Текст книги "Позичене обличчя"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Петер Адамс
ПОЗИЧЕНЕ ОБЛИЧЧЯ

Перекладено за виданням:

Addams Peter, Das geborgte Gesicht, Verlag Volk und Welt, Berlin, 1970

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Готель «Блідий місяць» стояв осібно на вулиці, що вела повз цвинтар до рибальських хатин на березі моря. Це була старовинна двоповерхова кам'яниця з маленькими шибками, величезними віконницями і ґонтовим дахом, вкритим латками моху. Готель виглядав досить мальовничо, як і більшість ірландських готелів на північно-західному узбережжі, які правили за притулок для рибалок, контрабандистів і зубожілих гендлярів. Лише зрідка в забутій богом і людьми гавані Кілдар з'являвся чужинець з туго набитим гаманцем, щоб помилуватися каменями друїдів, вічним туманом та руїнами романтичного минулого. До найближчої залізничної станції було миль двадцять, дорога рясніла вибоїнами.

Девітт прибув до містечка пізно і тепер безуспішно торгав дзвоник на дверях. У жодному вікні не зблиснув вогник, стара кам'яниця неначе вимерла.

Девітт уже збирався повернутись до свого автомобіля, коли між хмарами заяснів сріблястий місяць. Холодне світло надавало звабливо-романтичного вигляду гавані, будинкам, скупченим довкола базарного майдану, сірій кам'яній церковці біля цвинтаря, морю, прибережним скелям, навіть мокрій бруківці.

Девітт побачив шмат картону з написом: «Готель зачинено на ремонт». Водночас він почув рипіння і чоловічий голос. Хтось наспівував: «О господи небесний, на тебе лиш надія – в коханої дівчини знов серце холодніє…»

Рипіла ґратчаста хвіртка цвинтаря, а співав кощавий дідок, веселий, піднесений настрій якого можна було пояснити лише чарчиною віскі. Похитуючись, старий наближався до Девітта. В одній руці він тримав паперову торбу, а в другій – букет червоних троянд.

Підійшовши зовсім близько, дідок зупинився, і Девітт привітався до нього.

– Знову голос з того світу, – промовив збентежено старий, не помічаючи незнайомця, що стояв у затінку. Чарчина, либонь, добре затуманила його зір.

Потім він плюнув і забурмотів:

– Ну, піду-таки до лікаря! Бо це не діло! Така робота у могилу зажене!..

Девітт вийшов із затінку і спитав, чи мешкає хто у готелі.

– Пхе! – вигукнув старий, умить схаменувшись. – Звідки мені знати? Це ж розбійницьке кубло! Я вночі до нього навіть підходити боюся і вам не раджу туди потикатись.

Дідок хапливо приклався до пляшки, але ні краплини віскі в ній більше не було. Тоді він гірко мовив сам до себе:

– Порожня, мов череп покійного Сіда: земля йому пером, негідникові. Як люди виставляють таке на свої комоди, не розумію… зовсім не розумію…

– Світ повен незрозумілих речей, – серйозно зауважив Девітт. – Ви тутешній гробар, приятелю?

– Звідки ви знаєте?

– Я бачив, як ви вийшли з цвинтаря, – пояснив Девітт. – Окрім того, любов до сумовитих пісень, до троянд, поцуплених з могил. Вгадати не так уже й важко. Кому ж, цікаво, призначений цей прекрасний букет?

– Якщо ви гадаєте, що я, О’Гвінн, обкрадаю могили, то помиляєтесь, добродію. – Старий погрозливо випнув підборіддя. – Букет – моя особиста справа. Нічого поганого тут немає. І взагалі, задля чого в'янути на цвинтарі десятьом шилінгам, коли їх можна перетворити на три у власній кишені. То вам ніхто не відчиняє? Нічого дивного, добродію! Скрогг – помилуй господи і цього негідника! – швидше відкрив би віко своєї домовини, аніж двері свого готелю. Перед вами, пане, важка загадка.

– Безперечно. А ви, бачу, досвідчена, бувала людина. – Девітт витяг з кишені пляшку. – Отже, Скрогг був такий шахрай, що його не очистила навіть остання сповідь?

