Текст книги "Замкнена кімната"

Автор книги: Пер Вале

Соавторы: Май Шеваль
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

Та й куди можна піти?

Мартін Бек наставив платівку Баха і ввімкнув програвач.

Потім ліг у ліжко.

Він думав далі. Коли поминути всі прогалини й знаки запитання, можна скласти версію з того, що вже було відоме. Небіж, вкладник і вбивця – та сама особа. Сверд був дрібним шантажистом і протягом шести років змушував ту особу платити йому по сімсот п'ятдесят крон на місяць. Але через свою хворобливу скупість не витрачав тих грошей, а його жертва платила рік у рік, поки їй не урвався терпець.

Мартінові Беку не важко було уявити собі Сверда в ролі шантажиста. Але шантажист повинен мати козирі проти того, в кого він вимагав гроші.

У квартирі Сверда нічого такого не знайдено.

Звичайно, для своїх таємниць він міг мати абонементську скриньку в банку. Якщо мав, то поліція скоро знатиме про це.

У кожному разі шантажист повинен був мати якісь відомості.

А де міг здобути такі відомості робітник складу?

Там, де він працював.

Або там, де мешкав.

Крім цих двох місць, Сверд, здається, більше ніде не. бував.

Тільки вдома й на роботі.

Проте в червні тисяча дев'ятсот шістдесят шостого року Сверд кинув роботу, а за два місяці до цього на його чековий рахунок надійшов перший внесок.

Отже, те, чим він міг, шантажувати, сталося більше як шість років тому. А що. Сверд робив після цього?

Платівка все ще крутилася, коли Мартін Бек прокинувсь. Якщо йому й снився сон, то він його не запам'ятав.

Була середа, і він чітко собі уявив, із чого має початися його робочий день.

Із прогулянки.

Ні, не до метро. В кабінет на Вестберзі йому не хотілося, і він вважав, що має вагому причину не йти туди сьогодні.

Замість цього він надумав прогулятися по набережних – спершу по Шепсбрун, потім перейти міст і звернути на схід уздовж Стадсгорден.

Він завжди дуже любив цю частину Стокгольма. А надто як був малий, коли біля пристаней стояли зі своїми вантажами кораблі з далеких країв. Тепер рідко побачиш справжній океанський корабель, їхній час минув, натомість з'явилися пороми для охочих випити з Аландських островів. Кепська заміна. І вимирає стара гвардія докерів та моряків, що були свого часу найважливішою часткою порту.

Сам Мартін Бек сьогодні почувався краще. Хоч би тому, що йому подобалася прогулянка. Він ішов швидко, цілеспрямовано і думав про своє.

Вперті чутки про підвищення непокоїли його дужче, ніж досі. До тієї прикрої необачності, якої він допустився п'ятнадцять місяців тому, Мартін Бек найбільше боявся посади, яка б прикувала його до письмового столу. Він завжди волів працювати поза кабінетом або принаймні мати змогу приходити й виходити, коли схочеш.

Думка про великий кабінет – довгий стіл, дві картини на стінах, обидві оригінали, обертове крісло, м'які фотелі для відвідувачів, фабричний килим, особистий секретар – ця думка тепер лякала його куди. більше, ніж тиждень тому. Не тому, що він повірив у ті чутки, а тому, що перестав бути байдужим до наслідків. Може, все-таки не однаково, як складеться його подальше життя.

Півгодини швидкої ходи, і він уже на місці.

Склад був старий, певне, його мали розвалити, він не годився для контейнерних вантажів і взагалі не відповідав сучасним вимогам.

Робота в ньому не кипіла. Будка для завідувача складу була порожня, шибки, крізь які він колись наглядав за своїми підлеглими, запорошені, одна навіть розбита, Календар на стіні – дворічної давності.

Поряд із невеликою купою штучних вантажів стояв електронавантажувач, а за ним Мартін Бек помітив двох чоловіків – один був у жовтогарячому комбінезоні, а другий – у сірому халаті.

