Текст книги "Замкнена кімната"

Автор книги: Пер Вале

Соавторы: Май Шеваль
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

XI

День заповідався теплий, і Мартін Бек витяг з шафи свій найлегший блакитний костюм. Він купив його місяць тому й одягав тільки один раз. Убираючи штани, він помітив на правій холоші велику шоколадну пляму, яка нагадала йому про те, що він тоді в товаристві двох Кольбергових дітей добре налягав на тістечка.

Мартін Бек скинув штани, пішов з ними до кухні, намочив у теплій воді край рушника й потер ним пляму, від чого вона ще більше розпливлася. Проте він терпляче тер її далі й думав, чого ж варте було їхнє подружжя з Інгою, коли йому тільки ось у таких випадках бракувало її. Кінець кінцем холоша стала вся мокра, зате пляма начебто майже зникла. Вій вирівняв кант великим, та вказівним пальцями й повісив штани на спинку стільця, щоб їх висушило сонце, яке струменіло крізь відчинене вікно.

Була ще тільки восьма, але він уже не спав кілька годин. Увечері він несподівано для себе заснув зарані й проспав спокійно, без жодних снів. Його перший робочий день після довгої перерви, властиво, не був дуже важкий, а однаково він утомився.

Мартін Бек відчинив холодильник, глянув на пакет молока, пачку масла та самітну банку пива й подумав, що ввечері дорогою додому треба буде чогось купити. Пива та йогурту. А може, перестати пити вранці йогурт? Надто він несмачний. Але тоді треба чимось замінити його на сніданок, адже лікар сказав, що йому необхідно набрати хоч ті кілограми, які він утратив, уже вийшовши з лікарні, а якби й кілька поверх них, то було б ще краще.

Задзвонив телефон.

Мартін Бек зачинив холодильник, підійшов до апарата й підняв трубку. Дзвонила Біргіт, медсестра з будинку для старих.

– Пані Бей погіршало, – сказала вона. – Вранці температура більше як тридцять дев'ять. Я вирішила, що вам треба про це знати.

– Звичайно. А вона тепер не спить?

– П'ять хвилин тому не спала. Але дуже квола.

– Я негайно їду, – сказав Мартін Бек.

– Нам довелось перевести її в таку палату, де зручніше за нею наглядати, – пояснила сестра. – Але ви спершу зайдіть у канцелярію.

Матері Мартіна Бека було вісімдесят два роки, і вже третій рік вона перебувала в клінічному відділі будинку для старих. Хвороба наступала поволі, спершу були тільки легенькі напади запаморочення, що дедалі частішали й важчали. Скінчилося це частковим паралічем, їй відібрало ноги, останній рік вона вже пересувалась лише в інвалідському кріслі, а від кінця квітня зовсім не вставала з ліжка.

Поки Мартін Бек сам одужував, він часто навідувався до матері, хоч йому боляче було дивитись, як вона поволі згасає, як роки й хвороба затуманюють їй розум. Останні кілька разів вона вважала його за свого чоловіка, Мартінового батька, який помер двадцять два роки тому.

Важко було дивитися й на те, яка вона самітна в своїй палаті, цілком відрізана від зовнішнього світу. До того, як почалися напади запаморочення, вона часто їздила у місто, ходила по крамницях і відвідувала тих небагатьох своїх приятелів, які ще були живі. Їздила також до Інги й Рольфа в Багармосен або до онуки Інгрід, яка жила окремо в Стокеунді. Звичайно, в будинку для старих ще й до хвороби їй часом бувало сумно, гнітила самота, але поки вона мала можливість вибиратися звідти й не бачити навколо себе лише хворих і старих, вона трималась бадьоро. Читала весь час газети, дивилась телевізор, слухала радіо й іноді ходила на концерти чи в кіно. Її цікавило все, що відбувалося на світі.

Вимушена ізоляція дуже швидко відбилась на психіці.

