Текст книги "Замкнена кімната"

Автор книги: Пер Вале

Соавторы: Май Шеваль
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

XVI

Давно відомо, що щастя й нещастя врівноважуються, тож не раз і виходить, що невдача одного дає якусь користь другому.

Маурітсон не міг дозволити собі пускати щось на самоплив, тому нічого не занедбував. У всіх своїх справах він надзвичайно старанно страхувався виробивши цілу систему безпеки, і треба було просто-таки неймовірного збігу несприятливих обставин, щоб він міг на чомусь завалитися.

Звичайно, зовсім без невдач не обходилось, але досі вони били тільки по кишені. Так, кілька тижнів тому якийсь навдивовижу непідкупний італійський лейтенант наклав арешт на вантажну машину, повну порнографічної продукції, проте жоден слідчий не зміг би звинуватити за той товар Маурітсона.

Два місяці тому з ним трапився ще один, зовсім незбагненний випадок, але й там обійшлося без прикрих наслідків, і Маурітсон був певен, що тепер уже не на один рік забезпечений від таких помилок. Він вважав, що попасти до в'язниці в нього стільки шансів, як угадати тридцять із тридцяти двох номерів у спортивному тоталізаторі.

Маурітсон не любив ледарювати й на середу призначив собі багато роботи. Найперше треба було отримати на Центральному вокзалі наркотики, перенести їх до камери схову на станції метро «Естермальмторг», потім передати ключик від боксу одній особі в обмін на конверт з грішми. Тоді навідатись на адресу, куди надходили таємничі листи для Мальмстрема й Мурена. Його трохи дратувало, що він ніяк не міг дізнатися, хто ті листи посилає. Після цього він планував піти в крамницю по труси та інші закупки. І останній пункт програми – чергові відвідини квартири на Данвікскліпан.

Наркотики – амфетамін і гашиш – були спритно сховані в солодкій булці та шматкові сиру, що лежали в звичайній торбі разом з іншими цілком невинними продуктами.

Маурітсон уже забрав товар і стояв на переході біля вокзалу нічим не прикметний, пристойний чоловік з паперовою торбою в руках. Поряд з одного боку стояла літня жінка, а з другого – дівчина в зеленій уніформі, інспектор автостоянок, та ще повно людей/Метрів за п'ять на тротуарі стовбичили, заклавши руки за спину, два поліцаї, на обличчях у яких проступала тупа байдужість.

Машини, як завжди, мчали безперервно, повітря було таке насичене чадом, що люди насилу дихали.

Нарешті спалахнуло зелене світло, і всі кинулись уперед, орудуючи ліктями, щоб хоч на соту частину секунди випередити сусідів.

Хтось штовхнув літню жінку. Вона злякано озирнулась і сказала:

– Я погано бачу без окулярів, уже, мабуть, зелене світло?

– Так, – ласкаво відповів Маурітсон. – Дозвольте, я вам допоможу перейти.

Досвід навчив його, що чемність дає зиск.

– Щиро дякую вам, – мовила жінка. – Тепер рідко хто думає про нас, старих.

Що правда, те правда.

– Я нікуди не поспішаю, – сказав Маурітсон.

Він легенько взяв жінку під руку й почав переводити її через вулицю. Та метрів за три від спасенного тротуару якийсь розігнаний перехожий знов штовхнув жінку так, що вона аж похитнулася. Маурітсон підтримав її, щоб вона не впала, і раптом хтось гукнув:

– Злодій!

Він підвів очі й побачив, що інспекторка показує пальцем на нього.

– Поліція! Поліція! – загорлала вона знов.

Літня жінка розгублено озирнулася.

– Ловіть злодія! – кричала далі інспекторка. Маурітсон насупив брови, але тримався спокійно.

– Що сталося? – запитала літня жінка. – Що таке? – А тоді й собі заверещала: – Злодій! Злодій!

Примчали, гупаючи черевиками, обидва поліцаї.

– Що тут діється? – владно запитав один.

– Що тут діється? – вже не так владно підхопив другий.

Він, видно, походив з провінції Нерке, і м'яка вимова не могла надати його голосові суворості, якої вимагала від нього служба.

– Злодій! – верещала інспекторка, все ще показуючи на Маурітсона. – Хотів відібрати сумку в цієї жінки!

Маурітсон глянув на неї і подумки сказав: «Стули пельку, падло прокляте!» – але вголос мовив:

– Вибачте, тут трапилась якась помилка.

Проте інспекторка, двадцятип'ятирічна блондинка, що успішно спотворювала своє і так негарне обличчя помадою та пудрою, верещала далі:

– Я сама бачила!

