Текст книги "Атлантида"

Автор книги: Пьер Бенуа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ XI
АНТІНЕЯ

Я довго йшов за провідником незнайомим коридором. Моє роздратування дедалі зростало. Бажав лише одного – якнайшвидше опинитися перед цією жінкою і сказати їй… Зрештою, ладен був пожертвувати навіть своїм життям.

Я помилявся, сподіваючись, що це зухвальство відразу обернеться героїзмом. У реальному житті жанри часто-густо перемішуються. Мені слід було пригадати, беручи до уваги безліч деталей у минулому, що в моїй безрозсудності бурлескне постійно перепліталося з трагічним.

Підійшовши до маленьких світлих дверей, мій провідник відступив і пропустив мене вперед.

Я опинився в напрочуд затишній туалетній кімнаті. Стеля з матового скла кидала на мармурові плити приємне рожеве світло. Першим привернув мою увагу настінний годинник, де цифри було замінено знаками Зодіаку. Мала стрілка ще не досягла Овна.

Третя година, лише третя!

Цей день здавався мені довгим, як століття. А минуло лише півдня.

Потім на думку спало інше, і я конвульсійно зареготав.

«Антінея бажає, щоб я постав перед нею в усій своїй красі».

Значну частину стіни займало велике дзеркало орішалку. Глянувши в нього, я зрозумів, що претензії до моєї зовнішності не були б перебільшенням.

Неголена борода, запорошені пилом очі, бруд стікав по щоках, мій одяг, вичовганий всіма пісками Сахари й подертий у чагарниках Хоггару, – все це робило мене досить жалюгідним кавалером.

Я мерщій роздягнувся й поринув у порфірову ванну, що була в центрі туалетної кімнати. У теплій, духмяній воді відчув блаженний спокій. Перед очима миготіла безліч маленьких баночок, розкиданих на дорогоцінному різьбленому дерев’яному столику. Вони були всіх розмірів і кольорів, грановані з надзвичайно прозорого нефриту. М’яке вологе повітря заспокоювало мої нерви.

«До біса Атлантиду, і підземелля, і Ле Межа», – ще спромігся я подумати. І заснув у ванні.

Коли розплющив очі, мала стрілка годинника майже досягла знака Тельця. Переді мною стояв величезнога зросту негр, спираючись чорними руками на край ванни. Обличчя його було відкрите, руки голі, а голову обгортала величезна оранжева чалма. Він дивився на мене з німим усміхом, показуючи всі свої білі зуби.

– А це що таке? – вигукнув я.

Негр гучно зареготав. Не промовивши ні слова, він підхопив мене, наче пір’їнку, й витяг з моєї духмяної ванни, вода в якій стала такого кольору, що краще не згадувати.

Я вмить опинився на похилому мармуровому столику.

Негр заходився масажувати мене з надзвичайною силою.

– Гей, спокійніше, тварюко!

Мій масажист нічого не відповів, але зареготав і почав розтирати мене ще дужче.

– Ти звідки? З Канема? З Борка? Як на таргійця, ти надто багато регочеш.

Він не озивався. Цей негр був такий само мовчазний, як і веселий.

«Зрештою, – сказав я собі, – мені наплювати. Адже становище безвихідне. Такий, як є, він симпатичніший за Ле Межа з його набридливою вченістю. Але, бачить Бог, якою знахідкою був би він для гаммаму[34]34
  Лазня (араб.).


[Закрыть], що на вулиці Матюрен!»

– Сигарету, сіді?

Не чекаючи відповіді, негр вклав мені в губи сигарету, дав прикурити і знову почав мене масажувати на всі лади.

«Він не красномовний, але послужливий», – подумав я. І пустив йому клуб диму просто в обличчя.

Цей жарт припав йому дуже до смаку. Він одразу ж виявив своє задоволення, нагороджуючи мене лункими ляпанцями. Розтерши мене належним чином, він узяв з туалетного столика маленьку баночку й почав змащувати все тіло рожевим кремом. Утому як рукою зняло з моїх омолоджених м’язів.

Пролунав удар молотка по мідному дзвінку. Мій масажист зник. До кімнати увійшла стара, хирлява негритянка у лахмітті кричущих кольорів. Вона була балакуча, наче сорока, але я спочатку не зрозумів нічого в нескінченному потоці слів, які вона нанизувала, мов чотки; а тим часом, заволодівши моїми руками, потім ногами, завзято, з гримасами полірувала нігті.