Вони сиділи на пластмасових каністрах, а між ними стояв перевернений ящик. Один із робітників був зовсім молодий, а другий на вигляд. мав років сімдесят, хоч навряд чи справді був такий старий. Молодий читав учорашню газету й курив цигарку, а його товариш просто сидів.

Робітники байдуже глянули на Мартіна Бека, проте молодий усе-таки виплюнув з рота цигарку й погасив її підбором.

– Курити на складі, – похитав головою старий. – Знаєш, що тобі за це було б…

– … колись, – байдуже докінчив за нього молодий. – Але ті часи давно вже минули, чи ти й досі не втямиш цього, старе одоробло?

Він обернувся до Мартіна Бека й сказав неприязно:

– А вам чого тут треба? Стороннім вхід заборонений. Он написано на дверях. Чи ви не вмієте читати?

Мартін Бек витяг посвідчення й показав його.

– Лягавий, – скривився молодий.

Старий нічого не сказав, але опустив очі й відхаркався, ніби хотів плюнути.

– Ви тут давно працюєте?

– Сім днів, – відповів молодий. – А завтра кінчаю. Краще знов повернусь на товарну станцію. А вам яке діло?

Мартін Бек промовчав, і хлопець повів далі:

– Тут скоро все стане. А от дід пам'ятає ту пору, коли в цій проклятій халабуді гнуло спину двадцять п'ять чоловік і їх підганяли два наглядачі. Він мені про це двісті разів розповідав за цей тиждень, правда, діду?

– То він, мабуть, пам'ятає вантажника на прізвище Сверд. Карл Едвін Сверд.

Старий підвів на Мартіна Бека тьмяні очі.

– А що сталося? Я нічого не знаю.

Все зрозуміло. Із контори вже повідомили, що поліція шукає когось, хто пам'ятає Сверда.

– Сверд помер і похований.

– Он як, помер… Тоді я його пам'ятаю.

– Не варнякай, діду, – сказав молодий. – Коли Югансон питав тебе недавно, ти нічого не пам'ятав. Ти зовсім здурів.

Видно, він вирішив, що Мартіна Бека можна не боятися, бо спокійно закурив нову цигарку й повів далі:

– Старий геть здитинів. Другого тижня його звільняють, а з нового року він буде вже отримувати пенсію, коли доживе до того часу.

– З моїм глуздом усе гаразд, – ображено сказав старий. – Кого-кого, а Калле Сверда я добре пам'ятаю. Але мені не сказали, що він помер.

Мартін Бек слухав мовчки.

– З того світу ніякий біс тебе не дістане, – по-філософському докінчив старий.

Хлопець підвівся, взяв каністру й пішов до виходу.

– Хоч би та бісова машина вже приїхала, – буркнув він. – Щоб швидше вшитися з цієї дідорні.

Він примостився з каністрою на осонні.

– Що за людина був Калле Сверд? – спитав Мартін Бек.

Старий похитав головою, знов відхаркався і цього разу плюнув, мало не влучивши в черевик Мартіна Бека.

– Що за людина? Це все, що ви хочете знати?

– Так:

– А він справді помер?

– Помер.

– Тоді я скажу вам, що Калле Сверд був найгірше стерво в цій плюгавій державі, принаймні я гіршого ні бачив.

– В якому розумінні?

Старий засміявся деренчливим сміхом.

– В усіх, які є. Мені не доводилось ніколи працювати з гіршим мерзотником. А я за свій вік сім морів побачив, єс, сер. Уже яке ледащо отой шмаркач, та Сверд і його переплюнув. Гарна була в нас робота, а ці нікчеми звели її нінащо.

Він кивнув у напрямку дверей.

– А що в Сверда було таке погане?

– Що? Все погане. Одне, що був останнє ледащо, ніхто так вмів сачкувати, як він. А ще страшенний скнара. І товариш паскудний-здихай у нього на очах, а він тобі ковтка води не дасть.

