Текст книги "У відкритому морі"

Автор книги: Петр Капица

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Ніна, підставивши табуретку захеканому Восьмьоркіну, приклала холодну долоню до його серця і прошептала на вухо:

– Він навмисне підставляє голову. В тебе бинт слабкий… Звихнеш пальці…

– Здається, вже щось накоїв… – відповів сумно Восьмьоркін.

Перед ним був ворожий зал, від якого не можна було ждати помилування ні на випадок перемоги, ні на випадок поразки. Тільки Ніна співчувала йому. Але тепер і її схоплять.

– Чого ти вийшла на сцену? Де Сеня?

– Тс… – заспокоювала Ніна. – За нами стежать. Потім узнаєш. Бий по корпусу, – почала знову нашіптувати вона. – Гестапівець задихається, видно, поганеньке серце. Придивляйся краще. В нього буває відкрита ліва частина…

Боячись відвернути думки Восьмьоркіна від бою, дівчина нічого не казала йому про те, чого з хвилюванням і страхом чекала сама. «Якщо швидко поб'є німця, то конвоїри поженуть в роздягалку, – міркувала Ніна. – Роздягалка в протилежному кінці. Може, не весь будинок злетить. Коли б швидше! Зостається дев'ятнадцять хвилин».

У другому раунді Восьмьоркін, трохи заспокоївшись, вирішив: «Що буде, те буде… Прикінчу його. А якщо інші кинуться, живим не дамся».

Він зайвий раз не гонився за гестапівцем, намагався притримуватися середини рингу і зірко стежив за противником, очікуючи моменту, коли можна буде підчепити його на удар лівою і прикінчити гаком справа.

Ворбс цю вдавану млявість росіянина зрозумів як каяття, як бажання цією пасивністю згладити свою вину. Він, продовжуючи безперервні напади, проти правил бив у потилицю і нижче пояса. Суддя не спиняв його.

– Пощади не буде ні тут, ні в камері! – з присвистом бурмотів Ворбс. – Ти навколішки полізеш, ти…

Несподіваний влучний удар у рот змусив його змовкнути на півслові. Потім було нанесено сильний удар в щелепу. Гестапівець захлинувся солоною слиною. Серце обер-лейтенанта нерівно забилося. Він похитнувся і повис на Восьмьоркіні, скривавивши йому груди. Моряк гидливо відштовхнув гестапівця від себе і ще раз ударив «дуплетом» у скроню і шию…

Ворбс відлетів до канатів і ледве встояв на ногах. Але тут йому на підмогу підоспів суддя. Він щосили загорлав на росіянина і припинив бій нібито через те, що Восьмьоркін зробив заборонений удар по потилиці.

Зал на репліку судді відгукнувся гулом, подібним до глухого гарчання. Якісь друзі Ворбса схопилися з місць.

Восьмьоркін не розумів вигуків гітлерівців, але відчував, що його залякують, погрожують розправою. Не почуваючи себе винним у порушенні спортивних правил, він проте насторожився і ладен був зустріти кожного з цих тварюк страшним ударом.

Ніна, про всяк випадок, намацала під жакеткою пістолет. І в цей час дівчина побачила, як Ворбс, очунявши, без сигналу, з нахиленою головою кинувся на Восьмьоркіна…

Ніна скрикнула, попереджаючи друга. Степан відскочив назад. Гітлерівець, тільки трохи зачепивши його за плече, пролетів мимо. А коли він повернувся на сто вісімдесят градусів для повторення маневру, то натрапив на такий удар, від якого в очах стемніло…

Закриваючи обличчя рукавицями, Ворбс відкинувся спиною на канати в кутку і, обм'якнувши, сповз додолу…

Від нокаута гестапівця виручив гонг, який передчасно сповістив про кінець раунду. Рятуючи становище, гітлерівці без сорому порушили правила. І ніхто з залу не протестував. Присутні готові були кинутися на сцену і розірвати полоненого, який насмілився збити з ніг обер-лейтенанта. Правда, при думці: «А що коли мені такий матрос у лісі стрінеться?» у багатьох із них по тілу мороз пішов, але тут, у натовпі, вони вдавали з себе хоробрих.