– Що? – хвилювалась літня жінка. – Де злодій?

– Що тут діється? – один поперед одного питали поліцаї.

Маурітсон не втрачав витримки.

– Сталась якась помилка, – ще раз сказав він.

– Цей добродій допомагав мені перейти вулицю, – сказала літня жінка.

– Аякже! – обурено крикнула блондинка. – Такий допоможе! Він смикнув за сумку так, що ця стара ба… дама мало не гримнула додолу.

– Ви все переплутали, – мовив Маурітсон. – Це хтось збоку штовхнув даму. А я тільки підтримав її, щоб вона не впала й не забилася.

– Не замилюй очі! – визвірилась на нього інспекторка.

Поліцаї запитально перезирнулися. Суворіший із них був явно практичніший і більше схильний до формальностей. Подумавши, він згадав магічну фразу:

– Прошу за мною.

Тоді помовчав і додав:

– Усі троє: підозрюваний, свідок і скривджена.

Стара жінка нічого не зрозуміла, а інспекторка зразу охолола. Тільки Маурітсон виявив готовність і покірність.

– Це явна помилка, – сказав він. – Але й не диво, коли подумаєш, скільки потолочі вештається по вулицях. Я радо піду з вами.

– Що таке? – спитала жінка. – Куди треба йти?

– У дільницю, – пояснив суворіший поліцай. – В яку дільницю?

– Поліційну.

Валка рушила до дільниці під зацікавленими поглядами перехожих.

– Може, я помилилась, – засумнівалася блондинка. Вона звикла записувати номери машин і прізвища інших людей, а не самій фігурувати в протоколі.

– Нічого страшного, – лагідно втішив її Маурітсон. – Треба завжди ' бути пильним. А надто в таких людних місцях.

Дільниця містилася в будинку самого вокзалу. Поліцаї заходили туди перекусити під час служби, а також приводили затриманих підозрілих осіб.

Почалася забарна процедура.

Спершу записали прізвище тд адресу свідка й потерпілої.

– Ні, я таки помилилася, – знервовано заявила свідок. – І мені треба вже бути на роботі.

– Ми повинні все з'ясувати, – сказав практичніший поліцай. – Обшукай його кишені, Кеннете.

Його колега з Нерке почав витягати з Маурітсонових кишень цілком, невинні речі. А тим часом допит тривав далі:

– Ваше прізвище, шановний?

– Арне Ленарт Гольм, – сказав Маурітсон. – Або просто Ленарт Гольм.

– Адреса?

– Вікергатан, шість.

– Так, ім'я й прізвище сходиться, – сказав другий поліцай. – Таке саме написане в його посвідченні водія – Арне Ленарт Гольм. Усе так, як він сказав.

Перший поліцай звернувся до старої жінки:

– У вас чогось не стало?

– Ні.

– Зате в мене скоро не стане терпцю, – сердито сказала інспекторка. – Як ваше прізвище?

– Це до справи не стосується, – присадив її поліцай.

– Та ви не хвилюйтеся так, – заспокійливо сказав інспекторці Маурітсон.

– У вас щось украдено?

– Ні, ви вже раз питали.

– Що у вас було цінне в сумці?

– Шість крон і тридцять п'ять ере в гаманці, проїзним квиток і пенсійне посвідчення.

– Усе це є?

– Є.

Поліцай згорнув записник, подивився на затриманих сказав:

– Тепер справа з'ясована. Ви дві можете йти. А Гольм іще залишиться.

Маурітсон поховав по кишенях свої речі.

– Торба з продуктами стояла біля дверей, із неї виглядав огірок і шість стеблин ревеня.

– Що там у вашій торбі? – запитав перший поліцай.

– Продукти.

– Так? Ану перевір, Кевнете.

Другий поліцай почав викладати все з торби на лавку на яку його колеги звичайно кидали свої кашкети й кобури, коли приходили відпочити.

Маурітсон спокійно стежив за ним.

– Так, – врешті сказав другий поліцай. – Тут справді самі продукти, як і сказав Гольм, – булка, масло, сир, ревінь і кава. Все, як він сказав.

– Що ж, – підсумував його колега, – тоді питання вичерпане. Склади, Кеннете, продукти назад у торбу. – Вії трохи подумав, потім звернувся до Маурітсона: – Вийшло непорозуміння, пане Гольм. Але ж самі знаєте, така в нас робота. Нам прикро, що на вас упала підозра. Сподіваємось, ви не маєте до нас претензій?

– Певне, що не маю, – сказав Маурітсон. – Я розумію, що ви виконували свій обов'язок.

