Текст книги "Замкнена кімната"

Автор книги: Пер Вале

Соавторы: Май Шеваль
сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

XXIX

В понеділок уранці Мартін Бек прийшов на службу, мугикаючи якусь мелодію, і один з молодших службовців, якого він зустрів у коридорі, вражено витріщився на нього. В суботу і в неділю він почував себе дуже добре, хоч і був сам. Давно вже йому не було так легко на душі. Мабуть, востаннє ще на Івана Купала тисяча дев'ятсот шістдесят восьмого року.

Може, вламуючись у замкнену кімнату Сверда, він сам виривається із власної в'язниці?

Мартін Бек розіклав перед собою виписки зі складських журналів, відзначив галочками прізвища, які за часом найбільше його влаштовували, і взявся за телефон.

Страхові компанії мають настійливу мету – загарбати якнайбільше грошей, тому ніколи не дають спочинку своїм службовцям. З цієї самої причини вони тримають документацію в найкращому порядку, а то ще, бува, хтось їх обдурить і залишить без прибутку.

А загалом не давати спочинку службовцям тепер увійшло в звичай.

«Неможливо, ми не маємо часу».

На це є різні способи, наприклад, той, до якого Мартін Бек удався в лабораторії у п'ятницю ввечері. Або інший: удати, що твоя справа ще терміновіша, ніж їхня робота; таке часто допомагає, коли ти уособлюєш державну установу. Щоправда, серед своїх таке не вдається, але є люди, на яких слово «поліція» має магічний вплив.

«Неможливо, ми не маємо часу. А вам треба терміново?»

«Дуже терміново. Ви мусите нам допомогти».

«Ми не маємо часу».

«Хто ваш безпосередній начальник?»

І так далі.

Діставши відповідь, Мартін Бек робив позначку в блокноті. Відшкодування виплачено. Справу владнано. Власник застрахованих товарів помер, поки дійшло до відшкодування.

Мартін Бек телефонував далі й питав, що його цікавило. Хоч не скрізь йому. щастило, однаково на краях блокнота було вже повнісінько нотаток.

Під час восьмої розмови йому раптом спало на думку спитати:

– А що роблять з пошкодженим вантажем, коли компанія виплатить відшкодування?

– Його звичайно перевіряють. Коли він не дуже пошкоджений, наші службовці можуть його купити за півціни.

Ну так. На цьому теж можна трохи виграти.

Йому раптом згадався випадок із власної практики. Двадцять два роки тому, щойно одружившись, він жив досить бідно. Поки народилась причина одруження, Інга, його дружина працювала в страховій компанії. І раз купила там дешево чимало пошкоджених під час транспортування банок препоганого бульйону. Вони кілька місяців харчувалися ним. І відтоді йому було гидко навіть дивитися на бульйон. Може, Калле Сверд чи якийсь інший експерт покуштував той бульйон і визнав його непридатним для їжі?

Мартінові Беку не довелось дзвонити дев'ятий раз. Бо подзвонили до нього. Комусь його самого було треба.

Невже?..

Ні, не вгадав.

– Бек слухає.

– Це Єльм.

– Добрий день, чудово, що ти подзвонив.

– Певне, що чудово, – відповів той. – Але, кажуть, ти тут поводився пристойно, а крім того, я надумав зробити тобі послугу наостанці.

– Як наостанці?

– А так, поки тебе не зробили начальником управління. Я бачу, ти знайшов свою гільзу.

– Ви її дослідили?

– А чого ж, по-твоєму, я дзвоню, – дратівливим тоном сказав Єльм. – Хіба в нас є час на порожні балачки?

Мабуть, у нього є якась новина, подумав Мартін Бек. Єльм завжди дзвонив, коли міг чимось приголомшити. В усіх інших випадках доводилось терпляче чекати письмового висновку. А вголос він сказав:

– Я тобі дуже вдячний.

– Ото ж бо, – полагіднішав Єльм. – То слухай. Гільза твоя надто нікудишня. З таким матеріалом важко працювати.