Знову вдарив дзвінок. Стара поступилася місцем іншому негрові, статечному, зодягненому в усе біле, у вовняній в’язаній ярмулці на довгастому черепі. Це був перукар, рука якого виявилася напрочуд вправною. Він, визнаю це, належним чином підстриг моє волосся, потім, не питаючи, якої довжини я волів лишити бороду, поголив її цілком.

Я з задоволенням розглядав своє омолоджене обличчя.

«Антінея, мабуть, полюбляє американський стиль, – подумав я. – Яка образа пам’яті її шановного діда Нептуна!»

Тієї ж миті увійшов веселий негр і поклав на диван пакунок. Перукар зник. Я був здивований, побачивши, що в пакунку, старанно розгорненому моїм новим камердинером, був білий фланелевий костюм, цілком схожий на ті, які французькі офіцери носять влітку в Алжірі.

Широкі м’які штани, здавалося, були пошиті якраз на мене. Кітель був бездоганний і, що мене особливо вразило, мав два золотих галуни, відзнаки мого рангу, з двома петлицями обабіч рукавів. За взуття правили високі пантофлі з червоного саф’яну, обшиті золотим сутажем. Шовкова білизна, здавалося, щойно прибула з рю де ла Пе[35]35
  Вулиця в Парижі, де розташовано найшикарніші магазини.


[Закрыть].

– Обід був розкішний, – пробурмотів я, задоволено розглядаючи себе в дзеркалі. – Житло впорядковано чудово. Так, але лишається інше.

Я не міг стримати легкого дрожу, вперше згадавши залу з червоного мармуру.

Тієї ж миті годинник пробив пів на п’яту.

У двері легенько постукали. На порозі стояв білий таргієць, котрий привів мене сюди.

Наблизившись, він торкнувся мого плеча й подав знак.

Я знову пішов за ним.

Ми йшли довгими коридорами… Я був схвильований, але після теплої ванни почував себе досить розкуто. І, крім того, все більше, значно більше, ніж я бажав зізнатися собі у цьому, я відчував, як зростає моя надмірна цікавість. Якби з цієї хвилини мені запропонували повернутися на шлях до Білої Долини, до Шіх-Салаху, не знаю, чи погодився б? Певно, ні.

Я намагався пробудити в собі почуття сорому за цю цікавість. Подумав про Майєфе: «Він теж ішов цим коридором, яким іду зараз я. І тепер він там, у червоній мармуровій залі…»

Я не встиг повести далі свої ремінісценції. Раптом щось вдарило мене й жбурнуло додолу. В коридорі було темно, і я нічого не бачив. Почув лише глузливе гарчання.

Білий таргієць відступив і притулився спиною до стіни.

– Так, – пробурмотів я, підводячись, – ось і починається чортовиння.

Ми йшли далі. Незабаром у коридорі замріло інше світло, не те, що кидали світильники.

Ми підійшли до високих бронзових дверей, різьблених ажурним химерним мереживом. Пролунав срібний дзвін, і стулки дверей розчинилися. Таргієць лишився в коридорі й зачинив їх за мною.

До зали я ввійшов сам, машинально зробивши кілька кроків. Потім зупинився, застиг на місці й затулив руками очі. Мене засліпила блакить.

За довгі години перебування у присмерку я відзвичаївся від яскравого денного світла. Воно линуло потоками звідусіль, з усіх кінців величезної зали, яка була розташована у внутрішній частині гори, порізаної коридорами й галереями більше, ніж єгипетська піраміда. Перебуваючи на одному рівні з садом, котрий я бачив уранці з балкона бібліотеки, зала здавалася його продовженням. Перехід не відчувався, бо під високими пальмами тут було розкидано килими, а птахи літали у лісі колон.

Контрастувала сутінню та частина зали, куди не досягало проміння сонця, що, ховаючись за горою, забарвлювало рожевим кольором піщані алеї і криваво-червоним – священних фламінго, які стояли на одній нозі на березі невеликого темно-сапфірового озера.

Раптом я вдруге покотився на землю. Щось важке впало мені на плечі. Я відчув теплий шовковистий дотик до шиї і гаряче дихання на потилиці. Тієї ж миті знов розгляглося глузливе гарчання, яке так налякало мене в коридорі.

Одним ривком я звільнився від тягаря і наніс навмання солідний удар в бік нападника. Знову почулося гарчання, але тепер пронизане болем і злістю.

Ніби луною відгукнувся веселий вибух сміху. Розлютований, я підвівся, шукаючи очима нахабу, щоб розквитатися з ним. І раптом мій погляд зупинився…

Переді мною була Антінея.

