Текст книги "Замкнена кімната"

Автор книги: Пер Вале

Соавторы: Май Шеваль
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

VII

Мартін Бек знову удався до телефону.

Він хотів розшукати поліцаїв з патрульної машини, яка приїздила на Бергсгатан, але жоден із них тепер не чергував. Йому довелось дзвонити в кілька місць, поки він з'ясував, що один із них пішов у відпустку, а другого викликали до суду свідком у якійсь справі.

Гунвальд Ларсон десь засідав, а Ейнар Ренн пішов кудись у службових справах.

Нарешті йому пощастило зв'язатись із службовцем, що переслав папери з дільниці до міської кримінальної поліції. Переслав він їх аж у понеділок, двадцять сьомого, тож Мартінові Беку здалось не зайвим запитати:

– Це правда, що висновок медичної експертизи прийшов до вас ще в середу?

У голосі службовця почулася непевність.

– Щиро казати, я добре не знаю. В кожному разі, я прочитав його аж, у п'ятницю.

Мартін Бек помовчав. Вія чекав якогось пояснення.

– У нашій дільниці тепер тільки половина людей, – повів той далі. – Ми насилу встигаємо зробити найневідкладніше. А папери накопичуються. З кожним днем їх стає все більше й більше.

– Отже, до п'ятниці ніхто не читав висновку?

– Чому ж, читав начальник оперативного відділу. І в п'ятницю вранці спитав мене, в кого пістолет.

– Який пістолет?

– Той, що ним Сверд застрілився. Я не бачив ніякого пістолета, але гадаю, що його знайшов котрийсь із поліцаїв, які приїхали на виклик.

– Переді мною лежить їхній рапорт, – сказав Мартін Бек. – Якби вони знайшли зброю, то повинні були б написати про це в рапорті.

– Я не бачу ніяких помилок у діях нашого патруля, – почав захищатися службовець.

Боронить своїх людей, і не важко зрозуміти чому. Останнім часом поліцію критикують дедалі гостріше, стосунки з населенням погіршились, а навантаження майже подвоїлось. Через це люди масово звільняються з поліції, і, на жаль, кидають роботу, як правило, найкращі. Хоч у країні. зростає безробіття, добру заміну знайти важко. А тим, що залишились, треба триматися разом і боронити один одного.

– Може, й так, – погодився Мартін Бек.

– Хлопці зробили все, що належало. Зламавши двері і знайшовши в квартирі труп, вони викликали слідчого.

– Того Густавсона?

– Так. Він з кримінальної поліції. Це його справа робити висновки й називати в рапорті все, що, крім трупа, було помічене. Я вирішив, що вони звернули його увагу на пістолет і він забрав його.

– А потім не згадав про нього в рапорті?

– Таке часом буває, – сухо відповів службовець.

– Ось що, схоже, що в кімнаті зовсім не було зброї.

– Так, схоже, але я довідався про це аж у понеділок, коли розмовляв з Крістіансоном і Квастму. І відразу переслав усі папери на Кунгсгольмсгатан.

Та поліційна дільниця і будинок кримінальної поліції містилися в одному кварталі, і Мартін Бек дозволив собі зауважити:

– Це не так уже й далеко.

– Ми тут не допустилися ніякої помилки, – заперечив службовець.

– Мене, власне, більше цікавить, що сталося з Свердом, аніж те, хто зробив яку помилку.

– Навіть якщо хтось і допустився помилок, то принаймні не служба охорони громадського порядку.

М'яко кажучи, натяк був прозорий, і Мартін Бек вирішив за краще скінчити розмову.

– Дякую за допомогу, – сказав він. – До побачення. Наступним на проводі в нього опинився слідчий Густавсон, який справляв враження страшенно замороченого.

– Ага, та справа, – згадав він. – Так, незрозуміла історія. Але я вважаю, що таке буває.

– Що саме?

– Незрозумілі історії, загадки, яких просто не можна відгадати. Відразу видно, що дарма братися за них, краще відразу махнути рукою.

– Будьте такі ласкаві й прийдіть сюди, – сказав Мартін Бек.

– Зараз? На Вестбергу?