– Він мав мене за ніщо, – очі старого прикипіли до пляшки. – Та не лише за це смажитиметься він у пеклі… Тепер вони, бачте, ремонтують будинок… Ще б пак: свіжа фарба пахне куди приємніше від ладану… Не вірите? Тоді хай вам розкажуть про Кессея – помилуй, господи, і цього шельму! – що зарубав свою дружину сокирою. Тут не зарадили ні меси, ані свята мати божа. І тільки коли пофарбували підлогу, зникли рипіння дощок і шепіт.

– А що, у Скроггів теж хтось раптово помер? – Девітт нарешті простяг старому пляшку.

– Атож, – звівши дух після затяжного ковтка, промовив дідок. – Кажуть, хазяїна печінка доконала. Що ж, можливо! Та щось не віриться… Світ повен загадок!

Та коли Девітт почав розпитувати, що сталося в домі померлого Скрогга, – адже саме задля цього він, працівник відомої юридичної контори в Дубліні, й прибув у Кілдар, – як О’Гвіннові закортіло додому.

– Раджу вам, добродію, не марнувати часу: Скрогг лежить під землею, а поночі в готелі дверима не миші грюкають…

Він хотів ще щось сказати, але так і застиг, роззявивши рота: з будинку раптом почулась органна музика. Водночас в одному з вікон спалахнуло світло.

– Там, напевне, дідько виграє! – шепотів О’Гвінн, хрестячись.

Освітлене вікно відчинилося, з нього виглянула молода жінка і невдоволеним сонним голосом спитала:

– Хто там? Хіба не видно – будинок на ремонті!

– Це найстарша, – Енн! – пробурмотів старий, відступивши у затінок.

Девітт привітався до господині, розповів, що він у містечку проїздом, і спитав, чи не можна переночувати у «Блідому місяці». По короткій паузі Енн поцікавилась, хто він.

– Я журналіст, – збрехав Девітт, – повертаюся з невдалого весілля: наречена в останню мить втекла з іншим.

– Нічого не вдієш, доведеться впустити! – Вікно зачинилося. З тіні виринула голова старого гробаря.

– Ну й ну! Весіллячко вам випало пречудове! Але й тут начувайтеся…

Старий явно не бажав зустрітися з Енн і прагнув якнайшвидше забратися геть.

Збагнувши це, Девітт притримав О’Гвінна за плече, вихопив з його рук букет і замість нього поклав у долоню старого п'ятишилінгову монету. О’Гвінн так поспішав, що навіть забув біля тумби свою торбу. Вона була зав'язана шнуром, щось округле, схоже на футбольний м'яч, розпирало паперові стінки. Девітт хотів покликати старого, аж тут у дверях з'явилася Енн.

Дівчина мала гарне, хоча й грубувате обличчя, пишне чорне волосся спадало на оголені повні плечі. Девітт вирішив, що Енн надто огрядна, як на свій вік.

Вона прискіпливо розглядала Девітта, його обличчя, одяг.

– То де ж трапилася ця історія з нареченою?

– У Чезвіку, – відповів Девітт і простяг трояндовий букет. – Але, гадаю, я витратився недаремно: є кому подарувати ці квіти!

Енн взяла букет і, коли вони ввійшли до пивного залу, поставила у глек на стойці, крадькома придивляючись до пізнього гостя: засмагле, зморшкувате обличчя, коротко підстрижене волосся вже посивіло, хоч йому, либонь, не більше сорока. Спортивний піджак і темно-сірі штани, шиті на замовлення, черевики теж дорогі. Справжній денді!..

Девітт тим часом мріяв про ліжко… Слова підпилого О’Гвінна, що готель, мовляв, – це розбійницьке кубло, його анітрохи не злякали. Він уже чув, що кам'яниця на скелі донедавна була пасткою для рибалок: штормової ночі власники будинку засвічували на березі ліхтарі й заманювали судна.

З горішнього поверху знову долинула органна музика.

– Це Ерріс, хай йому грець, – лайнулася Енн. – Ніяк не вгамується, знову дудлить…

– Пожилець? Я гадав, що в зв'язку з ремонтом ви тільки мені виявили таку люб'язність!

