Текст книги "Замкнена кімната"

Автор книги: Пер Вале

Соавторы: Май Шеваль
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

Господиня вернулась до кухні, розчісуючи волосся, й перехопила його погляд.

– Це проти відьом.

– Що, часник?

– Так. Ви не ходите в кіно? Там про відьом знають геть усе.

Замість мокрої теніски вона одягла якусь блакитнувату одежину без рукавів, схожу на спідню сорочку. Мартін Бек помітив, що волосся під пахвами в неї русяве, груди маленькі, можна навіть не носити ліфчика. Вона його й не мала на собі, і крізь тонку тканину видніли темні пипки.

– Отже, поліцай. Комісар карного розшуку. – Наморщивши чоло, вона глянула йому просто у вічі. – Я не сподівалася, що службовці з платнею за двадцять сьомою категорією особисто відвідують клієнтів.

– Загалом-то не відвідують, – погодився Мартін Бек.

Вона сіла до столу, але відразу схопилася, нервово покусуючи кісточки пальців.

Мартін Бек вирішив, що пора переходити до справи.

– Наскільки я вас зрозумів, ви не вельми полюбляєте поліцію, – почав він.

Вона ковзнула по ньому поглядом.

– Так, мені від неї ніколи не було жодної користі. І не тільки мені. Зате я знаю людей, яким вона завдала багато клопоту, навіть страждань.

– Тоді я постараюся не вельми обтяжували вас, пані Нільсен.

– Рея, – поправила вона. – Мене всі так звуть.

– Коли я не помилився, це ваш будинок?

– Мій. Отримала в спадок кілька років тому. Але тут поліції нічого шукати. Нема ні перепродувачів наркотиків, ні гральних закладів, навіть повій і злодіїв. – Вона перевела дух і додала – Хіба що трішки підривної діяльності. Ворохобні думки. Але ж ви не з політичної поліції.

– Ви певні, що ні?

Вона раптом щиро засміялася приємним, заразливим сміхом.

– Я не зовсім дурна.

«Ні, що правда, те правда», – подумав Мартін Бек, а вголос сказав:

– Так, ви вгадали. Я маю справу майже з самими насильствами. Навмисними й ненавмисними вбивствами.

– Тут ні того, ні того нема. За останні три роки навіть не було бійки. Правда, взимку хтось виламав двері на горище й забрав різний мотлох. Довелося звернутись у поліцію, страхові компанії вимагають цього. Звісно, з поліції ніхто не прийшов, не мали часу, та відшкодування я однаково одержала. Головне, дотримати формальностей.

Вона почухала потилицю:

– Ну, то чого тобі треба?

– Побалакати про одного пожильця.

– Одного з моїх?

Вона насупилась, наголосивши на слові «моїх», ніби така можливість вразила й занепокоїла її.

– Не з теперішніх, – сказав Мартін Бек.

– Цього року тільки один вибрався.

– Сверд.

– Справді, був такий. Він вибрався весною. А що з ним сталося?

– Нема живого.

– Його вбили?

– Застрілили.

– Хто?

– Може, самогубство. Але ми цього не певні.

– А не можна нам розмовляти не так офіційно?

– Будь ласка. Але як? Мені також перейти на «ти»?

Вона похитала головою й мовила:

– Не люблю офіційного тону. Він наганяє нудьгу. Хоч можу бути дуже коректною, якщо треба. Можу пококетувати, причепуритися, підвести очі й нафарбувати губи.

Мартін Бек ледь розгубився.

– Хочеш чаю? – раптом спитала вона. – Добра штука – чай.

Він залюбки випив би, але відповів:

– Нащо такий клопіт. Не треба.

– Дурниці, – сказала вона. – Який там клопіт. Стривай, я приготую і щось попоїсти. Гарячий бутерброд буде якраз до речі.

Мартін Бек відчув, що й бутерброд охоче з'їв би, і не встиг він відмовитись, як вона повела далі:

– Щонайбільше десять хвилин. Я завжди щось готую. Це так просто. І корисно. Чому не зробити собі приємність. Коли на душі важко, приготую щось смачненьке. Запарю чаю, підсмажу хліба, а тоді й побалакати можна.

