Текст книги "У відкритому морі"

Автор книги: Петр Капица

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Розділ четвертий

Почало світати. По хвилях побігли сріблясті бліки. Чижеєв став на лавочку і оглянувся. Навколо тільки хлюпотіла прозора зеленастосиня вода: ні скель, ні кораблів на горизонті, лише зрідка набігали білі баранці і безслідно зникали.

«Пора будити», вирішив Чижеєв. Він витяг з кишені з мічмана боцманську дудку, засвистів у неї і гукнув:

– Підйом!.. Усі на фіззарядку!

Але фіззарядки ніхто, звичайно, не робив. Кльоцко з Восьмьоркіним помилися забортною водою, випили по півкухля прісної води і оглянули рани Чупчуренка. Куля пробила йому плече навиліт. Рана була чиста. Купання в солоній воді, очевидно, дезинфікувало її.

Змивши запечену кров ваткою, намоченою в бензині, Кльоцко з Восьмьоркіним обережно перебинтували Чупчуренкові плече і послали йому щось на зразок постелі на носі баркаса. Поранений зміг сам підвестися і перейти на нове місце.

– Їсти нам, товариші, нічого. Води дуже мало і пального теж. Довго в морі не пробайдикуєш, – сказав боцман. – Треба парус майструвати та по сонцю додому йти. Ось тільки щоглу з чого зробимо?

– Може, весло підійде? – запитав Чижеєв. – Не порубали ми його; воно під Чупчуренком лежало.

– А чого ж не підійде? – зрадів Кльоцко. – Зараз припасуємо. Тягніть чохол, скидайте роби, будемо шити парус.

Майже до полудня екіпаж баркаса розпорював широкі матроські роби, зшивав їх в одно полотнище і ладнав щоглу.

Парус вийшов не дуже вдалий; слабкий вітер не міг його розвернути. Годин зо три він висів важкою, поморщеною ганчіркою, і лише коли погода трохи посвіжіла, полотнище здулося пузирем, і дерев'яний баркас, керований досвідченою рукою боцмана, накреняючись, побіг по буркотливих хвилях.

«Куди ж це нас віднесло за ніч», заклопотано оглядаючись на всі боки, думав мічман. По сонцю він легко визначив, де схід і захід. Проте для точності боцману необхідний був хоч який-небудь орієнтир на березі.

А берег не показувався.

Як і раніш, всюди розстилалася безкрая водяна пустеля. «Піти на південь? – роздумував мічман. – В Туреччину потрапиш… Там обов'язково інтернують і в кутузку посадять. Звернеш на північ – чого доброго, до Кримського узбережжя вискочиш. Прямо в лапи до фашистів попадеш: де-небудь на реї на втіху галкам будеш гойдатися. В темряві можна непомітно до берега підійти і потім до партизанів пробратися. Але де їх знайдеш? У печерах та в лісах вони ховаються». Кльоцко знав, що в Криму дуже важко було партизанити. Партизанів ловили і гітлерівці, і зрадники з місцевих татар.

Перший час кримські партизани навіть не мали зв'язку з флотом і країною. Деякі загони, загнані на голі скелі гірських вершин, гинули від голоду, зимових дощів і холодів. Лише коли один із радянських розвідувальних літаків розшукав невеликий загін і зробив посадку на тісному гірському майданчику, вони змогли зв'язатися з командуванням по радіо.

Кльоцко чув від товаришів, що тепер у партизанів побудований таємний аеродром і що до них регулярно прибувають літаки. Але водою зв'язку не вдалося налагодити. Гітлерівці пильно стежили за узбережжям. Лише кільком «морським мисливцям» торік темної осінньої ночі вдалося зняти з прибережних скель групу вкрай виснажених, хворих і поранених людей.

«Так, Крим нам не годиться, – міркував собі мічман. – Можна рухатись лише на схід, до Тамані або Кавказу. Інших шляхів для нас нема».

Сонце вже звернуло на захід, і його проміння сліпило очі. Від спеки на одягу виступила сіль. Восьмьоркін з Чижеєвим хотіли зняти з себе тільняшки, щоб позагоряти, поки є час, але Кльоцко погрозив на них кулаком:

– Не сміть! Попечетесь.