Старий замовк, потім хитрувато додав:

– Хоч на одне він був мастак.

– На що?

Старий відвів очі, завагався, потім сказав:

– На що? Та хоча б лизати гувно наглядачам і спихати свою роботу на інших. Прикидався хворим. Примудрився піти на інвалідність, перше ніж його звільнили.

Мартін Бек сів на ящик.

– Ви спершу не це хотіли сказати.

– Я?

– Так.

– А Калле Сверд справді врізав дуба?

– Так, помер. Слово честі.

– У лягавих нема слова честі. А крім того, гріх обмовляти мертвих, хоч мені завжди здавалося, що це не має значення, аби ти тільки з живим жив по-людському.

– Так само і я думаю, – відповів Мартін Бек. – Отже, на що Калле Сверд був мастак?

– Він, падлюка, завжди знав, які ящики розбивати. Але завжди брався до них у понаднормові години, щоб ні з ким не ділитися.

Мартін Бек підвівся. Ще один факт і, мабуть, єдиний, який цьому старому відомий. У їхній роботі завжди важливе було вміння розбивати потрібні ящики, і тонкощі цього діла тримали в таємниці. Найчастіше під час транспорту шкоди зазнавали ящики зі спиртними напоями, тютюном і продуктами. А також з дрібним товаром, який можна було легко винести й продати.

– Ну от, вихопилося в мене, – сказав робітник. – Оце ти й хотів знати. А тепер ушиваєшся. Що ж, щасливої дороги, голубе.

Карла Едвіна Сверда не любили, але принаймні поки він був живий, товариші не хотіли його виказувати.

– Бувай, – ще раз мовив старий. – Щасливої дороги.

Мартін Бек уже ступив крок до дверей і розтулив рота, щоб подякувати й попрощатися, але раптом передумав і знову сів.

– Я залюбки посиджу й побалакаю з вами, – сказав він.

– Що? – спитав старий.

– Шкода тільки, що немає пива. Та я можу принести.

Старий витріщив на нього очі. Байдужа покора на його виду змінилася подивом.

– Що? – перепитав він. – Ти хочеш побалакати? Зі мною?

– Ну так.

– То я маю. Пиво маю. Під ящиком, на якому ти сидиш.

Мартін Бек підвівся, і старий витяг з-під ящика дві банки пива.

– Я плачу, добре? – спитав Мартін Бек.

– Добре, – відповів старий. – Але можна й так.

Мартін Бек дав йому п'ять крон і знову сів.

– То ви кажете, що плавали по морях? – мовив він. – А коли пішли в перший рейс?

– Двадцять другого року, із Сундсваля. На шхуні «Фрам», її капітана було звати Янсон. Ох і паскуда був, світ таких не бачив.

Коли вони відкрили по другій банці пива, зайшов хлопець, вражено витріщив на них очі й спитав:

– Ви справді з поліції?

Мартін Бек промовчав.

– Та вас самих не вадило б притягти до відповідальності, – сказав він і знов вийшов на сонце.

Мартін Бек просидів на складі більше як годину й пішов аж тоді, коли приїхала вантажна машина.

Але той час був згаяний недаремно. Старі робітники мають що розповісти, і навіть дивно, що їх майже ніхто не хоче слухати. Взяти хоча б цього старого – скільки він побачив і пережив усього на морі й на суходолі. Чому таких людей не запрошують на радіо, на телебачення і в газети? Якби політики й технократи послухали, що вони кажуть, то, може б, не робили стільки дурниць і катастрофічних прорахунків у питаннях праці й охорони середовища.

І в справі Сверда з'явилася ще одна ниточка, яку варто було б розмотати.

Але тепер Мартін Бек нездатен був узятися до цієї роботи. Він не звик випивати три банки пива на голодний шлунок, і наслідки не забарилися – голова паморочилася й тупо боліла.

Та з цим можна було впоратися.

