Текст книги "У відкритому морі"

Автор книги: Петр Капица

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Зворотний шлях Пунчонок проїхав ще швидше. Прив'язавши коней біля деревця у долині, партизан не вийшов на стежку, а почав підійматися нагору збоку від неї, щоб моряки не прийняли його за противника, що заходить з тилу.

На старому місці друзів не було, вони відбивалися десь за скелястим виступом. Звідти лунали поодинокі постріли.

«Нема гранат, а патрони кінчаються», зрозумів Пунчонок.

Він перебіг стежку, по-кошачому видряпався на виступ і оглянувся. Лівіше від нього нерівним ланцюгом пересувалися фашистські солдати. Вони строчили з автоматів на всі боки. При спалахах видно було їх обличчя, каски і білі цятки ґудзиків на шинелях. «Бояться темряви, – вирішив партизан. – Від страху стріляють. Од таких неважко втекти».

Намагаючись не шуміти, він сповз нижче і, глянувши направо, похолов від несподіванки. Метрів за сорок від нього, де стежка робила неповну петлю, оголену й вузьку галявину перебігали якісь поодинокі, згорблені постаті. Вони збиралися у виїмці біля чагарника.

«З тилу заходять, – збагнув партизан. – Ті дурною тріскотнявою увагу відвертають, а ці хочуть живцем схопити. Треба попередити».

Він зняв з себе автомат, витяг три гранати, намацав для ніг зручніше місце, звівся і, згадавши єдине морське слово, крикнув: «Полундра!» Тоді метнув одну за одною всі три гранати у виїмку біля чагарника.

Вибухом засліпило Пунчонка. Нічого не бачачи перед собою, він скотився на стежку і, строчачи на всі боки з автомата, перебіг до каменів, де, на його думку, мали бути моряки. Тут він припав до землі і почав прислухатися.

Від скелястого виступу доносився стогін і хрипле завивання якогось пораненого, а з другого боку – галалакання і посилена стрілянина.

Партизан відповз ще далі і раптом почув приглушений голос Чижеєва:

– Стій!.. Хто тут?

– Свій… Я – Пунчонок!

– Якого ж біса ти вернувся? Тобі ж сказано було коней відігнати, а він полундру кричить.

– Не лайся. Вже відігнали. Я в два кінці встиг. Давай швидше в долину.

Пунчонок кинув ще дві гранати. Восьмьоркін з Чижеєвим випустили в тому ж напрямку решту куль і разом почали відступати.

В долину вони не збігли, а майже скотилися. Швидко розібравши коней, друзі припали до їхніх грив і помчали.

Мерехтливо світло ракет іноді вихоплювало їх з темряви. Траси звискували над головами. Але вершники не зупинялися, їм нічим було відбиватися.

Біля лазівки в печеру їх зустріли схвильовані Тремихач, Калузький і Кость Чупчуренко. Всі троє були озброєні автоматами.

– Усі цілі? – запитав Тремихач.

– Цілі, – відповів Чижеєв. А коли зіскочив на землю, то ледве не закричав: по всій нозі, немов струм, пройшов гострий біль. У гарячці бою він не помітив, як його поранили.

– Знімайте сідла і відганяйте якнайдальше коней, – наказав Тремихач. – Треба пожертвувати ними. Вас тепер по сліду знайдуть. Доведеться вхід привалити.

Він сам стьобнув дубцем розсідланого Сениного коня.

– Швидше дійте і приходьте сюди. Через три хвилини підірвемо. Тут лишається тільки Калузький.

Молодь, відігнавши коней далі, підібрала сідла і, оглянувши майданчик, чи не зосталося чогось підозрілого, сховалася в проході. Стрілянина наближалася. Світло ракет уже захопило кущі дикої шипшини.

– Кінчилось наше ходіння сушею, – сказав Калузький.

Тремихач зітхнув, підібрав білий папірець, який міг навести на думку, що тут десь є хід, і, по-старечому зігнувшись, зник у сирій імлі проходу. За ним пішов Калузький.

Засвітивши ліхтар, інженер перевірив закладку вибухівки, потім підпалив бікфордів шнур і поспішив по проходу вниз, до сховища за поворотом.

На нижньому майданчику печери друзів зустріла Катя.

– Ой, які прибрані!

– Приодяглися трошки, – не без самозадоволення сказав Восьмьоркін.

Кльоцко, почувши голоси, сів на ліжку. Він уже міг вставати без нічиєї допомоги.