– Ерріс невибагливий. Він і в клозеті на голому матраці переспить. – з люттю мовила Енн. – Самі переконаєтесь…

По сходах вони піднялися в коридор, від якого в різні боки відгалужувалось безліч ходів. Заплутані, немов середньовічні провулочки, з багатьма сходинками, вони вели до дверей, серед яких не було і двох однакових.

Бічні переходи захаращені цеглою, кахлями, сміттям, мішками з цементом, діжками з глиною, меблями, винесеними з кімнат. Тут були старі селянські шафи, оббиті залізом скрині (одна з них, хоч Девітт не збагнув чому, на мить привернула його увагу), стільці, комоди, ліжка – ледве можна протиснутися. Зі стін звисали обірвані електричні проводи, які, певне, мають сховати під штукатурку. Світло горіло тільки подекуди, і Енн, перш ніж зайти в суміжний коридор, запалила свічку, котру передбачливо взяла з собою. В кінці коридора Енн відімкнула двері просторої кімнати, де стояло двоспальне ліжко.

– Тут спали мої батьки, – пояснила вона. – Та відколи мати в притулку, кімната вільна.

Енн клацнула вимикачем, але даремно. Їй здалося, що Девітт пильно розглядає її. Згадала про Ерріса. Кілька днів поспіль не встає з ліжка і, слухаючи церковну музику, мережить свої чудернацькі віршики. Коли входила, він промовисто дивився на неї, мовляв, я тебе наскрізь бачу, потім жбурляв їй в обличчя слова, яких не стерпіла б жодна жінка…

Вигнати? Але ж він заборгував більше як за тиждень. Та й не тільки в цьому справа. Часом буває він такий гарний, милий, хоч до рани прикладай, і тоді його просто шкода.

Девітт витягнув зі своєї шкіряної сумки піжаму, несесер, дорожній будильник.

– Вранці разом із сніданком принесете мені всі свіжі газети, – попрохав господиню.

Помітивши в його гаманці чималу пачку грошей, Енн вирішила виявляти новому пожильцеві якнайбільшу гостинність.

– Ще раз дякую за троянди! – солодким голосом промовила вона. – Завтра вони стоятимуть у найкращій вазі.

Девітт майже не слухав її. Він раптом збагнув, чому привернула його увагу велика, оббита залізом скриня. Ні, то не мигтіння свічки, не перебіги тіней створювали враження, ніби віко скрині ледь двигтить! Там хтось ховається. Але ж дубова скриня тісна, як сейф. Той, хто забрався туди, вже, певно, задихається, коли ще не сконав.

Знову почулася музика, цього разу дикий какофонічний джаз.

– Перш ніж лягти спати, я мушу вгамувати цього пана, – сказав Девітт. – Зачекайте хвильку. Я зараз повернуся…

Девітта турбував не стільки галасливий сусід, скільки таємнича скриня, до якої він поспішав покрученими коридорами. Нарешті світло ліхтарика вихопило з темряви замок. Він був не защеплений. Девітт рвонув віко – скриня була порожня.

Розчарований, він хотів був опустити віко, але раптом помітив на дні чорну перлину.

В руках Девітта під променями ліхтарика вона зразу заяскріла, мов рубін. Її носили, певне, на тоненькому ланцюжку, про що свідчило зламане вушко.

Він сховав перлину в кишеню, закрив скриню й квапливо рушив до дверей, за якими кумкав саксофон. Вони були не причинені й вели до кімнати, де стояли ліжко, шафа, стілець і умивальник. Електрична груша під стелею випромінювала кволе світло; в брудному ліжку розкинувся п'яний молодик. Він, видно, давно не голився, розпатлане волосся спадало на лоба, витріщені очі, здавалося, нічого не бачили. Півдюжини пляшок валялося біля ліжка.

На стільці стояв програвач, по всій підлозі розкидано списані аркуші паперу. Девітт зупинився на порозі.

– Вже глупа ніч, і, крім вас, на світі є й інші люди, – промовив стримано.

– Ніч? Люди? Світ? – пробурчав молодик. – Забирайтеся під три чорти!

