Текст книги "Атлантида"

Автор книги: Пьер Бенуа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ XIV
ГОДИНИ ЧЕКАННЯ

Саме ночами Сент-Аві любив докладно розповідати мені свою дивовижну історію. Він викладав її короткими фрагментами у хронологічній послідовності, не визначаючи наперед епізодів драми, трагічний фінал якої був мені відомий. Звичайно, робив це не для того, щоб приберегти ефект, – я відчував, він був такий далекий від подібних розрахунків! Єдина причина полягала в надмірному збудженні, яке викликали ці спогади.

Того вечора з валкою прибула пошта з Франції. Листи, що їх передав нам Шатлен, лежали на маленькому столику не розпечатані. Тьмяне світло лампи посеред безмежної чорної пустелі давало змогу прочитати адреси на конвертах. О, як переможно всміхнувся де Сент-Аві, коли я, відкинувши листи, сказав схвильовано:

– Продовжуй.

Його не треба було ще раз просити.

– Тобі важко уявити те несамовите нервове збудження, що мордувало мене, відколи гетьман Житомирський розповів мені свою недолугу історію і доки я знову зустрівся з Антінеєю. Найдивніше те, що причиною цього збудження було не усвідомлення того, що я приречений на смерть, а, навпаки, бажання прискорити подію, що означала б мою загибель, – запрошення Антінеї. Але вона не поспішала. І саме тому моє нервове напруження дедалі зростало.

Чи випадали мені в ті часи хоча б короткі хвилини, коли перемагав здоровий глузд? Мабуть, ні. Не пригадую, щоб я бодай раз сказав собі: «Невже тобі не соромно? Жертва сліпих обставин, ти не тільки нічого не робиш, аби визволитися, а й благословляєш своє рабство й прагнеш власної загибелі». Бажання залишитися там і чекати продовження цієї пригоди так заволоділо мною, що я навіть не підшукував виправдання своїй пасивності, яким могла б бути неприйнятність втечі без Моранжа. Якщо його відсутність бентежила мене, то не тому, що я не знав, чи він живий і здоровий.

Втім, я знаю, що він живий і здоровий. Білі туареги, звичайно, тримали язик за зубами. Жінки були теж не балакучі. Проте від Сідії та Агіди я довідався, що мій супутник дуже любить гранати й не зносить бананів. Та як тільки мова заходила про інше, вони, злякані, втікали довгими коридорами. Таніт-Зерга поводилася інакше. Здавалося, в моїй присутності дівчині було гидко згадувати подробиці, що стосувалися Антінеї. Однак я знав про її собачу відданість своїй господині. Коли я вимовляв імена Антінеї і Моранжа, вона вперто мовчала.

Білих туарегів, цих похмурих привидів, я не волів розпитувати. Втім, вони всі троє були мало схильні до таких розмов. Гетьман Житомирський дедалі більше впивався алкоголем. Скидалося на те, що його розум вичерпався того вечора, коли він розповів мені про свої юні літа. Вряди-годи я подибував його в коридорах, що ставали для нього чимраз вужчими. Хрипким голосом він мугикав куплети з модної колись опери «Королева Ортанс»:

Стань негайно чоловіком

Ізабеллі, моїй дочці,

Бо вона найкраща в світі,

Найхоробріший із хлопців.

Пасторові Спардеку, цьому скнарі, я б охоче відважив ляпаса. Що ж до бридкого дідка, увінчаного лаврами, незворушного редактора етикеток у залі з червоного мармуру, то при зустрічі з ним я ледве стримувався, щоб не кинути йому в обличчя: «Послухайте, пане професоре, який цікавий випадок апокопи: «Аτλαντίνεα – скасування альфи, тау і лямбди! Можу запропонувати вам ще один кумедний випадок: Κληνηντίνεα. Клементіна – апокопа каппи, лямбди, епсилона і мю. Якби Моранж був серед нас, він сказав би щодо цього багато вчених слів. Але, на жаль! Моранж не ощасливлює нас своєю присутністю. Його більше не видно».

Моєму прагненню щось з’ясувати менший опір чинила Розїта, стара манікюрниця. Ніколи в житті я так часто не полірував нігті, як у ті дні, сповнені непевності. Через шість років, у цей. само час вона мала померти. Не зневажу її пам’ять, якщо зауважу, що вона любила хильнути. Бідолаха не мала сил противитись, коли я пропонував їй келих і з чемності випивав свій до дна.