– До побачення, пане Гольм.

– До побачення, бувайте здорові.

Відчинилися двері, і зайшов ще один поліцай у сіро-блакитному комбінезоні. Він вів на ремінці вівчура, а і другій ніс пляшку лимонаду.

– Ну й спекота, – сказав він і шпурнув кашкета на лавку. – Сядь, Джеку.

Він відкоркував пляшку і приклався до неї губами. Тоді відірвав її від рота і знов гримнув:

– Сядь, Джеку!

Пес сів, але відразу знов схопився й почав обнюхувати торбу.

Маурітсон уже йшов до дверей.

– До побачення, пане Гольм, – сказав і собі Кеннет.

– До побачення, бувайте здорові, – відповів Маурітсон.

Пес уже засунув усю голову в торбу.

Маурітсон відчинив двері лівою рукою, а правою сягнув по торбу.

Пес загарчав.

– Хвилинку! – скомандував поліцай у комбінезоні.

Колеги вражено витріщились на нього. Маурітсон відштовхнув голову собаки і взяв торбу.

– Стійте! – наказав провідник собаки і поставив пляшку на лавку.

– Вибачте, що таке? – запитав Маурітсон.

– Цей пес намуштрований на наркотики, – сказав поліцай і поклав руку на кобуру.

XVII

Начальника відділу наркотиків звали Генрік Якобсон. Він працював тут майже десять років і ніколи не мав спокою. Хтось інший на його місці дістав би виразку шлунка, або порушення-моторних центрів, або дер би зубами завісу. Проте організм Генріка Якобсона все витримав, і тепер його важко було б чимось уразити.

Він дивився на розрізаний сир, випатрану булку, конвертики з гашишем, капсули з амфетаміном і одного зі своїх помічників, який саме шматував ревінь.

Перед ним сидів Маурітсон, зовні спокійний, але насправді дуже стурбований. Як це могло статись? Так по-дурному вклепатися! Ніхто б навіть не повірив. Не допомогло й подвійне страхування. І якби тільки раз, ще можна було б зрозуміти. Але ж два місяці тому в нього вже були неприємності. Два рази поспіль! І справді вийде, Що він угадав тридцять номерів у спортивному тоталізаторі.

Він сказав уже все, що кажуть у таких випадках. Мовляв, ця злощасна торба не його. Її доручив йому на вокзалі якийсь незнайомець, і він мав передати торбу іншому незнайомцеві на Маріїнській площі. Звичайно, він здогадувався, що тут щось негаразд, але не міг устояти перед спокусою заробити сто крон, які обіцяв йому той незнайомий.

Якобсон вислухав його, не перебиваючи й не даючи ніяких коментарів. Але видно було, що він не повірив жодному його слову. Нарешті він сказав:

– Що ж, Гольме, як, я вже пояснив, тебе затримають. Ордер на ув'язнення буде підписаний завтра вранці. Можеш дзвонити по телефону з умовою, що це не заважатиме слідству й не заплутуватиме його.

– Невже це такий тяжкий злочин? – Покірно спитав Маурітсон.

– Як на чий погляд. Побачимо, що ми знайдемо па час обшуку твоєї квартири.

Маурітсон добре знав, що вони можуть знайти в його однокімнатній квартирі на Вікергатан: трохи поганеньких меблів і старого одягу. Тут йому не було чого боятися. Неминуче запитання, від чого решта ключів у кишені, також не вельми хвилювало його, бо він не мав наміру на нього відповідати. Отже, можливо, що його квартиру на Армфельтсгатан не споганять ні двоногі, ні чотириногі винюхувачі.

– Невже доведеться платити штраф? – спитав він ще покірніше.

– Е, ні, голубе, тут пахне в'язницею, – сказав Якобсон. – Ти вскочив у добру халепу. До речі, хочеш кави?

– Ні, дякую, я волів би чай, якщо вам не важко.

Маурітсон гарячково міркував.

Справді, він ускочив у халепу, й набагато гіршу, ніж думає Якобсон. Адже в нього взяли відбитки пальців, а це означає, що електронна машина миттю видасть картку на якій буде написано не Арне Ленарт Гольм, а щось зовсім інше. І почнеться тяганина.

Вони випили чаю і кави, з'їли півбатона, а тим часом помічник, мов досвідчений хірург, розтинав скальпелем огірок.

– Тут теж нічого нема, – сказав він.

Якобсон неквапом кивнув головою і, жуючи булку сказав:

– Зрозуміло. – Тоді глянув на Маурітсона й додав: – З тебе вистачить і того, що ми знайшли.

