Текст книги "Замкнена кімната"

Автор книги: Пер Вале

Соавторы: Май Шеваль
сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

XXVII

Мальмстрем і Мурен пограбували банк у п'ятницю чотирнадцятого липня. Рівно за чверть до третьої вони зайшли до зали в масках, гумових рукавицях і оранжевих комбінезонах.

Вони тримали в руках свої великокаліберні пістолети, і Мурен відразу вистрілив у стелю. І, щоб присутні зрозуміли, чого вони завітали, крикнув, наслідуючи чужинську вимову:

– Пограбування!

Гаузен і Гоф були в звичайних костюмах, тільки обличчя затулили чорними ковпаками з прорізами на очі. Гаузер був озброєний автоматичним пістолетом, а Гоф – прикороченим дробовиком «маріца». Вони стояли біля дверей і прикривали головним грабіжникам відступ до машин.

Гоф водив дулом дробовика, щоб тримати на відстані сторонніх, а Гаузер, згідно з планом, зайняв тактично вигідну позицію, щоб можна було тримати під прицілом банкову залу і тротуар.

Мальмстрем і Мурен тим часом ретельно спорожняли одну за одною каси.

Все відбувалося точно за планом.

За п'ять хвилин до цього біля гаража на Русенлундсгатан у південній частині міста вибухнула якась стара машина. Відразу після вибуху поблизу спалахнула стрілянина і зайнявся, недалеко будинок. Підприємець А, що влаштував усе це, вийшов подвір'ям на другу вулицю, сів у свою машину й поїхав додому.

Рівно через хвилину після вибуху в браму на подвір'я поліції почав заїздити заднім ходом мебльовий фургон. Він заїздив навскоси і застряг там. Із нього висипались паперові коробки з ганчір'ям, облитим пальною сумішшю, і відразу спалахнули.

А тим часом підприємець спокійно відходив від того місця тротуаром, ніби цей шарварок його не стосувався.

Одне слово, все відбувалося так, як було розраховано. Грабіжники виконували заплановані дії одна за одною в точно визначені хвилини і за тією черговістю, яка була запланована.

І з погляду поліції події відбувалися так, як було передбачено, в той самий термін і в такій самій послідовності.

Була тільки одна маленька неузгодженість.

Мальмстрем і Мурен зробили наскок не в Стокгольмі.

Вони пограбували банк у Мальме.

Пер Монсон, старший слідчий кримінальної поліції Мальме, саме пив каву в своєму кабінеті. Його вікно виходило на подвір'я, і він мала не вдавився булкою, коли раптом щось бухнуло і біля брами знявся густий, масний дим. Тієї миті Бенні Скаке, молодий поліцай, на якого покладали надії, хоч він, незважаючи на свою службову пильність, і досі був тільки помічником слідчого, квапливо відчинив двері його кабінету й повідомив, що прийнято сигнал тривоги. На Русенлундсгатан хтось висадив у повітря машину, триває стрілянина і горить принаймні один будинок.

Хоч Скаке прожив у Мальме три з половиною роки, він навіть не чув про таку вулицю й не знав, де вона пролягає. Зате Пер Монсон знав у своєму рідному місті кожен закуток і здивувався, чого це раптом комусь заманулося висаджувати в повітря машину на глухій вулиці тихого міського району, що мав назву Софіїн Гай.

Та ні йому, ні його колегам не довелось довго дивуватися з цього. Не встигло керівництво дати наказ поліційним резервам, щоб вони їхали на місце події, як сама поліція опинилася в загрозливому становищі. Минув якийсь час, поки працівники управління переконалися, що весь їхній резерв просто заблокований на подвір'ї. Довелося їм добиратись на Русенлундсгатан кому на таксі, а кому своєю машиною, не обладнаною радіозв'язком.

Сам Монсон прибув туди о третій годині сім хвилин. До того часу спритні пожежники вже погасили вогонь у будинку, який хтось явно підпалив; порожній гараж також, не зазнав великої шкоди. Послані в район поліційні сили не знайшли там нічого особливо підозрілого, крім спотвореної вибухом старої машини. А через вісім хвилин один із радіопатрулів почув повідомлення про пограбування банку в діловому районі міста.

На той час Мальмстрем і Мурен уже вибралися з Мальме. Хтось бачив, як від пограбованого банку від'їхав синій «фіат». За грабіжниками ніхто не гнався, і вже хвилин через п'ять вони розділилися, сівши кожен у свою машину.

