Текст книги "У відкритому морі"

Автор книги: Петр Капица

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

І він до хрускоту стис кулаки.

– Попадеться! – сказав Чижеєв.

Голос його був приглушений, обличчя потемніло.

Ніна стояла бліда, вона була приголомшена тим, що почула з листа, і розгублено дивилася на Сеню. А той, намагаючись не зустрітися з нею поглядом, квапливо одяг ватяну куртку, підперезався поясом і сів перезувати гумові чоботи. Боячись, що друзі зараз підуть і зникнуть назавжди, Ніна обняла батька за плечі і шепнула йому:

– Тату, я замість Віті з ними піду.

– Ні! – сердито відрізав він. – Досить і без тебе божевільних.

Розділ восьмий

Вихрастого, рудоволосого Вітю партизани прозвали Ластовинкою. Його трохи кирпате, задерикувате обличчя було рясно всіяне золотавим ластовинням. Але сам Вітя вважав себе вождем невтомного хлопчачого племені партизанських слідопитів і був у них під таємним іменем – Ятів Гроза Шакалів.

Кмітливий і проворний, він умів непомітно пробратися гірськими стежками в партизанський табір і не боявся сам ночами прослизати в селище за мисом. Він знав, де стоять фашистські пости, знав, якими скелястими трущобами і завулками найзручніше обходити їх і де можна відлежуватися.

Восьмьоркіна з Чижеєвим Вітя спершу повів через якісь кручі, потім спустився в долину і вивів на широку стежку.

– Цією стежкою гітлерівці в госпіталь і на пристань ходять, – пояснив він.

В цей час попереду спалахнув червоний вогник, за ним – другий. Вогники то спалахували, то погасали.

– Курять, – сказав Вітя, притримуючи моряків і вдивляючись у темряву. – Хто ж це там може бути в таку пору? Мабуть, обхід. Ви тут полежте за каменем, а я подивлюся.

Ластовинка зник у темряві і повернувся хвилин через десять.

– Троє фриців, – пошепки повідомив він, – лежать біля спуску і курять. Вони бояться далеко ходити: наші пострілюють. Тепер до ранку не підуть. Може, гранатою їх проженемо?

– Дуріти не слід! – суворо зауважив Восьмьоркін. – Веди стороною.

– Далеко стороною… каміння гостре, чоботи порвете, – по-хазяйськи сказав хлопчина, вважаючи, що бажання зберегти гумові чоботи примусить моряків напасти на гітлерівців.

Але ті ні про що інше, крім зустрічі з Катею, не хотіли чути. «Мабуть, не справжні моряки, – подумав Вітя. – Для фасону моряками себе звуть». І він неохоче повернув назад.

Друзі слідом за своїм провідником почали спускатися з кручі. Щебінка часом осипалася. Моряки тоді хапалися руками за коріння і, припавши до землі, насторожено вслухувалися.

До дна кручі було вже недалеко. І раптом у Восьмьоркіна під ногою затріщала суха деревина. Моряк втратив рівновагу і покотився вниз, а за ним сипонуло каміння.

Зверху одразу ж пролунало «хальт!» і з свистом чесонули цівки трасуючих куль.

Друзі попадали за камені і причаїлись.

Фашисти не наважувалися спускатись вниз. Вони постріляли ще якийсь час навмання і заспокоїлись, вирішивши, що каміння обсипалося випадково.

Далі моряки пробиралися замалим не рачки. На дні яру було так темно, що їм доводилося намацувати шлях руками.

Коли вони відійшли далеченько від небезпечного місця, Ластовинка встав, поглянув на небо і з жалем сказав:

– Зараз і бігом не встигнемо. Скоро почне розвиднятися. Доведеться на старому кладовищі ховатися, там кущі є.

Кладовище було запущене, воно поросло чагарником і високою травою. Кипариси стояли, виструнчившись шеренгою, стрункі і нерухомі, як ті вартові.

– Що далі будемо робити? – стомлено запитав Восьмьоркін.

– Тут ягоди є. Вранці я цілу шапку назбираю.

– А ти не побоїшся сам у селище піти? – раптом запитав хлопчину Чижеєв. – Треба попередити дівчину. Чого доброго, перелякається і не пустить нас.

– Зі мною пустить.

– Все ж таки ти проберися до неї. Нам важливо, щоб вона знала про все зранку і могла підготуватися. Передаси оцю записку Тремихача і все, що я скажу. Гаразд?

