Текст книги "Атлантида"

Автор книги: Пьер Бенуа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

П’єр Бенуа
АТЛАНТИДА
Фантастично-пригодницький роман

Присвячується Андре Сюаресу

ЛИСТ-ПЕРЕДМОВА[1]1
  Цей лист, як і сам рукопис – у старанно запечатаному конверті, – лейтенант Фер’ер довірив старшому сержантові Шатлену з 3-го полку спагі 10 листопада 1903 року, в день його від’їзду до Тассіліні, краю туарегів-аджерів (Центральна Сахара). Старший сержант дістав наказ передати це під час своєї першої відпустки мосьє Леру, почесному радникові апеляційного суду в Ріомі, найближчому родичеві лейтенанта Фер’єра. А що цей чиновник нагло помер до завершення десятилітнього строку, коли рукопис мав побачити світ, виникли труднощі, які затримали його опублікування аж дотепер.


[Закрыть]

Гассі-Ініфель, 8 листопада 1903

Якщо одного дня ці сторінки побачать світ, це означатиме – мені пощастило. Термін, який я визначив для їх публікації, досить певно гарантує це.

Хай не сумніваються щодо мети, котру я ставив перед собою. Повірте, коли я запевняю, що не авторська амбіція спонукала мене написати ці палкі сторінки. Сьогодні я вже такий далекий від усього цього. Але, справді, не варто, аби й інші вирушали в дорогу, з якої, можливо, нема вороття.

Четверта година ранку. Незабаром зоря розпалить над гамадою[2]2
  Пустеля (араб.).


[Закрыть] свій рожевий пожар. Довкола мене спить бордж[3]3
  Форт (араб.).


[Закрыть]. Крізь прочинені двері кімнати чую спокійне дихання Андре де Сент-Аві.

За два дні ми з ним вирушаємо. Залишимо бордж і заглибимося в пустелю. Наказ міністерства надійшов учора вранці.

Тепер, навіть якби я хотів ухилитись від експедиції, було б запізно. Ми з Андре вперто наполягали на ній. Дозвіл, якого ми разом домагалися, тепер став наказом. Після того як ми оббивали високі пороги, мобілізували всі можливі впливи в міністерстві, невже через страх маємо зректися свого наміру!

Я сказав: через страх. Знаю, що не боюся. Якось уночі в Гурарі, коли я знайшов двох своїх вартових вбитими, з розпоротими навхрест животами (так підступно чинять бербери), тоді я справді злякався. Авжеж, я звідав страх. Тепер же, вдивляючись у сутінковий огром, звідки зараз зненацька вирине величезне червоне сонце, розумію, що тремчу не від страху. Я відчуваю, як борються в мені священний жах перед таїною з її чарами.

Можливо, це сп’яніння. Уява запаленого мозку й видіння утомлених від міражів очей. Напевно, настане день, коли я гортатиму ці сторінки, ніяково усміхаючись тією усмішкою, з якою п’ятдесятирічна людина перечитує давні листи.

Сп’яніння. Уява. Але це сп’яніння, ця уява дорогі мені. «Капітан де Сент-Аві й лейтенант Фер’єр, як свідчить міністерська депеша, досліджуватимуть у Тассіліні поклади пісковику та вугленосних вапняків… Вони скористаються нагодою, щоб побіжно з’ясувати, чи відбулися зміни у ставленні аджерів до нашого впливу…» Якби ця подорож зводилася, зрештою, до такої нікчемної мети, відчуваю, що не вирушив би в дорогу.

Отже, я жадаю того, чого страхаюся. Мої надії були б обмануті, якби я не зустрівся віч-на-віч з тим, що спонукає мене так дивно тремтіти.

Десь у долині ріки Міа завиває шакал. Вряди-годи, коли місячне сяйво, пронизуючи сріблом розпашілі хмари, нагадує горлиці перші промені сонця, вона туркотить у пальмовому гаю.

Я чую кроки. Визираю у вікно. Тінь, загорнена у чорну лискучу тканину, пливе по глинобитній терасі форту. Спалах у ночі, насиченій електрикою. Чоловік запалив цигарку. Присів навпочіпки, лицем на південь. Він курить.

