Текст книги "У відкритому морі"

Автор книги: Петр Капица

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

* * *

Восьмьоркін ніби безперервно перебував у важкому примарному сні, в якому нема ні забуття, ні спокою. Іноді він дійсно ставав одержимим: міг годинами нерухомо лежати, скоцюрбившись у незручній позі на твердій койці, міг сидіти цілу ніч, втупившись поглядом у залізні грати, або ходити з кутка в куток.

Восьмьоркіна весь час мучила одна думка: як же він допустив, що загинула Катя, загинула любов його?

Він намагався згадати, як усе це сталося, але в стомленому мозку виникали тільки уривчасті, немов блискавкою вихоплені з темряви, примари.

… Так, їх уже лишалося небагато. В Каті було бліде обличчя і стомлені очі. Вона то стріляла, то перев'язувала рани, щоб люди могли знову відбиватися. У горах стояв гуркіт, луна ревла, перекочуючись схилами. Здавалося, небо розривали на шматки. Він двічі бачив її в бліндажі, вона заснула, сидячи з бинтами в руках. Він будив її, боячись, що її тут засипле землею й камінням. Катя навіть у цьому пеклі посміхалася йому, гладила рукою його неголену щоку і виходила нагору, осяяна спалахами вибухів…

… Потім – це, здається, було надвечір – одержали наказ: усім пораненим відходити до моря. Восьмьоркін лишився лежати біля кулемета на висоті, що контролювала всю місцевість. Над ним був надійний захист; нависла глиба скелі. Степан прикривав шлях відходу поранених, сподіваючись, що з ними піде й Катя. Але вона не пішла, бо побачила, що він зостається. Вона підповзла під скелю і сказала:

– Давай до кінця разом… Я буду другим номером.

І знову загримотіли, застогнали гори. Гітлерівці сипонули на висоту вогняним потоком міни і снаряди. Грунт двигтів од вибухів. Потім усе затихло, як буває перед атакою. Степан хотів змінити стрічку в кулеметі і побачив, що Катя лежить, уткнувшись обличчям у пожовклі стебла трави. Йому здалося, що це дівчина з переляку так притислася до землі, він ласкаво покуйовдив її кучері і раптом відчув під пальцями кров…

Зляканий, він повернув Катю обличчям догори. Очі її були заплющені, повіки тремтіли. Вона ще жила. Плаття на лівому стегні було розірване і потемніло від крові.

Дівчина прийняла на себе осколки, які неминуче врізались би у Восьмьоркіна.

Божеволіючи від горя, він почав термосити її. Катя розплющила очі. З глибини їх прозирала така мука й туга, що Восьмьоркін ладен був заридати.

– Тікай, Стьопо, – сказала вона, із зусиллям поворухнувши губами. – Я затримаю… У мене є гранати… Прощай…

Із її очей текли сльози. Як він міг покинути свою чайку, свою радість? Не звертаючи уваги на крики гітлерівців, що пішли в атаку, на свист смертельних трас, що пролітали над ним, він підхопив її на руки і, зігнувшись, побіг на другий бік схилу…

Як він не скрутив собі в'язів? Як зостався неушкоджений? Цього він тепер і сам не міг збагнути. Він тільки пригадував, що ніс її, спотикаючись і знемагаючи від горя. А за спиною стояла гуркотнява. Вершини гір гойдались перед ним. Очі застилало вологою. Чи це був піт, чи сльози, він не знав

– Стьопо, чого ти плачеш? – раптом запитала вона голосом, який долинав ніби десь здалека. – Мені вже не боляче. Як ти стомився, бідолашний!.. Спочинь…

Вона жаліла його. А він боявся сказати хоч слово, бо не зміг би сховати свого відчаю. Він пригортав її до себе, щоб менше витекло крові, і ніс дорогу, кохану до моря, до друзів. Там був порятунок.

– Мені не боляче… Зовсім легко, – говорила далі вона, немов марила. – Ти не жалій. Я щаслива, що ти врятувався. Обов'язково живи… І не забувай. До тебе в мене нікого не було… Це гарно і дуже сумно… Всі забудуть, а ти пам'ятай. Я знаю, ви проженете їх…

Вдалині вже видно було море. Восьмьоркін зрадів, він вірив у те, що зуміє врятувати її… Але трапилося все не так, як гадав Степан. Він не помітив, як на нього накинулась діла зграя гітлерівців. Вони напали ззаду, його руки були зайняті. Вони звалили його, придавили до землі і вирвали з рук ту, кого він ніс так обережно.