У голові в Маурітсона визрівала одна думка. Звичайно його повалено додолу, але це ще не нокаут. Треба звестися на ноги до того, як скінчать рахувати й скажуть «аут», це станеться тієї миті, коли на стіл Якобсонові покладуть довідку з картотеки. Тоді вже хоч з якого козиря ходи, нічого не вдієш.

Він поставив паперовий келишок, випростався і сказав – зовсім іншим голосом:

– Гаразд, я викладаю на стіл карти. Не буду більше викручуватись.

– Що ж, красно дякую, – незворушно мовив Якобсон.

– Моє прізвище не Гольм.

– Он як?

– У документах написано так, але це не справжнє моє прізвище.

– То як же тебе звати?

– Філіпп Труфаст Маурітсон.

– Ти що ж, соромишся свого прізвища?

– Щиро казати, я вже двічі попадався. А коли тебе посадять, то потім за тобою тягнеться хвіст. Сам знаєш, як то буває.

– Авжеж.

– Люди пронюхають, що ти сидів, і не зоглядишся, як уже лізуть з перевіркою лягаві… вибач, поліція…

– Нічого, я не з образливих, – сказав Якобсон.

Він більше нічого не додав, і Маурітсон знервовано глянув на годинника, що висів на стіні.

– А сидів я за дурницю, – повів далі він. – Трохи гендлював краденим і незаконно добував зброю, одне слово, дрібниці. Правда, була ще одна крадіжка з виломом, але відтоді минуло десять років.

– І весь цей час ти був святий та божий? – спитав Якобсон. – Виправився чи навчився спритніше орудувати?

На це Маурітсон відповів кривою посмішкою, проте Якобсон не підхопив її, а натомість спитав:

– Куди це ти гнеш?

– Не хочу знов сісти.

– Вважай, що ти вже сів. І нема в цьому нічого страшного. Хіба ти один? Кожного дня хтось сідає. Не зашкодить відпочити кілька місяців.

Проте Маурітсон був переконаний, що кількамісячним відпочинком справа не обмежиться. Глянувши на порізану городину, він прикинув, що коли його заарештують, поліція може копнути глибше, а тоді виявляться не дуже приємні для нього речі. З другого боку, він наскладав у закордонних банках уже чималий капіталець. Отже, будь-що треба вийти звідси. Тоді відразу виїхати з міста, і взагалі зі Швеції. Потім усе владнається, він давно плекав думку кинути своє ремесло. Досить із нього порнографії і продажу наркотиків. Та й не велика радість бути на побігеньках у таких, як Мальмстрем і Мурен, хоч вони й добре за це платили. Краще замість цього взятися до молочних продуктів, можна добре заробити на контрабанді масла з Данії до Італії. Майже легальна торгівля, і ніякого ризику, хіба що мафія тебе вколошкає. Зрештою, можна й ще щось придумати.

Та хоч би там що, а зволікати ніяк не можна. І він спитав;

– Хто відає банковими грабунками?

– Бульдо… – Якобсон затнувся.

– Бульдозер Ульсон, – жваво підхопив Маурітсон.

– Прокурор Ульсон, – поправився Якобсон. – Хочеш когось продати?

– Я міг би дати йому певну інформацію.

– А ти дай її мені.

– Ідеться про секретні відомості, – мовив Маурітсон. – Вам напевне не важко зв'язатися з ним по телефону.

Якобсон подумав. Він пам'ятав, як начальник управління поліції та його помічник казали, що пограбування банків тепер найважливіші. Тільки один злочин вважали ще тяжчим – кидати тухлими яйцями в посла Сполучених Штатів.

Він присунув до себе телефон і набрав номер спецгрупи, що мала свій штаб на Кунгсгольмені. Бульдозер відразу зняв трубку.

– Ульсон слухає.

– Це Генрік Якобсон. Ми тут затримали одного типа за наркотики, і він запевняє, начебто може щось сказати.

– Про пограбування банків?

– Мабуть.

– Я зараз буду, – відповів Бульдозер.

І справді, за кілька хвилин Бульдозер ускочив до Якобсонового кабінету, тремтячи з нетерплячки. Розмова тривала недовго.

– Що ви нам хочете сказати, пане Маурітсон? – спитав він.

– Вас часом не цікавлять двоє хлопців на прізвища Мальмстрем і Мурен?

– Ще б пак! – Бульдозер облизався. – Дуже цікавлять. І що ви можете про них сказати?

– Я знаю, де вони перебувають.

– Перебувають тепер?

– Так.