– Авжеж.

– На жаль, це неможливо.

– Справді? – Мартін Бек глянув на годинник. – Скажімо, о пів на четверту.

– Але я просто не…

– О пів на четверту, – ще раз сказав Мартін Бек і поклав трубку.

Він підвівся й почав ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.

Гарний початок, нічого не скажеш. Так воно здебільшого й буває останні п'ять років, усе частіше доводиться найперше з'ясовувати, як діяла поліція. І не раз виходить, що зробити. це важче, ніж розслідувати саму справу.

Альдор Густавсон з'явився о п'ятій хвилині на п'яту.

Його прізвище нічого не казало Мартінові Беку, але обличчя було знайоме. Худорлявий брюнет років тридцяти, розхристаний і зухвалий.

Мартін Бек згадав, що інколи бачив його в кімнаті чергових стокгольмської кримінальної поліції та в інших, не таких почесних місцях.

– Сідайте, будь ласка.

Густавсон умостився в найзручніше крісло, закинув ногу на ногу й витяг сигару. Тоді запалив її і сказав:

– Марудна історія, правда? Ну, які будуть запитання?

Мартін Бек хвилину помовчав, крутячи між пальцями кулькову ручку. Тоді спитав:

– Коли ви прибули на Бергсгатан?

– Увечері, десь близько десятої.

– І що ви там побачили?

– Страхіття. Великі білі хробаки. Нестерпний сморід. Один поліцай виблював у передпокої.

– Де були патрульні?

– Один вартував біля дверей, а другий сидів унизу в машині.

– Вони весь час охороняли двері?

– Казали, що весь час.

– А що ви… що ти зробив?

– Ясно що – зайшов і поглянув. Жахлива, скажу вам, картина. Але треба було глянути, ану ж якийсь злочин.

– Але ти зробив інший висновок?

– Авжеж. Усе видно як на долоні. Двері були замкнені зсередини на три чи на чотири різних замки. Хлопці насилу їх зламали. І вікно взяте на защіпку, й завіса спушена.

– Вікно у залі було взяте на защіпку?

– Ні. Вони як зайшли, то відразу його відчинили. А то там не можна було б устояти без протигаза.

– Скільки ти там пробув?

– Недовго. Лише доти, доки переконався, що кримінальній поліції там нема чого робити. Це ж було або самогубство, або природна смерть, то хай собі нею займається відділ громадського порядку.

Мартін Бек погортав папери.

– Я не бачу опису вилучених речей.

– Справді? Виходить, забули. А з другого боку, що там було вилучати? Самий мотлох. Стіл, стілець, ліжко та ще в кухні різний непотріб.

– Але ти оглянув усе?

– Аякже. Все добре оглянув, перше ніж дав дозвіл.

– На що?

– Як на що? Не розумію.

– На що ти дав дозвіл?

– Забрати тіло, а на що ж. Адже треба було зробити експертизу. Навіть якщо це самогубство, треба зробити розтин, такий порядок.

– Ти можеш підсумувати свої спостереження?

– Аякже. Що тут підсумовувати. Тіло лежало приблизно за три метри від вікна.

– Приблизно?

– Так, я не взяв із собою рулетки. Видно було, що старий пролежав місяців два, одне слово, геть розклався. В кімнаті було два стільці, стіл і ліжко.

– Два стільці?

– Так.

– Ти тільки-но казав, що один.

– Справді? Ні, мабуть, таки два. Ще там була поличка зі старими газетами й книжками. А в кухні дві-три каструлі, кавник і таке інше.

– Що інше?

– Консервний ключ, ножі, виделки, відро на сміття.

– Так. А на підлозі щось лежало?

– Нічогісінько, крім трупа, звичайно. Я питав патрульних, але й вони сказали, що нічого не знайшли.

– У квартиру ще хтось заходив?

– Ні. Я питав поліцаїв, і вони сказали, що ніхто не заходив. Ніхто, крім мене і їх двох. Потім приїхали хлопці з фургоном і забрали труп у поліетиленовому мішку.

– І вже встановлено, від чого Сверд помер.

– Ну певне. Застрілився. Диво, та й годі. Куди ж він дів пукавку?