– Добре, – зітхаючи погодився стомлений хлопець.

* * *

Корветтен-капітан Штейнгардт не спав другу ніч. Гітлерівець ходив з кутка в куток кімнати, намагаючись розібратися, зрозуміти причину важкої внутрішньої тривоги, і не знаходив хоч трохи заспокійливої відповіді.

Безперечно, однією з причин тривоги була незбагненна впертість російських моряків. Вона мучила його.

«Може, я боюся десанту? – думав Штейнгардт. – Ні, я чималенько зробив, щоб вберегти себе від такої неприємності. Так що ж пригнічує?»

Штейнгардт пив бром, ковтав снотворне, глушив коньяк, але нічого не допомагало.

«Мабуть, я стомився, – міркував він собі. – Стомився від нескінченних клопотів і хвилювань. Треба струснутися, подумати про відпочинок. Он така тварюка, як Ворбс, не тільки лінується, а ще й безпутничає. І його розпирає від здоров'я».

Другого дня Штейнгардт натякнув росіянці-медичці, що він хотів би трохи розважитися. Чи не схоче вона приєднатись до нього? Опустивши очі, медичка відповіла, що ждатиме його в себе. А це не хитрощі? Ні, Штейнгардт надто прозірливий, щоб помилятися в цьому. Але й тішитися рано. Просто вона теж стомилася від кривавих видовищ, які не дуже благотворно впливають на жіночі натури.

Штейнгардт після апетитного обіду добре виспався, освіжився холодною ванною і в піднесеному настрої вирушив зручним «мерседесом» перевіряти далекі пости берегової охорони. Його скрізь зустрічали улесливі погляди підлеглих, і сам вигляд його машини змушував офіцерів шанобливо виструнчуватися.

Він викликав до телефону обер-лейтенанта Ворбса і сказав:

– Увечері і вночі я буду зайнятий. З рапортом прийдіть уранці.

Так, так, він сьогодні вже собі зробить відпочинок. Він заїде до цього дівчиська і освідчиться, нарешті. Штейнгардт не Ворбс, він не любить скотства, йому потрібна ніжність. Цього досягають через вино й подарунки. Зондерфюрер не скупий.

Штейнгардт заїхав додому, наказав постовому вимести в машину кошик з вином і фруктами. Потім викликав вартового і вручив йому заклеєний конверт з адресою росіянки-медички.

– Якщо буду потрібен, знайдете мене по цій адресі. Шукати лише в разі крайньої необхідності.

Дівчина зустріла його у дворі – біля ґанку, густо обплетеного виноградом. У голубому світлі фар її тонкий стан у світлій сукні здавався особливо гнучким.

Штейнгардт злегка торкнувся її руки холодними губами і, відчувши, як здригнулися пальці, задоволено констатував: «Вона хвилюється. Для початку – непогана прикмета».

Він разом з нею вніс до хати кошик з вином і фруктами і, повернувшись, наказав шоферові нікуди не відходити від машини і тримати, про всяк випадок, автомат напоготові.

Шоферові – судетському німцеві – надокучили повсякденні побоювання та страхи патрона. «Хоч би посоромився», хотілося сказати йому вголос, але він вдав, що уважно слухає зондерфюрера. Шоферові дорогою вдалося дещо витягти з кошика, і він нетерпляче чекав, коли ж нарешті чортяка забере цього відворотного буркотуна. Мурликаючий голос Штейнгардта, росіянка-красуня і віднесений кошик з ласощами віщували довгеньку стоянку.

Коли Штейнгардт зник у будинку, шофер вимкнув світло фар, добре зачинив ворота і, діставши з кабінки вкрадену пляшку вина, щасливо простяг йоги на траві під виноградною лозою. Він і не підозрівав, що крізь густе листя за ним уважно стежать дві пари блискучих очей.

А Штейнгардт веселився. Випитий ним на дорогу коньяк давав про себе знати. Зондерфюрер завів патефон і, погойдуючись в такт музиці, стежив за вправними рухами дівчини, що саме накривала стіл.

– Ви єсть чарівна, – сказав він.

Як і більшість пруссаків, він бував іноді сентиментальний і при цьому не забував заведеного порядку.

– Ви, я хочу думать, не будете мати претензій, якщо я буду частуватися із власних приборів?