Біля Слюссена Мартін Бек узяв таксі й поїхав до центральної лазні. Посидів чверть години в сауні, ненадовго вийшов, тоді ще додав десять хвилин, після цього кілька разів занурився в басейн з крижаною водою і наостанці поспав з годину на лаві у своїй кабіні.

Лікування допомогло, і голова в Мартіна Бека була вже цілком ясна, коли після другого сніданку він зайшов до контори транспортного агентства на Шепсбрун.

Він усвідомлював, що до нього поставляться не дуже прихильно. Так воно й вийшло.

– Пошкодження вантажів під час транспорту?

– Саме так.

– Звичайно, без цього не буває. Ви знаєте, скільки тон на рік ми перевозимо?

Риторичне запитання. В конторі хотіли якнайшвидше спекатися його, але він не думав здаватися.

– Тепер, з новою технікою, пошкодження трапляються рідше, зате коли вже щось станеться, втрати куди більші. Контейнерні перевезення…

Та Мартіна Бека не цікавили контейнерні перевезення. Він хотів знати, що могло статися тоді, коли на складі працював Сверд.

– Шість років тому?

– Шість або й більше. Скажімо, року шістдесят п'ятого й шістдесят шостого.

– Самі подумайте, чи ми можемо відповісти на таке запитання! Як я вже сказав, на старих складах пошкодження траплялися частіше. Бувало, що ящики розбивалися, але ті втрати завжди покривали страхові агентства. З робітників рідко стягали гроші. Інколи доводилося когось звільняти, але найчастіше тимчасових. А взагалі неможливо, щоб зовсім не було пошкоджень.

Все це Мартіна Бека не цікавило. Він хотів знати, чи пошкодження вантажів десь реєстрували й чи вказували, коли й що розбивалося і з чиєї вини.

Звичайно, десятник записував про це в журналі відповідного складу.

– А ті журнали збереглися?

– Мабуть.

– І де вони?

– В котромусь із старих ящиків на горищі. Там неможливо щось знайти. Принаймні цієї хвилини.

Фірма була давня, і її контора завжди містилася в цьому будинку. Тому й паперів справді мало назбиратися безліч.

Мартін Бек і далі наполягав на своєму проханні, і на нього почали вже дивитися сердито.

Але таку ціну він ладен був заплатити. Після недовгої суперечки про значення слова «неможливо» в конторі вирішили, ще найпростіше задовольнити бажання цього настирливого відвідувача, інакше його не спекаєшся.

На горище послали молодого службовця, який майже – зразу повернувся і безпорадно розвів руками. Мартін Бек помітив, що на піджаку в службовця немає жодної порошини, й зголосився сам піти з ним на пошуки.

На горищі було гаряче, в сонячному світлі танцювали порошини, але сама робота була не важка. Через півгодини вони натрапили на потрібний ящик. Папки були давнього типу, картонні, з коленкоровими спинками. На наліпках стояв номер складу й рік. Набралося всього п'ять папок з потрібними йому паперами і датою – від другої половини шістдесят п'ятого до першої половини шістдесят шостого року.

Молодий службовець зліз з горища вже не такий чистенький, його піджак просився в хімчистку, обличчя все було в брудних патьоках.

У конторі глянули на папки здивовано й неприязно.

Ні, ніякої розписки за них не треба і навіть не обов'язково їх повертати.

– Гадаю, я завдав вам не дуже великого клопоту, – люб'язно сказав Мартін Бек на прощання.

Його провели похмурими поглядами, коли він виходив, затиснувши під пахвою свій здобуток.

Ні, він не додав популярності найбільшому в країні бюро послуг – як недавно сказав про поліцію начальник центрального управління, чим здивував, коли не спантеличив навіть своїх колег.

На Вестберзі Мартін Бек найперше поніс папки в туалет і витер з них порох. Потім умився сам, вернувся до кабінету і взявся читати їх.

Він почав о третій годині, а о п'ятій вирішив, що можна кінчати.