– Розумію.

– Що ти розумієш… Але ти хочеш знати, чи та гільза пов'язана з кулею, яку витягли з самогубця?

– Так.

Мовчанка.

– Так, – ще раз сказав Мартін Бек. – Дуже хотів би знати.

– Пов'язана, – відповів Єльм.

– Справді?

– Хіба я тобі не казав, що ми тут не ворожимо, а досліджуємо?

– Вибач. Отже, гільза від тієї кулі?

– Так. А пістолета в тебе часом немає?

– Ні, я не знаю, де він може бути.

– Зате я знаю, – сухо відповів Єльм. – Цієї хвилини він лежить у мене на столі.

У лігві спецгрупи на Кунгсгольмсгатан панував гнітючий настрій. Бульдозер Ульсон помчав нагору по настанови. Начальник центрального управління звелів простежити, щоб нічого не потрапило в пресу, і тепер Бульдозер побіг з'ясовувати, що саме не повинне було потрапити в пресу.

Кольберг, Ренн і Гунвальд Ларсон мовчки сиділи в позах, що нагадували пародії на Роденового «Мислителя».

У двері постукали, і відразу до кабінету зійшов Мартін Бек.

– Вітаю вас.

– Привіт, – відповів Кольберг.

Ренн кивнув, а Гунвальд Ларсон навіть не повернув голови.

– Ви чогось усі похнюпилися.

Кольберг оглянув свого давнього приятеля.

– Є чого хнюпитись. А ти мов огірочок, наче тебе підмінили. Чим ми завдячуємо твій візит? Сюди не приходять з власної волі.

– Вважай, що я виняток. У вас тут десь сидить один пустун на прізвище Маурітсон.

– Ну, – відповів Ренн. – Убивця з Горнсгатан.

– Навіщо він тобі? – підозріло спитав Кольберг.

– Хочу з ним зустрітися.

– Навіщо?

– Трохи побалакати, якщо це можна влаштувати.

– Даремна праця, – сказав Кольберг. – Він балакає, але все не те.

– Відмагається?

– Геть від усього. Але в нас є докази. Ми знайшли маскарадний костюм у будинку, де він мешкає. І зброю, якою здійснено вбивство. І все це свідчить на нього.

– Як?

– Серійний номер на пістолеті стертий. І рівчачки на металі зроблені точилом, яке належить йому, до того ж знайдене у його шухляді. Доведено мікрофотознімком, тож помилки бути не може. А він однаково відмагається.

– Та й свідки його впізнали, – додав Ренн.

– Отож… – почав Кольберг, потім натиснув на кнопки селектора й дав команду. – Зараз його приведуть.

– Де мені можна з ним посидіти?

– У моєму кабінеті, – запропонував Ренн.

– Бережи те стерво, – мовив Гунвальд Ларсон, – іншого в нас немає.

Не минуло й п'яти хвилин, як з'явився Маурітсон, прикутий наручниками до вартового в цивільному вбранні.

– Це, мабуть, зайве, – сказав Мартін Бек. – Ми з ним тільки трохи побалакаємо. Зніміть наручники й почекайте за дверима.

Вартовий розімкнув наручники. Маурітсон сердито потер правий зап'ясток.

– Прошу, сідайте, – сказав Мартін Бек.

Вони сіли біля письмового столу один напроти одного.

Мартін Бек уперше бачив Маурітсона і, природно, помітив, що той утратив рівновагу, нерви напружені до краю, психіка на межі зламу.

Може, вони його били? Та навряд. Убивці звичайно бувають неврівноважені і відразу скисають, коли їх спіймаєш..

– Це якась диявольська змова, – верескливим голосом почав Маурітсон. – Поліція чи ще хтось підкинули купу фальшивих доказів. Мене не було в місті, коли грабували той банк, але навіть мій адвокат мені не вірить. Що ж мені тепер робити, що?

– Кажете – підкинули?

