Текст книги "Замкнена кімната"

Автор книги: Пер Вале

Соавторы: Май Шеваль
сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

XXVI

Мартін Бек знов їхав верхи на коні. Низько нахилившись до гриви, мчав щодуху рівниною, оточений вершниками в регланах. Попереду стояла російська артилерія, а з-поміж мішків із піском на нього дивилося дуло гармати. Знайоме чорне око смерті. Ось назустріч йому вилетіло ядро, почало рости, дедалі більшати, аж поки нарешті затулило собою все.

Це, мабуть, була Балаклавська битва. За мить він уже стояв на командному містку «Лайона». «Невгамовний» та «Куїн Мері» щойно вибухнули, і їх поглинуло море. Примчав гінець і крикнув:

– «Принцес Роял» злетіла в повітря!

Бітті нахилився вперед і спокійно, проте голосно сказав, пересилюючи шалений гамір бою:

– Беку, щось сьогодні негаразд із нашими кораблями, дідько б їх ухопив! Візьми на два румби ближче до ворога!

Потім почалась та сама сцена з Гарфілдам і Гіто, Мартін Бек зіскочив з коня, перебіг через вокзал і перехопив кулю на себе. А тієї секунди, коли він от-от мав сконати, до нього підійшов начальник центрального управління поліції, приколов до його прострілених грудей медаль, розгорнув щось схоже на пергамент і сказав рипучим голосом:

– Тебе призначено начальником управління поліції, платня за розрядом Б-3.

Президент лежав ницьма, по пероні котився циліндр. Набігла хвиля пекучого болю, і Мартін Бек прокинувся.

Він лежав у ліжку, геть мокрий від поту. Кліше цих снів ставали дедалі гірші. Цього разу Гіто скидався на поліцая Еріксона, Джеймс Гарфілд був елегантним джентльменом, начальник центрального управління поліції – таким, як він і є в житті, а Бітті – схожим на свій портрет, зображений на порцеляновій чашці, випущеній 1919 року на честь Версальського миру: трохи зарозумілий вираз обличчя, на голові – лавровий вінок. А взагалі сон і цього разу був повний нісенітниць і хибних цитат.

Дейвід Бітті ніколи не казав фрази: «Візьми на два румби ближче до ворога!»

Згідно з усіма приступними джерелами, він сказав: «Четфілде, щось сьогодні негаразд із нашими кораблями, дідько б їх ухопив! Візьми на два румби ліворуч!»

Щоправда, це не міняло суті. Адже два румби ліворуч у цьому разі й було два румби ближче до ворога.

А ще, коли Гіто скидавсь на Карадіна, він стріляв із пістолета «гаммерлі інтернейшнл». А тепер, коли він нагадував Еріксона, то тримав у руках «деррінгер».

Крім того, в битві під Балаклавою тільки Фіцрой Джеймс Генрі Сомерсет був у реглані.

Не мали його сни ні ладу; ні глузду.

Мартін Бек скинув піжаму й пішов під душ.

Обпікаючи шкіру крижаною водою, він думав про Рею. Вчора ввечері він поводився трохи дивно. До цієї думки він повертався ще й дорогою до метро. А коли опинився в своєму кабінеті й сів до столу, то раптом гостро відчув свою самотність.

Зайшов Кольберг і спитав, як він себе почуває. Що йому сказати? Мартін Бек коротко відповів:

– Нічого.

Кольберг був засмиканий і майже відразу пішов. У дверях він ще обернувся:

– Справа з пограбуванням на Горнсгатан, здається, з'ясована. І ми маємо всі шанси спіймати Мальмстрема й Мурена. Але не швидше, ніж у п'ятницю. А як твоя замкнена кімната?

– Непогано. Краще, ніж я сподівався.

– Справді? – Кольберг постояв кілька секунд і додав: – Мені здається, ти сьогодні бадьоріший. Ну, бувай.

– Бувай.

Залишившись знов самий, Мартін Бек почав думати про Сверда.

І водночас про Рею.

Вона дала йому більше, ніж він сподівався, – звичайно, для слідства. Три нитки, а може, й чотири.

Сверд був хворобливо скупий.

Сверд завжди-принаймні багато років – замикався на десять замків, хоч у квартирі не тримав нічого, що варто було б украсти. Сверд був хворий і незадовго до смерті навіть лежав в онкологічній клініці.

Може, він ховав гроші? А коли так, то де?

