Текст книги "Атлантида"

Автор книги: Пьер Бенуа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ XVIII
СВІТЛЯЧКИ

Бліде місячне сяйво линуло хвилями крізь велике відчинене вікно моєї кімнати. Поряд з канапою, де я лежав, стояла маленька біла постать.

– Це ти, Таніт-Зерга? – прошепотів я.

Вона притулила палець до вуст.

– Тихіше, це я.

Спробував підвестися на своєму ложі, але гострий біль пронизав плече. Згадалися події другої половини дня.

– Ой, маленька, якби ти знала!

– Я знаю, – сказала вона.

Я був кволіший за дитину. Страшенне збудження поступилося місцем цілковитій нервовій депресії. До горла підкотився гіркий клубок.

– Якби ти знала, якби ти знала!.. Забери мене, маленька, забери мене!

– Говори тихіше, – сказала вона, – за дверима чатує білий таргієць.

– Забери мене, врятуй мене! – повторював я.

– Для цього я й прийшла, – сказала вона просто.

Я подивився на неї. На ній вже не було тієї гарної туніки з червоного шовку; тіло обгортав простий білий гаїк[59]59
  Вбрання, подібне до халата.


[Закрыть], одна пола його прикривала голову.

– Я теж хочу піти звідси, – прошепотіла вона. – Давно хочу піти, щоб знову побачити Гао, оселю на березі ріки, сині камедні дерева, зелену ріку.

І додала:

– Відколи я опинилася тут, мрію про втечу, але я надто мала, щоб самій іти через велику Сахару. Досі я не наважувалася говорити про це нікому з тих, хто потрапив сюди. Всі вони тільки й думали про неї. А ти, ти хотів її вбити.

Я глухо застогнав.

– Ти страждаєш, – сказала вона, – вони тобі зламали плече.

– Принаймні вивихнули.

– Покажи.

З безмежною ніжністю вона торкнулася мого плеча своїми маленькими тендітними ручками.

– За дверима чатує білий таргієць, – сказав я. – Яким же шляхом ти дісталася сюди?

– Оцим, – показала вона рукою на вікно.

Цей чотирикутний синій отвір навпіл перетинала зверху вниз чорна смужка.

Таніт-Зерга підійшла до вікна. Я бачив, як вона стала на підвіконня; в її руці зблиснув ніж; вона перерізала канат над одвірком, і його верхній кінець з сухим шурхотом осів на плити підлоги.

Вона повернулася до тлше.

– Тікати, тікати, – повторив я. – А яким шляхом?

– Оцим, – вона знову показала на вікно.

Я схилився над ним, гарячково вдивляючись у темну прірву, де були ті невидимі скелі, на яких розбився маленький Кен.

– Цим шляхом? – сказав я, здригнувшись. – Звідси до землі двісті футів!

– А канат має двісті п’ятдесят, – відповіла вона. – Це міцна, надійна линва, я щойно поцупила її в оазисі. Його використовували, щоб валити дерева. Він зовсім новий.

– Спуститися на ньому, Таніт-Зерга?! А моє плече?

– Я спущу тебе, – рішуче відповіла вона. – Помацай лише мої руки, які вони міцні. Звичайно, я не втримаю тебе на руках. Але дивись: обабіч вікна – мармурові колони. Пов’язавши одну з них цим канатом у два скрути, я легко спущу тебе, не відчувши твоєї ваги.

Вона додала:

– Окрім того, дивись: через кожні два фути я нав’язала вузли, які дозволять час від часу зупиняти спуск, щоб відпочити.

– А ти? – запитав я.

– Коли ти опинишся внизу, я прив’яжу канат до колони й наздожену тебе. А якщо він намуляє долоні, я перепочину на вузлах. Не бійся: я дуже спритна. В Гао в дитинстві я вилазила на камедні дерева, майже такі ж високі, як ця скеля, щоб вийняти з гнізда маленьких туканів. Спускатися легше.

– Якщо навіть спустимося вниз, то як вийдемо звідси? Ти ж знаєш: навколо вали.

– Ніхто не знається на цьому, крім Сегеїр-бен-Шейха і, можливо, Антінеї.

– Отже?

– Отже… є ще верблюди Сегеїр-бен-Шейха, якими він послуговується під час своїх подорожей. Я відв’язала одного з них, найміцнішого, привела сюди вниз, дала йому багато трави, щоб досхочу наївся і не ревів, коли ми втікатимемо.

– Однак… – я все ще вагався.

Вона тупнула ногою.

– Що однак?.. Лишайся, якщо хочеш, якщо боїшся, а я втечу, хочу знову побачити Гао, сині камедні дерева, зелену ріку.