На відміну від інших рабів, завезених купцями з Півдня до Туреччини, вона народилася в Константинополі й опинилася в Африці через свого господаря, котрий став каїмакамом[49]49
  Губернатор (араб.).


[Закрыть] Радамеса… Але я не маю наміру переказувати історію старої манікюрниці, хоч та історія сповнена пригод і мінливостей долі.

– Антінея, – сказала мені Розіта, – дочка Ель-Гадж-Ахмед-бен-Гуемама, аменокала Хоггару і шейха великого шляхетного племені кель-рхела. Вона народилася 1281 року від гіджри[50]50
  Втеча Магомета з Мекки до Медіни – час, від якого мусульмани ведуть своє літочислення.


[Закрыть]. Ніколи не бажала одружитися. Її волю шанують, бо воля жінок у Хоггарі, де вона тепер править, незаперечна. Антінея – троюрідна сестра Сіді-ель-Сенуссі, і їй варто сказати лише слово, щоб кров румі полилася потоком від Джеріда до Туата й від Чаду до Сенегалу. Якби ця прекрасна й горда жінка тільки захотіла, то могла б жити в країні румі. Але вона воліє, щоб вони самі приходили до неї.

– Ти знаєш Сегеїр-бен-Шейха? – запитав я. – Він їй дуже відданий?

– Тут ніхто достоту не знає Сегеїр-бен-Шейха, бо він постійно в мандрах. Він справді дуже відданий Антінеї. Сегеїр-бен-Шейх належить до племені сенуситів, а Антінея – родичка вождя сенуситів. До того ж він зобов’язаний їй життям. Він один з тих, хто вбив великого кебіра[51]51
  Великий (араб.). (В даному контексті в розумінні «начальник»).


[Закрыть] Флаттерса. З цієї причини Ікхену-кхен, аменокал туарегів-аджерів, боячись помсти з боку французів, зажадав видати їм Сегеїр-бен-Шейха. Коли од нього відсахнулася вся Сахара, він знайшов притулок у Антінеї. Сегеїр-бен-Шейх ніколи не забуде цього, бо він – чесна людина й сповідує закон Пророка. Щоб вГддячити їй за добро, він привів до неї трьох двадцятирічних французьких офіцерів, ще незайманих, які належали до Першого окупаційного корпусу в Тунісі. Це ті, що під номерами 1, 2 і 3 в залі з червоного мармуру.

– І Сегеїр-бен-Шейх завжди розплачується перемогами своєї місії?

– Сегеїр-бен-Шейх – дуже досвідчений і знає величезну Сахару, як я свою маленьку кімнату на вершині гори. Спочатку він ще припускався помилок. Якось під час своїх перших подорожей він привів старого Ле Межа й папугу Спардека.

– Що сказала Антінея, побачивши їх?

– Антінея? Вона так сміялася, що подарувала їм життя. Сегеїр-бен-Шейх, побачивши, як вона регоче, образився. Відтоді він вже ніколи не помиляється.

– Ніколи не помиляється?

– Ні. Тим, хто приходив сюди, я доглядала руки й ноги. Всі були молоді й гарні. Але мушу сказати, що твій товариш, якого привели до мене наступного після тебе дня, мабуть, найвродливіший.

– Антінея помилувала пастора й Ле Межа. Чому ж вона, – спитав я, повертаючи розмову в попереднє русло, – не повернула їм свободу?

– Очевидно, вирішила використати їх, – відказала стара. – Ну і якщо хтось прийшов сюди, йому немає вороття. Якби тут з’явилися французи й побачили залу а червоного мармуру, то знищили б геть усе. Втім, усі ті, кого привів сюди Сегеїр-бен-Шейх, побачивши Антінею, навіть не спробували втекти, крім одного.

– Антінея довго тримає їх при собі?

– Це залежить від них самих і від втіхи, яку вона дістає. Загалом, два-три місяці. Один бельгійський офіцер височенного зросту, наче велетень, не пробув і тижня. А от іншого, він усім добре запам’ятався, маленького Дугласа Кена, англійського офіцера, вона протримала близько року.

– А потім?

– Потім він помер, – відповіла стара, ніби здивована моїм запитанням.

