Текст книги "Замкнена кімната"

Автор книги: Пер Вале

Соавторы: Май Шеваль
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Май ШЕВАЛЬ, Пер ВАЛЕ
ЗАМКНЕНА КІМНАТА
Роман

Перекладено за виданнями: Maj Sjöwall och Per Wahlöö, Det slutna rummet. Bokförlaget Par/Norstedts, Stockholm, 1972.

I

На вежі Маріїнської церкви вибило другу годину, коли вона вийшла з метро на станції Вольмар-Ікскюлсгатан. Зупинившись, вона закурила, тоді швидко рушила в бік Маріїнської площі.

Відгомін дзвону, що тремтів у повітрі, нагадав їй безрадісні неділі дитинства. Вона народилась і виросла. всього за кілька кварталів від Маріїнської церкви, там її хрестили, і там вона майже дванадцять років тому відбула конфірмацію. Із тієї події їй запам'яталось тільки одне – як вона спитала пастора, що мав на думці Стріндберг, пишучи про «меланхолійний дискант» дзвонів Маріїнської церкви, але вже не могла пригадати його відповіді.

Сонце пекло їй у спину, і, перетнувши Санкт-Паульгатан, вона пішла повільніше, щоб не спітніти. Враз вона відчула, які напружені в неї нерви, й пошкодувала, що, виходячи з дому, не випила заспокійливих ліків.

Досягнувши фонтана посеред площі, вона намочила хусточку в холодній воді й сіла на лавку в затінку дерев. Потім зняла окуляри, швидко витерла мокрою хусточкою лице, тоді протерла окуляри полою блакитної сорочки і знов надягла їх. Великі дзеркальні скельця окулярів затуляли верхню частину її обличчя. Далі вона скинула крислатого капелюха із джинсової матерії, підняла довгі, рівні, русяві коси, що розсипались по плечах, і витерла шию. Після цього знов надягла капелюха, насунувши його на чоло, і якусь хвилину просиділа нерухомо із зіжмаканою хусточкою в руках.

Потім розстелила хусточку на лавці біля себе й витерла об джинси мокрі руки. Вона глянула на свого годинника – дванадцять хвилин на третю – й дала собі ще три хвилини, щоб заспокоїтись.

Коли на вежі вибило чверть, вона розкрила темно-зелену брезентову сумку, яка лежала в неї на колінах, взяла хусточку, що встигла зовсім висохнути, і недбало запхнула її туди. Тоді підвелася, закинула шкіряний ремінець сумки на праве плече й пішла далі в бік Горнсгатан. Нерви її заспокоювались, і вона почала вмовляти себе, що все має скінчитися добре.

Була п'ятниця, кінець червня, для багатьох уже почалася літня відпустка. На Горнсгатан було людно, раз по раз проїздили машини. З площі вона звернула ліворуч і пішла в затінку будинків.

Вона сподівалась, що не помилилася, вибравши саме цей день. Вона зважила всі «за» і «проти», в крайньому разі доведеться відкласти задумане на тиждень. Звичайно, немає нічого страшного, та все ж не хотілося б ще цілий тиждень нервуватись.

Вона прийшла швидше, ніж розраховувала, тому зупинилася із затіненого боку вулиці й глянула на велике вікно навпроти. На блискучій шибі віддзеркалювалось сонце, – машини також трохи заважали, а проте вона помітила, що завіси спущені.

Вона пішла поволі, вдаючи, що придивляється до вітрин. Хоч перед крамницею годинникаря віддалік виднів великий циферблат, вона раз у раз поглядала на свій годинник і не спускала з ока дверей по той бік вулиці.

Коли стрілки показали за п'ять третю, вона рушила до переходу на розі вулиці й за чотири хвилини досягла дверей.

Перед дверима вона відімкнула замок брезентової сумки, тоді зайшла досередини.

Вона провела очима по приміщенню. То була філія одного з великих банків. У продовгуватій залі, двері і єдине вікно якої утворювали один коротший бік, праворуч від вікна до протилежної стіни тяглася стойка, ліворуч були прикріплені до стіни чотири пульти, а за ними стояли низький круглий стіл і два стільчики, оббиті червоною картатою матерією. В кутку збігали вниз стрімкі кручені сходи, що, мабуть, вели до банківських сейфів і абонементних ящиків.