Друзі сіли рядочком у затінок від паруса. Сени шепнув Восьмьоркіну:

– Я вночі катер-торпеду бачив. Пам'ятаєш, модель у Тремихача? Точна копія!

– Не на добре, Сеню, коли на вахті сни бачать: або буде карцер, або відсидиш на гауптвахті.

– Та не у сні, от чудний! Наяву, самий справжній катер.

– А чого мічману не доповів?

– Він же, як і ти, не повірить і причепиться: «На вахті, мовляв, чогось вам часто всячина сниться. Дурниці всякі бачите».

– Тоді до чого ж ти це?

– А до того, що берег, мабуть, близько. Скоро за нами «мессери» ганятись будуть. Краще було б на північ іти, до партизанів…

І немов на підтвердження його слів, пролунав застережливий голос боцмана:

– Зліва гідролітак!.. Валяй щоглу, лягай!

Друзі притислися до борту баркаса і стежили за фашистським гідропланом.

Літак, видно, натрапив на масну пляму, що лишилася після розбитого підводного човна, і шукав інших слідів корабельної катастрофи. Помітивши баркас, він зробив гірку і з ревом промчав над головами принишклих моряків. Тоді льотчик почав віражувати навколо дрейфуючого судна і показувати рукою на північ. Але чорноморці не відповідали на його сигнали.

Літак віддалився.

– Значить, поблизу кримські аеродроми, – визначив Кльоцко. – Чекай тепер гостей.

– Мабуть, він вважає нас за своїх, бо ж не обстріляв, – сказав Чижеєв.

– Тим гірше для нас: обов'язково підмогу пришлють. Треба мерщій тікати відціля; може, не знайдуть – вечорітиме скоро. Запускайте мотор.

На баркасі знову надувся парус і задвигтів мотор. Накреняючись, суденце помчало по хвилях із швидкістю гоночної яхти, але відійти далеко не встигло. Незабаром з півночі в небі виринули дві чорні точки.

– Зібрати паруси і виключити мотор! – скомандував мічман.

Літаки, наздогнавши баркас, спустилися так низько над ним, що, здавалось, ось-ось зачеплять крилом.

– Не вставати! – наказав Кльоцко. – Хай думають, що баркас порожній або з убитими.

Літаки випустили три ракети, дали кілька кулеметних черг у повітря, а чорноморці лежали не поворухнувшись, не виявляючи жодних ознак життя. Вони підвелися лише тоді, як фашистські літаки зникли за обрієм.

Баркас знову помчав повним ходом.

Годин зо дві над чорноморцями ніхто не з'являвся. Все затягли сутінки.

– Видно, загубили нас, – полегшено зітхнувши, сказав Восьмьоркін.

– А ти все-таки не спускай з ока горизонту, – сказав Кльоцко.

– А навіщо, товаришу мічман? Якщо катер наздожене, то що ми їм зробимо? Воювати нам ніби нічим.

– Як нічим? Без бою здаватися будеш?

– А чого мені здаватися? Я й кулаком катер можу розбити, хай поткнеться. А ось ви як?

– «Хай поткнеться… кулаком можу», – спересердя перекривив Восьмьоркіна Чижеєв. – Наворожили вже! Зліва, здається, бурун… Ну звичайно! Прямо сюди котить.

Вдалині справді показався один бурун, а за ним і другий. Немов наростаючі дві грудки снігу, котилися два буруни по темній поверхні моря. Кльоцко уважно вдивився і визначив, що попереду йде торпедний катер, а далі – сторожовий.

– Не здамося, товариші! – раптом сказав Кльоцко із звичною йому у хвилини небезпеки урочистістю. – Пам'ятайте: чорноморці ніколи дешево не віддавали свого життя. Якщо живцем захочуть взяти, – руки перебивайте і в горло зубами. На борт попадете – захоплюйте зброю і тримайтесь до останнього. От тільки, як з Костем Чупчуренком?

– У мене одна рука ціла, – підводячись, відповів Чупчуренко. Він був дуже блідий. – Буду допомагати вам, живим не здамся.

– Правильно, Костю. Ех, і матрос би з тебе вийшов!

Мічман обняв його, і гаковому з мотористом здалося, що він змахнув сльозу.

– Давайте і з вами… може, востаннє бачимося.

