Текст книги "У відкритому морі"

Автор книги: Петр Капица

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Розділ шостий

Восьмьоркіна з Чижеєвим, після розтирання і добрячої порції спирту, огорнув такий міцний сон, що не лише вночі, але й вранці друзів не можна було добудитися.

Моряків повертали, піднімали, трясли, промивали їм роз'їдені сіллю рани, змазували йодом, а вони все не прокидалися.

На голові у Восьмьоркіна Ніна побачила досить глибоку рану. Довелося їй самій вистригти й вибрити місце навколо рани, підготовити його до накладання шва. Інший би миттю прокинувся від болю, а Восьмьоркін лише пробурмотів крізь сон; «Ану, не грайся, стукну», і очей не розплющив.

Побоюючись, що могутній моряк під час накладання шва прокинеться і забуянить, Ніна посадила на його розкинуті руки з лівого боку свого батька, з правого – височезного і худого, мов жердина, бороданя Миколу Дементійовича Калузького.

Як тільки дівчина розпочала операцію, Восьмьоркін справді заворушився і замалим не підняв на витягнутій руці Калузького, але той своєчасно встиг учепитися за стіл із кам'яних брил, і все скінчилося добре. Голову Восьмьоркіну обережно забинтували, і він продовжував спати.

Оберігаючи спокій своїх змужнілих, загартованих вітром і морем учнів, Тремихач ходив гордий і урочистий. Хто міг знати, що ледве чутний вибух і спалах у темряві принесуть йому таку радість?

Увечері старий навіть розізлився на свою нестриману доньку, коли вона, забувши про небезпеку, відповіла свистом на свист. Він прикрикнув на Ніну і наказав піти геть із спостережного майданчика. Необережний вибрик дочки міг виказати таємну рацію і одну з найнадійніших схованок партизанів. Але Ніна була така схвильована, що вперше в житті не послухала його. Вона вдивлялася в тривожну темряву і вимагала:

– Спустімо шлюпку… треба швидше вийти в море, там – наші.

На шлюпці з печери вийшли втрьох і через кілька хвилин помітили плавця. Він добрався до кам'яної брили, що недавно зірвалася із скелі, спробував видряпатися на неї і безсило повис на виступі.

Побачивши, що знесилений плавець ось-ось зірветься і піде на дно, не розповівши таємниці загадкового спалаху на морі, Тремихач не вагаючись кинувся йому на підмогу. Але тільки шлюпка наблизилася, як незнайомець стрепенувся, одним ривком раптом видерся на край брили і чітко й сердито застеріг:

– Не підходь!.. Назад!

Потім, видно намацавши ногою відламаний шмат каменя, він блискавично нагнувся і заніс над головою величенький уламок плитняку.

– Стрибай у воду… Уб'ю!

– Не лякай, моряче, у нас – автомати, – заспокійливо сказав Тремихач, розгледівши на високому незнайомцеві тільняшку.

– Не знаю, автомати у вас чи гармати… Швидше звільняй шлюпку, бо…

– Ой! Та це ж Стьопа Восьмьоркін! – скрикнула Ніна. – Стьопо, це ми – тато і я, Їжачок.

– Ну-у!.. – не ймучи віри своїм вухам, здивувався Восьмьоркін. – І справді – Їжачок!

Зраділий, він переліз у шлюпку і трохи не задавив Тремихача й Ніну в своїх обіймах.

– А я думав, що Сеня збрехав про катер.

– І Сеня з тобою?

– Куди ж він від мене дінеться? Розбрелися ми в темряві. Зараз припливе.

Всі почали вдивлятися в зеленастосині сутінки, але Чижеєва ніде не було видно.

– Треба шукати його, – непокоїлась Ніна. – Може, він лівіше поплив, там не вибереться на берег.

Виходити на морський простір було небезпечно: вдалині, за мисом, весь берег освітлювався ракетами. Налякані німці нишпорили по морю прожекторами.

Калузький, обернувшись до Тремихача, тихо сказав:

– Далі йти шлюпкою не можна. За поворотом ми потрапимо в зону досягання променя берегового прожектора.

Точний і небалакучий інженер слів марно не кидав. За довгі місяці печерного життя він до дрібниць вивчив весь район. Довелося скоритися йому й повертати назад.

Тільки упертість Ніни в недотриманні всіх пересторог у цей вечір, її тонкий, майже інстинктивно поданий свист і надиво загострений зір допомогли розшукати Сеню і врятувати від неминучої загибелі.

Несподіване поповнення морської партизанської групи двома відчайдушними смільчаками, якими були Восьмьоркін з Чижеєвим, схвилювало мешканців печери: вони не спали цілу піч.