У найтемнішій частині зали під своєрідним склепінням, штучно освітленим бузковим світлом, що линуло з вітражів, на купі різноколірних подушок і білих найвишуканіших персидських килимів спочивали чотири жінки. Три з них, як я визначив, були туарезькі жінки, надзвичайно вродливі і гарно збудовані, у чудових білих шовкових шатах, обшитих золотом. Четверта, темношкіра, майже негритянка, була наймолодшою з них; червоний шовк її вбрання підкреслював темний колір обличчя, плечей, голих ніг. Усі четверо лежали навколо підвищення з білих килимів, вкритого величезною лев’ячою шкурою, на яку спиралася Антінея.

Антінея! Щоразу, споглядаючи її, я запитував себе, чи я, схвильований, уважно придивлявся до неї раніше, адже щоразу вона видається мені прекраснішою. Прекраснішою! Убоге слово, убога мова. А й справді, мова винна чи ті, хто заяложують це слово?

У присутності цієї жінки неможливо було не згадувати тієї, заради якої Ефракт підкорив Атласа, заради якої Сапор заволодів скіпетром Осімандіса, заради якої Мамілос розорив Сузи і Тентір, заради якої тікав Антоній…

О трепетливе людське серце, якщо й може тебе щось зворушити,

То це палкі обійми цієї гордої жінки.

Єгипетський клафт покривав її густі синяво-чорні кучері. Два краї важкої позолоченої тканини спадали до її тендітних стегон. Невелике круте й вперте чоло оповивав золотий юреюс[36]36
  Змійка.


[Закрыть] із смарагдовими очима, здіймаючи над. голівкою молодої жінки своє роздвоєне рубінове жало..

На ній була легка, простора туніка з димчастого чорного серпанку, розшита золотом і злегка пов’язана білим мусліновим шарфом з ірисами, вишитими чорними перлинами.

Таким було вбрання Антінеї. Але якою була під цим чарівним мотлохом вона сама? Молода худорлява дівчина з довгастими зеленими очима, з тонким яструбиним профілем. Наче Адоніс, але нервовіша. Цариця Савська в дитинстві, але з таким поглядом, такою усмішкою, яких. ніхто ніколи не бачив у жінок Сходу. Дивовижне поєднання іронії й невимушеності.

Я не бачив тіла Антінеї. Справді, я й не подумав би: про це чудове тіло, навіть якби мав силу. І, можливо, це було найдивовижнішим з моїх перших вражень. Згадувати про півсотню страчених молодих чоловіків із зали з червоного мармуру, які, однак, тримали у своїх обіймах, це юне тіло: сама думка про це тієї незабутньої миті здалася б мені найстрашнішою профанацією. Незважаючи на сміливий бічний розріз її туніки, відкриту шию, голі плечі, таємничі тіні, що вгадувалися під димчастим серпанком, ця жінка, всупереч своїй страхітливій легенді* вміла справляти враження надзвичайної чистоти, – та що я кажу, – непорочності.

Вона все ще заходилася сміхом, побачивши, як я покотився додолу.

– Гірам-Руа! – гукнула вона.

Я обернувся. І побачив свого ворога.

На капітелі однієї з колон, на висоті двадцяти футів причаївся розкішний гепард. У його погляді ще палала лють від мого удару кулаком.

– Гірам-Руа, – повторила Антінея. – До мене!

Гепард стрибнув, розпроставшись, наче пружина, і розлігся біля ніг своєї господині. Я бачив, як червоний язик лизав її ніжні голі щиколотки.

– Попроси пробачення в пана, – звеліла молода жінка.

Гепард дивився на мене з ненавистю. Жовтий пушок на морді ворушився навколо чорних вусів.

– Фф-тт, – муркнув він, наче велика кішка.

– Ану, – владно наказала Антінея.

Маленький хижак неохоче поповз до мене. Він покірно поклав голову на лапи й чекав.

Я погладив його гарного лоба.

– Не треба гніватися на нього, – сказала Антінея. – Спочатку він так поводиться з усіма іноземцями.

– Отже, мабуть, він дуже часто перебуває в поганому настрої, – зазначив я.

Це були мої перші слова. Вони викликали в Антінеї усмішку.

Вона зупинила на мені довгий спокійний погляд, потім звернулася до однієї з туарезьких жінок: «Агідо, ти нарахуєш Сегеїр-бен-Шейху двадцять п’ять луїдорів».

– Ти лейтенант? – помовчавши, запитала вона.

– Так.

– Звідкіля ти?

– З Франції.