– А як інакше сказати, коли поліція вламується в мою квартиру, підкидає перуку, темні окуляри, пістолет і ще якусь чортівню, а потім удає, що знайшла їх там? Я присягаюся, що не грабував ніякого банку. Але навіть мій адвокат каже, що в мене нема ніякої надії. Що ж мені робити? Признатися в убивстві й пограбуванні, до яких я непричетний? Ох, я збожеволію.

Мартін Бек нишком натиснув кнопку під столом. Стіл у Ренна був новий, з умонтованим магнітофоном.

– Власне, я не маю до цієї справи ніякого стосунку, – сказав Мартін Бек.

– Не маєте?

– Ніякісінького.

– То навіщо я вам?

– Хочу побалакати про щось інше.

– Про що?

– Про одну історію, яку здається мені, ви знаєте. Вона почалася в березні шістдесят шостого року. З ящика іспанського лікеру.

– Що таке?

– Я зібрав усі документи, майже всі. Ви імпортували ящик лікеру, цілком легально. Оформили через митницю, заплатили мито, і не тільки мито, а й фрахт. Було таке?

Маурітсон не відповів. Глянувши на нього, Мартін Бек побачив, що він аж рота розтулив з подиву.

– У мене є всі документи, – знов наголосив Мартін Бек, – отже, гадаю, що так і було.

– Що ж, – сказав нарешті Маурітсон, – може, й було.

– Але замовлення до вас не дійшло. Як я зрозумів, ящик ненароком розбили під час транспортування.

– Так. Але я б не сказав, що ненароком.

– Справді, ви маєте слушність. Особисто я гадаю, що вантажник складу на прізвище Сверд навмисне розбив ящик, щоб добратися до лікеру.

– Ви не помиляєтесь. Так воно й було, хай би їх чорти забрали.

– Гм-м. Я розумію, що вам вистачить по саму зав'язку того, через що вас тут тримають. Може, ви не хочете ворушити, ту давню справу? – спитав Мартін Бек.

Маурітсон довго зважував свою відповідь.

– Чому ні? Навіть добре поговорити про те, що справді було. А то я, їй-богу, збожеволію.

– Дивіться самі, – сказав Мартін Бек. – Тільки мені здається, що насправді в тих пляшках було щось інше, ніж лікер.

– І тут ви не помиляєтесь.

– Що в них було, тепер не має значення.

– Якщо вам цікаво, я скажу. В Іспанії над тими пляшками трохи почаклували. Зовні – чисто лікерні, а всередині – розчин морфіну і фенедріну, на які тоді був великий попит. Той ящик був дорогенький.

– Наскільки я знаю, після такого довгого терміну вам уже не загрожує кара за ввіз контрабанди, адже скінчилося тільки на спробі?

– Так, правда ваша, – протяглим голосом відповів Маурітсон, ніби досі про це не подумав.

– Далі, я маю підстави вважати, що Сверд вас шантажував.

Маурітсон промовчав, і Мартін Бек, здвигнувши плечима, додав:

– Не відповідайте, якщо не бажаєте.

Маурітсон і досі не заспокоївся. Він крутився на стільці, ніяк не міг утримати руки в спокої.

«Мабуть, усе-таки вони його били», – здивовано подумав Мартін Бек.

Він знав Кольбергові методи – вони майже завжди були гуманні.

– Ви платили Свердові по сімсот п'ятдесят крон на місяць?

– Він заправив тисячу. Я йому запропонував п'ятсот. Зрештою ми зійшлися на семистах п'ятдесяти.

– Розповідайте самі, – мовив Мартін Бек. – Якщо десь спіткнетесь, відтворимо картину разом.

– Ви певні? – В Маурітсона нервово засіпалось обличчя. – Хіба можливо відтворити картину?

– Чому неможливо? – сказав Мартін Бек.

– Ви також вважаєте, що я божевільний? – раптом спитав Маурітсон.

– Ні. Чого б я мав вважати вас божевільним?

– Усім здається, що я схибнувся. Я й сам ладен повірити в це.

– Розкажіть, як воно було, – попросив Мартін Бек. – Тоді все з'ясується. Отже, Сверд шантажував вас.