Мабуть, краще й не відмовлятись, однаково нічого не допоможе. Мартін Бек відчув у ній наполегливість і силу волі, перед якою неможна встояти.

– Дякую, – покірно сказав він.

А господиня вже поралася біля плити. Щоправда, зчиняла забагато гуркоту, але робила все спритно й швидко.

Такої вправності він ніколи не бачив, принаймні в Швеції. За сім хвилин вона встигла приготувати шість скибок підсмаженого хліба з тертим сиром та шматочками помідора і закип'ятити великий чайник окропу. Поки вона мовчки поралась, Мартін Бек намагався визначити, скільки їй усе-таки років.

– Тридцять сім, – сказала вона, коли вже сіла до столу.

Мартін Бек отетерів і не зміг приховати цього.

– Як ти вгадала… – почав він.

– А що, справді вгадала? – перебила вона його. – Тепер їж.

Бутерброди були дуже смачні.

– Я вічно голодна, – пояснила Рея! – Їм по десять або й по дванадцять разів на день.

Той, хто їсть по десять чи дванадцять разів на день, звичайно має клопіт із вагою.

– І нітрохи не гладшаю, – сказала вона. – Хоч яке це має значення. Плюс-мінус кілька кілограмів нікого не міняє. Принаймні не міняє мене. Правда, якщо я не попоїм, то роблюся кусючою.

Вона вм'яла три бутерброди. Мартін Бек з'їв один, повагався і взяв другий.

– Ти, бачу, можеш щось сказати про Сверда, – мовив він.

– Так, можу.

Вони розуміли одне одного з півслова. І чомусь це їх не дивувало. Здавалося, що так і має бути.

– Він мав якісь химери? – спитав Мартін Бек.

– Атож, – відповіла Рея. – Дуже чудний чоловік. Я його не розуміла і була навіть рада, коли він вибрався. А що все-таки з ним сталося?

– Його знайшли у квартирі вісімнадцятого червня. Пролежав мертвий щонайменше півтора місяця. А може, й довше. Мабуть, два…

Рея зіщулилась.

– А хай йому дідько. Краще не розповідай подробиці. Я надто вразлива, щоб слухати всілякі страхи. Потім мені вони сняться.

Мартін Бек хотів сказати, що й не думав змальовувати все те. Але збагнув, що це зайве. А вона вже повела далі:

– Одне мені ясно.

– Що?

– У моєму будинку такого ніколи не сталося б.

– Чому?

– Тому, що я б цього не допустила.

Вона підперла долонею підборіддя, простягнувши вказівний і середній пальці обабіч носа. Ніс у неї був досить великий, руки дужі, нігті коротко обрізані. Так вона просиділа з хвилину, суворо дивлячись на Мартіна Бека.

Потім раптом устала й почала мацати рукою на полиці, поки знайшла сірники й сигарети. Тоді закурила й глибоко затяглася.

Погасивши недокурену сигарету, вона з'їла четвертий бутерброд, сперлась ліктями на коліна й похилила голову. Нарешті підвела очі на Мартіна Бека і сказала:

– Може б, я й не вберегла його від смерті. Але він не пролежав би два місяці. Навіть двох днів.

«Напевне ні», – подумки погодився з нею Мартін Бек.

– Власники квартир на винайм у нас – остання сволота, – повела вона далі. – Що вдієш, наш лад сприяє визискувачам.

Мартін Бек прикусив спідню губу. Він не любив ділитися своїми політичними поглядами і взагалі уникав розмов з політичним ухилом.

– Що, не треба політики? – спитала вона. – Гаразд, не будемо зачіпати її. Але так вийшло, що я стала власницею квартир на винайм. Чисто випадково – спадок. Зрештою, будинок непоганий, але що тут було, коли я сюди перебралася! Щуряча нора. Мій батечко, мабуть, за останніх десять років не поміняв жодної перегорілої лампочки і не вставив жодної розбитої шибки. Сам він мешкав далеко звідси і дбав тільки про одне: збирав квартплатню і викидав на вулицю квартирантів, що не могли вчасно заплатити. Потім він зробив із будинку гуртожиток і почав винаймати ліжка чужоземним робітникам і тим, що не мали де дітися. І дер з них шкуру. Що вдієш, треба ж їм було десь мешкати. Майже в усіх будинках такі здирники.

