Текст книги "Замкнена кімната"

Автор книги: Пер Вале

Соавторы: Май Шеваль
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

IV

Кабінет у будинку поліції на алеї Вестберга свідчив про те, що хтось інший виконував обов'язки керівника групи, яка розслідує вбивства.

Певна річ, він був чисто прибраний, хтось навіть не забув поставити на письмовий стіл вазу з волошками й рум'янком, а однаково відчувалися брак педантизму і схильність до зворушливого неладу.

– Особливо в шухлядах письмового столу.

Не було сумніву, що хтось зовсім недавно повикидав з них силу-силенну всіляких речей, але дещо й лишилося. Наприклад, давні квитанції за таксі, старі квитки в кіно, списані кулькові ручки, коробочки з-під таблеток. Кілька підставок під чорнильниці з ланцюжками, зробленими зі скріплювачів, постирані гумки, грудки цукру й пакетики з чаєм. Дві косметичні серветки, пачка паперових носовичків, три порожні гільзи й поламаний годинник марки «Екзакта». А крім того, безліч клаптиків паперу з різними нотатками, зробленими чітким письмом.

Мартін Бек уже обійшов усі приміщення й привітався з колегами. Більшість із них були його давні знайомі, але він побачив і чимало нових облич.

Тепер вів сидів за столом і роздивлявся на годинник, уже ні на що не придатний. Скло запітніло зсередини, а коли він труснув годинником, у корпусі щось заторохтіло, наче весь механізм розсипався.

Постукавши в двері, зайшов Ленарт Кольберг.

– Вітаю, – сказав він. – Радий тебе бачити.

– Дякую. Це твій годинник?

– Так, – похмуро відповів Кольберг. – Скупався в пральній машині. Я забув спорожнити кишені.

Він озирнувся по кабінеті й винувато додав:

– Я мочав був тут прибирати в п'ятницю, але мені перебили. Сам знаєш, як то буває…

Мартін Бек кивнув головою. З Кольбергом він найчастіше зустрічався під час своєї тривалої хвороби, і тепер їм не було чого багато розповідати один одному.

– Як там із твоїм худінням?

– Чудово, – відповів Кольберг. – Уранці важився, півкілограма скинув. Було сто чотири, а тепер сто три з половиною.

– Отже, ти набрав десять кілограмів, відколи сів на дієту?

– Вісім з половиною, – поправив його Кольберг з міною ображеної гідності. Потім здвигнув плечима й додав – Чортзна-що. Безглузда спроба. Гюн тільки сміється з мене. І Боділь також. А ти як себе почуваєш?

– Добре.

Кольберг насупив брови, але нічого не сказав. Натомість він відкрив портфель і витяг із нього папку з рожевої пластмаси. В тій папці лежав чи не рапорт. Нетовстий, десь сторінок на тридцять.

– Це що таке?

– Вважай, що подарунок.

– Від кого?

– Даймо, що від мене. А як точніше, то від Гюнвальда Ларсона й Ренна. Такі дотепні хлопці, що далі вже годі.

Кольберг поклав папку на стіл і сказав:

– На жаль, мені треба йти.

– Куди?

– В ЦПУ.

Це означало: в Центральне поліційне управління.

– Чого?

– Та все ті прокляті пограбування в банках.

– Для цього є спеціальна група.

– Спеціальній групі потрібне підсилення. В п'ятницю знов якийсь йолоп напросився на кулю.

– Так, я читав про це.

– І керівник групи відразу надумав підсилити групу.

– Тобою?

– Ні, – мовив Кольберг. – Власне, тобою, наскільки мені відомо. Але наказ прийшов у п'ятницю, я ще тоді порядкував тут і самостійно вирішив, що робити далі.

– Що?

– Пожаліти тебе й самому податися в ту божевільню.

– Дякую.

Вдячність його була щира. Працювати в спеціальній групі означало щодня стикатися з її керівником, щонайменше з двома його заступникам, різними завідувачами відділів та іншими чваньками на високому становищі, які нічого не розуміють у роботі. Кольберг узяв на себе це тяжке ярмо.