Це Сегеїр-бен-Шейх, наш таргійський провідник, котрий через три дні поведе нас до незнаних плато таємничих імошаг, через громаддя чорних скель, русла висохлих річок, срібні солончаки, руді бархани й золотаві дюни, над якими, коли віє пасат, здіймається тріпотливий клуб тьмяного піску.

Сегеїр-бен-Шейх! Це той чоловік. Мені пригадується трагічна фраза Дювейр’є: «Полковник вставляє ногу в стремено й тієї ж миті дістає удар шаблею…»[4]4
  Дювайр’є. Крах експедиції Флаттерса. Бюлетень Географічного товариства, 1881.


[Закрыть] Сегеїр-бен-Шейх! Він тут. Спокійно курить цигарку за цигаркою з пачки, яку я дав йому… Боже, прости мені це віроломство!

Лампа кидає на папір своє жовте світло. Що за химерна доля спонукала мене, шістнадцятирічного юнака, казна-чому лідготуватися до Сен-Сіра і стати товаришем Андре де Сент-Аві! Я міг би вивчати право, медицину. Тепер я був би одним з тих, хто спокійнісінько живе в місті з церквою та річкою, а не став би оцим привидом у бавовняному вбранні, що з несказанною тривогою вдивляється в пустелю, котра має поглинути його.

Велика комаха влетіла у вікно. Вона дзижчить, вдаряється об кулястий скляний абажур і, знесилена, з опаленими у високому полум’ї крильцями падає на папір.

Це африканський травневий хрущ – величезний, чорний, з блідо-сірими плямами. А я думаю про його французьких братів, червонувато-коричневих хрущів із золотавим полиском, котрі буремними літніми вечорами літали, наче маленькі земляні кульки, в моєму рідному селі. В дитинстві я проводив там свої канікули, згодом – відпустку. Під час останньої тією самою лукою походжала поряд зі мною струнка біла постать, загорнута в мусліновий шарф – вечорами там прохолодно. Тепер, на згадку про це, я втуплюю погляд у темний закуток кімнати, де на порожній стіні вилискує під склом невиразний портрет. Я розумію: як втратило сенс те, що мало виповнити все моє життя. Ця терпка таїна вже не цікавить мене. Якби мандрівні співці Ролла прийшли під вікна борджа наспівувати свої чудові тужливі мелодії, знаю, що не слухав би, а набридали б – прогнав би їх.

Що спричинило цю зміну? Якась історія, чи, може, казка, котру розповів той, хто викликає найжахливіші підозри?

Сегеїр-бен-Шейх докурив свою цигарку. Чую, як він поволі ступає до свого килимка в будинку зліва від вартового.

Наш від’їзд призначено на 10 листопада. Рукопис, що його додаю до цього листа, розпочато у неділю першого і закінчено у четвер п’ятого листопада 1903 року.

Олів’є Фер’єр,

лейтенант 3-го полку спагі

РОЗДІЛ І
ФОРТ НА ПІВДНІ

У суботу, 6 червня 1903 року, монотонне життя у нашому форті Гассі-Ініфель порушили дві нерівнозначні події: надійшов лист від м-ль Сесіль де С. і кілька свіжих номерів газети Французької республіки «Журналь офісієль».

– Пан лейтенант дозволить? – спитав старший сержант Шатлен, переглядаючи газети, котрі він витяг з

бандеролі. Кивнувши головою, я поринув у читання листа м-ль де С.