Мартін Бек почув, що хтось зайшов до квартири, проте Рея навіть не обернулася.

У дверях кухні з'явилася дівчина в робочому халаті і з вузликом у руці.

– Добрий вечір, – привіталась вона. – Можна мені скористатися пральною машиною?

– Звичайно, можна.

Дівчина не звертала уваги на Мартіна Бека, але Рея сказала:

– Ви ж не знайомі? Це… нагадай, як тебе звати.

Мартін Бек підвівся і потис дівчині руку.

– Мартін, – сказав він.

– Інгела, – відрекомендувалась дівчина;

– Вона тільки-но переїхала сюди, – пояснила Рея. – В ту саму квартиру, де мешкав Сверд. – Вона обернулась до дівчини: – Як тобі квартира, подобається?

– На всі сто. Тільки туалет сьогодні знов коверзує.

– А хай, йому грець. Завтра ж уранці подзвоню слюсареві.

– Решта все добре. Слухай…

– Що?

– Я не маю порошку.

– Візьми за ванною.

– І грошами й не пахне.

– Нічого. Більше як на півкрони тобі не треба буде. А тих півкрони відробиш мені. Замкнеш колись під'їзд або ще якось станеш у пригоді.

– Дякую.

Дівчина зникла у ванній. Рея запалила нову сигарету.

– От тобі й загадка. Свердова квартира добра. Я відремонтувала її два роки тому. І платив він тільки вісімдесят крон на місяць. А однаково вибрався.

– Чому?

– Не знаю.

– Ви полаялись?

– Ні. Я ніколи не лаюся з пожильцями. Чого лаятись? Звичайно, всі мають свої химери. Але це навіть цікаво.

Мартін Бек промовчав. Він відчував, що з нього спадає напруження. До того ж він уже переконався, що їй навідних запитань не потрібно.

– Найдивніше те, що Сверд поставив на двері чотири замки. І це в будинку, де пожильці замикаються тільки тоді, коли хочуть, щоб їх не турбували. А як зібрався переїздити, то відкрутив усі ланцюжки й засуви і забрав з собою. Надійно був захищений, незгірше за теперішніх дівчаток.

– Це ти в переносному значенні?

– Так. У сексуальному. Стовпи нашого громадянства жахаються, що підлітки, а надто дівчата, починають рано статеве життя.

Мартін Бек засміявся.

Він здивувався сам собі. Але що було, те було – він справді засміявся.

– Ми говорили про Свердові двері.

– Ага. А ти, виявляється, вмієш сміятись. Нізащо б не повірила. Я думала, що ти давно вже відвик.

– Може, я просто нині не в гуморі.

Невдалий жарт. На її виду майнула тінь розчарування. Адже вона не помилилась. І знає про це. То навіщо грати в піжмурки?

– Вибач, – сказав він.

– Звичайно, закохалась я аж у шістнадцять. Але в наш час усе було інакше. Тоді казали: навіщо плодити злидарів. Чи, може, це було ще раніше? А тепер людей лякає інше – що буде завтра. Десь допущено великої помилки.

Вона погасила сигарету й діловито сказала:

– Я надто балакуча. Завжди. І це ще тільки одна з моїх вад. Хоч, мабуть, це не найгірше. Як по-твоєму, балакучість дуже погана риса?

Він похитав головою.

– Рея почухала потилицю і спитала:

– А що, Сверд і там понаставляв замків?

– Так.

Вона тріпнула головою і поскидала з ніг сабо. Тоді вперлась п'ятами в підлогу і звела докупи великі пальці.

– Цього я вже ніяк не розумію. Мабуть, якась манія. Я часом навіть починала непокоїтися. Адже в мене є запасні ключі до кожних дверей. Бо в будинку багато старих. Ану ж хтось захворіє і потрібна буде допомога. Якось треба дістатись до квартири. Проте ніякий запасний ключ не допоможе, коли людина так забарикадується. А Сверд також був уже немолодий.

