Текст книги "У відкритому морі"

Автор книги: Петр Капица

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Розділ шістнадцятий

В листопаді війська Радянської Армії, які наступали між Дніпром і Сивашем, несподіваним маневром увірвалися на Перекопський перешийок, захопили Турецький вал і надійно закрили всі сухопутні виходи з Криму.

Для окупантів, що засіли в Криму, гул цієї навальної атаки прозвучав, як стук пастки, що зачинилася. З півострова вони могли втекти лише морем або перелетіти на літаках.

Становище окупаційних військ було важке, а з Берліна вимагали за всяку ціну утримати Крим. Далеко висунутий в море півострів прикривав тили і фланги фашистських армій, заміняв собою десятки найдосконаліших авіаносців. З кримських аеродромів близько було до всіх важливих портів Чорного моря. Правда, настійні вимоги ставки підкріплювалися не лише словами та погрозами, в Крим на кораблях прибували нові війська, танки, гармати та боєприпаси.

Окупантам треба було міцніше засісти на зиму; нарощувати укріплення, оперізуватися новими рядами надовбів, протитанкових рівчаків та колючого дроту. А головне – уникнути внутрішньої загрози з глибини гір та лісів. Партизани не тільки утруднювали пересування частин і тримали в постійному страху солдатів, але на випадок нового наступу радянського флоту й армії могли виявитися грізною силою, спроможною перервати зв'язок і розчленувати окремі гарнізони.

Фашистське командування вже посилало цілі дивізії для прочісування лісів. Партизанів витісняли з обжитих місць, руйнували їх склади, спалювали табори, але виловити всіх не могли. Вони, немов привиди, розвіювалися в горах, а потім знову заповняли ліси, і з ще більшим завзяттям стріляли в окупантів кущі, камені, бугри і міжгір'я. На фашистів чигали завали, міни, вовчі ями. Кожного дня то злітав у повітря міст, то зникав патруль, то горіли будинки поліцаїв і жандармерії.

Всередині, здавалось, цілком підкореного, півострова тривала нескінченна війна з населенням.

Щоб подолати цю небезпеку, необхідно було кинути на боротьбу з партизанами величезні сили з танками, гірськими гарматами, мінометами й авіацією. Не можна було тримати за спиною цілу армію месників.

Партизани, окрилені перемогами Радянської Армії, теж готувалися до останніх боїв: приводили в порядок зброю, будували укріплення, навчалися діяти великими загонами.

По всьому Криму відчувалася напружена тиша, яка буває лише перед грозою.

Та ось із різних місць почали надходити вісті про підготовку фашистських військ до великої облави, про оточення лісів, про просування в гори мотомеханізованих частин. Сили явно були нерівні. Партизани поспішно почали закопувати в землю, замуровувати в печери запаси продуктів і готувати нові табори в глибині гір, у зручних місцях неприступних круч.

В печері Калузького нічого не знали про навислу загрозу. Всі чоловіки були зайняті переозброєнням «Дельфіна» і ремонтом трофейного катера. Одночасно відбувалося й навчання. Восьмьоркін з Чупчуренком під керівництвом боцмана опановували тонкощі професії рульових і готувалися стати комендорами на швидкострільній гарматі, а Чижеєв, Вітя й Тремихач розбирали, змазували і заново збирали механізми фашистського торпедного катера.

Катя вела господарство, а Калузький усе возився з боєприпасами, біля зброї і ніс радіовахти.

Під час чергування він прийняв по радіо несподівану шифровку. Штаб наказував командирові печерної групи негайно прибути на «Дельфіні» до скелі Пустельник. Вимагати пояснень заборонялося: фашисти могли запеленгувати район дії печерної рації.

– Пароль – два зелених. Відзив – білий, – бурмотів Калузький, розглядаючи карту і лоцію власного виробу. – Дивне рандеву.

– Все дуже доречно, – сказав Тремихач. – Нам не завадить перевірити механізми обважнілого «Дельфіна». Боюсь, що гармати і новий кулемет змінили його центр ваги.

Перед виходом у море Кльоцко завжди був у трохи піднесеному настрої.

– Механіками з нагоди випробування Віктор Михайлович і Чижеєв підуть, – сказав він. – Комендорами – Чупчуренко з Вітею. Восьмьоркін зростом не підходить. Хай підожде, поки крейсер для нього збудують. Призначаю Восьмьоркіна головним по охороні, спостереженню та сигналізації.