Девітт помітив біля програвача кишеньковий ножик. На відкритому штопорі жовтів корок. Девітт схопив ножика, відкрив лезо і різонув дріт, який з'єднував програвач з гучномовцем. Виття одразу урвалося.

Коли він повернувся до своєї кімнати, господиня розглядала себе перед люстром. Але не вона – сімейне фото привернуло увагу Девітта. З нього дивилися дві сестри, що стояли по обидва боки Енн. Погляд наймолодшої, рудоволосої красуні Гайлен, був холодно-жорстоким, білявої Лайн, середульшої, – втомлений і розчарований. Попереду трьох сестер сиділи батьки: жінка в чорному – висохла, злостива, й чоловік-здоровань, м'ясистий, самовпевнений, у капітанському кітелі з галунами та якорями.

Вражала майже невловна і все ж досить помітна схожість трьох сестер. Хоч здавалися вони різними, щось чільне єднало їх між собою і з батьком. Мати ж була тут зовсім чужа, ніби випадкова. Дочки взяли від батька жадобу до життя, хтивість – це виказували їхні очі, губи. Мати – втілення волі, владності, розрахунку. Кохала вона свого чоловіка? Ненавиділа його? Страждала від численних зрад? Чи давно примирилася з ними? І яку роль відіграла вона в цій історії зі спадщиною? А що, як знищила заповіт, за яким чоловік нібито відписав усі гроші дочкам?

– Якщо я вам більше не потрібна, то на добраніч, – голос Енн перервав роздуми Девітта. – Коли вам принести каву?

– Не раніше десятої…

Він повісив піджак на спинку стільця, натякнувши цим, що господині пора вже йти, аж раптом щось у її погляді змусило його насторожитися. Здавалося, вона боїться вийти з кімнати.

– Що з вами?

– Я знаю, це дурниці, та я… боюсь лишатися сама. Відколи одвезли матір до Чезвіка, втратила спокій. Ледь сутеніє, мені вчуваються кроки, шурхіт. А в будинку ж, крім того п'яного телепня, нікого немає…

– Де ваші сестри?

– Ще в Дубліні…

– Може, це Ерріс нишпорить всюди?

– Ні. Щовечора я ставила перед його дверима перекинуте відро з пляшкою на денці. Якби він одчиняв двері, пляшка неодмінно впала б. Я почула б шум. Взагалі я не з боязких, – вела далі Енн. – Але відколи тато помер, місця собі не знаходжу – всього боюся!

– Чому ж саме?

– Він не йде мені з думки. І зовсім не тому, що заповів усі гроші мені, Лайн і Гайлен. Він був гарний чоловік! – Її обличчя пом'якшало. – Хоч і завжди п'яний, але весь час у доброму гуморі! Жартує, усміхається. Як такого не любити! А скільки історій розповідав! Героєм кожної був він сам. Ми ладні були годинами слухати його. Співав теж чудово. Тому кохали його жінки. Правда, останнім часом він був страшенно неврівноважений: мало не щодня складав новий заповіт, а гроші ховав по всіх закапелках.

– Оце так! – удавано здивувався Девітт. – А як ставилася до цього мати?

– Два місяці тому вони святкували срібне весілля. І привселюдно мати плюнула батькові в обличчя, бо він упадав коло однієї рибачки. Навіть у свої шістдесят жодної спідниці не пропускав. А тепер я вам розповім таємницю… – Енн притишила голос. – Перед смертю покликав батько мене, тільки мене одну, і сказав, що всі свої гроші відпише нам, своїм дочкам.

– Але ж поки що заповіт не знайдено? – удав Девітт, ніби позіхає.

– Так, – засмутилась Енн. – В усякому разі я не знаю про нього нічогісінько. А мої любі сестриці, котрі далі свого носа нічого не бачать, і поготів! Вони зневажають мене, – мовила з ненавистю, – бо, бачте, вчилися, а я – ні. В мене серце слабе, часто хворіла, потім зовсім кинула школу…

Девітт пильно глянув на неї. Ні хтиве обличчя, ні повне, дуже тіло не виявляли ніяких слідів тяжкої хвороби. Могутнім рукам, мабуть, не страшна найважча робота, ноги дебелі, міцні.