У залі був тільки один клієнт – він біля стойки ховав у портфель гроші й папери.

За стойкою сиділи дві жінки, а віддалік стояв третій службовець і переглядав картотеку.

Вона підійшла до пульта й дістала із зовнішньої кишені сумки ручку, стежачи краєчком ока за клієнтом із портфелем, що йшов уже до дверей. Потім узяла бланк і почала виводити на ньому кривулі. Скоро службовець, що стояв біля картотеки, підійшов до порога, повернув ключ у замку зовнішніх дверей, тоді нахилився й відчепив гак, який притримував відкритими внутрішні двері, і, поки службовець повертався на своє місце за стойкою, ті двері зі стогоном зачинилися.

Вона витягла лівою рукою з сумки хусточку і, вдаючи, що сякається, рушила до стойки з бланком у правій руці.

Дійшовши до каси, вона запхнула бланк у сумку, витягла з неї нейлонову торбину, поклала її на стойку, вихопила пістолет і, цілячись у касирку, сказала крізь хусточку, якою затулила рот:.

– Пограбування. Пістолет заряджений, я стрілятиму, якщо ви зчините ґвалт. Покладіть усі гроші в торбину.

Жінка за стойкою витріщила на неї очі, поволі взяла торбину й поклала її перед собою. Друга жінка, що тим часом причісувалась, на мить завмерла, тоді боязко опустила руки. Вона розтулила рота, ніби хотіла щось сказати, але так і не здобулась на голос. Службовець, що й досі стояв біля свого столика, рвучко шарпнувся. Вона відразу спрямувала на нього револьвер і крикнула:

– Ані руш! І тримайте руки так, щоб я їх бачила!

Потім знов нетерпляче пригрозила пістолетом приголомшеній касирці:

– Швидше давайте гроші. Всі!

Касирка зібрала пачки грошей у торбину й поклала її на стойку. Службовець біля свого столика раптом сказав:

– Нічого у вас не вийде. Поліція…

– Мовчіть! – крикнула вона.

Тоді вкинула хусточку у розщібнуту сумку, схопила нейлонову торбину, що виявилась приємно важкою, і, цілячись пістолетом по черзі в кожного з трьох службовців за стойкою, почала поволі задкувати до дверей.

Раптом від сходів у кутку хтось кинувся їй назустріч. Якийсь довготелесий русявий чоловік у випрасуваних білих штанях і блакитній спортивній куртці з блискучими ґудзиками та вишитою золотом емблемою на нагрудній кишені.

Залу наповнив глухий гуркіт, її руку шарпнуло вгору, довготелесий чоловік у спортивній куртці поточився назад, і вона помітила, що в нього нові білі черевики на грубій червоній підошві з гофрованої гуми. І аж тоді, коли його голова неприємно, глухо стукнувши, вдарилась об кам'яну долівку, вона збагнула, що застрілила його.

Вона всунула пістолет у сумку, нажахано глянула на трьох службовців за стойкою й кинулась до дверей. Вовтузячись із замком, вона, проте, подумала: «Тепер спокійно, я мушу йти зовсім спокійно», – та коли опинилась на тротуарі, то майже підбігом кинулась до перехрестя.

Вона не бачила перехожих навколо себе, тільки відчувала, що когось штовхає, у вухах у неї й досі гримів постріл.

Повернувши за ріг, вона побігла, міцно стискаючи в руці торбину. Важка сумка била її по стегні. А ось і будинок, де вона мешкала ще дитиною. Вона шарпнула двері й перебігла знайомим під'їздом на подвір'я. Там вона присилувала себе уповільнити крок. Здолала під'їзд будинку, що стояв ззаду, вийшла на друге подвір'я, стрімкими сходами спустилася в підвал і сіла на нижній східець.

Найперше вона спробувала сховати нейлонову торбину в сумку, але торбина не влазила. Тоді вона скинула капелюх, окуляри та русяву перуку й запхнула їх у сумку, її власне волосся було темне й коротко підстрижене. Потім вона підвелася, розстібнула сорочку, скинула її і також запхнула в сумку. Під сорочкою в неї була чорна футболка з короткими рукавами. Повісивши сумку на ліве плече, вона взяла в руку торбину й піднялася сходами нагору. Вона перейшла ще кілька під'їздів і подвір'їв, перелізла через два мури, поки нарешті опинилася на вулиці в другому кінці кварталу.