– Він був справжня п'явка, – сказав Маурітсон. – Тоді мені ніяк не можна було попастися. Мене вже судили раніше, на мені висіло два умовних вироки, і я був під наглядом. Але ви, звичайно, самі знаєте про це.

Мартін Бек промовчав. Він ще не встиг докладно ознайомитися з минулим Маурітсона.

– Ну, сімсот п'ятдесят крон на місяць – не такі вже й великі гроші, – повів далі Маурітсон. – Дев'ять тисяч на рік. А сам той ящик був більше вартий.

Він урвав свою розповідь і вигукнув:

– Ніяк не збагну, звідки вам усе це відомо?

– У нашому суспільстві майже на всі випадки є папірці, – люб'язно пояснив Мартін Бек.

– Таж ті негідники, мабуть, щотижня розбивали ящики, – сказав Маурітсон.

– Розбивали, але тільки ви не взяли відшкодування.

– Так, не взяв… Я насилу відбився від того проклятого відшкодування. Бо тоді інспектори страхової компанії упхали б носа в мої справи. Досить мені було Сверда.

– Ясно. А що далі?

– Другого року я хотів перестати платити, та не встиг спізнитися й на два дні, як старий почав погрожувати мені. А мої справи боялися стороннього ока.

– Ви могли подати на Сверда Позов за шантаж.

– Отож-бо. І самому втелюжитись на кілька років. Ні, залишилося тільки одне – трусити кишеню. Той диявол кинув роботу, а я йому виплачував ніби пенсію.

– І кінець кінцем вам набридло.

– Ну так.

Маурітсон нервово жмакав у руках хусточку.

– А що, скажіть щиро, вам би не набридло? Ви б зробили інакше? Ви знаєте, скільки я йому виплатив?

– Знаю. П'ятдесят чотири тисячі крон.

– Усе вам відоме, – сказав Маурітсон. – Ви б не могли забрати справу про банкове пограбування від тих скажених?

– Мабуть, не зможу, – відповів Мартін Бек. – Але ви не скорились долі, правда? І пробували час від часу його налякати?

– А ви звідки знаєте? Десь рік тому я почав прикидати, – скільки я виплатив тому падлюці. І поговорив з ним.

– Як саме?

– Підстеріг на вулиці і сказав, що з мене годі. А та п'явка й питає мене, чи я знаю, що буде, коли гроші не надійдуть на його рахунок.

– А що було б?

– Він помчав би в поліцію. Звичайно, та справа з ящиком мохом поросла, та однаково поліція почала б порпатися в теперішніх моїх справах. А деякі з них були не вельми законні. До того ж важко було б пояснити, чому я стільки років йому платив.

– Проте Сверд вас одночасно й заспокоїв. Сказав, що скоро помре.

Маурітсон помовчав.

– Що, він сам розповів вам про це? Чи це також десь записане?

– Ні.

– Ви, може, ясновидець?

Мартін Бек похитав головою.

– То звідки ви все це знаєте? Він сказав, що в нього рак у череві й що йому жити хіба півроку. Мені здається, він трохи злякався. А я подумав, що коли вже утримував його шість років, то шість місяців якось дотягну.

– Коли ви розмовляли з ним востаннє?

– У лютому. Він скиглив і скаржився мені, наче якому родичеві. Казав, що лягає в лікарню. Він її назвав фабрикою смерті. Бо це була онкологічна клініка. Бачу, старому й справді скоро капець. «Ну й слава богу», – подумав я.

– Але ви таки подзвонили до лікарні й перевірили?

– Так. Його там не виявилося. Мені сказали, що він лежить у якомусь відділенні седерської лікарні. Я тоді відчув, що не тим пахне.

– Так. І подзвонили седерському лікареві й назвали себе Свердовим небожем.

– Стривайте, навіщо я все це вам розповідаю, коли ви й так знаєте?

– Не все.

– Наприклад?

– Не знаю хоча б, яким прізвищем ви себе назвали, коли туди дзвонили.