Він по-чоловічому міцно обняв Чижеєва, потім Восьмьоркіна і твердим голосом скомандував:

– Всім озброїтися! Стояти на своїх місцях.

Уже добре було видно невеличкий торпедний катер і темні постаті на ньому. Зменшуючи хід, він зробив широке півколо і, погрожуючи крупнокаліберним кулеметом, став підходити до баркаса.

Чорноморці, затиснувши в руках хто ніж, хто сокиру, мовчки піджидали катер.

– Вафн хінлеги! – закричав гітлерівець у шкіряному шоломі. – Хенде хох!

Він вимагав кинути зброю і здаватися, але ніхто з чорноморців не поворухнувся.

– Здавайся, рус матрозен! Ергіб діх! – грізніше гукнув офіцер і щось наказав своєму кулеметникові.

Той багатозначно завертів туреллю кулемета, але вогню не відкривав.

– Та ти підходь, не бійся! – не без сарказму сказав Восьмьоркін і, немов запрошуючи, махнув гаком.

– Хеер коми! – додав Сеня Чижеєв і поманив рукою.

Гітлерівський офіцер, мабуть, зрозумів це як бажання росіян здатися без бою, тому що рішуче клацнув ручками телеграфу. Він бачив перед собою людей, у яких не було ні автоматів, ні гранат, і сміливо вів катер. Про всяк випадок гітлерівець ще раз гукнув своє «хенде хох» і при цьому показав, що треба робити – сам підняв руки.

Торпедний катер уже так наблизився до носа баркаса, що гаковому не важко було його дістати. Кльоцко тільки зібрався скомандувати: «Брати на абордаж!», як Восьмьоркін з власної ініціативи вчепився гаком за катер, ривком підтягся і стрибнув на борт до фашистів. За ним метнувся і Чижеєв…

Мічман бачив, як на катері зав'язалася бійка, як розгублено завертів туреллю кулеметник, не розуміючи, куди стріляти. Кльоцко хотів кинутися на підмогу друзям, але спізнився: катер відійшов від баркаса настільки, що стрибнути вже не можна було.

І в цей час фашистський сторожовик, про якого чорноморці згарячу забули, з ходу врізався в баркас…

Кльоцка вдарило чимось тупим у потилицю. Він знепритомнів і впав у воду.

Розділ п'ятий

Чижеєву марився ринг, оплески, рокіт великого залу, йому було душно. Боліла голова, нили руки й плечі.

«Хто ж мене так змолотив? – з мукою намагався він згадати. – Чому не виносять з рингу? Невже не минуло ще десяти секунд? Треба встати і продовжувати бій…»

Сеня спробував встати і відчув, що руки в нього не діють.

Поступово звикаючи до звуків, він нарешті збагнув, що його вухо вловлює не оплески і не гамір людей у переповненому залі, а гул мотора і звичний шум моря.

Руки й ноги його були зв'язані. Він лежав на чомусь м'якому й живому. Сені стало страшно.

«Де я? Хто тут ще?» захотілось йому гукнути, але в цей час блимнуло світло. Зверху хтось зліз униз. Важкі чоботи ступили Сені на груди, потім боляче придавили живіт, наступили на коліно…

Незнайомець заглянув за перегородку і гукнув щось не по-російськи.

«Гітлерівець! – зрозумів Сеня. І зразу все стало ясне: – В полоні».

В пам'яті лишилися тільки невиразні уривки минулого: він вскочив на катер з Восьмьоркіним… Степан ударив здорованя в шоломі і, зчепившись із двома іншими, покотився по палубі. Сеня кинувся на підмогу, його хтось схопив за ноги. Він упав, боляче забившись ліктем, потім підім'яв під себе пропахлого маслом і риб'ячим жиром товстуна… Два рази штрикнув ножем і знову схопився. Здається, в цей момент промчав сторожовик… затріщав перекинутий баркас. Мозок немов голкою шпигонуло. «Кльоцко й Чупчуренко загинули!» І тут все закружляло. Сеня когось душив. Його стусали йогами, двічі вдарили чимось тупим…

«Чи живий Восьмьоркін?» спостерігаючи за гітлерівцем, що ліз нагору, думав Чижеєв.

Коли нагорі зачинилися дверцята і в трюмі знову стало темніше, Сеня напружив м'язи і ривком повернувся.

Його обличчя уткнулося в великі холодні руки.