«Коли цей лист дійде до Вас, – писала ця люб’язна молода дівчина, – ми з мамою, певно, вже залишимо Париж і поїдемо на село. Якщо на самоті думка про те, що я нуджуся, як і Ви, принесе Вам втіху, то можете радіти. Гран-прі вже було розіграно. Я поставила на коня, що його Ви мені порадили, і, звичайно, програла. Позавчора ми обідали в Марсіаль де ла Туш. Там був вічно молодий Еліас Шатріан. Надсилаю Вам його останню книжку, яка наробила багато галасу. Здається, що всі Марсіаль де ла Туш відтворені там, як живі. Додаю ще останні твори Бурже, Лоті й Франса, а також дві-три причепливі пісеньки, модні в кабаре. В ділянці політики кажуть, що запровадження закону про конгрегації зіткнеться з реальними труднощами. В театрах нема нічого нового. На літо я передплатила «Ілюстрасьйон». Якщо це Вас цікавить… На селі не знаєш, чим зайнятися. В перспективі та сама ідіотська гра в теніс. Тому не буде великою заслугою, якщо частіше писатиму до Вас. Звільніть мене від Ваших міркувань щодо маленького Комбемала. Я не якась там копійчана феміністка й маю повну довіру до тих, хто вважає мене гарною, зокрема до Вас. Та, зрештою, я шаленію від самої думки, що дозволила б собі з кимось з наших місцевих хлопців хоч частину тієї вільності, яку Ви, напевно, дозволяєте собі з Вашими уед-наїле[5]5
  Жінки легкої поведінки (фр.).


[Закрыть]. Облишмо це. Часом жвава уява завдає великих прикрощів».

Коли я читав ці слова емансипованої дівчини, сердитий вигук старшого сержанта змусив мене підвести голову.

– Лейтенанте!

– Що сталося?

– От і маєш! Що діється в міністерстві! Читайте самі.

Він простяг мені «Офісієль». Я прочитав: «Рішенням від 1 травня 1903 року капітан де Сент-Аві (Андре), нестройовий, відряджається до 3-го полку спагі з призначенням його комендантом форту Гассі-Ініфель».

Обурення Шатлена досягло апогея.

– Капітан де Сент-Аві – комендант форту! Форту, якому ніколи не було чого закинути! Чи нас, отже, вважають за смітник?!

Моє здивування дорівнювало обуренню старшого сержанта. Водночас я завважив лиховісну постать цього нишпорки Гурю, як ми охрестили діловода. Він припинив писати, прислухаючись з прихованим інтересом.

– Сержанте, капітан де Сент-Аві – мій товариш, ми одного випуску, – сказав я сухо.

Шатлен уклонився й рушив до дверей. Я пішов за ним.

– Постривайте, старий, – сказав я, поплескуючи його по плечу, – не гнівайтеся. Згадайте-но, що через годину вирушаємо до оазису. Приготуйте патрони. Треба значно поліпшити щоденний раціон.

Повернувшись до бюро, я жестом випровадив Гурю і, залишившись на самоті, швидко дочитав листа м-ль де С. Потім, знову взявши «Офісієль», пробіг очима наказ міністерства про призначення у наш форт нового шефа.

Ось уже п’ять місяців я виконував обов’язки шефа, їй-право, відповідальність не обтяжувала мене, навпаки, я втішався своєю незалежністю. Можу навіть стверджувати без хвастощів, що під моїм проводом служба виконувалася краще, ніж за попередника де Сент-Аві, капітана Дієліволя. Він був сміливою людиною, цей капітан Дієліволь – вихованець старої колоніальної школи. Щоправда, мав потяг до міцних лікерів і, коли випивав, плутав усі говори й міг допитувати тубільця з племені гауса сакалавським діалектом. Ніхто так не заощаджував запасів питної води у форті, як він. Якось уранці Дієліволь готував собі абсент у товаристві старшого сержанта Шатлена, який, стежачи за рідиною в келишку капітана, з подивом завважив, що зелений лікер блідне більше, ніж завжди, від надмірної дози води. Шатлен підвів голову, відчувши, що діється щось незвичайне. Капітан Дієліволь сидів дивно випростаний і лив воду з нахиленої карафки на цукор. Він був мертвий.