Бульдозер потер руки із задоволення. Потім наче отямився:

– Певне, ви, пане Маурітсон, хочете поставити нам якісь умови?

– Я б волів обміркувати з вами це питання десь у затишнішому місці.

– Гм… Скажімо, мій кабінет на Кунгсгольмсгатан вас більше влаштував би?

– З усіх поглядів, – сказав Маурітсон. – Мабуть, тепер вам треба домовитися з цим добродієм?

Якобсон незворушно слухав їхню розмову.

– Так, так, – захоплено підтвердив Ульсон. – Нам треба порадитись, Якобсоне. Без сторонніх осіб.

Якобсон кивнув головою, скоряючись долі.

XVIII

Якобсон був практичний чоловік. Навіщо дарма псувати собі нерви?

З Ульсоном він не був близько знайомий, але знав його становище й розумів, що змагатися нема сенсу, однаково його чекає невдача.

Лаштунки були скромні – гола кімната, письмовий стіл, два стільці і шафа з архівом. Навіть килима не було на підлозі.

Якобсон сидів за столом цілком спокійний.

Бульдозер натомість бігав по кімнаті, заклавши руки за спину й похиливши голову.

– Тільки одне важливе питання, суто технічне, – сказав він. – Маурітсон заарештований?

– Ще ні.

– Чудово, – втішився Бульдозер. – Знаменито. Отже, властиво, нема про що домовлятися.

– Може, й так.

– Якщо хочеш, то подзвони начальникові управління, або членові колегії, або заступникові…

Якобсон похитав головою. Він добре знав усю ту поліційну верхівку.

– Отже, домовились? – спитав Бульдозер. Якобсон нічого не відповів.

– І тобі не буде кривди, правда ж? Ти знаєш, хто він, і матимеш його на оці. В майбутньому.

– Що ж, я побалакаю з ним.

– Чудово.

Якобсон повернувся до Маурітсона, зміряв його поглядом і сказав:

– Ось що, Маурітсоне, я трохи подумав… Ти дістав торбу від невідомого чоловіка і мав передати її також невідомому. І таке часом буває. Довести, що ти кажеш неправду, буде важко. Отже, ми не будемо тебе арештовувати.

– Ясно, – сказав Маурітсон.

– Товар ми, звичайно, конфіскуємо. Але ж ти міг і не знати, що передаєш.

– То я вільний?

– Вільний, з тією умовою, що ти переходиш у руки Буль… у руки прокурора Ульсона.

Бульдозер, мабуть, слухав під дверима, бо раптом розчахнув їх і влетів до кімнати.

– Швидше їдьмо, – сказав він.

– Таки зараз?

– Побалакаємо в мене, – сказав Бульдозер.

– Звичайно, – мовив Маурітсон. – 3 задоволенням.

– Ще б пак, – сказав Бульдозер. – До побачення, Якобсоне.

Якобсон провів їх порожнім поглядом. Він. до всього звик.

Через десять хвилин Маурітсона привезли до штабу спецгрупи. Йбго прийняли, мов почесного гостя, посадовили в найкраще крісло, а навколо нього розташувалися блискучі детективи. Наприклад, Кольберг, що тримав у руках список Маурітсона і читав його вголос:

– Десяток трусів і п'ятнадцять пар шкарпеток. Це для кого?

– Дві пари Муренові, а решта, мабуть, другому.

– Той Мальмстрем їсть білизну, чи що?

– Ні, просто ніколи не віддає її прати, поносить і викидає. І купує тільки найкращу. Французьку. Її можна дістати лише в Моріса.

– З такими звичками хоч-не-хоч доведеться грабувати банки.

– А що таке астролябія? – поцікавився Ренн.

– Це давня модель секстанта, – пояснив Гунвальд Ларсон і в свою чергу спитав: – А навіщо їм чотири маски?

– Цього я не знаю. До речі, в них уже є дві, я купив їх минулого тижня.

– Шість коробок «дев'ятки» – що це означає? – знов спитав Ренн.

– Це суто чоловічий товар, – втомлено пояснив Маурітсон і додав не зовсім пристойний жарт.

– Та киньте ви той папірець, – добродушно сказав Бульдозер Ульсон. – Та й ваші дотепи, пане Маурітсон, нам необов'язково слухати. Жартувати ми й самі вміємо.

– Якби-то, – понуро мовив Кольберг.

– Все, приступаймо до справи, – Бульдозер радісно плеснув у долоні.

Він прискіпливо оглянув свої сили, в які входили, крім Кольберга, Ренна й Гунвальда Ларсона, ще два молодших інспектори, експерт по гранатах із сльозоточивим газом, технік-калькулятор і нездарний поліцай на ім'я Бу Цакрісон, якого, дарма що бракувало службовців, начальство залюбки відпускало для всіляких спеціальних завдань.

