цьому готелеві?

– Щонайменше п'ятсот. У нашому краєзнавчому музеї є документи, які засвідчують це.

– Ви не скажете, чому його спорудили так далеко від центру міста, в глухому закуті?

– Скажу, – Гайлен ставала дедалі уважнішою. – Мої предки були завзяті мародери. Але всі їхні гріхи їм відпущено, бо грабували вони переважно англійські судна, які тут, унизу, розбивались об скелі.

– А тепер відгадайте, що я весь час пробую знайти? – Девітт зібрав картки. – Як саме вбивця проник у дім.

– Розумію, розумію, – схвильовано вигукнула Гайлен. – Ви, либонь, маєте, рацію. Мій старий вчитель, який працював у краєзнавчому музеї, говорив, що чув від людей про підземний хід від прибережних скель у будинок. Здобич з розбитих кораблів через нього…

– Ходімо! – Девітт схопився і швидко вискочив у маленький коридор поруч з кухнею. В кінці його виднілися оббиті залізними штабами двері, заіржавілий замок і засув, які він уже оглядав.

– Цими дверима, скільки я пригадую, ніколи не користувалися, – зауважила Гайлен розчаровано. – Та воно й видно: цій іржі вже, мабуть, не одне десятиліття.

Девітт ще раз перевірив засув, замок, шарніри, але й тепер не знайшов нічого підозрілого. Знесилено опустив кишеньковий ліхтарик. І раптом згадав про листівку, де старий готель був знятий з боку моря. Побіг до своєї кімнати, розшукав її. Стіна будинку на листівці мала четверо вікон, широкий надбудований димар. А дверного прорізу не було.

Він знов вибіг у коридор, знов освітив засув. І тихо свиснув. Засув, близько двох дюймів завширшки і три чверті дюйма завтовшки, був точно на скобі перепиляний тонкою ножівкою. Так само й язичок замка. Отже, вони не становили ніякої перешкоди для того, хто хотів одчинити двері. То чому ж, незважаючи на це, двері не відчинялися? Девітт швидко виявив причину: внизу на дверях між двома брусами була шпарка, в яку вмонтовано непомітно французький замок. Девітт знову побіг нагору і повернувся з сталевою дротиною. Проте тільки через півгодини він одімкнув замок.

– Тепер можна відчиняти двері, – звернувся до Гайлен, яка весь час мовчки стежила за ним. Вона простягла руку і штовхнула двері. Вони безшумно відчинилися! Вбивця все продумав – шарніри були свіжозмащені.

За дверима був лаз, невидимий ззовні, бо він зливався із суміжною шахтою димаря. Залізні скоби для спуску і підйому вмуровано в стінки. Девітт вирішив піднятися нагору і досить швидко опинився в темному приміщенні. Промені ліхтарика вихопили з пітьми спершу купу лахміття, потім розбитий ящик, недогарок свічки і багато спалених сірників. Отже, тут хтось ховався. Міцно тримаючись за скоби, Девітт спустився на дно шахти. Гайлен ішла за ним. В підземеллі було вогко, тхнуло цвіллю. Попереду пробивалося бліде світло.

Коли хід лишився позаду, – він був такий низький, що вперед можна було просуватися тільки пригинцем, – Девітт і Гайлен раптом побачили перед собою кам'янистий морський берег. Які трагедії розігрувалися тут у штормові ночі, коли судна розбивались об прибережні скелі, а сухопутні пірати вбивали моряків, яким щастило допливти до берега?! Через хід стягували вони награбоване в маленьку печеру-схованку, а згодом реалізували свою здобич.

Відтоді минули століття. Прибій, як і раніш, гримів об скелі, в тумані пронизливо квилили чайки, час од часу опускаючись на мокре каміння. Але на все це Девітт не звертав більше уваги. Він перенісся думками в минуле й ніби став свідком далеких подій.

Либонь, щось подібне переживала і Гайлен. Після довгого мовчання вона сказала:

– В цій невеличкій бухті, – вона описала рукою півколо, – знайшли собі могилу більше людей, ніж на кілдарському цвинтарі. Страшно уявити, що наші предки були здатні на таке!

– Відтоді спливли століття, – сказав Девітт. – А той, хто вбив обох ваших сестер, живе серед нас.

Через потайний хід вони повернулися в будинок. У вітальні Гайлен підійшла до столу, де лежали картки з написаними Девіттом словами, і стиха прочитала:

– Мати, двері, мародери, ліхтар, артисти, замок, Лайн, іржа.