Записи в журналі проводили відносно дбайливо, проте вони здебільшого були не дуже зрозумілі для сторонніх. Кожного дня занотовували прийняті й відіслані вантажі, але вживали забагато скорочень і термінів.

Та Мартін Бек однаково знайшов те, що його цікавило: через різні проміжки часу траплялися записи про пошкодження вантажу. Наприклад:

«Пошкоджений під час транспорту 1 ящик мар. грибів. Зам. гурт. Сванберг, Гувудсгатан, 16, Сольна».

Щоразу вказувано, який товар був у ящику і хто його мав отримати.

Загалом пошкоджень було не дуже багато, але впадало в око, що найбільше розбивалися ящики зі спиртними напоями, продуктами й товарами широкого вжитку.

Мартін Бек старанно виписав у свій блокнот усі пошкодження й дати, коли вони сталися. Вийшло близько п'ятдесяти нотаток.

Скінчився перегляд, він відніс папки до канцелярії й написав на аркуші паперу, щоб їх відіслали поштою в транспортне агентство.

Зверху на папки він поклав білий бланк управління поліції, написавши на ньому: «Дякую за допомогу! Бек».

Дорогою до метро він раптом подумав, що через нього агентству додасться роботи, і, на свій подив, відчув таку собі дитячу зловтіху.

Чекаючи на зелений поїзд, до якого доклали рук вандали, Мартін Бек думав про контейнерні перевезення: тепер не впустиш сталевого контейнера з пляшками коньяку, щоб потім можна було розбивати їх і зливати коньяк у каністру чи бідон. Зате теперішні гангстерські синдикати мають можливість перевозити контрабандою все, що завгодно. І перевозять щодня, тому що митна служба, зовсім утративши контроль над розвитком торгівлі, зосередила всю свою увагу на безглуздий контроль особистого багажу, виловлюючи з нього не зазначений у декларації блок сигарет чи пляшку віскі.

Прибув поїзд. Мартін Бек зробив пересадку на станції «Центральна» і вийшов біля Торговельної школи.

У пивниці на Сурбрунсгатан продавщиця підозріло подивилась на його піджак, зім'ятий і запорошений після відвідин горища транспортного агентства.

– Будь ласка, дві пляшки червоного вина, – попросив він.

Продавщиця відразу натиснула кнопку під прилавком, від якої засвічувалась червона контрольна лампочка, й суворо попросила в нього посвідчення.

Мартін Бек витяг свій документ, і продавщиця почервоніла, ніби стала жертвою непристойного, дурного жарту.

Забравши вино, Мартін Бек подався до Реї.

Він натис на дзвоник, тоді штовхнув двері. Зачинено. Але в передпокої світилося світло, – тому, почекавши, він знову подзвонив.

Рея відчинила. Сьогодні вона була в брунатних вельветових штанях і якійсь довгій, майже до колін ліловій кофті.

– О, це ти, – кисло мовила вона.

– Можна зайти?

Вона підвела на нього очі.

– Заходь.

Рея обернулась, і Мартін Бек рушив за нею до передпокою.

Ступивши два кроки, вона зупинилась і похилила голову. Потім вернулася до дверей і пересунула запобіжник так, щоб замок не зачинявся. Тоді передумала, знов замкнула двері й пішла поперед Мартіна Бека до кухні.

– Я купив дві пляшки вина.

– Постав їх у буфет, – мовила Рея, сідаючи до столу.

Там лежали розкладені книжки, папери, олівець і рожева гумка.

Мартін Бек витяг з торби пляшки і сховав у буфет. Рея позирнула в його бік і невдоволено спитала!

– Навіщо таке дороге?

Він сів напроти неї.

– Знов Сверд? – Вона пильно глянула на нього.

– Ні. Хоч може бути як привід.

– А тобі треба приводу?

– Треба. Для хоробрості.

– Ну добре, – мовила вона. – Питимемо чай.

Вона відсунула книжки вбік, підвелася й заторохтіла посудом.