Восьмьоркіну, звичайно, не хотілося лишатися на березі, але думка, що й Катя буде з ним, трохи його втішила.

Провівши катерників, він піднявся на верхню галерею, розсунув щити, які захищали печеру од вітру, і вибрався на спостережний майданчик, де за розколотою брилою сиділа на саморобній лавочці Катя. Вона спостерігала в бінокль за морем.

Степан підсів поруч і залюбувався:

– Ех, на якому ходу йдуть! От нам би так…

І більше нічого не міг придумати моряк для задушевної розмови. Він тільки зважився запропонувати Каті половину свого реглана. Дівчина промерзла на вітрі і з задоволенням сховалася під широкою хутряною полою.

Вони сиділи поруч так щільно, що у Восьмьоркіна серце завмирало. Отак, мовчки, він ладен був просидіти цілу ніч, аби тільки плечем своїм відчувати поряд м'яке дівоче плече.

Дівчина перша порушила мовчанку.

– Про що ви так розмріялися, Стьопо?

– Про різне думаю… Про майбутнє, – тихо відповів Восьмьоркін, продовжуючи напружено дивитися поперед себе, хоч катер давно вже зник у темряві.

– А що ви думаєте робити після війни?

– Оженюся, – раптом випалив він і завмер, вражений своєю хоробрістю.

Відповідь була така несподівана, що дівчина не могла не розсміятися.

– Ну, якщо це головне у ваших мріях, то ви дуже скоро досягнете своєї мети, – запевнила вона і, зазирнувши йому в очі, запитала: – А на кому? Якщо це не секрет?

Каті подобався дужий, по-дитячому сором'язливий і добродушний моряк. Дівчині дуже хотілося, щоб ніякого іншого імені, крім її власного, він не назвав. А в Степана язик не повертався.

– Чого ж ви мовчите? Видно, жорстока, зла вона? – допитувалася дівчина. – Вередлива чи така, що про неї не можна нікому й слова сказати?

– Ні! – запротестував Восьмьоркін. Він так стиснув Катину руку, що дівчина мимоволі скрикнула.

– Стьопо, любий, так же можна пальці розчавити. Не можна ж через кохання до іншої у мене сльози видушувати!

Степан, не знаючи, як спокутувати свою провину, почав дмухати на онімілу руку дівчини.

– Пробачте… Я ненавмисне… І не через іншу. Я люблю вас, Катю.

* * *

Мічман Кльоцко від задоволення аж крякнув. Після команди «Повний вперед!» катер немов вискочив із води і, зі свистом розсікаючи воду, понісся по гребенях хвиль з такою швидкістю, що в боцмана перехопило подих і зарябіло в очах. Катер не здіймався на редан, ні, він мчав, як нестримно мчить дельфін, то злітаючи на поверхню, то пірнаючи в піну. Треба було лише добре тримати руль.

«Дельфін», як ножем, розпорював темряву ночі. Білясті вихори мчали за кормою, і повітря, немов розпікаючись, ледь примітно світилося.

– Ну і пре ж, диявол! – захоплено бурмотів боцман. – Хоч би нам не проскочити. Двадцять миль вмить пролетимо.

– Перейти на нормальний! – гукнув він униз і клацнув ручкою телеграфу. – Чудова машина!

Катер помітно збавляв швидкість.

Кльоцко відкинув ковпак. Дрібні бризки обдали розігріте обличчя. Старий моряк мотнув головою, набрав повні груди повітря і, гучно видихнувши його, запитав у комендора, що висунувся із свого гнізда:

– Ну, як воно, Чупчуренко?

– Здорово! Краще торпеди промчали!

– Дай два зелених проблиски наліво.

Чупчуренко виконав наказ, і зразу, майже на траверзі, з боку берега блиснув короткий, мов блискавка, білий вогник.

Катер зробив півколо і, опустивши глушителі в воду, обережно попрямував до урвистої гори, що темніла попереду.

Коли він зупинився під тінню Пустельникової гори, від берега відчалила резинова шлюпка з трьома гребцями.

Незабаром на борт катера піднялися начальник партизанського загону, Пунчонок і з ними ще якийсь худорлявий чоловік у шкіряній куртці. Побачивши перед собою Кльоцка, вони привітались до нього по-військовому і попросили викликати знизу Віктора Михайловича.