Упродовж п’яти місяців після смерті цього симпатичного п’яниці, здавалося, високі інстанції не дуже турбуються про заміщення його посади. Був час, коли я навіть сподівався, що вже є рішення залишити за мною ті лрава й обов’язки, котрі я фактично успадкував. І ось це несподіване призначення…

Капітан де Сент-Аві… У Сен-Сірі він був одним з моїх товаришів, потім кудись зник. Я згадав про нього згодом у зв’язку з його швидкою кар’єрою, нагородженням орденом. Це була заслужена нагорода за три вкрай небезпечні наукові експедиції до Тібесті та Аїру, і раптом – ця таємнича драма, пов’язана з четвертою експедицією, ця дивовижна подорож з капітаном Моранжем, з якої повернувся лише один з її учасників. У Франції все швидко забувається. Відтоді минуло шість років. Більше я нічого не чув про Сент-Аві, навіть думав, що він залишив армію. І ось тепер він – мій начальник!

«Хіба не все одно, цей або інший? – думав я. – У Сен-Сірі він був дуже люб’язний, і ми завжди підтримували дружні стосунки. Зрештою, я – людина не того достатку, щоб прагнути звання капітана».

І я вийшов з канцелярії посвистуючи.

Ми з Шатленом сіли серед заростей альфи[6]6
  Злакова рослина до метра заввишки (тут і далі примітки перекладача).


[Закрыть] біля невеличкого озера, власне калюжі, посеред убогого оазису, поклавши рушниці на землю, що була вже не такою гарячою, як удень. Призахідне сонце забарвлювало в рожевий колір вузькі канали з застояною водою, якою чорні аборигени зрошували свої нужденні лани.

Дорогою ми не промовили жодного слова. Не зронили жодного слова й сидячи в засаді. Шатлен відверто гнівався.

Мовчки підстрелили кількох нещасливих горлиць, які прилетіли на обважнілих від денної спеки крильцях, аби вгамувати спрагу зеленою водою. Коли з півдюжини цих скривавлених тіл уже лежало біля наших ніг, я поклав руку на плече сержанта.

– Шатлене! Він здригнувся.

– Шатлене, я вас сьогодні образив. Не гнівайтеся на мене. Це через жахливу полудневу спеку!

– Ви, лейтенанте, мій командир, – відповів він тоном, якому намагався надати суворості, але в якому бриніла схвильованість.

– Шатлене, не гнівайтесь… Ви маєте щось мені сказати. Знаєте, про що йдеться…

– Ні, не знаю. Справді не знаю.

– Шатлене, Шатлене, будьмо розважливі. Розкажіть мені про капітана де Сент-Аві.

– Я нічого не знаю, – мовив він різко.

– Нічого? А те, що ви щойно згадали?

– Капітан де Сент-Аві – хоробра людина, – промурмотів він, уперто схиливши голову. – Він сам поїхав до Більми, до Аїру, сам вирушив туди, де ніхто ніколи не бував. Він сміливець.

– Звичайно, він хоробра людина, – сказав я якомога лагідніше. – Але він убив свого супутника, капітана Моранжа. Хіба не так?

Старий сержант здригнувся.

– Він сміливець, – повторив Шатлен.

– Шатлене, ви наче дитина. Чи, може, боїтеся, що я передам ваші слова новому начальникові?

Я влучив у ціль. Він аж підскочив.

– Старший сержант Шатлен нічого не боїться, лейтенанте. Він був у Абомеї, бився з амазонками у країні, де з-поза кожного корча могла несподівано висунутися чорна рука і схопити вас за ногу, а друга ударом ножа відтяти її.

– Отже, те. про що базікають, про що ви самі казали, – пусті 6алачки?..

– Отже, це пусті балачки.

– Балачки, Шатлене? Їх повторює вся Франція. Він замовк, ще нижче схиливши голову.

– Осляча довбешко! – вигукнув я. – Ану, розповідай!

– Пане лейтенанте, пане лейтенанте, – заблагав він. – Присягаюся, те, що я знаю…

– Усе, що знаєш, скажеш мені негайно. Інакше, слово честі, цілий місяць не прохоплюся до тебе жодним словом і звертатимуся лише у службових справах.

Гассі-Ініфель: тридцять солдатів-тубільців. Чотири європейці – я, старший сержант, єфрейтор і Гурю. Погроза була страшною, і вона вплинула.

– Що ж, пане лейтенанте, – промовив він, глибоко зітхнувши. – Але потім хоча б не закидайте мені, що я розповів про начальника речі, про які не розпатякують, особливо коли вони спираються лише на чутки.