Яка сила могла стримати його? Він вивернувся з-під клубка тіл, почав розкидати, бити, топтати… Але фашистів було більше. Вони повисли на руках, на плечах, обплели ноги… Падаючи, він почув здавлений дівочий окрик:

– Прощай, Стьопо, прощай!

Блиснуло полум'я, і земля здригнулася від страшного вибуху. Кругом застогнали, захрипіли поранені.

Він зрозумів: «Це вона кинула гранату». І вперше за все життя Степан голосно заплакав, вірніше заревів від безсилля. Немов шаленіючи, він кусався, душив, возив на собі купу тіл і кричав, страшенно кричав…

Потім навалилася темрява.

Його кудись везли, допитували, били. Але все це було як уві сні. Він спав, довго спав.

«Чому ж тепер у мене розв'язані руки? Чому вони перестали боятися? – Ця зміна його непокоїла. – Хіба я обіцяв їм що-небудь?»

Він вчепився руками за грати і рвонув їх до себе. Товсті залізні прути не піддавалися його зусиллям.

«Ні, не вийдеш звідсіля. Що ж придумати? Накласти руки на себе? Розігнатися і головою об стіну? Ні, це не вихід. Катя просила жити, і мічман казав: «Моряк повинен триматися до останньої можливості». А втім, він і сам не уявляв собі, як можна покірно йти на розстріл, коли в тебе ще є сила втекти або вп'ястися в шию конвоїрові. Степан мусить помститися за Катю. Він отак просто не віддасть свого життя, а ще придушить двох або трьох фашистів…»

Коли в камеру зайшов Ворбс, то Восьмьоркін спершу хотів накинутися на нього, але, побачивши захованих за дверима наглядачів, передумав: «Не дадуть прикінчити і знову зв'яжуть. До того ж цього зразу не збореш. Здорова сатана!»

По розплюснутих вухах та деформованому носі Степан визначив, що гестапівець бачив смаленого вовка і не боїться кулака.

Обер-лейтенант з явною приязню розглядав моряка, він навіть посміхався, як посміхаються після довгої розлуки старому приятелеві.

– Ви, як виявилося, добрячий спеціаліст по боксу. Чого ж мовчати про це? Ви є мій колега, Степан Восьмьоркін. Цікава зустріч: чемпіон Баварії і ескадрений чемпіон Чорноморського флоту.

«Звідки він довідався про мене? – насторожився Восьмьоркін. – Вони навіть імені мого не знали. Ескадрений чемпіон Чорноморського флоту… Ага, ось куди ви носа вткнули – в сімферопольську газету!»

Восьмьоркін згадав, як перед війною на одній з олімпіад він вибив за капати важковаговика Криму. Тоді сімферопольська газета вмістила його портрет, а якийсь журналіст назвав його в інформації про матч «ескадреним чемпіоном Чорноморського флоту».

– Ви вражені моєю обізнаністю? Ми добре знаємо про вас усе. Степану Восьмьоркіну ні для чого більше ховати своє повне ім'я, – приязно говорив далі Ворбс.

Але його зраджували очі. Звужена зіниця насторожено стежила за найменшою зміною Восьмьоркінового обличчя. Такими нещадно холодними бувають лише очі у супротивника на рингу, коли він вишукує слабке місце, щоб раптовим різким ударом повалити тебе на землю.

Восьмьоркін мовчав. Він намагався зберегти байдужість, – це рекомендувалося робити на рингу, щоб дезорієнтувати, приголомшити супротивника. Але водночас, як і Ворбс, він намагався вгадати по очах, по миттєвому поруху м'язів обличчя, який підступ готовить гестапівець.

Ворбс, видно, відчув, що вираз його обличчя не відповідає вдаваній ролі, що необхідно уникати допитливого погляду росіянина. Він силувано засміявся, по-приятельськи стусонув кулаком Восьмьоркіна в бік і сів рядом з ним на койку.

– Ворбс дуже радий зустріти в Росії боксера з іменем, – сказав він. – На землі так мало справжніх людей. Німецьке командування з повагою ставиться до рішучих людей. Воно розуміє сильну людину і завжди готове дати їй широке поле діяльності.