Та найбільше радів Тремихач. Добру половину свого життя він готував країні вольових і міцних хлопців та й сам збирався воювати, але не встиг піти ні в ополчення, ні в партизанський загін. Спочатку він був зайнятий евакуацією заводського устаткування. Потім фашисти несподівано відрізали всі шляхи відступу з Миколаєва. Віктору Михайловичу, разом з іншими інженерами та старими робітниками, довелося висаджувати в повітря в доках і на стапелях недокінчені коробки кораблів.

В негоду, темної осінньої ночі відплив войовничо настроєний Тремихач із Миколаєва на рибальському сейнері ^[14] _{14
  Сейнер – невеличке рибальське судно.}


[Закрыть]маючи на борту трьох озброєних стариків і двох дівчат. Він одводив од ворогів на буксирі своє дітище – майже готовий, але ще не викінчений надшвидкісний катер «Дельфін».

Цілу зиму і весну з пенсіонерами, колишніми заводськими майстрами, Віктор Михайлович закінчував своє судно, сховане біля рибокоптильні у плавнях. Тільки воно могло допомогти їм вирватися з полону.

Майже вся Україна й Крим були в руках окупантів, лише оточений з суші Севастополь не здавався ворогові. Ось до нього, річкою й морем, і вирішив пробитися Віктор Михайлович. Завдяки стальному суцільнозвареному корпусу, потужним двигунам і особливим газовідводам його катер міг розвивати швидкість, недоступну звичайним гвинтовим суднам.

Скільки тривожних нічних годин пережили старі, просковзуючи повз німецькі спостережні пости до моря!

Опівночі, майже на траверзі Євпаторії, вони натрапили на безпорадно дрейфуючу рибальську шлюпку з підвісним мотором. Вітром її розгойдувало і гнало на захід.

Обережно підійшовши до шлюпки і освітивши її, вони побачили двох непритомних чоловіків і дванадцятирічного хлопчика.

Змучений плаванням хлопчик сказав, що його звуть Вітя, що вони разом з батьком і дядьком хотіли добратися на моторці до Новоросійська, але в морі їх наздогнав літак, пробив із кулемета мотор, поранив у живіт і в груди батька, а дядькові пробив руку.

– З яких місць тікаєте? – запитав Тремихач.

– Із Севастополя. Ми жили за Артилерійською бухтою. Наш будинок розбила бомба.

– Як це із Севастополя? – недовірливо перепитай Тремихач.

– Чесне піонерське, – запевнив хлопчина. – Дядько свої папери й прилади не хотів лишити фашистам. Ось тут уся лабораторія, – і він показав на кілька ящиків на носі шлюпки, прикритих брезентом.

Перетягши поранених на катер, Віктор Михайлович з документів установив, що вони рідні брати: молодшого наукового працівника Севастопольської метеорологічної станції звали Федором Дементійовичем Калузьким, а старшого, зарослого білявою і щетинистою бородою, довготелесого інженера сімферопольської контори «Вибухпрому», – Миколою Дементійовичем.

Вітин батько весь час був непритомний, а його брат, після перев'язки та доброго ковтка вина, розплющив очі.

– Хто ви? – запитав він здивовано.

Тремихач назвав себе.

– В Севастополь не йдіть, – застеріг поранений. – Наші війська позавчора покинули місто.

– Куди ж тепер діватися? – сказав Тремихач. – Незабаром світанок. Севастополь був останньою надією…

– Біля мису Фіолент зручна печера… В ній навіть морські мисливці ховалися, – промовив Калузький. – Думаю, німці її ще не зайняли.

Взявши шлюпку на буксир, Тремихач повів катер до мису Фіолент. Здалека було видно Севастополь у вогні та його осиротілі, затягнуті димом бухти. Від споглядання цієї картини сльози застилали очі.

Втікачі цілий день стояли в сирій і напівтемній печері мису Фіолент. З боку Херсонеського маяка доносились розкотисті вибухи і часті постріли. Там ще тривали бої з моряками, які засіли на суші.

Почали радитися, куди ж вирушати далі. Пального було не більше як на три-чотири години. Про перехід на Кавказ нічого було й думати.

Новий знайомий – довгов'язий інженер Калузький – виявився дуже корисною людиною: він з'їздив і пішки сходив увесь Крим і знав його не гірше, як свій робочий стіл…