Мартін Бек був свідком її отупіння, збайдужіння до життя поза стінами своєї палати і, врешті, цілковитої втрати зв'язку з реальним і теперішнім.

Наче спрацював якийсь захисний механізм: не знаходячи нічого радісного в теперішньому, її свідомість цілком переключилася на минуле.

Ще коли мати сиділа в кріслі й раділа з приходу сина, його поймав жах на думку, як протікають її дні.

О сьомій ранку її вмивали, одягали, садовили в крісло й давали сніданок. Потім вона сиділа в кімнаті сама, радіо вже не слухала, бо почала недочувати, читання було для неї надто великим напруженням, а кволі пальці не мали сили нічого вишивати. О дванадцятій їй приносили обід, а о третій, коли в санітарок кінчався робочий день, вони роздягали її і клали в ліжко. Потім була легка вечеря, та мати не мала апетиту й не все з'їдала. Якось вона сказала йому, що персонал сварить її за це, але, мовляв, нічого страшного, принаймні хтось приходить і розмовляє з нею.

Мартін Бек знав, що в будинку для старих не вистачає обслуги, а найважче знайти медсестер і санітарок у клінічне відділення. Знав також, що люди там ласкаві, уважні до старих і роблять усе можливе, хоч платня в них низька, а години праці незручні. Він багато думав про те, як би полегшити матері життя, щоб воно було не таке одноманітне й сіре. Може, перевести її в якусь приватну лікарню, де б їй приділяли більше уваги? Але скоро переконався, що їй там навряд чи буде краще, тут її добре доглядають, і єдина полегкість, яку він може дати матері, – частіше відвідувати її. Зважуючи всі можливості поліпшення умов материного життя, він дійшов висновку, що багатьом старим куди гірше.

Тяжко постарітись бідним, самітним, без засобів існування й можливості давати собі раду. Після довгого трудового життя раптом утратити людську гідність, бути приреченим нидіти в притулку разом із такими самими відштовхнутими, нещасними старими.

Власне, ті заклади вже не називають притулками для старих. Тепер на них кажуть «будинки пенсіонерів» або навіть «готелі для пенсіонерів», щоб приховати ту істину, що насправді більшість старих опиняються там не з своєї волі, а з присуду так званого суспільства добробуту, якому вони муляють.

Сувора, невблаганна доля чекає тебе на старість. Стаєш спрацьованим коліщатком суспільної машини, яке викидають на сміття.

Мартін Бек бачив, що все ж таки його матері краще, ніж більшості хворих. Вона заощаджувала гроші, щоб на старість нікого не обтяжувати. І хоч інфляція знецінила гроші, однаково на свої заощадження вона мала лікарський догляд, пристойний харч і велику ясну палату, обставлену звичними їй речами. Усе це вона ще могла оплачувати.

Штани швидко висохли на сонці, і плями було майже не видно. Мартін Бек одягнувся й замовив таксі.

Будинок для старих стояв у великому, добре доглянутому парку з високими деревами й тінистими прохолодними стежками між грядками квіток та зеленими моріжками. До хвороби мати любила прогулюватися тут з Мартіном, тримаючи його під руку.

Мартін Бек пішов просто в канцелярію, але там нікого не було. В коридорі він зустрів жінку, що несла тацю з термосами. Він спитав, де знайти сестру Біргіт, і вона відповіла зі співучим фінським акцентом, що сестра Біргіт зараз у пацієнтки. Тоді він спитав, куди перевели пані Бек: Жінка кивнула головою на двері в глибині коридора й понесла далі свої термоси.

Мартін Бек обережно відчинив двері. Кімната була менша за ту, в якій мати мешкала досі, і більше скидалася на палату. Усе тут було біле, крім тюльпанів, які він приніс матері два дні тому і які тепер стояли на столику біля вікна.