Звичайно! Які можуть бути розмови! Дуже добре, що гість такий завбачливий. В неї, на жаль, немає пристойного посуду для такої людини, як Штейнгардт. Сама вона може випити із простої чашки…

Після другої чарки зондерфюрер відчув легке оп’яніння. Смагляве обличчя медички розпливалося в тумані. Вони сиділи поруч. Він обняв її і потягся губами. Але дівчина гнучким рухом вислизнула з-під його рук.

Вона відступила до дверей, він ступив за нею, цупко вхопивши її за плечі, і притяг до себе…

Дівчина зойкнула. В цей момент чиясь велика, дужа рука лягла на потилицю Штейнгардта і стиснула шию так, що він навіть крикнути не зміг.

– Може, зо мною хочеш поцілуватися, жабо? – насмішкувато спитав по-російськи той, чия дужа рука повернула вже до себе обличчям Штейнгардта.

Гітлерівець, побачивши перед собою величезного вилицюватого парубка у ватянці, судорожно потягся до зброї, але залізні пальці ще міцніше здавили йому горло. Штейнгардт, підкотивши очі, ледве дихав.

– Обережніше! – злякано сказала дівчина. – Ви можете задушити його.

Восьмьоркін трохи послабив стиск пальців і, заглянувши Штейнгардту в обличчя, буркнув:

– Вичухається.

Вони разом з Катею роззброїли гітлерівця, влили йому в рот трошки вина і посадовили в крісло. Коли Штейнгардт очуняв, дівчина, чітко карбуючи слова, сказала по-німецьки:

– Слухайте, корветтен-капітен, і запам'ятовуйте. При найменшій спробі втекти від нас ви будете розчавлені, як слизняк. Сподіваюсь, ви пересвідчилися в твердості руки, яка це зробить? Якщо хочете жити, то повинні виконувати всі наші вимоги.

– Я згоджуюсь… Я буду виконувати, – прохрипів Штейнгардт.

Корветтен-капітан недовірливо провів рукою по занімілій шиї і, переконавшись, що її не стискують залізні пальці, з острахом зиркнув на Восьмьоркіна. Під розстебнутою ватянкою він побачив могутні груди, обтягнуті смугнастою тільняшкою «Переодягнутий матрос, – майнула в нього думка, – не жди рятунку…»

Він сповз із стільця і на колінах попросив:

– Милосердя!

– Не хникай, жабо! Милосердя захотів!

Восьмьоркін гидливо підняв його за комір.

– Ви зможете зрозуміти те, що я вам скажу? – холодно спитала дівчина.

– Зрозумію… Я єсть дуже вдячний… Я все зрозумію.

– Ну от: ми зараз поїдемо з вами в госпіталь по росіян. Від вас залежить усе. Навіть півслова або невірна інтонація, в якій ми вловимо бажання попередити кого-небудь, прискорить кінець. Ви робитимете і говори і ймете тільки те, що потрібно для врятування полонених. Ми зважилися на відчайдушний крок. Тому не пощадимо ні себе, ні вас, ні тих, хто буде біля госпіталю. Ясно?

– Мені ясно… я можу… готовий підкоритися.

Штейнгардт боявся, що росіяни передумають. Тільки б вирватися з пастки. Це дає хай маленький, але шанс на порятунок: озброєний шофер… випадковий обхід. Правда, закричати він не зможе, але дивний приїзд у госпіталь повинен викликати підозру. Їх затримають… Та хіба мало щасливих нагод!

Штейнгардт сам показав на свій плащ, коли моряк запитав у дівчини, що б йому надягти для маскування.

Хміль у гітлерівця пройшов, він прикидався покірним своїй долі, гарячково обдумуючи тимчасом, як врятуватися.

Вони вийшли в двір. Ніч була місячна. Корветтен-капітан сподівався, що зараз обізветься шофер і пустить в діло автомат, але солдат чомусь байдуже сидів за баранкою руля і, не звертаючи уваги на офіцера, розмовляв із якимось хлопчаком.

Сідаючи до шофера, Штейнгардт непомітно, але різко штурхнув його ліктем. І раптом побачив насмішкувате, незнайоме обличчя.

– Я тебе штурхну, собако! – сказав передягнутий за шофера Чижеєв. – Ось цією штучкою під бік.

Він показав на добре вигостреного ножа, що блиснув у місячному світлі.

Від гітлерівця можна було ждати всяких капостей. Тому Восьмьоркін сів позаду Штейнгардта на відкидне сидіння і поклав руки так, щоб той весь час відчував їх у себе на потилиці.