Як тільки старий показався нагорі, Пунчонок найперше сповістив, що Ніну знайдено, що вона працює в німецькому госпіталі і зв'язана з партизанами.

– Ось і записка від неї, – він передав аркушик гладенького паперу, згорнутого в трубочку, подібну до сигарети.

В записці було всього кілька рядків.

«Цілком здорова, не турбуйтесь. Вітя може побачити мене через Тоню. Вітання всім і Сені. Міцно-міцно обнімаю і цілую. Ніна».

– Ця звістка, як ви розумієте, не головна мета нашого прибуття на ваш броненосець, – сказав начальник штабу – Знайомтесь: мій помічник – товариш Василь, – назвав він чоловіка в шкіряній куртці. – Так і називайте. Для нього і для наших хворих ми розсекретимо печеру. Іншого виходу немає. Не сьогодні-завтра дві есесівські дивізії почнуть прочісувати нашу ділянку. Усі зручні підходи вже ними зайняті. Склади ми закопали, а людей перед вирішальними днями втрачати не хочемо. Бої будуть вести лише летючі загони. Решта ж, як тільки карателі пройдуть вглиб, мають непомітно просочитися їм в тил і йти так по п'ятах цепу облави. Хитрість, щоправда, невелика, але гітлерівці нескоро розкриють маневр. У цій справі ми сподіваємося на вирішальну допомогу від вас.

– У нас більше інвалідів, ніж вояк, – збентежено зауважив Тремихач.

– Нам досвідчені і сміливі моряки потрібні, – не зважаючи на ці слова, продовжував начальник штабу, – доведеться морем перекидати замалим не всіх людей. Якщо в вас недостатньо сил, можемо дати шаланду і рибалок на підмогу.

– Тихоходи нам тільки заважатимуть, – втрутився в розмову Кльоцко. – Шаланду швидше помітять, і морока з нею. Без рибалок обійдемося. Введемо в стрій трофейний торпедний катер. Він майже на ходу. Скільки чоловік треба буде перекидати за піч?

– Сотень дві-три.

– Кількома рейсами заберемо. Ну, в разі нападу з моря – бій приймемо.

– Ні, постарайтеся якось без бою, – заперечив начальник штабу. – В цих операціях наш основний козир – скритність. Товариш Василь залишається з вами. Він буде керувати операціями по перекиданню та підтримуватиме зв'язок з нами і воюючими загонами. З ним залишаємо вам і короткохвильову рацію. Ця рація повинна діяти не з печери, а з моря або з берега. Ясно, товариші?

– Цілком.

– Забирайте з берега трьох хворих, матраци, медикаменти, шість бочок пального і чекайте сигналу. Пам'ятайте: стара печерна радіостанція нічого не передає в ефір. Питання до мене будуть?

– Ви бува з Військовою Радою не зв'язані? – запитав Кльоцко.

– З Військовою Радою зв'язаний лише командуючий усіма партизанськими загонами.

– Тоді прошу передати через нього на ескадру, що мічман Кльоцко і матроси Чижеєв, Восьмьоркін і Чупчуренко не загинули і не пропали безвісти, а воюють.

– Це вже ми зробили самі.

– Коли так, спасибі. Більше в мене нема ніяких прохань. Воювати й тут можна.

Розділ сімнадцятий

Печера поступово перетворювалася в підземний партизанський лазарет. На всіх дерев'яних настилах лежали матраци, на яких стогнали й марили поранені. Це були жертви великої фашистської облави. Убитих партизанів закопували на місці, а поранених дикими стежками переправляли до моря.

Хворих обслуговували Катя та двоє легко поранених у ноги партизанських хірургів. Стіл Калузького став зватися «операційною», Нінина комірчинка – «аптекою». Тут готували ліки, дезінфікували інструменти, прали бинти.

Восьмьоркін майже не бачився з дівчиною. На трофейному катері, якому дали назву «Чеем», він водночас обіймав чотири посади: був боцманом, сигнальником, кулеметником і, коли треба, рульовим. Вільного часу не лишалося. Разом з Калузьким, Сенею і Вітею вони виходили на «Чеемі» вслід за «Дельфіном» в указані пункти, забирали в темряві партизанів, що пробиралися до моря, і перекидали їх до Пустельникової скелі. Звідтіля лісові мешканці міжгір'ями та стежками над урвищем без перешкод просочувалися в тили каральних загонів. А друзі на катерах вирушали за новою партією або в печеру.