Ворбса підхопили секундант і, посадовивши на місце, взялися масажувати м'язи, охолоджувати мокрими губками скроні, потилицю, серце. А в Восьмьоркіна навіть не було краплі води, щоб промочити повний липкої слини рот.

Ніна махала на нього хустиною і, мало не плачучи у відчаї, шепотіла:

– Поб'єш, Стьопо, поб'єш його… А потім їм не до нас буде. Все гаразд… Хоч би встигнути!

Перерва затяглася довше, ніж звичайно. До вибуху зоставалося чотирнадцять хвилин. А секунданти ще метушилися біля Ворбса. Ось один з них відійшов, і Ніна помітила, як другий з злодійкуватою поквапливістю зав'язував праву рукавицю Ворбса. Дівчина зрозуміла, що вони пішли на якусь нову підлоту. «Мабуть, поклали свинець», догадалась вона. І нікому було скаржитися, протестувати.

– Бережись правої рукавиці… Кінчай у цьому раунді. Через десять-дванадцять хвилин все тут полетить у повітря, – приймаючи табуретку, встигла шепнути вона Степанові.

Восьмьоркін не зрозумів, чого через десять хвилин полетить у повітря, але свідомість того, що судді шахрайською махінацією дали Ворбсові очуняти від нокдауна, змусила його зібрати свою волю і силу.

Ворбс у третьому раунді діяв більш обдумано і обережно. Він ніби заново починав бій, проводив обманну розвідку лівою рукою, а праву тримав для вирішального удару. Він уже не гарцював перед Степаном, а, пильно стежачи за ним, лише похитувався і зрідка перебирав ногами.

У залі стало дуже тихо. Всі відчули, що наступає кульмінаційний момент: зловісний спокій Ворбса, напружені пози суддів і секундантів віщували щось особливе. Ворбс не простить нокдауна! Зараз затріщать у росіянина вилиці і кістки. Він неживий покотиться по рингу. Непокірний дух буде вибито. Але хто ж почне перший?

Восьмьоркін лише на мить відкрив правий бік грудей, щоб перевірити правильність Ніниної здогадки, і зразу відчув такий твердий запаморочливий удар, немов йому в груди з розмаху садонули каменем.

Він відповів Ворбсу двома сильними «гаками». Але від нового удару в сонячне сплетення у Восьмьоркіна перехопило подих. Він упав на коліна, обличчя глядачів розплилися жовтими плямами і шалено завертілися перед ним.

«Невже кінець?» подумав він.

Зал ревів від захвату…

«Невже не встану? Чому не лічить секунд суддя?»

Суддя не припиняв бою. Він дав можливість Ворбсу підскочити до зваленого моряка і вдарити в обличчя.

Ринула кров. «Значить, без правил… Суддя дозволяє бити лежачого. Встати, негайно встати!»

Зібравши рештки сил, стоячи на колінах, моряк відхитнувся назад і, уникаючи кулаків, юркнув під руку противника… Він знову був на ногах.

З повороту, вкладаючи в удар всю вагу свого тіла, Восьмьоркін різким «гаком» в щелепу кинув Ворбса на землю. Потім Степан зробив два кроки, похитнувся і, немов спіткнувшись, упав сам.

Розгублений суддя почав було лічити секунди, але зразу ж передумав. За допомогою секундантів він підвів на ноги нічого не тямлячого обер-лейтенанта і, оголосивши принишклій публіці, що росіянин дискваліфікується за неправильні удари, підняв догори шкіряний кулак Віллі Ворбса.

Пролунали несміливі аплодисменти, але їх ту ж мить заглушили тупіт і голоси несамовитих від люті друзів Ворбса, які злилися в ціле обурене виття:

– На шибеницю руського!

Для втихомирення залу змушений був підвестися полковник, йому ще потрібен був полонений, і він роздратовано закричав на своїх солдатів і офіцерів, закликаючи їх до порядку.

Завіса на сцені вмить закрилася. Лютий суддя, сердито штурхнувши Восьмьоркіна, який ще не отямився, наказав тут же надіти на нього наручники і вивести з рингу разом з дівчиськом.

Шестеро дужих гестапівців зірвали з Восьмьоркіна рукавиці, стиснули зап'ястя рук залізними браслетами і поволокли його разом з Ніною в роздягальню.