Я відчув, що зашарівся.

– Згоден, Таніт-Зерга, я радше помру від жаги посеред пісків, аніж залишуся тут. Нумо…

– Постривай, – мовила вона, – ще рано.

І вказала на запаморочливий шпиль гори, залитий яскравим місячним сяйвом.

– Ще ні, треба почекати. Нас можуть побачити. За годину місяць сховається за горою, і тоді настане час.

Вона сіла, загорнувшись у свій гаїк, котрий цілком поглинув її маленьку темну постать, і не вимовила більше й слова. Молилася? Можливо.

Раптом вона зникла в темряві, що виповнила кімнату. Це місяць зайшов за гору.

Таніт-Зерга поклала руку мені на плече й потягнула до безодні. Я намагався погамувати тремтіння.

Під нами була лише пітьма. Таніт-Зерга сказала тихо, але рішуче:

– Усе гаразд, я зачепила канат за колону. Ось петля. Припасуй її під руками. Ага, візьми цю подушку. Підклади під ушкоджене плече. Шкіряну подушку… Вона добре напхана. Тримайся обличчям до стіни. Подушка захистить тебе від поштовхів і тертя.

Я вже опанував себе і був цілком спокійний. Сів на край вікна, спустивши ноги в порожнечу. Подув свіжого гірського вітру додав мені сил. Я відчув, як до кишені моєї куртки ковзнула маленька ручка Таніт-Зерги.

– Це коробка. Я мушу знати, коли ти опинишся внизу, щоб і собі спуститися. Відкриєш коробку, там світлячки. Я побачу їх і спущуся.

її рука довго стискала мою.

– А тепер іди, – прошепотіла вона.

Я почав спускатися.

З цього двохсотфутового спуску я пам’ятаю лише одне: напади страху, коли канат зупинявся і я висів, дриґаючи ногами, на абсолютно голій скелі. «Чому вона зволікає, ця мала нетяма? – казав я собі. – Вже понад чверть години я отак теліпаюся… Ага! Нарешті! І знову зупинка». Раз чи двічі мені здавалося, що я торкнувся землі. Але це була лише нерівність у скелі. Треба було мерщій відштовхнутися ногою… І раптом я сів на землю, повів рукою. Кущі… В палець мені впилася колючка. Прибув.

Тут-таки я знову відчув надзвичайне збудження.

Звільнившись від подушки, скинув петлю. Здоровою рукою відтягнув канат на п’ять-шість кроків від стіни й наступив на нього.

Водночас витяг з кишені картонну коробочку і відкрив її. Три ясні цятки злетіли в чорну ніч. Я бачив, як світлячки підіймалися все вище й вище. Їхнє блідо-рожеве сяйво м’яко ковзало по стіні. Кружляючи, вони зникли з моїх очей.

– Втомився, сіді лейтенанте? Дай я потримаю канат.

Біля мене з’явився Сегеїр-бен-Шейх.

Я дивився на його високий чорний силует. Затремтів, але не кинув каната, який уже почав вібрувати.

– Пусти! – рішуче повторив він.

І взяв його з моїх рук.

Не знаю, що зі мною сталося в цю хвилину. Я стояв поряд з великим темним привидом. І що міг вдіяти з моїм пораненим плечем проти цієї людини, сила і спритність якої були мені добре відомі. Зрештою, навіщо? Я бачив, що він, зігнувшись і впершись ногами, напружившись усім тілом, тримав обома руками канат значно краще, ніж це міг би зробити я сам.

Над нашими головами щось зашелестіло. Маленька темна фігурка.

– Ось воно що! – вигукнув Сегеїр-бен-Шейх, приймаючи в свої міцні обійми маленьку тінь і опускаючи її на землю.

Вільний кінець каната теліпався біля скелі.

Упізнавши таргійця, Таніт-Зерга застогнала. Він грубо затулив їй рота рукою.

– Помовч, викрадачко верблюдів, маленька негіднице. – Взявши її за руку, він обернувся до мене. – Тепер ходімо, – наказав він.

Я підкорився. Ми йшли недовго. Я чув, як клацає зубами від жаху Таніт-Зерга.

Наблизилися до невеликої печери.

– Увійдіть, – сказав таргієць.

Він запалив смолоскип. У червоному світлі я побачив прегарного мехарі, який спокійно жував траву.

– Мала не дурна, – сказав Сегеїр-бен-Шейх, вказуючи на тварину, – вибрала найкращого, найміцнішого. Але легковажна.

Він підніс смолоскип ближче до верблюда.