– У тебе є якесь більш-менш переконливе пояснення цьому?

– Ніякісінького. Ідіотський випадок. Загадка, якої не можна відгадати, я вже казав. Рідко, але й таке буває, хіба ні?

– А поліцаї що казали?

– Нічого. Тільки, що знайшли мертвого і що все було замкнене зсередини. Якби там була пукавка, то невже б ми її не знайшли. Та й де їй лежати, як не поряд із мерцем.

– Ти з'ясував, хто був покійний?

– Аякже. Прізвище його Сверд, так було написано на дверях. І зразу видно, що він за один.

– І що, ж він за один?

– Покидьок. Мабуть, звичайний алкоголік. Такі саме найчастіше і накладають на себе руки, чи напиваються до смерті, чи вмирають від інфаркту абощо.

– А чогось істотнішого ти не можеш додати?

– Ні. Випадок дивний, я вже казав. Просто загадка. Я певен, що тут і ти не даси собі ради. Та й, зрештою, є справи важливіші.

– Можливо.

– Далебі є. Можна мені вшиватись?

– Постривай, – відповів Мартін Бек.

– Я сказав усе, – мовив Альдор Густавсон і розчавив сигару в попільниці.

Мартін Бек підвівся й підійшов до вікна.

– Але я не все, – відповів він, стоячи спиною до відвідувача.

– А що таке?

– Зараз почуєш. Наприклад, ось що. Минулого тижня на ту квартиру їздив кримінальний експерт. Хоч більшість слідів стерті, проте він зразу помітив на килимку криваві плями, одну велику й дві малі. Ти бачив криваві плями?

– Ні. Та я їх і не шукав.

– Видно, що не шукав. А чого ж ти шукав?

– Нічого особливого. Адже все й так було ясно.

– Коли ти не помітив кривавих плям, то, мабуть, міг проглядіти й інше.

– У кожному разі, зброї там не було.

– Ти роздивився, як був одягнений покійник?

– Не зовсім. Але ж він уже майже зогнив. Певне, в якесь ганчір'я. До того ж я не бачу, щоб це мало якесь значення.

– Але ти зразу… визначив, що покійник був убогий і самітний. Не якась важлива особа.

– Авжеж. Коли скільки, як я, надивишся на всіляких алкоголіків та іншу голоту…

– То що?

– А те, що свою публіку я знаю.

Він, певне, навіть не здогадується, звідки походить цей вислів, подумав Мартін Бек. І вголос запитав:

– А коли б покійник посідав якесь вище становище, ти був би уважніший?

– Авжеж, тоді доводиться все враховувати. Адже й нам добре перепадає.

– Він оглянувся по кабінеті.

– Ви тут, може, й не знаєте про те, а в нас роботи по самі вуха. Не будеш бавитися в Шерлока Холмса щоразу, коли тобі трапиться мертвий волоцюга. Ти ще щось хочеш сказати?

– Так. Хочу наголосити, що ти вів цю справу вкрай недбало.

– Що?

Густавсон підвівся. Видно, він аж тепер похопився, що Мартін Бекгари своєму становищі міг добре зіпсувати йому кар'єру.

– Стривай, – промурмотів він, – це тільки тому, що я не помітив кривавих плям і не знайшов зброї, якої там не було?

– Ці недогляди ще не найгірше, – відповів Мартін Бек, – хоч їх також не можна вибачити. Але ти, наприклад, подзвонив судовому лікареві й дав їй вказівки, які; грунтувались на упереджених і хибних міркуваннях. Крім того, ти навіяв поліцаям думку, що це справа проста, мовляв, досить тобі ввійти до кімнати, скинути на неї оком, і. все стане зрозумілим. Ти сказав їм, що не треба викликати ніяких експертів, і звелів забрати тіло, навіть не подбавши, щоб були зроблені знімки.

– Господи боже, – сказав Густавсон, – таж старий наклав на себе руки.

Мартін Бек обернувся і мовчки глянув на нього.

– Ці… ці докори – офіційна догана?

– Так, сувора догана. До побачення.