Вартовий розчинив перед ними двері. Гестапівці кинули Восьмьоркіна на підлогу і так штовхнули дівчину в спину, що вона перекотилася через Степана і боляче вдарилася плечем об парту.

Дівчина стримала стогін. Вона ні на мить не забувала про вибух і, притиснувшись до підлоги, з зажмуреними очима чекала, коли пролунає вибух. Але будинок стояв собі на місці.

Гестапівці, які приволокли їх в роздягальню, вийшли в коридор. У кімнаті зоставалося лише двоє автоматників, один стояв біля дверей, другий – біля вікна.

«Невже зіпсувався механізм у годиннику? – подумала Ніна. – А втім, ще не менше п'яти хвилин лишилося. Якщо дати Стьопі пістолет… Вікно невисоко, можна вискочити».

Вона кинулася до одягу моряка, але вартовий загородив їй дорогу і грубо пхнув на місце.

– Штіль!

Дівчина бачила, як звівся Восьмьоркін, як важко сів на лаву. Скривавлене обличчя його було змучене. Ніна відійшла в куток і закашлялася. Треба було непомітно дістати з-під кофточки пістолет.

Восьмьоркін ще й досі не тямив, що з ним сталося. Тільки натужний, неприродний кашель дівчини змусив його подумати: «Бідна Ніна, вона ж бо через мене тут. Чим зарадити?»

Степан квапливо почав одягатися. Короткий стальний ланцюжок наручників зв'язував рухи і дратував своїм дзвоном. «Ланцюг не товстий… може, вдарю об ріг парти та й розірву», подумав він. І в цю мить побачив, як автоматник, що стояв біля вікна, із злорадісним обличчям підкрадається до дівчини ззаду. Восьмьоркін з місця кинувся на гестапівця, збив його з ніг і, підминаючи під себе, потягся пальцями до горла.

Здоровенний автоматник, звиваючись долі, заверещав. Другий вартовий умить скинув автомат, але розрядити його не зважувався, боячись поцілити в гітлерівця.

Ніна вистрелила.

Вона не зрозуміла, чи разом з пістолетним пострілом, чи трохи пізніше будинок здригнувся, наче під ним гойднувся грунт, і освітився на мить багровим світлом. Її підхопило гарячим вітром, підняло і кинуло під лаву…

Відразу стало темно. Почувся протяжний тріск, скреготіння. Ніні здалося, що на неї з гуркотом падають стіни, перекриття, залізо й каміння. Вона скрутилася в клубочок.

Потім гуркіт стих, тільки щось іще сипалося зверху, і звідкись із глибини чутно було стогін і невиразні голоси.

Не відчуваючи болю, дівчина розплющила очі і побачила крізь вікно зорі.

В кімнаті було повно їдкої пилюки. Пахло горілим.

Ніна спробувала встати. Під ногами захрустіли побиті шибки.

Натикаючись у темряві на якісь речі, вона почала пробиратися до того місця, де, як вона гадала, мав бути Восьмьоркін.

– Стьопо! – півголосом покликала вона.

В кутку хтось заворушився. «Чи не гестапівець бува?» подумала дівчина, вдивляючись у темряву.

З-під уламків виліз і звівся, весь білий од вапняного пилу, моряк. Ніна впізнала його по росту.

– Ти цілий?

– Що трапилося? – запитав він. – Чому двері зірвані?

Ніна схопила Восьмьоркіна за руку й потягла до вікна. Вона почула дзенькіт наручників.

– Ти скований… як же тікати?

– Нічого, вилізу.

Восьмьоркін підсадив її на підвіконня. Ніна стрибнула на землю і перебігла до загорожі.

Двір був весь огорнутий димом. В напіврозваленому будинку лупали крики й стогін, тріщав вогонь. У глибині подвір'я метушилися якісь люди з ліхтарями.

«До помийної ями не можна, – міркувала Ніна. – А тут мені не пробратися, високо дуже…»

Вона підскочила, щоб учепитися за край кам'яного муру, але руки зірвалися, і дівчина впала додолу.

– Стривай…

Восьмьоркін підставив їй складені совком долоні. Ніна поставила ліву ногу на цей живий східець, потім праву на плече морякові і опинилась на кам'яному мурі. Восьмьоркін підтягнувся на руках і одним махом перевалився на другий бік.