– Як?

Вона повторила слова Ле Межа.

– Так, як і всі інші: від кохання. Авжеж, від кохання, – сказала вона. – Вони всі вмирають від кохання, зрозумівши, що їхній час минув, і Сегеїр-бен-Шейх вирушав на пошуки когось іншого. Багато їх померли спокійно, з очима, повними сліз. Вони більше не спали й не їли. Один французький морський офіцер збожеволів. Він співав уночі тужливі пісні свого рідного краю так, що відлунювало аж у горах. Інший, іспанець, ошалівши, почав кусатися. Довелося вбити його. Чимало померли від кіфу, який діє сильніше за опіум. Втративши Антінею, вони курять і курять… Більшість від цього й померли… найщасливіші. Малий Кен загинув інакше.

– Як загинув малий Кен?

– Так, що всім нам було дуже прикро… Я вже казала тобі, що він найдовше перебував серед нас. Ми звикли до нього. В кімнаті Антінеї на невеликому каїрському столику з золотим орнаментом на голубому тлі стоїть дзвінок з довгим срібним молотком, а держак його з важкого чорного дерева. Агіда описала мені цю сцену, Коли Антінея, як завжди, з усміхом дала Кену відставку, той дуже зблід і мовчки стояв перед нею. Вона вдарила в дзвінок, щоб його вивели. Увійшов білий таргієць. Але малий Кен схопив молоток, і таргієць упав додолу з розкраяним черепом. Антінея далі всміхалася. Малого Кена затягли до його кімнати. Тієї ж ночі, приспавши пильність своїх наглядачів, він вистрибнув у вікно, що було на висоті двохсот футів над землею. Бальзамувальники розповідали, що мали багато клопоту з його тілом. Але вони добре впоралися з завданням. Сам можеш піти до зали з червоного мармуру й подивитися. Він стоїть у ніші під номером 26.

Стара потопила в келиху своє хвилювання.

– Два дні перед тим, – знов заговорила вона, – я тут полірувала його нігті. Це була його кімната. Біля вікна він видовбав на стіні своїм складаним ножиком якісь слова. Поглянь, їх ще видно.

Was is not Fate, that on this Juli midnight?..[52]52
  Чи не було долею те. що сталося опівночі в липні цього року?.. (англ.).


[Закрыть]

У будь-який інший час цей рядок, вирізьблений на камені біля вікна, з якого вистрибнув маленький англійський офіцер, мене б глибоко пройняв. Але тоді мене бентежила інша думка.

– Скажи, – мовив я якнайспокійніше, – коли Антінея тримає когось коло себе, вона його замикає? Його більше не можна побачити?

Стара заперечно похитала головою.

– Вона не боїться, що він утече. Гори неприступні. Антінеї варто лише подзвонити, й він відразу ж з’явиться коло неї.

– Проте мій супутник… Ми не бачились, відколи вона покликала його… Негритянка вирозуміло всміхнулася.

– Якщо ти його не бачиш, означає, що він воліє лишатися біля неї. Антінея не приневолює, тим більше не перешкоджає йому.

Я з люттю грюкнув кулаком об стіл.

– Геть звідси, стара дурепо! І якнайшвидше!

Перелякана Розіта втекла, похапцем зібравши свої інструменти.

Was is not Fate, that on this Juli midnight?..

Я послухався негритянки й рушив, блукаючи коридорами, до зали з червоного мармуру. Пастор Спардек, якого зустрів, підказав вірний шлях. Я штовхнув двері й увійшов.

Прохолода склепу, його напоєне пахощами повітря добре вплинули на мене. Немає такого похмурого місця, яке б наче не освітлювалося дзюркотінням джерела. Водограй посеред зали збадьорив мене. Якось перед боєм, залігши з загоном у густій траві, я чекав хвилини, коли пролунає посвист-команда піднятися назустріч кулям. Біля моїх ніг струмив ручай. Я слухав його дзвінке дзюркотіння. Насолоджувався грою світла й тіні у прозорій воді, дивився на маленьких живих істот, невеличких чорних рибок, зелену траву, жовтий пісок, брижі… Таїна води завжди вабила мене.

Тут, у цій зловісній залі, мої думки заполонило темне джерело. Я відчув у ньому друга. Воно допомогло мені не бути легкодухим посеред застиглих свідчень стількох жахливих лиходійств.