– Стривай, нащо ж так відразу, я можу все виправити…

Мартін Бек похитав головою. Густавсон рушив до виходу. Він був занепокоєний, та не встигли зачинитись за ним двері, як Мартін Бек почув його слова:

– Старий чорт.

Звичайно, Альдорові Густавсону не місце в кримінальній поліції і взагалі в поліції. Він нездарний, зарозумілий, високої думки про себе, а сам нічого не тямить у своїй роботі.

Раніше в кримінальну поліцію набирали найкращих працівників. Та й тепер, певне, намагаються дотримуватись тієї самої засади. Якщо таку людяну порахували за гідну… посади криміналіста два роки тому, то що буде далі?

Гаразд, перший робочий день закінчився. Завтра він піде до тієї замкненої квартири і погляне сам на неї.

А що він робитиме ввечері? Щось попоїсть, потім посидить і погортає книжки, які, на його думку, треба прочитати. Потім лежатиме самітний у ліжку й чекатиме, коли до нього прийде сон.

У своїй власній замкненій кімнаті.

VIII

Ейнар Ренн любив свіже повітря, він і в поліцію пішов тему, що там доводиться багато рухатись і бувати надворі. Та роки й дедалі вище службове становище все більше прив'язували його до письмового столу, а на свіжому повітрі, якщо повітря в Стокгольмі можна назвати свіжим, він бував-рідше й рідше. Для нього стало життєвою потребою проводити щорічну відпустку у своїх рідних диких горах на півночі. Стокгольма він, властиво, не любив і вже в сорок п'ять років почав мріяти про те, як піде на пенсію і назавжди повернеться в Ар'єплуг.

– Наближалася чергова відпустка, і він побоювався, щоб його не попросили відкласти відпочинок, поки не буде розслідувана справа з пограбуванням банку.

І, щоб якось прискорити розслідування, він у понеділок увечері замість їхати додому у Велінгбю, де на нього чекала дружина, надумав податися в Сулентуну й побалакати з одним свідком.

Він не тільки добровільно викликався відвідати свідка, якого за всіма правилами можна було викликати до себе, але й так радо взявся за це, що Гунвальд Ларсон, не здогадуючись про його егоїстичні міркування, спитав, чи, він, бува, не посварився з Ундою.

– Так, не посварився, – відповів Ренн на свій особливий лад.

Ренн мав відвідати того тридцятидвохрічного робітника-металіста, який уже давав свідчення Гунвальдові Ларсону про те, що він бачив біля банку на Горнсгатан.

Звати його було Стен Шегрен, він жив самотою у типовому будиночку на Сонгарвеєн. Він саме поливав кущ троянд у квітнику біля будиночка, коли Ренн вийшов з машини. Відставивши лійку, він кинувся до хвіртки, відчинив її, витер руку об штани, перше ніж подати її, тоді рушив попереду на ґанок і притримав двері, щоб Ренн зайшов.

Будиночок був маленький, унизу – кухня, передпокій і всього лише одна кімната. Двері до неї були прочинені, і Ренн побачив там самі голі стіни. Господар перехопив його погляд.

– Я недавно розлучився з дружиною, – пояснив він. – Вона забрала частину меблів, тому тут не вельми затишно. Ходімо краще нагору.

Нагорі була досить велика кімната з каміном, перед яким стояв низенький білий столик і кілька різних крісел. Ренн сів, а господар стоячи спитав:

– Щось вип'єте? Я можу заварити кави, а ще в холодильнику, мабуть, є трохи пива.

– Дякую, – відповів Ренн, – я питиму те, що й ви.

– Тоді я принесу пиво, – сказав господар.

Він побіг сходами вниз і задзеленчав посудом у кухні.

Ренн озирнувся по кімнаті. Меблів виявилось небагато, зате була стереофонічна система й чимало книжок. У кошику біля каміна лежало повно газет і журналів: «Дагенс Нюгетер», «Ві», «Ню даг», «Металарбетарен».