– Нема за що, – відповів Кольберг. – А натомість я даю тобі оце.

Він показав своїм товстим пальцем на рожеву папку.

– Що це таке?

– Справа. Дійсно цікава справа, не те, що пограбування банку та інші дурниці. Шкода тільки…

– Що шкода?

– Що ти не читаєш детективів.

– Чому?

– Може, ти б тоді краще оцінив її. Ренн і Ларсен гадають, що всі люди читають детективні романи. Власне, ця справа мала б потрапити до їхнього відділу, але вони такі перевантажені, що тільки раді, коли їхню роботу бере хтось інший. Тут треба помізкувати. Просто сидіти на місці й думати.

– Гаразд, я перегляну її, – байдужим голосом мовив Мартін Бек.

– У газетах не було про це жодного слова. Ну що, накрутив я тебе?

– Накрутив. Бувай.

– Бувай, – сказав Кольберг.

За дверима кабінету Кольберг спинився, кілька секунд постояв, насупивши брови, зажурено похитав головою і пішов до ліфта.

V

Мартін Бек був не зовсім щирий, коли сказав, що його зацікавила справа в рожевій папці. Насправді йому було до неї зовсім байдуже.

Чого ж тоді він злукавив?

Щоб справити Кольбергові приємність? Навряд. Щоб приспати його настороженість? Дурниці. По-перше, немає потреби, а по-друге, неможливо. Вони надто добре й надто давно знали один одного, а крім того, вже кого-кого, а Кольберга нелегко обдурити.

Може, щоб обдурити себе? Теж дурниці.

Мартін Бек усе вертався до цього питання, поки методично обстежував свій кабінет.

Скінчивши з шухлядами, він узявся до меблів, попереставляв стільці, поставив стіл під іншим кутом до стіни, присунув ближче до дверей шафу з документами, відкрутив канцелярську лампу і прикрутив її з правого боку, його заступник волів тримати її з лівого боку, чи, може, це вийшло чисто випадково. У дрібницях Кольберг часто був недбалий. Зате у важливих справах дуже ґрунтовний. Наприклад, зволікав з одруженням до сорока двох років, бо йому, мовляв, потрібна ідеальна дружина. Чекав на ту, суджену.

Сам Мартін Бек мав за плечима майже двадцять років невдалого подружнього життя з особою, яка напевне не була судженою.

Щоправда, тепер він вільний, але, мабуть, надто барився з розлученням, аж поки стало запізно. За останні півроку він не раз здивовано ловив себе на думці, що, певне, дарма розлучився. Що, може, сварлива й нудна дружина все-таки краща за ніяку.

Ну, та тепер це не найважливіша його проблема.

Він узяв вазу з квітками й відніс одній із друкарок. Та начебто зраділа.

Мартін Бек вернувся в кабінет, сів у крісло й оглянувся навколо. Все на місці, так, як було.

Чи, бува, не вмовляє він сам собі, що нічого не змінилося?

Безглузде запитання, і, щоб якнайшвидше викинути його з думки, він узявся до рожевої папки.

Пластмаса була прозора, і він крізь неї прочитав, що йшлося про смертельний випадок. Що ж, гаразд. Смертельні випадки – його фах.

А де ж стався цей випадок?

Бергсгатан, п'ятдесят сім. Можна сказати, під носом в управління поліції.

Взагалі-то він міг би заявити, що ні він особисто, ні його відділ не повинні розслідувати цю справу, це обов'язок стокгольмської кримінальної поліції. Його так і тягло подзвонити на Кунгсгольмен і спитати, про що там вони думають. Або просто скласти все в конверт і відіслати назад адресатові.

Йому так хотілося поставитись до цієї справи формально, що довелося зробити над собою зусилля, щоб таки не відіслати папери.

Він глянув на годинник. Пора другого сніданку. А їсти не хотілось.

Він підвівся, пішов у туалет і випив чашку теплуватої води.

Коли він повернувся, то помітив, що повітря в кабінеті парке й затхле. А проте він не скинув піджака, навіть не розстебнув комірця.