Номер 26. Так, це він. «Лейтенант Дуглас Кен. Народився в Едінбурзі 21 вересня 1862 року. Помер у Хоггарі 16 липня 1890 року». Двадцять вісім років. Ні, йому навіть не виповнилося двадцяти восьми! Схудле обличчя під маскою з орішалку. Сумний, пристрасний рот. Це саме він. Бідолаха. Едінбург. Мені відомий Едінбург, хоч я ніколи там не бував. З мурів замку видно пагорби Бентланда. «Погляньте трохи нижче, – сказала Анні де Сент-Ів ніжна міс Флора де Стівенсон, – погляньте трохи нижче, ви побачите в гірській ущелині групу дерев і між ними прямовисну цівку диму. Це котедж Свенстена, де живемо ми з братом і тіткою. Якщо цей краєвид справді подобається вам, я буду щаслива». Коли Дуглас Кен вирушив до Дарфура, він, напевне, залишив у Едінбурзі якусь міс Флору, таку ж біляву, як та. Але чого варті ці щуплі молоді дівчата поряд з Антінеєю! Розважливий Кен, якому сам Бог велів кохати таких дівчат, покохав іншу. Він мертвий. Ось номер 27, той, через кого він розбився об сахарські скелі і котрий також помер.

Померти, кохати. Як природно звучать ці слова в залі з червоного мармуру! Якою величною здається Антінея посеред цих блідих статуй! Невже кохання вимагає смерті, аби набути такої сили! Ти, мабуть, помітив, що я дуже мало говорив про її красу. Чому ж тоді ця жага, цей пал, ця жертовність охопили все моє єство? Чому задля того, щоб хоч на мить стиснути в обіймах цю неземну істоту, я готовий на те, чого не міг собі навіть уявити – відразу ж померти.

Ось номер 53 – останній. Під номером 54 буде Моранж. 55 – мій. Через шість, може, вісім місяців – зрештою, байдуже коли, – мене поставлять до цієї ніші, привида без очей, з мертвою душею, закам’янілим тілом.

Я розкошую, моє збудження зростає. Якою я був дитиною щойно, розгнівавшись на стару негритянку! Ревнував до Моранжа, слово честі! Чому ж не ревнував її до всіх тих, які були тут, і до інших, відсутніх, котрі прийдуть, один за одним, щоб заповнити чорне коло досі порожніх ніш?.. Знаю, Моранж зараз біля Антінеї, і відчуваю гірку й жагучу радість, думаючи про його щастя. Та одного вечора через три, а може, чотири місяці сюди прийдуть бальзамувальники. Ніша номер 54 отримає свою здобич. Тоді білий таргієць наблизиться до мене. Я затремчу від передчуття блаженства. Він доторкнеться до мого плеча. І тоді настане моя черга ступити у вічність крізь криваві двері кохання.

……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….

Коли, отямившись від роздумів, я опинився в бібліотеці, западали сутінки, змішуючи тіні людей, що там зібралися. Я побачив Ле Межа, пастора, гетьмана, Агіду, двох білих туарегів, інших осіб, захоплених жвавою бесідою. Здивований тим, що побачив разом стільки людей, котрі звичайно не симпатизували один одному, я наблизився.

Подія, нечувана подія розбурхала всіх мешканців гори. На заході, в Адрар-Ахнеті було виявлено двох іспанських дослідників, котрі прибули з Ріо-де-Оро.

Дізнавшись про це, Сегеїр-бен-Щейх негайно почав збиратися в дорогу, щоб зустрітися з ними. Однак дістав наказ залишитися.

Тепер жодних сумнівів не було. Антінея вперше покохала.

РОЗДІЛ XV
СКАРГА ТАНІТ-ЗЕРГИ

– Аррау, аррау!

Я насилу прокинувся від сну, що нарешті здолав мене. Мої очі напіврозплющилися, і я відсахнувся.

– Аррау!

Навпроти мого обличчя була жовта в чорних цяточках морда Прам-Руа. Гепард при моєму пробудженні не виявляв, втім, особливого інтересу до моєї особи, він позіхав. Ліниво роззявляв свою темно-кармінову пащу, де блищали міцні білі ікла.

Тієї ж миті я почув вибух сміху.