Росія ніколи не мала хорошого боксу. Ви чули ім'я екс-чемпіона світу Макса Шмеллінга? Він побив у Америці славетного Джо Луїса – «Чорну блискавку».

Я мав нагоду в Берліні виступати проти Макса Шмеллінга. Я вистояв вісім раундів. Бій припинився через перелом сустава пальця у Макса Шмеллінга. Через мене ви можете відчути європейський клас.

Восьмьоркін не все усвідомлював, що казав гестапівець, йому було лише зрозуміло, що Ворбс обіцяє кращі умови одиночного ув'язнення. Хай Восьмьоркін подумає лише про невеличкий спарінг. Зайва пара старих рукавиць знайдеться. Не треба бути упертим. В житті все випадає на долю спритних людей, які вміють вчасно приєднуватися до сильних світу. Якщо Восьмьоркін нудьгує, Ворбс може для розваги повісити в камері тренувальну «грушу». На знак… майбутньої спільної роботи.

Бачачи, що Восьмьоркін уперто мовчить, Ворбс жартома кинув:

– Ви є не дуже достатньо балакучий співбесідник. Ви маєте до мене образу за стару неприємність? Хіба можна боксеру гніватися за таку дурницю? Те непорозуміння будемо вважати, як невеличкий масаж… зміцнення шкіри щік. Ви зможете відплатити мені.

Він порадив Восьмьоркіну гарненько подумати над своїм становищем і, запевнивши, що рукавиці й «груша» найближчим часом будуть у камері, розкланявся і пішов.

«Чого це вони раптом такі «ласкаві»? – нічого не розумів Восьмьоркін. – Приручити хочуть, чи як?.. Хай спробують. Мені одного мало, я їх декілька прикінчу…»

Розділ дев'ятнадцятий

Цілий тиждень Ніна й Ната були в тривозі. Вони не зважувалися залучити собі на підмогу ще кого-небудь із дівчат. Удвох з завмиранням у серці вони проносили повз вартових то ящики із сміттям, то доріжки, в яких були заховані пакети Калузького. Вітя передавав їх щоранку через дірку біля жолоба помийної ями або ж закопував під огорожею.

Ці важкенькі пакети дівчата спершу ховали під сходами, а потім, вибравши зручну хвилину, переносили в свій підвал і тремтячими руками запихали глибоченько в парти.

Вночі дівчата не могли спокійно заснути. Їм увесь час ввижалося, що хтось пронюхав про задуманий вибух, що зараз прийдуть і схоплять їх.

Удосвіта Ніна й Ната вставали з важкою головою і йшли на роботу. Але й там страх не покидав їх: «А що як хтось із дівчат під час прибирання наткнеться на пакети або впустить додолу ящик з акумуляторами і годинниковим механізмом?»

За п'ять діб вони так змарніли, що навіть затуркані посудомийки, сусідки по закутку, почали питати: чи не отруюють вони себе чимось, щоб визволитися з фашистської неволі?

1 ось настав вирішальний день – субота. Зранку було чутно, як у залі стукотіли теслярі, щось будуючи на сцені.

Ніна з Натою після нічного чергування мали право спати до обіду. Вони полягали на тверді матраци, напхані стружками, але очей не зімкнули. Дівчата чекали, поки підуть прибиральниці денної зміни і полягають відпочивати чергові. А ті чогось довго порпалися біля своїх ліжок, щось перетрушували, переносили і брязкотіли квартою біля відра з водою.

Нарешті все затихло. З протилежного кінця підвалу чутно лише було рівномірне дихання заснулих дівчат.

Ната встала перша. Вона навшпиньках пройшлася вздовж постелей, перевіряючи, чи всі дівчата сплять, потім взяла відро з водою, підійшла до виходу, зазирнула на сходи і махнула рукою: можна діяти. На випадок небезпеки вона мала стукнути по відру або впустити його.

Ніна заздалегідь вибрала місце для закладання вибухової речовини. Підвал, у якому вони жили, видно, колись почали обладнувати під газосховище. Під стелею було прорубано широкі продухи, що так і зосталися без фільтрів і вентиляторів. Дівчата, щоб вберегтися від холоду і протягів, забили ці дірки цеглою, рогожами та ганчір'ям. Ніна з Натою ще вчора, немов очищаючи від мотлоху і розширюючи свій закуток, поставили одна на одну дві парти біля середньої продухи. Ця продуха, за їх розрахунком, якраз приводилася під першими рядами стільців у залі, де здебільшого сідало начальство.