Начальник управління поліції та інші високі чини, хвалити бога, після того перегляду кінострічки не з'являлись і навіть не дзвонили.

– Починаймо репетицію! – гукнув Бульдозер. – Рівно о шостій Маурітсон дзвонить у двері. Ану, подзвони ще раз.

Кольберг постукав об стіл. Маурітсон кивнув головою.

– Точно так, – сказав він. Потім додав: – Принаймні дуже схоже.

Короткий сигнал, відразу за ним довгий, пауза, чотири коротких, знов пауза, довгий і відразу дуже короткий.

– Я 6 зроду не запам'ятав, – сумно пожалівся Цакрісон.

– Ми доручимо тобі щось інше, – сказав Бульдозер.

– Що саме? – спитав Гунвальд Ларсон.

З усієї групи тільки він працював уже з Цакрісоном і не любив згадувати про це.

– А я що робитиму? – спитав технік-калькулятор.

– Отож-бо, – озвався Бульдозер. – Я з самого понеділка про це думаю. Хто тебе до нас послав?

– Не знаю. Хтось дзвонив з управління.

– Може, ти нам щось вирахуєш, – сказав Гунвальд Ларсон. – Наприклад, які номери виграють у найближчому тиражі.

– Неможливо, – понуро відповів технік. – Я вже багато років намагаюсь вирахувати їх кожного тижня і все помиляюся.

– Продумаймо ще раз усю операцію, – сказав Бульдозер. – Хто дзвонить у двері?

– Кольберг, – запропонував Гунвальд Ларсон.

– Так, він. Чудово. Мальмстрем відчиняє. Він сподівається, що це прийшов Маурітсон з астролябією, трусами та всім іншим добром. А натомість бачить…

– Нас, – промурмотів Ренн.

– Отож-бо! Мальмстрем і Мурен приголомшені. Їх перехитрували. Уявляєте, які в них будуть фізіономії!

Він дріботів по кімнаті і вдоволено підсміювався.

– А уявіть собі, як ми приструнчимо Руса! Шах і мат одним ходом.

На мить Бульдозерові аж дух забило від такої втішної думки. Але він опанував себе й повів далі:

– Та не забуваймо, що Мальмстрем і Мурен Озброєні. Гунвальд Ларсон зневажливо здвигнув плечима.

– Нічого, якось дамо собі раду, – сказав Кольберг.

І він, і Гунвальд Ларсон уміли захистити себе, до того ж Мальмстрем і Мурен навряд чи опиратимуться, коли побачать, що становище їхнє безнадійне. Бульдозер ніби прочитав його думки.

– А однаково треба рахуватися з тим, що з відчаю вони спробують прорватися. Тут уже доведеться тобі втрутитись.

Він показав на експерта по гранатах із сльозоточивим газом.

Той кивнув головою.

– У нас ще буде провідник із собакою, – сказав Бульдозер. – Собака нападає…

– Тобто як? – спитав Гунвальд Ларсон. – Собака також буде в протигазі?

– Непогана думка, – сказав Маурітсон. Усі запитально глянули на нього.

– Отже, так, – знов озвався Бульдозер. – Перший можливий варіант: Мальмстрем і Мурен пробують опиратися, але не витримують нашого натиску, на них кидається собака, і врешті їх знешкоджують газом.

– Все одночасно? – засумнівався Кольберг!

Проте Бульдозер уже так розпалився, що ніякі тверезі зауваження на нього не діяли.

– Варіант другий: Мальмстрем і Мурен не опираються. Поліція вскакує до квартири з пістолетами в руках і оточує їх.

– Крім мене, – сказав Кольберг.

Він принципово ніколи не носив зброї.

– Злочинців роззброюють і заковують у наручники, – мрійливо повів далі Бульдозер. – Я особисто заходжу до квартири й. оголошую їм, що вони заарештовані. Їх виводять. – Він кілька секунд утішався таким наслідком, тоді бадьоро повів далі: – І нарешті третій варіант: Мальмстрем і Мурен узагалі не відчиняють. Вони дуже обережні й уважно прислухаються до дзвінка. З Маурітсоном вони домовились, що коли дзвінок їм здасться підозрілим, той має десь перечекати поблизу, а тоді рівно через дванадцять хвилин вернутись і подзвонити ще раз. Отже, й ми так зробимо. Перечекаємо дванадцять хвилин і знов подзвонимо. Після цього автоматично виникає один із двох варіантів, які ми вже проаналізували.