«Чи не труп? Ні. Тіло тепле».

Щоб визначити, чиї це руки, Чижеєв провів носом по пальцях, по огрубілому ребру долоні і біля зап'ястя наткнувся на витки конопляного троса.

Тоді він став зубами рвати трос і, видно, зробив боляче тому, хто лежав під ним. Той ворухнувся. Чижеєв взявся за діло ще з більшою енергією і нарешті домігся свого: тугі кільця троса ослабли.

– Стьопо, ти? – запитав він стиха.

– Хто це?..

– Тихіше… почують. Це я, Чижеєв.

– Розв'яжи руки, – попросив здавленим голосом Восьмьоркін. – Мене в якусь халамиду лицем кинули… дихнути не можна.

– Я, здається, розв'язав, рвони.

Восьмьоркін протягом кількох хвилин зовсім не чув своїх потерплих рук. Потім вони почали відходити, зап'ястя занило від болю. Степан, тамуючи стогін, напружив мускули, ворухнув пальцями і визволився з пут.

Перепочивши трохи, він розв'язав мотузку на руках Чижеєва і зняв із своїх ніг ремені.

За перегородкою, як і раніше, монотонно завивав мотор і хлюпотіла вода.

– Голова просто розвалюється! – сказав Восьмьоркін. – До крові, видно, розбили. А ти цілий?

– Не обмацував ще. Зараз спробую встати.

Підводячись, Чижеєв відчув гострий біль у лівій нозі.

Але ступати нею він, проте, міг.

– Розійдусь! Кісток не потрощили, – радісно сказав він. – Ти скількох покалічив?

– Трьох, здається. Вони повисли на мені, як хорти. Один навіть зубами в руку вчепився. А ось хто голову провалив, не розібрав. Зразу все замакітрилося…

– Гаразд, Стьопо, сьогодні ми їм ще одну гастроль дамо.

Чижеєв обережно підповз до виходу в машинний відділ і заглянув за перегородку. Там він побачив двох чоловік, освітлених синюватим електричним світлом. Один фашистський моторист, певно, дрімав. Він сидів роздягнутий по пояс і, обхопивши забинтовану голову руками, похитувався. Поруч з ним лежав автомат. Другий німець, невеличкий і товстий, стояв за мотором.

Сеня кивнув Восьмьоркіну, і коли той підійшов, шепнув йому у вухо:

– Всього двоє німців. На одному моторі йдуть. Знайди що-небудь важке.

Восьмьоркін, закусивши губу, взявся нишпорити рукою по темній палубі. Під трапиком він намацав ящик з інструментом. Сені Степан вибрав невеличку кувалду з короткою ручкою, а собі взяв важкий розвідний ключ.

Потім обидва друзі притаїлися біля входу в машинний відділ і стали чекати.

Забинтований фашист сидів собі у забутті, обхопивши голову руками. Зате другий стояв боком біля мотора і, немов передчуваючи щось недобре, час від часу косився на вихід.

Але ось він повернувся спиною… Чижеєв моментально просковзнув у прохід і замахнувся над його головою кувалдою… У цей час Восьмьоркін навалився на забинтованого фашиста.

Друзі з такою швидкістю і проворністю метнули на фашистських мотористів свою зброю, що ті навіть ойкнути не встигли і попадали приглушені на палубу.

Чижеєв для певності ще раз стукнув товстого гітлерівця і, відіпхнувши його вбік, сам узявся за реверс ^[13] _{13
  Реверс – пристосування для зміни обертів двигуна на зворотний хід.}


[Закрыть]діючого мотора, щоб передчасно не викликати тривоги серед верхньої команди.

Восьмьоркін, заволодівши автоматом, спитав:

– Що ж далі будемо робити?

– Не галасуй! – Чижеєв затис йому рот долонею. – В переговорну трубу почують. Піднімися з автоматом і поглянь, що там нагорі. Тільки не стріляй, разом діяти почнемо.

Восьмьоркін вибрався з машинного відділу і, обережно прочинивши дверцята, виглянув у бік рубки. Там бовваніли три постаті. Гітлерівці були спокійні. Машинний відділ не викликав у них підозри, бо мотор працював рівно і катер мчав у базу на достатній швидкості.