– Кажи.

– Це було 1899 року. Я служив тоді єфрейтором, каптенармусом-рахівником у Сфаксі, в четвертому полку спагі. Мав добру репутацію, до того ж зовсім не пив, і тому капітан, заступник командира полку, довірив мені клуб для офіцерів. Справді, тепленьке місце. Базар, рахунки, видача книжок з бібліотеки (їх було небагато) і ще ключ від шафи з напоями, бо в цій справі не можна покладатися на ординарців. Полковник був неодружений і харчувався разом з усіма. Одного вечора, спізнившись і сівши до столу – він був відверто стурбований, – проголосив у цілковитій тиші:

– Панове, маю зробити повідомлення і хочу почути вашу думку. Йдеться ось про що. Завтра вранці до Сфакса прибуває «Неаполь». На його борту – капітан де Сент-Аві, який дістав призначення у Феріану.

Полковник зробив паузу.

«Гаразд, – подумав я, – завтра треба буде подбати про меню». Ви ж бо знаєте, пане лейтенанте, які звичаї склалися в Африці в офіцерському колі. Коли прибуває хтось з офіцерів, його зустрічають на пароплаві й запрошують до себе на час зупинки. Він відплачує за це новинами з батьківщини. Такого дня вправляються у гостинності навіть для звичайного лейтенанта. Приїзд офіцера до Сфакса означає: більше страв, добре вино і найкраща горілка.

Але цього разу з поглядів, якими обмінялись офіцери, я зрозумів, що наша горілка залишиться у шафі.

Полковник заговорив знову:

– Ви всі, панове, мабуть, чули про капітана де Сент-Аві й певні пересуди, пов’язані з його ім’ям. Не нам судити про них. Його підвищення на посаді, нагорода дозволяють нам сподіватися, що ці чутки необгрунтовані. Однак між тим, аби не підозрювати офіцера у скоєнні злочину, й тим, щоб не приймати його як товариша за своїм столом, – велика дистанція, яку ми не зобов’язані подолати. Я був би радий почути вашу думку щодо цього.

Запала тиша. Офіцери перезирнулися й раптом споважніли – всі, до найсміливішого молодшого лейтенанта. Я сидів у кутку, сподіваючись, що про мене забули, й робив усе можливе, аби жодним рухом не нагадати про свою присутність.

– Дякуємо вам, пане полковнику, – сказав нарешті один з командирів, – за намір порадитися з нами. Усі мої товариші, напевно, зрозуміли, на які страшні чутки ви натякали. Якщо я дозволив собі взяти слово, то це тому, що в Парижі, у Військовому географічному товаристві, де я служив до того, як прибув сюди, багато офіцерів дотримувалися думки, котру уникали висловлювати, але очевидно несприятливої для капітана де Сент-Аві.

– Я був у Баммако під час експедиції Моранжа і Сент-Аві, – сказав один капітан. – Думка тамтешніх офіцерів, на жаль, не відрізняється від висловленої командиром. Але хочу додати, що всі вважають це лише підозрами. Однак самих підозр не досить, коли йдеться про злочин.

– Панове, – сказав полковник, – у всякому разі їх цілком вистачить для того, аби вмотивувати наше небажання влаштувати йому прийом. Йдеться не про те, щоб винести йому вирок; але ми не зобов’язані садовити його до нашого столу. Це ознака братерської шани. Мушу знати, чи вважаєте ви своїм обов’язком виявити цю шану до пана Сент-Аві?

Сказавши це, він обвів поглядом офіцерів. Усі заперечно похитали головами.

– Бачу, ми однакової думки, – мовив він. – Але, на жаль, це ще не все. «Неаполь» прибуде в порт завтра вранці. Шлюпка, що забере пасажирів, вирушає з порту о восьмій годині. Треба, панове, щоб один з вас пожертвував собою й подався на пакетбот. Капітанові де Сент-Аві може спасти на думку приєднатися до нас. Ми не маємо наміру образити його, відмовивши у гостинності, коли він з’явиться, знаючи про традицію. Тому треба його, попередити. Слід натякнути, що йому краще залишитися на борту.