Коли поліція врешті навела в себе лад, відтягла фургон і прийняла підпалене ганчір'я в картонних коробках місто-було закрите. Всі сили були кинуті на пошуки синього «фіата».

Він був знайдений через три дні в якійсь повітці в районі східного порту, а в машині лежали комбінезони, паски, гумові рукавиці, пістолети та різний непотріб.

Гаузер і Гоф чесно відробили щедру винагороду, переказану на чекові рахунки їхніх дружин. Вони ще майже десять хвилин після того, як Мальмстрем і Мурен поїхали, втримували позицію біля банку й відійшли аж тоді, як на обрії з'явилися перші поліцаї – двоє піших патрулів, весь досвід яких обмежувався війною зі школярами, що пили пиво в громадських місцях. Єдине, на що вони виявилися здатні, – це на весь голос кричати в свої портативні радіостанції про те, що бачили, але тоді в Мальме вся поліція кричала в свої мікрофони і, навпаки, майже ніхто не слухав.

Гаузерові, хоч на це ніхто не розраховував, навіть він сам, пощастило вшитися: через Гельсінборг і Гельсінгер він без перешкод покинув Швецію.

А Гоф спіймався через дивну необачність. За п'ять хвилин до четвертої він піднявся на борт порома «Мальмегус» у сірому костюмі, білій сорочці з краваткою і з чорним куклукс-кланівським ковпаком на голоді. З неуважності він забув його скинути. Портова охорона й митники пропустили його, гадаючи, що на поромі відбувається чи то маскарад, чи якась чоловіча зустріч, проте в команди порома він викликав підозру, і прибувши до Копенгагена, вона здала його літньому датському поліцаєві, який з подиву мало не випустив пляшку з пивом, коли арештований спокійно виклав на стіл тісної кімнати чергового два пістолети, багнет і ручну гранату із вставленим запальником. Поліцай швидко отямився і вже зовсім повеселішав, коли виявилося, що прізвище арештованого збігається з маркою чудового пива.

Крім квитка до Франкфурте, Гоф мав ще гроші – сорок німецьких марок, дві датські десятки і три крони й тридцять п'ять ере шведською валютою.

Що й казати, колосальний здобуток. Коли відрахувати цю суму, банк утратив тільки два мільйони шістсот тридцять тисяч чотириста дев'яносто шість крон і шістдесят п'ять єре.

У Стокгольмі в цей час діялись дива.

І найбільше диво спіткало Ейнара Ренна. Йому виділено шість поліцаїв і поставлено завдання: тримати під наглядом Русенлундсгатан і спіймати підприємця А. Оскільки вулиця була досить довга, він якомога доцільніше розмістив свої сили – двоє на машині становили рухомий загін, а четверо стояли в різних стратегічно важливих місцях.

Бульдозер Ульсон порадив йому ставитись до свого завдання спокійно, а насамперед не розгублюватись, хоч би що сталося.

За двадцять дві хвилини до третьої Ренн саме стояв на тротуарі навпроти кав'ярні «Бергсгруван» і справді був більш-менш спокійний, коли до нього підійшли двоє підлітків, таких неохайних, яких тепер часто можна побачити на вулиці.

– Дай закурити, – сказав один.

– Ну ні, – приязно відповів Ренн. – Тобто я не курю. Одна мить – і він побачив націлений йому в живіт стилет, а в небезпечній близькості від його голови захитався велосипедний ланцюг.

– Ох ти, тріска смердюча, – засичав на нього хлопець, що націлив стилет. Тоді кивнув товаришеві:– Тобі гаманець, а я стягну годинник, і обручку. Потім штрикнемо діда.

Ренн ніколи не був майстром джіу-джітсу чи карате, але дещо пам'ятав ще з часів навчання.

Він спритно гильнув під коліна хлопця із стилетом, і той здивовано приземлився м'яким місцем. Але другий маневр удався йому гірше, і хоч він швидко відхилив голову, ланцюг ударив його понад правим вухом так, що в очах потемніло. А проте, падаючи, він потяг за собою і другого напасника.

– Ну, прийшла твоя остання година, діду, – засичав той, що був із стилетом.