Він сів за стіл, витяг з папки папери й почав читати їх.

За двадцять вісім років служби в поліції Мартін Бек багато чого навчився, зокрема читати рапорти, швидко відкидати зайве й другорядне і схоплювати суть, якщо вона була.

Щоб докладно все прочитати, він згаяв менше як годину. Написаний рапорт був погано, місцями просто незрозуміло, деякі формулювання нікуди не годилися. Він зразу здогадався, хто цей стиліст. Це Ейнар Ренн, він напевне вдався в того службовця, який у своїх правилах вуличного руху казав, що темрява настає тоді, коли на вулицях засвічуються ліхтарі.

Мартін Бек ще раз погортав папери, то тут, то там зупиняючись на деяких подробицях.

Потім відклав рапорт, сперся ліктями на стіл і задумався. Насупивши брови, він намагався збагнути, як усе те могло статись.

Рапорт розпадався на дві частини. Перша з них була буденна й гидка.

Два тижні тому, тобто в неділю вісімнадцятого червня, один із мешканців будинку п'ятдесят сім по Бергсгатан на Куягсгольмені викликав поліцію. Виклик був прийнятий о чотирнадцятій годині дев'ятнадцять хвилин, але патрульна машина з двома поліцаями прибула на місце аж за дві години. Щоправда, з управління поліції до будинку на Бергсгатан п'ять хвилин ходи, але затримку легко було пояснити. Брак людей у поліції був кричущий, а тут ще й пора відпусток, до того ж неділя. І, нарешті, нікому ця справа не здалася терміновою.

Поліцаї Карл Крістіансон і Кеннет Квастму зайшли до будинку, піднялись на другий поверх і звернулись до жінки, що викликала поліцію. Вона пояснила, що вже кілька днів на сходах неприємно тхне, от у неї і виникла підозра, чи не сталося якоїсь біди.

Обидва поліцаї також відразу звернули увагу на неприємний дух. Квастму визначив, що це дух гнилизни, «дуже схожий на сморід гнилого м'яса». Докладніше визначення джерела того смороду (знову ж таки зі слів Квастму) привело їх до дверей квартири на поверх вище. З наявних відомостей, за дверима містилася однокімнатна квартира, в якій від певного часу мешкав чоловік близько шістдесяти років на прізвище Карл Едвін Сверд. Прізвище це визначене, бо воно було написане на клаптику картону, пришпиленому під електричним дзвоником. Оскільки були підстави гадати, що в квартирі може лежати тіло самогубця, або людини, яка вмерла природною смертю, або собаки – знову ж таки за словами Квастму, – або хворої безпорадної людини, поліцаї вирішили зайти до квартири. Дзвінок не працював, а на стук у двері ніхто не відповідав.

Спроба знайти управителя будинку, двірника чи когось іншого, хто мав другого ключа, не дала успіху. Тоді поліцаї звернулися по інструкції в управління й отримали наказ зламати двері.

Покликано слюсаря, і, поки він прийшов, минуло ще півгодини. Слюсар дійшов висновку, що двері замкнені на замок, який не можна відчинити ніякою відмикачкою, і щілини для пошти в дверях також не було. Спеціальним інструментом йому пощастило випиляти замок, проте двері не відчинялися.

Крістіансон і Квастму, чергування яких уже давно скінчилося, знов звернулись по інструкції і дістали дозвіл вивалити двері. На їхнє запитання, чи не буде при цьому присутній хтось із кримінальної поліції, їм коротко відповіли, що нема кого послати.

Слюсар пішов, вважаючи, що зробив своє діло.

Близько сьомої години Квастму й Крістіансонові пощастило зняти двері із завісів, зламавши шплінти. Але далі виявилися нові труднощі. Двері були ще замкнені на два міцні металеві засуви й на штабу, що заганялася в одвірки. Помучившись ще з годину, поліцаї нарешті опинились у квартирі, де стояла страхітлива задуха і трупний сморід.