– Я б вам ось що порадив, – сказав він. – Тут стояти небезпечно: через день-два гітлерівці знайдуть нас. А на південному узбережжі багато печер. Цей район має багато підземних порожнин. Вода там – віртуозний архітектор. Років з двадцять тому ми з братом знайшли одну печеру. Коли ми проходили повз неї, обгинаючи навислі скелі, в нас і гадки не було, що там є прохід. Тільки дивна течія, якою несподівано віднесло шлюпку, примусила нас налягти на весла і підгребти під низько навислу над водою скелю. І тут, у напівтемряві, ми знайшли широку щілину. Шлюпка пройшла в неї вільно. Печера здалася нам схожою на парадний зал палацу гномів. Її склепіння, увішане люстрами з молодих бурульок сталактитів, і випуклості стін, химерно залиті вапняковими кристалічними напливами, були осяяні промінням денного світла, що пробивалося в якусь тріщину. А в глибині, де шумів водоспад, у фосфоричному тумані височіли колони – сталагмітові ідоли. Правда, під час землетрусу в тисяча дев'ятсот двадцять сьомому році майже всі ці прикраси обсипались. Але печера лишилась такою самою. Вона суха і має щось на зразок антресоль – два кам'яні майданчики, що лежать один над одним широкими східцями. Туристи знають печери Біньбаш-коба і Суук-коба, а наша майже нікому не відома і тому може бути чудовим сховищем.

– У нас вибору нема, – сказав Тремихач товаришам. – Уночі підемо шукати печеру Калузького. Там же лісовий район, – може, з партизанами зв'яжемося.

Печера справді була такою, як її описав Микола Дементійович, але повітря в ній було трохи затхле, і подекуди зверху стікала вода.

Багато тижнів довелося витратити на те, щоб зробити в печері пристань і розширити щілину, через яку доходило денне світло.

Одужавши після поранення, Калузький разом з Вітею та дівчатами ходив у розвідку. Ночами вони за півмилі від печери приставали на шлюпці до берега, маскували своє суденце серед каміння і цілісінькі дні були в лісі, запасалися горіхами, жолудями, дикими грушами, виноградом і вишнями. Серед руїн розбитого бомбою санаторію вони знайшли деяке домашнє начиння: притягли в печеру чотири поламаних діжка, кілька обгорілих ковдр і матраців, два стільці, великий уламок дзеркала і багато різного посуду.

Боячись зрадників, вони не наважувались заходити в татарські селища. Лише Віті вдалося познайомитися з росіянами хлопчиками-пастухами і виміняти в них за бінокль ягня. Від хлопчиків він довідався, що ворожий гарнізон і фашистські катери стоять у селищі за мисом. Про партизанів пастухи нічого не говорили, але з їхніх натяків можна було догадатися, що ті десь у горах за приморською дорогою.

Взимку вологі стіни і холодна кам'яна підлога печери призвели до ревматичних захворювань стариків. З'явилася цинга. Довелося варити хвою разом з ягодами шипшини, робити в нішах утеплені кабіни та настилати дерев'яні підлоги. За деревом, дошками, цвяхами та бляхою ходили ночами на руїни санаторію.

Хліба й овочів не було. Харчувались тільки каштанами, свіжою рибою, копченим дельфінячим салом, крабами та рачками.

Двоє старих померли в лютому, третій навесні наскочив на німецьку міну, а Вітиного батька поховали ще раніше.

Життя стало нестерпним. Вирішили за всяку ціну зв'язатися з партизанами. На берег біля приморської дороги висадили обох дівчат і Вітю. Дівчата, під виглядом втікачок з Керчі, легко влаштувалися на роботу в селищі за мисом і почали запасати кукурудзяне борошно, цибулю, картоплю. А Вітя завів широке знайомство з хлопчаками і незабаром розшукав партизанів. Він повернувся в печеру з їх представником – карооким і кучерявим парубком Тарасом Пунчонком.

Так налагодився зв'язок і досить терпиме існування, але не було головного – бойових сутичок, вибухів і диверсій, про що мріяв Тремихач. Штаб партизанського загону наказав зберегти печеру як таємний склад трофейної зброї, бензину, вибухівки, медикаментів і запасного радіозв'язку з Великою землею. Про існування печери знали тільки командир загону, його заступник, начальник штабу та зв'язковий партизанів Пунчонок. Складу печерної групи вирішили не збільшувати, щоб не пробрався до неї зрадник або базіка. «Дельфіна», який міг перемагати великі відстані і швидко зникати від погоні, використовували тільки в окремих випадках для розвідки і зв'язку з віддаленими загонами.

Спокійне життя сторожів запасної рації не задовольняло войовничого Тремихача та невтомного експериментатора Калузького. Влітку вони відкликали з селища Ніну і запропонували їй по черзі з Вітею нести вахти по охороні печери, а самі взялися за дослідження підземного русла річки.

Печерна річка під час великих дощів здувалася й каламутніла. Отже, десь недалечко вона просочувалась крізь верхні шари глинястого грунту.

Тремихач із Калузьким піднялися нагору за водопад і, після двох днів роботи, висадили в повітря скелю, з-під якої витікала вода.

Скеля розсипалася в дрізки, і перед дослідниками відкрилося русло річки, схоже на тунель. Старики запалили смолоскип, взяли з собою автомат, вибухівку і, зігнувшись, по коліна в воді, рушили вперед.