– Вона легковажна, – повів він. – Зуміла лише осідлати його. Але не взяла ні води, ні харчів. За три дні, в цей самий час, ви б усі троє померли в дорозі… і в якій дорозі!

Таніт-Зерга вже не клацала зубами. Вона дивилася на таргійця із змішаним почуттям жаху й надії.

– Сіді лейтенанте, – покликав Сегеїр-бен-Шейх, – підійди сюди, до верблюда, щоб я міг тобі пояснити.

Коли я наблизився, він сказав:

– З кожного його боку – бурдюк з водою. Заощаджуйте цю воду, бо вам доведеться долати страшну місцевість. Можливо, протягом п’ятисот кілометрів не зустрінете жодної криниці.

– Тут, – провадив він, – у цій сідельній кобурі – бляшанки з консервами. Їх небагато, бо вода дорогоцінніша. Ще є карабін, твій карабін, сіді. Прибережи його для антилоп. Тепер ось що.

Схилившись, він розгорнув сувій паперу; я бачив його запнуте обличчя; очі усміхалися, він дивився на мене.

– Проминувши вали укріплень, куди ти гадав попрямувати? – запитав він.

– До Іделе, щоб дістатися на шлях, де ти зустрів нас, капітана й мене, – сказав я.

Сегеїр-бен-Шейх заперечно похитав головою.

– Думав, що це буде найкраще, – пробурмотів я.

– Завтра, ще до заходу сонця, тебе й малу наздоженуть і вб’ють, – холодно сказав він.

І додав:

– На північ – це Хоггар, а весь Хоггар підвладний Антінеї. Треба йти на південь.

– Отже, ми підемо на південь, – сказав я.

– Яким шляхом ви підете на південь?

– Та через Сілет і Тіміссао.

Таргієць знову похитав головою.

– Вас шукатимуть і по цей бік, – пояснив він. – Це добра дорога, дорога, де є криниці. Усім відомо, що ти це знаєш. Туареги чатуватимуть на тебе біля криниць.

– Отже?

– Отже, – сказав Сегеїр-бен-Шейх, – слід вийти на шлях Тіміссао – Томбукту, до якого сімсот кілометрів звідси до Феруана, або, ще краще, до річки Телемсі. Там закінчуються землі туарегів Хоггару й починаються володіння ауелімідів.

Пролунав свавільний голос Таніт-Зерги.

– Ауеліміди повбивали моїх родичів і продали мене в рабство; я не хочу йти через землі ауелімідів.

– Помовч, мала негіднице, – гримнув Сегеїр-бен-Шейх і провадив, звертаючись лише до мене:

– Я знаю, що кажу. Мала не помилилася. Ауеліміди справді жорстокі. Але вони бояться французів. Багато з них мають добрі стосунки з фортами на півночі Нігеру. До того ж вони у стані війни з хоггарцями, і ті не переслідуватимуть вас там. Я знаю, що кажу: вам треба вийти на шлях до Томбукту в тій місцевості, де він заглиблюється у землі ауелімідів. У їхньому краї багато зелені та джерел. Коли ви дійдете до річки Телемсі, то закінчите свою подорож під склепінням квітучих мімоз. Урешті, звідси до Телемсі є ще один шлях, коротший, ніж через Тіміссао. Він прямий.

– Він справді прямий, – підтвердив я. – Але ж ти знаєш, що він веде через Танезруфт.

Сегеїр-бен-Шейх нетерпляче махнув рукою.

– Сегеїр-бен-Шейх знає це, – сказав він. – Знає, що таке Танезруфт. Він обійшов усю Сахару, але вжахнувся б, якби довелося їхати через Танезруфт і Південний Тасілі. Він знає, що коли там заблукати, верблюди здохнуть або здичавіють, бо ніхто не наражатиме своє життя, аби відшукати їх… І саме те, що ця місцевість викликає жах, може врятувати вас. Отже, маєте зробити вибір: ризикувати померти від спраги на шляхах Танезруфту або бути задушеними на будь-якому іншому шляху.

І додав:

– Ви також можете залишитися тут.

– Вибір зроблено, Сегеїр-бен-Шейх, – сказав я.

– Гаразд, – кинув він, знову розгортаючи сувій паперу. – Ця лінія починається біля входу другого земляного валу, куди я вас проведу, а закінчується в Іферуані. Я позначив криниці, але не дуже розраховуй на них, бо більшість пересохли. Намагайся не збочувати з цього напрямку. Відхилення від нього означає смерть… Тепер вилізай разом з малою на верблюда. Двоє роблять менше галасу, ніж четверо.

Ми довго йшли мовчки. Сегеїр-бен-Шейх ішов попереду, його мехарі – слухняно за ним. Проминали темний коридор, вузьку улоговину, другий коридор… Кожен хід був добре замаскований нагромадженнями скель і чагарників.