Катя зарядила автомат. Віті, який збирався примоститися коло неї, вона сказала:

– Тобі не можна. Буде більша підозра. Забирай усе цінне, замкни двері на замок і сам тікай. Якщо попадеш до наших раніше, скажи, що в нас тут усе гаразд.

Вона була розсудлива і спокійна.

Чижеєв включив фари і повів машину нерівним шляхом. Перехожих не було видно. Настала година, коли цивільному населенню заборонялося виходити на вулицю.

Раптом на перехресті забовваніли три озброєні фігури.

«Патруль, – зрадів Штейнгардт, Він сподівався, що машину зараз затримають, і, завмираючи від хвилювання, міркував, як краще вчинити: – Шофер муситиме відчинити дверцята… я прожогом вистрибну… У солдат зброя…»

Але все сталося інакше: патрульні, здалеку розпізнавши машину зондерфюрера, вмить розступилися і, витягнувши руки, на знак вітання, пропустили її без затримок.

На подвір'я госпіталю їх пропустили також без перешкод. На ґанок вибіг черговий і шанобливо зігнувся, чекаючи високошановного гостя.

– Ви залишитесь у машині, – сказала Штейнгардту тихо дівчина, – і в разі потреби підтвердите наказ. Не забувайте про домовленість.

Вона спокійно вибралася з машини, повагом підійшла до лікаря, привіталася з ним. Її тут знали, вона не раз приїздила сюди із зондерфюрером. Штейнгардт чув, як медичка від його імені наказала здати полонених для допиту охороні коменданта. І він не міг заперечити, йому до бока був приставлений ніж. «Невже цей бовдур не запідозрить, не перевірить?.. Ага, він молодець! Він іде сюди…»

Настав напружений момент. Черговий лікар для достовірності освітив шоферську кабіну нагрудним електричним ліхтариком, уважно поглянув на зондерфюрера і доповів:

– Прошу пробачення, корветтен-капітен! Хворі, яких ви забираєте на допит, не можуть ще самі ходити…

Штейнгардт розумів, що коли він не скаже зараз потрібного слова, то втратить останній шанс на порятунок. Але як скажеш його, коли медичка нашорошила вуха і кожну мить може подати сигнал морякові? Як промовити це слово, коли залізні пальці всього за кілька сантиметрів від шийних хребців, а лезо ножа впирається в ребра?

Штейнгардт хапнув повітря і глухим, злобливим голосом видавив із себе:

– Виконуйте наказ! Візьміть санітарів і донесіть росіян на носилках.

Він хотів зібрати біля машини побільше своїх людей.

Лікар клацнув закаблуками і пішов із озброєним шофером і медичкою в сусідній корпус.

Із Штейнгардтом залишився Восьмьоркін. Він заклав за комір німцеві палець і таким чином придержував його на місці.

Незабаром із корпусу на місячну доріжку вийшли люди. Санітарів і носилок серед них не було. Недбало перев'язаних бинтами полонених, що ледве переставляли ноги, підтримували шофер з медичкою, а лікар з конвоїром ішли ззаду.

Біля машини медичка заявила, що конвоїр не потрібен, їм достатньо і зондерфюрерової охорони.

Штейнгардт чув вовтузіння у себе за спиною і не міг навіть повернутися, щоб своїм приреченим виглядом викликати підозру у лікаря.

Дверцята кабіни зачинилися, шофер сів на місце, лікар на прощання підняв руку. Машина, прогудівши ніби на глум, плавно рушила.

«Все пропало… тепер смерть…» похоловши, зрозумів корветтен-капітан. У відчаї він обернувся, хотів закричати, але крикнути не зміг. Щось важке впало йому на голову, і рот затисла міцна рука…

Машина проскочила повз патрулів біля пристані і, вибравшись на приморську дорогу, помчала на великій швидкості.

Восьмьоркін кинув приглушеного Штейнгардта на сидіння. Він повернувся сяючим обличчям до врятованих і сказав:

– Дозвольте доповісти, товаришу мічман. За допомогою партизанів чорноморці Чижеєв і Восьмьоркін визволили вас із полону.

– Чую… Чую, хлопці! – плачучи від радощів, із зусиллям промовив Кльоцко. – Сеню я відразу впізнав… Як попадемо на корабель, усіх трьох до нагороди представлю.

Розділ дев'ятий

Мічману Савелієві Кльоцку було дуже погано. Він лежав на постелі Тремихача і тихенько стогнав. Обличчя було бліде, дихання ставало уривчастим.