«Спокійніше, Ніно, не спіши, – сказала собі дівчина, витягти з-під матраца невеличку скриньку з головним зарядом вибухівки, з годинниковим механізмом і акумуляторами. – Інакше все переплутаєш».

Вона обережно пересунула годинникові стрілки на вісім сорок – час, коли, на її думку, глядачі зберуться в залі. Тоді завела ключем механізм. Невидима пружина й коліщатка тонко заскрипіли, всередині щось шипіло, ніби вже починав горіти порох. «Хоч би не зараз… – холонучи, думала дівчина. – Хоч би не переплутати…»

Зачинивши щільненько дверцята скриньки, дівчина прислухалася, чи йде годинниковий механізм? Розмірене цокання подіяло на неї заспокійливо. Вона неквапливо вилізла на парти і озирнулася: чи не стежить хто-небудь за нею?

Склепіння ховало від неї тих, що спали; тоді вона викинула з продухи цеглу і шматки рогожі. Звільнивши місце для вибухівки, вона зразу ж просигналила Наті, щоб та замкнула двері. Потім підкликала її до себе.

– Швидше подавай пакети!

Задихаючись, Ната почала витягати пакети і подавати їх подрузі. Руки в неї тремтіли, на лобі росою виступили дрібні краплинки поту.

Ніна заклала декілька пакетів углиб, між ними поставила скриньку з годинниковим механізмом і почала заповнювати широченьку дірку спершу вибухівкою, а тоді – ганчір'ям, цеглою й рогожками.

Акуратно виконавши всю роботу, вона спустилася вниз, зусиллям волі примусила себе сісти на край парти і попросила води. Їй хотілося втекти з підвалу.

Трохи заспокоївшись, Ніна звеліла Наті прибрати шматки цегли і сама підмела сміття, що насипалося із продухи.

– Ну, здається, все.

Дівчата відімкнули двері, подихали свіжим повітрям знадвору, потім полягали у своєму закутку. Але спати не могли: лежали з розплющеними очима, дослухаючись до кожного стуку чи шарудіння.

– А коли там щось зіпсоване? Вистрелить завчасно? – шепотіла Мата. – Ми не встигнемо вийти…

– Відпочивай і не вигадуй. До восьми сорока нічого не трапиться, мене інше турбує: ми-то втечемо, а дівчата зостануться?

– Ми їх запискою попередимо. По руках пустимо, а самі вийдемо.

– Теж небезпечно. Завчасно серед дівчат паніка почнеться. Гітлерівці рознюхають. Можуть вечір відмінити.

– То що ж робити?

– Шепнемо одній або двом перед вечерею, щоб потихеньку одна одній передавали, ніби в вісім тридцять наказано зібратися в маленькому флігелі для дуже важливого повідомлення. А там у тьоті Дуні лист залишимо:

«Дівчата-росіянки! Радимо до дев'яти годин не бути у великому будинку. Розбігайтеся, йдіть до лісу і мстіть фашистам. Ваші подруги із Ч. М.» Тьотя Дуня неписьменна. Розумієш? Раніше ніж треба листа не прочитає.

– А якщо нас зловлять?

– Нам і з запискою, і без записки – все одно шибениця…

* * *

Перед вечерею в підвал прибув начальник караульної команди, стрілець і якийсь вифранчений офіцер у пенсне. Стрілець зостався біля входу, а офіцери пройшли в глибину приміщення.

– Всім забиратися без речі до північ! – наказав начальник караульної команди.

Ната з Ніною навмисне затрималися, вдаючи, що не можуть знайти хусток, хоча ще від обіду були готові покинути підвал.

Гітлерівці обійшли все приміщення, заглянули в темні закапелки, посвітили між партами, ткнули носи під матраци і почали підганяти тих, що завозилися.

Ніна хотіла вже було пройти в двері, як раптом помітила, що офіцер, ткнувши палицею в одну з продух, запитав щось начальника караульної команди. Дівчина завмерла в чеканні: «Зараз полізуть…» Ні, начальник караулу каже, що він колись перевіряв усі ці дірки. В них, крім мотлоху, нічого нема.

Ніна штовхнула Нату, і вони, пов'язуючи на ходу хустки, поспішили до виходу. Німці йшли слідом за ними. На верхній площадці сходів дівчата стали. Їм хотілося переконатися: чи зовсім підуть гітлерівці з підвалу?