Там вона зайшла до продуктової крамниці, купила два літри молока в пакетах і велику пластикову торбу, поклала туди молоко, а зверху на нього примостила свою чорну нейлонову торбину.

Після цього вона попростувала до станції метро «Слюсен» і поїхала додому.

II

Гунвальд Ларсон приїхав на місце злочину у своїй суто приватній машині. Вона була червоного кольору і рідкісної для Швеції марки «ЕМВ» – багато хто вважав її надто розкішною для звичайного старшого слідчого, а особливе, як він користувався нею в службових справах.

Того ясного сонячного дня він уже сів за кермо, щоб їхати додому, коли Ейнар Ренн вибіг на подвір'я поліційної управи й розвіяв його плани провести тихий вечір у своїй квартирі в Больмурі. Ейнар Ренн був також старшим слідчим і, мабуть, чи не єдиним приятелем Гунвальда Ларсона, тож коли він поспівчував, що Гунвальдові доведеться пожертвувати вільним вечором, слова його були цілком щирі.

Ренн поїхав на Горнсгатан службовою машиною. Коли він добрався до банку, там уже стояли машини його співробітників з найближчої поліційної дільниці, а Гунвальд Ларсон устиг зайти досередини.

Біля дверей зібрався гурт цікавих. Коли Ренн ступив на тротуар, один із поліцаїв, що стояв там і знічев'я дивився на людей, підійшов до нього й сказав:

– Тут є кілька свідків, вони кажуть, ніби чули постріл. Що мені з ними робити?

– Попросіть їх затриматись на кілька хвилин, – відповів Ренн. – А решта нехай би краще розійшлися.

Поліцай кивнув головою, і Ренн зайшов до банку.

На мармуровій підлозі між стойкою і прибитими до стіни пультами лежав горілиць убитий, розкинувши руки й зігнувши коліно. Одна холоша задерлася, з-під неї виглядала біла орлонова шкарпетка з синім якорем і поблискували світлі волосинки на засмаглій нозі. Куля влучила йому в обличчя, і з потилиці текла густа кров.

Службовці банку зібралися в найдальшому. кутку зали. Гунвальд Ларсон примостився біля них на краю столу й записував у блокнот те, що одна з жінок розповідала йому верескливим із переляку голосом.

Помітивши Ренна, Гюнвальд Ларсон звів свою широку долоню в напрямку жінки, і та замовкла на середині речення. Він устав, відкинув дошку стойки, підійшов з блокнотом до Ренна й показав головою на вбитого:

– Не вельми приємне видовище. Якщо ти залишишся тут, то я візьму своїх свідків і влаштуюсь десь-інде, наприклад, у колишній нашій дільниці на Русенлюндгатан. Щоб ніхто тобі не заважав.

Ренн кивнув.

– Я чув, що тут якась дівка поорудувала, – мовив він. – І забрала гроші. Ніхто не бачив, куди вона дременула?

– Принаймні ніхто з службовців банку, – відповів Гюнвальд Ларсон. – Надворі стоїть якийсь хлопець, що наче помітив машину, яка різко рушила з місця, але не звернув уваги на номер і не певен, якої та машина марки, отже, він мало чим допоможе нам. Я потім з ним трохи побалакаю.

– А цей хто такий? – запитав Ренн, показавши головою на вбитого.

– Якийсь йолоп, що уявив себе героєм. Хотів затримати грабіжницю, і вона вистрілила в нього просто з переляку. Службовці банку знають його, він їхній клієнт. Він був у підвалі, переглядав папери в своєму ящику. І надала йому нечиста сила вийти саме під час цього шарварку. – Гюнвальд Ларсон зазирнув у свій блокнот. – Він учитель фізкультури, прізвище його Гордон.

– Мабуть, уявив себе Блискавичним Гордоном, – мовив Ренн.

Гюнвальд Ларсон пильно глянув на нього. Ренн почервонів і заговорив про інше.

– Ну, та ми знайдемо зображення грабіжника в цій штуці.

Він показав на вмонтовану під стелею кінокамеру.

– Якщо не забули її настановити і якщо взагалі в ній є плівка, – скептично сказав Гюнвальд Ларсон. – І якщо касирка встигла натиснути на кнопку.