А часом старе, натруджене серце мічмана, здавалося, переставало битися: пульсу не чутно було, на повіки лягати фіолетові тіні.

В такі хвилини Восьмьоркін і Чижеєв перелякано трясли старого, не давали йому поринути в забуття.

– Горілочки б, – починав Восьмьоркін.

– Ні, краще камфори впорснути, – пропонував Чижеєв.

– Медичного спирту треба, ось що! – з виглядом знавця твердив своє Восьмьоркін.

Він вважав, що спирт з магічною приставкою «медичний» і є той рятівний засіб, який підбадьорить і поставить на ноги старого.

Дівчата возилися в кладовій, шукаючи шприци та збудливе. А двоє чорноморців, сперечаючись, тим часом термосили і струшували мічмана з таким відчаєм, що той, бідолаха, не витримавши, скривився від болю, розплющив очі і прохрипів:

– Припинити аврал… Дроб!

Але друзі не переставали. Тоді старий зібрався з останніми силами і, задихаючись, промовив:

– Ліки ваші мені вже не поможуть. Видно, прийшов час до підводного баталера на харч ставати. Дерев'яний бушлат ладнайте… Вірніше буде…

Мічман відчував страшенну втому і вже не міг, вірніше, не хотів опиратися силі, що зупиняла його серце.

Так нерідко трапляється з вольовими людьми. У них досить буває сил, щоб до краю напружити організм, без стогону витерпіти муки і вразити невичерпною могутністю духу найзапеклішого ворога, але коли приходить порятунок, вони раптом розпускають тісно затягнуті вузли, розслаблюють м'язи і нерви; дається взнаки все – і вік, і біль зарубцьоваиих ран. Навіть уперте серце – і те починає, наче мотор, що вичерпав ресурси, перегріватися, давати перебої, загрожувати аварією.

Тихі слова Кльоцка приголомшили друзів. У перші секунди вони не знали, як триматися далі, і розгублено перезиралися один з одним.

– Товаришу мічман, – хитрувато звернувся до нього Чижеєв, – може, корветтен-капітана допитаєте?

Це були хитрощі. Сеня сподівався, що ненависть до мучителя підбадьорить старого, розсіє його думки про смерть.

– Не маю бажання… Совісті не хочу брудниш в останню годину… Падло це, – стомлено промовив Кльоцко. – Самі допитайте і не забудьте все на карту нанести… Олівець і папір мені дістаньте. Заповіт диктуватиму.

– Єсть дістати папір і олівець…

Кость Чупчуренко лежав поряд з боцманом і марив, його розбиті губи запеклися, обличчя розчервонілося, очі неприродно блищали. Та ось у них з'явився осмислений вираз. Погляд спинився на Каті, і Кость викрикнув:

– Фашистська вона. Не вірте їй! Хапайте її, хлопці! Топіть разом з гітлерівцем. І другу не відпускайте. Дайте мені автомат, я сам…

Він знову почав марити і в гарячці намагався зірвати пов'язки.

Дівчата наказали Восьмьоркіну міцніше тримати Чупчуренка, а самі почали знімати з нього одяг і розбинтовувати рани.

Короткий погляд показав, що хвороба проходить нормально. Фашистські медики, точно виконуючи наказ зондерфюрера, непогано обробили Чупчуренка: рани не кровоточили, і загрозливих пухлин не було видно.

– Якщо температура спаде, рани швидко загояться, – сказала Катя. – Коли він трохи прийде до пам'яті, то прошу, поясніть йому, хто я така, щоб він не схоплювався і не нервував. Бідолаха, він зовсім юний, і губи, як у хлопчика, пухкі.

Дівчина так жалісливо дивилася на Костя, що Восьмьоркін мимоволі позаздрив салаженяті: «Щастить же хлопцям. Хоч би мене поранило абощо! Люблять дівчата кволих жаліти!»

Із сумом прислухаючись до хрипкого шепоту мічмана, Чижеєв записував на аркуші паперу:

«Заповіт мічмана Савелія Тихоновича Кльоцка.

В останню годину свого життя низько кланяюся всьому Чорноморському флотові, і зокрема – своїм учням-матросам. Може, грубо коли з ким обійшовся або був несправедливим, то прошу пробачення. Робив це без злого умислу, а через свою вдачу, на користь флоту і військово-морського порядку».