– Звичайно, Свердом. Оскільки я небіж того мерзотника, то й прізвище моє Сверд. Ви не подумали про це?

Маурітсон був приємно вражений.

– Виходить, не подумав. От бачите. Між ними пролягла ніби якась кладочка.

– Лікар сказав, що старий здоровий і проживе ще років двадцять. Тоді я подумав…

Він замовк. Мартін Бек швидко підрахував.

– Подумали, що це означає ще сто вісімдесят тисяч.

– Здаюся. Куди мені з вами змагатися. Того самого дня я переказав гроші за березень, щоб повідомлення вже чекало на ту тварюку, коли він повернеться з лікарні, і водночас… ви, звичайно, знаєте, що я водночас вирішив?

– Вирішили, що це останній раз.

– Отож. Я знав, що його випишуть у суботу, і коли він виліз до крамниці по ті свої прокляті котячі консерви, я загнав його в кут і заявив, що більше не дам грошей. Але він так само нахабно сказав те, що я вже не раз чув: мовляв, коли до двадцятого не буде повідомлення з банку, то він піде в поліцію. Але все-таки він наполохався. Знаєте, що він зробив?

– Вибрався на іншу квартиру.

– Так, знаєте. Може, вам відомо, і що я потім зробив?

– Відомо.

Запала тиша. Мартін Бек подумав, що магнітофон, справді працює добре, навіть не чути. Він сам перевіряв його перед допитом і заклав нову касету. Тепер важливо зробити добрий тактичний хід. Тому він ще раз сказав:

– Знаю, що ви зробили. Тож загалом нашу розмову можна вважати закінченою.

– Стривайте, ви справді знаєте? – спитав Маурітсон.

– Так.

– А я до пуття не знаю. Не знаю, щоб я з цього місця не зійшов, чи той старий пень помер, чи й далі живе бо потім почалася чудасія.

– Яка чудасія?

– А така. Відтоді в мене все… як би його сказати… все пішло шкереберть. І через два тижні мені пришпилять довічне ув'язнення за те, що, мабуть, мені сам чорт підсунув… Хіба. це не чудасія?

– Ви народились у Смоланді?

– Так, хіба ви досі. не помітили з моєї вимови?

– Ні.

– Дивно. А наче все розумієте. То що я потім зробив?

– Спершу вивідали, де Сверд оселився.

– Так. Це було дуже просто. Потім я кілька днів стежив за ним, коли він виходить з дому, коли повертається… Він не часто залишав своє кубло. І штора на його вікні завжди була спущена, навіть увечері, коли він провітрював кімнату, це я також помітив.

– Ви надумали налякати старого, а то й убити його.

– Так, а яка була рада? Проте не легко було добратися до нього. Та я знайшов спосіб. Зовсім простий. Ви, звичайно, знаєте, який саме?

– Надумали підстрілити його у вікно, коли він відчинятиме його, щоб провітрити кімнату, або зачинятиме.

– Саме так. Тільки тоді він показувався. І я знайшов гарне місце. Ви знаєте де?

Мартін Бек кивнув головою.

– Певне, що знаєте. Адже там є тільки одне місце, якщо не заходити в будинок. На узбіччі парку з другого боку вулиці. Сверд щовечора відчиняв вікно о дев'ятій, а о десятій зачиняв. От я й пішов, щоб убити старого.

– Коли саме?

– У понеділок сімнадцятого. Так би мовити, замість чергового внеску в банк. Увечері, о десятій. І тепер починається чудасія. Не вірите? Я доведу, хай йому біс. Але спершу одне запитання. Ви знаєте, – чим я стріляв?

– Так. Автоматичним пістолетом сорок п'ятого калібру, марка «лама дев'ять А».

Маурітсон схопився руками за голову.

– Ви також із тієї компанії. Інакше не поясниш, звідки ви знаєте те, чого не можна знати. Якась чортівня.

– Щоб пострілу не було чути, ви прилаштували на пістолет глушник.

Маурітсон спантеличено кивнув головою.