Рівне гудіння пральної машини у ванній змінилось деренчанням, і Рея гукнула:

– Допомогти тобі, Інгело?

– Так… мабуть, я сама нічого не вдію.

Вона вийшла на хвилину, а вернувшись, сказала:

– Тепер усе гаразд. До речі, якщо йдеться про вік, то ми з тобою майже однолітки.

Мартін Бек усміхнувся. Він звик, що йому ніхто не давав п'ятдесяти років, а щонайбільше сорок п'ять.

– Правда, не такий уже той Сверд був і старий, – повела далі Рея. – Але слабовитий. Мабуть, якась небезпечна хвороба, бо він вважав, що довго не проживе, Якраз перед тим, як переїхати, він лягав у лікарню на обстеження. Що йому там сказали, не знаю. Та лежав він в онкологічній клініці, а це, мені здається, нічого доброго не віщує. Мартін Бек насторожився: це була важлива новина. Але тієї миті знов рипнули вхідні двері і хтось голосно гукнув:

– Реє!

– Я тут! У кухні.

Зайшов якийсь чоловік. Побачивши Мартіна Бека, він завагався, проте господиня відразу підсунула йому ногою стільця і сказала:

– Сідай.

Чоловік був молодий, років двадцяти п'яти, середній на зріст звичайної статури. Довгасте обличчя, русявий чуб, сірі очі й рівні зуби. На ньому була картата сорочка, вельветові штани й сандалі. В руках він тримав пляшку червоного вина.

– Ось, узяв дорогою, – сказав він.

– А я думала сьогодні обмежитись самим чаєм, – сказала Рея. – Ну гаразд, давай чарки. Чотири. У ванній пере Інгела.

Вона нахилилась і почухала зверху ступню. Тоді сказала:

– Однієї пляшки на чотирьох замало. Але в мене дещо є. Візьми в буфеті, з лівого боку. Штопор лежить у верхній шухляді ліворуч від зливальниці.

Чоловік дістав усе, що вона звеліла. Видно було, що він звик слухатись. Коли він нарешті сів, Рея сказала:

– Ви, мабуть, ніколи не зустрічались. Мартін… Кент…

– Радий познайомитись, – сказав Кент.

– Я також, – відповів Мартін Бек.

Вони потиснули один одному руку.

Рея налила в чарки вина й гукнула своїм хрипким голосом:

– Інгело, коли скінчиш прання, тут на тебе чекає вино! – Тоді стурбовано глянула на чоловіка в картатій сорочці й мовила: – Ти, якийсь пригнічений. Що сталося? Знов не пощастило?

Кент ковтнув вина і затулив руками обличчя.

– Куди мені приткнутися? – спитав він.

– І досі без роботи?

– Так, і ніякої надії. Сидить людина з дипломом, і ніде нема вільного місця. Та й біс його знає, чи коли буде.

Він нахилився вперед, хотів узяти Рею за руну, але вона невдоволено відсмикнула її.

– Сьогодні мені сяйнула відчайдушна думка, – повів далі він. – Я хотів би знати, що ти скажеш.

– Катай, послухаєм, яка думка.

– А може, мені поступити в поліційне училище? Вони там усіх беруть, навіть не дуже грамотних. Їм бракує людей, і я зі своєю освітою можу розраховувати на підвищення, як тільки навчуся бити злочинців по пиці.

– А тобі так хочеться бити людей?

– Ти ж знаєш, що ні. Але я можу зробити там щось корисне… Головне звикнути, а тоді можна було б дещо змінити в поліції зсередини.

– Між іншим, поліція б'є по пиці не найбільших злочинців, – сказала Рея. – А як ти думаєш утримувати Стіну й дітей, поки вчитимешся?

– Можна взяти позику. Я сьогодні вже дізнавався, коли брав бланки для вступу. Ось вони, я хотів би, щоб ти поглянула на проспект і сказала свою думку. Ніхто краще за тебе мені не порадить.