Раптом гарячий вітер обпік наші скроні, й в коридор, який тут закінчувався, ринуло темно-червоне світло. Перед нами була пустеля.

Сегеїр-бен-Шейх зупинився.

– Злізайте, – сказав він.

У скелі било джерело; таргієць наблизився до нього й наповнив водою шкіряну чарку.

– Пийте, – звелів він, передаючи її нам.

Ми напилися.

– Пийте ще, – наказав він. – Це заощадить воду в бурдюках. І намагайтеся до заходу сонця більше не пити.

Він перевірив попругу на мехарі.

– Усе гаразд, – пробурмотів він. – Отже, за дві години світатиме, треба, щоб ви зникли з поля зору.

Якесь дивне хвилювання охопило мене тієї знаменної миті. Я підійшов до таргійця і взяв його за руку.

– Сегеїр-бен-Шейх, – тихо сказав я. – те, що ти робиш… Чому ти робиш це?

Він відступив, і я побачив, як спалахнули його глибокі темні очі.

– Чому? – перепитав він.

– Так, чому?

– Пророк, – статечно повів він, – дозволяє правовірному бодай раз у житті дати волю своєму милосердю над обов’язком. Сегеїр-бен-Шейх скористався цим дозволом задля того, хто врятував йому життя.

– І ти не боїшся, що, повернувшися до своїх, усе розповім, викажу таємницю Антінеї?

Він заперечно похитав головою.

– Я цього не боюся, – відповів з іронією. – Ти, сіді лейтенанте, не зацікавлений у тому, щоб твої земляки довідалися, як помер сіді капітан.

Я затремтів, почувши цю логічну відповідь.

– Можливо, я припустився помилки, – додав таргієць, – що не вбив малу… Але вона кохає тебе. Вона нічого не скаже. Їдьте, скоро настане день.

Я хотів потиснути руку цьому дивному рятівникові, але він знову ухилився.

– Не треба дякувати мені, я роблю це задля самого себе, щоб здобути божу милість. І затям: я більше ніколи не зроблю цього, ні для когось іншого, ні для тебе.

І коли я зробив жест, щоб переконати його в помилковості такої думки, він сказав глузливим тоном, який і досі звучить у моїх вухах:

– Не переч. Не переч. З цього вчинку матиму користь я, а не ти.

Я дивився на нього, не розуміючи.

– Не ти, сіді лейтенанте, не ти, – провадив він далі твердим голосом, – бо ти повернешся, і тоді не розраховуй на послужливість Сегеїр-бен-Шейха.

– Я повернуся? – тремтячи пробурмотів я.

– Повернешся, повернешся, – сказав таргієць. Він стояв, наче темна статуя, на тлі сірої скелі.

– Ти повернешся, – повторив він, підвищивши голос. – Марно втікаєш. Помиляєшся, сподіваючись побачити світ тими самими очима, що й тоді, коли полишив його. Відтепер тебе повсюди переслідуватиме єдина думка, і одного дня, може, через рік, п’ять чи шість років, ти повернешся тими коридорами, якими тепер ідеш звідси.

– Замовкни, Сегеїр-бен-Шейх! – пролунав схвильований голос Таніт-Зерги.

– Сама замовкни, мала негіднице! – сказав Сегеїр-бен-Шейх.

Він усміхнувся.

– Ач, мала боїться, бо знає, що я кажу правду, бо їй відома одна історія, історія лейтенанта Гіберті.

– Лейтенанта Гіберті? – запитав я, відчуваючи, як піт зрошує мої скроні.

– Це був італійський офіцер. Я зустрів його між Ратом і Радамесом вісім років тому. Сталося так, що кохання до Антінеї не відвернуло його від любові до світу. Він спробував утекти, і це йому вдалося, не знаю, як саме, бо я не допомагав. Він повернувся на батьківщину. Так от, слухай: через два роки, день у день, я вирушив на пошуки і знайшов перед північним земляним валом знедоленого, пошарпаного, напівмертвого від утоми й голоду чоловіка, який марно шукав входу сюди. Це був лейтенант Гіберті, який повернувся. Тепер він у ніші номер 39 у залі з червоного мармуру. – Таргієць тихенько засміявся. – От така історія лейтенанта Гіберті, що тебе цікавила… Але годі. Вилізай на свого верблюда.

Я скорився, не вимовивши й слова. Таніт-Зерга сіла позаду, міцно стиснувши мене своїми рученятами. Сегеїр-бен-Шейх тримав повід верблюда.