– Про це я могла здогадатися, – сказала вона з іронією. – Але з яких країв?

– З краю, що називається Лот-і-Гарон.

– З якого ж міста?

– З Дюра.

Вона на мить замислилася.

– Дюра! Там протікає маленька річечка Дропт. І стоїть старий великий замок.

– Ви знаєте Дюра? – запитав я вражено.

– Туди їздять з Бордо вузькоколійкою, – вела далі вона. – Шлях пролягає між пагорбами, вкритими виноградниками, котрі увінчують руїни феодальних замків. Села мають гарні назви: Монсегюр, Совтер-де-Гюєн, Ла Трен, Креон… Креон, як в «Антігоні».

– Ви там були?

Вона подивилася на мене.

– Кажи мені «ти», – спроквола мовила вона. – Рано чи пізно кінчиться тим, що будеш зі мною на «ти». Почни вже тепер.

Ця загрозлива обіцянка сповнила мене безмежним щастям. Я згадав слова Ле Межа: «Не кажіть нічого, доки ви не побачите її. Побачивши її, ви зречетесь усього задля неї».

– Чи була я в Дюра? – вела далі вона, вибухнувши сміхом. – Ти жартуєш. Уяви онуку Нептуна в купе першого класу залізниці міжміського сполучення!

Простягнувши руку, вона показала мені величезну білу скелю, що здіймалася над пальмами в саду.

– Ось де кінчається мій обрій, – сумно сказала вона.

Антінея взяла одну з книжок, що лежали довкола неї на лев’ячій шкурі, й відкрила її навмання.

– Це довідник залізниць Заходу, – сказала вона. – Яка чудова література для тих, хто прикутий до одного місця! Зараз пів на шосту вечора. Три хвилини тому прибув пасажирський поїзд до Сюржера в Нижній Шаранті. Він вирушить за сім хвилин. Через дві години прибуде до Ла Рошелі. Як дивно думати тут про подібні речі. Така віддаль! Такий рух! І така нерухомість!

– Ви добре володієте французькою, – сказав я. Вона якось нервово засміялась.

– Мушу. Так само як німецькою, італійською, англійською, іспанською. Спосіб мого життя зробив з мене справжню поліглотку. Але французькій мові я віддаю перевагу перед туарезькою і навіть арабською. Мені здається, що я знала її завжди. І повір, кажу це не для того, щоб зробити тобі приємність.

Запала тиша. Я думав про її прародичку, ту, про яку Плутарх сказав: «Мало з якими народами їй був би потрібний перекладач. Клеопатра зверталася до ефіопів, троглодитів, іудеїв, арабів, сірійців, мідійців, парфян їхньою мовою».

– Не стовбич отут, посеред зали. Це дратує мене, йди сюди і сідай коло мене. Посуньтеся, пане Гірам-Руа.

Гепард охоче скорився.

– Дай мені руку, – звеліла вона.

Поруч з нею стояла оніксова чаша. Вона взяла з неї простий перстень з орішалку й наділа на палець моєї лівої руки. Я побачив, що вона носить такий само.

– Таніт-Зерга, подай мосьє де Сент-Аві трояндового шербету.

Негритянка в червоному шовковому вбранні поквапилася виконати наказ.

– Моя особиста секретарка, – відрекомендувала її Антінея, – мадемуазель Таніт-Зерга з Гао на Нігері. Її рід майже такий само давній, як і мій.

Кажучи це, вона дивилася на мене. Її зелені очі втупились у мої.

– А твій товариш, отой капітан, – запитала вона голосом, що звучав ніби здалека, – я ще не знаю його. Який він? Чи схожий на тебе?

Отже, вперше з тієї миті, що був коло неї, я згадав про Моранжа. Я не відповів.

Антінея всміхнулася.

Тепер вона лежала випроставшися на лев’ячій шкурі, її права нога оголилася.

– Час повернутися до нього, – сказала вона байдуже. – Незабаром тобі передадуть мої розпорядження. Таніт-Зерга, проведи пана й покажи його кімнату. Він не знає, де вона.

Я підвівся й узяв її руку, щоб поцілувати. На знак своєї влади наді мною вона міцно притиснула її до моїх вуст, так, що на них виступила кров.

Я знову опинився в тісному коридорі. Дівчина в червоній шовковій туніці йшла попереду.

– Ось твоя кімната, – сказала вона. І додала:

– Тепер, якщо хочеш, я проведу тебе до їдальні. Інші зберуться тут на обід.

Вона розмовляла, сюсюкаючи, чарівною французькою мовою.