– Чому ви так дивитесь на мене? – зашарілася вона і захихотіла. – Якщо вам більше нічого не треба, я піду.

– Вже не страшно? – спитав Девітт.

– В домі з'явився мужчина, тепер усе буде гаразд.

На порозі вона зупинилась, озирнулася, але Девітт лише кивнув їй на прощання. Зітхнувши, дівчина зачинила за собою двері.

В коридорі зарипіла підлога, тоді рипнули двері, й почувся гучний шум води. Спочатку Девітт подумав, що цей звук іде з туалету, але потім вирішив, що Енн або Ерріс миються у ванні.

Влігся під свіжим простирадлом. Довго не міг заснути, перевертався з боку на бік, проте, хоч як дивно, зовсім не думав про Скроггів, про заповіт. Хвилями наринули спогади з власного життя.

В один з останніх днів війни – радянські війська були вже в Берліні – його поранив осколок гранати, який ще й досі сидить у черепі. Потрапив у госпіталь, де й познайомився з сером Річардом Бердом, відомим юристом, брат якого був провідним працівником Скотланд-Ярду. Саме Річардові Девітт завдячує своїм інтересом до особливих випадків, що їх він, як адвокат, доти ніколи не розслідував. Останні роки він цілком присвятив істотам, яких суспільство штовхнуло на стежку насильства, шахрайства, крадіжок. Девітт умів досить швидко викликати довіру цих істот, вони зізнавалися йому в усіх своїх гріхах, тоді як інші слідчі марно намагалися видобути з них бодай слово.

Завдяки цьому винятковому вмінню Девітт нерідко добував такі відомості, яких не могли дати ні навички, ні судово-медична експертиза. Слідча робота допомагала йому забувати про біль у пораненій голові краще, ніж книги чи канцелярська буденщина юридичної контори. Коли та буденщина надто вже набридала йому, він брався за таку справу, як оця, в Кілдарі, і йшов по сліду. Одного разу багатотижневі розшуки привели Девітта аж на Берег Слонової Кістки в Західній Африці. Такі випадки дуже дратували його ділового партнера, вельмишановного сера Вільяма: скільки часу і грошей змарновано! Але Девітта це анітрохи не турбувало…Вода все ще шуміла, і він згадав про мету свого приїзду до Кілдара. Пропахлий стружкою і фарбою готель, букет червоних троянд в руці гробаря, таємнича скриня, п’яниця Ерріс, налякана Енн – все це досить незвичайне. Навіть шум води здавався Девітту дивним. Але він був надто втомлений, щоб підвестися з ліжка і подивитися, що там з тією водою.

Вітер надворі вгамувався. Проте вогник свічки, поставленої Енн на столі, хилитався, наче в приміщенні ворушилося щось незриме.

– Протяг, – мовив Девітт, погасивши свічку, і все поглинула нічна темрява…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Коли він, здригнувшись, прокинувся, у вікно вже сірими очима заглядав день. Вода шуміла, як і раніше. Девітт вистрибнув з ліжка і прожогом кинувся в коридор. Ванна кімната була порожня, вода вже давно переповнила не тільки білий резервуар, а й усе приміщення і дзюркотливими струмками текла по сходах. Здіймаючи бризки, Девітт побіг униз. Рвонув кілька дверей, аж поки не знайшов кімнату Енн, і закляк на порозі: господиня висіла на мотузці, міцно прив'язаній до сволока. Її обличчя було скривлене, чорне волосся спадало на лівий бік. Підійшов ближче. В очі впало, що волосся Енн було пофарбоване: у проділі воно було світле. Перевів погляд на її босі ноги. Два пальці на них – нігті вкриті яскраво-червоним лаком – набрякли, неначе їх хтось подряпав.

Девітт подумав, чи не витягти Енн із зашморгу, але в ту ж мить збагнув, що це ні до чого: вона вже задубіла. Холод пройняв усе його тіло. Девітт чхнув, і лише тоді усвідомив, що стоїть босий, у самій піжамі. Насамперед треба вдягнутись. Ще раз глянувши на Енн, пішов до своєї кімнати. Одягнувшись, Девітт згадав, що в будинку, крім нього, є ще Ерріс.