– Де пропадали? – запитав він причіпливим боцманським голосом. Брови в мічмана смішно стовбурчилися, а обличчя було загадкове. Збагни: гнівається він чи жартує?

Восьмьоркін, зметикувавши, що Кльоцко з нагоди одужання має бути в веселому настрої, з підкресленим молодецтвом клацнув каблуками:

– Так що, товаришу мічман, за регулювальників були у фашистів. Гвардії матрос Чижеєв усім парадом командував. Кожній машині з начальством ніжкою човгав і ось так ручкою: «Будьте ласкаві, на міновану дорогу…»

– Чого штани не навипуск? – раптом присадив його Кльоцко. – Коменданта нема, то вже й форму порушувати можна?

– Та ми ж кавалеристи. Інакше незручно.

– Бачу, що не моряками стали, а ковбоями якимись. Живо привести себе в людський вигляд і доповісти як слід.

«Як завжди прискіпується, значить, діло пішло на поправку», подумав Восьмьоркін і відчеканив:

– Єсть доповісти по уставу.

Але не встиг він доповісти. Почувся глухий і протяжний тріск, так ніби хтось нагорі розідрав на шматки цупку матерію. В печеру ввірвався клубок густого й задушливого повітря. Вогні в лампах присіли, потім підскочили, в печері замиготіли фіолетові й червоні тіні.

– Кінчилося ходіння по суші! – повідомив з верхнього майданчика Тремихач. – Прохід завалено. Тепер у нас дорога – море.

Розділ чотирнадцятий

Чижеєва приголомшила звістка про те, що Ніна зникла.

Моряк уявляв собі суворий берег із зловісно навислими брилами скель і чорноту ночі. Він немов бачив перед собою бліде, насторожене обличчя дівчини, її тендітну постать.

Сеня якось аж забув навіть про поранену ногу. Біль його був дрібницею в порівнянні з тим, що він переживав.

«А може, вона жива? Може, спіймали вдень, на людній вулиці? Ну, чорт! А я сиджу кривоногий. Треба щось діяти. Аби тільки не помітили шкандибання».

Чижеєв потай відкликав Катю і шепнув їй:

– Покляніться, що не скажете нікому ні слова.

– Для цього треба знати, про що йдеться, – відповіла дівчина. – Чого ви такі бліді сьогодні?

– Я поранений. Розумієте? Рана легка: наскрізна, дірка в м'якуші. Її треба змазати йодом і перев'язати. Але щоб ніхто не знав.

– Розумію. Якийсь новий божевільний похід?

– Я хочу знайти Ніну, – сказав Чижеєв. – Через ногу мене не пустять.

Дівчина завагалася.

– Покажіть рану.

Зціпивши зуби і кривлячись, Чижеєв стяг чобіт із простреленою халявою. Носок і онуча наскрізь просочилися кров'ю. Кров запеклася, і тому важко було роздивитися рану.

Катя обмацала ногу і нахмурилася.

– Якщо не хочете лишитися без ноги, зараз же йдіть за мною і всякі розмови про таємниці й походи облиште.

– Не піду, – навідріз відмовився Чижеєв. – А якщо ви скажете Тремихачу або мічману, то зробите… недобре, тим що перешкодите виручити вашу подругу.

І він з рішучим виглядом взявся натягати на рану зашкарублу шкарпетку.

Дівчина злякалася; вона сходила по сумку з аптечкою, старанно обмила ногу спиртом, змазала краї ранок і, наклавши м'які тампони, акуратно забинтувала.

– Вам потрібен спокій, – пояснила медичка.

– Від горя ошаленів коротун, – бурчав, позираючи на свого друга, Восьмьоркін. Ніколи ще він не бачив його в такому збудженому стані. – Примочку б йому на потилицю, а ковадло на язик.

Чижеєв не розумів, чому інших не хвилює доля Ніни. Навіть батько, який мав би рвати на собі чуба і вмовляти всіх летіти на виручку, спокійно сів на краю койки до Кльоцка і обмірковував із Калузьким, який режим завести в печері. Жорстокі люди! Війна всіх зіпсувала.