– Ні, Таніт-Зерга, ні. Волію сьогодні ввечері залишитися тут. Не хочу їсти. Я втомився,

– Ти запам’ятав моє ім’я, – мовила вона. Здавалося, її це сповнило гордістю. Я відчув, що при нагоді мав би в ній спільницю.

– Я запам’ятав твоє ім’я, маленька Таніт-Зерга, бо воно гарне[37]37
  Берберською мовою «таніт» означає «джерело» «зерга» – жіночий рід прикметника azreg, тобто «блакитна». (Нотатки п. Леру).


[Закрыть].

І додав:

– А тепер, мала, залиш мене, я хочу побути на самоті.

Вона затрималася в кімнаті. Я був зворушений і роздратований. Мене охопило нестерпне бажання заглибитися в себе.

– Моя кімната над твоєю, – сказала вона. – На цьому столі є мідний дзвінок. Якщо потребуватимеш чогось, подзвони. Прийде білий таргієць.

Це повідомлення на мить звеселило мене. Я потрапив у готель посеред Сахари і мав лише подзвонити, щоб мене обслужили.

Я оглянув свою кімнату. Моя кімната! Скільки часу вона належатиме мені?

Це було досить просторе приміщення. Подушки, диван, альков, витесаний у скелі. Кімнату освітлювало широке вікно, затулене рогожаною шторою.

Я підійшов до нього й підняв штору. До кімнати полинуло проміння призахідного сонця.

Спершися на кам’яне підвіконня, я глибоко задумався – серце було сповнене невимовних почуттів. Вікно виходило на південь і було на висоті принаймні шістдесяти метрів над землею. Вулканічна стіна простягалася вниз, надзвичайно гладка й чорна.

Переді мною, на віддалі приблизно двох кілометрів, височіла інша стіна: перший земляний вал «Крітія». А далі виповнювала простір червона пустеля без кінця й краю.

РОЗДІЛ XII
МОРАНЖ ВСТАЄ І ЗНИКАЄ

Я так втомився, що спав до наступного дня. Прокинувся лише о третій годині пополудні.

Одразу ж згадав учорашні події, і вони здалися мені надзвичайними.

«Постривай, – сказав я собі. – Простежимо все по порядку. Але спочатку слід порадитися з Моранжем».

До того ж у мене пробудився страшенний апетит.

Дзвінок, що його показала Таніт-Зерга, був поруч. Я подзвонив. Увійшов білий таргієць.

– Проведи мене до бібліотеки, – звелів я.

Він підкорився. Проминаючи знову лабіринт сходів і коридорів, я зрозумів, що без допомоги провідника нізащо не знайшов би дороги.

Моранж справді був у бібліотеці. Він уважно читав якийсь рукопис.

– Утрачений трактат Сент-Опта, – сказав він. – О! Якби Дом Гранже був тут! Дивись: уставне письмо.

Я не відповів. Мій погляд умить прикувала одна річ, що лежала на столі поряд з рукописом. Це був перстень з орішалку – такий самий, як той, що Антінея дала мені й носила сама.

Моранж усміхнувся.

– Отже? – запитав я.

– Що?

– Ви бачили її?

– Так, бачив, – відповів Моранж.

– Вона дуже вродлива, правда?

– Мені важко це заперечити, – сказав мій товариш. – Думаю, навіть можу твердити, що вона така ж розумна, як і вродлива.

Запала мовчанка. Моранж спокійно крутив у руках орішалковий перстень.

– Ви знаєте, яка доля чекає тут нас? – запитав я.

– Знаю. Ле Меж стримано пояснив це міфологічними образами. Це справді дивовижна пригода.

Він замовк і глянув мені у вічі:

– Я дуже каюся, що втягнув вас у неї. Моє сумління заспокоює лише те, що ви з учорашнього вечора досить легко сприймаєте своє становище.

Звідки черпав Моранж це вміння читати у людському серці? Я не відповів, і це найкраще свідчило, що він має рацію.

– Що ви робитимете? – пробурмотів я нарешті.

Він закрив рукопис, зручно вмостився у кріслі, запалив сигару й відповів:

– Я тверезо думав про це. Трохи хитрощів допомогли мені знайти лінію поведінки. Вона проста й не може викликати заперечень.

Питання не постає переді мною у тій площині, як перед вами, через мої мало не релігійні переконання, які, повинен визнати, піддаються спокусі сумніву. Я, певна річ, не давав обітниці, але крім того, що дев’ята заповідь забороняє мені стосунки з жінкою, котра не є моєю дружиною, признаюся, мені аж ніяк не подобається характер служби, задля якої цей спритний Сегеїр-бен-Шейх заманив нас сюди.