Мати лежала в ліжку, втупившись у стелю очима, що з кожними відвідинами здавалися йому все більшими. Висхлі пальці м'яли ковдру. Він зупинився коло ліжка, взяв її худу руку, і вона поволі звернула на нього очі.

– Приїхав, у таку далечінь, – ледь, чутно прошепотіла вона.

– Не втомлюйте себе розмовою, мамо, – відповів Мартін Бек, сідаючи на стілець коло неї.

На її маленькому втомленому обличчі гарячково блищали очі.

– Як ви себе почуваєте? – спитав він.

Вона довго мовчки дивилась на нього, кілька разів кліпнувши очима, так повільно, наче повіки в неї страшенно обважніли.

– Мені холодно, – нарешті прошепотіла вона.

Мартін Бек оглянувся по кімнаті. На стільчику в ногах діжка лежала ще одна ковдра, і він накрив нею матір.

– Дякую, любий, – мовила вона.

Він знов сів біля неї. Не знаючи, що йому казати, він лише тримав її вузеньку холодну руку в своїй долоні.

У горлі в неї щось ледь похрипувало. Та потім віддих став спокійніший, і вона заплющила очі.

Він і далі непорушно сидів біля неї. Навколо було тихо, тільки дрозд співав за вікном.

Нарешті він обережно випустив материну руку в підвівся. Тоді погладив її суху гарячу щоку.

Коли він ступив до дверей, усе ще не зводячи з матері погляду, вона розплющила очі й подивилась на нього.

– Надягни синю шапочку, надворі холодно, – сказала вона і знов заплющила очі.

Він ще трохи постояв, тоді нахилився, поцілував її в холодне чоло і вийшов.

XII

Кеннет Квастму, один із поліцаїв, що виважували двері у квартирі Сверда, й сьогодні пішов до суду складати свідчення. Мартін Бек ще застав його в коридорі, і той, перш ніж піти в залу, встиг відповісти на два важливих запитання.

Вийшовши з. будинку суду, Мартін Бек подався на квартиру Сверда. Йти було недалеко, всього два квартали. Дорогою він поминув два великі будівельні майданчики. Біля південного крила поліційного управління прокладали нову лінію метро, а далі на цій вулиці зносили пагорок і копали яму на підвалини нового будинку поліції, куди мав перебратися і Мартін Бек. Тут висаджували в повітря камені, бурили, і Мартін Бек був радий, що його кабінет міститься на Веетерберзі. Гудіння машин на Седертельєвеген здавалося легеньким шурхотом у порівнянні з гуркотінням пневматичних свердел, екскаваторів і вантажних машин.

Двері до квартири на третьому поверсі були вже полагоджені й запечатані. Мартін Бек зламав печатку й зайшов досередини.

Вікно на вулицю було зачинене, і він зразу відчув слабкий трупний дух, що пристав до стін і вбогих меблів.

Він підійшов до вікна й почав пильно вивчати його. Воно було давньої конструкції, відчинялось назовні, а замикалося рухомими, насадженими на металевий прут, що йшов уздовж однієї половинки вікна, круглими гачками, які зачіплялися за шпеники на підвіконні. Гачки виявились цілими вгорі й унизу, але нижнього шпеника не було. Фарба облупилась, рама й підвіконня внизу потріскалися, мабуть, крізь щілини дув вітер і проходила волога.

Мартін Бек спустив стару вилинялу синю завісу. Потім відступив до дверей і звідти подивився на кімнату. Якщо вірити Квастму, то такий вигляд мала ця кімната, коли до неї зайшли патрульні. Він знов повернувся до вікна, легенько смикнув за шнурок, і завіса, зашурхотівши, згорнулася. Після цього він відчинив вікно й виглянув надвір.

Праворуч був той будівельний майданчик, на якому стояв такий гуркіт, а за ним, крім інших, виднілися вікна кримінального відділу управління поліції, що виходили на Кунгсгольмсгатан. Ліворуч він побачив частину Бергсгатан аж до пожежної станції і коротенький провулок, що сполучав її з Гантверкаргатан. Мартін Бек вирішив пройтися тим провулком, коли закінчить оглядати помешкання. Він не міг пригадати, як зветься провулок і чи він коли вже ходив ним.