– Мабуть, самі й зробили його. На один раз?

– Так, так, усе це було, – підтвердив Маурітсон. – Усе було, та поясніть мені, що сталося потім.

– Розкажіть початок, – запропонував Мартін Бек. – А я додам кінець.

– Отже, я пішов туди. Власне, поїхав машиною, але це один біс. Уже стемніло. Поблизу жодної пики не видно. В кімнаті не світиться. Вікно стоїть відчинене, завіса спущена. Я влаштувався на узбіччі. Постояв трохи, тоді глянув на годинник. Дві хвилини до десятої. Все йде так, як я собі уявляв. Клятий дід відхиляє завісу, з'являється у вікні, мабуть, думає зачинити його. А я ще остаточно не зважився. Ви, звичайно, знаєте, що я маю на думці?

– Ви ще не зважилися, чи вбити Сверда, чи тільки нагнати йому страху, пославши кулю в руку або у віконну раму.

– Атож, – зітхнув Маурітсон. – Атож, вам і це відоме. А я цього нікому не розповідав, тільки думав про себе, ось тут воно все.

Він постукав себе по лобі кісточками пальців.

– Але ви швидко зважились:

– Так. Глянув, як він стоїть, і подумав, що краще відразу вколошкати його. І вистрілив.

Маурітсон замовк.

– А далі що?

– Це вже все, скажіть, що було далі. Бо я не знаю. Дати маху було неможливо, але спочатку я гадав, ще не влучив. Сверд зникає, і мені здається, що вікно зачиняється. Раз і вже зачинене. Завіса стає на місце. Все має такий вигляд, як завжди.

– І що ви тоді зробили?

– Поїхав додому, що ж я ще мав робити? Потім щодня розгортав газети і хоч би слово. Якась пекельна загадка. Я тоді нічого не міг збагнути. А тепер і поготів.

– Як стояв Сверд, коли ви вистрілили?

– Ледь нахилившись уперед і піднявши праву руку. Він уже взявся однією рукою за гачок на вікні, а другою спирався об підвіконня.

– Де ви взяли пістолет?

– Знайомі хлопці купили трохи зброї за кордоном за експортною ліцензією, а я допоміг їм перевезти її сюди. І подумав, що добре й собі придбати якусь рушницю. Я не розуміюся на зброї, але мені сподобався один із їхніх пістолетів, і я купив собі такий самий.

– Ви певні, що влучили. в Сверда?

– Певен, неможливо було не влучити. А от далі почалося щось незрозуміле. Чому, наприклад, ніхто нічого не робив? Я інколи проходив повз будинок і дивився – вікно зачинене, завіса спущена. В чому річ, може, я все-таки не влучив? А потім таке закрутилося, що боже мій. Я вже нічого не міг збагнути. І раптом ви все знаєте.

– Дещо я можу вам пояснити, – сказав Мартін Бек.

– Можна, тепер я вас щось спитаю?

– Прошу.

– По-перше: чи я влучив у старого?

– Влучили. На смерть.

– І то добре. А я вже думав, що він сидить у суміжній кімнаті, читає газету й регоче, аж штани мокрі.

– Отже, ви вчинили вбивство, – поважно сказав Мартін Бек.

– Ага, – незворушно погодився Маурітсон. – Інші те саме торочать. Наприклад, мій адвокат.

– Є ще якісь запитання?

– Чому всім було начхати, що він мертвий? У газетах про це не було жодного рядка.

– Сверда знайшли аж згодом. І спершу вирішили, що він наклав на себе руки.

– Наклав на себе руки?

– Так. Поліція часом теж працює недбало. Куля, влучила просто в груди, воно й природно, адже він нахилився вперед, коли ви в нього стріляли. І кімната була замкнена зсередини: і двері, й вікно.

– Ага, мабуть, він потяг вікно за собою, і гачок зачепився за шпеник.

– Мабуть, десь так воно й було: Удар кулі такого калібру відкине людину на кілька метрів. Навіть якщо Сверд не тримався за гачок, той міг зачепитись за шпеник, коли вікно захряснулось. Я бачив щось подібне. Зовсім недавно.