Це була маленька Таніт-Зерга. Присівши навпочіпки на подушку біля дивана, на якому я лежав, вона з цікавістю спостерігала за моєю зустріччю з гепардом.

– Гірам-Руа нудьгує, – пояснила вона мені. – Я вирішила привести його сюди.

– Добре, – пробурмотів я. – Але, може, йому б краще понудьгувати десь інде?

– Він тепер самотній, – сказала мала. – Його вигнали. Коли грається, зчиняє великий гамір.

Ці слова нагадали мені про події минулого дня.

– Хочеш, я прожену його? – запитала Таніт-Зерга.

– Ні, хай залишиться.

Я подивився на гепарда з симпатією. Нас зближувало спільне лихо.

Я навіть погладив його опуклий лоб. Прам-Руа виявив своє задоволення, випроставшись всім тілом і висунувши свої величезні жовті ігазурі. Килимок на підлозі від цього, мабуть, неабияк постраждав.

– Тут ще й Гале, – сказала дівчина.

– Гале! Це ще хто?

Тієї ж миті я побачив на колінах у Таніт-Зерги дивовижне звірятко, завбільшки з велику кішку з пласкими вухами й видовженою мордочкою. Світло-сіре хутро було шорстким. Істота дивилася на мене смішними рожевими оченятами.

– Це моя мангуста, – пояснила Таніт-Зерга.

– Скажи, будь ласка, – запитав я невдоволено, – це все?

У мене, мабуть, був такий похмурий і кумедний вигляд, що Таніт-Зерга засміялася. Я також засміявся.

– Гале – мій друг, – сказала вона, знову споважнівши. – Я врятувала їй життя. Тоді вона була ще зовсім малою. Але розповім тобі про це іншим разом. Поглянь, яка Гале симпатична.

Кажучи це, вона поклала мангусту мені на коліна.

– Це дуже люб’язно з твого боку, що відвідала мене, – поволі «вимовив я, погладивши спинку звірятка. – Котра ж зараз година?

– Минула дев’ята. Бачиш, як високо піднялося сонце? Давай, я спущу штору.

У кімнаті запанувала сутінь. Очі Гале стали ще рожевішими. А в Гірам-Руа – зеленими.

– Це дуже люб’язно, – повторив я, думаючи про своє, – Бачу, ти сьогодні вільна. Ще ніколи не приходила так рано.

Обличчя дівчини спохмурніло.

– Справді, я вільна, – з прикрістю відповіла вона.

Я уважніше подивився на неї й уперше побачив, що вона гарна. Її волосся, що спадало на плечі, було не кучерявим, а хвилястим, риси обличчя – бездоганно правильними: рівний ніс, маленький рот з тонкими губами, вольове підборіддя. Колір шкіри – світло-бронзовий, а не чорний. Стрункий, гнучкий стан не мав нічого спільного з тими огидними товстими обрубками, що на них перетворюються розпещені негритянки.

Її чоло й волосся охоплював широкий мідний обруч з коштовним каменем посередині, а зап’ястя й щиколотки прикрашали ще ширші чотири браслети. Вона була вдягнена в декольтовану зелену шовкову туніку, гаптовану золотом. Зелень, бронза, золото.

– Таніт-Зерга, ти сонгаї[53]53
  Сонгаї (сонгай, сонгой) – народність, що проживає на берегах р. Нігер.


[Закрыть]? – лагідно запитав я.

Вона відповіла гордо, навіть з викликом:

– Так, я сонгаї.

«Дивне дівча», – подумав я.

Було очевидним, що є тема, якої Таніт-Зерга уникає. Я згадав майже страждальний вираз її обличчя, коли вона сказала мені, що Гірама-Руа вигнано, й тон, яким вимовила це безособове «вигнано».

– Я сонгаї, – повторила вона. – Народилася в місті Гао[54]54
  Імперія Гао – середньовічна держава в Західному Судані.


[Закрыть], на Нігері, колишній столиці сонгаї. Мої предки правили великою імперією Мандінго. І якщо я тут рабиня, це не означає, що мене слід зневажати.

Освітлена сонячним промінням, Гале сиділа на своєму маленькому задку й передніми лапами терла свої й без того блискучі вуса, а Гірам-Руа спав на килимку, вряди-годи жалібно зітхаючи.

– Йому щось сниться, – сказала Таніт-Зерга, приклавши пальця до вуст.