– Взагалі я хотіла ввечері трохи почитати. Та обійдусь. Надто вже сумно сидіти самій. Ти вечеряв?

– Ні.

– От і добре. Зараз щось придумаю.

Вона вперлася однією рукою в стегно, а другою почухала потилицю.

– Рис, – сказала вона. – Чудово. Зварю рис, а потім заправлю його чимось, щоб було смачно.

– Нехай буде рис.

– Але тобі доведеться почекати десь хвилин із двадцять. А тим часом вип'ємо чаю.

Рея дістала чашки й налила чай. Тоді сіла, взяла дужими широкими пальцями чашку й дмухнула в неї, і далі дивлячись на нього трохи невдоволено.

– Між іншим, ти вгадала про Сверда. В нього є гроші в банку. І чимала сума.

– О-о-о, – озвалася Рея.

– Хтось платив йому по сімсот п'ятдесят крон щомісяця. Тобі не спадає на думку, хто це міг бути?

– Ні. Він же нікого не знав.

– Чого він перебрався?

Рея здвигнула плечима.

– Я маю тільки одне пояснення: йому тут не подобалося. Він же був дивак. Кілька разів нарікав, що я пізно замикаю двері під'їзду. Наче будинок тільки для нього.

– Так, це слушно.

Вона трохи помовчала, тоді спитала:

– Що слушно? Ти довідався про Сверда щось цікаве?

– Не знаю, чи воно буде тобі цікаве, – відповів Мартін Бек. – Усе-таки скидається на те, що його хтось застрелив.

– Дивно. Ану розкажи.

Вона заторохтіла посудом, проте слухала уважно, не перебиваючи, тільки деколи насуплювала брови. Коли Мартін Бек скінчив, вона зареготала. – Чудово! Ти не читаєш детективів?

– Ні.

– Я їх купами поглинаю, всі, які трапляються. І відразу забуваю. Але це класичний випадок. Замкнена кімната – про це писано й переписано. Я недавно читала… Стривай. Розстав тим часом тарілки і візьми з полиці соєву підливу. Накрий так, щоб було приємно сісти до столу.

Він постарався, як міг. Рея повернулася за кілька хвилин з якимось журналом, поклала його біля своєї тарілки, тоді взялася насипати рис.

– Їж, поки гарячий, – звеліла вона.

– Смачний, – похвалив Мартін Бек.

– Угу-у. Вийшов добрий.

Рея швидко впоралася зі своєю пайкою і розгорнула журнал.

– Слухай. Замкнена кімната. Розслідування. Три основні версії: А, Б і В. Версія А: злочин стався в кімнаті, що справді замкнена зсередини, і вбивця зник тому, що в кімнаті його ніде немає. Б: злочин стався в кімнаті, що тільки здається щільно замкненою, а насправді є якийсь досить хитрий спосіб вибратися з неї. В: убивця в кімнаті і десь сховався.

Рея насипала собі ще рису.

– Версія В тут начебто не підходить. Неможливо ховатися у кімнаті два місяці, а надто, коли маєш тільки півкоробки котячого харчу. Але тут є ще безліч варіантів. Наприклад, А-5: убивство з допомогою тварини. Або Б-2: вбивця викручує завіси на дверях, а замки й засуви не чіпає, тоді виходить і прикручує назад завіси.

– Хто все це понаписував? Рея пошукала очима автора.

– Якийсь Єран Сундгольм. Він цитує й інших авторів. Непоганий варіант А-7: ілюзорне вбивство, викликане порушенням часової послідовності. Добрий варіант і А-9: жертва дістає смертельну рану десь в іншому місці, приходить до своєї кімнати, замикається і аж тоді помирає. На, читай сам.

Рея подала журнал Мартінові. Він перебіг його очима і відклав набік.

– Хто митиме посуд?

Він підвівся й почав збирати тарілки. Вона підігнула ноги, вперлася п'ятами в спинку стільця й обняла коліна.

