Текст книги "Замкнена кімната"

Автор книги: Пер Вале

Соавторы: Май Шеваль
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

XXII

Кольберг і Гунвальд Ларсон сиділи замислені один навпроти одного за письмовим столом у Гунвальдовому кабінеті.

Був ще й досі четвер, і вони щойно залишили Бульдозера Ульсона наодинці в його кабінеті, щоб не перешкоджати йому мріяти про той щасливий день, коли він нарешті посадить за грати Вернера Руса.

– Яка мана опанувала того Бульдозера, – сказав. Гунвальд Ларсон. – Невже він справді так просто відпустить Маурітсона?

Кольберг здвигнув плечима.

– Наче так.

– Хоч би стеження організував, їй-богу, – повів далі Гунвальд Ларсон. – А варто ж, навіть дуже. Чи, по-твоєму, Бульдозер має в запасі якусь іншу геніальну ідею?

Кольберг задумано похитав головою.

– Ні, по-моєму, причина ось яка: Бульдозер вирішив пожертвувати тим, що йому дало б стеження за Маурітсоком, задля чогось важливішого для себе.

Гунвальд Ларсон насупив брови.

– Наприклад? Хіба для Бульдозера не найважливіше спіймати ту зграю?

– Це так, – відповів Кольберг. – Але тобі ніколи не спадало на думку, що ніхто з нас не має таких надійних джерел інформації, як Бульдозер? Він знає купу всіляких негідників та злодіїв, і вони йому дуже довіряють, бо він ніколи не дурить їх і завжди дотримує свого слова. Вони йому вірять, бо знають, що він не пообіцяє того, чого не може виконати. Інформатори – головна Бульдозерова опора.

– Ти вважаєш, що вони перестануть вірити йому й постачати інформацію, коли довідаються, що він організував стеження за виказувачем?

– Саме так, – відповів Кольберг.

– Однаково я вважаю, що пропустити таку нагоду – просто безглуздо, – сказав Гунвальд Ларсон. – Якби нишком простежити, куди подасться Маурітсон і що він наміряється робити, то це нітрохи не зашкодить Бульдозерові.

Він очікувально подивився на Кольберга.

– Гаразд, – сказав той. – Мені й самому цікаво, які наміри в шановного пана Труфаста Маурітсона. А Труфаст – це ім'я чи прізвище?

– Собача кличка, – відповів Гунвальд Ларсон. – Може, він часом орудує, перебраний собакою? Але треба поквапитись, Маурітсона з хвилини на хвилину можуть звільнити. Хто піде перший?

Кольберг глянув на свого нового годинника, такого самого, як той, що попав у пральну машину. Він не їв уже зо дві години й відчував, що зголоднів. У якійсь книжці він прочитав, що той, хто хоче схуднути, повинен їсти мало, але часто, й пильно дотримувався цієї засади, а надто її другої половини.

– Почни ти, – сказав він. – Я постараюсь не відходити далеко від телефону, отже, дзвони, коли тобі буде потрібна допомога чи заміна. І візьми краще мою машину, вона не така помітна, як твоя.

Він простяг Гунвальдові Ларсону ключі.

– Добре, – сказав той.

Він підвівся й застебнув піджак. У дверях він обернувся:

– Часом би Бульдозер запитав про мене, вигадай щось. Ну, бувай, я подзвоню.

Кольберг потерпів ще дві хвилини, Тоді пішов до їдальні на свій дієтичний обід.

Гунвальдові Ларсону не довелось довго чекати. Скоро з під'їзду вийшов Маурітсон, на мить завагався, потім рушив у бік Агнегатан. Він звернув праворуч, досяг Гантверксгатан, тоді звернув ліворуч і дійшов до автобусної зупинки на Кунсгольмській площі.

Гунвальд Ларсон стежив за ним із під'їзду неподалік.

Він розумів свої труднощі. З його зростом і кремезною будовою навіть у натовпі важко сховатись, до того ж Маурітсон знає його з вигляду. Якщо Маурітсон сяде в автобус, їхати разом з ним не можна. Але на стоянці таксі з протилежного боку вулиці Гунвальд Ларсон побачив вільну машину. Аби її ніхто не зайняв, поки вона йому знадобиться! Від Кольбергової машини він відмовився.