Внизу пролунав скрипучий звук зачиненого засува, клацнув замок.

– Виходять, – шепнула Ната.

Дівчата, не гаючи й хвилини, вийшли надвір. Незабаром повз них пройшли офіцер і начальник караулу. Стрілець лишився вартувати біля дверей підвалу.

– Пронесло, – з полегшенням зітхнула Ніна. – Куди ж ми з тобою подінемося? Темрява настане не раніше як через годину.

Дівчата швиденько попоїли каламутної кукурудзяної бурди на ґаночку біля кухні. Поглянувши, чи не стоять часом вартові біля задньої стіни муру, і переконавшись, що там, як завжди, безлюддя, вони зайшли в комірчину старої шкільної сторожихи.

Старенька, горблячись над ночвами, полоскала в підсиненій воді офіцерську білизну.

– Тьотю Дуню, – так ніби на кривду нарікаючи, заговорила до неї Ніна, – сьогодні нас знову вигнали з підвалу. Увечері до вас дівчата посидіти прийдуть. Тут лист подружка з Німеччини переслала, хай почитають. Багато цікавого. Тільки тихо, щоб німці не почули. А ми з Натою на чергування заступаємо… До ранку не спати.

– Гаразд, дівчатонька, покладіть на поличку – в мене руки мокрі.

Дівчата допомогли старенькій віджати білизну, посиділи з нею, погомонівши про всяку всячину, і пішли до санітарок.

Коли вони вийшли на ганок, у подвір'я в'їхав закритий автобус. Машина спинилася не біля входу в палати, а біля запасних дверей, що ведуть на сцену.

– Артисти, здається, приїхали, подивимося, – сказала Ніна.

Із шоферської кабіни вийшов автоматник. Він ключем відімкнув задні двері автобуса. З машини на землю вистрибнули ще два автоматники, а за ними виліз високий чоловік у чорному одязі. Ніна, побачивши безкозирку, бушлат і наручники, стиснула руку подрузі.

– Стьопа! Слово честі, він!..

Моряк похмуро оглянув подвір'я, на секунду погляд його зупинився на Ніні. Проте він не впізнав її або зробив вигляд, що не впізнає. Не поспішаючи, він пішов за автоматником до входу на сцену. На порозі Степан ще раз оглянувся, і Ніні здалося, ніби він кивнув їй. Вона заплющила очі.

– Що ж ми накоїли з тобою? Його засипле разом з усіма.

Розділ двадцятий

Публіка, що заповнила того вечора великий шкільний зал, була незвичайною для госпітального клубу. Ряди стільців і парт були зайняті збудженими групами офіцерів, які прибули з частин, розташованих за містом, і моряками із сторожових кораблів.

У відрізаному Криму раптом оголошено європейський матч боксу! Надзвичайна вигадка, що віщує гостре і цілком солдатське видовище. Хто не захоче бути присутнім на святі національної сили? Скільки цілком заслужених хвастощів і схвильованих розмов викличе серед солдатів цей матч!

Виготовлена в друкарні програма обіцяла п'ять сутичок на рингу: німець у вазі «пера» – проти чеха, німець-легковаг – проти румуна, німець середньої ваги – проти італійця. І найцікавіший номер – гестапівець Віллі Ворбс зустрінеться на рингу з пійманим росіянином важкої ваги з банди «Чеем».

Що може бути цікавіше? Мюнхенський штурмовик Віллі Ворбс погодився показати на рингу приборкання російського ведмедя і мовчазний допит у рукавицях! Але чи не буде росіянин більше плазувати й висіти на противникові, ніж чинити опір?

Та все одно, що б там не трапилося, видовище має бути потішне. Німецькі солдати і гості матимуть нагоду переконатися, що один з жахливих «чорних дияволів», найбільший і найдужчий, в руках досвідченого й мужнього націста перетвориться в скромне, жалібно мекаюче ягнятко.

На кінець вечора фінальним акордом мало бути демонстрування першокласної техніки і непохитної сили німецького кулака – старий короткометражний фільм «Матч Шмеллінга на першість світу з Джо Луїсом».

Ніну навіть з пов'язкою чергової прибиральниці не пропустили на сцену, що мала правити за ринг. Суворість була нечувана: в коридорі, на сходах та біля роздягальні стояли вартові. Однак через те, що в залі бракувало стільців, то Ніну й ще двох прибиральниць примусили носити табуретки і стільці з інших поверхів. Глядачі мостилися майже біля самої сцени, попід стінами та на проходах.