Стен Шегрен повернувся зі склянками та двома баночками пива й поставив їх на білий столик. Він був худий жилавий чоловік із світлим, рудавим, густим волоссям, як відзначив Ренн, нормальної довжини. Обличчя в ластовинні, весела, відверта усмішка. Він відчинив баночки, налив пива в склянки, сів напроти Ренна, підняв свою склянку за його здоров'я й випив. Ренн ковтнув пива і сказав:

– Я хотів би почути, що ви бачили в п'ятницю на Горнсгатан. Найкраще не відкладати, поки згадка про це не надто потьмяніла.

«Здається, вийшло гладенько», – вдоволено подумав він. Господар кивнув головою і відставив склянку.

– Якби ж я був знав, що це пограбування і вбивство, то я докладніше приглянувся б і до тієї дівчини, й до хлопців у машині.

– У кожному, разі, ви поки що наш найкращий свідок, – заохотив його Ренн. – Отже, ви йшли повз банк. А в який бік?

– Я йшов від Слюссена в бік Рінгсвеєн. А та дівчина вискочила з-за моєї спини, турнула мене з поспіху й побігла далі.

– Ви могли б її описати?

– Боюся, що не дуже. Я бачив її тільки зі спини й на коротку мить збоку, як вона сідала в машину. Десь сантиметрів на десять нижча за мене. Мій зріст метр сімдесят вісім. Вік її важко визначити точно, але мені здається, що їй не менше як двадцять п'ять і не більше як тридцять п'ять, десь близько тридцяти років. Вбрана вона була в джинси, такі собі звичайні, сині, і в блакитну блузку чи сорочку навипуск. На взуття я не звернув уваги, але на голові в неї був капелюх, також із джинсової матерії, з широкими крисами. Коси в неї були русяві, рівні й до міри довгі, не такі, як тепер носять багато дівчат. Словом, середньої довжини. На плечі висіла сумка, зелена, американського військового фасону.

Господар витяг з нагрудної кишені спортивної сорочки пачку сигарет, простяг її Реннові, але той похитав головою і спитав:

– Ви не помітили, вона щось несла в руках?

Господар підвівся, узяв з каміна сірники й прикурив сигарету.

– Ні, я не певен. Але, може, й несла щось.

– А сама вона яка: худа чи гладка?

– Я сказав би, до міри. В кожному разі, не дуже худа, але й не гладка. Загалом нормальна.

– Отже, обличчя її ви не бачили?

– Бачив тільки на мить, коли вона сідала в машину. Але ж його трохи затуляв капелюх, а трохи великі темні окуляри.

– Ви б її впізнали, якби знов побачили?

– Мабуть, з обличчя ні. І, мабуть, не впізнав би, коли б побачив в іншому одязі, наприклад, у сукні.

Ренн задумливо ковтнув пива, потім спитав:

– Ви цілком певні, що то була жінка?

Господар вражено глянув на нього, насупився й нерішуче сказав:

– Ну, я вважав, що то жінка. Але тепер… тепер уже не певен. Просто з першого погляду я сприйняв її як дівчину, адже, як правило, завжди відчуваєш, чи перед тобою дівчина, чи хлопець, хоч би й на вигляд вони були однакові. Я вже не можу заприсягтися вам, що то дівчина, наприклад, я не помітив, які в неї були груди.

Він замовк, глянув на Ренна крізь тютюновий дим, тоді повів далі, ніби роздумуючи:

– Так, ваша правда. Чому неодмінно дівчина, міг бути й хлопець. Та й легше повірити в таке, я ще ніколи не чув, щоб дівчата грабували банк і вбивали людей.

– Отже, ви вважаєте, що то міг бути й хлопець? – спитав Ренн.

– Так, після того, як ви звернули мою увагу на це. Авжеж, то мав бути хлопець.

– Ну, а решта двоє? Ви можете їх описати? І машину?

Шегрен востаннє затягнувся сигаретою і кинув її в камін, де вже було чимало недокурків і обпалених сірників.

– Машина була «рено-шістнадцять», це я добре роздивився, – сказав він. – Світло-сіра чи бежева, не знаю, як називається колір, одне слово, майже біла. Цілого номера я не запам'ятав, але пригадую літеру «А» й дві трійки. Може, їх було й три, принаймні не менше, як дві, вони стояли поряд, десь посередині.