Може, він чогось боявся? Тоді чого? Що, крім власного життя, він так охороняв, замикаючись у своєму лігві?

Яка в нього була хвороба? Онкологічна клініка наводить на думку про рак. Та якщо він був приречений, то, навіщо так замикатися?

Може, він боявся когось? У такому разі кого?

І чого перебрався до іншої, дорожчої, і, мабуть, гіршої квартири? Бувши таким скупим.

Повно запитань.

Важких, але не таких, щоб на них не можна було взагалі відповісти.

Протягом кількох годин на них, звичайно, не відповіси, треба буде згаяти цілі дні. А може, тижні й місяці. Чи роки. Якщо взагалі знайдеш відповідь.

А що все-таки показала балістична експертиза?

Мабуть, із цього треба й починати.

Мартін Бек узявся до телефону.

Та сьогодні йому не щастило. Він шість разів набирав потрібний номер і чотири рази чув відповідь: «Хвилинку!» – після чого наставала мертва тиша. Та врешті він знайшов дівчину, яка сімнадцять днів тому робила розтин грудної клітки Сверда.

– Так, тепер я згадала, – мовила вона. – Дзвонив тут один із поліції, все допитувався про кулю.

– Старший інспектор Ренн.

– Може, й він, не пам'ятаю. Принаймні не той, що спершу вів цю справу, не Альдор Густавсон. Не такий досвідчений. Той, що кожне речення починає з «ну».

– І що?

– Я вже вам казала того разу, що поліція спершу не дуже цікавилась цією справою. Ніхто не вимагав балістичної експертизи, поки не подзвонив той ваш інспектор. Я навіть не знала добре, що робити з кулею. Але…

– Що?

– Вирішила не викидати її, а поклала в конверт разом зі своїм висновком, як заведено в таких випадках. Тобто, як заведено, коли йдеться про справжнє вбивстві), Проте не послала в лабораторію, бо знаю, які вони завантажені.

– А потім що зробили?

– Кудись засунула конверт. І не могла його знайти, Я тут працюю позаштатно, навіть не маю своєї шафи. Та я все-таки знайшла кулю і відіслала.

– На експертизу?

– Я не маю таких повноважень. Але гадаю, що коли куля потрапляє в лабораторію, її досліджують, навіть якщо йдеться про самогубство.

– Про самогубство?

– Авжеж. Я так написала у висновку. Адже поліція відразу сказала, що це суїцид.

– Що ж, шукатиму далі, – сказав Мартін Бек. – Але я хотів спитати ще про одне.

– Про що?

– Під час розтину ви не помітили нічого особливого?

– Аякже, помітила, що він застрілився. Я про це також написала.

– Я мав на думці інше. Ви не знайшли слідів якоїсь тяжкої хвороби?

– Ні. Ніяких органічних змін не було. Проте…

– Проте що?

– Я його досліджувала не дуже пильно. Лише визначила причину смерті. Отже оглядала тільки грудну клітку.

– А докладніше?

– Насамперед серце й легені. Ніяких вад. Ну, звичайно, коли не рахувати, що він був мертвий.

– Отже, в решті органів могла бути яка завгодно хвороба?

– Звичайно. Все могло бути – від склерозу до раку печінки. Але чого ви так докопуєтесь? Це ж звичайний випадок?

– Мої запитання також звичайні, – відповів Мартін Бек.

Він швидше закінчив розмову і спробував зв'язатися з кимось із співробітників балістичної лабораторії. Не натрапивши на жодного, він кінець кінцем мусив подзвонити самому начальникові відділу, Оскарові Єльму, чудовому експертові, розмовляти з яким було не вельми приємно.

– Ага, це ти, – непривітно озвався Єльм. – Я думав, що тебе зробили начальником управління. Видно, дарма я сподівався.

– А з чого видно?

– Начальники управління думають про свою кар'єру, – відповів Єльм. – Крім тих випадків, коли грають у гольф або верзуть дурниці по телебаченню. А надто не дзвонять сюди і не розпитують про очевидні речі. Ну, що там у тебе?

– Тільки хочу довідатись про наслідок балістичної експертизи.

– Тільки. А якої, хотів би я спитати? Нам. кожен йолоп шле всяку гидоту. Ми потонули в тих речах, а працювати нікому. Оце днями Меландер прислав бак із дачного відходка… Мовляв, визначте, скільки осіб у нього спорожнялося. А бак повний до вінця, напевне, не чищений років два.