Надійшов шістдесят другий автобус, і Маурітсон сів у нього.

Гунвальд Ларсон зачекав, поки автобус від'їде, щоб Маурітсон не помітив його крізь вікно, тоді кинувся до таксі.

За кермом сиділа молода жінка з розкішним русявим волоссям і жвавими карими очима. Гунвальд Ларсон показав їй своє посвідчення й попросив їхати за автобусом.

– Як цікаво! – захоплено вигукнула вона. – Мабуть, ви женетеся за якимось небезпечним бандитом?

Гунвальд Ларсон промовчав.

– Розумію, таємниця. Не хвилюйтесь, я мовчатиму, як мертва.

Та мовчати вона якраз не вміла.

– Їхатимем поволі, щоб не випереджати автобуса на зупинках, – запропонувала жінка.

– Добре, тільки не зменшуйте відстані, – коротко сказав Гунвальд Ларсон.

– Ясно, щоб він вас не помітив. Опустіть щиток від сонця, і з автобуса вас ніхто не зможе побачити.

Гунвальд Ларсон опустив щиток. Вона по-змовницькому глянула на нього, побачила забинтовану руку й вигукнула:

– Ой, а це що? Билися десь із бандитами, еге?

Гунвальд Ларсон тільки щось буркнув.

– Небезпечна у вас служба, – повела вона далі, – але страх яка цікава. До того, як сісти за кермо, я також хотіла піти в поліцію, найкраще в детективи, але чоловік не дозволив.

Гунвальд Ларсон промовчав.

– Хоч і на таксі буває цікаво. Як ось тепер.

Вона радісно всміхнулася своєму пасажирові, який у відповідь тільки скривився.

Вона весь час дотримувалась потрібної відстані до автобуса і взагалі дуже добре вела машину. За це можна було змиритися з її балакучістю.

Гунвальд Ларсон більше відмовчувався, та однаково жінка добре набалакалась, поки Маурітсон зліз з автобуса на Ерік-Дальбергсгатан. Крім нього, ніхто не зліз, і, поки Гунвальд Ларсон витягав гроші, жінка поряд із ним зацікавлено роздивлялася на Маурітсона.

– Зовсім не схожий на бандита, – розчаровано сказала вона. Взявши гроші й швидко виписавши квитанцію, вона додала: – То однаково бажаю вам успіху.

Машина поволі рушила від тротуару. Маурітсон тим часом повернув на Армфельтсгатан. Коли він зник за рогом, Гунвальд Ларсон кинувся за ним і встиг помітити, як він заходив до під'їзду сусіднього будинку.

Трохи постоявши, Гунвальд Ларсон і собі зайшов у під'їзд. Десь у будинку грюкнули двері. Він підійшов до таблиці зі списком мешканців.

Там він зразу помітив прізвище Маурітсон і вражено звів брови. Отже, Філіпп Труфаст Маурітсон мешкає тут під своїм справжнім прізвищем. А коли його допитували, він дав адресу на Вікергатан, де його знали як Ленарта Гольма. Спритно влаштувався, подумав Гунвальд Ларсон. Заторохтів ліфт, і він поквапився вийти з під'їзду.

Переходити вулицю було ризиковано, бо Маурітсон міг помітити його з вікна, тому, тримаючись муру, Гунвальд Ларсон вернувся за ріг Ерік-Дальбергсгатан. Там він причаївся, тримаючи під наглядом Маурітсонів під'їзд.

Невдовзі в нього розболівся поріз під коліном. Але дзвонити Кольбергові було ще рано, а крім того, він боявся залишити своє місце, щоб не проґавити Маурітсона.

Він простовбичив на розі вулиці хвилин сорок п'ять, коли раптом з'явився Маурітсон і рушив у його бік. Гунвальд Ларсон позадкував, сподіваючись, що той його не помітив. Тоді, шкутильгаючи, шаснув у найближчий під'їзд.

Маурітсон швидким кроком пройшов повз нього, дивлячись поперед себе. Він був уже в іншому костюмі й ніс у руці невеличку чорну валізку.