Він витяг кілька бланків та проспект і поклав усе на стіл.

– Чи ти вважаєш, що це божевільна ідея?

– Та не дуже мудра. До того ж мені здається, що поліцію не цікавлять люди, які вміють думати і хочуть змінити її зсередини. А анкета в тебе чиста? З політичного погляду?

– Один час я був у «Кларте», і це все. Але вони тепер беруть кожного, крім тих, що входять до лівих організацій. Явних комуністів.

Вона хвилину подумала, потім ковтнула вина й здвигнула плечима:.

– Ну що ж, спробуй. Наче безглуздий задум, але, може, буде й цікаво.

– Боюся тільки…

Чоловік надпив чарку, цокнувшись із Мартіном Беком, який теж ковтнув вина, але поки що тільки трішечки.

– Боїшся чого? – все ще невдоволеним голосом спитала Рея.

– Чи я витримаю – ось у чім річ.

Рея раптом усміхнулася й хитро глянула на Марина Бека.

– А ти спитай Мартіна. Він у цьому ділі спец.

Чоловік здивувався й недовірливо спитав:

– Ти справді щось у цьому тямиш?

– Трохи. Це правда, що поліції дуже потрібні добрі сили. І в проспекті правду написано, що служба багатогранна, з різними спеціальностями. Якщо когось, наприклад, цікавлять вертольоти, чи механіка, чи організаційні проблеми, чи коні…

Рея вдарила долонею по столу так, що аж чарки підстрибнули.

– Не верзи дурниць, – сердито сказала вона. – Відповідай чесно, хай тобі чорт.

На свій подив, Мартін Бек відповів:

– Можна витримати кілька років, коли маєш терпіння щодня спілкуватися в бовдурами і згоден бути за попихач в зарозумілих начальників, кар'єристів чи просто ідіотів. Головне, не мати власних поглядів. Тоді є велика надія, що й сам станеш таким, як вони.

– Видно, що ти не любиш поліції, – розчаровано сказав Кент. – Не вірю, що там так погано. Багато хто ставиться до поліції упереджено. А ти що скажеш, Реє?

Вона засміялась, і, мабуть, щиро. Потім сказала:

– Спробуй. Може, з тебе вийде добрий поліцай. Адже тобі більше нічого не світить. А тут і конкуренція невелика.

– Ти допоможеш мені заповнити бланки?

– Давай ручку.

Мартін Бек мав ручку в нагрудній кишені і відразу ж дав їй.

Рея підперла голову рукою і, зосередивши всю увагу на бланку, заходилась писати.

– Це буде чернетка, – сказала вона. – Потім передрукуєш усе на машинці. Можеш узяти мою.

Дівчина, яку звали Інгела, скінчила прання, зайшла до кухні й підсіла до столу. Говорила вона найбільше про ціни на продукти й про те, що на деяких із них, наприклад на молочних, ставлять завтрашню дату. Певне, вона працювала в крамниці самообслуговування.

Дзеленькнув дзвоник, відчинилися вхідні двері, і хтось зачовгав ногами в коридорі. До кухні зайшла стара жінка.

– У мене погано працює телевізор, – сказала вона.

– Якщо це через антену, то я попрошу Еріксона, щоб завтра перевірив її. А ні, то полагодимо апарат. Що зробиш, він уже давній. А мої друзі придбали собі новий, то ми тим часом можемо позичити. Їхній старий. Завтра я все влаштую.

– Я сьогодні пекла хліб і ось принесла вам свіженький буханець.

– О дякую, щиро дякую. А за телевізор не хвилюйтеся, все буде гаразд.

Рея швидко скінчила заповнювати бланки, віддала їх чоловікові у картатій сорочці і знов звернула пильний погляд на Мартіна Бека.

– Бачиш, господар будинку повинен про все потурбуватися, – сказала вона. – Повинен, але не всі так думають.