– Лишень ягуарам може щось снитися, – зазначив я.

– Гепардам також, – промовила вона поважно, аж ніяк не збагнувши смаку цього грубуватого парнаського жарту.

На мить запала мовчанка. Потім вона сказала:

– Ти, мабуть, зголоднів. І мені здається, що не хочеш снідати разом з іншими.

Я не відповів.

– Треба попоїсти, – додала вона. – Якщо не заперечуєш, я принесу щось для тебе й для себе, а також обід для Гірам-Руа й Гале. Коли на душі сум, не слід лишатися на самоті.

І маленька зеленаво-золотиста фея вийшла, не чекаючи моєї відповіді.

Так склалися мої взаємини з Таніт-Зергою. Вона щоранку приходила до моєї кімнати разом з двома звірятками. Рідко коли згадувала про Антінею, а якщо й згадувала, то побіжно. Здавалося, що дівчина боїться якогось ненависного їй запитання, котре, вона це бачила, от-от зірветься з моїх уст, і я відчував, як вона уникала тих тем, які я не наважувався порушити.

Щоб відвернути загрозу, вона, наче маленька збуджена папуга, говорила, говорила, говорила.

Я занедужав і був, як ніхто ніколи, доглянутий цією сестрою-жалібницею у зеленому шовку з бронзою. Двоє звіряток, велике й мале, були тут-таки, обабіч мого ліжка, і, доки я марив, бачив їхні, зосереджені на мені, сумні й таємничі зіниці.

Таніт-Зерга розповідала своїм співучим голосом різні історії, але найцікавішою з них була, як вона вважала, історія її життя.

Лише згодом я раптом збагнув, якою близькою стала мені ця маленька дикунка. Хоч би де ти не була тепер, люба дівчино, з яких тихих берегів не спостерігала мою трагедію, кинь погляд на свого друга, прости йому, що він не відразу приділив тобі увагу, якої ти так заслуговувала.

– З моїх дитячих літ, – почала вона, – мені запам’яталася така картина: розганяючи вранішній туман, сходить ніжно-рожеве срнце над великою рікою, що несе тихі хвилі, над повноводою рікою Нігер. Це було… Але ти не слухаєш мене.

– Слухаю тебе, маленька Таніт-Зерго, слово честі.

– Це правда? Я не надокучаю тобі? Хочеш, щоб я розповідала?

– Розповідай, Таніт-Зерго, розповідай.

– Отже, ми бавилися з моїми маленькими подругами, яких я дуже любила, на березі повноводої ріки, під терновими деревами, братами зег-зег, колючки яких скривавили чоло вашого Пророка. Ми називаємо їх райськими деревами, бо під ними, як сказав наш Пророк, розкошуватимуть праведники[55]55
  Коран, розділ 66, рядок 17. (Нотатки п. Леру).


[Закрыть]. Вони були іноді такі височенні, що вершник не спромігся б упродовж століття перетнути тінь, яку вони кидають на землю.

Ми сплітали там гарні гірлянди з мімози, рожевих каперсів і білих нігелл. Потім кидали їх у зелену воду, щоб відвернути лиху долю, і сміялися, мов божевільні, коли виринав гіпопотам, висуваючи свою добру товсту морду. Ми починали незлобиво бомбардувати його, доки він знову не пірнав у воду, здіймаючи фонтан білої иіни.

Так було вранці. Потім Гао затоплювала смертельна червона спека. Надвечір ми поверталися на берег ріки, щоб серед хмар москітів та одноденок побачити величезних кайманів у твердокам’яних панцирах,* які поволі виповзали на берег й зрадливо загрузали у жовтому болотяному мулі.

Ми, бомбардували їх, як і гіпопотамів уранці, і тоді, вшановуючи сонце, що хилилося за чорне гілля дульдулів, ставали в ритуальне коло, плескали в долоні, тупотіли ногами й співали гімн сонгаї.

Такими були щоденні розваги вільних дівчат. Але ти б помилився, подумавши, що ми лише пустували. Якщо хочеш, розповім тобі, як я врятувала одного французького офіцера, напевне, старшого за тебе чином, судячи з кількості золотих нашивок на його білих рукавах.

– Розповідай, маленька Таніт-Зерго, – сказав я, затопивши погляд у далечінь.