Кольберг і Гунвальд Ларсон промовисто перезирнулися.

– Четверта альтернатива… – почав Бульдозер.

Кольберг перебив його:

– Альтернатива – це одна з двох можливостей.

– Не мороч мені голови. Отже, четверта альтернатива: Мальмстрем і Мурен узагалі не відчиняють. У такому разі ми виламуємо двері…

– … вскакуємо до квартири з пістолетами в руках і оточуємо злочинців, – зітхнув Гунвальд Ларсон.

– От-от, – погодився Бульдозер. – Так воно й буде. Тоді заходжу до квартири я і оголошую, що вони заарештовані. Чудово. Все запам'ятали? Тепер, здається, всі варіанти вичерпані.

Якийсь час панувала мовчанка, потім Цакрісон промурмотів:

– Альтернатива п'ята: гангстери відчиняють двері, косять з автоматів нас усіх і собаку також, а потім ушиваються.

– Ну й бевзь, – сказав Гунвальд Ларсон. – По-перше, Мальмстрема й Мурена вже не раз ловили, і вони ніколи не стріляли. По-друге, їх же тільки двоє, а біля дверей стоятиме шестеро нас і один собака, та ще десять чоловік на сходах, двадцять на вулиці і один прокурор на горищі чи де там він думає прилаштуватися.

Цакрісон знітився, але все ж таки недовірливо буркнув:

– Ніколи не можна бути певним.

– А мені їхати; з вами? – спитав технік-калькулятор.

– Ні, – відповів Бульдозер. – Там тобі нічого робити.

– Яка з тебе користь без твоєї машини, – сказав Кольберг.

– Можна викликати кран і підняти його машину на п'ятий поверх, – запропонував Гунвальд Ларсон.

– Розташування квартири, вхід до неї і вихід вам відомі, – почав підсумовувати Бульдозер. – Уже три години, як за будинком установлено таємний нагляд. За цей час, як і слід було сподіватись, нічого не сталося. Мальмстрем і Мурен і гадки не мають, що на них чекає. Ми готові, панове. – Він витяг з нагрудної кишені старовинного срібного годинника, клацнув покришкою і додав: – Через тридцять хвилин наступ.

– А як вони спробують утекти через вікно… – почав Цакрісон.

– Хай пробують, – перебив його Гунвальд Ларсон. – Квартира, як тобі відомо, міститься на п'ятому поверсі, і пожежної драбини немає.

– А то була б шоста альтернатива, – все-таки докінчив Цакрісон.

Бульдозер звернувся до Маурітсона, який байдуже прислухався до їхнього обговорення:

– Гадаю, ви навряд чи захочете їхати з нами, пане Маурітсон? Чи, може, бажаєте зустрітися зі своїми друзями?

Маурітсон ледь здригнувся чи просто здвигнув плечима.

– Тоді я пропоную вам спокійно посидіти десь у цьому будинку, поки ми впораємося. Ви людина ділова, і я по: своєму також, отже, ви розумієте мене. Коли виявиться, що ви нас ошукали, то доведеться переглянути нашу умову.

Маурітсон кивнув головою.

– Гаразд, – мовив він. – Але я знаю, що вони там.

– Ох і негідник же цей Маурітсон, – сказав Гунвальд Ларсон, ні до кого не звертаючись.

Кольберг і Ренн востаннє оглянули план квартири, який вони накреслили за Маурітсоновим описом. Потім Кульберг згорнув аркушик, сховав його до кишені і сказав:

– Ну що ж, їдьмо вже. Тоді озвався Маурітсон:

– Хочу вас по-дружньому попередити, що Мальмстрем і Мурен – небезпечніші люди, ніж ви гадаєте. Вони неодмінно спробують прорватися. Тож дарма не ризикуйте.

– Ні, не будемо, – сказав Кольберг.

А Гунвальд Ларсон сердито глянув на Маурітсона й додав:.

– Зрозуміло, пан Маурітсон волів би, щоб ми вколошкали його приятелів, тоді йому не треба було б ціле життя тремтіти за власну, шкуру.

– Я тільки хотів попередити, – заперечив Маурітсон. – Чого ти сердишся?

– Не пащекуй, стерво, – буркнув Гунвальд Ларсон. Він не любив виявів панібратства від тих людей, яких зневажав, чи те був виказувач, чи якесь високе начальство.

– Все ясно, – нетерпляче сказав Бульдозер. – Тепер до діла. Їдьмо.

У будинку на Данвікскліпан усе відповідало описові Маурітсона, навіть висіла на дверях табличка з прізвищем «С. Андерсон», як він і казав.