Праворуч Восьмьоркін побачив темні обриси хребта, схожого на безкраю кримську яйлу. Вдалині ледве вирізнялася вершина гори, що нагадувала Чатирдаг. Це втішило Степана. Він вернувся до Чижеєва, забризканого морською водою, і схвильовано повідомив:

– Південний берег Криму близько, можна й доплисти. Катер захоплювати ніби ні до чого, вдвох не справимося з ним. Нашкодити б якнайбільше і втекти.

– А що як тут, на катері, мічман і Чупчуренко зв'язані лежать? Що тоді?

– Ні, я бачив: сторожовик біля баркаса вертівся. Тільки він міг підібрати. А сторожовика не видно. Мабуть, відстав.

– Якщо так, то згода, – сказав Чижеєв. – Виходь наверх і, як почуєш, що мотор заїдає, відкривай по рубці вогонь. Стрибати будемо разом…

Восьмьоркін зійшов на трап, розсунув дверцята скільки можна було, потім прицілився з автомата в середню з фігур, що маячила в темряві, і став вичікувати. Йому здалося, що минають не секунди, а хвилини, десятки хвилин. Та ось у спів мотора вплівся якийсь сторонній звук. Мотор застугонів, потім чхнув разів зо два і заглух…

Восьмьоркін не гаючись дав чергу з автомата по рубці, вискочив на верхню палубу і взявся строчити по бігаючих постатях.

– Стрибай! Швидше стрибай, Стьопо! – крикнув Чижеєв.

Восьмьоркін кинув автомат у воду і разом з Сенею стрибнув у море.

Катер мчав уперед по інерції. Це допомогло друзям швидше відірватися від нього.

Отямившись, гітлерівці раптом зчинили стрілянину. Вгору білими кульками понеслися три ракети і посипалися вогняним дощем.

– Пірнай, Сеню! – гукнув Восьмьоркін і, набравши повітря, сам пішов на глибину.

Відпливти далеченько, захеканий Чижеєв гукнув Восьмьоркіна.

– Стривай! Мені черевики треба скинути… вниз тягне.

Восьмьоркін підплив до друга, допоміг йому скинути черевики й штани, а тоді сказав:

– Шкода, що не всіх перебили.

– Нічого, зараз побачиш, яку я штуку з бензоцистерною утнув. Глянь!..

Над дрейфуючим катером із свистом знявся догори стовп полум'я, потім закрутився димовий клубок, пролунав тріск, і клапті розкиданого вогню закружляли по рябій поверхні моря.

Друзі водночас змахнули руками і швидко попливли в напрямку великої скелі, що височіла в синьому мороці.

* * *

Кость Чупчуренко на всі лади проклинав себе за те, що не зумів відбитися від німців і потонути в морі.

«Восьмьоркін і Чижеєв по-матроськи загинули, героями, – думав він, – а я ось живий. На кораблі, напевно, скажуть: «Злякався салага. Сам у полон здався». Ніхто не знатиме, що гаком мене підчепили. Під ребро залізо ввійшло, дихнути не міг. А Савелій Тихонович помирає. Не додержав я свого слова. Чому одразу не пішов на дно?.. Все фашиста хотілося з собою потягти, щоб так на так вийшло».

Чупчуренко сидів прив'язаний до спини гвинтового стільця в маленькій офіцерській кают-компанії. Бинт у нього зсунувся із плеча, край розірваної тільняшки просочився кров'ю. Рана під останнім лівим ребром кровоточила. «Води б», подумав він і облизав спраглі уста.

Рожевощокий гітлерівець, що сидів за вартового навпроти, вловив цей рух і мляво налив склянку води з графина. Потім почав розглядати воду на світло, відпив половину, а недопитого зненацька хлюпнув Кості в обличчя. Бачачи, як у чорноморця від обурення надулись жили на вилицях, гітлерівець хихикнув і, калічачи російські слова, сказав:

– Карош є лєдовний туш… сучий син!

– Щастя твоє, що я зв'язаний, – відповів Чупчуренко. – Ти б у мене не водою, а кров'ю вмився, бовур клаповухий.

Він гидливо відвернувся, щоб не бачити круглих, мов ґудзики, нахабних голубих очей.

«Видно, салага німецька або курсант, – подумав Чупчуренко. – Куртку морську носить і під бобрик підстрижений».