Але тієї хвилини нагодився рухомий загін, і коли в Ренна проясніло в голові, його помічники вже добре набили кийками і руків'ями револьверів напасників, що лежали долі, й навіть надягли на них наручники.

Хлопець, що мав велосипедний ланцюг, перший отямився з розбитим до крові обличчям. Він оглянувся навколо і спитав:

– Що сталося?

– А те, хлопче, що ти натрапив на засідку, – пояснив один із поліцаїв.

– Засідка поліції? На нас? Та ви що? Через цю гнилу тріску?

У Ренна знов з'явилась ґуля на голові – зрештою, це була єдина фізична травма, якої того дня зазнала спецгрупа; далеко більша була психічна шкода.

В обладнаному за останнім словом техніки сірому автобусі оперативного центру Бульдозер Ульсон з нетерплячки безперестанку підстрибував, заважаючи не тільки радистові, але й Кольбергові, що також там сидів.

За чверть до третьої напруження досягло вершини, потяглися нестерпно довгі секунди.

О третій годині службовці банку сказали, що пора зачиняти, і чималим силам поліції під орудою Гунвальда Ларсона, що були всередині банку, довелося залишити приміщення.

Усіх пойняло важке почуття порожнечі, тільки Бульдозер Ульсон сказав:

– Панове, наша невдача тимчасова. А може, її взагалі нема. Рус щось пронюхав і сподівається приспати нашу чуйність. Він пошле Мальмстрема й Мурена другої п'ятниці, отже, за тиждень. Фактично тут він утратив темп, а не ми.

Перші тривожні сигнали надійшли о пів на четверту. Вони були такі недобрі, що спецгрупа негайно відступила в свій штаб на Кунгсгольмен, щоб звідти стежити за ходом подій. Протягом найближчих годин телеапарати безперестанку вистукували нові повідомлення.

Помалу картина вималювалась чітко.

– Видно, Мілан означало не те, що ти думав, – холодно сказав Кольберг.

– Не те, – погодився Бульдозер. – Мальме… Ото хитруни.

Тепер він не підстрибував, а вже цілу годину сидів непорушно.

– Хто сподівався, що в Мальме є така вулиця, – мовив Гунвальд Ларсон.

– І що майже всі нові банки будують за одним проектом, – додав Кольберг.

– Ми повинні були знати про це! – вигукнув Бульдозер. – Рус знав. Але тепер ми будемо пильні. Ви забули про раціоналізацію. Дешевше будувати однаково. Рус прив'язав нас до Стокгольма. Але більше він нас на цьому не обдурить. Головне не здаватися.

Бульдозер підвівся, явно підбадьорений.

– А де тепер Вернер Рус?

– У Стамбулі, – відповів Гунвальд Ларсон. – Відпочиває, бо в нього є кілька вільних днів.

– Так, – сказав Кольберг. – Цікаво, де відпочивають Мальмстрем і Мурен?

– Байдуже, – почав знову захоплюватися Бульдозер. – Що легко прийшло, те легко й піде. Скоро вони знов з'являться тут. І тоді буде наша черга.

– Ти так гадаєш? – засумнівався Кольберг.

У справі пограбування було вже майже все з'ясоване, але й день тим часом добіг кінця.

Мальмстрем, наприклад, устиг уже влаштуватися в своєму готельному номері в Женеві, який він замовив ще три тижні тому.

Мурен був у Цюріху, але завтра ж таки мав намір, їхати далі, до Південної Америки.

У повітці, де вони пересідали у свої машини, їм пощастило тільки перемовитись кількома словами.

– Дивись, не прогайнуй свої тяжко зароблені гроші на труси й негідних жінок, – нагадав Мальмстремові Мурен.

– Страх, скільки ми загребли, – сказав той. – Що ми робитимемо з такими сумами?

– Як що? Звичайно, покладемо в банк! – відповів Мурен.

Через кілька днів Вернер Рус, сидячи в барі готелю «Гілтон Істамбул» і попиваючи коктейль «Дайкірі», почав переглядати газету «Геральд трібюн».

Уперше цей перебірливий друкований орган ушанував його своєю увагою. Коротенька статейка, лаконічний заголовок: «Шведське пограбування банку».

У статейці були подані важливі факти, наприклад, сума здобичі. Близько півмільйона доларів.

І другорядна деталь:

«Представник шведської поліції заявив сьогодні, що організатори пограбування відомі».