Врешті він не втерпів і, рішуче підступивши до старих, запитав Калузького;

– Як ви з Ніною договорилися? Може, вона не зрозуміла вас, прийшла пізніше? Цілу ніч прождала і ще жде. Треба сьогодні ж переправити Пунчонка і заразом перевірити…

– Але не кваптеся, юначе, – зупинив його Калузький і, як завжди не кваплячись, почав розмірковувати. – Сьогодні патрулі ще розшукують вас. Нишпорять із собаками. Вони можуть опинитися і над урвищем. Якщо катер вискочить з-під скель, він наведе на думку пошукати вас із моря. Ви розумієте, чим це скінчиться? Ми опинимося в кам'яній пастці. І Ніні тоді вже ніхто не зарадить.

– Вікторе Михайловичу, ви теж думаєте остерігатися? – не без ущипливості поцікавився Чижеєв. – А дочка хай однісінька на холоді вночі? Хай загине? В неї ж ні одежини, ні харчів.

– Ось що, товаришу Чижеєв, перестань грати на батьківських почуттях! – різко перервав його розлючений боцман. – Я твою зацікавленість розумію. Годі нам людей марно губити. Ми тут не для того, щоб грати в піжмурки – один одного шукати. Через твою і Восьмьоркінову недисциплінованість дівчина й постраждала. А якби ви прийшли вчасно – сиділа б вона з нами.

Чижеєв заперечив:

– Ми не гуляли. Ми фашистів били.

– Ну то зв'язкового треба було прислати, сповістити. До того ж не ваша це справа по берегу тинятися – для цього є сухопутні люди. Наше діло – море! У морі ми повинні не давати фашистам спокою. А ви ось душу захотіли потішити і дівчину погубили.

Такого святотатського звинувачення Чижеєв не міг простити навіть Кльоцку.

– А не погуляли б ми з Восьмьоркіним на березі, щоб вас розшукати, – сказав він із викликом, – то думаю, і виглядав би товариш мічман інакше. Шкода, що гітлерівці з першого разу пам'ять вибивають.

– А це що? – скипів Кльоцко. – Припинити розмову.

– Єсть припинити, – відповів Чижеєв, темніючи. – Дозвольте йти?

– Ідіть, – сказав мічман офіційно. – Але не кудись там, а в камбуз. Наряд поза чергою даю – посуд мити і чавуни чистити, щоб морський порядок не забувався.

Чижеєв покірно відійшов до цегляної пічки і загримотів сковородами, потім згадав про Пунчонка.

– Тарасе, підійди на хвильку! Будь другом, – пошепки сказав він партизанові. – коли попадеш на берег, пройди тією ж дорогою, де Ніна йшла. Розшукай хоч слід її і дай знати. В боргу буду…

– Розумію, – сказав партизан. – Вважай мене як би самим собою.

* * *

Дівчат гнали на північ, не даючи ні підсісти на візок, якого тягнув ослик, ні зупинитися. Лише один раз в дорозі був недовгий перепочинок.

Конвоїрам, видно, набридло йти пішки. Біля якогось селища вони зігнали дівчат з дороги на поле і, зоставивши лише одного охоронника, пішли нишпорити по дворах.

Незабаром один із них привів трьох худих-прехудих селянських конячок, а другий припер бутлягу з червоним вином і мішок із закускою.

Розіславши плащ, конвоїри розсілися на землі і взялися пожирати коржики, бринзу з маслом і яйця. Голосно цямкаючи, гітлерівці по черзі прикладалися до бутля. Жодному з цих червонопиких прожер навіть на думку не спало, що руські дівчата голодні і треба їх чимось нагодувати.

Ніні довелося розв'язати торбину і поділитися своїми запасами, взятими з печери, із новими подругами. Дівчата через силу жували суху їжу. Їм хотілося пити, а конвоїри нікого не пускали до колодязя.

Захмелівши, конвоїри зробили з ременів щось на зразок нагайок і, повидряпувавшись на коней, з п'яним реготом погнали дівчат на дорогу.

Це був неймовірно важкий перехід. Очманілі гітлерівці стьобали як попало відсталих. Наїжджали кіньми, намагались поцілити в обличчя кованим носком чобота. Іноді доводилося не йти, а бігти.

До вечора Ніна так втомилася, що коли їх загнали в машинну повітку радгоспу, вона впала в кутку на прогнилі дошки і зразу ж заснула.

Під ранок вона відчула, що її штовхають. Коли підвелася, в повітці ще було темно. Не зразу вона розгледіла свою нову подругу Нату.

– Скоріше вставай, – шепотіла Ната. – Очкастий ногами б'ється. Зараз сюди підійде.

– Хай тільки торкне. Я його застрелю, негідника, – сказала Ніна і тут таки спохватилася: «Яка нестримана. Мене ж викриють… А чи витерплю я катування?»