Полковник знову обвів поглядом офіцерів. Вони погодилися, але видно було, що кожен з них почувався ніяково.

– Не сподіваюся знайти між вами добровольця для виконання такої місії. Отже, доведеться когось призначити. Капітане Гранжан, мосьє де Сент-Аві також капітан. Краще, щоб він довідався про наше рішення від капітана. До того ж ви служите в нас не так давно. Тому я змушений звернутися саме до вас у цій прикрій справі. Навряд чи треба нагадувати, аби ви залагодили її якнайобачніше.

Капітан Гранжан вклонився, й усі полегшено зітхнули. Він тримався осібно й не зронив жодного слова, доки полковник був серед нас. І лише коли той пішов, капітан кинув фразу:

– Є речі, які слід було б враховувати для підвищення у чині.

Наступного дня під час сніданку всі нетерпляче чекали його повернення.

– Ну що? – коротко запитав полковник.

Капітан Гранжан відповів не відразу. Він сів до столу, де його товариші готували для себе аперитиви, і, хоч був людиною, з якої кепкували за його надмірну тверезість, перехилив одним духом цілий келих абсенту, не чекаючи навіть, доки розтане цукор.

– То що, капітане? – повторив полковник.

– Усе зробив як слід, пане полковнику. Можете заспокоїтися. Він не зійде на суходіл. Але, Боже мій, яка це неприємна місія!

Офіцери не наважувалися вимовити й слова. Лише дивилися з тривогою і цікавістю. Капітан Гранжан налив собі води.

– Отже, ще дорогою в шлюпці я приготував потрібні слова. Але, коли піднімався трапом, відчув, що все вилетіло з голови. Сент-Аві разом з командиром корабля був у курильні. Мені здалося, що я ніколи не наважуся сказати йому задумане, тим більше, побачивши, що він уже приготувався висадитися. Він був у легкому мундирі, при шпорах. Шабля його лежала на банкеті. Я відрекомендувався, і ми обмінялися кількома словами. Але, очевидно, я мав збентежений вигляд, бо зрозумів, що він про все здогадався. Залишивши під якимось приводом командира корабля, він відвів мене подалі. Там, біля великого стернового колеса, я наважився заговорити. Але що я казав, полковнику! Бурмотів щось безладне! Він не дивився на мене. Спершись на поручні, втупив погляд у далечінь і всміхався. Потім раптом, коли я остаточно заплутався у своїх поясненнях, він холодно подивився на мене й сказав:

– Дякую вам, любий товаришу, за те, що завдали собі такого клопоту. Справді, не варто цього робити. Я втомився й не маю наміру сходити на берег. Однак приємно було познайомитися з вами. А що я не можу скористатися з вашої гостинності, то ласкаво прошу бути моїм гостем, доки шлюпка причалена до пакетбота.

Ми повернулися до курильні, й він сам приготував коктейлі. Потім заговорив. Ми знайшли спільних знайомих. Ніколи не забуду виразу його обличчя, того іронічного відчуженого погляду, сумного й лагідного голосу. Ах, пане полковнику, шановні панове! Не знаю, про що базікають у Географічному товаристві чи у фортах у Судані… Але то якесь страшне непорозуміння! Щоб така людина була винна у тяжкому злочині, повірте, це неймовірно.

– Це все, пане лейтенанте, – завершив свою розповідь Шатлен. – Я ніколи не бачив такої сумної трапези. Офіцери поспішали закінчити сніданок мовчки, були неспроможні подолати гнітючий настрій. У цій тиші наші погляди раз у раз несамохіть зверталися до моря, де під легким бризом, на відстані одного льє гойдався на хвилях «Неаполь».

Корабель був на тому самому місці, що й увечері, коли офіцери зустрілися за обідом. І лише коли сирена й клуби диму, що виривалися з червоно-чорної труби, сповістили про відплиття пакетбота до Габеса, поновилися розмови, але вже не такі веселі, як завжди.