Трохи нижче вміщено ще одну новину зі Швеції:

«Масова втеча, з в'язниці. П'ятнадцять найнебезпечніших грабіжників утекло сьогодні із в'язниці Кумла, яку вважають найнадійнішою фортецею». Бульдозера Ульсона ця остання новина застала саме тоді, коли він уперше за кілька тижнів ліг спати в подружнє ліжко. Він відразу схопився і забігав по спальні, захоплено вигукуючи:

– Які можливості! Які неймовірні можливості! Тепер почнеться війна не на життя, а на смерть!

XXVIII

Тієї п'ятниці Мартін Бек за чверть до шостої вже був у будинку на Тулегатан. Під пахвою він ніс мозаїку, а в руці – загорнену пляшку вина. Він зустрів Рею внизу. Вона стукотіла своїми червоними сабо по сходах і була вдягнена тільки в довгий ліловий каптан. У руках вона несла по мішкові зі сміттям.

– Здоров, – привіталася Рея. – Добре, що ти прийшов, я тобі щось покажу.

– Давай я візьму мішки..

– Навіщо, це сміття, – мовила Рея. – Та й руки в тебе не порожні. Ти несеш мозаїку?

– Так.

– Чудово. Відчини мені двері.

Мартін Бек притримав двері на подвір'я і провів поглядом Рею, що пішла до контейнерів зі сміттям. Ноги, як і вся постать, дужі й гарні. Хряснувши лядою контейнера, вона зразу побігла назад. Мов справжня спортсменка, біжить легко, впевнено, ледь схиливши голову.

Сходами вона підіймалась також підстрибом, він насилу встигав за нею.

У кухні пили чай дві дівчини, Інгела й ще одна, якої він не знав.

– Що ти хотіла мені показати?

– Ходімо, побачиш, – відповіла Рея.

Він пішов за нею, і вона показала на одні з дверей.

– Будь ласка, ось замкнена кімната.

– Дитяча?

– Так. Там нікого немає, а двері замкнені зсередини.

Мартін Бек пильно подивився на неї. Сьогодні вона весела й бадьора.

Рея засміялася, хрипко, але від щирого серця.

– Зсередини двері замикаються на защіпку, – пояснила вона. – Я сама її прикрутила. Щоб діти могли замкнутися, коли захочуть.

– Але ж їх нема вдома.

– Ох, дурненький. Я там прибирала пилосмоком, а скінчивши, захряснула двері. Та, мабуть, надто сильно, бо защіпка підскочила й опустилася в прикручене кільце. Тепер їх не відчиниш.

Мартін Бек натиснув на двері. І справді не відчиняються.

– Гачок на дверях, а кільце на одвірку, – пояснила Рея. – І обоє міцно прикручені.

– Ну, і як тепер туди зайти?

Рея здвигнула плечима.

– Мабуть, доведеться вдатися до сили, – сказала вона. – Давай. Як то кажуть, на це і є в хаті чоловік.

Мабуть, у нього був дуже безглуздий вираз, бо Рея знов засміялася. Тоді легенько погладила його по щоці зворотним боком касті і сказала:

– Кинь їх. Я сама якось відчиню. Але бачиш – ось тобі й замкнена кімната. Не знаю тільки, котрий варіант.

– А не можна щось просунути в щілину?

– Немає щілини. Я ж кажу, що сама ставила защіпку. І прикрутила її міцно.

Справді, он скільки він натискав, двері не відставали від одвірка.

Рея взялася за ручку, скинула правий капець і вперлася ногою в одвірок.

– Стривай, я сам, – сказав Мартін Бек.

– Гаразд, – погодилась вона і пішла до своїх гостей у кухню.

Мартін Бек хвилину оглядав двері. Тоді зробив те саме, що й Рея: вперся ногою в одвірок, і взявся за ручку. Вона була давня, міцно зроблена.

Нема іншого способу, якщо не вибивати шплінтів із завісів.

Він натиснув раз не з усієї сили, тоді вдруге вже наліг як слід. Та аж за п'ятим разом защіпка відскочила. Гвинти, зарипівши, висмикнулися з деревини, і двері відчинились.

Це були ті гвинти, що тримали гачок. Кільце на одвірку і далі щільно прилягало до дошки. Воно було вилите разом із пластинкою з чотирма дірочками на шурупи.