У полі блимали вогні. Десь тривожно гув дзвін і завивала сирена.

Розділ двадцять перший

Чижеєв на шлюпці плив до берега. В місячному світлі він розгледів серед дівчат постать високого чоловіка і не повірив очам. «Невже Стьопа? Удвох, разом з Ніною… Він, звичайно, він!»

Чижеєв так наліг на весла, що шлюпка з розгону мало не до половини вискочила на прибережну гальку.

Сеня спершу кинувся до Ніни, підніс її і закружляв:

– Спасибі, дорогий Їжачок… Спасибі за все!

Потім він підбіг до Восьмьоркіна, але побачивши, що друг не підводить рук для обіймів, розгублено став.

– Ну чого ж ти стоїш каменем? – з комічним відчаєм закричав Чижеєв. – Я через тебе ночей не спав!

І вирішивши, що для Восьмьоркіна найкращою ласкою буде гарненька порція стусанів, почав на радощах штурхати його в груди, в боки…

– Дроб, Сеню! – відступаючи сказав Восьмьоркін. – Не можу відповідати, закований я.

Невеличка шлюпка не вміщала всіх прибулих. Поки Вітя перевозив дівчат на катер, Чижеєв каменюкою розбив ланцюг на руках Восьмьоркіна і сказав:

– А браслетки хай зостаються, зліший будеш.

– І не зніму, – підхопив його думку Восьмьоркін, – до того часу буду носити залізо, поки не розквитаюся за Катю. Тільки на крейсері дам розпиляти.

Він замовк. Потім з незвичайним для нього запалом додав:

– А ти бережи Їжачка. Рідкісної душі вона людина.

Несподіване врятування Степана з Ніною схвилювало мешканців печери. На пристань пришкандибали поранені, зійшлися старики. Навіть суворий мічман Кльоцко ожив:

– Молодці! Герої справжні, – сказав він своїм хрипкуватим боцманським голосом. – Хоч урочисті залпи із Москви давай.

* * *

Через два дні штаб передав шифровку:

«Вітаємо великою удачею. Загинуло в вогні та під руїнами близько трьохсот карателів. Радимо тимчасово утриматися від диверсій. Готуйтеся до вирішальних днів, чекайте загального сигналу. Василь».

Стало ясно – наближався час розплати за страждання і місяці голодних поневірянь по лісах. Ті, що одужували, вимагали, щоб їх негайно переправили з печери в ліс, а слабкі просили дати їм хоч яку-небудь роботу.

Після короткої наради Кльоцко, Віктор Михайлович і Калузький прийшли до висновку, що всіх мешканців печери треба розбити на три групи.

Першу групу вони назвали морською і поставили перед нею бойове завдання: найближчими днями дістати чим побільше вибухівки, пального та провізії. Друга група дістала назву «госпітально-господарчої». До неї ввійшли лікарі і слабкі хворі. Із тих партизанів, що видужували, створено було учбовий загін підривників, керувати яким взявся Калузький.

До печери час від часу вривався приглушений гуркіт «малих» вибухів, у ліхтарях блимали язички, і по вологих стінах металися тіні.

– Через тиждень-два знову вихід на сушу проб'ємо, – заявив Калузький.

А моряки метушилися біля катерів, ремонтуючи і готуючи їх до боїв.

– Першим ділом, більші зірки намалювати на рубках і бортах, – наказав Кльоцко. – Інакше свої поб'ють. І прапори військово-морські зшити. По-друге, встановлюю добовий нагляд за морем. Як з'явиться коробка без охорони, бойову тривогу грати і – всім на свої місця. Набіги будемо робити.

Двічі в печері обзивався дзвін голосним закликом, і двічі катери вилітали в погоню за одинокими кораблями, що показались на горизонті. Першої ночі вони наздогнали звичайний рибальський сейнерок, пристосований гітлерівцями для перевезення продуктів на пости берегової охорони. Його захопили без єдиного пострілу, тому що команда, яка складалася з п'яти чоловік, прийнявши «Чеем» і «Дельфін» за патрульні катери, і сама застопорила хід.