– Ти ж детектив і повинен радіти, що трапився незвичайний випадок. По-твоєму, до лікарні дзвонив загадковий убивця?

– Не знаю.

– А мені здається, що міг дзвонити він.

Мартін Бек здвигнув плечима.

– Все, певне, було з біса просто, – сказала вона.

– Можливо.

Хтось посмикав за двері, та дзвоник мовчав, і Рея не пішла відчинити.

У будинку виробився своєрідний звичай. Якщо хтось хотів, щоб йому не заважали, то замикав двері, а з другого боку, коли в когось була важлива справа, то він дзвонив. Такі стосунки вимагали взаємної довіри.

Мартін Бек помив посуд і сів.

– Може, знімемо пробу з твого дорогого вина? – запропонувала Рея.

Вино справді було добре. Вони посиділи мовчки.

– Тобі подобається твоя служба?

– Гм…

– Не хочеш про це, то балакаймо про щось інше.

– Здається, мене надумали поставити начальником управління.

– А ти не хочеш, – зробила висновок вона. Потім, помовчавши, спитала – Яку ти музику любиш? Я маю всякі платівки.

Вони перейшли до кімнати з програвачем та різними за кольором кріслами і ввімкнули музику.

– Скинь той піджак, хай йому біс, – сказала Рея. – І черевики.

Вона відкоркувала другу пляшку, але тепер вони пили поволі.

– Ти була в поганому гуморі, коли я прийшов, – сказав Мартін Бек.

– І так, і ні.

Більше вона нічого не сказала. Отже, зустріла його навмисне холодно. Натякнула, що вона не така легка здобич, як йому здається. Він зрозумів натяк і бачив, що вона знає про це.

Мартін Бек ковтнув вина, йому було дуже легко на серці.

Він хитро глянув на Рею, що сиділа насуплена, спершись ліктями на низенький столик.

– Може, розважимося мозаїкою? – раптом спитала вона.

– Я маю вдома дуже гарну, – відповів Мартін Бек. – Лайнер «Куїн Елізабет».

Це була правда. Він років два тому купив ту мозаїку, а потім забув про неї.

– Прихопи з собою другого разу, – сказала Рея.

Вона сіла інакше – схрестила ноги і сперлась підборіддям на руки.

– До речі, врахуй, що я сьогодні в кепській формі.

Він швидко глянув на неї.

– Знаєш, як це буває в жінок.

Мартін Бек кивнув головою.

– У мене особисте життя не цікаве. А в тебе?

– Нема ніякого..

– Це погано.

Рея змінила платівку, й вони випили ще вина. Він позіхнув.

– Ти стомлений? – спитала вона.

Мартін Бек промовчав.

– А йти додому не хочеться, ге? Що ж, не йди. – І відразу додала: – Я все-таки спробую трохи. почитати. Тільки скину ці прокляті штани. Не повернешся в них, такі вузькі.

Вона швидко роздяглася, шпурляючи одяг просто на підлогу, й надягла довгу, до самих п'ят, чудернацьку нічну сорочку з темно-червоної фланелі.

Мартін Бек зацікавлено дивився, як вона переодяглася.

Такою він собі й уявляв її. Пружна, дужа, струнка постать. Русяве волосся, опуклий живіт, невеличкі круглі груди.

Ніяких шрамів, родимок чи інших особливих прикмет.

– Чому б тобі не лягти трохи? – сказала Рея. – Ти якийсь зовсім змучений.

Мартін Бек послухався. Вів справді був стомлений і майже зразу заснув. Уже дрімаючи, він побачив, що Рея сидить за столом, схилившись над книжками.

Коли він розплющив очі, вона стояла коло ліжка.

– Вставай, уже дванадцята, – сказала вона. – Я голодна, як вовк… Підеш замкнути під'їзд, а я тим часом приготую гарячий бутерброд. Ключ висить на одвірку ліворуч на зеленому шнурочку.