Гачок навіть не вискочив з кільця – широкий, негнучкий, видно, сталевий.

Мартін Бек озирнувся довкола. Дитяча кімната була порожня, і вікно зачинене наглухо.

Доведеться пересунути защіпку й. кільце на кілька сантиметрів, бо навколо давніх дірок деревина була поколена.

Він пішов до кухні, де точилася жвава розмова про геноцид у В'єтнамі, і спитав:

– Реє, де в тебе інструменти?

– Он там, у скриньці.

Рея показала ногою, оскільки в руках тримала дротики – вона вчила дівчат щось плести.

Він знайшов долото й викрутку, але Рея спинила його.

– Нема чого з цим квапитись. Бери чашку й посидь з нами. Анна напекла таких смачних булочок.

Мартін Бек сів і почав їсти свіжу булочку. Спершу він неуважно прислухався до розмови, та потім у його мозку ніби ввімкнулася магнітофонна стрічка з записом, зробленим у пам'яті одинадцять днів тому.

Розмова в коридорі Стокгольмського міського суду, що відбулася в четвер четвертого липня тисяча дев'ятсот сімдесят другого року.

Мартін Бек: Отже, ви вибили шплінти з завісів, відчинили двері й зайшла до квартири?

Кеннет Квастму: Так.

Мартін Бек: Хто зайшов перший?

Кеннет Квастму: Я. Крістіансон почав блювати від смороду.

Мартін Бек: Що ти зробив, коли зайшов? Опиши якнайдокладніше.

Кеннет Квастму: Стояв страхітливий сморід. У кімнаті було темнувато, але я помітив труп за два-три метри від вікна.

Мартін Бек: І що далі? Згадай геть усе.

Кеннет Квастму: Там не було чим дихати. Я обійшов тіло й опинився біля вікна.

Мартін Бек: Вікно було зачинене?

Кеннет Квастму: Так. І завіса спущена. Я намагався її підтягти, але нічого не виходило. Зіскочила пружина. Проте вікно треба було відчинити, щоб напустити повітря.

Мартін Бек: 1 що ти зробив?

Кеннет Квастму: Я просто відсунув завісу вбік і розчахнув вікно. Потім ми скрутили завісу й поправили пружину. Та це вже пізніше.

Мартін Бек: А вікно було зачинене?

Кеннет Квастму: Так. Принаймні на один гачок. Я його відчепив і відчинив вікно.

Мартін Бек: Ти не пам'ятаєш, то був спідній чи верхній гачок?

Кеннет Квастму: Добре не пам'ятаю, мабуть, верхній. А що було зі спіднім, також не пам'ятаю. Здається, я і його відчепив, але не певен цього.

Мартін Бек: Але ти певен, що вікно було зачинене зсередини?

Кеннет Квастму: Цілком певен. На сто відсотків.

Рея легенько штовхнула його ногою.

– Візьми ще булочку, чуєш?

– Реє, в тебе є ліхтарик?

– Є. Висить на цвяшку в коморі.

– Можна мені його позичити?

– Звичайно, можна.

– Мені треба вийти. Але я скоро повернуся й полагоджу двері.

– Чудово, – мовила Рея. – Іди.

– Бувай, – сказав Мартін Бек.

Він узяв ліхтарик, викликав по телефону таксі й поїхав просто на Бергсгатан. Там він кілька хвилин постояв на тротуарі, дивлячись через вулицю на одне з вікон третього поверху.

Потім обернувся. Перед ним здіймався кам'янистий пагорб Круноберезького парку, зарослий кущами.

Мартін Бек побрався вгору, поки опинився на такому рівні, як вікно. Звідти до нього було щонайбільше двадцять п'ять метрів. Він витяг кулькову ручку з нагрудної кишені і прицілився нею в темний прямокутник. Завіса була спущена: поліція заборонила власникові будинку тим часом здавати комусь ту кімнату, хоч як він обурювався.

Мартін Бек потоптався навпроти вікна, поки вибрав найвигідніше місце. З нього був не дуже добрий стрілець, але якби він тримав у руці автоматичний пістолет сорок п'ятого калібру замість кулькової ручки, то напевне влучив би в людину, яка показалася б у тому вікні.

І тут його ніхто б не помітив. Звичайно, в середині квітня листя на кущах не було таке густе, та однаково можна було причаїтися в ньому так, щоб не привертати до себе нічиєї уваги. Певна річ, якщо сидіти тихо.