– Іще одне слово, – мовив він, вказуючи на південь, де на фіалковому небі на обрії видніла чорна пляма. – Бачиш той гур[60]60
  Бархан (араб.).


[Закрыть]: це ваш напрямок. До пагорба тридцять кілометрів. Ви повинні дістатись туди на світанку. Отже, зазирай у карту. Другий орієнтир також зазначено. Якщо не відхилятимешся від цього напрямку, ви через вісім днів будете на березі Телемсі.

Довга шия верблюда витягнулася – з півдня повіяв гарячий вітер пустелі. Таргієць відпустив повід тварини і зробив широкий жест:

– Тепер рушайте.

– Дякую, – сказав я йому, обернувшись у сідлі. – Дякую, Сегеїр-бен-Шейх, і ПРОЩАВАЙ.

Уже здалека я почув його відповідь:

– ДО ПОБАЧЕННЯ, лейтенанте де Сент-Аві!

РОЗДІЛ XIX
ТАНЕЗРУФТ

Протягом першої години нашої втечі дебелий мехарі Сегеїр-бен-Шейха віз нас із шаленою швидкістю. Ми здолали щонайменше п’ять льє. Напружено вдивляючись у далечінь, я правив твариною в бік вказаного таргійцем пагорба, вершина якого виростала на тлі неба, що світлішало.

Від швидкої їзди аж у вухах свистіло. Праворуч і ліворуч вітерець куйовдив жмути темної, висохлої трави.

Порив вітру доніс голос Таніт-Зерги.

– Зупини верблюда. Спочатку я не зрозумів.

– Зупини його, – повторила вона.

І її рука несамовито стиснула мою правицю. Я скорився. Верблюд неохоче почав сповільнювати свій біг.

– Послухай, – сказала дівчина.

Спочатку я не почув нічого. Потім позаду нас донісся слабкий шурхіт.

– Зупини верблюда, – звеліла Таніт-Зерга. – Не треба ставити його на коліна.

Тієї ж миті щось невеличке сіре вискочило на мехарі. І він побіг ще хутчіше.

– Дай йому волю, – сказала Таніт-Зерга. – Це скочила Гале.

Я відчув під рукою клубок скуйовдженого смуху. Мангуста бігла за нами й наздогнала. Тепер це славне засапане звірятко поволі заспокоювалося.

– Я щаслива, – прошепотіла Таніт-Зерга.

Сегеїр-бен-Шейх не помилився. На світанку ми огинали пагорб. Я озирнувся. Тепер Атакор здавався мені страхітливим хаосом посеред імли, яку розсіював світанок.

Між гостроверхими скелями годі було вже розпізнати ту, де Антінея все ще задумувала свої шалені лиходійства.

Ти знаєш, що таке Тенезруфт? «Переважно плато», ненаселена країна спраги й голоду. Ми рушили тією частиною пустелі, яку Дювейр’є називає Південним Тасілі і яка на карті Міністерства праці має таке втішне означення: «Скелясте плато, позбавлене води й рослинності, непридатне для життя людини й тварини».

Здається, окрім, можливо, кількох районів Калахарі, немає нічого страшнішого за цю кам’янисту пустелю. О!

Сегеїр-бен-Шейх не перебільшував, твердячи, що нікому не спаде на думку наздоганяти нас тут.

Великі клапті огорнутого пітьмою неба не поспішали поступитися світлові, яке народжувалося. Спогади безладно роїлися в моїй голові. Згадалися такі слова: «Дікові здавалося, наче він споконвіку тільки те й робив, що з вітром мчав на спині мехарі». Я всміхнувся. «З якогось часу, – міркував я, – я переживаю ситуації з літературних творів. Щойно на висоті ста футів над землею я був Фабріцієм з «Пармської обителі» на мурі його італійської вежі. Тепер, на мехарі, я – Дік з твору «Світло згасло»[61]61
  «Пармська обитель» – твір Стендаля, «Світло згасло» – Р. Кіплінга.


[Закрыть], мчу пустелею в пошуках своїх бойових побратимів». Я знову затремтів, згадавши минулу ніч, Ореста з «Андромахи», який погодився принести в жертву Пірра… Теж літературна ситуація…

Сегеїр-бен-Шейх сказав, що через вісім днів ми дістанемося до лісового краю ауелімідів, за яким починалися трав’янисті степи Судану. Він добре знав, чого вартий його мехарі. Таніт-Зерга відразу ж дала йому кличку Ель-Мелен, тобто Білий, бо на шкурі цього чудового мехарі майже не було плям. Одного разу, залишаючись без їжі протягом двох днів, він то тус, то там пощипував гілку камедної акації, потворні голки якої, близько десяти, сантиметрів завдовжки, викликали в мене страх за стравохід нашого друга. Ми знайшли криниці, позначені на карті Сегеїр-бен-Шейхом, але там замість води було гаряче жовтувате багно. Воно згодилося тільки для верблюда. Завдяки нашій надзвичайній поміркованості за п’ять днів ми випили воду лише з одного бурдюка. Тоді ще сподівалися на порятунок.