Той лежав, роззявивши рота, й хропів. Хвилин п'ять термосив його Девітт, але марно. Вилив йому на обличчя кухоль холодної води, і Ерріс прокинувся. Почувши про лихо, він сторопіло витріщився на Девітта – ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Так само безтямно стояв він у кімнатці Енн перед повішеною.

Тим часом Девітт розглядав кімнату. Ліжко з досить брудним простирадлом, хиткий туалетний столик, дзеркало, прикрашене поштовими листівками з кінозірками. У бляшаній коробці бігуді, далі баночки з кремом, флакони духів, губна помада. На нічному столику дешевий бульварний роман і пляшечка із снотворними таблетками. На столі перед вікном звисав з надбитого глека трояндовий букет, подарований ним учора, поруч півпляшки віскі, склянка, розірваний конверт із листівкою, біля чорнильниці списаний аркуш паперу. З нього випливало, що Енн добровільно пішла з життя. Вона писала, що не може більше терпіти, мучитися; самотність і хвороба, яка точить її так само, як безсердечність сестер і матері, змусили її шукати втіхи в кращому світі.

Лише в останньому реченні чотири орфографічні помилки – констатував Девітт, обережно витягаючи листівку з конверта. На ній було написано: «Люба Гайлен! Можливо, ці квіти зроблять тебе трохи привітнішою. Коли я побачу тебе знов? Повідом. Твій Ф.».

Девітт збагнув, що листівку було сховано в букет, і автор її доручив О’Гвінну купити квіти і передати їх сестрі Енн, яка, він гадав, зараз у Кілдарі. Замість купити троянди, старий вкрав їх з могили, а гроші пропив. І саме, цей букет він, Девітт, подарував господині, яку, очевидно, цей Ф. покинув.

Ерріс прочитав листівку та записку Енн і скривився:

– Дурниці. Щоб вона та повісилась! Поліція мусить розшукати того, хто це написав, і нехай хлопець одразу голить шию під зашморг.

– Є люди, здатні підробити будь-який почерк, – сказав Девітт багатозначно.

– Дурниці! Я не раз пробував підробляти на векселі підпис мого старого, і мене завжди викривали… І взагалі, кому потрібна її смерть? Я знав її надто добре, цю чорняву… цю…

Обличчя йому перекосилося, в раптовому спалаху почуттів він схопив руку Енн і ледве не розридався.

Зворушений Девітт одвернувся і в цю мить помітив дещо вельми важливе. Вірьовку було закріплено на балці не простим вузлом, а так званим морським. Сама Енн, якби вона навіть і вміла зав'язати такий вузол, ніколи б не змогла так вправно закріпити вірьовку на сволоці.

Ерріс, опанувавши себе, зник на хвилину і з'явився з пляшкою. Він ковтнув з неї, і алкоголь, мов той чарівний еліксир, заспокоїв нерви, вдихнув у нього нові сили. У двадцять п'ять років Ерріс був безпробудний п'яниця, не міг жити без спиртного. Лише зараз він збагнув, як може обернутися для нього загибель Енн.

– Справді, мені будуть непереливки, якщо вони вирішили чужими пирогами свого батька поминати, – сказав він. – А це вельми ймовірно. Мабуть, недаремно банда після смерті Скрогга залишила мене в цьому льоху Пиячити… Отже, коли на склянці знайдуть відбитки моїх пальців, до шибениці доведеться готуватись мені…

– Чому ви так думаєте?

– Цією склянкою я користувався кілька днів тому. Спершу в ній була гірчиця. До того ж усі знають, що Енн іноді мерзла у своїй кімнаті й приходила до мене погрітися.

Девітт пильно вдивлявся у дзеркало туалетного столика. Тут щось не так. Але що? Він ще раз пробіг очима по листівках з кінозірками. Нарешті знайшов! Серед стандартних усміхнених кінокумирів на блискучому папері було фото такого ж розміру, але на матовому. З нього дивився молодик років двадцяти, явно не схожий на кінозірку. Молодик мав грубувате, але симпатичне обличчя.