У Савелія Тихоновича за сорок років служби на флоті було немало учнів. Чудові з них виходили старшини й офіцери. Багато їх давно перегнали старого по службі, носили погони з великими зірочками і командували кораблями.

Мічман згадав себе дванадцятирічним юнгою, коли ще одержував ляпаси на паруснику, і прошепотів: «Грамоти бракувало. Ех, доле наша сирітська!» Не було в нього ні рідних, пі дружини, ні діточок. Все життя він провів у морі, в походах, у труднощах. Скільки разів тонув, скільки солоної води ковтнув на палубах кораблів! Чоловіча матроська компанія була не дуже-то схильна до звірення душевних почуттів. Тому всю свою ніжність Савелій Тихонович виливав на товаришів. А хіба ж відкрито це зробиш? Ховав її за вдаваною грубістю, за причіпливим бурчанням. Багато, ой як багато дорогих і рідних друзів втратив він за війну! «От тільки чи зрозуміли вони мою любов до них?» подумав Кльоцко.

Мічман схлипнув і продовжував:

– Заповідаю вам усю свою гіркоту і лють проти наших мучителів і ворогів життя людського. Не майте спокою і жалю в серці, поки не помститеся за мене і за ваших товаришів, що героїчно загинули на березі і в морі. Прошу вважати мене членом Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків, тому що за неї віддаю життя. За всю свою службу Вітчизні діяв я, як годиться за більшовицькою програмою: не для себе жив, а для блага і щастя народу. Тільки соромився заяву писати, бо не дуже письменний був, та й характер заважав. Боявся, що не зумію приборкати себе, а комуністу ж не личить бути грубіяном і прискіпою…

Кльоцко суворо глянув на Чижеєва і одразу ж виправився:

– Тільки ти, товаришу Чижеєв, не думай, що боцман Кльоцко соромиться свого характеру. Характер у нього істинно боцманський і виправлень не потребує. Про це, звичайно, не пиши, – сказав він, – це так, до слова прийнялося. Пиши далі.

«Перше: вважаю за свій обов'язок повідомити Командуванню, що мною прийнята ухвала – представити за геройство і морську кмітливість гвардії матросів Восьмьоркіна, Чижеєва, і Чупчуренка до урядової нагороди. Нагороджувальних листів не маю, тому пишу в заповіті.

Друге: свої медалі за оборону Одеси і Севастополя, великий портрет, де я знятий під прапором, та іменний годинник заповідаю вільнонайманій, штатному шефові куховарської майстерності Палажці Артемівні Квачкарьовій. Низенький уклін їй, з пошаною цілую ручку і дякую за щире серце.

Третє, – продовжував диктувати Кльоцко: – кітель суконний з шевронами, штани першого строку і хромові черевики на знак вічної дружби заповідаю начальникові шкіперського складу, інвалідові Вітчизняної війни мічманові Архипу Ковбасі.

Четверте: весь мій інструмент і речі, що в скриньці, – розділити жеребкуванням серед старшин боцманської команди.

Прошу поховати мене за законами плавання у відкритому морі. Помітити широту і довготу занурення тіла і занести потім до бортового журналу крейсера.

Все це я підписав при ясному розумі і здоровому глузді, що й підтвердять чотири свідки: гвардії матроси Семен Чижеєв із Степаном Восьмьоркіним та партизани Віктор Михайлович Кичкайло з Миколою Дементійовичем Калузьким».

Мічман із зусиллям стиснув олівець поперебиваними, але окремо перебинтованими пальцями і тремтячою рукою вивів: «Савелій Кльоцко». Тоді звелів покликати Восьмьоркіна і вголос прочитати йому заповіт.

Степан, читаючи, якось весь обм'як, почервонів і зашморгав носом. Стримуючи ридання, він розписався і, різко одвернувшись, хотів піти, але мічман жестом зупинив його.

– Не сумуйте, матроси, на війні про помсту думають, а моя пісенька скінчена.

– Клянуся не повертатися на крейсер, поки п'ятнадцять фашистів не прикінчу! – здавленим голосом поклявся Восьмьоркін.

– А я – двадцять, – додав Чижеєв.

– Вірю вам, спасибі, голуб'ята мої, – зворушено сказав Кльоцко і зажмурився, потім майже по-дитячому попросив:

– Хлопці!.. Я б оце глянув на море востаннє. Не важко вам, га?

– Сам «Дельфіна» поведу, – сказав Чижеєв.