– Марно усміхаєшся, – сказала вона дещо ображено, – і не звертаєш на мене належної уваги. Мені однаково. Я розповідаю все це для самої себе, аби згадати. Ртже, у верхів’ї, перед Гао, Нігер утворює вигин. Там є невеликий мис, порослий велетенськими камедними деревами. Це сталося одного серпневого вечора, коли заходило сонце й в навколишньому лісі принишкли птахи. І раптом ми почули незнайомий гуркіт, що долинав із заходу: «Бум-бум, бум-барабум, бум-бум». Він усе посилювався: «Бум-бум, бум-барабум», і всі водоплавні птахи – чаплі, пелікани, качки – злетіли в повітря й розсипалися над деревами, переслідувані чорною димовою хмарою, яку підганяв вітер.

Це була канонерка. Вона огинала мис, здіймаючи таку коловерть, що аж здригалися прибережні чагарники. На кормі виднів блакитно-біло-червоний прапор. Вона причалила до маленької дерев’яної гатки. Було спущено шлюпку з двома матросами й трьома офіцерами, які незабаром зійшли на землю.

Старший серед них, у білому бурнусі, – він добре знав нашу мову, – висловив бажання поговорити з шейхом Сонні. Підійшов мій батько і сказав, що це він. Тоді офіцер розповів йому, що губернатор Томбукту дуже розгніваний, бо їхня канонерка за милю звідси врізалася в невидиму пальову основу, зазнала пошкоджень і не може продовжував свій рейс до Ансанго.

Мій батько відповів, що французи захищають бідолашний осілий народ від нападів туарегів і тому завжди бажані гості, а греблю було споруджено не з лихим наміром – вона дає змогу ловити рибу для забезпечення харчування; що до послуг. командира французів усі засоби Гао, зокрема кузня, тож хай лагодять канонерку. Під час цієї розмови французький офіцер дивився на мене, а я на нього. Це був уже літній чоловік, високого зросту, з широкими, трохи згорбленими плечима й такими ж ясно-синіми очима, як те джерело, від якого походить моє ім’я.

– Іди сюди, мала, – приязно сказав він.

– Я дочка шейха Сонні і роблю лише те, що хочу, – відповіла я, ображена такою безцеремонністю.

– Маєш рацію, – промовив він, усміхаючись, – бо ти гарна. Дай мені квіти, що на твоїй шиї.

Це була велика гірлянда з пурпурових квітів алтеї. Я простягла її. Він обійняв мене, і ми помирилися.

Тим часом матроси й найміцніші люди нашого племені затягли канонерку в бухту на ріці.

– Роботи вистачить на цілий завтрашній день, – сказав старший механік, оглянувши пошкодження. – Ми зможемо вирушити лише післязавтра вранці. Якщо ці ледарі матроси не лінуватимуться.

– Який причепа, – пробурмотів мій новий друг.

Але його поганий настрій швидко розвіявся, бо я і мої подруги почали з усім запалом розважати гостя. Він слухав наших гарних пісень і, аби віддячити, частував нас різними ласощами, що їх принесли йому з корабля на обід. А ночував у нашій великій хаті, яку уступив йому батько. Перш ніж заснути, я довго спостерігала крізь шпарини хижі, куди ми з мамою перебралися, за червоними відблисками прожектора канонерки на темній воді.

Тієї ночі я бачила страшний сон: начебто над головою мого друга, французького офіцера, який спокійно спав, кружляє великий крук, горлаючи: «Кра, кра! Тінь камедних дерев Гао… кра, кра!.. не врятує наступної ночі… кра, кра!.. білого начальника й тих, хто супроводжує його».

Удосвіта я побігла до матросів. Вони лежали на палубі канонерки, байдикуючи, скориставшись з того, що білі ще відпочивали.

– Послухай, – попередила я старшого, – цієї ночі мені приснився чорний крук. Цей сон означає, що завтра тінь дерев Гао вже не врятує вашого командира.

А що вони й не ворухнулися, дивлячись у небо, і, здавалося, навіть не чули мене, додала:

– І тих, хто супроводжує його.

Сонце підбилося вже високо, и полковник та інші французи снідали в хаті, коли увійшов механік.

– Не розумію, що сталося з матросами. Працюють, наче чорти. Якщо й далі так триватиме, ми зможемо відчалити цього вечора.