– Ви певні, що саме «А»? – спитав Ренн. – Може, «АА», або, наприклад, «АБ»?

– Ні, тільки «А», я добре пам'ятаю. В мене чудова зорова пам'ять.

– Це дуже добре, – сказав Ренн. – Якби в нас були всі такі очевидці.

– Атож. І am a camera. Ви читали? Ішервуда.

– Ні, – відповів Ренн.

Він не сказав, що бачив фільм із такою назвою. Пішов у кіно тільки задля своєї улюбленої акторки Джулії Гарріс, але нічого не знав про Ішервуда й про те, що фільм знятий за романом.

– Але фільм ви, звичайно, бачили? – повів далі господар. – Так завжди буває з добрими книжками, коли їх екранізують. Люди подивляться фільм і вже не хочуть братися до книжки. Та цей фільм класний, тільки назва безглузда: «Шалені ночі в Берліні». Правда?

– Авжеж. – Ренн був певен, що фільм називався «Я – фотоапарат». – Безглузда назва.

Почало смеркати. Шегрен підвівся і ввімкнув торшер за тим кріслом, де сидів Ренн. Коли він знов сів, Ренн сказав:

– Ну, то підемо далі. Ви мали описати чоловіків у машині.

– Так. А втім, у машині сидів тільки один, коли я їх помітив.

– А другий?

– Другий стояв на тротуарі й тримав напоготові прочинені задні дверці. Великий, вищий за мене, й кремезний. Не гладкий, але міцної будови і на вигляд дужий. Десь мого віку, тобто між тридцятьма й тридцятьма п'ятьма роками, кучерявий, як той актор, Гарпо Маркс, тільки темніший, волосся попелясте. Штани чорні, вгорі тісні, а внизу ширші, сорочка з якоїсь темної блискучої матерії, на грудях розстебнута, і на шиї, здається мені, ланцюжок з якоюсь срібною цяцькою. Пика засмагла чи, може, взагалі червона. Коли та дівка, якщо то дівка, надбігла, він розчахнув дверці, щоб вона могла вскочити; тоді захряснув їх, сам сів спереду, і машина швидко рвонула з місця.

– У який бік? – спитав Рейн.

– Вона розвернулася на вулиці й помчала на Маріїнську площу.

– Ага, – сказав Ренн. – А той другий?

– Другий сидів за кермом, тому я його добре не розглядів. Але. він був молодший, мав десь років двадцять п'ять, хіба, може, трохи більше. І дуже худий та блідий. Біла теніска, а руки тоненькі, мов сірники. Волосся чорне, досить довге й на вигляд брудне. Якесь масне, злипле. Він також був у темних окулярах, і тепер я згадав, що на лівому зап'ястку в нього виднів широкий чорний ремінець годинника.

Шегрен відкинувся на спинку крісла зі склянкою в руках.

– Оце, здається, й усе, що я пам'ятаю, – сказав він. – А може, щось забув?

– Не знаю, – відповів Ренн. – Коли ще щось згадаєте, то повідомте нас. Ви найближчим часом будете вдома?

– На жаль, так, – сказав Шегрен. – Взагалі-то, в мене тепер відпустка, але нема грошей, щоб кудись поїхати. Буду толопкатися вдома.

Ренн допив своє пиво й підвівся.

– От і добре, – сказав він. – Може, нам ще потрібна буде ваша допомога.

Шегрен також підвівся, і вони спустилися вниз.

– Що, мені знов доведеться розповідати? – спитав він. – Чи не краще було б записати все на магнітофоні?

Він відчинив двері, і Ренн вийшов на ґанок.

– Ні, думаю, що ви швидше можете знадобитись нам, щоб упізнати тих типів, коли ми їх спіймаємо. Або ми запросимо вас проглянути деякі фотографії.

Вони потиснули один одному руку, і Ренн додав:

– Одне слово, побачимо. Може, й не доведеться більше турбувати вас. Дякую за пиво.

– Ну що ви. Коли треба, я радо допоможу вам. Поки Ренн ішов до машини, Стен Шегрен стояв на ґанку, й привітно махав йому рукою.