Навпроти вікна простягався Крунуберзький парк, насаджений, як і багато інших стокгольмських парків, на природній височині. Коли Мартін Бек працював у Крістінеберзькому районі міста, він часто ходив через цей парк від кам'яних сходів на розі Пульгемсгатан до старого єврейського кладовища з протилежного боку. Часом він спинявся на самій горі, сідав на лавку під липами й викурював сигарету.

Йому захотілось курити, і він сягнув до кишені, хоч знав, що там немає сигарет. Він покірно зітхнув і подумав, що можна приглушити це бажання жувальною гумкою або м'ятними цукерками. А може, жувати зубочистку, як Монсон у Мальме?

Він зайшов до кухні. Вікно там ще дужче потріскалося, ніж у кімнаті, але щілини були позатикувані ватою і позаліплювані стяжками паперу.

Усе в цій квартирі було занедбане – шпалери, вікна, двері й нечисленні меблі. Мартін Бек з тяжким серцем оглядав це тісне житло. Він перевірив усі шухляди й шафу. В них було небагато речей, тільки найнеобхідніше.

Він вийшов у тісний коридор і відчинив двері в туалет. Ні ванни, ні душу в квартирі не було.

Потім він оглянув двері й побачив, що всі перераховані в протоколі замки й засуви справді існували. І справді були замкнені, коли їх нарешті зламали, або, мовою поліцій-них документів, усунули.

Диво, та й годі. Двері, обоє вікон були замкнені. Квастму казав, що у квартирі не було ніякої зброї, коли вони з Крістіансоном зайшли туди. Крім того, квартира весь час була під наглядом, отже, ніхто не міг сюди зайти і щось забрати.

Мартін Бек ще раз оглянув кімнату від дверей. Навпроти стояло ліжко, а біля нього – полиця. Зверху на полиці – лампа з жовтим гофрованим абажуром, стара попільничка із зеленого скла й велика коробка сірників, а всередині кілька порваних журналів і три книжки. Біля стіни праворуч – стілець, оббитий матерією в зелену й білу смужку, весь у плямах, ліворуч – пофарбований у брунатний колір стіл і такий самий ослін. На підлозі – електрокамін, від якого до розетки тягся чорний шнур. Камін вимкнений. Був тут іще килимок, але його відвезено в лабораторію. Серед інших плям на ньому помічено три криваві, і група крові була та сама, що в Сверда.

У вбудованій у стіну шафі валялися брудна фланелева сорочка непевного кольору, три брудних шкарпетки, на вішалці висів майже новий попліновий плащ, а просто на гачках – плетений джемпер, сіра спідня сорочка з довгими рукавами й сірі фланелеві штани. Кишені штанів були порожні.

І це все.

Лікар-експерт беззастережно відкидала версію, що Сверд був поранений десь-інде, потім зайшов до квартири, замкнув двері на всі замки, ліг і помер. І хоч Мартін Бек не був фахівцем у медицині, досвід підказував йому, що вона не помилялася.

Як же все-таки це сталося?

Як Сверда застрілено, коли в квартирі, крім нього, нікого не було, а сам він не міг застрілитись?

Коли Мартін Бек тільки почав ознайомлюватися з цією справою, він вважав, що ця містифікація – наслідок чиєїсь несумлінної роботи, але-тепер почав схилятись до думки, що в кімнаті справді не було ніякої зброї і що Сверд сам замкнув двері й вікна. Як же тоді пояснити його, смерть?

Він знов пройшовся по квартирі, ще уважніше до всього придивляючись, але не помітив нічого, що могло б йому пояснити цю загадку. Нарешті він вирішив піти й побалакати з іншими мешканцями будинку.