Гунвальд Ларсон почекав, поки він перетне Вальгалавеген, тоді подався за ним, намагаючись не згубити його.

Маурітсон ішов у напрямку Карлаплан. Дорогою він двічі неспокійно оглянувся. Першого разу Гунвальд Ларсон сховався за фургон, що стояв біля тротуару, а другого вскочив у якийсь під'їзд.

Він уже збагнув, що Маурітсон іде до метро. На пероні виявилось мало людей, і не так легко було сховатися… Проте Маурітсон начебто нічого не завважив. Він сів у поїзд, який ішов до центру, і Гунвальд Ларсон ускочив у другий вагон.

Вийшли вони на Геторзі, і Маурітсон раптом загубився в натовпі.

Гунвальд Ларсон оббігав весь перон, але той ніби крізь землю провалився. Він оглянув усі виходи – дарма, Маурітсона ніде не було. Піднявся ескалатором на марш вище і там теж обійшов усі п'ять виходів – те саме, Маурітсон зник. Нарешті він зупинився перед вітриною із взуттям. Він лаяв себе, називав роззявою. Невже Маурітсон таки помітив його? Бо тоді, щоб спекатись хвоста, він міг перебігти перон і вскочити у вагон поїзда, який ішов у протилежний бік.

Гунвальд Ларсон похмуро дивився на замшеві італійські черевики у вітрині. Купив би й собі такі, та нема його номера. Він кілька днів тому вже заходив сюди й питав.

І тільки-но він повернувся, щоб вийти з метро й сісти в автобус, що їхав на Кунгсгольмен, як раптом помітив у другому кінці підземної зали Маурітсона. Той простував до виходу на Свеявеген і, крім чорної валізки, ніс іще пакунок, перев'язаний стрічкою з бантом. Коли він зник на сходах, Гунвальд Ларсон кинувся за ним.

Дійшовши по Свеявеген до авіаційного агентства, Маурітсон подавсь до каси; Гунвальд Ларсон сховався за товарний фургон на Лестмахаргатан.

Крізь велике вікно видно було, як Маурітсон звернувся до високої білявої дівчини в уніформі.

Гунвальд Ларсон здивувався: куди це він летить? – Мабуть, на південь, кудись на Середземне море або й ще далі, тепер багато людей відпочиває в Африці. У Стокгольмі йому стало незатишно, адже коли Мальмстрем і Мурен пронюхають, що він їх продав, то йому це так не минеться.

Він побачив, що Маурітсон відчинив валізочку й поклав у неї пакунок – цукерки, чи що? Тоді отримав квиток, сховав його до кишені піджака, вийшов з каси і, не поспішаючи, попростував до площі Сергеля.

Гунвальд Ларсон простежив за ним хвилину, тоді сам зайшов до каси.

Дівчина, яка обслужила Маурітсона, щось шукала в картотеці. Не перестаючи перебирати картки, вона глянула на Гунвальда Ларсона і сказала:

– Слухаю вас.

– Я хотів би знати, чи той добродій, що був тут, купив квиток, а як купив, то куди, – сказав Гунвальд Ларсон.

– Вибачте, я не зобов'язана відповідати на такі запитання, – відповіла дівчина. – А вам навіщо знати?

Гунвальд Ларсон поклав на прилавок посвідчення. Дівчина подивилась на фото, тоді на Гунвальда Ларсона і сказала:

– Як я зрозуміла, вас цікавить граф фон Бранденбург? Він купив квиток до Єнчапінга на літак, який летить о п'ятнадцятій сорок. На аеродром він, мабуть, поїде автобусом бо цікавився розкладом. Автобус відходить за п'ять хвилин до третьої з площі Сергеля. А що, граф фон…

– Дякую, це все, що мені потрібно, – перебив її Гунвальд Ларсон. – До побачення.

Ідучи до дверей, він міркував, чого Маурітсонові захотілося в Єнчепінг. Потім згадав його анкету: він народився в Єнчепінгу, там і досі живе його мати.

Отже, Маурітсон вирішив сховатися в матусі.