У кімнаті, що виходила вікном на вулицю, вони знайшли мертвого чоловіка. Він лежав на спині приблизно за три метри від вікна поряд із ввімкненим електричним каміном. Від каміна й тепла знадвору тіло розпухло, стало «майже вдвічі більше від своєї нормальної величини». Тіло геть розклалося, в ньому кишіли черви.

Вікно на вулицю було замкнене за защіпку зсередини, завіса спущена.

Друге вікно, в кухні, виходило на подвір'я. Рама була обклеєна паперовими стяжками, видно, його давно вже ніхто не відчиняв.

Меблів у квартирі було мало, і всі убогі. Квартира, «з погляду стелі, підлоги, стін, шпалер і пофарбування», була дуже занедбана.

Речей хатнього вжитку в кухні та в кімнаті також було небагато.

Знайдені пенсійні документи свідчили, що небіжчик – Карл Едвін Сверд, шістдесятидвохрічний пенсіонер, колишній робітник складу. Пенсія призначена шість років тому через інвалідність.

Після того, як слідчий Густавсон оглянув кімнату, тіло послано на судово-медичну експертизу.

Попередній висновок: самогубство або смерть з голоду, від хвороби чи з інших природних причин.

Мартін Бек пошукав у кишенях сигарети марки «Флоріда», які вже перестали випускати.

Про Сверда газети не писали нічого. Надто звичайний випадок. Стокгольм посідає одне з перших місць у світі по самогубствах, але цього воліють не розголошувати або, якщо нема ради, підтасовують чи й перебріхують статистику. Найпростіше і найпоширеніше пояснення: в інших країнах із статистикою поводяться ще гірше. Правда, останніми роками члени уряду не зважуються заявляти про це вголос, мабуть, відчули, що люди все-таки більше покладаються на власні очі, ніж на заяви політиків.

А коли це не самогубство, то тим паче не треба про нього писати. Річ у тому, що в так званому суспільстві високого добробуту повно хворих, убогих і самітних людей, які в кращому разі живляться м'ясом, призначеним для собак, і, залишені без догляду, помирають у щурячих норах, гучно званих житлом.

Ні, цей випадок не для публіки. Та й поліції тут нема чого робити.

Якби на цьому все скінчилося. Але повість про пенсіонера Карла Едвіна Сверда мала своє продовження.

VI

Мартін Бек надто довго працював у поліції, щоб знати: коли в рапорті не сходяться кінці з кінцями або в ньому щось незрозуміле, то в дев'яноста дев'яти випадках зі ста причина полягає в тому, що хтось поставився до своєї праці недбало, допустився помилки, погано оформив рапорт, не вловив головного або просто не вміє зрозуміло викласти свої думки.

Друга частина повісті про покійників будинку на Бергсгатан виявилась темною.

Спершу все йшло так, як і належало. В неділю ввечері тіло повезли в морг. В понеділок у квартирі зроблено необхідну в таких випадках дезинфекцію, і відповідальні за це співробітники поліції склали протокол.

Розтин тіла зроблено у вівторок, і висновок надійшов до поліції другого дня.

Досліджувати розкладений труп не вельми приємно, а надто коли наперед знаєш, що йдеться про самогубство або про смерть з якихось природних причин. А коли до того ж небіжчик не посідав високого становища в суспільстві, а був, наприклад, скромним пенсіонером, колишнім робітником на складі, то досліджувати його тим більше нецікаво.

Протокол розтину підписала особа, що її Мартін Бек не знав, певне, якийсь тимчасовий працівник. Текст був пересипаний вченими словами й не дуже зрозумілий.

Мабуть, саме тому ця справа й посувалася так повільно. Бо з усього виходить, що ці папери потрапили у відділ насильницьких злочинів, до Ейнара Ренна, аж через тиждень. І, видно, аж там вони справили належне враження.

Мартін Бек присунув до себе телефон, щоб уперше після довгої перерви подзвонити у службовій справі. Він зняв трубку, торкнувся правою рукою диска з цифрами й спинився.

Він забув номер телефону морга. Довелося заглянути в довідник.

Експерт – це була жінка – начебто здивувалась.