Біля однієї з таких брудних калюж я того дня пострілом з карабіна вбив газель з маленькими рівними ріжками. Таніт-Зерга здерла з неї шкуру, й ми погамували голод смаженим філе.

Тимчасом маленька Гале, котра під час наших зупинок вдень, коли спека була найсильнішою, нишпорила в голих скелях, знайшла варана, піщаного крокодила, три лікті завдовжки, й перегризла йому горло. Вона так наїлася, що не могла поворухнутись. За це ми поплатилися пінтою води, яка мала полегшити її травлення. І охоче пішли на це, бо були щасливі. Таніт-Зерга мені нічого не казала, але я бачив, як вона раділа, переконавшись, що я вже не думав про жінку в золотому пшенті зі смарагдами. Я й справді тоді більше не думав про неї. Думав лише про жахливу спеку, від якої треба було рятуватися, про те, щоб зарити десь поміж скель шкіряний бурдюк, аби вода в ньому була холодною. Я думав про щастя, яке огортає вас, коли підносите до губів шкіряний кухлик з цією цілющою водою. Можу на повен голос сказати, голосніше за будь-кого: великі пристрасті, породжені розумом або серцем, – справа людей ситих, які погамували спрагу й добре відпочили.

Була п’ята година вечора. Жахлива спека спадала. Ми вийшли з тісної печери, де трохи відпочили. Вмостившись на кам’яній брилі, дивилися на захід, де сідало червоне сонце.

Я розгорнув сувій паперу, на якому Сегеїр-бен-Шейх накреслив етапи нашого походу до шляху на Судан. І знову з радістю пересвідчився, що цей маршрут точний і що я ретельно дотримувався його.

– Післязавтра ввечері, – сказав я, – розпочнеться останній етап, який приведе нас наступного світанку до річки Телемсі. Тоді вже не треба буде дбати про воду.

Очі Таніт-Зерги заблищали на її виснаженому обличчі.

– А Гао? – запитала вона.

– Ми будемо на відстані тижневого переходу до Нігеру. І Сегеїр-бен-Шейх сказав, що від річки Телемсі завершимо шлях під мімозами.

– Я бачила мімози, – сказала вона. – Це маленькі жовті кульки, які тануть у долоні. Але мені більше подобаються квіти каперсів. Ти підеш зі мною в Гао. Мого батька, аскія Сонні, як я тобі казала, вбили ауеліміди. Але люди мого племені, мабуть, уже відбудували селище. Вони звикли до цього. Побачиш, як зустрінуть тебе.

– Піду, Таніт-Зерго, піду, обіцяю це тобі. Але хочу, щоб і ти пообіцяла мені…

– Що саме? А, я вгадала. Ти вважаєш мене, отже, дурненькою, якщо гадаєш, що я здатна говорити про речі, неприємні моєму другові.

Кажучи це, вона дивилася мені у вічі. Страшенна втома й поневіряння ніби загострили риси її смуглявого обличчя, на якому горіли величезні очі… Згодом, збираючи карти й циркулі, я зазначив місце, де вперше збагнув красу очей Таніт-Зерги.

Між нами запала довга мовчанка. Вона перша порушила її.

– Скоро настане ніч. Треба попоїсти, щоб ми змогли вирушити якнайшвидше.

Вона підвелася й попрямувала до скелі.

Майже відразу я почув її голос – вона кликала мене – розпачливий зойк, від якого захолонуло серце.

– Іди сюди І О! Подивися!

Одним махом я опинився біля неї.

– Верблюд, – пробелькотіла вона, – верблюд!

Я поглянув, і мене пройняв смертельний дрож.

За скелею лежав Ель-Мелен, випроставшись усім тілом. Його боки конвульсивно сіпалися, він конав.

Не варто розповідати, з яким відчаєм ми кинулися до тварини. Я не знав, від чого помирав Ель-Мелен. Ніколи про це не довідався. Всі мехарі такі. Вони і найвитриваліші тварини й найтендітніші. Можуть перебувати місяцями серед найпекельнішої пустелі, майже без їжі та води, їм нічого. А потім одного дня без видимих причин лягають на бік і лишають вас самого з легкістю, яка спантеличує.