Ніні вдалося лише перед самим початком матчу пробратися в найдальший куток залу, де за стільцями юрмилися солдати караульної команди, санітари і декілька дівчат з нічної зміни, що з цікавості зайшли сюди.

Голені потилиці та спини солдатів заважали Ніні роздивитися весь ринг. Вона бачила тільки товсті канати і величезний годинник на стіні над гонгом. Стрілки показували 7.22. До вибуху лишалася година з гаком.

«Чоловік шістсот зібралося, – думала Ніна. – Яка вдача, коли б не Степан! Чому саме сьогодні привезли його? І нічим не зарадиш йому. Невже вони заставлять його битися? Але з ким? А може Восьмьоркін занепав духом, підкорився їм? Тоді хай гине разом з фашистами. Ні, дурниця, його не залякаєш і не купиш. Що ж робити? Як же сказати йому? Не гукати ж!»

Було гаряче в гамірному і тісному залі, просякнутому запахом ременів, поганого тютюну й одеколону.

Про власну смерть, що наближалася з кожною хвилиною, Ніна зовсім не думала.

Одна з дівчат підійшла до неї.

– У вісім тридцять наказано зібратися всім нашим у маленькому флігелі. Не затримуйся.

– Знаю… Обов'язково треба. А ти йди звідси, – пошепки відказала Ніна.

Рівно о сьомій годині тридцять хвилин до залу ввійшли якісь старші офіцери і зайняли порожні крісла біля сцени. На ринг вийшов лисий гітлерівець у сірих штанях та оранжовому джемпері з великою свастикою на грудях.

Гучним голосом він оголосив склад пар, що мають виступати.

Зал відгукнувся оплесками і схвальними окриками.

Над рингом спалахнуло яскраве світло. Під канати підлізли боксери ваги «пера» – молодий, ситий німець з настовбурченим, як щітка, чубом та довгоносий, худорлявий чех. Бійці вклонилися публіці і розійшлися по своїх кутках, де вже стояли їх секунданти.

На грудях у секундантів, як і на трусах бійців, були нашиті національні прапорці. Гітлерівці з підкресленою точністю розігрували ритуал міжнародних матчів. Вони оголосили точну вагу боксерів, склад «нейтральних» суддів, кількість раундів і запропонували секундантам перевірити рукавиці та бинти супротивників. Лише після цього пролунав гонг і почулися глухі удари.

Німець був більш натренований, ніж чех. Він швидко збив супротивникові дихання і, тіснячи до канатів, під схвальні вигуки глядачів почав місити його кулаками, як ото місять податливе тісто.

Ніна звелася навшпиньки і побачила вже скривавлене, спотворене гримасою муки обличчя чеха. Раніш вона дуже любила ходити на матчі боксу на своїх стадіонах, але цей бій у неї викликав лише огиду. Які ненависні були їй ці горласті, червоні від збудження пики, важкі щелепи, квадратні підборіддя!

Вона не бачила, як упав чех, чула тільки, як суддя розмірено відлічує секунди.

В залі завили від захоплення, коли догори був піднесений шкіряний кулак наприндженого переможця-німця. Нікого не обходила очевидна невідповідність сил противників. Гітлерівці заздалегідь підтасували пари. Таке було призначення вечора. Мета виправдувала засоби – сьогодні демонструвалася сила німецької волі й кулака.

Потім билися нові пари.

Ніна більше не дивилася на ринг. Знемагаючи від хвилювання, вона стежила тільки за стрілками годинника, що здригалися час від часу. Було вже без трьох хвилин вісім. До вибуху зоставалося сорок три хвилини.

«Чому вони не виводять Стьопу? Невже його покажуть останнім? Коли б скоріше!.. Чого там гаються… швидше!» хотілося їй крикнути.

На початку дев'ятої години зал знову загримів захопленим виттям і вітальними оплесками на адресу чергового переможця. Дівчина, що стояла поруч з Ніною, штовхнула її ліктем і, шепнувши: «Пора», почала пробиратися до виходу. Ніні дуже хотілося швидше вийти з цього залу, але вона вчепилася в дерев'яну спинку парти, переборола страх, зупинила себе: «Ні-ні… Ще хоч трошки. Зараз вийде Стьопа».