Подолавши знемогу, вона встала. Голова наморочилася, ноги тремтіли від кволості. Вона бачила, як у другому кінці повітки гітлерівці стусанами гнали дівчат на вулицю.

– Ходім мерщій на двір, – квапила її Ната. – Я допоможу, ходім.

Вона підхопила Нінину торбу і потягла її до виходу.

Ранок був холодний, сирий. Біля повітки з'явилися широкі семитонні німецькі грузовики. На одному з них вже сиділо чоловік з тридцять якихось незнайомих дівчат.

– Звідки ви? – запитала Ніна.

Одна відповіла.

– З різних місць, учора пішки пригнали, а сьогодні наче в різницю везуть: і не повернешся, і ніг не простягнеш.

Ната допомогла Ніні вибратися на кузов передньої машини. За ними полізли й інші дівчата. Скоро їх набралося стільки, що не можна було сісти.

Машини одна за одною вирушили з двору. Холодний вітер, б'ючи в обличчя, освіжив трохи Ніну, але голова, як і раніш, наморочилася. «Хоч би не захворіти, не злягти в дорозі», твердила вона в думці і міцно трималася за подругу, що стояла поряд.

– Куди нас везуть? – нічого не могли зрозуміти дівчата, вглядаючись у шосе. – Вчора ж вели цією дорогою. Невже знов назад? Може, додому пустять?

– Якби ж то, – сказала Ната. – Просто мучать, спершу в один кінець женуть, а потім в другий.

«Цій дівчині можна звіритися, – подумала Ніна. – Розповім їй про пістолет і про все. Разом втечемо».

В полудень бранок привезли в портове селище за мисом. Грузовики звернули на шкільне подвір'я і зупинилися. Конвоїри наказали дівчатам всі свої речі скидати в одне місце. Потім їм видали відра з ганчірками, деркачі і повели в приміщення.

– Миті кряще! – сказав гітлерівець із санітарним значком. – Це є госпіталь.

– Бачиш, скільки чееми фашистів набили, – шепнула Ната. – У старому госпіталі вже місця нема. Школу беруть. Міну б їм підкласти.

Ніні після декількох годин, проведених на свіжому повітрі, стало краще. Вона разом з іншими роззулася і, закотивши рукава, взялася шкребти підлогу. Але Ната не давала їй стомитися. Ця міцнонога дівчина з кумедно кирпатим носиком так вправно орудувала деркачем і зливала водою підлогу, що Ніні нічого було робити. В пориві вдячності вона шепнула подрузі:

– Ми з тобою втечемо. В мене пістолет схований.

Після прибирання дівчат зігнали в підвал і веліли розташовуватися серед звалених на купу парт. Потім, вперше за добу, нагодували бурдою, звареною з кормових буряків. Дали по крихітному шматочку хліба.

Ніна з Натою примостилися в напівтемному закапелку серед поламаних шаф і дощок. Боячись, що гітлерівці намацають в рюкзаку пістолет, Ніна витягла його, загорнула в ганчірочку і запхнула в куток за дошку. Ната в цей час боязко поглядала на всі боки: чи не дивиться хто? Вона розчервонілася від хвилювання. А потім, як пересвідчилася, що Ніна все зробила непомітно, сказала:

– Я зразу відчула, – ти особлива. У партизанів, мабуть, жила?

– Н-ні… А втім… Гаразд, від тебе не буду критися: я з чеемами в одному місці була.

– Правду кажеш? – Ната не могла повірити. Допитливі очі її якось по-пташиному округлилися. – Чого ж ти розпитувала про них? – Але побачивши, що Ніна не виправдується, а уважно стежить за нею, зраділа: – Ну й хитра ж ти, Ніно!.. І смілива, як хлопці!..Тепер зв'язані спільною таємницею, дівчата намагалися не розлучатися. Почувши гудіння моторів за стінами, вони вибралися із свого закутка і підбігли до ґратчастих вікон. У подвір'я школи одна за одною в'їжджали то грузовики з койками, матрацами та білизною, то санітарні машини з пораненими.

Пізніше в підвал прийшли конвоїри, поставили дівчат в одну шеренгу, перелічили всіх, повісили кожній на шию номер-бляшку і повезли в закритих машинах у солдатську баню.