Вдень вони висиплялись, мили палуби катерів, приводили в порядок механізми, викачували воду і заправлялись пальним, щоб вночі знову бути в хвилинній готовності.

Ночі, на щастя, стояли темні. Видимість була не більше двох-трьох кабельтових. Свіжа погода заглушала шум гвинтів і моторів. Сім походів пройшли щасливо, катери ні разу не попали під промінь прожекторів і непомітно проскакували повз берегові батареї. Тільки під час восьмого рейсу «Дельфін» несподівано налетів на фашистський сторожовик, що патрулював біля берега. Сторожовик запитав пізнавальні.

На «Дельфіні» пасажирів ще не було. Щоб захистити від лиха «Чеем», що йшов позаду на значній відстані, Кльоцко просигналив ліхтарем щось схоже на «вєді» і наказав задраїти ковпаки.

Фашисти, прочитавши неправильну відповідь, пострілом з гармати запропонували зупинитися. Але Кльоцко був упертий. Він посилав у темряву найбезглуздіші сигнали і не поспішаючи відходив у море.

Сторожовик рвонувся в погоню за катером і вже хотів дати другий постріл, як дивний корабель несподівано збурив воду, зробив незрозумілий зигзаг і розвинув таку швидкість, що його не можна було ні накрити залпом, ні наздогнати.

Незабаром, ніби розчинившись у піні, він зовсім зник у темряві.

Сторожовик понад годину кружляв у морі, сподіваючись натрапити на слід зниклого судна, і посилав по радіо попередження в ближчі бази.

А «Чеем» тим часом встиг без перепон підійти до скелястого берега, захопити схованих партизанів і вернутися з ними.

Другого дня в морі з'явилося близько десятка курсуючих вздовж берега торпедних і сторожових катерів. Два з них було видно із спостережного пункту печери. Вони дрейфували за десять-п'ятнадцять кабельтових. Виходити в море було небезпечно. Вхід у печеру був контрольований з обох боків.

– Невже догадуються? – придивляючись до патрульних катерів, бурчав заклопотаний Кльоцко. – Доведеться зачекати трошки. Не показуватися їм.

– Дивитись пильно, – сказав він Чупчуренкові, що заступав вахту. – Особливо коли будуть питати пізнавальні. Записати точно їхні відповіді.

І ось у цей недобрий час прийшло важке повідомлення: «Вбитий лікар крпк Якими завгодно способами вислати вашого км подати допомогу начальникові загону крпк Пунчонок зустріне Пустельникової крпк Начштабу».

– Кого ж пошлемо? – зібравши всіх старих печерників, запитав Тремихач. – Лісові медики самі ледве ноги пересувають, з тутешніми хворими не справляються. Де їм по горах! І морс закрите…

– Там, видно, дуже трудно, – сказав заклопотаний і похмурий заступник начальника штабу. – В іншому разі вони б не послали такої шифровки.

– Я піду, – зголосилася Катя. – Тут обійдуться без мене. – Зблідле обличчя дівчини було рішучим.

– Тоді не гаючись готовте похідну сумку, Катю. Зручна хвилина може випасти кожну мить, – сказав Тремихач, не дивлячись на неї.

Він знав, що дівчина навряд чи повернеться в печеру, бо висота, до якої їй треба пробиватися, вже була оточена з усіх боків. Вогнем гірських гармат і мінометів фашисти тіснили партизанів до урвищ над морем. Це була найсерйозніша і найвідповідальніша ділянка оборони. Висота прикривала міжгір'я і таємні стежки, по яких партизани просочувалися в тил фашистської лінії облави.

Восьмьоркін вирішив бути з Катею.

– Дозвольте, товаришу мічман, з автоматом супроводити лікаря.

– Це потім. На місці видніше буде, кому супроводити, – відмахнувся від нього боцман. – А зараз катером займіться.

Надвечір на морі знявся вітер, засіяв дрібний косий дощ. Ряба вода важко заворушилась, почала з глухим ревінням битися об підніжжя скель.