– Неприємна робота.

Фредрік Меландер раніше розслідував убивства і протягом багатьох років був одним із найкращих співробітників Мартіна Бека. Та недавно його перевели у відділ крадіжок, мабуть, сподіваючись, що він дасть там якийсь лад.

– Атож, у нашій роботі мало приємного. І якби хоч хтось розумів це, – сказав Єльм. – Начальник центрального управління купу років не навідувався до нас, а коли я весною попросився до нього на розмову, він звелів передати, що найближчим часом дуже завантажений. Найближчим часом – а тепер уже липень. Що ти скажеш на це?

– Я знаю, що у вас там хоч вовком вий, – поспівчував йому Мартін Бек.

– Це ще лагідно сказано, – вже привітніше мовив Єльм. – Ти собі не уявляєш, що в нас робиться. І хоч би хто поспівчував нам, підтримав нас добрим словом, ми були б і за це вдячні. Та де там!

Єльм вічно нарікав, але був добрий експерт. І любив, щоб йому лестили.

– Просто диво, як ви все встигаєте, – сказав Мартін Бек.

– Навіть більше ніж диво, – вже цілком добродушно озвався Єльм. – Це диво з див. А ти про яку балістичну експертизу питаєш?

– Та про кулю, яку витягли з одного мертвого. Прізвище його Сверд. Карл Едвін Сверд.

– Ага, пам'ятаю, – відповів Єльм. – Типовий випадок. У висновку написано, що то було самогубство. Паталогоанатом прислала кулю сюди, не вказавши, що з нею робити. Може, позолотити й віддати в музей криміналістики? Чи це натяк, що краще самому піти на той світ, ніж чекати, поки тебе спровадять туди?

– А яка то куля?

– Пістолетна. Той пістолет у тебе?

– Ні.

– То як же це може бути самогубство?

Логічне запитання.

Мартін Бек зробив позначку в записнику.

– А якісь дані в тебе є?

– Є, звичайно. Мабуть, пістолет автоматичний, сорок п'ятого калібру. Такі випускають різні фірми. Та коли ти пришлеш гільзу, можна буде визначити докладніше.

– Я не маю гільзи.

– Не маєш? А що, власне, робив той Сверд, коли застрілився?

– Не знаю.

– З такою кулею в грудях дуже не набігаєш, – сказав Єльм. – Нема вибору. Лягай і простягай ноги.

– Зрозуміло, – сказав Мартін Бек. – Дякую.

– За що?

– За допомогу. Ну, щасти тобі.

– Кинь свої моторошні жарти, – відповів Єльм і поклав трубку.

Одне питання з'ясоване. Чи Сверд сам стріляв, чи. хтось інший, але куля була смертельна. Сорок п'ятий калібр гарантує успіх, якщо навіть не влучиш у саме серце.

Це так, але чи. багато користі дала йому розмова з Єльмом?

Куля – не дуже вагомий доказ, коли ти, наприклад, не маєш у руках зброї чи принаймні гільзи.

Щоправда, з'ясована одна важлива річ. Єльм сказав, що куля з автоматичного пістолета сорок п'ятого калібру, а він не говорить на вітер. Отже, Сверд убитий з автоматичного пістолета. А решта все й далі незрозуміле.

Сверд начебто не наклав на себе рук, і хтось інший теж не міг його вбити.

Мартін Бек шукав ще якихось ниток.

Він почав з банків, знаючи з досвіду, що на них доведеться згаяти багато часу. Щоправда, в Швеції банкові вклади не тримають у великій таємниці, але розвелося надто багато фінансових установ, а крім того, проценти дуже низькі, тому дрібні клієнти воліють тримати свої. заощадження в банках сусідніх держав, особливо в Данії.

Мартін Бек навіть не клав трубки.

Дзвонять з поліції. Йдеться про такого й такого, адреса така або така, особистий номер такий і такий. Чи він не відкривав у вас рахунку й чи не було в нього абонементної скриньки?

Запитання просте, та поки всіх обдзвониш… До того ж п'ятниця і кінець робочого дня. Раніше, ніж після неділі, відповіді не надійдуть.

А ще треба подзвонити до лікарні, де лежав Сверд, але з цим можна почекати до понеділка.

Його робочий день також закінчувався.

А в Стокгольмі в цей час панував цілковитий хаос. Поліцію охопив шал, натовпи людей були в паніці.