Нарешті розмови й гамір якось відразу вщухли. Зал притих. Два автоматники підвели до рингу Восьмьоркіна і пропустили його під канати. Він був босий, в трусах і смугнастій матроській тільняшці. Навіть кисті рук ніхто не перебинтував морякові. Похмуро глянувши в зал, він з видимим незадоволенням примостився на круглій табуретці в кутку рингу.

Одразу ж за ним на сцену вийшов Ворбс. Його стегна обтягували труси з коричньової шерсті, біла майка з голубим вирізом вигідно вирізняла могутній торс і тугу опуклість вилитих м'язів.

Ворбс, як стомлений славою чемпіон, недбало привітав публіку піднятим над головою шкіряним кулаком. І зал відповів йому тривалими оплесками.

На кріслах заворушилися, глядачі задніх рядів повитягали голови, боячись пропустити хоча б найменшу деталь такої незвичайної зустрічі.

Ворбс з легкістю, незвичайною для його ваги, перестрибнув через канати. Він гойднувся на рингу, розминаючись і перебираючи ногами, як той скакун, що застоявся, почав розтирати підошвами м'яких черевиків кусочки каніфолі, послужливо підсунуті на фанерному листі секундантами.

Восьмьоркін тільки тепер зрозумів, що ждало його.

«Ну, стривай же, плюскливий носяро! – ледве тямуючи закипаючу злобу, думав він. – Потіху для своїх влаштували. Хочете, щоб росіяни кляли, а ці тішилися?.. Не буду одягати рукавиць, а голіруч схопл і задавлю цього гада. Ні, не дадуть, – схаменувся він. – Багато їх. У двадцять рук схоплять. І від бою не відмовишся: боягузом прозвуть, весь флот зганьблю».

Ворбс, розминаючи шкіру нових коричньових рукавиць, з таким гулом луснув кулак об кулак, що хтось із підлабузницькою вискливістю хихикнув і один з гітлерівців серйозним тоном пояснив:

– Віллі чистить пазурці!

Зал підтримав дотепника розкотистим сміхом.

Восьмьоркін ще більше насупився і так зціпив зуби, що вилиці його загострилися. Він був самотній серед розгнузданого табуна катів.

– Хизується, – з ненавистю дивлячись на кокетуючого мускулами Ворбса, бурмотів собі тихо Восьмьоркін. – Старий фокус! Мене не злякаєш.

Коли вийшов на ринг суддя, один з весельчаків, що сиділи в перших рядах, кинув:

– А де ж секунданти росіянина? Куди вони поховалися? Не можна ж конвоїрам… Вони лякають Віллі.

І знову гримнув сміх.

Суддя, побачивши, що жарти повеселілого залу начальством прийняті з добродушною посмішкою, скорчив серйозну міну і спершу по-німецьки, а потім каліченою російською мовою запитав, чи не побажає хто-небудь із кримчан, присутніх у залі, бути секундантом у земляка?

В залі зрозуміли тонку гру судді і, хихикаючи, почали обертатися в бік гостей. Там серед запрошених сиділо двоє бородатих татар і росіянин – начальник поліції. Гості розгублено встали, не знаючи, чи треба виконувати волю хазяїв, чи в знак протесту замахати руками.

І ось у цю хвилину десь аж у кінці залу пролунав гучний і ясний дівочий голос:

– Я буду секундантом!

Сотні голів повернулися на цей голос: хто насмілився? Хто вона?

Суддя, не розгубившись, зробив широкий припрохувальний жест:

– Буть ляска, мадам!

Його ніхто не міг звинуватити в недодержанні правил міжнародних матчів. Ситуація ставала щораз комічнішою.

Юрба солдатів, що стояли за стільцями, сколихнулася. Солдати пропускали ще не видну з-за спин і голів дівчину. Та ось вона пробилася до проходу, і всі побачили худеньку прибиральницю-росіянку, «чумичку». Ну як тут не розсміятися?

Сміх, вірніше регіт до сліз, що котився рядами, супроводив дівчину до самої сцени. Але вона не зважала на глум. Сміло зійшла на ринг і з блідим, рішучим обличчям, немов роблячи виклик усьому залу, стала поряд з моряком.

Годинник показував вісім п'ятнадцять.

Восьмьоркін був страшенно вражений: «Ніна! Звідки вона? Чого вийшла?» Майже не ворушачи губами, він сердито прошепотів їй:

– Чого ти?.. Зараз же забирайся.