Девітт подзвонив Клаггу і мовчки вислухав його інформацію. А потім пішов до Фіннігена.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Монастир августинців між Кілдаром і Чезвіком був закритий ще перед першою світовою війною. Тепер там містилася пивоварня, продукція якої експортувалася навіть у Південну Африку. Маєток святої Варвари, що стояв поблизу, клином вгризався в землі августинців. Подейкували, що покійний Скрогг придбав його нечесним шляхом. Решта землі довкола пивоварного заводу й досі належала августинцям, вони здавали її в оренду бідним селянам, стягуючи з них третину всіх прибутків.

Орендна плата була висока, і селяни бідували. Особливо тяжко жилося батькові Фіннігена.

Садиба, яку він орендував, мала вісім моргів, тобто приблизно півгектара. Частина поля була всіяна камінням. На такій землі можна лише сяк-так вирощувати ячмінь. Молока від трьох корів ледве вистачало для власних потреб.

Дім з прибудованими стайнею і сараєм так похилився, що здавалося, от-от завалиться. Кілька вікон було позабивано дошками, шиферний дах абияк полатано бляхою. На подвір'ї бігали худі й обскубані кури.

Біля ґанку Девітт побачив гурт дітей різного віку, вдягнених у лахміття. В кухні ще кілька дітей з'юрмилися довкола ночов з намоченою білизною. Один пацав долонею по воді, інші, на яких падали бризки, голосно вищали. Найменше плакало.

З хатніх сутінок виринула жіноча постать. Кинувшись до дитини, жінка помітила Девітта, випросталась і, взявшись руками в боки, спитала, що йому тут треба. Девітт сказав, що хоче поговорити з її братом. Вона невдоволено відповіла, що брата немає вдома.

Але тут на порозі з'явився високий чолов'яга, затуливши собою весь прямокутник дверей. Його обличчя не можна було розгледіти в напівтемряві, але з перших його слів Девітт збагнув, що перед ним сам Фінніген.

Кімната була захаращена ліжками, посередині стояв стіл. За ним троє бородатих чоловіків грали в карти. Фінніген примостився четвертим і, не запрошуючи Девітта сісти, гримнув на нього:

– Ну, кажіть уже! Чого вам тут треба? Пошпигувати прийшли? Тут нема чого винюхувати! Тут чесні люди, які заробляють чистими руками!

– О'Брайн має намір, якщо, звичайно, не знайде справжнього злочинця, послати вас на шибеницю. І можете бути певні, він це зробить! – Девітт підсунув ногою ослінчика й сів.

– Чого хоче отой гладкий кабан? – В очах Фіннігена блиснула холодна лють. – Мене через Енн і Лайн послати на шибеницю? Це ж просто сміх.

Він гучно засміявся і ударив кулаком по столу, аж склянки задзвеніли.

– Коли свіжий бриз гойдатиме вас на шибениці, навряд чи це буде смішно!

– Ви гадаєте? – Фінніген підвівся і грізно наблизив до Девітта своє неголене підборіддя.

– Безперечно, – запевнив його Девітт. – Єдине, в чому я сумніваюся, – чи вдасться знайти мотузку, яка вас витримає. Мабуть, доведеться взяти дріт.

– Дай йому в пику, – байдуже порадив один з картярів.

– Справді? – прицмокнув язиком Фінніген.

– Не раджу пробувати, – сказав Девітт.

– Мені начхати на твою пораду! – Фінніген розмахнувся.

Але перш ніж його кулак досяг мети, Девітт висмикнув з кишені ліву руку і завдав йому різкого удару в підборіддя. Фінніген витріщив очі від несподіванки, але другий удар тут же звалив його з ніг. Фінніген не робив спроби підвестися.

– Хто б міг подумати?! – він стріпнув головою, обмацав підборіддя і з подивом звернувся до картярів: – Ви таке бачили? У нього в кулаці вибухівка!

Фінніген підвівся, лагідно усміхаючись: він пройнявся повагою до гостя.

– Після такого треба випити по чарці! – Він узяв пляшку зі столу. – Отже, поліцейська каналія хоче пришити мені два трупи? Від нього всього можна сподіватися! Але мене не залякаєш. Я маю не одне, а цілих три алібі. Ось вони сидять усі три. Перше алібі звати О'Келлі, друге – Макгора, а третє – Сідней. Правда, хлопці?

Троє за столом мовчки кивнули.

– Я б на вашому місці не ставився так легковажно до погроз О'Брайна, – порадив Девітт. – Я не знаю, як ви ставитесь один до одного, але всі три алібі зрадять вас, варто лиш О'Брайну сердито глянути на них.