Та Мартін Бек не знав цього. З усієї Північної Венеції, крізь його вікно видно було тільки огорнене чадом шосе і промислові комплекси, і цей краєвид-здавався йому гіршим і гидкішим, ніж звичайно.

О сьомій Мартін Бек усе ще сидів у своєму кабінеті, хоч робочий день закінчився дві години тому й він нічого вже не зробить для слідства.

Сьогоднішні наслідки були мізерні. Найвідчутніший з них – мабуть, червона пружка на вказівному пальці правої руки, яким він крутив диск телефону.

Наостанці він пошукав у книжці номер телефону Реї Нільсен. Ось її прізвище, фах не вказаний. Він уже хотів подзвонити, коли похопився, що не знає, про що її спитати, принаймні з приводу Сверда.

Отже, він дурив себе, що має до неї службову справу.

Він просто хотів переконатися, чи вона вдома, і поставити їй дуже немудре питання:

– Чи можна зайти до вас?

Мартін Бек зняв руку з апарата й поклав телефонні книжки на місце.

Потім прибрав на столі, викинув непотрібні папери й поскладав олівці.

Все це він робив неквапом, докладно і примудрився розтягти прибирання на цілих півгодини. А ще півгодини морочився з поламаною кульковою ручкою, поки вирішив викинути її в кошик зі сміттям.

Будинок поліції ще не спорожнів, Мартін Бек чув, як десь поблизу голосно сперечалися про щось двоє його колег.

Його нітрохи не цікавило, про що вони розмовляють.

Вийшовши на вулицю, він рушив. до станції метро «Мідсуммаркрансен». Йому довелося довго чекати на зелені вагони, зовні охайні, а всередині сплюндровані – сидіння порізані, ручки повідкручувані й поламані.

Він вийшов у Старому місті й подався додому.

Уже перебравшись у піжаму, він пошукав у холодильнику пива і в буфеті вина, хоч знав, що їх там не було. Потім відчинив коробку російських крабів, зробив собі два бутерброди й витяг пляшку мінеральної води. Попоїв. Вечеря як вечеря, навіть непогана, проте дуже йому було сумно пережовувати її самому. Щоправда, позавчора було так само сумно, але тоді він не переймався цим.

Нудьгуючи без діла, він ліг у ліжко і взяв одну з багатьох ще не прочитаних книжок. Це була белетризована історія битви в Яванському морі. Автор – Рей Паркінс. Він її швидко прочитав і дійшов висновку, що це погана книжка. Навіщо її було перекладати? Цікаво, яке видавництво? «Норстедтс». Дивно.

Семюел Еліот Морісон у своїй книжці «Війна на двох океанах» на дев'яти сторінках написав про. це більше й докладніше, ніж Паркінс на двохстах п'ятдесяти семи.

Засинаючи, Мартін Бек думав про макарони з м'ясною підливою. І усвідомив, що чекає завтрашнього дня з якоюсь приємною надією.

А оскільки ця надія не мала під собою підстав, субота й неділя здалися йому нестерпно нудними. Вперше за багато років він не знаходив собі місця, йому здавалося, ніби його замкнуто в кімнаті. Він не зміг усидіти вдома і в неділю навіть прогулявся на катері до Марієфреда, але йому не полегшало. І надворі він мав таке почуття, ніби сидить замкнений. Щось у його житті грунтовно зіпсувалося, і він не хотів більше з цим миритися. Дивлячись на інших людей, Мартін Бек здогадувався, що багато з них опинилися в такому самому становищі, як він, але не усвідомлюють цього чи бояться усвідомити.

Під ранок у понеділок Мартін Бек знов їхав верхи. Гіто був схожий на. Карадіна й тримав у руках автоматичний пістолет сорок п'ятого калібру, а коли Мартін Бек виконав свій жертовний ритуал, до нього підійшла Рея Нільсен і спитала: «На якого біса ти це зробив?»

Прийшовши на роботу, він знов узявся до телефону.

І почав з онкологічної клініки. Йому довго довелося дзвонити, поки він отримав відповідь, яка не багато йому допомогла.

Сверд ліг до лікарні в понеділок шостого березня. Але другого ж таки дня його направили в інфекційний відділ седерської лікарні.

– Чому?

– На це тепер не. так легко відповісти, – мовила секретарка, що нарешті знайшла в реєстраційних журналах прізвище Сверда. – Мабуть, був не наш хворий. Історії хвороби немає, тільки примітка, що він має направлення від приватного лікаря.