На цьому судні моряки захопили тонни півтори різних продуктів, барильце вина, чотирнадцять ящиків снарядів для швидкострільної гармати, пакети з толом і перекачали все пальне в свої цистерни. Потім, знявши з дерев'яного сейнера команду, вони прорубали в його днищі дірки і пустили суденце на дно.

* * *

Перші звістки про швидке потепління принесла підземна річка. Одної ночі вона раптом здулася, скаламутніла і, пінячись, задзвеніла по-весняному. В печеру так ніби ввійшов теплий подих гір і природи, що прокидалася.

Другого дня група підривників Калузького пробила старий вихід на сушу. Партизани повернулися з роботи, сп'янілі від сонця й весняного повітря. Вони принесли з собою оберемки гілок з набубнявілими липкими бруньками. В печері запахло лісом, смолою і медом.

Микола Дементійович нарешті перестав економити акумуляторні батареї. Вечорами загув гучномовець. Москва, що не день, то повідомляла нові радісні вісті. Печеру сповнювали переможні салюти. Радянська Армія по весняному бездоріжжю, по грязюці гнала окупантів з України. Уже був визволений Миколаїв. Війська відходили далі й далі на захід. А Крим усе ще був у руках гітлерівців.

– Коли ж буде сигнал? Чи скоро вийдемо з підземної нори? – запитували один одного партизани.

У вільні години вони старанно чистили зброю, лагодили черевики, підганяли амуніцію, готувались до походів.

І ось, нарешті, одної ночі штаб партизанського загону передав шифровку:

«Гітлерівці спішно вантажаться на транспорт. Вони стоять за мисом на рейді. Зробіть усе можливе, щоб окупанти безкарно не втекли. Днями розпочнемо. Переправте для інструкцій зв'язкового. Василь».

– Здається, почалося, – сказав Тремихач. – Як же не дати їм вантажитися? Може, спробуємо торпеду? – звернувся він до мічмана.

– Я про неї теж подумав, – відповів Кльоцко. – Найзручнішу нагоду використати для діла. Але що ж ми придумаємо? У них, видно, круговий дозор, інакше не наважились би. Розвідати добре б.

– А що коли ми розіграємо спершу вдаваний напад? – роздивляючись карту району, продовжував розмірковувати він. – «Дельфін» для такого діла годиться. Підійдемо з шумом на траверзі. Вони нас в прожектор схоплять. А ми зманевруємо. Катери, звичайно, кинуться навздогін. І ось тут із засади «Чеем» з торпедою вискочить. Йому краще із східного боку вичікувати, на їхньому мінному полі. Менше дивитись туди будуть. Товаришу Восьмьоркін, зможете підійти на близьку дистанцію, щоб не змазати?

– Зможе, – поспішив відповісти за Восьмьоркіна Чижеєв. – Якщо треба, головою в транспорт стукнеться. Він тепер злий.

– От цього я й боюся. Шалені ви дуже. Старики чистіше зробили б, та маневрувати на «Дельфіні» нема кому. Ви й там на рожен полізете.

– Справимося, товаришу мічман, – сказав Восьмьоркін. – Чижеєву все жарти, а мені не до них. А як боїтеся, що народ згублю, то дайте одного моториста і Чупчуренка. Більше мені нікого й не треба.

– І цих треба зберегти, – сказав Кльоцко. – Для охолодження характерів ставлю відповідальним на катері Миколу Дементійовича. Слухати його, як мене.

Докладно домовившись про взаємодію, боцман повів усіх на вантаження торпеди.

Уклавши торпеду на місце, моряки обережно вивели «Чеем» із печери і повним ходом пішли до туманного горизонту. «Дельфін» мав вийти трохи пізніше.

Восьмьоркін був біля торпеди, Чижеєв з Чупчуренком діяли внизу, а Калузький вів катер. З перестороги, щоб передчасно не бути поміченим з мису, він зробив велике півколо і найменшим ходом почав підходити із східного боку до бухти. Ця ділянка моря була густо замінована. Після допиту Штейнгардта Калузький знав, що міни виставлялися проти великих кораблів, а катер з малою осадкою може спокійно пройти над ними. Його могла пошкодити лише випадкова міна. Про всяк випадок він викликав нагору Чупчуренка і звелів йому лягти на ніс катера – вести спостереження за морем.