В роздягалці Ніна несподівано побачила одну з Катиних подруг – сміхотушку Мусю Кирикову. Вона з якоюсь літньою жінкою стояла біля дегазаційної камери і приймала одяг. Ще недавно ця дівчина любила закидати голову і, заливаючись сміхом, показувати свої блискучі білі і рівні, як ті зубці кукурудзи, зуби. А зараз рот її був по-баб'ячому запалий і в куточках уст з'явилися різкі рисочки.

«Чи наша тепер? – думала Ніна, придивляючись до Кирикової. – Як вона змінилася!» Муся нарешті відчула на собі її погляд і повернула голову. Але жодним мускулом, жодним порухом обличчя не дала вона зрозуміти, – що впізнає Ніну, лише в очах блиснув знайомий радісний вогник. «Наша», зрозуміла Ніна.

Вибравши момент, коли літня жінка пішла в камеру, Ніна підійшла до Кирикової і мовчки подала свій одяг. Та зі звичною байдужістю почала зачіплювати на металевий гак предмет за предметом і лише на мить встигла непомітно стиснути Ніні пальці і шепнути:

– Я твою одежу загублю… Прийдеш шукати в камеру.

І в цей момент Ніна помітила, що в Мусі бракує верхніх передніх зубів: рожевіли голі ясна. Від цього дівчині стало не по собі.

Після гарячого душу у дівчат взяли кров на аналіз, записали номер бляшки і дозволили одягнутися.

Ніна знайшла в роздягалці вільне місце і попросила в Кирикової свій одяг. Та пішла в камеру, пововтузилася там якийсь час і, вернувшись, із вдаваним роздратуванням заявила:

– Не можу я знайти ваших клятих ганчірок; якщо вам ніколи, то можете пошукати самі.

Змірявши приймальницю презирливим поглядом, Ніна пішла в камеру.

– Одній заборонено, – з невмолимим виглядом зупинила її Муся. І сама пройшла вслід за нею.

Зоставшись без сторонніх очей та вух, Муся відвела Ніну в найтемніший куток і запитала схвильовано:

– Як ти попала в цю партію?

– Випадково, вірніше по-дурному… в дорозі забрали.

– Отже, вони не здогадуються, хто ти?

– Ні. А де твої зуби?

– Про це потім, зараз не час. Коротше, після зникнення Каті мене допитували… Хтось доніс: мов, дружила з нею. Але жодних доказів. Вдалося довести, що я непричетна до зникнення Штейнгардта. Мене випустили і перевели на чорну роботу. І зараз усі стежать…

– А ти зможеш передати нашим про мене?

– Аякже! Тося поза підозрою. Ми щодня з нею бачимося. Вона тебе і в госпіталь влаштує. Зараз і росіянок беруть в санітарки, гітлерівці зовсім з ніг збились. Над санітарками за начальника чех. Він поклопоче.

– Не треба, – завертіла головою Ніна. – Я не зможу фашистський бруд прибирати.

– Як хочеш, Ніно. Боюсь, пожалієш. Тут позавчора пройшла така сама партія дівчат. Мили, прали, і від усіх, навіть у молодісіньких, по шістсот грамів крові для переливання взяли, а потім – кого в Німеччину, кого в солдатський дім. Це, я думаю, страшніше буде.

– Що ж мені робити? Я з одною дівчиною подружилася. Негоже її кинути.

– Швидше вирішуй, ми й так дуже затрималися, – підганяла Муся. – Тосі я передам записку. Може, ще сьогодні вона встигне поговорити із своїм начальником чехом.

– Гаразд, – зважилася нарешті Ніна. – Заради наших, щоб ближче до них… Буду, як ви. Але чи зможу я?

Зможеш, – запевнила Кирикова і, ткнувши їй смердючий одяг, уже голосно гукала: – Ось воно, ваше дорогоцінне вбрання. Могли б не грубіянити. Нікому воно не потрібне!

Розділ п'ятнадцятий

Третій день підряд уже по-зимовому розкотисто ревів шторм. В печеру разом з бризками і піною вривався холодний подих розбурханого моря.

Першої ночі всіх довелося підняти на авральні роботи: одні, при світлі факелів, відводили по руслу річки вглиб печери шлюпки і кріпили біля пристаней катер, щоб його не било, інші утеплювали кабіни, затикали підсушеною морською травою щілини, збивали щільніше двері, щити, різали і рубали дрова.