– Від якого саме?

– Якогось доктора Берглунда, терапевта. Ось я знайшла направлення, але нічого не можна прочитати, ви знаєте, як лікарі пишуть. І ксерокопія погана.

– Адреса також нерозбірлива?

– Адреса лікаря? Оденгатан, тридцять.

– От бачите, щось таки прочитали, – сказав Мартіні Бек.

– Прочитала штамп, – коротко мовила секретарка. Автоматичний голос у апараті відповів, що доктор Берглунд не приймає до п'ятнадцятого серпня.

Ну певне, зробив собі відпустку.

Але Мартін Бек не мав бажання чекати понад місяць, щоб довідатися, на що хворів Сверд.

Він подзвонив у Седер. У величезній седерській лікарні телефони були завжди зайняті, і він згаяв майже дві години, поки з'ясував, що Карл Едвін Сверд справді лежав в інфекційному відділенні у березні, а саме: з вівторка сьомого до суботи, вісімнадцятого, після чого, мабуть, його виписали додому.

Але з яким висновком: що він здоровий чи смертельно хворий?

На це запитання йому ніяк не щастило отримати відповідь: завідувач відділу був зайнятий і не міг підійти до телефону. Доведеться відкласти роботу й самому поїхати туди.

Мартін Бек узяв таксі і, поблукавши трохи по лікарні, знайшов потрібний коридор.

Ще через десять хвилин він опинився в кабінеті лікаря, який повинен був знати все про стан здоров'я Карла Едвіна Сверда.

Це був чоловік років сорока, невисокий, волосся темне, очі непевного кольору – сіро-блакитні із зеленими і ясно-брунатними цяточками. Поки Мартін Бек шукав по кишенях сигарет, яких там не було, лікар надів окуляри в роговій оправі й заглибився в історію хвороби. Хвилин десять він читав мовчки, тоді зсунув окуляри на лоба, глянув на відвідувача й спитав:

– Ну, то що ви хотіли знати?

– Яка хвороба була в Сверда.

– Ніякої не було.

Хвилину Мартін Бек обмірковував цю трохи несподівану відповідь. Потім спитав:

– То чого він пролежав тут майже два тижні?

– Одинадцять діб, якщо точно. Він пройшов усі обстеження. Були певні симптоми, а крім того, направлення від приватного лікаря.

– Від доктора Бергунда?

– Правильно. Пацієнт вважав, що він тяжко хворий. По-перше, тому, що мав на шиї дві гулі, а по-друге – що в животі в нього була пухлина. Її можна було промацати пальцями, і, як часто буває в таких випадках, пацієнт вирішив, що в нього рак. Він звернувся до приватного лікаря, а тому здалося, що це тривожні ознаки. Але приватні лікарі не мають відповідної апаратури, щоб у таких випадках поставити діагноз. Та й не завжди мають відповідну кваліфікацію. В цьому разі також поставлено хибний діагноз і послано пацієнта в онкологічну клініку. А там побачили, що він не пройшов ніяких обстежень, і перевели його до нас. Ну, й нам довелося грунтовно обстежити його, зробити багато аналізів.

– І висновок був який – що Сверд здоровий?

– Практично здоровий. Щодо ґуль на шиї, то ми його відразу заспокоїли. Бо то були звичайні, цілком безпечні жировики. Пухлина в животі вимагала докладнішої перевірки. Ми, між іншим, зробили загальну аортографію, рентген усіх органів травлення, біопсію печінки і…

– А що це таке?

– Біопсія печінки? Як просто сказати, то в бік пацієнта вводять трубочку і відділяють клаптик печінки. До речі, цей аналіз я сам робив. Потім той клаптик печінки посилають у лабораторію і там перевіряють на ракові клітини. Ну от, і в нього нічого не знайшли. Пухлина виявилась ізольованою кістою на колоні…

– Вибачте, на чому?

– На кишці. Одне слово, кіста. Нічого небезпечного, її можна було видалити хірургічним, способом, але ми вирішили, що немає потреби. Пацієнтові вона не заважала. Правда, він запевняв нас, що раніше йому часом дуже боліло, але ті болі мали явно психоматичний характер.

Лікар замовк, глянув на Мартіна Бека, як дивляться на дітей чи на безнадійно темних людей, і пояснив:

– Просто навіяні болі.