Тунель круто повертав на північний схід. Мандрівники засвітили ще один смолоскип і, де повзучи, а де продираючись, просувалися далі. Раптом попереду почулося гарчання. Тремихач побачив у миготливому світлі смолоскипа двох невеличких рудих псів з вишкіреними зубами.

Він випустив на них чергу з автомата, пси зникли.

– Гірські шакали, – сказав Калузький. – Раз вони тут влаштувалися, значить, десь тут є вихід на сушу.

І справді, метрів через тридцять був вихід, що виводив у кам'янистий рівчак, порослий колючим чагарником. У Тремихача це відкриття породило войовничий настрій.

– Тепер ми самі нападатимемо на німецькі обози і постачатимемо іншим боєприпаси…

Але перший наскок на приморське шосе трохи охолодив його. Йому з Калузьким, правда, вдалося підірвати гранатами дві вантажні німецькі машини, але скористатися трофеями вони не зуміли. Старим невистачило сили і вправності, щоб своєчасно спуститися із скелі. До окупантів підоспіла підмога, і обидва хоробрі вояки насилу врятувалися.

Біг по місцевості з перешкодами вимотав перетруджені серця старих. Після вилазки вони днів зо два відлежувалися і покірно вислуховували не дуже приємні Нінині докори за їхню поведінку.

Поява Восьмьоркіна з Чижеєвим могла все змінити. Схвильований Тремихач уже гордовито поглядав на дочку і, походжаючи по печерному майданчику з закладеними за спину руками, будував майже фантастичні плани перемог на суші і на морі.

А моряки ніяк не прокидалися. Вони щось бурмотіли у сні, дружно хропли і посвистували носами. Тремихач, нетерпеливо ждучи їхнього пробудження, нарешті не втерпів, і не зважаючи на умовляння дочки, почав тормошили Восьмьоркіна.

Сонний велетень замалим не вліпив йому ляпаса, і тільки завдяки своєму досвіду тренер встиг вивернутися, перехопити зап'ястя моряка і так натиснув на пальці, що той зразу прокинувся.

Стьопа хвилин з п'ять протирав очі і здивовано оглядав кам'яні стіни печери та її мешканців. Тоді спитав:

– А де боцман Кльоцко?

Довідавшись, що про мічмана ніхто нічого не знає, що вони з Чижеєвим проспали майже добу, Восьмьоркін злякано схопився і підняв за плечі приятеля.

– Прочумайся! Аврал! Сачкуємо тут, а мічман з Костем… Вставай!..

Чижеєв схопився ще сонний, почав шарити рукою, шукаючи свої штани і черевики біля уявного рундучка.

Ніна так і покотилася зо сміху.

– Сенюсю, ти ж не на кораблі… Розплющ очі!

Почувши дівочий голос, Чижеєв завмер, потім розплющив очі і, скрикнувши, кинувся обнімати Їжачка.

На радощах і Ніна забула про присутніх. Пригорнувшись до Чижеєва, вона так палко відповідала на його поцілунки, що Восьмьоркін сором'язливо відвернувся, йому стало ясно, кого дівчина ждала всю війну.

Розділ сьомий

Із одягу в друзів збереглися тільки флотські пояси, тільняшки і труси. Це зажурило їх обох: де взяти обмундирування? У Тремихача в запасі були стьобані ватяні куртки і такі самі штани на зиму. Але їх треба було ще прати і латати.

На перший час Ніна віддала Сені свій барвистий халатик, а для Восьмьоркіна розшукала серед шмаття батькові тренувальні штани і гумові чоботи. Робити нічого – друзям довелося миритися з печерним обмундируванням.

– Гаразд, – сказав Сеня, – будемо ходити, як «пірати», поки не роздягнемо якихось фашистів. Ось тільки чи на Восьмьоркіна знайдемо?

– Знайдете, – запевняла Ніна. – Я одного здоровила тут бачила, в окулярах ходить цей бовдур.

– Спасибі, Їжачок! – подякував Восьмьоркін понуро.

– Пробач, Стьопонько, любий, я не хотіла тебе образити. Ти ж без окулярів і пропорційний… зовсім інший.

– Загалом ясно: я пропорційний бовдур, – сумно сказав Восьмьоркін.

Все було в печері незвичайним. Поряд з бурульками сталактитів дзвінко вицокували ходики, а нижче них до стіни був прироблений електричний дзвінок. Над камінним столом із брил висів у оздобленій черепашками рамці вирізаний з газети портрет Сталіна.

В нішах, прорубаних у вапняках, були влаштовані обшиті дошками каюти з крихітними печами. В каюті, де жила Ніна, стояло низеньке ліжко, по-дівочому застелене білим мереживним покривалом. На уламку сталактита стояв портрет Ніниної матері і висока кришталева вазочка з засохлими гілочками мімози.