До того ж слід зрозуміти, що моє життя не повністю належить мені так, щоб я міг розпоряджатися ним як приватний власник, котрий подорожує з власною метою і на власні кошти. Мушу виконати доручення, домогтися результатів. Якби я міг знову здобути свободу, сплативши своєрідне мито за місцевим звичаєм, я погодився б в міру моїх можливостей задовольнити Антінею. Мені досить добре відома терпимість Церкви і особливо конгрегації, на яку я покладаю надії: моя поведінка була б прийнята і, хто знає, може, схвалена. Свята Марія Єгипетська у подібних обставинах віддала своє тіло човновим. І уславилася. Але, чинячи так, вона була певна, що досягне своєї святої мети. Мета виправдовує засоби.

Однак моє становище зовсім інше. Якщо б я підкорився найбезглуздішим примхам цієї дами, ніщо не завадило б мені бути незабаром вміщеним до каталога у залі з червоного мармуру за номером 54 або 55, якщо вона спочатку віддасть перевагу вам. За цих обставин…

– Тобто?

– За цих обставин було б глупством погодитись.

– Що ж ви думаєте робити?

– Що думаю робити?

Моранж сперся потилицею на спинку крісла і, усміхнувшись, пустив угору клуб диму.

– Нічого, – сказав він. – От і все. Розумієте, у цих ділах чоловік має над жінкою безумовну перевагу. Завдяки своїй будові він може вчинити опір. Жінці це не судилося.

І докинув, поглядаючи з іронією:

– Присилуваний лише той, хто цього бажає.

Я понурив голову.

– Під час розмови з Антінеєю, – провадив він далі, – я зужив всі скарби красномовства, але марно. «Дозвольте, – сказав я, вичерпавши всі аргументи, – чому ж не мосьє Ле Меж?» Вона засміялася. «А чому не пастор Спардек? – запитала вона. – Мосьє Ле Меж і Спардек – учені, яких я поважаю. Але

Прокляття вічне мрійникові тому,

Хто з глупоти своєї хтів би розв’язать

Питань питання в світі цьому -

Любов і цноту разом поєднать[38]38
  Переклад О. І. Жупанського.


[Закрыть].

Опріч того, – додала вона з чарівною усмішкою, – ти, мабуть, ні до першого, ні до другого добре не придивився». А тоді зробила кілька компліментів мені особисто, на що я не спромігся відповісти, настільки ці чотири рядки з Бодлера спантеличили мене.

Вона зробила ласку пояснити мені: «Пан Ле Меж потрібний мені як учений. Він володіє іспанською та італійською мовами, упорядковує мої папери й намагається систематизувати мою божественну генеалогію. Преподобний Спардек знає англійську й німецьку. Граф Біловський досконало володіє слов’янськими мовами; крім того, я люблю його, як батька. Він знає мене змалку, з тих часів, коли я ще й гадки не мала про відомі тобі дурниці. Ці двоє допомагають мені підтримувати стосунки з моїми гостями різних національностей, хоч я й сама починаю опановувати потрібні мені мови. Але ж годі балачок. Це я вперше пояснюю свою поведінку. Твій друг не такий цікавий». Потім вона спровадила мене. Справді, чудернацька жінка. Наче розважлива, але більше знається в пристрастях, ніж панує над ними.

– Панове, – сказав, раптом з’явившись, Ле Меж, – чого ви спізнюєтесь? Вас чекають за обіднім столом.

Маленький професор був сьогодні в особливо доброму настрої. Він почепив нову фіалкову орденську стрічку,

– Ну що? – запитав нас весело. – Ви бачили її?

Ні Моранж, ні я не відповіли.

Коли ми увійшли, преподобний Спардек і гетьман Житомирський вже обідали. Призахідне сонце кидало на кремові килими малинові відблиски.

– Сідайте, панове, – голосно промовив Ле Меж. – Лейтенанте де Сент-Аві, вчора ввечері ви не були серед нас. Сьогодні вперше скуштуєте страви нашого бамбарського кухаря Куку. І скажете, чи вони вам до смаку.

Слуга-негр поставив передІ мною чудову триглу[39]39
  Риба.


[Закрыть], яка плавала у соусі з перцем, червоному, наче томатний.

Я вже казав, що вмирав з голоду. Страва виявилася дуже смачною. Соус викликав спрагу.