– Ви особисто спілкувалися з ним?

– Так. Кожного дня зустрічався, а коли він виписувався, в нас відбулася довга розмова.

– Як він поводився?

– Спершу на його поведінку впливала думка про тяжку хворобу. Він був переконаний, що в нього невилікований рак і що він скоро помре. Вважав, що проживе не більше як місяць.

– Власне, він не помилився, – сказав Мартін Бек.

– Справді? Потрапив під машину?

– Застрелений. А може, наклав на себе руки. Лікар скинув окуляри й задумливо протер їх полою халата.

– Друге припущення здається мені зовсім неймовірним, – сказав він.

– Чому?

– Перед тим, як він виписався, я вже сказав, ми мали довгу розмову. У нього наче камінь з душі спав, коли він переконався, що здоровий. До того часу він ходив дуже пригнічений, а тоді зовсім змінився, повеселішав. Ми ще до кінця аналізів з'ясували, що біль його минає від легких ліків. Від таблеток, які, між нами кажучи, зовсім не заспокоюють болю.

– Отаке, вам здається, що він не зміг накласти на себе руки?

– Він не такої вдачі.

– А якої?

– Я не психіатр, проте мені він здався людиною суворою і замкнутою. Персонал скаржився на нього – мовляв, він усім невдоволений, завжди бурчить. Але ці риси виявилися в нього уже в останні дні, коли він переконався, що житиме далі.

Мартін Бек трохи подумав, тоді спитав:

– Ви не знаєте, до нього сюди хтось приходив?

– Ні, не знаю. Мені він, між іншим, сказав, що не має ніяких друзів.

Мартін Бек підвівся.

– Дякую вам. Здається, все. До побачення.

Він був уже біля дверей, коли лікар мовив:

– До речі, щодо друзів і відвідувачів, то…

– Що?

– Бачите, якийсь родич Сверда, небіж, дзвонив одного разу, коли я чергував, і питав про дядькове здоров'я.

– І що ви йому сказали?

– Ми тоді вже закінчили обстеження. І я міг його втішити радісною звісткою, що Сверд здоровий і, видно з усього, – проживе ще багато років.

– Ну і як той небіж сприйняв ваші слова?

– Він наче здивувався. Певне, Сверд навіть його переконав, що він тяжко хворий і навряд чи вийде з лікарні.

– Той небіж якось назвався?

– Мабуть, але я не запам'ятав прізвища.

– Мені ось що спало на думку, – сказав Мартін Бек. – Здається, є такий порядок, що пацієнт повинен назвати прізвище й адресу когось із рідних чи знайомих на випадок…

Він не доказав.

– Так, це правда, – лікар надів окуляри. – Зараз подивимось… Тут повинно бути записано. Авжеж, є.

– Хто?

– Рея Нільсен.

Мартін Бек у глибокій задумі йшов парком Тантулунден. Його ніхто не пограбував і не торохнув по голові, він тільки побачив багато п'яниць, які валялися попід кущами, видно, чекаючи, що ними хтось заопікується.

Йому було про що думати.

Карл Едвін Сверд не мав ні сестер, ні братів.

Звідки ж тоді взявся небіж?

Тепер у Мартіна Бека була причина навідатись на Тулегатан, і ввечері він поїхав туди. Та вже доїхавши до станції метро «Центральна», де треба було робити пересадку, передумав, вернувся на дві зупинки назад, зліз на станції «Слюссен» і пішов уздовж набережної Шепсбрун. Може, є якісь цікаві кораблі.

Але їх не було.

Раптом йому захотілося їсти. Крамниці були вже зачинені, і він зайшов до ресторану. Там він замовив шинку з гарніром і почав їсти. Його зацікавлено розглядали туристи, які весь час мучили офіціанток безглуздими запитаннями, хто з присутніх уславлений і чим. Рік тому про Мартіна Бека чимало писали, проте людям властиво швидко забувати, і його слава вже приблякла.

Оплачуючи рахунок, він зразу відчув, що давно не був у ресторані. За час його хвороби, коли він змушений був утримуватись від їжі, і так казкові ціни підскочили ще вище.

Вдома його опанував гнітючий настрій, і він довго тинявся по квартирі, поки нарешті взяв книжку й ліг. Книжка виявилася не такою нудною, щоб приспати його, але й не. такою цікавою, щоб прогнати сон. Десь о третій годині Мартін Бек устав і ковтнув дві насонні таблетки, хоч звичайно не вживав їх. Ліки відразу звалили його, і навіть коли вже він прокинувся, то був немов п'яний. Але все-таки він проспав довше, ніж завжди, і не бачив ніяких снів.