В глибині нового житла чорноморців шумів водоспад; його води скочувалися вниз до пристаньки і з шипінням збігали під низеньке чорне склепіння у море.

На першому, досить просторому майданчику, що метрів на три височів над рівнем води, крім плитнякового стола, схожого на плоский гриб, у напівтемряві виднівся обтягнутий клейонкою вузький і довгий дерев'яний стіл. Над ним височіли стелажі з хитромудрими приладами і висів ліхтар «летюча миша». На клейонці стояли аптекарські терези, якісь баночки, спиртівки і набір мензурок.

Недалечко, майже в самому кутку, з цегли, мармуроподібного каменю та глини було викладено кумедну піч. З одного боку вона мала вигляд каміна, а з другого – звичайної кухонної плити, на якій зараз кипіла вода в каструлі, шкварчало масло на сковороді і тоненько посвистував мідний чайник.

«Отут я собі постіль влаштую, – діловито подумав Восьмьоркін. – Біля камбуза веселіше буде».

В протилежному кінці були прорубані східці крутого трапа на верхній майданчик, що йшов у глибину печери за водоспад. Там, нагорі, містилися склади, рубка радіостанції та був прохід на спостережний майданчик.

Все це обладнання, перемішане з дикістю печерного віку, викликало в Чижеєва захоплення. Щождо Восьмьоркіна, то він трохи ожив, тільки коли почув запрошення обідати і побачив на кам'яному столі миску з підсмаженими пончиками, плавлений сир і копчену рибу.

Він любив «бачкову тривогу» (так матроси називали сигнал на обід) і за столом не поступався першістю навіть перед найкращими і найдосвідченішими їдунами із старих служак на кораблі.

Але в печері за столом диктувала медичка Ніна. Вона виставила друзям по чашці прозорого бульйону та по блюдечку дрібних сухарів і сказала:

– Після довгого голодування вам не можна більше.

– Що ти, Їжачок! З нами від засмаженого барана нічого не станеться.

Ніна була непохитна. І це знову страшенно засмутило Восьмьоркіна. При обговоренні плану наступних дій він, незважаючи на кволість і нездужання, наполягав на негайній вилазці – для розшуків Кльоцка та Чупчуренка. І досить було Чижеєву підтримати Ніну, яка радила почекати повернення Віті (він учора пішов на розвідку в селище за мисом), як Восьмьоркін зігнав на Сені всю свою досаду.

– Я бачу, Сеня вже навоювався, йому тепер підлікуватися цікаво бульйоном з грінками. А в мене характер морський: я сам берегом піду, з десяти фашистів дух випущу і дізнаюся, куди вони боцмана поділи.

Ображений Чижеєв відповів так:

– Не спиняйте, хай Восьмьоркін вийде звідси і спробує стати кульгавою береговою мішенню, а то гітлерівцям нема в що поціляти. І хто зна, може, йому повезе: вдасться розсмішити ворога. Фашисти як побачать незнайомого здорованя в нових штанцях, так враз від реготу ослабнуть, самі в руки полізуть і всі відомості в письмовій формі викладуть.

Восьмьоркін побачив стримувані посмішки друзів, зрозумів, що і в словесному змаганні він зазнає поразки.

– Дайте мені автомат з десятьма касетами, – почав він вимагати, рішуче підводячись, – я покажу, хто з нас дурний. Я, звичайно, не спеціаліст молоти язиком, але статут морської служби викопаю – розшукаю товаришів і, якщо вони живі, визволю або загину. Ось яка моя програма.

Суперечка друзів щораз могла розростися в серйозну сварку. Занепокоєний Тремихач поспішив посадовити Восьмьоркіна і наказав Ніні видати йому другу порцію бульйону. Він взявся по-дружньому переконувати Степана в недоцільності поквапливих дій, хоча в душі тішився, що добродушний важкоатлет став таким злим і нетерплячим.

– Куди ж ти підеш без провідника? Гітлерівці весь берег замінували, бояться десанту з моря. Нічого не вдієш, доведеться потерпіти до повернення Віті. Він хлопець моторний, про все довідається. А яка дівчина в нас там діє! Катюшею звати. Ніна проти неї теля. Одержимо повні відомості, отоді…

– Мені цього пояснювати не треба, – сказав Восьмьоркін, доїдаючи бульйон і, ніби ненароком, присовуючи до себе миску з пончиками. – Я не проти того, щоб почекати для вірності справи.

– То чого ж ви з Сенею сваритеся?

– Це в нас півбаковий номер був, – пояснив Чижеєв, теж присусіджуючись до пончиків. – Інакше у вас із голоду вмреш.

І не встигла Ніна оглянутися, як від пончиків на дні миски лишилися тільки підгорілі крихти.

– А тепер би ще бульйончику з грінками та повечеряти по-корабельному, – сказав повеселілий Восьмьоркін, – то без усякого харчу ще добу проспав би.