Згаявши ще три чверті години, він вийшов на вулицю ні з чим. Колишній працівник складу, шістдесятидвохрічний Карл Сверд, видно, був дуже відлюдькуватий. Більшість мешканців навіть не знали про його існування, хоч оселився він тут три місяці тому. До нього ніхто не приходив, і сам він ні з ким із сусідів ніколи не розмовляв. Ніхто ніколи не бачив його п'яним, і в його квартирі завжди було тихо.

Мартін Бек вийшов з будинку й зупинився. Навпроти на пагорку був парк, зелений і прохолодний. Може, піти посидіти під липами? Але він згадав, що хотів оглянути провулок.

Улуф-Єдінгсгатан.

Колись давно він десь читав, що у вісімнадцятому сторіччі в Кунгсгольмській школі був учитель на прізвище Улуф Єдінг. Чи не в тій школі, що й тепер є на Гантверкаргатан?

Сходячи вниз у напрямку Пульмсгатан, він помітив тютюнову крамничку, зайшов у неї і купив пачку сигарет з фільтром.

Уже йдучи в бік Куягсгольмсгатая, він витяг сигарету й закурив. Огидний смак. Він думав яро Карла Едвіна Сверда й почував себе розгубленим і нещасним.

XIII

У вівторок, коли на аеродромі Арланда сів літак із Амстердама, в залі для прибулих на Вернера Руса чекали два агенти в цивільному. Їм дано інструкцію діяти тактовно, не привертаючи до себе-нічиєї уваги, і, коли нарешті на полі аеродрому з'явився буфетник у товаристві стюардеси, вони відступили від дверей у глиб зали.

Вернер Рус відразу помітив їх і чи впізнав, чи просто відчув у них поліцаїв, але відразу зметикував, що вони з'явилися по його душу. Він зупинився, сказав кілька слів стюардесі, вона кивнула головок попрощалася і зникла за скляними дверима.

A Вернер Рус твердим кроком попростував до агентів.

Він був високий, широкоплечий і засмаглий, вбраний у синю уніформу. В одній руді він тримав кашкет, а в другій – чорну шкіряну сумку з широким пояском. Русявий чуб, довгі бакени, на лоб спадає розпушене пасмо, густі кущуваті брови насуплені. Він випнув уперед підборіддя й подивився на них холодними блакитними очима.

– Чого це мене вшановано такою парадною зустріччю? – спитав він.

– Прокурор Ульсон хоче трохи побалакати з вами, тож будьте ласкаві піти з нами на Кунгсгольмсгатан, – сказав один з агентів.

– Він що, збожеволів? – обурився Рус. – Я був у нього два тижні тому і більше, як тоді, сьогодні не знаю.

– Ну, ну, – мовив старший з агентів, – ви самі це йому скажете, а ми тільки маємо виконати наказ.

Рус сердито повів плечима й рушив до виходу. Коли вони підійшли до машини, він сказав:

– Але спершу повезіть мене додому в Мерсту, щоб я переодягся. Адресу ви знаєте.

Він невдоволено гепнувся на заднє сидіння й схрестив на грудях руки. Молодший з агентів, що вів машину, обурився, мовляв, він не таксист, але колега спинив його і пояснив, куди їхати.

Вони пішли з Русом до його квартири й почекали в передпокої, поки він поміняв уніформу на світло-сірі штани, спортивну сорочку й замшеву куртку.

Потім вони відвезли його в управління поліції на Кунгсгольмсгатан і провели до кабінету, де на нього чекав Бульдозер Ульсон.

Коли двері відчинилися, Бульдозер схопився з місця, помахом руки відпустив агентів і підсунув Вернерові Русу стілець. Тоді сів сам до письмового столу й радісно вигукнув:

– Хто б подумав, пане Рус, що ми так скоро знов побачимось!

– Хто, як не ви, – відповів Рус. – У кожному разі, не я. Мені хотілося б знати, навіщо я вам цього разу здався?