– Відтоді, пане лейтенанте, у форті в Сфаксі, наче чуми, уникали тем, які могли викликати розмову про капітана де Сент-Аві.

Шатлен говорив майже пошепки, й ті, хто населяв оазис, не чули його дивної розповіді. Минула година відтоді, як замовк наш останній постріл з рушниці. Заспокоєні горлиці пурхали довкола озера. Великі таємничі птахи літали під пальмами, що поринули у темряву. Вітер, не такий уже гарячий, колихав темні пальмові віти, примушуючи їх тремтіти.

Ми познімали наші каски і підставили обличчя під легкий подув вітерця. – Шатлене, – сказав я, – час повертатися до борджа.

Ми поволі зібрали підстрелених горлиць. Я відчував на собі погляд сержанта. В ньому наче були докір і жаль з приводу того, що він звірився мені. Але під час нашого повернення я не спромігся бодай словом порушити це тяжке мовчання.

Ми повернулися, западала ніч. Ще видно було над фортом обвислий на своєму держаку прапор, але його кольору було не розрізнити. На заході, за нерівними обрисами дюн, на темно-фіолетовому обрії зникло сонце.

Коли ми опинилися за воротами нашого форту, Шатлен залишив мене.

– Піду до стайні, – сказав він.

Залишившись на самоті, я вирушив до тієї частини форту, де мешкали європейці і був склад зброї. Невимовний сум огорнув мене.

Я думав про своїх товаришів у французьких гарнізонах: в цей час вони мали повертатися додому, де на них чекало вечірнє вбрання дольменів з петлицями, блискучі еполети.

«Завтра, – сказав я собі, – звернуся з проханням перевести мене в інше місце».

На втрамбованих земляних сходах було зовсім темно. Але в канцелярії, куди я увійшов, світилося.

Схилившись над паперами, за моїм столом стояв якийсь чоловік. Він був обернений спиною до дверей і не бачив, як я увійшов.

– Це ви, Гурю? Що ж, хлопче, будь ласка, не бентежтеся. Почувайте себе спокійно.

Чоловік підвівся. Він був досить високий на зріст, стрункий і блідий.

– Лейтенант Фер’єр, чи не так? Він наблизився і простяг мені руку.

– Капітан де Сент-Аві! Радий бачити вас, любий друже.

Цієї миті на порозі канцелярії з’явився Шатлен.

– Старший сержанте, – сухо промовив новоприбулий. – Не можу похвалити вас за те, що я встиг оглянути. Немає жодного мехарі[7]7
  Верховий верблюд.


[Закрыть], в якого не бракувало б кільця, а стайні мають вигляд, ніби в Гассі-Ініфель триста днів на рік ллє дощ. До речі, де ви були сьогодні пополудні? З чотирьох французів, які обслуговують форт, я застав лише одного п’яничку, що сидів за пляшкою горілки. Віднині все повинно змінитися. Так? Затямте це.

– Капітане, – мовив я глухо, тоді як Шатлен стояв, виструнчившись, – мушу сказати, що це я відповідальний за його відсутність у форті. Він бездоганно виконує свої обов’язки. Якби нас попередили про ваш приїзд…

– Ясна річ, – сказав він з холодним іронічним посміхом. – Тому, лейтенанте, не роблю його відповідальним за те недбальство, якого припустилися ви. Він не мусить знати, що офіцер, котрий залишає, хай лише на дві години, такий форт, як Гассі-Ініфель, ризикує мало що застати після свого повернення. Ці розбійники чамба, мій дорогий товаришу, дуже люблять вогнепальну зброю і, аби привласнити ці шістдесят рушниць із козел, я переконаний, без найменшого докору сумління, навіть ризикуючи потрапити під військовий трибунал, скористаються відсутністю офіцера, котрий, як мені відомо, мав чудову репутацію. Але, будь ласка, ходімте зі мною. Продовжимо невеликий огляд, який я мав змогу зробити лише побіжно.

Він уже був на сходах. Я мовчки вирушив слідом. Шатлен ішов позаду. Я чув, як він бурмотів, можете уявити яким тоном:

– Отже, тепер тут справді буде весело.