Побачивши, що нічого не можна вдіяти, ми з Таніт-Зергою підвелися й мовчки спостерігали конвульсії тварини. Коли верблюд спустив дух, ми зрозуміли, що це відлетіло й наше життя.

Таніт-Зерга заговорила перша.

– Яка відстань звідси до шляху, що веде в Судан?

– Ми на відстані двохсот кілометрів від річки Телемсі, – відповів я. – Цей шлях можна скоротити на тридцять кілометрів, якщо підемо на Іферуан, але на цьому маршруті не позначені криниці.

– Отже, треба йти до річки Телемсі, – сказала вона. – Двісті кілометрів – це сім днів шляху?

– Щонайменше сім днів, Таніт-Зерга.

– А скільки кілометрів до першої криниці?

– Шістдесят.

Дівчина змінилася на обличчі, але швидко опанувала себе.

– Треба вирушати негайно.

– Як, Таніт-Зерга? Пішки!

Вона тупнула ногою. Я був захоплений її мужністю.

– Треба йти, – повторила вона. – Поїмо й поп’ємо! І Гале також, бо не зможемо понести з собою усіх консервних бляшанок, а бурдюк такий тяжкий, що, навантаживши його на себе, не пройдемо й десяти кілометрів. Ми наллємо трохи води в консервну бляшанку, спорожнивши її через дірочку. Це вистачить нам для нічного переходу в тридцять кілометрів без води. Завтра ввечері ми знову пройдемо тридцять кілометрів і дійдемо до криниць, позначених на карті Сегеїр-бен-Шейха.

– Ах! – тяжко зітхнув я. – Якби не моє плече, я поніс би бурдюк.

– Воно таке, як є, – сказала Таніт-Зерга.

– Ти візьмеш карабін і дві бляшанки з консервами. Я понесу решту бляшанок і ту, що з водою. Якщо хочемо подолати тридцять кілометрів, треба вирушити за годину. Адже ти знаєш, коли підійметься сонце, скелі так нагріваються, що йти буде неможливо.

Не важко уявити, в якій понурій тиші минула ця голина, па початку якої ми так вірили, що все закінчиться добре. Якби не дівчина, я, мабуть, сів би на камінь і там залишився. Одна Гале розкошувала.

– Не давай їй багато їсти, – сказала Таніт-Зерга, – бо вона не зможе йти з нами. До того ж завтра їй доведеться попрацювати. Якщо зловить ще одного варана, це буде для нас.

Ти подорожував пустелею і знаєш, що найгірші перші години ночі. Коли сходить місяць – величезний, жовтий, – здіймається їдкий пил і здається, що осідає задушливою парою. Машинально ворушиш щелепами, щоб проковтнути цей пил, який потрапляє до горла й пече. Поволі звикаєш, розслаблюєшся і починаєш куняти. Бредеш бездумно, забувши про все. Приходиш до тями, коли спіткнешся. А спотикаєшся часто. Та, зрештою, це не є нестерпним. «Ніч скінчиться, – заспокоюєш себе, – а разом з нею і перехід. Взагалі ж я тепер не такий втомлений, як спочатку». Минає ніч, проте настає найстрашніша пора. Гинеш від спраги й тремтиш від холоду. Знову навалюється втома. Зрадливий вітерець, передвісник зорі, не приносить полегшення, а навпаки. На кожному хибному кроці повторюєш собі: «Наступний буде останнім».

Отак почуваються і кажуть собі люди, які, одначе, знають, що за кілька годин на них чекає приємний спочинок з питвом і їжею.

Я жорстоко страждав. Кожен поштовх озивався в моєму зболеному плечі. Настала мить, коли був ладен зупинитися і сісти. Глянув тоді на Таніт-Зергу. Вона йшла з заплющеними очима. На її обличчі змішалися невимовне страждання і завзяття. Я також заплющив очі й ішов далі.

Таким був перший етап. На світанку ми зупинилися в невеличкій ущелині у скелі. Але невдовзі спека спонукала нас підвестися й шукати глибшу схованку. Таніт-Зерга не їла. Замість того одним духом випила половину своєї пайки води. Весь день вона сиділа, поринувши в дрімоту. Гале бігала навколо скелі з жалібним криком.

Не розповідатиму про другий етап. Він перевершив усе жахливе, що тільки можна собі уявити. Я вистраждав усе, що здатна вистраждати людина в пустелі. Але завважив: на превеликий жаль, снага моєї маленької супутниці почала поступатись моїй чоловічій силі. Бідна дитина йшла мовчки, жуючи кінець свого гаїку, який вкривав обличчя. Гале бігла за нею.