– Годі вам, чого так офіційно, пане Рус. Даймо, що я хочу розпитати вас про дещо. А там побачимо.

– Я вважаю, що вашим підлеглим не конче було брати мене з роботи. А що коли мені знов треба йти в рейс? Я зовсім не маю бажання втрачати місце через те, що вам заманулося потеревенити зі мною.

– Та що ви, що ви! Я добре знаю, що у вас буде дві доби вільні, правда? Отже, ми маємо досить часу, нічого страшного не сталося, – лагідно мовив Бульдозер.

– Ви не маєте права тримати мене тут більше, як шість годин, – сказав Вернер Рус і поглянув на годинника.

– Дванадцять годин, пане Рус. Можна й більше, якщо треба.

– У такому разі не могли б ви, пане прокуроре, сказати, в чому мене підозрюють? – зухвало спитав Вернер Рус.

Бульдозер простяг йому дешеві сигарети, але Рус зневажливо похитав головою і витяг з кишені пачку «Бенсон енд Генджез». Прикуривши від позолоченої запальнички «Дангіл», він почекав, поки Бульдозер Ульсон черкнув сірником і запалив свою сигарету з фільтром.

– А хіба я сказав, що підозрюю вас у чомусь? – мовив Бульдозер, підсовуючи Русові попільничку. – Просто нам треба побалакати про пограбування у п'ятницю.

– Яке пограбування? – не зрозумів Вернер Рус.

– Пограбування банку на Горнсгатан. Вдалий наскок, дев'яносто тисяч, нічогенькі гроші, тільки не пощастило клієнтові того банку, якого при цьому вбили, – сухо сказав Бульдозер Ульсон.

Вернер Рус вражено витріщив на нього очі й похитав головою.

– Щось ви не туди гнете, – сказав він. – Кажете, в п'ятницю?

– Саме так, – відповів Бульдозер. – Ви, звичайно, того дня були у від'їзді. Чи, пак, у рейсі. І куди ж ми залетіли в п'ятницю?

Бульдозер Ульсон відкинувся на спинку стільця, самовдоволено дивлячись на Руса.

– Куди ви залетіли, не знаю, а я в п'ятницю був у Лісабоні. Можете перевірити в авіакомпанії. За розкладом посадка в Лісабоні о чотирнадцятій сорок, а ми на десять хвилин запізнилися. В суботу вранці о дев'ятій десять вилетіли і сіли в Арланді о п'ятнадцятій тридцять. Я обідав і ночував у готелі «Тіволі», що також можна перевірити.

Вернер Рус теж відкинувся на спинку стільця і переможно глянув на Бульдозера, який аж сяяв з радощів.

– Чудово, – сказав він. – Прекрасне алібі, пане Рус. – Він рвучко подався вперед, зім'яв сигарету в попільничці й повів далі:– Але панове Мальмстрем і Мурен не були в Лісабоні, правда?

– Якого біса їм робити в Лісабоні? Зрештою, не моя справа стежити за Мальмстремом і Муреном.

– Не ваша, пане Рус?

– Не моя, я вже не раз казав вам. А щодо того випадку в п'ятницю, то я останніми днями не читав шведських газет, отже, не знаю ні про які грабунки.

– Тоді дозвольте поінформувати вас, що пограбування вчинила перед самим закриттям банку перевдягнена жінкою особа, забрала дев'яносто тисяч асигнаціями, застрілила клієнта того банку, а потім утекла в машині марки «рено». Гадаю, ви розумієте, що вбивство – це вже інша стаття, пане Рус?

– Я не розумію іншого: який це має стосунок до мене? – роздратовано спитав Рус.

– Коли ви востаннє зустрічалися зі своїми приятелями Мальмстремом і Муреном? – спитав Бульдозер.

– Я сказав вам про це минулого разу. Відтоді я їх не зустрічав.

– І ви не знаєте, де вони?