На роботі він почав свій день з того, що ще раз уважно перечитав усі свої нотатки. Цього йому вистачило до другого сніданку – чашки чаю і двох сухарів.

Потім він пішов у туалет і вимив руки. А коли повернувся, задзвонив телефон.

– Комісар Бек? – спитав чоловічий голос.

– Так.

– Вам дзвонять із Торговельного банку. – Чоловік пояснив, з якої філії, і далі сказав – Ми отримали запит про клієнта на прізвище Карл Едвін Сверд.

– Так, так слухаю.

– Він має в нас рахунок.

– На рахунку є якісь гроші?

– Є, і пристойна сума.

– Скільки?

– Близько шістдесяти тисяч. А взагалі…

Чоловік замовк.

– Що ви хотіли сказати? – спитав Мартін Бек.

– А взагалі я б сказав, що рахунок досить дивний.

– Папери у вас під рукою?

– Звичайно.

– Мені можна зараз приїхати і глянути на них?

– Певне що можна. Спитайте головного бухгалтера Бенгтсона.

Мартін Бек радий був трохи пройтися. Філія банку містилась на розі Оденгатан і Свеявеген, і, хоч рух у місті був великий, він дістався туди менше як за півгодини.

Головний бухгалтер банку мав слушність: рахунок справді виявився незвичайним.

Мартінові Беку дали окремий столик за прилавком. Переглядаючи папери, він подумав, що в цьому разі можна бути вдячним державі за порядки, які дозволяють поліції та іншим урядовцям безцеремонно длубатися в особистих справах громадян.

– Дивне вже те, що клієнт вибрав чековий рахунок, – сказав бухгалтер. – Було б природніше спинитись на такій формі вкладу, яка дає вищий відсоток.

Слушне зауваження, але Мартіна Бека більше зацікавила регулярність внесків. Щомісяця на рахунок надходило сімсот п'ятдесят крон, і завжди між п'ятнадцятим і двадцятим.

– Наскільки я розумію, – мовив Мартін Бек, – гроші вносили не безпосередньо у вас.

– Так, жодного внеску не зроблено в нас. Ось бачите, кожен оформлений в іншій філії, часто навіть не нашого банку. Технічно це не мало ніякого значення, однаково гроші йшли до нас, на Свердів рахунок. Та постійна зміна кас, мабуть, не випадкова.

– Ви хочете сказати, що Сверд вносив гроші сам, але не хотів, щоб хтось знав про це?

– Мабуть… Таке припущення найперше спадає на думку. Коли переказуєш гроші на свій рахунок, прізвища того, хто кладе їх, не конче називати.

– Але ж бланк переказу однаково треба заповнювати самому?

– Не обов'язково. Дуже часто клієнт просто дає гроші касирові і просить переказати їх на свій рахунок. Адже не всі вміють заповнювати бланки, тоді касир сам пише прізвище, номер рахунку й номер банківської контори. Це передбачено правилами обслуговування.

– А тоді що?

– Клієнт отримує копію бланка як квитанцію. Коли хтось переказує гроші на свій рахунок, банк потім не шле йому повідомлення. Ми взагалі шлемо їх тільки на вимогу клієнта.

– А де зберігаються самі бланки?

– У нашому центральному архіві.

Мартін Бек провів пальцем по стовпчику цифр.

– Що, Сверд жодного разу не брав грошей з рахунку? – спитав він.

– Не брав, і, на мою думку, це найдивніше. Жодного чека не виписав. А коли я почав перевіряти, то з'ясувалося, що він навіть не брав чекової книжки. Принаймні кілька останніх років.

Мартін Бек потер перенісся. На квартирі у Сверда не знайдено ні чекової книжки, ні копій бланків, ні повідомлень.

– Хтось із ваших службовців знає Сверда в обличчя?

– Ні, жоден з них не бачив.

– Коли відкрито рахунок?

– Мабуть, десь у квітні тисяча дев'ятсот шістдесят шостого року.

– І відтоді щомісяця надходило по сімсот п'ятдесят крон?

– Так. Правда, останній внесок датований шістнадцятим березня цього року. – Бухгалтер глянув на свій календарик. – Це був четвер. А в квітні вже грошей не надійшло.