Всіма роботами, покрякуючи, як на кораблі, керував Кльоцко. Він поступово прибирав владу до своїх рук: заводив сувору морську дисципліну, кожному виділяв якусь ділянку роботи, завів розпис і добові вахти. Тепер без боцманської дудки не можна було ні відпочивати, ні обідати.

Сеню змучили думки про Ніну. Він змарнів, в очах з'явився тривожний вогник. Чижеєв прислухався до гулу вітру і нетерпеливо чекав, поки хоч трохи стихне шторм. У таку негоду нічого було й думати про висадку Пунчонка на берег: катер не міг навіть вийти із печери.

Рана майже не боліла, і, хитруючи, Чижеєв продовжував ховати її від Кльоцка. В цьому допомагала йому Катя. Вона потайки робила йому перев'язки і просила якнайменше ходити.

Лише на четвертий день рев прибою трошки ослаб, а потім несподівано припинився. В небі прозирнули зорі. На південному заході, правда, ще клубочились хмари і горизонт був зловісним, але хвилі вже не розбивалися з гулом об скелі, а лише шиплячи пінилися біля каменів і були пронизані якимось внутрішнім сяйвом, що нагадувало світіння свіжорозрізаного свинцю.

– Підготувати катер і шлюпку до виходу в море, – просвистівши в боцманську дудку, оголосив Кльоцко. – В похід ідуть Віктор Михайлович, Восьмьоркін і Чижеєв. Пасажир – Пунчонок. Вітя несе зовнішню вахту.

– Дозвольте й мені в море? – попросився Кость Чупчуренко.

Йому вже остогидло сидіти в закупореній печері.

Мічман зміряв молодого матроса критичним оком. І побачивши, що Чупчуренко вже досить зміцнів, що сірувата блідість його обличчя – лише відпечаток довгого перебування в сирій печерній напівімлі, після деякого роздуму сказав:

– Гаразд! Просоліться на вітрі. Для сигнальника свіжа погода корисна.

А сам собі подумав: «Гарматку б нам. Нападати вже можна, всі в стрій стають».

«Дельфін» вийшов із печери рівно опівночі. За стерном і телеграфом сидів Восьмьоркін. Поруч з ним у ролі командира був Кльоцко. У боцмана ще дуже боліли руки, і він ще не наважувався братися за штурвал та важільки машинного телеграфу.

– Іти по затемненій частині моря. Наддати ходу, – наказав Кльоцко.

Восьмьоркін клацнув ручками телеграфу. Катер здибився і, здавалось, перемайнувши через провали, помчав лише по гребенях хвиль.

У машинному відділенні разом з Сенею діяв Тремихач. Старий подався, помітно постарів за цей тиждень, але уперто мовчав – жодного слова не говорив про дочку. Взявшись навчити Сеню самостійно запускати і обслуговувати на ходу механізми складної конструкції, він обмінювався лише діловими, односкладовими фразами. Будь-які сторонні розмови зразу ж уривав.

«Дельфін», відійшовши далі в море, розвернувся майже на сто вісімдесят градусів і, немов вигулькнувши із олов'яної клубчастої пітьми, з приглушеним гарчанням прослизнув до трьох високих скель і застиг у їх тіні.

Переконавшись, що кругом усе спокійно, Кльоцко наказав спустити шлюпку. Посадивши з Пунчонком самого лише Віктора Михайловича, він стиха подав команду.

– Відчалюй!

– Товаришу мічман, дозвольте й мені, – звернувся до нього Чижеєв, що вийшов нагору.

– А хто в разі небезпеки двигун запустить? – буркнув Кльоцко. – Годі дурницями займатись, несіть вахту!

Шлюпка відчалила від катера і пішла в темряву. Тут, за прикриттям скель, море було спокійніше. Воно лише глухо рокотало біля берегової лінії.

Тремихач беззвучно піднімав і опускав весла. Тільки слабке дзюркотіння та хлюпіт об дію свідчили про те, що шлюпка рухається.

Шлях до берега відняв багато часу. Витягнувши шлюпку на сушу, Віктор Михайлович разом з Пунчонком старанно оглянули вузьку смугу прибережної гальки, виїмки в скелях, міжгір'я.

В південно-східному кінці вони знайшли затиснутий між каменями, напівзасипаний піском і галькою тузик, перевернутий догори дном. Тузик був міцно прив'язаний. У шторм накатна хвиля, мабуть, стікала по ньому, не виштовхуючи із гнізда.

– Не приходила Ніна, – вирішив батько. Пунчонку він сказав: – Коли доберешся до кручі, поглядай униз: чи не зірвалась вона бува. На ній був сірий жакетик, спідниця захисного кольору і рюкзак.