– Ні, я знаю тільки те, що ви мені про них сказали. Я їх не бачив відтоді, як вони потрапили в Кумлу.

Бульдозер пильно глянув на свого співрозмовника. Потім щось записав у блокноті на столі, згорнув його й підвівся.

– Що ж, – байдужим голосом сказав він, – це неважко перевірити.

Він подався до вікна й спустив жалюзі, щоб захиститись від післяобіднього сонця, що заливало кімнату.

Вернер Рус почекав, поки він знов сяде за стіл, тоді сказав:

– Одне в мене не викликає сумніву: Мальмстрем і Мурен непричетні до цього пограбування. Вони, не такі дурні, щоб стріляти в людей.

– Так, можна погодитися з тим, що Мальмстрем і Мурен не стрілятимуть у людину, але це не виключає їхньої причетності до злочину. Наприклад, вони сиділи в машині й чекали. Що ви на це скажете?

Рус здвигнув плечима, дивлячись униз так, що підборіддя його сховалося в комір.

– Цілком можливо, що в них був, спільник або спільниця, – захоплено пояснив свою думку Бульдозер. – Такий варіант також треба враховувати. Коли я не помиляюся, в останній крадіжці, на якій вони попалися, з ними була Мальмстремова приятелька. – Він ляснув пальцями й додав: – Ага, Гунілла Бергстрем. І схопила за це півтора року, тож ми знаємо, де вона.

Рус зиркнув на нього з-під лоба.

– Авжеж, вона ще не втекла, – патетично вигукнув Бульдозер. – Але, крім неї, на світі є й інші дівчата, а ті панове, видно, не проти жіночої допомоги. Чи як ви гадаєте, пане Рус?

Вернер Рус знову здвигнув плечима й підвів голову. – . А нащо мені гадати? – мовив він. – Все це мене не стосується.

– Звичайно, ні, – погодився Бульдозер.

Він задумливо подивився на свого співрозмовника. Потім нахилився вперед, поклав руки на стіл і повів далі:

– Отже, ви запевняєте, що за останні півроку не зустрічалися з Мальмстремом та Муреном і нічого про них не чули?

– Так, запевняю, – відповів Вернер Рус. – І ще раз кажу, що не відповідаю за них. Ми знайомі ще зі школи, цього я ніколи не заперечував, Того, що ми зустрічалися потім, я також ніколи не приховував. Але це не означає, що ми нерозлучні друзі і вони втаємничують мене в свої намірів. Я дужче, ніж будь-хто, шкодую, що вони ступили на слизьку стежку. До теперішніх їхніх злочинів я аж ніяк не причетний, але, як я вже казав, з радістю допоміг би їм знов стати на праведний шлях. Але я з ними хтозна-відколи не бачився.

– Гадаю, пане Рус, – ви добре розумієте, що ці ваші слова можуть кинути на вас тінь підозри, коли виявиться, що ви все-таки спілкувалися з ними.

– Ні, не розумію.

Бульдозер приязно всміхнувся йому.

– Та невже? – Він ляснув долонями по столу й підвівся. – Вибачте, але мені треба владнати одну справу. Доведеться урвати на кілька хвилин нашу розмову.

Бульдозер швидко рушив до дверей, та-на порозі раптом обернувся й пильно поглянув на Вернера Руса. Той був замислений і, видно, чимось заклопотаний. Бульдозер задоволено потер руки і квапливо подався коридором.

Коли двері за ним зачинились, Вернер Рус устав, підійшов до вікна й виглянув крізь щілини жалюзі на вулицю. Він трохи постояв, стиха насвистуючи, тоді позирнув на годинника, насупив брови, швидко вернувся до столу й сів у Бульдозерове крісло. Потім підсунув до себе телефонний апарат і з'єднався з містом. Він набрав номер і, поки чекав на відповідь, заходився по черзі висувати шухляди й дивитися, що в них є. Нарешті в трубці озвався голос..