Банкові приміщення здебільшого були обладнані кінокамерами, що починали знімати, коли касир натискав ногою на кнопку в підлозі. Це був єдиний захід, до якого належало вдаватися службовцям на випадок пограбування. Оскільки нападів на банки останнім часом побільшало, керівництво дало вказівку своїм службовцям не наражатись на небезпеку, не пробувати затримати грабіжників чи створювати їм якісь перешкоди, а відразу віддавати гроші. Та хибно було б гадати, що ця вказівка випливала з гуманних міркувань чи з незвичайної турботи про своїх службовців – просто досвід підказував, що для банків і для страхових компаній вигідніше було відпускати грабіжника з грошима, ніж виплачувати відшкодування самим потерпілим або пенсію їхнім родинам. А під час таких пограбувань завжди могли когось поранити чи вбити.

Приїхав судовий лікар, і Ренн пішов до своєї машини по оперативну сумку. Він дотримувався давніх методів, і часто з успіхом. Гюнвальд Ларсон подався до дільниці на Русенлюндгатан, узявши з собою всіх трьох банківських службовців і ще чотирьох людей з вулиці, які зголосилися свідчити.

Йому дали кімнату, він зняв свою замшеву куртку, повісив на спинку стільця й почав попередній опит.

Свідчення всіх трьох банкових службовців збігалися, зате чотири свідки з вулиці казали кожен інше.

Перший із них, сорокадвохрічний чоловік, був у під'їзді за п'ять метрів від банку, коли пролунав постріл. Він бачив, як вулицею швидко пройшла дівчина в чорному капелюсі й темних, окулярах, а коли десь через півхвилини визирнув на вулицю, від краю тротуару метрів за п'ятнадцять від нього раптом від'їхала зелена машина, певне, «опель». Машина швидко помчала в бік площі Горна, і йому здалося, наче ззаду в ній сиділа дівчина в чорному капелюсі. Він не зміг прочитати номера машини, а літери, здається, були «АБ».

Другий свідок, власниця невеличкої крамнички поряд з банком, стояла у відчинених дверях, коли зненацька почула гуркіт. Спершу їй здалося, що гримнуло у неї в. кімнатці за крамничкою, і вона побігла туди, подумала, що то вибухнув газ. Переконавшись, що там усе на місці, вона повернулась до дверей і, коли визирнула на вулицю, побачила, як там розвернулась велика синя машина, аж шини під нею завищали. Тієї миті з банку вийшла жінка і крикнула, що когось застрілили. Свідок не бачила, хто сидів у машині, не помітила номера, на марках машин не зналася, але їй здалося, наче то було таксі.

Третій очевидець, тридцятидвохрічний робітник-металіст, дав трохи докладніші свідчення. Він не чув пострілу, принаймні не звернув на нього уваги. Він ішов тротуаром, коли з банку вискочила дівчина. Вона дуже поспішала й навіть штовхнула його. Обличчя її він не розгледів, але вважав, що їй десь під тридцять. Вона була в синіх штанях і блакитній сорочці, на голові мала капелюха, а в руці – темну сумку. Він бачив, як вона підійшла до машини, світло-бежевого «рено-16» з літерою «А» і двома трійками в номері. За кермом сидів худий чоловік років двадцяти – двадцяти п'яти з довгим розпатланим волоссям і в білій футболці. У вічі впадало його дуже бліде обличчя. Другий чоловік, багато старший, стояв на тротуарі й відчинив дівчині задні дверці. Зачинивши за нею дверці, він сів спереду біля водія. Цей чоловік був кремезний, близько ста вісімдесяти сантиметрів на зріст, з попелястим, кучерявим, дуже густим волоссям і рум'яним обличчям. Одягнений він був у чорні, розширені донизу штани і в чорну сорочку з якоїсь блискучої матерії. Машина рвучко рушила з місця й помчала в бік Слюссена.

Це свідчення спантеличило Гюнвальда Ларсона, і він ще раз перечитав його, записане у своєму блокноті, перше ніж покликати останнього свідка.