Старий провів партизана до струмка, обняв його і, побажавши щастя, горблячись почвалав до шлюпки.

Він з досадою зіпхнув на воду легеньке суденце, пробіг шиплячою пінястою водою і, вскочивши в шлюпку, наліг на весла.

Шкваловим подувом вітру зірвало кепку. Але він не підібрав її, а байдуже налягав на весла.

Коли Чижеєв, який з нетерпінням чекав на нього, запитав: «Ну, як? Знайшли хоч слід?» – старий лише безнадійно махнув рукою і мовчки, немов боячись розридатися, спустився до другого свого дитяти – в тісний відсік машинного відділення, до приладів та механізмів, що ждали доторку його жилавих рук.

Катер, дрібно тремтячи металевим тілом, забурчав, розвернувся і легким птахом помчав по спінених хвилях нічного моря.

Кльоцко любив швидкість, тугий зустрічний вітер і неосяжні простори. Це була його рідна стихія, з якою він зжився за довгі роки служби на військових кораблях, без якої не уявляв свого існування. Навіть негода веселила серце старого моряка, заставляла по-молодому гнати жилами кров, сповнювала мускули животворною силою.

У Костя Чупчуренка після довгого сидіння в печері від незвички трохи наморочилося в голові, а від водяного пилу, що осідав на вії, всюди здавалось, роїлася райдужна комашня. Він мружився, струшуючи з вій вологу, і до болю в очах вдивлявся в вузьку смугу танучого горизонту. Там, йому здавалося, з'являлося і зникало блідо-жовте сяйво. Та ось воно застигло бляклою плямою, почало розширятися, розпливатися в імлі.

– Зліва по носу вогонь! – невпевнено доповів сигнальник. Бінокль мічмана в цю ж мить був наведений на вказану точку. Справді, далеко в морі майже без миготіння сяяв незрозумілий вогонь.

– Що б воно могло бути? – непокоївся мічман. – Судно горить, чи що? Ану, курс на вогонь! Ближче поглянемо, що там робиться.

Восьмьоркін переклав руль і повів катер прямо на жовтувате сяйво, яке в міру наближення ставало щораз яскравішим.

– Зменшити хід… Глушителі в воду! – скомандував Кльоцко.

Він уже ясно бачив силует низькопосадженого катера без щогли і надбудов, освітлений слабким прожектором другого корабля.

– Так ніби буксирець біля торпедного катера кружляє? Ич, як їх зносить! Здається, буксирний трос лопнув, заводять тепер. Ну звичайно! – вголос переконував себе Кльоцко, помітивши на розгойданому катері самотню постать, яка марно намагалася закинути кінець троса двом іншим чоловікам, що метушилися на приплюснутій кормі однотрубного кораблика.

«Катер без ходу, – міркував Кльоцко. – Значить, серйозно пошкоджений, а може, в бою підбитий? Інакше для чого його буксирувати, та ще й майже у шторм? У морі, видно, підібрали. Торпедні катери озброєні або важкими кулеметами, або – автоматичною гарматою. Непогано було б поживитися. А що як на торпедному люди?.. Ні, – переконував він себе, – якби ціла команда, то не один би з буксирним тросом возився. І в рубці ніхто не стирчить. Ризикнути, га? На буксирах народ не страшний – на абордаж візьмемо. Е, що буде, піду! – зважився мічман. – Хід у них не дуже-то швидкий. Як не вдасться, втечу в темряві».

«Дельфін» повернув направо і, не побачивши ніяких інших кораблів поблизу, став підходити до буксира з затемненого боку моря.

– Викликати нагору Чижеєва, – стиха наказав Кльоцко. І, помінявшись з Восьмьоркіним місцями, сам повів катер. Він забув на якийсь час про хвору руку.

Коли на верхній палубі з'явився Сеня з автоматом, Кльоцко подав нову команду:

– Чупчуренкові за першим сигналом прочесати з кулемета корму буксира й місток. За другим – перенести вогонь на торпедний катер. Восьмьоркіну й Чижеєву приготувати по парі гранат, автомати і з ходу стрибати на борт буксира. Бити всіх підряд, пам'ятаючи, що нас менше, – ясно?

– Ясно! – буркнув Восьмьоркін, закладаючи запал в гранату.