В цю пору дня надворі ще досить видно, але й пізніше світла вуличних ліхтарів вистачить, щоб бачити вікно. А крім того, в темряві легше сховатися.

А от стріляти без глушника було б нерозважно.

Мартін Бек ще раз перевірив, звідки було б найкраще стріляти, і заходився шукати.

На вулиці було мало перехожих, але кожен спинявся, почувши шарудіння в кущах на узбіччі Тільки на мить, потім квапливо йшов далі, боячись ускочити в якусь халепу.

Пошук був продуманий. Мартін Бек почав з правого боку, адже майже всі автоматичні пістолети викидають порожні гільзи праворуч, тільки не на однакову відстань. Це була важка робота, часто доводилося присвічувати ліхтариком.

Але Мартін Бек уперто шукав далі, він, і не сподівався на швидкий успіх.

Гільзу він знайшов за годину й сорок п'ять хвилин. Вона застрягла між двома каменями, брудна й подряпана. З весни йшов не один дощ. І собаки та інші тварини тут ходили. Та й люди, напевне, топталися тут, скажімо, шукали місця, де можна було б, порушуючи приписи, випити пива в громадських місцях.

Він витяг гільзу, загорнув її в хусточку і сховав до кишені.

Потім пішов по Вергсгатан, спіймав біля міської управи таксі й поїхав до криміналістичної лабораторії. Робочий день давно скінчився, та він розраховував на те, що тепер майже щодня хтось працює понаднормово.

Так воно й було, але йому довелося довго вмовляти лаборанта, щоб його знахідку бодай прийняли.

Кінець кінцем він домігся свого, поклав гільзу в пластикову коробочку й докладно заповнив відповідну картку.

– І, звичайно, експертизу треба зробити терміново, просто негайно, – сказав один із лаборантів.

– Та ні, – відповів Мартін Бек. – Можна не квапитись. Поглянете, коли матимете час, якщо не важко.

Він сам ще раз подивився на гільзу. Погнута, брудна, навряд чи буде з неї якась користь.

– За такі слова, їй-богу, зроблю якнайшвидше, – сказав лаборант. – А то всі тільки підганяють: «Негайно, дорога кожна хвилина!»

Було вже досить пізно, і Мартін Бек вирішив спершу подзвонити Реї.

– Давай, – сказала вона. – Я сама. Під'їзд замкнений, але я кину тобі ключ.

– Я прикручу защіпку.

– Уже прикручена. А ти зробив те, що тобі було треба?

– Так.

– Ну й добре. Отже, ти за півгодини будеш?

– Десь так.

– Гукни мені знизу.

Він приїхав зразу після одинадцятої і кілька разів свиснув.

Довелось трохи почекати, зате Рея сама відчинила йому – боса, в довгій червоній нічній сорочці.

Привівши його до кухні, вона спитала:

– Ну що, знадобився тобі ліхтарик?

– Ще й як!

– Може, вип'ємо вина? До речі, ти вечеряв?

– Ні.

– От біда. Та я зараз щось приготую. Швидко. Ти зголоднів.

Чи він зголоднів?

Мабуть, так.

– Що там чувати зі Свердом?

– Здається, трохи прояснюється.

– Справді? Розкажи, мені страх як цікаво. О першій годині пляшка спорожніла.

Рея позіхнула.

– До речі, я завтра їду, – мовила вона. – І повернуся в понеділок, а може, аж у вівторок.

Мартін Бек хотів сказати: «Ну, на добраніч».

– Тобі не хочеться йти? – випередила вона його.

– Не хочеться.

– То ночуй.

Він кивнув головою, і вона додала:

– Але спати разом зі мною не велике щастя. Я кручуся й пацаю ногами навіть уві сні.

Мартін Бек роздягся й ліг.

– Ти хочеш, щоб я зняла свою халамиду?

– Так.

– Добре.

Рея роздяглася, лягла поряд і сказала:

– Більше нічого не буде.

Він подумав, що ось уже два роки спить сам.

– Ти дуже втомився?

Мартін Бек не відповів. Вона була тепла й зовсім близько біля нього.

– Знов ми не дійшли до мозаїки, – сказала Рея. – Байдуже, другого тижня дійдемо.

Він швидко заснув.