– Звичайно, пам'ятаю, – сказала вона. – Висновок послано два тижні тому.

– Я знаю.

– Там є щось неясне?

– Просто я дещо не зовсім розумію.

– Не розумієте? Як це?

Чи в її голосі не забриніла образа?

– З вашого висновку виходить, що досліджуваний наклав на себе руки..

– Так.

– А в який спосіб?

– Хіба з висновку не видно? Чи я написала так незрозуміло?

– Ні, чому ж.

– То що ж вам неясно?

– Як щиро казати, то багато що. Але винна, звичайно, моя необізнаність.

– Ви маєте на думці термінологію?

– І її також.

– Завжди бувають такі труднощі, коли хтось не має медичної освіти, – втішила вона його.

Голос дзвінкий, чистий – мабуть, вона ще зовсім молода!

Мартін Бек промовчав. А варто було б сказати: «Слухайте, дівчино, цей висновок призначений не для патологоанатомів. Він потрібен був поліції, і його належало так написати, щоб кожен слідчий міг усе зрозуміти».

Але він цього не сказав. Чому?

Лікарка урвала його роздуми:

– Алло, ви слухаєте?

– Так, слухаю.

– У вас є якісь конкретні запитання?

– Так. Найперше я хотів би знати, чим ви обґрунтовуєте своє припущення, що це самогубство.

– Шановний комісаре, – здивовано відповіла вона, – адже тіло привезла нам поліція. Перше ніж зробити розтин, я сама зв'язалася по телефону зі службовцем, який, по-моєму, відповідав за слідство. Він сказав, що це звичайний випадок і його цікавить тільки одне питання.

– Яке?

– Чи досліджуваний наклав на себе руки.

Мартін Бек роздратовано потер груди кісточками пальців. Інколи в нього боліло те місце, де влучила куля. Йому пояснили, що це психосоматичне явище і що воно зникне, коли підсвідомість звільниться від тягаря минулого. Але цього разу було навпаки – його дратувало найсправжнісіньке теперішнє. І підсвідомість була тут ні до чого.

Адже допущено елементарну помилку. Розтин треба робити об'єктивно. Наштовхувати судового лікаря на якусь версію – просто службовий злочин, а надто, коли експерт такий молодий і недосвідчений, як ця дівчина.

– Ви не знаєте прізвища того службовця?

– Слідчий Альдор Густавсон. Я зрозуміла, що він веде цю справу. – Він справляв враження досвідченого і тямущого фахівця.

Мартін Бек нічого не знав про слідчого Альдора Густавсона і про його фахову кваліфікацію.

– Отже, поліція дала вам певну настанову? – спитав він.

– Можна сказати й так. У кожному разі, мені ясно натякнули – є підозра, що це суїцид.

– Он що.

– Суїцид, як ви, мабуть; знаєте, означає самогубство.

Мартін Бек нічого на це не відповів. Натомість спитав:

– Розтин важко було робити?

– Властиво, ні. Якщо не брати до уваги великих органічних змін. Адже вони завжди вимагають іншого підходу.

Цікаво, чи багато самостійних розтинів на її рахунку?

– А робота забрала багато часу?

– Зовсім ні. Оскільки йшлося про суїцід або про гостре захворювання, я почала розтин з торокса.

– Чому?

– Бачите, покійник був людина літня. І оскільки він помер нагло, відразу спадає на думку, що причиною була серцева недостатність або інфаркт.

– А чого ви припускаєте, що він помер нагло?

– Ваш службовець натякнув мені на це.

– Як саме?

– Дуже ясно, наскільки я пам'ятаю.

– Що він сказав?

– Що сказав? Мовляв, той старий або наклав на себе руки, або помер від паралічу серця. Десь так.

Знов кричуща помилка. В паперах немає жодних даних, які б свідчили проти того, що Сверд, поки помер, довго пролежав паралізований чи непритомний.

– Ну гаразд, ви зробили розтин грудної клітки.

– Так. І майже відразу знайшла відповідь на запитання. Не залишалось ніякого сумніву, яка причина смерті.

– Самогубство?

– Звичайно.