Обабіч тих дверей, притулившись до стіни, стали Гунвальд Ларсон і Ренн з пістолетами в руках – у Ларсона був його власний «сміт-і-вессон 38 мастер», а в Ренна – звичайний «вальтер», калібр 7,65. Просто перед дверима стояв Кольберг, а за ним на сходах. повно людей: Цакрісон, експерт по гранатах із сльозоточивим газом, провідник із собакою, два інспектори та ще кілька звичайних поліцаїв з автоматами і в панцирних Ясилетах.

Бульдозер Ульсон, мабуть, сидів у ліфті.

«У світі забагато зброї», – подумав Кольберг, стежачи за секундною стрілкою на годиннику Гунвальда Ларсона.

Сам він був неозброєний.

Ще тридцять чотири секунди.

Гунвальд Ларсон мав дуже дорогий годинник, що завжди точно показував час.

Кольберг не відчував страху. Надто довго він працював у поліції, щоб боятися таких людей, як Мальмстрем і Мурен.

Цікаво, про що вони думають там усередині зі своїм арсеналом зброї, складом трусів та горами паштету й російського кав'яру?

Шістнадцять секунд.

Котрийсь із них, мабуть Мурен, любить добре попоїсти, коли вірити Маурітсонові. Він розумів його, бо й сам страшенно любив смачну їжу.

Вісім секунд.

Що станеться з усіма тими ласощами, коли Мальмстрема й Мурена закують у наручники й заберуть до в'язниці?

Може, Мурен відступить їх дешево йому? Чи це слід вважати скуповуванням краденого?

Дві секунди.

Російський кав'яр, а особливо той, що в коробках із золотавою накривкою…

Одна секунда.

Пора.

Він почав натискати правим вказівним пальцем на дзвоник.

Короткий дзвінок, довгий, пауза, короткий, короткий, короткий, короткий, пауза, довгий, короткий.

Усі напружено чекали.

Хтось голосно зітхнув.

Хтось рипнув черевиком.

Цакрісон примудрився брязнути пістолетом.

«От чортів брязкун!» – вилаявся про себе Кольберг.

Чи є таке слово?

У нього забурчало в животі, мабуть, тому, що він думав про кав'яр.

Щось ніби рефлекс у собак Павлова.

За дверима – цілковита тиша.

Минуло дві хвилини? а ніхто не відчиняв..

Згідно з планом належало почекати ще десять хвилин, тоді подзвонити вдруге.

Кольберг підняв руку, показуючи людям на сходах, щоб вони тим часом відступили.

Тепер видно було тільки Цакрісона, собаку, його провідника і експерта по газові. Троє перших піднялися сходами вище, а останній спустився трохи нижче.

Ренн і Гунвальд Ларсон лишилися біля дверей.

Кольберг знав план до найменших подробиць, але так само знав, що Гунвальд Ларсон і в думці не покладає дотримуватись того плану.

Тому він відступив трохи вбік.

Гунвальд Ларсон також посунувся, опинився навпроти дверей і зміряв їх поглядом. Нічого, можна виважити.

«У Гунвальда Ларсона манія виважувати двері», – подумав Кольберг. Щоправда, йому майже завжди щастило в цьому, але Кольберг у принципі був проти такого заходу, тому й тепер похитав головою, всім своїм обличчям виявляючи незгоду.

Але, звичайно, Гунвальд Ларсон не звернув на нього уваги. Він відступив до стіни і вперся в неї правим плечем.

Ренн приготувався допомагати йому.

Гунвальд Ларсон ледь пригнувся, виставивши ліве плече, – живий таран сто вісім кілограмів завважки і сто дев'яносто два сантиметри заввишки.

Певне, коли вже до такого дійшлося, Кольберг також налаштувався допомагати.

Того, що сталося далі, ніхто не міг передбачити.

Гунвальд Ларсон з усієї сили штовхнув двері, і вони подалися так легко, ніби їх зовсім не було.

Не зустрівши ніякого опору, він улетів до кімнати, мов повалений ураганом підіймальний кран, і головою вгатився в підвіконня з протилежного боку від дверей. Силою інерції його могутній тулуб описав дугу, і таку невдалу, що витиснув задом шибки й вивалився надвір у хмарі дрібніших і більших скалок. Аж останньої миті Гунвальд Ларсон випустив пістолет і вхопився за раму. Так він повис на висоті п'ятого поверху, відчайдушно тримаючись за вікно правою рукою і ще правим коліном. З порізаної склом руки цебеніла кров, холоша на нозі також почала червоніти..