Ним виявився п'ятдесятирічний годинниковий майстер. Він сидів у своїй машині біля самого банку й чекав на дружину, яка зайшла до взуттєвої крамниці по другий бік вулиці. Віконце було спущене, і він почув постріл, але не надав йому значення, адже на такій людній вулиці, як Горнсгатан, вистачає всякого гуркоту. Годинник показував п'ять хвилин на четверту, коли він побачив жінку, що вискочила з банку. Він звернув на неї увагу, бо вона так поспішала, що навіть не вибачилась перед старою дамою, яку штовхнула на ходу, й подумав, що для стокгольмців це звичайна річ, вони завжди кудись мчать і всі неввічливі. Сам він із Седертельє. Та жінка була вдягнена в довгі штани, на голові мала щось схоже на ковбойського капелюха, а в руках несла чорну торбину. Вона кинулась до найближчого перехрестя і зникла за рогом. Ні, вона ні в яку машину не сідала й не зупинялась, а подалася просто до перехрестя й зникла за рогом.

Гюнвальд Ларсон передав по телефону в управління прикмети обох пасажирів «рено-16», підвівся, зібрав свої папери й глянув на годинника. Була вже шоста.

Мабуть, усе те, що він робив; було непотрібне. Відомості про машину давно вже передали ті поліцаї, що прибули сюди першими.

До того ж у свідченнях людей, яких він опитував, дуже багато розбіжностей. Ні, все це ні до чого, так воно завжди виходить.

Він хвилину повагався, чи не поговорити ще трохи з найрозважнішим свідком, але відкинув цю думку. Всі вони хочуть якнайшвидше повернутись додому.

Як щиро казати, то найдужче хотів поїхати додому він сам.

Але тепер про це нічого було й мріяти. Він, відпустив своїх свідків.

Потім надяг куртку й пішов назад до банку.

Тіло відважного вчителя гімнастики вже забрали, а з патрульної машини вийшов молодий хлопець і доповів, що старший слідчий Ренн чекає на старшого слідчого Ларсона у себе в кабінеті.

Гюнвальд Ларсон зітхнув і подався до своєї машини.

III

Прокинувшись, він здивувався, що живий.

Так було з ним не вперше. Ось уже п'ятнадцять місяців він щоранку розплющує очі і вражено питає сам себе:

«Як сталося, що я лишився живий?»

А тоді:

«Навіщо?»

Він прокинувся від кошмарного сну. Цьому снові також уже п'ятнадцять місяців. Подробиці весь час міняються, але зміст лишається той самий.

Він їде на коні, мчить, пригнувшись до гриви, і холодний вітер розвіває йому чуба.

Потім він біжить пероном. Перед собою він бачить чоловіка, який саме зводить пістолет. Він знає його і знає, що зараз станеться. Це Чарлз Гіто, в нього спортивний пістолет марки «гаммерлі інтернейшнл».

Коли той чоловік стріляє, він кидається вперед і бере кулю на себе. Куля влучає йому в груди, мов удар молота. Він жертвує собою, але водночас розуміє, що ця жертва даремна. Президент лежить долілиць на землі, блискучий циліндр злітає в нього з голови й котиться, описуючи півколо.

Він завжди прокидається зі сну в тому місці, коли в нього влучає куля. Спершу все чорне, мозок обпікає гаряча хвиля, потім він розплющує очі.

Мартін Бек тихо лежав удома на ліжку й дивився в стелю. В кімнаті було ясно.

Він думав про свій сон. У ньому було мало глузду, принаймні в такій версії. І надто багато нісенітниць. Наприклад, зброя: мав же бути револьвер або хоча б «дерінгер». І чому Гарфілд виявився смертельно пораненим, коли куля влучила в груди Мартінові Беку?

Він не знав, яким убивця був насправді. Може, й бачив колись його знімок, але риси не збереглися в пам'яті.. А в снах Гіто часто мав блакитні очі, русяві вуса й зачесаний угору рівний чуб, проте сьогодні він більше скидався на актора в якійсь добре відомій ролі.

Ну звичайно, згадав: на Джона Карадіна в ролі гравця з «Диліжанса».

А втім, куля в грудях-далеко не романтика. Йому відомо про це з власного досвіду. Коли вона проб'є праву легеню й застрягне біля хребта, то часом викликає гострий біль і взагалі неабияк дошкуляє.