Гунвальд. Ларсон вийшов на Свеявеген. Віддалік у напрямку площі Сергеля неквапом ішов, підставляючи обличчя сонцю, Труфаст Маурітсон Гольм фон Бранденбург.

Сам він подався в протилежний бік, шукаючи дорогою телефону, щоб подзвонити Кольбергові.

XXIII

На домовлене побачення з Гунвальдом Ларсоном Ленарт Кольберг прийшов озброєний різноманітними відмикачками та іншим інструментом, щоб можна було відчинити двері квартири на Армфельтсгатан. Звичайно, їм треба б було мати ордер на обшук за підписом прокурора Ульсона. Проте їх не вельми хвилювало те, що вони порушують порядок. Вони міркували собі, що коли знайдуть у Маурітсона щось цікаве для Бульдозера, той з радості не буде до них прискіпуватись, а коли не знайдуть нічого, то йому не обов'язково знати про обшук.

І, зрештою, хіба можна говорити про порушення на їхній службі. Адже сама ця служба – порушення норм життя.

На той час Маурітсон мав уже вилетіти на південь – щоправда, не до Африки, але досить далеко для того, щоб вони могли спокійно обстежити квартиру.

На всіх дверях будинку були стандартні замки. На Маурітсонових також, тому Кольберг відімкнув їх за кілька хвилин. Щоправда, зсередини двері ще можна було замкнути на два запобіжних ланцюжки й на засув. Це свідчило про те, що Маурітсон сподівався далеко настирливіших гостей, ніж звичайні прохачі й торгові агенти, від яких його оберігав напис на емальованій табличці, прибитій до одвірка.

Квартира складалася з трьох кімнат, кухні, передпокою та ванної і претендувала на елегантність. Меблі були досить дорогі, але разом справляли враження банальності й несмаку.

Вони зайшли до вітальні. Стіна навпроти них була заставлена комбінованими меблями, опорядженими під коштовне дерево: книжкові. полиці, шафа, вбудований секретер. – На одній полиці стояли дешеві книжки, а на інших різний дріб'язок – сувеніри, фарфорові статуетки, вазочки, тарілки тощо. На стінах висіло кілька олеографій та репродукцій, які можна купити в дешевих крамничках.

Меблі, завіси, килими, певне, коштували чимало, проте добрані були погано, малюнок, матеріал, кольори не гармоніювали між собою.

В одному кутку стояв невеличкий бар. Досить було глянути на нього, навіть не принюхуючись до запаху всередині, щоб тобі вже стало нудно. Зовні він був покритий матерією з дивним візерунком: на чорному тлі-жовті, зелені й рожеві зображення чи то інфузорій, чи живчиків, збільшених під мікроскопом. Той самий малюнок, тільки дрібніший, був на пластиковому столику.

Кольберг підійшов і відчинив бар. Надпита пляшка «Ларфе д'Амур», залишки шведського десертного, ціла півлітрова пляшка пуншу і порожня з-під джину «Біфітер». Він гидливо зачинив дверці й пішов до другої кімнати.

Ця кімната, маленька, з вікном-ліхтарем, що виходило на вулицю, видно, була задумана як їдальня, бо з вітальні до неї вели не двері, а сперта на дві колони арка. Біля стіни стояло піаніно, а в кутку – приймач і програвач.

– Прошу, музичний кабінет, – сказав Кольберг, обводячи кімнату рукою.

– Важко собі уявити, щоб той щур сидів тут і грав «Місячну сонату», – відповів Гунвальд Ларсон.

Він підняв накривку піаніно й зазирнув усередину.

– Принаймні ніякого трупа там нема.

Скінчивши поверховий огляд, Кольберг скинув піджак, і вони взялися за докладний обшук. Почали зі спальні: Гунвальд Ларсон заходився перевертати все в шафі, а Кольберг висував і переглядав шухляди. Якийсь час вони працювали мовчки.

– Чув, Гунвальде… – нарешті озвався Кольберг. У відповідь із шафи почулося глухе мурмотіння.

– Нагляд за Русом нічого не дав. Дві години тому він вилетів з Арланди. Бульдозерові саме подзвонили про це, коли я йшов. Він страх як зажурився.