– Хоггар білий, 1879 року, – підказав мені гетьман Житомирський, наповнюючи мій келих делікатесним топазовим лікером. – Це я дбаю про нього. Він не впливає на голову, лише на ноги.

Одним духом я перехилив келих. Товариство почало здаватися мені чарівним.

– Гей, капітане Моранж! – загорлав Ле Меж, звертаючись до мого супутника, який спокійно їв свою рибу. – Що ви скажете про цю колючоперу рибу? Її сьогодні виловили в озері оазису. Чи не починаєте ви погоджуватися з гіпотезою про Сахарське море?

– Ця риба – аргумент, – сказав мій супутник.

І раптом замовк. Відчинилися двері, й увійшов білий таргієць. Запала тиша.

Чоловік з затуленим обличчям повільно підійшов да Моранжа й торкнувся його правиці.

– Гаразд, – сказав Моранж.

Він підвівся й рушив за посланцем.

Глечик з Хоггаром 1879 стояв між мною і графом Біловським. Я налив собі келих, котрий містив майже півлітра, і нервово перехилив його.

Гетьман глянув на мене з симпатією.

– Хе, хе, – вимовив Ле Меж, підштовхнувши мене ліктем, – Антінея поважає ієрархічний порядок.

Преподобний Спардек соромливо всміхнувся.

– Хе, хе, – повторив Ле Меж.

Мій келих був порожній. І враз мене охопило бажання жбурнути його в голову доцентові історії. Але стримався! Я наповнив його знову й випив до дна.

– Мосьє Моранж не скуштує цієї чудової баранячої смаженини, – сказав професор, стаючи все грайливішим і накладаючи собі чималий шмат м’яса.

– Йому нічого шкодувати, – роздратовано мовив гетьман. – Це не смаженина, а баранячі роги. Слово честі, Куку починає знущатися з нас.

– Звинувачуйте преподобного, – різко кинув Ле Меж. – Я досить часто нагадував йому, щоб кого іншого навертав у свою віру.

– Пане професоре! – спинив його з гідністю Спардек.

– Можу повторити сказане, – закричав Ле Меж. І мені здалося, що він напідпитку.

– Будете свідком, мосьє, – провадив він, обернувшись до мене. – Мосьє новоприбулий. Мосьє безсторонній. Тому й звертаюся до нього. Чи має хтось право псувати бамбарського кухаря, щодня задурюючи йому голо* ву теологічними дискусіями, до яких він аж ніяк не схильний?

– На жаль, – сумно відповів пастор, – ви помиляєтеся. Навпаки, в нього природний потяг.

– Куку – ледар, який ладен бути гугенотом, аби тільки нічого не робити, і нехай горять наші ескалопи, – подав голос гетьман. – Хай живе папа римський, – проревів він, по вінця наповнюючи келихи.

– Запевняю вас, що цей бамбарець непокоїть мене, – вів далі з підкресленою гідністю Спардек.

– Знаєте, де він зараз? Заперечує реальність існування. Він за два кроки від помилок Цвінгля і Еколампада. Куку заперечує реальність існування.

– Мосьє, – збуджено сказав Ле Меж, – людей, зайнятих приготуванням їжі, не треба чіпати. Так вчив Ісус, який, гадаю, був таким само добрим теологом, як і ви, і котрому ніколи не спадало на думку відволікати Марфу від її плити, щоб верзти дурниці.

– Чудово! – погодився гетьман. Він тримав між колінами глек, намагаючись відкоркувати його. – Підсмажений баранячий бік, підсмажений бік, – сказав засапано, впоравшися з цим. – Наповнимо келихи!

– Куку заперечує реальність існування, – вів далі пастор, зажурено випивши свою чарку.

– Е! – прошепотів мені на вухо гетьман Житомирський. – Нехай говорить. Хіба не бачите, що всі вони геть сп’яніли.

У нього самого заплітався язик, і він насилу спромігся наповнити мій келих майже по вінця.

Мене охопило бажання відштовхнути чарку. Та раптом майнула думка: «Цієї миті Моранж… Що б він не казав… Вона така гарна!»

Схопивши келих, я знову спорожнив його.

Ле Меж і пастор заблукали в дивовижній релігійній дискусії, приголомшуючи один одного цитатами з Book of commun Prayer[40]40
  Молитовник (англ.).


[Закрыть], Декларації прав людини, Bulla Unigenitus[41]41
  Булла Унігенітус – булла римського папи Климента X, видана 1713 року, яка засуджувала книгу священика-янсеніста Кенеля.