З буксира помітили наближення катера. З містка закліпав ліхтар, видно повідомляючи, з якого боку найзручніше підійти для подання допомоги. Гітлерівцям і на думку не спадало, що на них зважиться напасти поблизу від бази якийсь там «рейдовий» катер.

Коли відстань до буксира скоротилася до тридцяти метрів, Кльоцко гукнув:

– Вогонь!

Чупчуренко однією кулеметною чергою розбив прожектор і взявся, як із брандспойта, поливати гарячим свинцем очманілих гітлерівців. Він бив по містку, по кормі, по надбудові, поки не вийшла вся стрічка.

Катер майже впритул підійшов до борту буксира, і Кльоцко подав другий сигнал. Восьмьоркін з Чижеєвим не гаючись скочили на палубу і, застрочивши з автоматів, розбіглися в різні боки. Сеня поспішна до люка машинного відділення: там ще горіло світло. Він водночас кинув дві гранати і зачинив кришку. Подвійний вибух труснув буксир, він гойднувся, і відразу все стихло.

– Можна швартуватися, – гукнув Восьмьоркін.

– Обдивитись приміщення! – скомандував Кльоцко. – Все підходяще витягати на верхню палубу.

Мічман скерував «Дельфіна» до безпорадно дрейфуючого торпедного катера і, переконавшись, що він безлюдний, знову вернувся до буксира. Тут Восьмьоркін йому доповів, що на буксирі було тільки сім чоловік. Із них у військовій формі лише двоє.

Прийнявши на «Дельфін» півдюжини глибинних бомб, ракети, димові шашки, балон з киснем, ящик з продуктами, біноклі та шкіряні реглани, Кльоцко наказав:

– Відкрити кінгстони затоплення! Тільки без метушні, затримуватись і галасувати нам не можна.

Море навколо, як і раніше, було пустинне. Вітер, що був стих, раптом знову завихрив хвилі і засвистів, підвиваючи в снастях.

Буксир почало кренити і розвертати. Боячись, що корабель без управління може роздавити «Дельфіна», мічман наказав Косі і Чупчуренку звільнити швартови і, давши задній хід, відійшов убік.

– Чому затримав? – запитав у переговорну трубу Тремихач. Його турбувало дивне маневрування катера і довга відсутність Сені. До того ж старий жалів механізми: часте змінювання ходів позначалося на їх чутливості.

– Змушений піратствувати, – відповів Кльоцко. – За вашу дочку мстимося.

Далі затримуватись було небезпечно. Мічман знову підійшов до борту буксира і гукнув:

– Кінчай! Зараз відходимо!

– А як же з торпедним? – поцікавився Восьмьоркін, скочивши на катер.

– На буксир спробуємо взяти. На ньому одна торпеда вціліла і гармата – швидкострілка. Може, приловчимося.

Чижеєв останнім кидав тонучий буксир. В розпалі бою він забив у темряві коліно і тепер помітно тягнув поранену ногу.

– Чижеєв, чому кульгаєте?

– Підбитий в литку і в коліно, – відповів Сеня. Йому вже не можна було приховувати поранення.

Боцман глянув на свої бинти і, роздивившись у темряві, що вони просочені кров'ю, сумно похитав головою.

– Зможеш сидіти за рулем? Я, здається, теж нашкодив собі.

– Зможу, – відповів Чижеєв. – Тільки допоможіть зійти.

Восьмьоркіну самому довелося перебиратися на покалічений осколками та кулями торпедний катер.

– Ич, як його прошили! – дивувався він, обмацуючи обшивку рубки. – Видно, наші літаки в морі підловили. Добре давали прочухана – всі дірки зверху.

– Відсіки не затоплені? – поцікавився Кльоцко.

– Не дуже. Вода ледь-ледь поблискує… Дотягнемо.

– Тоді поспішай!

Степан, прийнявши від Чупчуренка кидальний кінець, за трьома заходами витяг важкий буксирний трос, закріпив його і махнув рукою:

– Можна натягати!

«Дельфін», здригаючись від напруження, спочатку клюкнув носом, поринув у хвилі, потім шарпнувся разів зо два в боки, зрушив покалічене судно з місця і, набираючи швидкість, легко потяг його за собою.

– Іде… Пішов! – вигукував Восьмьоркін, наглядаючи за натягнутим тросом. – Давай на повний!

Чижеєв, наддавши ходу, взяв курс на печеру. Він жодного разу не оглянувся на фашистський буксир, що тонув. Його ніщо не тішило. Він діяв як у сні.