Зміна його настрою викликала загальний регіт. Тремихач від радощів вирішив почастувати дорогих гостей захованою пляшкою старого кримського вина, а потім оглядом «Дельфіна».

Впізнавши в «Дельфіні» катер, який два дні тому пронісся тінню у досвітній імлі, Чижеєв подався до нього з таким же запалом, з яким недавно кинувся обнімати кохану дівчину. З допомогою Тремихача він розкрив обтічний ковпак з легкого металу і плексигласу, забрався в катер і, засипаючи питаннями винахідника, взявся перевіряти і обмацувати незнайомі прилади. Своєю нетерпеливою цікавістю він заразив і Восьмьоркіна. Сеня Чижеєв недаром на кораблі вважався пристрасним любителем технічних новинок.

Коли моторист зійшов з катера, Ніна не впізнала свого барвистого халатика: азартний дослідник так засмальцював гарненький ситець, що халат не оглядаючись можна було віддати на ганчір'я для обтирання паровозів.

Чижеєву захотілося самому запустити двигун «Дельфіна» і пройтися на катері в море, але його запал охолов від математичних обчислень бороданя Калузького: пального лишалося тільки на сім годин плавання, його не можна було витрачати на легковажну прогулянку.

– Де ж дістати пального?

– Для цього, – сказав Калузький, – треба пограбувати аптечний склад і авіаційну маслобензозаправку.

Калузький напевно перебільшив кількість необхідних елементів, щоб відбити у моториста бажання без потреби витрачати пальне.

– Для такого катера ми з Восьмьоркіним любісіньку аптеку розгромимо. Якщо треба, дві бензозаправки дістанемо, – запевняв Чижеєв,

Але навіть найщедріші обіцянки не могли б задобрити ощадливого інженера. Пального він так і не дав.

Щоб підбадьорити засмучених скупістю Калузького друзів, Тремихач вирішив показати їм печерний хід на сушу.

Побачивши перед тунелем розбиту вдрізки міцну скелю, Чижеєв здивувався:

– Як це ви вдвох пробили таку стіну?

– За нас амонал і математика Миколи Дементійовича працювали, – відповів посміхаючись Тремихач. – Калузький так наловчився діяти, що в нього амонал струже каміння, як рубанок. І головне, без гуркоту, майже пошепки. Круглий стіл, який красується посередині жилої площадки, – це теж справа рук Миколи Дементійовича.

Біля виходу з підземелля Калузький показав морякам невеличкі дірочки, зроблені буравом між шарами вапнякових порід.

– Тут у разі небезпеки в нас станеться завал. У ці шістдесят три отвори буде закладено невеликі заряди вибухівки, з'єднані однією ниткою. Уламки породи сповзуть униз і закриють тунель.

– Тут у нас лежать заряди, – вказав він на цигаркоподібні довгі трубочки, складені в ніші. – Якщо всю цю вибухівку скласти в одне місце, вийде шашка завбільшки з Восьмьоркінів кулак. Вибух за одну десятитисячну частку секунди перетворить таку шашку в тисячу літрів що-найлютішого газу. Удар миттьово розширених газів може рознести на порошок величезну скелю. Але ж ви знаєте, що паровий молот, який сплющує в млинець стальну болванку, в руках досвідченого майстра акуратнісінько розколює горіх. Шкаралупа тріскається, а ядро лишається цілим. Паровим молотом можна закрити і кришку кишенькового годинника, не роздавивши скельця, є такі фокусники. Досвідчений підривник може зірвати піч у тій кімнаті, де ви будете спокійно пити чай. Для цього він, звичайно, встановить міцність цегли, зробить досить складні математичні обчислення і вкладе не один заряд, а десятків зо два невеличких зарядиків. Кожен окремий заряд не зробить шкоди печі, він навіть не розколе цеглини, а всі вони, підірвані водночас, трусонуть так, що розсиплеться глина, що скріплює цеглу, і піч, немов чхнувши, розвалиться.

Друзі вийшли на поверхню землі і опинилися в загородженому камінням рівчаку, на схилах якого росли кущі «держи-дерева», шипшини та дикого винограду. Далі виглядали невисокі сосни з пишною хвоєю.

– Ого! Здорово замаскувалися! – вигукнув, оглядаючи місцевість, Чижеєв. – Гітлерівці не скоро знайдуть прохід.

* * *

Другого дня Восьмьоркін з Тремихачем ловили рибу із шлюпки біля виходу з печери. Ніна варила обід. А Калузький з Чижеєвим заготували сорок літрів пальної суміші і залили її в баки «Дельфіна».

Після обіду Микола Дементійович, засвітивши «летючу мишу», сів за свій стіл робити якісь записи. Восьмьоркін з Тремихачем лягли спочити. Чижеєв з Ніною могли побути вдвох наодинці. Вони пробралися на спостережний майданчик.