Крізь дощову завісу видно було, як заливало і шпурляло на спінених хвилях сторожові фашистські катери. Але вони не кидали своїх позицій, а тінями сновигали біля неясної лінії горизонту.

Вночі негода розійшлася не на жарт. Фашистські катери зникли, але й печерні теж не могли вийти в море: їх біля виходу розбило б об каміння.

Довелося чекати зміни вітру. А вітер змінився аж під ранок. Правда, дощ не вщухав.

– Спробуємо проскочити, – сказав Кльоцко. – Дощ для таких справ – найкраща завіса. Підемо на трофейному. Якщо з берега теж спостерігають, то німці нас вважатимуть за своїх. Одягайтесь тепліше, Катю, і захопіть автомат.

Коли б дівчина хоч трохи розбиралася в морській справі, то вона була б у захваті від боцманського уміння і вправності, з якими він вивів катер із низького й вузького печерного проходу на круту хвилю. Але Каті досить було вловити запах перегорілого бензину і відчути під собою хистку палубу, як її зразу почало нудити, і дівчині все стало байдужим.

Її не освіжили ні дощ, ні вітер. Мучачись від морської хвороби, Катя забралася під брезент, поклала голову на бухту конопляного троса і так сиділа, скоцюрбившись, усю дорогу.

Катер трясло, підкидало і кренило. Надривно завиваючи, він переборював хоч який шквальний вітер, пробивався крізь косматі смуги дощу, грудьми розбивав на бризки зустрічні хвилі.

Та ось катер звернув у води, захищені високими скелями. Гойдання зменшилося. Шумів тільки дощ.

– Вставайте, Катю. – Восьмьоркін торкнув її за плече. – Підходимо до Пустельникової.

Обличчя його було мокре від бризків.

Катя помітила білий вогник, що блимнув під скелею. Катер пішов прямо на спалах.

Шлюпка не вийшла назустріч. На березі в сірому мороці видно було самотню постать Пунчонка. Голова й права рука в нього були обмотані ганчір'ям.

– «Поранений», – догадався Кльоцко.

– Промірювати глибину! – наказав він Восьмьоркіну.

Катер обережно пройшов кілька метрів і ткнувся в піщаний грунт.

Восьмьоркін скочив у воду, підтягнув легке судно ближче до берега і на руках переніс Катю на сушу.

Пунчонок від великої втрати крові ледве тримався на ногах.

– Трохи дуба не врізав… – сказав він глухим голосом. – Цілу ніч пролежав сам. Думав, помру і не побачу вас. Добре, що прибули… Там біда.

Він опустився на землю. Восьмьоркін поміг йому встати, дійти до Пустельникової гори. В норі було сухіше й тепліше.

При слабкому світлі ліхтарика Катя розмотала на голові Пунчонка дві мокрі ганчірки, але нічого побачити не змогла: скривавлене волосся корою запеклося на рані. Промити його у цій брудній норі не можна було. Дівчина просто наклала свіжу пов'язку і помазала йодом перебиту вище ліктя руку.

– Де вас так?

– По дорозі, – відповів Пунчонок. – Я трьох поранених супроводив сюди. Перев'язувати нікому. Нас однією міною накрило… Ті – мертві, а я ледве доплентався. Мені вас наказано супроводити.

– Але ж вам не дійти…

– Я розкажу дорогу. Туди обов'язково треба. У командира наскрізне поранення в шию. Він кров'ю захлинається, а керує, записки пише. Треба б хоч дві ночі протриматися… Ще не всі наші проскочили в ліс.

– Доведеться, мабуть, з вами Восьмьоркіна послати, – зітхаючи, сказав Кльоцко. – Не хотілось мені, та нічого іншого не придумаєш, нам вертатись пора. Світанок скоро, і дощ перестає.

Пунчонок із зусиллям, по пам'яті, накреслив на папері шлях до партизанів, хрестиками помітив небезпечні та важкопрохідні місця і в знемозі ліг на землю.

– Тримайтесь лівих схилів, – пояснив він, заплющивши очі.

– Гаразд, знайдемо, – сказав Степан, запихаючи аркуш в кишеню.

Він допоміг віднести партизана на катер, попрощався з мічманом і, міцно стиснувши в обіймах Сеню, шепнув: «Прощай!»

– На випадок лиха пробивайся сюди, – порадив Кльоцко. – З вогню вихопимо, в будь-яку погоду підійдемо.