– Як воно сталося?

– Той старий стріляв собі в серце. Куля застрягла в грудях.

– Він улучив у саме серце?

– Майже влучив. Найбільше пошкоджено аорту. Дівчина замовкла, тоді спитала, явно бажаючи його вколоти:

– Чи я висловлююсь досить ясно?

– Так.

Наступне питання Мартін Бек сформулював точніше:

– У вас великий досвід з вогнепальними ранами?

– Гадаю, що достатній. А крім того, цей випадок виявився не таким уже й складним.

Скільки за своє життя їй довелося розтинати вбитих вогнепальною зброєю? Трьох чи двох? А може, тільки одного?

Лікарка, мабуть, відчула його мовчазний сумнів, тому пояснила:

– Я працювала в Йорданії під час громадянської війни два роки тому. Там вистачало вогнепальних ран.

– Але самогубств, напевне, було мало?

– Так, справді.

– То знайте ж: рідко котрий самогубець цілиться і серце, – пояснив Мартін Бек. – Вони більше стріляють собі в рот, а декотрі в скроню.

– Так, це правда. Але він далеко не перший. У курс: психології я вчила, що самогубцям властивий інстинкт цілитись у серце, а особливо тим, які романтизують самогубство. А таких чимало.

– Як ви гадаєте, скільки Сверд міг прожити з такою раною?

– Недовго. Хвилину, може, дві або три. Внутрішній крововилив був дуже широкий. Я б сказала – хвилину, і якщо й помиляюся, то не набагато. Це має якесь значення?

– Може, й не має. Але мене цікавить ще одне. Ви робили розтин двадцятого червня.

– Так, двадцятого.

– Скільки, на вашу думку, часу він уже лежав убитий?

– Гм…

– У протоколі цей пункт висвітлений нечітко.

– Не так легко відповісти на ваше питання. Може, якийсь досвідченіший патологоанатом відповів би точніше.

– А все-таки, як вам здається?

– Щонайменше два місяці, але…

– Що але?

– Все залежить від приміщення. Тепло й волога мають велике значення. Наприклад, могло бути й менше, як два місяці, коли тіло лежало в теплі. З другого боку, як я вже сказала, процес розкладу зайшов так далеко…

– А що ви скажете про вхідний канал?

– З тієї самої причини на це запитання також важко відповісти.

– Постріл зроблено впритул?

– На мій погляд, ні. Але врахуйте, що я можу помилитися.

– А який ваш погляд?

– На мій погляд, він застрілився другим способом. Адже є два найвідоміші способи стрілятися, правда ж?.

– Так, два, – відповів Мартін Бек.

– Або дуло приставляють до тіла й натискають на курок, або тримають руку з пістолетом чи якоюсь іншою зброєю на відстані, спрямовуючи її на себе. Тоді, здається, натискають на курок великим пальцем?

– Авжеж. Ви вважаєте, що це був другий спосіб?

– Так. Але з усіма можливими застереженнями. Коли тіло так розклалось, важко сказати, чи постріл було зроблено впритул.

– Розумію.

– Виходить, це тільки я нічого не розумію, – сказала дівчина легковажним тоном.

– Чого ви без кінця питаєте? Хіба так страшенно важливо, як він застрілився?

– Схоже, що важливо. Сверда знайшли у квартирі, вікна й двері були замкнені зсередини. Він лежав поряд із ввімкненим електричним каміном.

– Через це тіло його так і розклалося, – пожвавішала вона. – В такому разі досить було й одного місяця.

– Справді?

– Так. І через це також важко було визначити, чи він стріляв упритул.

– Розумію, – мовив Мартін Бек. – Дякую за допомогу.

– Нема за що. Дзвоніть, коли вам буде ще щось незрозуміле.

– До побачення.

Він поклав трубку.

Хвацько вона все пояснює. Скоро залишиться нез'ясованим тільки одне.

Але тим важче його з'ясувати.

Сверд не міг накласти на себе руки.

Адже застрілитись без зброї не так легко.

А в квартирі на Бергсгатан не знайдено ніякої зброї.