– Бандит, який після вбивства покладе вінок на могилу своєї жертви, а потім висякається на неї, – зауважив з ненавистю Ерріс.

– Ви його знаєте? Хто він?

– Жених.

– Жених?

– Брак чоловіків теж одна з ірландських хвороб, – пояснив Ерріс. – Хто тільки може, тікає з нашого зачуханого острова. Один парубок на кілька дівчат…

– Він упадав біля Енн?

– Раніше, перш ніж став залицятись до Лайн. Тепер цей Фінніген прилип до Гайлен… Для неї й троянди.

– Що ви знаєте про сестер? Розкажіть докладніше.

– Чого це раптом я повинен вам про них розповідати?

– Ви скажете мені все, – з притиском мовив Девітт. – Чи хочете, щоб підозра впала на вас? Ви були близькі з Енн. Фінніген вас відтер. Ви напилися – на склянці є відбитки ваших пальців – і хотіли помститися! Ви змусили Енн – можливо, навіть погрожуючи зброєю, – написати прощального листа, проковтнути кілька таблеток снотворного, бо пляшечка наполовину порожня, і коли вона міцно заснула, повісили її.

– Дурниці! – силувано посміхнувся Ерріс. – А між іншим, у мене під матрацом таки лежить пістолет. Я хотів з його допомогою погасити вогонь своєї власної душі.

– Ви любите прогулянки на парусному човні?

– Що?

– Відповідайте! Так чи ні?

– Так, дуже люблю, якщо… якщо, звичайно…

– Тоді ви знаєте, що таке морський вузол?

– Так, але…

– Єдине, що змушує мене сумніватись у вашій вині, це надто велика кількість доказів проти вас, – уголос подумав Девітт. – Але час повідомити поліцію.

Обидва пішли до телефону. Девітт набрав потрібний номер. Обізвався заспаний жіночий голос. Трубку взяла дружина інспектора О'Брайна. На Девіттове запитання, чи може він поговорити з її чоловіком, відповіла, що його викликали до Чезвіка, але вона спробує з ним зв'язатися. Девітт поклав трубку і наказав Еррісові йти за ним. Прийшли у кімнату Ерріса. Під матрацом справді лежав пістолет. В обоймі не вистачало одного патрона, дуло почорніло від пороху.

– Ви можете це пояснити? – спитав Девітт.

– Я випробував зброю. Але якщо ви не вірите, то мені, зрештою, однаково, – промовив Ерріс.

– Якщо випадково знайдеться ще один труп і в ньому сидітиме куля такого ж калібру, я віддам вас у руки закону, незважаючи на те, що ви гідна співчуття людина!

– Ви, певно, маєте себе за великого розумника! – Ерріс презирливо скривився. – Можливо, хтось і лежить закопаний з такою кулею в тілі. Але як ви доведете, що саме я вбивця? Хіба не могли викрасти мій пістолет?

Девітт глянув на аркуші, розкидані по підлозі:

– Що ви там понаписували?

– Пусте! Своєрідна хроніка… тутешнього життя. Що ірландці роблять удень і вночі, про що думають, мріють… Та ще кілька віршів…

Ерріс сів на ліжко, схилив голову на руки, заплющив очі. Внизу все ще було тихо. Девітт підняв один з аркушів і прочитав:

«І сліпий боцман мріє: небо ясне, таке прозоро-ясне, що навіть удень при сліпучому сонці мерехтять зорі. І він вірить: липка кров знову стане бистрою, мов джерельна вода, і червоною, як смородинове вино, зашумує, задзюрчить по його венах, і він знов стане молодий і вродливий; гарна королівська донька усміхнеться до нього… Отак мріє він, шамкаючи беззубим ротом, не розуміючи, що людина – купка зоряного пилу, обтягнута чудовою оксамитною шкірою богів…»

Ерріс лежав боком на ковдрі, його одутле обличчя закам’яніло. Девітта раптом охопила байдужість до всього, відчував гостру тугу за своїм будинком у Кейп-Флурі, за садом, за стежкою до озера, оточеного старими буками.

Пронизливий крик повернув його до дійсності. Девітт стрибнув до дверей і чимдуж помчав сходами вниз.