– Єсть пробитися до вас. Щасливого плавання!

Восьмьоркін зіпхнув катер з грунту, постояв на березі, поки друзі не сховалися в каламутносірому тумані, і повернувся до Каті.

– Стьопо, ти ж весь мокрий! – сказала дівчина.

– Нічого, на воді живемо, та ще й боятися її. На ходу висохну.

– Ти, видно, нічого не боїшся?

– Ні, інший раз страшнувато буває.

– Умирати в наші роки дуже жаль, Стьопо, правда? Про це не треба думати.

Якийсь час вони стояли мовчки, і дощ все шумів, а по той бік берегових скель гучно ухкав прибій.

– Треба йти, – сказав Восьмьоркін.

Дівчина не ворухнулася. В темряві він побачив, що вона дивиться на нього не зводячи очей.

– Ти ж ради мене пішов? – раптом спитала вона.

– Еге, – зніяковіло відповів моряк.

Катя підійшла до нього близесенько, стала навшпиньки, міцно поцілувала його в губи. Потім відхилилася й рішуче сказала:

– Ходім!

Розділ вісімнадцятий

Восьмьоркін і Катя безслідно зникли. Печерники нічого не могли дізнатися про них. Вони двічі з великим риском підходили і на «Чеемі», і на «Дельфіиі» до Пустельникової скелі, та нікого там не знайшли. З останньої групи прикриття ніхто більше не виходив у море.

Тільки через п'ять днів стало відомо, що більша частина партизанів зуміла пробратися в тил фашистських цепів і стати на старих місцях. Товариша Василя радіошифровкою відкликали керувати штабом.

– Значить, командир загону загинів і вся група прикриття з ним, – зробив висновок новий начальник штабу. – Моє призначення – вірна ознака.

«Невже Стьопа вбитий?» не вірилося Чижеєву. Це не вкладалося в його свідомості, йшло всупереч з життєрадісністю й могутньою постаттю Восьмьоркіна.

Неймовірний сум огорнув Чижеєва. Втрата двох найдорожчих і найближчих друзів вибила його з колії. Без Ніни й Восьмьоркіна він не уявляв свого життя. Діяльний характер Чижеєва потребував негайних дій. В тяжких роздумах він винаходив, намічав десятки способів розшуків та порятунку друзів. Нарешті звернувся до Кльоцка:

– Відпустіть мене з товаришем Василем, я знайду їх. Нам же без дівчат не вилікувати хворих. І без Стьопи важко буде.

Але мічман був непохитний:

– Досить жертв. Не маю я ніякого права без механіка залишати катер. Нам воювати призначено.

– Так чого ж ми не воюємо?

– Ще строк не підійшов.

Бачачи, що з боцманом ні до чого не договоришся, Сеня почав умовляти Тремихача і Калузького послати в розвідку хоча б Вітю. І коли старики згодилися з ним, він наодинці проінструктував хлопчину, як краще діяти, щоб зустрітися з Ніною і розшукати сліди Каті й Восьмьоркіна. При цьому він заготував і записку до Ніни. Відповідь на неї мала прискорити рішучі дії печерників.

Вітю висадили на берег разом з начальником штабу. Під скелею Чижеєв закопав цинковий ящик з трьома банками консервів, сухарями, ножем і запальничкою.

– Дивись, позначаю крейдою, – сказав він Віті. – На випадок затримки. Тут днів зо три ховатися можна. Ніні про це скажи. Зрозуміло?

– Скажу, – відповів хлопчина, – от тільки проти собак ганчір'я треба лишити.

– Зроблю.

І знову для Чижеєва потяглися сумні дні очікування. Щоб не сидіти без діла, він перебирав і змазував механізми, допомагав лікарям доглядати поранених і по черзі з Чупчуренком ніс вахти, спостерігаючи за морем.

Тепер поблизу печери часто з'являлися фашистські патрульні катери. Це було вірною ознакою того, що морем пройде караван.

Фашисти відправляли на схід самохідні баржі з солдатами і вантажем, а назад тягли поранених і підбиті обгорілі кораблі.

– Шкода, що в нас одна торпеда, – вдивляючись у караван, бідкався Кльоцко. – Ми б тут чимале кладовище кораблів зробили.