Фінніген вгамував своїх трьох друзів, які почали протестувати, і голосно гукнув, щоб до нього прийшли Пат, Кон, Джім і Джек.

Чотири хлопчики віком від семи до дванадцяти років умить прибігли з кухні.

– Скажіть панові, що я вчора цілий день працював, – наказав Фінніген.

– Вчора? Так, так… Ти крив сарай.

– А позавчора?

– Цілий день спав, – пропищав найменший. – Ти страшенно хропів, а коли я штовхнув тебе, то заревів, як ведмідь…

– Чуєте – дитячими устами глаголить істина, – Фінніген погладив хлопця по білій чуприні, повернув його і легко підштовхнув до дверей.

– Гаразд, ви там не були. То чия ж це робота? – Девітт узяв колоду засмальцьованих карт, вправним рухом пальця витяг одну і поклав перед Фіннігеном. То була пікова дама.

– Безперечно, все зробила ота стара відьма і ніхто інший! – вигукнув Фінніген. – А як ви дізналися?

– Але ж яким чином із свого притулку місіс добралася до Кілдара? Вона ж не може рухатися без милиць.

– Вона все може, ця стара відьма! – відповів Фінніген переконано. – Бере віник, бурмотить щось і – через димар, куди схоче.

– Можливо. – Девітт не заперечував цієї версії, але додав серйозно: – Притулок майже за тридцять миль від Кілдара. Чи не задалеко для подорожі на вінику?

– Справжня відьма за одну ніч до Місяця злітає й назад повернеться, – буркнув О'Келлі.

– Справжня, відьма не тільки до Місяця на вінику доїде, – додав Макгора. – Вона візьме жменю тіста, зліпить з нього маленького чоловічка, скаже, що це ти, кольне тебе голкою в груди, і ти – мертвий! Я знав одну, вона всю худобу в нашому селі таким робом знищила.

Фінніген наморщив лоба:

– Годі базікати. Джером був веселий хлопець, усіх молодиць до себе скликав, мов той півень курей до купи гною, а про господарство дбала тільки стара. Вона мучилася, поки не стала спершу калікою, а потім і зовсім перевелася. Мій друг Джером віддячив їй, в останній день свого життя склавши заповіт, за яким усі гроші відказав дочкам. Любій дружиноньці дісталася дуля.

– Де ж той заповіт?

– Десь у схованці в будинку. Там лежать також гроші, які мені винен цей волоцюга! В такій ситуації кульгава вдовиця здатна бігти навіть на милицях, аби лиш випередити дочок.

– З усім цим можна погодитися, – промовив Девітт. – Але залишається питання, як удова без чаклунства могла потрапити в Кілдар?

– Цього я не знаю, – знизав плечима Фінніген. – Але я можу заприсягтися, що ніхто інший не мав таких вагомих причин звести зі світу Енн і Лайн, як вона.

– Коли ви були в неї у вівторок, – спокійно зауважив Девітт, – то розмовляли з нею так ніжно, як син з матір'ю.

– Цей хлопець знає все! – здивовано мовив Фінніген до трійці за столом.

– Будь обережний! – застеріг Сідней. – Він знає набагато більше, ніж корисно твоєму здоров'ю.

Девітт кивнув головою.

– Може, й так. Бо гроші, що їх ваш друг, перепрошую, негідник Джером, вам винен, зароблені не на контрабанді віскі. Ви таємно доставляли в Ірландію аптечні товари, і це може принести вам додатково щонайменше десять років в'язниці.

О'Келлі аж рота роззявив з подиву:

– Фіни, цей справді забагато знає. Хоч-не-хоч, нам доведеться його спекатись.

– У неділю ввечері, як ніжний коханець, ви послали Гайлен квіточки, – Девітт дивився тільки на Фіннігена. – У неділю вона вже мала бути в Кілдарі?

– Зупинимось на десяти роках в'язниці, – ухилився від прямої відповіді Фінніген. – Ви прийшли, щоб мене про це попередити?

– Нічого подібного. Я просто хочу взяти у вас кілька показань.

– Ідіть ви під три чорти! Бо дістанете від мене не показання, а синці під очі! – злісно прохрипів Фінніген.

З кухні долинув дитячий галас, потім на дверях стала сестра Фіннігена. Він підвівся і підійшов до неї. Сестра прошепотіла йому щось, він вилаявся і вийшов до кухні.

За хвилину він повернувся з чотирирічною дівчинкою на руках, яка жалісно плакала. Вона прищикнула пальці у дверях, і Фінніген утішав її, роблячи нашвидкуруч качечку з газети.