Тісно пригорнувшись одне до одного, моряк і дівчина, мов зачаровані, дивилися на золотисті тіні, які то спалахували, то згасали на заході. Там небо обтяглося перистими хмарами і бузковим маревом. Потім зразу щезли всі багряні відблиски, і море стало темним. Від цього й вітер немов ущух, і чайки кудись зникли. Тільки десь збоку морський прибій перекочував гальку, немов свинцевий дріб. Але цей неугавний шурхіт моря до того був звичний, що він наче й не порушував тиші.

Раптом щось чорне і велике виринуло з глибини за якусь сотню метрів від печери і з легеньким сплеском зникло. А через секунду-дві на гладенькій поверхні моря немов показався край чорного колеса з лопатями, прокотився під водою і сховався. Потім знову появилося троє таких коліс. За ними ще й ще… Здавалося, що під водою запрацювали якісь дивовижні млини.

– Дельфіни на полювання вийшли, – сказала Ніна. – Вони іноді в нашу печерну річку заскакують рибою поласувати. Ми за весь час штук двадцять забили.

– Шкода їх убивати, – сказав Сеня. – Веселі тварини. Інший раз у морі нікого не зустрінеш, тільки дельфіни і потішать. Люблю дивитися, як вони по-молодецькому мчать і перекидаються прямо під форштевнем.

* * *

Пізнього вечора у печері пролунав дзвінок.

– Вітя прийшов, – сказав Микола Дементійович і, захопивши автомат, пішов до виходу.

Незабаром він вернувся з запорошеним і стомленим хлопчаком, який приніс листа від Каті.

Тремихач мовчки прочитав цього листа перед ліхтарем і, тамуючи хвилювання, спробував згорнути шість тоненьких аркушиків так само, як вони були складені до цього, але не зміг: пальці стали ніби чужі. Лист був такий, що міг обурити і сповнити гіркотою кожне російське серце. Боячись, щоб зміст цього листа не наштовхнув моряків на необдумані вчинки, Віктор Михайлович спробував переказати його своїми словами. Але цим тільки викликав недовіру до себе.

Саме лиш усвідомлення того, що мічман із салаженям живі, що їх чекає страшна смерть у муках, так схвилювало Восьмьоркіна з Чижеєвим, що вони відмовилися вечеряти і не могли говорити ні про що інше, а тільки про врятування товаришів. Гадаючи, що Тремихач приховав найважливіше, вони уперто вимагали:

– Дайте в провідники Вітю. Ми самі умовимо партизанів напасти на селище. Байдики бити отут нам ні до чого.

Довелося лист прочитати вголос, і не самому Тремихачу, а передати його Чижеєву. При цьому Восьмьоркін примостився за спиною друга і уважно стежив, щоб Сеня жодного слова не пропустив.

Лист починався з прохання, видно, вкрай зневіреної дівчини:

«Дорогий Вікторе Михайловичу! Заберіть мене. Не можу я більше! Нема сил, я збожеволію без вас. Ніколи ще мені не було так до болю трудно.

Клятий Штейнгардт не дає спокою. Я, здається, писала вам, що, на лихо собі, привернула його увагу. Коли б ви знали цю підозріливу жабу з обрюзглою пикою і сітяними банькатими очима! До чого принизливо й важко говорити з ним і вдавати, що він не викликає в тебе огиди, та де там – прямо нудоти! Але я змушена грати, інакше – провал.

Користуючись тим, що він тут і старший морський начальник, і комендант, і зондерфюрер, Штейнгардт робить з людьми все, що йому заманеться. Хоча я дитячий лікар, він перевів мене в санітарні наглядачі на пристань і оголосив своєю особистою перекладачкою. Робити мені буквально нічого. Єдиний і найогидніший мій обов'язок – стирчати в нього перед очима. Він навіть до мене додому може зайти в будь-який час і цинічно пояснити свій прихід бажанням вивчати російську мову.

Я терплю його залицяння, брешу йому, як умію, але це не може тривати далі. Він уже косо і з підозрою поглядає на мене, докоряє за нещирість і, щоб зламати в мені дух опору, тягне на допити як свою перекладачку, хоча й без мене розуміє по-російськи. Він уміє вимотувати душу.

Кілька днів тому сторожовими катерами були захоплені в морі мічман і молодий матрос. Їх зняли з парусного баркаса і привезли до нас непритомних.

Моряків допитував сам Штейнгардт. І я переживала муку, не меншу, ніж вони. Мені спочатку запропонували сказати літньому мічманові:

«Якщо ви точно покажете на карті, де базуються червоноармійські кораблі, і поясните, з якою метою виходили в море, з ким вели бій і як опинилися на баркасі, то врятуєте себе і вашого підлеглого. В противному разі – будете розстріляні як шпіони».