– Тим краще, – сказав полковник. – Але хай вони не надто поспішають і зроблять все як слід. Маємо прибути до Ансанго лише наприкінці тижня. Краще вирушимо вдень.

Я затремтіла. Підійшла до нього й розповіла про свій сон. Він слухав із зачудованим усміхом, потім нарешті поважно відповів:

– Гаразд, маленька Таніт-Зерго, ми вирушимо сьогодні ввечері, бо ти бажаєш цього. – І поцілував мене.

Запала темрява, коли полагоджена канонерка вийшла з бухти. Французи, серед яких я бачила свого друга, довго махали нам своїми шоломами, доки не зникли з очей. Я залишилася сама й довго стояла на хиткій дамбі, дивлячись, як тече ріка, доки гуркіт пароплава «ба-ум-барабум» ущух серед ночі[56]56
  Див. звіт і Бюлетень Паризького географічного товариства (1897) про плавання вздовж Нігеру губернатора краю Томбукту полковника Жорра, лейтенантів Бодрі та Блюзе й священика Гакара з конгрегації Білих отців. (Нотатки п. Леру).


[Закрыть].

Таніт-Зерга замовкла.

– Ця ніч була останньою для Гао. Коли я заснула й місяць високо піднявся над лісом, коротко загавкав пес. Потім заволали чоловіки, долинув жахливий жіночий крик. Хто хоч раз чув такі крики, ніколи не забуде їх. Коли зійшло сонце, воно побачило таку картину: я, гола, біжу, спотикаючись, разом зі своїми маленькими подругами за верблюдами, яких туареги, що конвоюють нас, поганяють на північ. Позаду по двоє з ярмом на шиї йшли жінки племені, серед яких була моя мати. Чоловіків лишилося мало. Майже всі вони разом з моїм батьком, хоробрим аскія Сонні, тепер лежали з перерізаними горлянками під руїнами Гао, знищеного бандою туарегів-ауелімідів, які напали, щоб повбивати французів з канонерки.

Туареги підганяли й підганяли нас, боячись погоні. Так ішли ми днів десять, і чим менше лишалося проса й конопель, тим нестерпнішою ставала ця подорож. Нарешті неподалік від Ізакер’єна, в краю Кідал, туареги продали нас караванові маврів трарза, який ішов з Мабрука до Рата. Спочатку мені здалося, що це щастя, бо ми сповільнили ходу. Але невдовзі під ногами з’явилося гостре каміння й жінки почали падати. А чоловіки… Останній з них давно вже помер від ударів палиці, коли відмовився йти далі.

У мене ще вистачало сил бігти поперед моїх маленьких подруг, аби не чути їхнього плачу. Коли котрась іа них впала на пісок і видно було, що вже не підведеться, один з наглядачів зійшов зі свого верблюда і, відтягнувши її трохи вбік, задушив. Але одного дня я почула зойк, який змусив мене озирнутися. Це волала моя мама. Вона стояла навколішках, простягнувши до мене руки. Я вмить опинилася біля неї. Але один з маврів, високий на зріст, зодягнений у все біле, відштовхнув мене. На його шиї крім чорних чоток висіли піхви з червоного саф’яну. Він витяг з них криву шаблю. Я й досі бачу синє лезо на коричневій шиї. І знову – розпачливий зойк. Мене прогнали ударами кийка. Ковтаючи сльози, я зайняла своє місце в каравані.

Неподалік криниць Азіу на маврів напали туареги Кель-Газолет, раби великого племені кель-рхела, яке панує у Хоггарі, і повбивали всіх до одного. От мене й пригнали сюди й віддали Антінеї на знак поваги до неї. Я сподобалась їй, і вона була завжди доброю до мене. Як бачиш, тебе, охопленого лихоманкою, заколисує своїми розповідями, які ти навіть не слухаєш, не якась там рабиня, а остання представниця славетного роду правителів сонгаї – Сонні Алі, підкорювача країн і народів, аскія Мухаммеда, котрий, вирушаючи на прощу до Мекки в супроводі півтора тисяч вершників, узяв з собою три тисячі міскалів золота. В ті часи наша влада безперечно простягалася від Чаду до Туата й західного моря, а храм у Гао, брат неба, здіймався над іншими його суперниками в навколишніх містах, як тамариск посеред скромних рослин сорго.