Але в сні було багато такого, що збігалося з дійсністю. Наприклад, спортивний пістолет, його тримав у руках колишній поліцай, блакитноокий блондин з білявими вусами й зачесаним назад чубом. Вони зустрілися на даху будинку під холодним весняним небом. До якихось інших аргументів, крім пострілу, між ними не дійшло.

Того самого вечора він опинився на ліжку в кімнаті з білими стінами, докладніше: в клініці грудної хірургії Каролінської лікарні. Йому сказали, що рана не смертельна, та однаково він вражено питав себе, як так вийшло, що він лишився живий.

Потім йому сказали, що рана вже не смертельна, тільки куля застрягла в трохи незручному місці. Він зрозумів тонкий натяк у тому маленькому слові «вже», але недооцінив його. Хірурги ще довгі тижні вивчали рентгенівські знімки, поки зважилися вийняти з його грудей чуже тіло. Після цього вони сказали, що більше немає підстав боятися за його життя. Він зовсім одужає, якщо житиме спокійним життям. Та на той час він уже перестав їм вірити.

А проте він і жив спокійним життям. Бо в нього не було вибору.

Тепер йому кажуть, що він цілком одужав, але й тут додають: одужав фізично.

Крім того, він не повинен курити. Мовляв, бронхи в нього й так були не дуже здорові, а прострілена легеня не додала їм гарту. Після того, як рана й розтин зарубцювались, навколо лишились якісь нез'ясовані тіні, їх видно на знімках.

Мартін Бек підвівся.

Він пішов через вітальню в коридор і забрав газети з килимка перед дверима, йдучи з ними до кухні, він перебіг очима першу сторінку. Погода гарна, і, на думку метеорологів, вона ще протримається. Більше нічого втішного, як звичайно.

Він поклав газети на стіл, дістав з холодильника пакет йогурту й почав пити. Гидота. Несмачний, несвіжий, як завжди, та ще й з якимось присмаком. Мабуть, він купив його вже несвіжим. Давно минула та пора, коли в Стокгольмі без особливих зусиль або не переплативши можна було купити щось свіже.

А тепер до ванної. Він умився, почистив зуби, тоді повернувся до спальні, прибрав ліжко, скинув піжамні штани й почав одягатись.

Він байдуже водив очима по квартирі. Багато стокгольмців назвали б її вершиною мрій. Верхній поверх будинку на Чепмангатан у Старому місті. Він мешкав тут уже понад три роки й добре пам'ятав, як йому було добре й затишно до того дня на даху.

Тепер він переважно почував себе немов ув'язненим і самітним, навіть якщо до нього хтось навідувався. Може, це й не залежало від квартири, останнім часом навіть на вулиці йому здавалося, що він ув'язнений.

Йому наче хотілося чогось – може, закурити сигарету? Лікарі, звичайно, сказали, що йому треба кинути курити, та він їх не послухався б. Більше заважило те, що тютюнова фірма перестала випускати марку, до якої він звик. Тепер узагалі нема в продажу сигарет із картонними мундштуками. Він кілька разів пробував курити інші, і все не те.

Сьогодні він одягався надзвичайно старанно. Зав'язуючи краватку, ковзнув очима по своїх моделях кораблів, що стояли на полиці коло ліжка. Три готові й одна наполовину закінчена. Першу модель він почав будувати вісім років тому, але з квітня минулого року ще не торкався до них. Відтоді вони добре припали пилюкою. Дочка кілька разів хотіла витерти пил, але він просив її не чіпати моделей.

Восьма година ранку, третє липня тисяча дев'ятсот сімдесят другого року, понеділок.

Це особлива дата.

Сьогодні він знов починає працювати.

Адже він і досі в поліції, точніше – комісар кримінальної поліції, керівник групи, яка розслідує вбивства.

Мартін Бек надів піджак і засунув газету в кишеню. Хотів прочитати її в метро. Це ще одна частка узвичаєного розпорядку, до якого йому треба було повернутися.

Ідучи залитою сонцем набережною Шепсбрун, він вдихав отруєне повітря. І почував себе зламаним старим дідом.

Але цього не видно було зовні. Навпаки – він здавався бадьорим, пружним, ішов швидко й легко. Високий засмаглий чоловік з енергійним підборіддям, спокійні сірі очі, широкий лоб.

Мартінові Беку було сорок дев'ять років. Недалеко вже й до п'ятдесяти, але багато хто вважав, що на вигляд він молодший.