Мартін Бек усміхнувся сам до себе.

– Що ж, можна вважати, що в основному все ясно.

– А мені не все. Наприклад, звідки ви знаєте, що я думав, перше ніж вистрілити?

– Це я просто здогадався, – відповів Мартін Бек. – У вас є ще якісь запитання?

Маурітсон вражено витріщився на нього.

– Ще якісь запитання? Ви жартуєте?

– Зовсім ні.

– Тоді, будь ласка, поясніть мені таке. Того вечора я поїхав просто додому, поклав пістолет у старий портфель, а зверху напхав його камінням. Тоді ще добре обв'язав мотузкою і сховав у надійному місці. Та спершу зняв глушник і розбив його молотком. Він справді був на один раз, але я його не сам зробив, як ви кажете, а купив разом з пістолетом. Другого ранку я поїхав поїздом у Седертельє. Проте дорогою на вокзал зайшов у якийсь будинок і викинув глушник у сміттєпровід. Тепер я й сам не міг би сказати, в котрий будинок. У Седертельє я сів у моторний човен, який звичайно тримаю там, і до вечора доплив до Стокгольма. А вранці взяв портфель з пістолетом, знов сів у човен і десь аж біля Ваксгольма викинув його в море. Просто серед фарватеру.

Мартін Бек насупив брови.

– Запевняю вас, що все було так, як я розповів, – схвильовано сказав Маурітсон. – Ніхто не може зайти до моєї квартири в мою відсутність. Ні в кого немає ключа. Тільки двоє-троє людей знають мою адресу, а їм я сказав, що на кілька днів їду до Іспанії, коли полював на Сверда.

– Ну й що?

– І ось ви сидите і все знаєте, хай йому чорт. Про пістолет, який я своїми руками втопив у морі. Про глушник. Чи не будете ласкаві пояснити, як усе це сталося?

Мартін Бек задумався.

– Десь ви допустились помилки, – нарешті відповів він.

– Помилки? Але ж я вам розповів про все якнайдокладніше. Хто краще за мене знає, що я робив? Чи, може…

Маурітсон істерично зареготав, тоді урвав сміх:

– Звичайно, і ви хочете мене спіймати. Але не думайте, що я збираюся розповідати все це на суді.

Він знов нестримно зареготав.

Мартін Бек підвівся, відчинив двері й помахом руки покликав вартового:

– У мене все. Поки що все.

Маурітсона забрали. Він не переставав реготати. Той сміх звучав не дуже приємно.

Мартін Бек відчинив тумбу письмового столу, перемотав стрічку, витяг касету й подався в той кабінет, де сиділи Ренн і Кольберг.

– Ну, сподобався тобі Маурітсон? – спитав Кольберг.

– Не дуже. Але я, маю матеріал, щоб притягти його до суду за вбивство.

– Кого ж він ще вбив?

– Сверда.

– Справді?

– Напевне. Навіть сам признався.

– Твоя стрічка, – озвався Ренн, – з мого магнітофона?

– Так.

– Тоді з неї тобі не буде користі. Апарат не працює.

– Я його перевіряв.

– Ну, він записує перші дві хвилини. Потім звук пропадає. Я викликав на завтра майстра.

– Ось як. – Мартін Бек глянув на стрічку. – Байдуже. Однаково проти Маурітсона є докази. Вам Єльм казав, що на пістолет був накладений глушник?

– Так, – відповів Кольберг і позіхнув. – Але в банку він стріляв без глушника. Ти якийсь наче розгублений?

– З Маурітсоном щось негаразд, – відповів Мартін Бек. – Я не можу збагнути, в чому річ.

– А ти чого хочеш? – мовив Кольберг. – Грунтовно дослідити людську психіку? Маєш намір писати дисертацію з криміналістики?

– Бувайте, – попрощався Мартін Бек і пішов.

– Ну, він матиме час писати, – сказав Ренн. – Коли стане начальником управління.