Ворбс скривився: суддя переграв – серйозна справа набирала відтінку клоунади. Він уже хотів було моргнути конвоїрам, щоб ті вивели несамовиту «чумичку», але, помітивши незадоволення росіянина, передумав: «Хай стовбичить ця дурепа, вона, здається, не дуже-то добре діє на психіку матроса».

Ніна зняла з себе мішкуватий коричньовий халат і скинула хустину. Світловолоса, в легкій блузі і короткій спідничці, вона ніби стала стрункіша і не була схожа більше на «чумичку». Рішучим рухом дівчина відірвала дві широкі стрічки від хустини, вміло перебинтувала ними пальці боксерові і, натягнувши на його руки рукавиці, з такою вправністю й швидкістю зав'язала шнуровку, наче все життя робила це.

«Що за птиця? – занепокоївся Ворбс. – Звідки взялася така прибиральниця? Треба буде перевірити».

Зав'язуючи другу рукавицю, Ніна встигла шепнути Восьмьоркіну:

– Стьопо, любий, не гнівайся… Так треба. Ти був один. Я не могла.

Її шепотіння заглушив гонг.

Ніна прийняла з рингу табуретку і швиденько глянула на годинник. До вибуху лишалося двадцять три хвилини.

Противники, не потискуючи один одному рук, відразу ж кинулися в атаку. Вони з ходу зчепилися посеред рингу і розрядили свою силу в такій бурі ударів, що суддя перелякано відскочив до канатів.

Гупання важких ударів змусило принишкнути і насторожитися весь зал. З перших секунд стало зрозуміло, що обидва противники настроєні агресивно, що росіянин не збирається поступитися. Майже не прикриваючись, він відповідає серіями різких і дошкульних ударів.

Лобова атака Ворбсові не вдалася, він відхилився вбік і, хизуючися своєю гнучкістю, вправними вивертами і раптовими атаками почав кружляти навколо жертви, вишукуючи слабке місце.

Росіянин ледве встигав повертатися. В очах гітлерівців він здавався схожим на розгніваного ведмедя, що люто відмахувався лапою.

Злість засліплювала Восьмьоркіна. Він двічі змазав – попусту розсік повітря. Це викликало глумливий сміх у залі. І головне, при Ніні. Восьмьоркін перебирав ногами і, роблячи вигляд, що відходить в глуху оборону, відступив на кілька маленьких кроків, потім відірвався від канатів і могутньою серією ударів зліва і справа загнав Ворбса в куток. Не даючи гестапівцю вивернутися, вислизнути з тісного кутка, він молотив його по чім попало…

Не знаходячи виходу з кулачного смерчу, метаючись несамовито під ударами, Ворбс згадав, що об його череп сам Шмеллінг побив собі пальці, і почав підставляти під удари голову. Вона в нього була досить міцна, щоб знесилити моряка.

Розлютований Восьмьоркін не зрозумів маневру свого супротивника, його зупинив лише гострий біль у лівій руці.

«Невже перебив?» подумав він, послаблюючи удари лівою. На цей момент тільки й ждав Ворбс, він вивернувся і різким ударом знизу догори відкинув Восьмьоркіна на канати. Тут вони зіткнулися грудьми і почали латати боки один одному.

Потішне видовисько вмить набрало вигляду небачено злісного побоїща, в якому неминуча була трагічна розв'язка.

Захекані боксери сплелися в клінчі – повисли один на одному. Їх міг розвести лише мідний дзвін гонга.

Ворбс, порушивши правила, садонув Восьмьоркіна в груди і знехотя відійшов у свій куток. Він осатанів від жорстокого опору росіянина. Обер-лейтенант сподівався легкої перемоги. Він заздалегідь намітив ефектний план бою: два-три раунди бліц-гри, в якій будуть показані вправність професіонального боксера, гестапівське вміння взяти верх над психікою противника, потім два-три нокдауни і красивий нокаут, з винесенням напівмертвого боксера зі сцени. І раптом таке нахабство: росіянин сам прагне закінчити бій нокаутом.

«Тепер він, очевидно, облишить свою ідіотську думку, схаменеться, його ліва рука вже повисла», міркував Ворбс, розкинувши руки на канатах, в той час як секунданти метушливо махали на нього рушниками і нашіптували йому свої поради, як найкраще порішити росіянина.