Моряк зміряв мене презирливим поглядом і з величезною гідністю промовив: «Шпіонів ловлять передягнутими, а ми й сьогодні стоїмо перед вами в військово-морській формі. Нас можуть судити лише як полонених. Скажіть цій жабі в окулярах, що я обрав розстріл». «Це ваше останнє слово?» запитала я на вимогу Штейнгардта. Я дуже непокоїлася, що моряк зараз завагається, що він захоче жити і чим-небудь викаже свою слабкість Але він був твердий і навіть запідозрив мене, що я неточно передала його слова:

«А ти що ж, по-російськи перестала розуміти? Передай своїм гадам, що мічман Савелій Кльоцко ніколи перед ворогом прапора не спускав і розстрілу не боїться. Точно передай. Не вигадуй фіглів-міглів».

Старого зразу ж вивели, а молоденькому пораненому матросикові сказали сісти. Але він, хитаючись від нездужання, відповів:

«Нічого мене запрошувати сідати. Можете вивести і поставити поряд з мічманом. – І потім повернувся до мене – Слухай-но ти, шоколаднице! Просемафор фрицам, що матрос Костянтин Чупчуренко бажає поділити долю свого товариша. Ясно? Зрадника з мене не зроблять».

Матроса довго умовляли, йому спершу обіцяли негайну лікарську допомогу, а після вилікування – повну волю. Потім спокушали грішми і нарешті почали погрожувати катуванням і повішенням. Але побачивши, що він навіть губу закусив, щоб не проронити зайвого слова, зірвали бинти і почали шмагати нагайкою по ранах так, що кров бризкала на всі боки. А він мовчав, поки не впав непритомний.

Потім знову привели старого. І я, як найпідліша з підлих, мусила брехати йому:

«Мовчання ваше вже даремне, – перекладала я слово в слово ганебну брехню Штейнгардта, а зондерфюрер стежив за інтонаціями мого голосу. – Матрос Костянтин Чупчуренко нам усе розповів. Ми тільки хочемо уточнити відомості…»

«Брешете, собаки! – перебив він мене. – Матрос Чупчуренко – мій вихованець. Він не може бути зрадником».

Яка я була вдячна йому за непохитну віру у свою людину! В той момент я побачила вас, Вікторе Михайловичу, і немов почула голос: «Тримайся, Катю, ми в тебе віримо, ти витримаєш цю муку».

Що було далі, я не зможу точно передати. Таке буває тільки у важкому, кошмарному сні. Якщо можна балансувати на грані свідомості і божевілля, то я була на цій межі.

Я не пригадую всього, але бачила, як заклали в лещата руку старого і піднесли до неї свічку. Шкіра задиміла, тріщала і лопалась, а старий моряк тільки раз докірливо сказав: «Нащо руку переводите, йолопи? Усе це марно».

Потім йому викручували зв'язані руки палицею і підтягували їх до потилиці. Били по п'ятах. А він усе мовчав і тільки з недоброю усмішкою дивився на катів.

Мені здається, що тут і катам стало страшно. Штейнгардт уже не помічав, що мене трясе лихоманка, що я плутаю фрази. Він сам узявся плямами, скажено кричав на старого, бив його. І лють гітлерівця перед непохитною волею моряка виглядала жалюгідно.

В камері катувань я зрозуміла, що можна перемагати духом, що я мушу вистояти і повідомити всім нашим про подвиг героїв. Це був мій обов'язок, моя плата за їх презирство до «зрадниці». Я вся здригалася від внутрішніх ридань, але очі мої були сухі. Духовна сила моряків вберегла мене від істеричного вчинку. Тільки дома я наплакалася вволю.

А сьогодні Штейнгардт наказав медикам протягти життя полонених і, якщо можна, поставити їх на ноги. Він задумує новий допит.

Боюся, що не витримаю катувань вдруге. Мене так і пориває гукнути морякам: «Я ваша, ваша!» О, коли б у мене була граната!

Моряків зараз не врятувати. Гітлерівці після здачі Новоросійська насторожені страшенно. Вони ждуть десантів з моря, без кінця мінують, обплутують дротом береги, будують укріплення. Схему я надсилаю окремо. Але й нападати з гір ризиковано: скрізь посилені патрулі. З двома-трьома сотнями нічого й потикатися: помітять і переб'ють.

Як бачите, я нічого не замовчую і вперше признаюся в своїй слабості. Подумайте про мене, Вікторе Михайловичу. Відомості можна одержувати ще й іншим шляхом. Я тут завербувала двох дівчат.

Міцно цілую вас усіх.

Катя».

– Ну от, а ви стримували! – коли було прочитане останнє слово, сумно промовив Восьмьоркін. – Якщо попадеться мені цей зондерфюрер, я з нього жили повитягаю!