Вітя, як було домовлено, з'явився під скелею четвертої ночі. Хлопчик приніс немаловажні повідомлення. Після великої облави фашисти помітно заспокоїлися. Менше було обходів, лише на перехрестях доріг, як і раніше, стояли посилені патрулі. Жителі, які лишилися, одержали паспорти або такі номери, з якими можна було знову ходити з села в село.

Разом з цими відомостями він приніс і дві записки від Ніни. Одну записку він при всіх вручив Тремихачу, а другу – потай передав Сені.

Батькові Ніна писала:

«Любий мій! Не турбуйся. Мені вже легше і поки що ніщо не загрожує. Повідомляю найважливіше.

1. Цілком здорова й бадьора.

2. Із лісу прибуло багато поранених гітлерівців. Кажуть, що деякі села зовсім знищені. Але про партизанів ніяких вісточок. Есесівці привезли з собою тільки сім чоловік убитими: п'ять чоловіків та дві жінки. Їх виставили розіп'ятими на базарному майдані з плакатом: «Ватажки банди Ч. М.» Серед убитих нібито й командир загону. У флотській формі нема нікого. Поряд фашисти прибили об'яву російською й німецькою мовами, що за спійманого партизана будь-якій особі буде видано десять тисяч марок або ділянку землі з виноградником.

А мені доводиться за цими бандитами прибирати, мити підлогу й ганчірки, розносити кип'ячену воду. Отрути б їм насипати. До речі, нагляд за нами ослаб. У вільний час ми вже навіть можемо вибігати за ворота, сходити на базар. Солдати з караульної служби знають нас усіх в обличчя.

У мене виникла думка: чи не може Микола Дементійович придумати якусь пекельну машину, щоб можна було пронести її разом з доріжками в підвал. У нас у великому залі влаштовують по середах та суботах концерти і показують кінокартини гарнізонному начальству. Збирається близько чотирьохсот чоловік. Нас у цей час із підвалу виганяють. Ми маємо право йти або до дівчат, що миють посуд, або стояти на концерті за останніми рядами, де сидять солдати. Але можемо і непомітно зникнути. Біля кухні – величезна помийна яма за цегляним муром. Сміття в неї висипається через дірку по жолобку. Тут неважко вибратися на волю. Можу взяти з собою ще двох дівчат. Чим скоріше ви все зробите і передасте Вітею, тим швидше ми з'явимось у вас. Тікати, не помстившись за наших, – злочин.

Дуже хочу всіх вас бачити, розігнутися і стати людиною.

Тисячу разів цілую. Ніна».

– Страшенно необережні жінки, – зауважив Калузький. – Хіба можна такого листа посилати відкритим текстом? А якби Вітю спіймали?

– Я б ізжував записку, – відповів хлопчик. – Так ми з Ніною договорилися.

– Ага, – значить, вона тебе попередила! Це трохи виправдує її необережність. Доведеться подумати про її пропозицію. Як ви, Вікторе Михайловичу, дивитеся на всю цю витівку?

– Одно для мене ясно, що їй необхідно якнайскоріше іти звідти, – сказав Тремихач. – Боюсь, що моя донечка немало дурниць накоїть. Та й нам без жінок важко біля хворих ходити. Все треба старанніше продумати і, якщо ми зважимося на диверсію, розробити детальну інструкцію. Вітя – хлопчина кмітливий, він їм допоможе.

Записка, адресована Сені, була небагатослівна:

«Любий мій! Весь папір я витратила на лист стареньким, тому на твої запитання і доручення відповідаю коротко: про Восьмьоркіна нічого не чути. З Катею, здається, біда. Постараюся ще щось дізнатися. Страшно навіть подумати про їх смерть.

Те, що я намітила, виконати дуже важко. Але ми зважились: смерть за смерть. Підганяй наших, швидше побачимося.

Як я боюся втратити тебе! Прошу не ризикувати і не з'являтися до нас, самі вирвемося, а ти підбирай нас із моря. Сподіваюся, що ти будеш розумником. Доручи все Віті, йому легше до нас пробратися.

Твоя Н.».

* * *

Новий начальник, присланий командуванням СС на місце Штейнгардта, який так таємниче зник і так трагічно закінчив своє існування, був огрядний швабський барон полковник фон Шаллер. Він склав цілком обгрунтоване донесення, в якому переконував начальство в тому, що небезпека в його районі ліквідована. Перелік спалених сіл, цифри повішених кримчан, вирубаних вздовж дороги смуг лісу, висаджених у повітря і вщент покромсаних землянок зробили документ досить переконливим. Але сам полковник не був спокійний, як не були спокійні і солдати, що брали участь в облаві.