Більшість ухиляються від своїх обов'язків і тільки й дивляться, на чому б ще виграти. А це свинство. Я намагаюся зробити все, щоб квартирантам було зручно і щоб вони ладнали між собою. Квартири всі відремонтувала, але зовні обновити будинок не маю за віщо. Не хочеться підвищувати платню, а скоро осінь, таки доведеться, нічого не удієш. Треба докласти багато праці, коли хочеш, щоб будинок був гарний. Адже я несу відповідальність перед квартирантами.

Мартінові Беку було на диво приємно на душі. Він не хотів нікуди йти з цієї кухні. До того ж він трохи розімлів від вина. Адже п'ятнадцять місяців не куштував його.

– Отуди к бісу, я й забула, що ми балакали про Сверда.

– Він мав у себе щось коштовне?

– Нічого не мав. Два стільці, стіл і ліжко. Брудний килимок і найнеобхідніше начиння. З одягу – тільки те, що на ньому. Не знаю, нащо йому були ті засуди. Схибнутий чоловік, не інакше. Уникав усіх людей. Зі мною, звичайно, розмовляв, але тільки тоді, як було конче потрібно.

– У мене складається враження, що він був дуже бідний.

Рея задумалась. Потім налила вина, трохи ковтнула і сказала:

– А я зовсім не певна. Страхітливо скупий – це правда. Звичайно, за квартиру він завжди платив, але щоразу бурчав. Через вісімдесят крон на місяць! І, наскільки мені відомо, купував собі тільки собачий харч. Ні, що я кажу, – котячий. Він не пив. І взагалі не мав ніяких витрат. Тож навіть на пенсію міг би собі взяти часом шматок ковбаси. Звичайно, багато старих сидять на собачих харчах, але вони переважно більше платять за квартиру, та й мають більше потреб, часом дозволяють собі закропити душу пляшкою десертного вина. А Сверд не мав навіть приймача. Я читала в курсі психології про людей, які їли лушпиння з картоплі, ходили в лахмітті, а в матраці ховали зашитими сотні тисяч крон. Це відоме явище. Психічна вада, не пам'ятаю тільки, як називається..

– Але в Свердовому матраці грошей не було.

– І це переселення. Вчинок не на його вдачу. Нова квартира була напевне дорожча, та й на переїзд довелося потрусити кишенею. Щось тут не так.

Мартін Бек допив своє вино. Хоч як йому хотілося посидіти ще з цими людьми, треба було йти. Йому було тепер, над чим помізкувати.

– Мені пора. Дякую. Всього найкращого.

– А я хотіла приготувати макарони з м'ясною підливою. Чудова штука, коли сама робиш підливу. Посидь.

– Ні, я мушу йти.

Вона провела його босоніж. Коли вони проходили повз дитячу, Мартін глянув у той бік.

– Так, – пояснила Рея, – діти в селі. Я розлучена. – Вона замовкла, тоді додала: – Ти також, правда?

– Правда.

Біля дверей вона сказала:

– Всього найкращого, приходь ще. Вдень у мене літні курси, але після шостої я завжди вдома.

Вона помовчала, а тоді додала, хитрувато глянувши на нього:

– Побалакаємо про Сверда.

Згори сходами спускався гладкий чоловік у хатніх капцях, м'ятих сірих штанах і з червоно-жовто-синім значком FNL [2]2
  Організація для підтримки Національного фронту визволення Південного В'єтнаму. Тепер розпущена.


[Закрыть]на сорочці.

– Реє, на горищі перегоріла лампочка, – сказав він.

– Візьми нову в комірчині, – відповіла господиня. – Вистачить сімдесята п'ять ват.

Вона знов звернулася до Мартіна Бека:

– Не йди. Адже тобі хочеться залишитись.

– Ні, треба йти. Дякую за чай, за бутерброди й за вино..

З виразу її обличчя видно було, що вона хотіла затримати його. Хоча б з допомогою макаронів з підливою. Та потім передумала.

– Ну що ж, бувай здоров.

– Бувай і ти.

Жодне з них не сказало «до побачення». Поки він добрався додому, вже зовсім стемніло. Він думав про Сверда. І про Рею.

Йому було багато легше на серці. Так легко йому давно вже не було, хоч він ще не усвідомлював чому.