Криницю, до якої ми прямували, Сегеїр-бен-Шейх позначив словом «Тіссарірін», яке є двоїною слова «Тессарірт», що означає «два окремих дерева».

Зайнялася зоря, коли я нарешті побачив два дерева, це були камедні дерева. До них залишалося не більше одного льє, і я закричав від радості:

– Таніт-Зерга, бадьоріше, ось криниця!

Вона відкинула покривало, і я побачив нещасне злякане обличчя.

– Тим краще, – видихнула вона. – Тим краще, бо інакше…

Їй не вистачило сили договорити.

Останній кілометр ми подолали майже бігцем. Було вже видно отвір, жерло криниці.

Нарешті ми дісталися до неї.

Вона була порожня.

Дивне відчуття, коли помираєш від спраги. Спочатку жахливі страждання. Потім вони вгамовуються. Ви втрачаєте чутливість. Перед очима постають химерні, незначні подробиці вашого життя, вони рояться, наче комашня, довкола вас. Я взявся згадувати свій твір з історії для вступу до Сен-Сіра, про битву під Маренго. Вперто повторював собі: «Я казав, що батарея, демаскована Мармоном, в мить пострілу, здійсненого Келлерманом, мала вісімнадцять гармат. А тепер пригадую, що їх було лише дванадцять. Я певен цього, дванадцять».

Я ще раз повторив:

«Дванадцять».

І провалився в коматозний стан.

Отямився, відчувши на чолі дотик гарячого металу. Розплющив очі. Наді мною схилилася Таніт-Зерга. Це її рука так пекла мене.

– Уставай! – сказала вона. – Ходімо!

– Як, Таніт-Зерго! Пустеля палає, сонце в зеніті. Зараз полудень.

– Ходімо! – повторила вона. Я зрозумів, що дівчина марить.

Вона стояла переді мною, її гаїк упав на землю. Маленька Гале спала на ньому, згорнувшись клубочком.

Простоволоса, незважаючи на спекотне сонце, вона повторювала:

– Ходімо!

Я оговтався.

– Накрий голову, Таніт-Зерго. Накрий голову!

– Ходімо, – повторювала вона, – ходімо. Гао тут близько, відчуваю це, дуже близько. Хочу знову побачити Гао!

Я змусив її сісти поряд зі мною, в тіні скелі. Відчув, що сили залишили її. Страшенний жаль охопив мене, й повернувся розум.

– Гао там, зовсім близько, так? – сказала вона, її сяючі очі благально дивилися на мене.

– Так, маленька, люба дівчино. Гао там. Але, Бога ради, ляж. Страшенно пече сонце.

– Ах! Гао, Гао! Я знала, – повторювала вона. – Знала, що знову побачу його.

Сидячи, вона випросталася, стиснувши своїми гарячими, наче вогонь, рученятами мої руки.

– Слухай, я хочу тобі сказати, пояснити, чому я знала, що знову побачу Гао.

– Таніт-Зерго, моя маленька, заспокойся, заспокойся!

– Ні, хочу тобі сказати. Це сталося давно, на березі повноводої ріки, там, у Гао, де правив мій батько… Так от, одного дня, це було на свято, з далеких країв прийшов до нас старий чаклун, одягнений у шкури й пір’я. Був у масці та шпилястому ковпаку, мав кастаньєти і дві кобри в мішку. Він танцював буссаділлу на майдані, де всі наші утворили коло. Я стояла в першому ряді. Побачивши на моїй шиї намисто з рожевих турмалинів, він зрозумів, що я дочка вождя, і заходився розповідати мені історію могутності великої імперії манденгів, де правили мої предки, розповідати про наших ворогів, жорстоких кунтів. А потім сказав…

– Заспокойся, маленька, – перебив я.

– Потім він мені сказав: «Не бійся, якщо для тебе настануть тяжкі часи. Бо одного дня ти побачиш на обрії блискуче Гао, не пригноблене, нікчемне негритянське містечко, а розкішне Гао, яким воно було раніше, велику столицю країни чорношкірих, відроджене Гао із мечеттю з сімома вежами й чотирнадцятьма мінаретами, з будинками, оточеними прохолодними подвір’ями з фонтанами й садами, де повно великих червоних і білих квітів… Це стане для тебе миттю визволення і раювання».

Таніт-Зерга випросталася. Над нашими головами повсюди довкола нас скаженіло сонце, розпікаючи пустелю до білого жару.

Раптом вона простягла руки й голосно закричала:

– Гао! Он Гао! Я подивився.

– Гао! – повторила вона. – Ах! Я знала. Ось дерева й фонтани, мінарети й вежі, пальми й великі червоні та білі квіти. Гао!