– Дивіться, шановний всезнайко, – звернувся він до Девітта так голосно, ніби хотів, щоб його почули в кухні. – Отаких замазур тут повзає аж одинадцятеро. Їм треба їсти, пити, вдягатися. А що ми маємо? Дах ось-ось упаде на їхні голови, ходять вони в лахмітті, вранці, в обід і ввечері їдять пісну картоплю. М'ясо буває тільки на великі свята, та й то лиш тоді, коли щастить потай убити косулю чи зайця. Напевне, ви скажете на це: люди ці ледачі, ненажерливі, п'яні, брудні, і живуть вони так, як заслуговують…

– Я такого не кажу! – рішуче перебив його Девітт.

– Але таких, у кого це не сходить з язика, тут вистачає! – не вгавав Фінніген. Він розпалювався, голос його лунав дедалі загрозливіше. – Заради попа череватого вони готові пограбувати своїх братів, вони кровопивці, гірші за блощиць! Коли ж хто-небудь не хоче здохнути і попросить допомоги у клятого святенника, той йому співає: «Господь поможе, молись йому…»

– Неправда! Я ніколи так не говорив! – вигукнув, ускочивши до кімнати, Джойс. Його кощаве обличчя, вкрите червоними плямами, пашіло гнівом. – Ти брешеш і брудниш руку, що хотіла тобі помогти!

– Погляньте-но на цього прусака, який наважується заявляти, ніби я гудив його смердючі лапи! – Фінніген весь тремтів від обурення. – Коли ти хотів допомогти нам, коли? Чи не тоді, коли, як-от зараз, приходив стягнути оренду для свого череватого попа?

– Якщо для тебе оренда зависока, можеш заявити про це, ніхто не забороняє! – крикнув Джойс.

– Ти бачиш на моїх колінах дитину, у якої можна полічити ребра під лахміттям! Ти знаєш, що з трьох картоплин, котрі ми вибираємо, дві потрапляють на горілчаний завод твоїх благочестивих братів! Ви теж не кращі! – накинувся Фінніген на Девітта. – Приходите непрохані, як сніг на голову… Аптечний товар! Якби я тільки міг, чорт забирай, то напхав би цим товаром всіх ледачих панночок у Кілдарі! По саму зав'язку! Вони нудьгують, не знають, як згаяти час. От їм і кортить так наковтатися аптечного товару, щоб на церковних банях замість лелек побачити танцюючих поросят! А тепер згинь, отруйна комахо! – звернувся він знову до Джойса. – Бо інакше юшкою вмиєшся! Твоє щастя, що мені треба з паном порозмовляти, – показав він на Девітта.

Джойс ковтнув слину, хотів огризнутись, але передумав і пішов геть.

Фінніген провів по обличчю рукою і сказав тихо й мирно:

– Всі знають, що Джером завинив мені гроші, але чи побачу я їх коли-небудь?

– Авжеж, ні, – відповів Девітт, – Повішений навряд чи прийде стягати свій борг. Я гадаю, ви типовий убивця, із тих, хто чинить умисний злочин. Де треба говорити, ви мовчите, де треба мовчали, базікаєте, як стара базарна баба. Ви не можете тримати себе в руках, кидаєтесь з однієї крайності в іншу. Яку роль відіграє Джойс в історії зі спадщиною? Він рветься до грошей, щоб збагатити церкву? А що ви знаєте про наглядачку притулку, де живе стара Скрогг? Чи справді така хвора ота місіс Скрогг, що ходить лише на милицях? Кажіть хутчій, чоловіче! Зрозумійте, нарешті, так буде краще для вас!

– Я нічого не знаю. Я справді нічого не знаю. Я тільки чув, ніби наглядачка притулку і стара Скрогг – подруги з дитинства, але…

– Від кого ви це чули? – перебив Девітт.

– Точно вже не пригадую, – Фінніген потер лоба, – але згадаю…

– Чи зустрічалися ви з Гайлен в останні дні?

– Я… так…

– Де?

– В Реммінгтоні.

– Чуєш, ти, перш ніж казати, клади кожне слово на золоті ваги, – втрутився Сідней.

– Заткни пельку! – гаркнув Фінніген.

Він пройнявся незбагненним довір'ям до Девітта і розповів йому щиро все, що знав. Це було не дуже багато, але дещо з кілдарських подій стало для Девітта зрозумілішим.

Маленька Енн, яка прищикнула пальця дверима, встигла потоваришувати з Девіттом. Вона вилізла йому на руки і не давала спокою, аж поки він не зробив їй ще одну паперову качечку.