На затоптаному лінолеумі, що покривав палубу, нерухомо лежав мічман Кльоцко. Із його напіврозкритого рота зрідка вилітав хрипкий подих, а на губах при цьому з'являлася тоненька цівка крові. Старий задихався.

– Гей ти, сарделько чортова! – сказав Чупчуренко до гітлерівця. – Підніми мічманові голову.

«Чортова сарделька», видно, зрозумів чорноморця, бо підійшов до Кльоцка, штурхнув його ногою і, шкодливо озирнувшись, витяг із кишені коробку сірників. Присівши навпочіпки, він запалив одразу два сірники і підніс до вуст старого.

Чупчуренко вилаявся і від люті спробував звільнити здорову руку з такою силою, що стілець затріщав.

Це сполохало гітлерівця. Він підскочив до нього, але переконавшись, що руки росіянина прив'язані міцно, дав щигля в ніс Чупчуренкові.

– Штіль! Сучий син.

Чупчуренко вдав, що покірно знесе все, але сам був насторожі. Коли гітлерівець відійшов од нього, він раптом різко повернувся і з усієї сили вдарив його в живіт кованим носком чобота.

Гітлерівець присів. Чупчуренко ще раз дотягся до нього і вдарив ногою так сильно, що весельчак заорав носом у палубу.

Гітлерівець схопився стогнучи. Він прошипів якусь лайку і забігав по каюті. На очі йому попався графин з водою. В шаленій люті він схопив його двома руками і опустив на голову Чупчуренка…

Кость не зміг ухилитися від удару. Світло електричної лампи мигнуло червоною блискавкою, і кают-компанія заповнилась туманом.

* * *

Чижеєв спершу плив легко, навіть перегнав Восьмьоркіна. Потім він почав задихатися і відставати. Це був наслідок дводобового голодування, плавання в морі і глибокої непритомності.

Відстань між друзями зростала. Незабаром голова Восьмьоркіна зовсім зникла за хвилями.

Чижеєв ліг на спину і підняв догори праву руку, щоб вона обсохла на вітрі. Потім він заклав два пальці в рот і свиснув. Пронизливий свист долинув до берега, сколихнув скелі, і ті відгукнулись багатоголосою луною.

Сеня свиснув ще раз: і не просто, а особливо. Так вони пересвистувалися з Восьмьоркіним на Південному Бузі, коли треба було подати один одному сигнал. Скелі знову відгукнулися, і тепер свист вирізнився так чітко, що Чижеєву здалося, ніби Восьмьоркін уже доплив до берега і в свою чергу відповідає йому: «Жди, зараз виручу»,

Береги зліва і справа були спокійні: вдалині злітали мерехтливі ракети, і блідоголубе жало прожектора розтинало на заході темряву.

Сеня поплив у найтемнішу частину узбережжя, де, здавалося, скелі стояли півколом, створюючи таким чином затоку. Він плив довго. Свідомість паморочилась від одноманітних рухів. В очах миготіло, руки й ноги Чижеєва дерев'яніли.

Він уже плив, мов у гарячці, майже несвідомо перевертаючись то на спину, то на бік, то на груди. І байдужість до своєї долі щораз більше опановувала його, послаблюючи волю до опору. Сені навіть було приємно, що холод з глибини моря проймає його кров, паралізує м'язи, туманить мозок.

Чижеєв стрепенувся, розтер собі груди, боки і поплив, перемагаючи втому. Зір знову вернувся. Він побачив над собою велику навислу скелю. Біля її підніжжя гойдався пінявий пруг.

Тут не можна було вийти на берег. Він поплив уздовж безмежної, здавалось, падаючої на нього стіни, як плавають у важкому сні, не відчуваючи ні ваги свого тіла, ні холоду, ні пружності води.

Сеня вдивлявся у хвилі, і йому здавалося, ніби з фосфористої глибини за ним стежать блимаючі очиська якихось потвор, що причаїлися. Тоскний страх охопив плавця, і він мимоволі перевернувся на спину. У висоті кружляли зорі, вони роїлися і згорали на льоту. Мерехтливий пил всесвіту падав на воду, засліплював очі. Він зажмурився і раптом почув тонкий закличний свист. Так свистіти могла тільки вона, Ніна.