Гунвальд Ларсон, крекчучи, висунув голову з шафи і сказав:

– Хай би так не запалювався й не смакував наперед своїх успіхів, то менше б розчаровувався. Зрештою, він довго не журиться, ти, мабуть, і сам знаєш. Ну, то що Рус робив у свої вільні дні?

Він знов заліз у шафу. Кольберг засунув найнижчу шухляду столу й випростав спину.

– Не побіг на побачення з Мальмстремом і Муреном, як сподівався Бульдозер. Першого вечора, тобто позавчора, ходив з дівкою в шинок, а потім уночі вони голі купалися.

– Про це я вже чув, – сказав Гунвальд Ларсон. – А що він далі робив?

– Просидів з тією дівкою майже до вечора, тоді вернувся в місто й тинявся вулицями сам, певне, без ніякої мети. Вчора ввечері він подався до іншого шинку, вже з іншою дівкою, але більше не купався, а забрав її до себе в Мерсту. А сьогодні вранці підвіз її на таксі до площі Одена й там попрощався з нею. Потім знов вештався сам по місту, зайшов у кілька крамниць, вернувся додому в Мерсту, переодягся і поїхав на аеродром. Як бачиш, нічого особливого, а головне – нічого злочинного.

– А непристойне купання голяком? – сказав Гунвальд Ларсон. – Треба було, щоб Ек, який сидів у кущах і все бачив, склав протокол про злісне порушення моралі.

Гунвальд Ларсон виліз із шафи й зачинив дверці.

– Нема нічого, крім купи гидотного ганчір'я, – сказав він і вийшов зі спальні.

Кольберг перейшов до зеленої шафки коло ліжка, що правила за нічний столик. У двох перших шухлядах було повно всякого непотребу: паперові носовики, коробки з-під сірників, півплитки шоколаду, кілька шпильок, термометр, дві пачки м'ятних таблеток, ресторанні рахунки, касові чеки, чоловіча санітарія, кулькові ручки, листівка зі Щеціна з текстом: «Тут є горілка, жінки й ліжко» – чого більше треба, Стісе, погнута запальничка й тупа фінка без піхов.

На шафці лежала дешева книжка під заголовком «Сутичка в Чорній ущелині», на обкладинці якої красувався ковбой, що стояв, широко розставивши ноги, і тримав у кожній руці по револьверові.

Кольберг почав гортати книжку, і з неї на підлогу випала кольорова фотографія, аматорський знімок – молода жінка сидить на причалі в шортах і в білій тенісці. Темне волосся, звичайне обличчя. На звороті вгорі напис олівцем: «Мея, 1969». Нижче, синім чорнилом і вже іншою рукою: «Моніта».

Кольберг сховав фотографію в книжку. Потім витяг найнижчу шухляду.

Вона була глибша за перші, і, заглянувши в неї, Кольберг відразу гукнув Гунвальда Ларсона.

– Знайшов, де тримати точило, – сказав він. – Чи, може, це не точило, а якийсь новий апарат для масажу?

– Цікаво, навіщо воно йому знадобилося, – мовив Гунвальд Ларсон. – Наче не видно, щоб він захоплювався столярством. Хіба що десь поцупив. Або взяв у винагороду за наркотики.

Він повернувся до ванної.

За добру годину вони скінчили обшук квартири, переглянули всі речі в ній і не знайшли нічого особливого – ні схованих грошей, ні листів, які б навели їх на слід, ні зброї. Найсильнішими медикаментами там були таблетки від голови й зельтерська вода.

Наостанці вони перешукали кухню – всі шухляди й буфет. Холодильник був ввімкнений і напханий продуктами: видно, Маурітсон поїхав на короткий час. Кольберга, який сидів на дієті й був завжди голодний, особливо вабив копчений вугор, але він опанував себе, хоч у животі бурчало, й рішуче відвернувся від холодильника та всіх його спокус.

За дверима кухні на гачку висіло кільце з двома ключами.

– Від горища, – сказав Кольберг, показуючи на них.