* * *

О другій годині ночі з-під склепіння печери виплив «Дельфін». За ним вийшла шлюпка з носилками, приладнаними з ковдр, на яких нерухомо лежав Кльоцко.

Мічмана обережно підняли на борт і поклали на палубі коло ходової рубки. Поруч з Кльоцком сіли Катя і Восьмьоркін з автоматами. Тут же й Чижеєв склав полотнину і придавив її великим каменем, обмотаним тонким конопляним тросом.

У печері зосталися на вахті і для охорони полоненого корветтен-капітана Ніна і Калузький. Вітя був у шлюпці. Йому страшенно хотілося в похід, і він сказав Тремихачу:

– Шлюпку я прив'яжу під скелею. Дозвольте йти помічником з вами?

– Тут і так досить божевільних, – суворо сказав Віктор Михайлович. – Неси вахту біля печери. Як побачиш, що ми вертаємося, блимни ліхтариком. Небезпека – червоним, спокійно – зеленим. Ясно?

– Ясно.

Вітя відійшов од катера.

– Можна запускати двигун, – повідомив Чижеєв, стаючи до штурвала. – Піду на середніх.

– Безглузду річ ми затіяли, – похмуро сказав Тремихач. – Ідем на ризиковану прогулянку. Чи не краще в бухточці дожидатися неминучого? Мічману – то все одно, аби море було.

– Ні, ми дали слово сходити з ним у відкрите море. Треба уважити останню просьбу.

– Глядіть, нарікайте потім на себе. – І, продовжуючи ще щось бурчати, він пробрався в машинне відділення. Там спалахнуло блакитне світло. Незабаром почулось дзижчання мотора і запрацювали бортові двигуни.

Сеня натяг на голову шолом і дав малий хід.

Ніч була темна. Тільки дві крихітні зірочки мерехтіли в недосяжній висоті. Майже все небо затягли неспокійні купчасті хмари.

Катер з приглушеними моторами вислизнув з бухточки і пішов у тіні навислої скелі. Море дихало спокійно, воно лише глухо гомоніло і пінилося біля каменів. Десь вдалині, за мисом, ліниво злетіла бліда освітлювальна ракета. І знову навкруги запала зеленастосиня імла.

Чижеєв розвернувся вліво і перевів ричажок телеграфу на «повний вперед». Катер здригнувся, набираючи швидкість, трохи піднявся на редан і, розкидаючи воду, помчав у безмежний простір.

Здригаючись усім корпусом, здіймаючи рій бризок, катер мчав, немов заворожений птах, який, широко розпластавши охоплені сріблястим полум'ям крила, не міг відірватися від хвилі, не міг злетіти.

Це живе дрижання судна, звихрений вітер і холодні бризки вивели мічмана з забуття. Він захотів підвестися, але не зміг і почав шукати під рукою опори. Восьмьоркін, збагнувши бажання знесиленого мічмана, швидко скрутив свій водонепроникний плащ і підклав його під спину Кльоцкові так, що старий опинився в напівсидячій позі.

Мічманові здалося, що катер, подзвонюючи, летить між зорями й водою у зеленій млі. Надокучливий ниючий біль у грудях і в покалічених руках пройшов, настав блаженний спокій. «Кінець усьому», йому захотілося востаннє надихатися морем, усім своїм єством відчути його бадьорливу свіжість. Він розкрив рот, намагаючись побільше ковтнути повітря, і… поперхнувся вітром. Сильний вітер забив подих, заповнив і, здалося, розірвав легені. Старий схопився забинтованою рукою за груди.

Помітивши щось недобре, Восьмьоркін кинувся до рубки і закричав Сені:

– Збавляй ходу!.. Мічман вмирає!

Катя при світлі кишенькового ліхтарика привела до пам'яті мічмана, закутала тепліше і ще зручніше підмостила опору для спини.

Палуба вже не вібрувала, катер спокійно й легко розсікав воду, залишаючи за собою мерехтливий слід.

Восьмьоркіна тішив щасливий вираз на обличчі боцмана. Степан разів кілька крадькома наводив на нього приглушене світло ліхтарика і в думці собі говорив: «Оживає… Нібито веселішає. Може, спирту йому дати?» Він про всяк випадок прихопив із собою невеличку пляшечку медичного спирту.

– Савелію Тихоновичу, – боязко поглядаючи на Катю, шепнув Восьмьоркін на вухо хворому. – Може, щоб тепліше… Є спиртик медичний.