Понад тиждень вони місили грязюку, промерзали ночами під відкритим небом, вішали людей, які не мали прямого відношення до партизанів, спалювали чагарники і будівлі, втратили немало людей убитими – і все-таки операція провалилася. Ті, кого вони шукали, немов розтали в лісі. Коли була зім'ята остання група партизанів, що довше за всіх чинила опір, то на місці знайшли всього лише сім трупів та в горах наздогнали моряка, який, спотикаючись, на руках виносив поранену дівчину. І ці двоє покалічили не менше десятка людей.

Куди могли подітися партизани? Не десять же чоловік нападало на батальйони? Адже не жменя майже беззбройних людей затримувала артилерію і гірських стрільців на кількох напрямках? І не під землю ж вони пішли?

Полковник фон Шаллер сам об'їжджав весь район облави. Він не хотів, щоб його спіткала доля його ледачого попередника. Він на власні очі бачив, що ліс був оточений з трьох боків, четвертий бік – суцільні кручі над морем. Крізь цепи, що прочісували гори й ліс, не можна було непомітно проскочити навіть найтемнішими ночами.

Полковник фон Шаллер викликав до себе обер-лейтенанта Ворбса. Той, як завжди, був добре виголений, червонощокий і бадьорий. Під низьким лобом шанобливо виструнченого здорованя запитально округлилися блякло-голубі бездумні очі. Вони нагадували блискучі скельця. Полковник з ненавистю глянув на приплюснутий, сідловидний ніс обер-лейтенанта, на його коротку, майже бичачу шию і з нотками металу в голосі сказав:

– Ви, здається, не скаржитеся на непомірний тягар роботи? Вас розпирає від здоров'я і добродушності?..

Ворбс, не знаючи, що відповісти невідомо чим роздратованому начальству, лише клацнув закаблуками і ще шанобливіше виструнчився.

– Ви, здається, з перших днів тут? – запитав полковник. – Старий співробітник розвідки? Чому ж вам, чорт би вас забрав, невідомі місця, куди сховалися партизани?

– Прошу пробачення… Випадок надзвичайно важкий… Всі проходи були під безперервним наглядом.

– Ну, а що думають наші агенти з місцевого населення? Ми ж витрачаємо шалені гроші.

– Їм незрозумілий маневр. Із партизанів на цей раз ніхто не ховався в сусідніх селищах. І перебіжчиків не було. Вони ладні здохнути, але не попастися нам до рук.

– А що каже полонений матрос?

– Він якийсь одержимий. По-моєму, він навіть болю не відчуває, весь час у стані глибокої депресії. Я сам давав йому по пиці, а він навіть бровою не повів. Російських матросів марно допитувати. Я вивчив їх звички. Не допомагають ні вмовляння, ні гроші, ані катування. Чорноморських матросів треба одразу ж розстрілювати або вішати.

– Мені безсловесне падло не потрібне. Ви коли-небудь зрозумієте це, обер-лейтенант? – запитав так само неприязним і рипучим голосом полковник. – Негайно змініть методи дурних помордасів. Дайте йому заспокоїтися, час поки що є. Сподіваюся, партизани досить залякані, з місяць вони не ворухнуться. Довідайтеся, де в нього рідні, намацайте слабу жилку, словом, не мені вас учити, я не проходив спеціальних шкіл.

Деякий час полковник викликав усіх, хто був відповідальний за підтримання непохитного духу серед фашистських солдатів. До нього прийшли майстри шпигунського ремесла та гестапівського залякування, яким десятки донощиків повідомляли про настрої і розмови в казармах. Вісті були невтішні: пригніченість та сумніви проникали навіть в середовище офіцерів.

Полковник не на жарт занепокоївся.

– Я не збираюся командувати отарою слинявих боягузів, – сказав він. – Ми відвертаємо на себе дві російські армії і флот. Поясніть усім бевзям, що оці ніби видимі невдачі на фронті – явище тимчасове, що це широко задуманий і далекосяжний маневр. Втовкмачуйте цю істину в голови всіма способами, аж до свинцю…