Ніч була тиха й тепла. Затуманена поверхня моря ледве колихалася. Катер ішов затемненою частиною моря, притискуючись до берега.

Призначений час уже наближався, а Микола Дементійович усе не бачив транспорту.

– Молодші, у вас очі кращі, беріть-но біноклі, – попросив він. – Зовсім нікудишні очі в мене.

Всі почали вдивлятися в неясну далечінь. Мотор, працюючи на малих обертах, ледь чутно збивав воду гвинтом.

– Бачу транспорт! – нарешті сказав Чупчуренко. – Справа по носу силует двопалубного корабля.

– Правильно, – підтвердив Восьмьоркін. – А лівіше від нього – катер і ще якась посудина.

– Застопорити хід! – наказав Калузький.

Несподівано з кінця мису злетів тонкий промінь прожектора і неспокійно заметався по поверхні моря. За ним з берега простяглися й інші, сильніші світляні щупальця. Вони в одному місці схрестили свої леза, і там, в голубому потоці світла, вирізнився темний силует «Дельфіна».

«Наші», зрадів і водночас занепокоївся Микола Дементійович. Він бачив, як «Дельфін» зник, немов розтанувши у воді, і як на його місці в світляних смугах промайнули і швидкохідні катери, здіймаючи іскристу піну. Почулась часта стрілянина.

«Із швидкострільних по них б'ють, – зрозумів Калузький, – тепер вони не почують шуму наших моторів. Пора…»

В сяйві спалахів він уже бачив вихоплений з пітьми величезний обрис корабля.

– Восьмьоркіну підготувати торпеду до пострілу! – незвичайно високим і якимось неприродним голосом скомандував інженер. – Чупчуренко – до моторів… Повний уперед!

«Кабельтових з п'ятнадцять буде, – націливши катер, що скажено мчав, на корабель, міркував Калузький. – А що як промажу? Конфуз і скандал… Буду стріляти з найкоротшої дистанції».

Промені прожектора знову забігали і раптом ударили в обличчя. Микола Дементійович міцніше вчепився в штурвал і не міняв курсу.

Він не чув, як з берега і корабля гулко залупотіли швидкострільні гармати, не бачив близьких сплесків і клекотіння води. Старий твердою рукою вів катер прямо на транспорт. Промінь прожектора більше не заважав йому. Від сліпучого світла прикривав високий борт і надбудови ворожого корабля.

Лишалось не більше як шість кабельтових. Микола Дементійович уже бачив у жовтих гарматних спалахах метушню людей на палубі.

Він відчував, як його ліву руку стягує судорога, як тремтять від напруження ноги.

– Плі! – неприродно високим голосом закричав він і махнув рукою.

Калузький не чув сплеску торпеди, що плюхнулася в воду, він тільки відчув, як здригнувся звільнений від вантажу катер, і одразу ж повернув направо.

«Ну й хоробрий же дідуган! – стежачи за світляним слідом торпеди, що мчала, не тямив себе від захвату Восьмьоркін. – Прямо на сплески йшов. Під таким вогнем інший би не підійшов так близько до транспорту».

Коли блиснув вогонь, моряк присів. В його вуха немов кулаком вдарив важкий гуркіт. Почувся тріск шматованих на частини залізних шпангоутів і перегородок. Догори злетіли уламки. Катер несподівано загойдався, почав описувати півколо.

– Що за чудасія! Невже із старим негаразд?

Двома стрибками Восьмьоркін опинився на місці рульового. Він став на місце повислого на штурвалі інженера і, виправивши руль, повів ревучий катер в рятівну імлу відкритого моря.

Вдалині добре було видно охоплений полум'ям і парою корабель, що розламувався надвоє. Навколо нього копошилися катери, підбирали з води тонучих солдатів і матросів.

Калузькому стало краще. Після незвичайного нервового напруження він відчував страшенну слабкість у ногах та перебої серця. Боячися знову впасти, Микола Дементійович сів прямо серед палуби, в ногах у Степана.

«Чеем», не зменшуючи швидкості, підійшов до печери разом з «Дельфіном».

– Молодці! Чисто зробили, – весело поздоровив чеемівців Кльоцко. – Не менше шести тисяч тонн утопили.