– Привіт, маленька, це я. Слухай, може, зустрінемось трохи пізніше? Мені треба побалакати тут з одним чоловіком, на це піде години зо дві.

Він витяг з шухляди ручку з тавром «Належить державній установі» й поколупав нею у вільному вусі.

– Ну звичайно, а потім підемо кудись перекусити. Я голодний, як пес.

Він покрутив ручку в руках, кинув її назад і знов засунув шухляду.

– Ні, я не в шинку. Це щось ніби готель, але годують препогано, тож я потерплю до нашої зустрічі. Скажімо, о сьомій? Добре, отже, о сьомій я заїду по тебе. Бувай.

Він поклав трубку, засунув руки в кишені і, насвистуючи, почав ходити по кабінету.

Бульдозер тим часом завернув до Гунвальда Ларсона.

– У мене оце сидить Рус.

– Ну, то де він був у п'ятницю? В Куала-Лумпурі чи в Сінгапурі?

– У Лісабоні, – переможно відповів Бульдозер. – Чудова робота для гангстера. Завжди має прекрасне алібі, кожен позаздрить.

– А що він ще каже?

– Нічого. Вдає, що нічогісінько не знає. Про напад на банк навіть не чув, Мальмстрема й Мурена не бачив хто-зна-відколи. Він слизький, мов вугор, хитрий, мов лис, і бреше, мов собака.

– Одне слово, цілий звіринець, – мовив Гунвальд Ларсон. – І що ти думаєш з ним зробити?

Бульдозер сів навпроти Ларсона й відповів:

– Думаю відпустити його. І влаштувати нагляд. У тебе є хтось, кого Рус не знає?

– І доки треба наглядати? Якщо до Гонолулу, то я залюбки сам візьмуся.

– Ні, я не жартую, – мовив Бульдозер.

Гунвальд Ларсон зітхнув.

– Спробую знайти когось, – відповів він. – А коли треба починати?

– Зараз, – сказав Бульдозер. – Я вернуся й відпущу його. Він до полудня в четвер не працює і за цей час виведе нас на Мальмстрема й Мурена, тільки необхідно весь час стежити за ним.

– До полудня в четвер, – прикинув Гунвальд Ларсон. – Тоді треба принаймні двох, щоб змінювали один одного.

– Але щоб то були надійні люди, – наголосив Бульдозер. – Коли Рус хоч щось запідозрить, усе пропало.

– Дай мені чверть години, – сказав Гунвальд Ларсон. – Як я подзвоню тобі, то це означатиме, що в мене є вже людина.

Через двадцять хвилин, коли Вернер Рус сів у таксі на Кунгсгольмсгатан, крізь вітрове скло сірого «вольво» за ним уже стежив інспектор Рюне Ек.

Рюне Ек, опасистий, сивий п'ятдесятирічний чоловік в окулярах, мав виразку шлунка, і лікар саме призначив йому сувору дієту. Тому він не вельми весело провів чотири години біля окремого столика в кав'ярні «Оперна», поки Вернер Рус та його руда приятелька смачно їли й пили біля столика на веранді.

Цілу ніч, довгу літню ніч з вівторка на середу, Ек просидів у гаю на березі озера Меларен, милуючись крадькома голими грудьми рудої, що біліли серед прозорих хвиль, а тим часом навколо неї плавав, мов Тарзан, Вернер Рус.

Потім, коли ранкове сонце залило рожевим світлом верхівки дерев, Ек засів уже в кущах перед одноповерховою віллою в дачному селищі Гесельбю. Переконавшись, що пара в будинку сама, до того ж міцно заснула після купання, він повернувся до машини і наступні півгодини витягав з волосся й одягу кліщів.

Коли ще через годину його змінили, Вернер Рус і досі перебував у віллі. З усього було видно, що він не квапився вирватися з обіймів рудої красуні й зустрітися зі своїми друзями Мальмстремом та Муреном.