«Приверзлося», вирішив він і у відчаї забовтав руками й ногами по воді.

Потім він побачив невиразний силует шлюпки. Його стиха покликали. «Шукають… Мене шукають», зрозумів Сеня і хотів відповісти, але в нього не було голосу.

Все, що було далі, він сприйняв немов крізь сон: чиїсь дужі руки підхопили його, втягли в шлюпку, хтось розтирав йому груди, хтось укутував і вливав у рот рідину, що теплом розливалася йому по тілу.

Сеня збожеволів би від радості, коли б зрозумів, чиї теплі губи торкнулися його чола, коли б знав, чиї руки розминають, масажують його затверділі м'язи.

Він поринув у щасливе забуття і не бачив, як шлюпка, обігнувши дві скелі, що стирчали з води, пройшла під склепіння звивистої печери, освітленої вглибині голубуватим сяйвом.

* * *

Кость Чупчуренко прийшов до пам'яті вже не на катері, а в сирій камері. Голова розвалювалася від болю, горло стискала нудота. Він важко розплющив очі і побачив над собою змучене вусате обличчя боцмана. Старий стояв навколішки і з батьківською дбайливістю змивав з його обличчя кров.

– Пити! – попросив Кость.

– Ну, слава богу, ожив, – зрадів Кльоцко. – Зараз, Костику, я тобі свіжої водички роздобуду.

Боцман вихлюпнув те, що було в черепку, на камінну підлогу, пройшов у куток до іржавої труби, що виходила з землі і піднімалася десь за низьку відсирілу стелю, і витяг крихітний дерев'яний чопик. З труби з шипінням вирвався струмочок води.

– Сам цвяхом пробивав, – сказав Кльоцко. – Нам же ні пити, ні їсти не дають. Цілу ніч мене очкастий мучив. Під ніс нашатирний спирт тикав. Скажи та скажи йому, як це ми в морі на баркасі опинилися. А я прикидаюся, що язиком повернути не можу, очі заплющую і навзнак падаю. Так і не сказав ні слова. Тебе не чіпали: зовсім ти нікудишній був. Сьогодні, видно, знову допитувати почнуть. Як у тебе з терпінням, Костю, витримаєш?

– Не знаю, мене ще ніхто не бив і не катував, тільки з хлопцями бився, але це – дурниця… Савелію Тихоновичу, а що як ми… я в книжці читав, зовсім не боляче… якщо вени переріжемо собі? Кров сама витече, ніби заснемо… І мучити нас фашисти не будуть.

Боцман насупився.

– Не загартувало тебе ще море, – з докором кинув він. – Витримати ми повинні, своїм характером вразити гітлерівців.

Кльоцко випростався. Очі його засяяли якимось внутрішнім світлом, яке зробило натхненним огрубіле від сонця й вітру обличчя боцмана. Кость помітив, що ґудзики на мічманському кітелі сяють по-святковому, штани почищені, черевики виблискують глянцем. Старий навіть в неволі зумів причепуритися і зберіг вигляд акуратного, підтягнутого моряка.

На хворостинках, увіткнутих поміж грати вікна, просихав бинт.

«Це він для мене виправ», зрозумів Кость, і йому стало соромно за свої недавні думки.

– Савелію Тихоновичу, я дурниці говорив… голова в мене страшенно болить. Я витерплю. Краще язик зубами перекушу, але змовчу.

Кость обіперся на здорову руку, намагаючись встати. Мічман підхопив його, допоміг зручніше сісти і обняв.

– Любий ти мій Костику, – зворушено промовив він. – Ми з тобою розкрити рота не побоїмося, скажемо їм, катюгам, усе, що захочемо. Може, подивляться вони на нас і зрозуміють: «Марна річ, мовляв, отаких мучити», і одразу на розстріл поведуть. Ти співати можеш?

– Можу.

– От і гаразд. Піднімемо ми з тобою голови і заспіваємо: «Раскинулось море широко…» Радянські люди нас почують, чайки крильми, мов хусточками, помахають, море вщухне. Потім нову пісню про пас люди складуть, як не боялися смерті два чорноморці… На кораблі довідаються, приспустять прапори і урочистий залп дадуть. А зараз – бадьорись, Костю! Я тебе свіженьким бинтом обмотаю і тільняшку зашию. Хай позаздрять нашій виправці!