Гунвальд Ларсон зняв ключі, оглянув їх і сказав:

– Або від підвалу. Ходімо перевіримо.

До горища ключі не приходились. Тоді вони спустилися ліфтом на перший поверх і зійшли сходами в підвал.

Більший ключ прийшовся до патентованого замка вогнетривких дверей, за якими був коротенький коридор з двома дверима обабіч. Відчинивши ті, що праворуч, вони побачили шахту сміттєпроводу, а під нею на каркасному возику великий мішок із жовтого пластика. Біля стіни стояли ще три каркасні возики з мішками. Два мішки були порожні, а третій повний сміття. В кутку стояла мітла й лопата.

Двері ліворуч були замкнені і, як свідчила табличка, вели до пральні для мешканців будинку.

Коридорчик упирався в поперечний прохід, уздовж якого по обидва боки були нумеровані двері з різними колодками.

Кольберг і Гунвальд Ларсон досить швидко знайшли ту, до якої прийшовся другий ключ.

У Маурітсоновій комірчині виявилося тільки дві речі: старий пилосмок без шланга й чимала замкнена валіза. Поки Кольберг вовтузився із замочком валізи, Гунвальд Ларсон зазирнув у пилосмок.

– Порожній, – сказав він.

Кольберг тим часом здолав замочок і відкрив валізу.

– Зате в мене повна, – відповів він у тон Ларсонові.

У валізі лежало чотирнадцять літрових пляшок шістдесятип'ятиградусної польської горілки, чотири касетних магнітофони, електричний фен і шість електричних бритв, запакованих разом так, як їх відправляють із фабрики.

– Контрабанда, – сказав Гунвальд Ларсон. – Або скуповування краденого.

– Дещо з цього він напевне взяв в обмін за наркотики, – мовив Кольберг. – Горілку я залюбки конфіскував би, та краще залишити все так, як є.

Він замкнув валізу, і вони вийшли з комірчини в коридорчик.

– Усе-таки щось знайшли, – сказав Кольберг, – хоч не стільки, щоб можна було втішити Бульдозера. Залишилось повісити ключі на місце, і можна вшиватися. Тут нам більше нема чого робити.

– Обережний дідько цей Маурітсон, – мовив Гунвальд Ларсон. – Може, в нього є ще квартири… – Не доказавши, він кивнув головою на двері, на яких трафаретом було написано червоною фарбою: «БОМБОСХОВИЩЕ», і запропонував: – Зайдімо, якщо відчинене. Оскільки ми вже тут..

Двері справді виявились відчинені. Видно було, що бомбосховище використовували як сховок для велосипедів та інших речей. Крім кількох цілих велосипедів, там стояли розібраний мопед, два дитячі візочки, фінські санки й санки з кермом старої моделі. Біля однієї стіни хтось прилаштував столярний верстат, а під ним долі лежали віконні рами без скла. В кутку біля дверей стояв лом, дві мітли, дерев'яна лопата і два заступи.

– Мені завжди трохи моторошно в таких приміщеннях, – сказав Кольберг. – Під час війни, коли нам влаштовували навчальні тривоги, я кожного разу уявляв собі, що буде, як бомба справді завалить будинок і засипле вихід. Жах, та й годі.

Він озирнувся й помітив у кутку за верстатом старий дерев'яний ящик, на передній стінці якого ще не зовсім стерся напис: «ПІСОК». Зверху на ящику стояло бляшане відро.

– Дивись, – сказав він, – он старий ящик з-під піску, стоїть тут із часів війни.

Він підійшов ближче, зняв відро й підняв накривку.

– Навіть є ще пісок.

– Бо він не знадобився, – сказав Гунвальд Ларсон. – Принаймні не довелося гасити ним запалювальні бомби. А то що?

Він дивився на те, що Кольберг витяг з ящика й поклав на верстат.

Зелена брезентова сумка американського військового фасону.

Кольберг відчинив сумку і виклав рядком на верстат усе, що в ній було.

Скручена блакитна сорочка.

Русява перука.

Синій джинсовий капелюх із широкими крисами.

Темні окуляри.

І пістолет – «лама автомат» сорок п'ятого калібру.