– Дуже легко пояснити чому, – сказав Мартін Бек. – На той час Сверд помер.

– Он як. Нас ніхто не повідомив про це. В таких випадках, до нас звертаються претенденти на спадок.

– Виходить, претендентів не було.

Бухгалтер вражено глянув на нього.

– А тепер будуть, – додав Мартін Бек. – До побачення..

Краще не затримуватись тут, ану ж хтось надумає пограбувати цей банк. Якщо, напад станеться при ньому, тоді від спецгрупи не відкрутишся.

Перекинуть. Відрядять.

Справа постала в новому світлі. По сімсот п'ятдесят крон протягом шести років! Так би мовити, постійний прибуток. А що Сверд ніколи не брав грошей, на таємничому рахунку наросла чимала сума. П'ятдесят чотири тисячі крон плюс відсотки.

Для Мартіна Бека це були великі гроші. А для Сверда, певне, ще більші – цілий маєток.

Отже, Рея була не дуже далеко від правди, коли казала про гроші в матраці. Різниця тільки в тому, що Сверд виявився розважніший, та й сучасніший також.

Ця нова ситуація вимагала додаткових досліджень.

Далі треба було порозмовляти з податковими органами і переглянути бланки перерахувань, якщо вони справді є в архіві.

Управління податків не мало ніяких відомостей про Сверда. Його зарахували до вбогих і обмежувалися вишуканішою формою визиску, яка втілюється в націнці на продукти і найбільше б'є по кишені тих, у кого вона й так майже порожня.

Мартінові Беку здалося, що він чує в трубці, як податковий інспектор облизується на думку про п'ятдесят чотири тисячі крон, що залишились без власника. Він уже знайде спосіб конфіскувати їх, навіть коли виявиться, що вони набуті, як колись казали, чесним шляхом, наприклад працею.

Так, але навряд чи Сверд заробив ці гроші чесною працею, а заощадити, таку суму з пенсії, яку він отримував, також неможливо.

А про що свідчать бланки перерахувань?

У центральному відділенні Торговельного банку швидко знайшли останні двадцять чотири бланки – всіх, коли він добре порахував, було сімдесят два, – і того ж таки дня після обіду він уже тримав їх у руках. Бланки були оформлені в різних філіях, і кожен заповнений іншою рукою. Напевне, рукою працівника банку. Звичайно, за якийсь час можна було б знайти тих людей і розпитати, чи вони пам'ятають клієнта. Величезна праця, яка, мабуть, нічого не дасть.

Хто може згадати людину, що багато місяців тому вносила сімсот п'ятдесят крон на свій чековий рахунок?

Відповідь: ніхто.

За якісь півгодини Мартін Бек сидів уже вдома й пив чай із ювілейної чашки. Він дивився на неї й думав, що якби таємничий вкладник був схожий на фельдмаршала Гейга, його, звичайно, запам'ятав би кожен.

Але хто схожий на Гейга? Ніхто, навіть у всіх без винятку фільмах чи театральних виставах найшанолюбніших режисерів.

Увечері йому знов наліг камінь на душу. Він знов не знаходив собі місця, але вже трохи й тому, що не міг викинути з думки службові справи Сверда.

Ту безглузду замкнену кімнату.

Таємничого вкладника.

Хто він? Невже все-таки Сверд?

Ні.

Важко повірити, що Сверд завдавав би собі стільки мороки.

А головне, важко собі уявити, щоб звичайний робітник складу додумався відкрити в банку чековий рахунок.

Ні, гроші перераховував хтось інший. Мабуть, чоловік, бо навряд, щоб до банку приходила жінка, називала себе Карлом Едвіном Свердом і переказувала по сімсот п'ятдесят крон на свій рахунок.

І взагалі, з якої речі хтось переказував Свердові гроші?

На це запитання поки що не було відповіді.

І з'явилась ще одна незрозуміла постать.

Загадковий небіж.

Але найважливіша загадка – людина, що якимось способом у квітні або на початку травня примудрилась застрілити Сверда, хоч той сидів, немов у фортеці, у своїй замкненій зсередини кімнаті.

А може, всі ці троє невідомих – насправді одна особа? Вкладник, небіж, убивця?

Так, над цим питанням доведеться добре помізкувати.

Мартін Бек відставив чашку і глянув на годинник. Час пролетів швидко. Вже пів на десяту. І вже пізно кудись іти.