[Закрыть]. Поволі гетьман почав брати над ними гору, як світська людина, котра, навіть п’яна як дим, має переваги, забезпечені не стільки освітою, скільки вихованням.

Граф Біловський випив уп’ятеро більше за професора і пастора. Але він удесятеро менше п’янів від вина.

– Залишмо тут оцих п’яничок, – сказав він гидливо. – Ходімо, любий друже. Партнери чекають нас у залі для гри.

– Дами й панове, – мовив гетьман, входячи до зали, – дозвольте мені представити вам нового партнера, мого друга, лейтенанта де Сент-Аві.

– Не зважайте на них, – прошепотів він мені на вухо. – Це слуги оселі… Але, розумієш, я створюю собі ілюзію.

Він справді дуже сп’янів.

Зала для гри була вузькою і довгою. Головне умеблювання – широкий стіл врівень з підлогою, оточений подушками, на яких лежало з десять тубільців. На стіні висіли дві гравюри, що свідчили про очевидний еклектизм: святий Йоанн-Батіст Вінчі й «Могила» Альфонса де Невілля.

На столі стояли червоні глиняні келихи й важкий глиняний глек з пальмовим вином.

Серед присутніх я пізнав знайомих: мого масажиста, манікюрницю, перукаря, двох або трьох білих туарегів, які, відтуливши свої обличчя, поважно курили довгі люльки з мідними накривками. Вони з задоволенням грали в карти. Ця гра нагадала мені рамс. Поміж гостей були дві красуні з почту Антінеї – Агіда і Сідія. Їхня гладка, темного кольору шкіра мінилася під прозорою тканиною, гаптованою сріблом. Мені було шкода, що не побачив червоної шовкової туніки маленької Таніт-Зерги. Я знову згадав про Моранжа, але тільки на мить.

– Куку, дай жетони, – наказав гетьман. – Ми тут зібралися не розважатися.

Куку, послідовник Цвінгля, поставив перед ним скриньку з різноколірними жетонами. Граф Біловський зосередився й почав їх рахувати, розподіляючи на маленькі купки.

– Білі коштують по луїдору, – пояснив він мені. – Червоні – сто франків, жовті – п’ятсот, зелені – тисячу. А! Знаєте, тут грають з азартом. Зрештою, побачите.

– Беру банк вартістю десять тисяч, – сказав кухар-цвінгліст.

– Дванадцять тисяч, – мовив гетьман.

– Тринадцять, – додала, спокусливо усміхаючись, Агіда, яка сиділа на колінах у графа і старанно розкладала свої жетони на маленькі купки.

– Чотирнадцять, – сказав я.

– П’ятнадцять, – пролунав різкий голос Розіти – старої негритянки-манікюрниці.

– Сімнадцять, – заявив гетьман.

– Двадцять тисяч, – відрубав кухар.

І відчеканив, змірявши нас викличним поглядом:

– Двадцять. Беру банк вартістю двадцять тисяч. Гетьман зробив жест, що свідчив про його невдоволення.

– Бісів Куку! Нічого не вдієш проти цієї тварюки. Ви не повинні ризикувати, лейтенанте.

Куку сидів у кінці стола, що мав форму «Г». Він тасував карти з вправністю, яка мене спантеличила.

– Я казав вам, як у Анни Деліон, – з гордістю прошепотів гетьман.

– Панове, робіть ставки, – вигукнув негр. – Робіть ставки, панове.

– Почекай, тварюко, – сказав Біловський. – Ти добре бачиш, що чарки порожні. Сюди, Какамбо! Веселий масажист мерщій наповнив келихи.

– Знімай, – мовив Куку, звертаючись до Сідії, вродливої таргійки, що сиділа праворуч від нього.

Молода жінка, як особа забобонна, зняла карти лівою рукою. Але слід відзначити – в правиці був келих, що його вона піднесла до вуст. Я бачив, як стискалося від ковтків її ніжне матове горло.

– Починаю, – оголосив Куку.

Ми розмістилися так: зліва – гетьман, Агіда, яку він з найаристократичнішою невимушеністю обіймав за талію, Какамбо, одна з таргійських жінок, далі – двоє негрів, статечних і пильних, з запнутими обличчями. Справа сиділи, симетрично до тих, що зліва, Сідія, я, стара манікюрниця Розіта, перукар Баруф, ще одна жінка, двоє білих туарегів, поважних, зосереджених.

– Беру, – сказав гетьман. Сідія заперечно хитнула головою.

Куку витягнув, дав четвірку гетьманові, собі взяв п’ятірку.