А хто із старих боцманів коли-небудь відмовлявся в нічному поході від добрячого ковтка міцного чаю або спирту? Кльоцко на знак згоди кивнув головою.

Восьмьоркін зубами витяг затичку з пляшечки, потім, немов закутуючи хворого, закрив його від Каті і впхнув з рукава під боцманські вуса скляне горло. Кльоцко ковтнув разів зо два. Спирт був нерозведений, старому перехопило подих. Він розтулив рот і замахав руками.

Побачивши, що мічманові знову погано, дівчина схопилась, але боцман жестом зупинив її.

Море було напрочуд спокійне й чисте. Якісь променисті струмочки пробігали по його глибині, освітлюючи сріблистозеленастим світлом темпу безодню. Восьмьоркін глянув на горизонт, і йому раптом здалося, що прямо на катер мчать три торпеди. Він ясно бачив вогняноголубі смуги, що мчали напереріз курсу. Степан тільки збирався було крикнути про небезпеку, як помітив сплеск, потім вигин однієї із смуг і зрозумів, що це наближається табунець мирних дельфінів.

– Товаришу мічман, до нас пришвартовується три дельфіни. Що воно за знак?

– До щастя, – відповів Кльоцко зміцнілим голосом. – Коли дельфін з вогником іде, значить, можна розгулятися… Попереду чисто – ні рифів, ні мін, ні підводних човнів…

Дельфіни, швидко тягнучи за собою фосфоресціюючі шлейфи, разів зо три промчали під кілем катера, пройшли, поблискуючи черевами, вздовж борту, шубовснули, розігравшись, попереду і так само раптово, як з'явилися, щезли. На морі немов аж темніше стало.

– А це вже недобре віщує, – пробурмотів Кльоцко, стривожено оглядаючись на всі боки.

Восьмьоркін підійшов до Чижеєва і весело сказав:

– Може, завернемо? Дідуган так ніби оживає, он уже до дельфінів прискіпується. Я йому спирту дав.

– Ти з глузду з'їхав! – зашипів на нього Сеня. – Доконати хочеш? Він ледве дише. Ти й сам – ото ніби…

– Атож!.. докінчив.

– Шкода, що боцман хворий, він би тебе докінчив! – розсердився Чижеєв. – Говорити з тобою противно.

Різко перевівши руль, він наддав швидкості.

– Ну й не треба, – відповів Восьмьоркін. – Я краще з Катею поговорю.

Але дівчина була небалакуча. Її закачувало навіть на легкій хвилі. А тепер, коли катер, кренячись, почав описувати дугу, Катя ледве переборювала нестерпну нудоту.

Степана образила її мовчанка. Важко зітхнувши, він сів самотньо біля зрізу ^[15] _{15
  Зріз – виїмка в корпусі корабля по борту.}


[Закрыть]і засвистів.

Перед світанком темрява ще більше згустилася над морем. У небі зникли останні зорі. Подув вологий вітер, стало холодно. Кльоцко неспокійно завовтузився і раптом закричав:

– Восьмьоркін! Як вахту несеш! – У голосі його відчувалась тривога. – Бачив за кормою невідомий вогонь?

– Наче вогню й не було. Привиділося, певно, від бризків таке буває.

– Я тобі покажу – бризки! Дивись краще!

Восьмьоркін, напружуючи зір, почав вдивлятися в темряву. За кормою він нічого підозрілого не помітив, зате вдалині, справа по носу, побачив два білих буруни. В цей час і зліва за кормою, немов від ракети, освітився шматок неба: десь дуже далеко заблимала зелена цятка.

«Попалися, – подумав Восьмьоркін. – Катер в стрій чужих кораблів влетів».

– Ну що? – обізвався до нього боцман.

– Бачу торпедні катери справа по носу. За кормою невідомі кораблі вимагають розпізнавальні.

– От тобі й привиділося! – глумливо сказав Кльоцко. – Все на світі проморгаєте без мене. Допоможи пройти до рубки.

Восьмьоркін, картаючи себе страшенно, підхопив старого попід пахви, майже на вису переніс його до рубки і посадив поряд із Сенею.

– Давай хід! Тікати треба! – закричав він.

– Та стривай ти! Не кричи на вухо! – з досадою перепинив його Кльоцко. – Далеко втечеш тепер, коли попереду і з корми торпедні катери йдуть. Глянь: чи й тепер вони вимагають розпізнавальні?

Восьмьоркін подивився в бінокль.

– Вимагають.

– Що за сигнал?