Текст книги "Атлантида"

Автор книги: Пьер Бенуа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ II
КАПІТАН ДЕ СЕНТ-АВІ

Кількох днів вистачило, аби переконатися, що побоювання Шатлена щодо службових непорозумінь з нашим новим начальником були марними. Я часто думав про те, що своїм брутальним виступом першого ж дня Сент-Аві хотів узяти над нами гору й довести, що може з високо піднесеною головою нести тягар свого минулого… Наступного дня він став зовсім іншим, навіть похвалив старшого сержанта за порядок у форті й навчання солдатів. До мене він ставився чудово.

– Ми з вами, здається, одного випуску? – сказав він. – Мені немає потреби давати тобі дозвіл на традиційне «ти». Це твоє право.

Ой лелеї Що вияви взаємної довіри та щирості? Чи існує щось доступніше за безмежну Сахару, яка розкриває свої обійми кожному, хто хоче бути поглинутий нею? А проте, чи існує щось недоступніше? Після шести місяців такого спільного життя, можливого хіба що у південних фортах, я запитував себе: чи не найдивовижнішим у цій пригоді є мій намір вирушити завтра в безкраї простори, у глушину з людиною, справжні наміри котрої мені так само невідомі, як і ті безлюдні місця, що до них вона зуміла пробудити в мене непогамовний потяг.

Першим сюрпризом для мене був багаж, що його привіз із собою мій дивний супутник. Коли він раптово прибув з Уаргли на породистому мехарі, при ньому були тільки ті речі, які не виснажували цю досить делікатну тварину: зброя – шабля, револьвер, великий карабін і ще дещо найпотрібніше. Решта надійшла через два тижні з валкою, яка везла харчі для форту.

Три великі скрині було внесено до капітанової кімнати, і гримаси носильників свідчили про їхню чималу вагу.

З почуття скромності я залишив Сент-Аві на самоті розпаковувати вантаж, а сам заходився переглядати пошту, привезену з валкою.

Незабаром він прийшов до канцелярії і кинув погляд на журнали, які я отримав.

– Он як, тобі й це надсилають.

Він пробіг очима останній номер «Zeitschrift der Gessellschaft fǘr Erdkunde in Berlin»[8]8
  «Газета Географічного товариства в Берліні» (нім.).


[Закрыть].

– Так, – відповів я. – Ці пани дуже цікавляться моїми працями з геології ріки Міа і верхнього Ігаргару.

– Це може мені знадобитися, – пробурмотів він, продовжуючи гортати журнал.

– Він до твоїх послуг.

– Дякую. Дуже прикро, що не зможу нічого дати на заміну, хіба що Плінія. І ще… Ти, певно, добре знаєш, що пише він про Ігаргар після царювання Юба. Зрештою, допоможи мені дати всьому цьому лад і, може, знайдеш щось цікаве для себе.

Я охоче погодився.

Ми почали виймати на світ божий усякі метеорологічні й астрономічні інструменти: термометри Бодена, Саллерона, Фастре, анероїд, барометр Фортена, хронометри, секстант, астрономічну підзорну трубу, компас… Усе це Дювейр’є називає найпростішим і найпортативнішим спорядженням, котре можна легко навантажити на верблюда.

У міру того, як Сент-Аві подавав мені ці інструменти, я розставляв їх на єдиному столі, що був у кімнаті.

– Тепер, – сказав він, – залишаються тільки книжки. Я подаватиму, а ти складай їх стосом у кутку, доки мені зроблять полиці.

Упродовж двох годин я допомагав йому впорядковувати справжню бібліотеку. Та ще яку! Ніколи не було такої у фортах Півдня.

У чотирьох потинькованих стінах цієї кімнати вмістилися книжки античних авторів під усякими назвами, присвячені Сахарі. Звичайно, були Геродот і Пліній, а також Страбон, Птолемей, Помпоній Мела й Аммієн Марселлін. Поряд з цими іменами, які нагадали мені про мою обмеженість, я побачив твори Коріпа, Поля, Орозе, Ератостена, Фотія, Діодора Сіцілійського, Соліна, Діона Кассія, Ізидора з Севільї, Мартіна Тірського, Етіка, Афенея… Були «Scriptore Historioe Augustoe»[9]9
  «Історики епохи Августа», «Подорож Антонія Августа», «Малі латинські географи», «Малі грецькі географи» (лат).


[Закрыть], «Hinerarium Antonidi Augusti», «Geographi latini minores» Різе, «Geographi groeci minores» Карла Мюллера… Я міг також ознайомитися з Агатархідом Коським і Артемідором Ефеським. Але зізнаюся, що тоді наявність цих трактатів у скринях капітана кавалерії не могла не схвилювати мене.

Згадаю також «Descrittione dell’Africa»[10]10
  «Описи Африки» (італ.).


[Закрыть] Леона Африканця, арабські нариси Ібн-Калдуна, Аль-Якуба, Ель-Бекрі, Ібн-Батута, Мохаммеда Ель-Тунсі… Серед цього Вавілона, здається, зустрілися лише два томи сучасних французьких учених. Були й латинські дисертації Берліу та Шірмера.

Складаючи ці різноформатні книжки стосами так, щоб вони не порозпадалися, я сказав собі: «А я гадав, що Сент-Аві під час експедиції з Моранжем насамперед дбав про наукові спостереження. Або пам’ять дивно зраджує мене, або відтоді він круто змінив свої уподобання. Незаперечним є лише те, що серед цієї купи непотребу для мене немає нічого цікавого».

На моєму обличчі, мабуть, відбилося очевидне здивування, бо в його тоні я відчув бажання штрикнути мене.

– Може, тебе дивує вибір моїх книжок?

– Не маю підстав вважати його дивним, – відповів я, – бо мені невідомо, заради якої праці ти зібрав їх. У всякому разі, гадаю, що можу стверджувати, не боячись викликати сумнів у здоровому глузді: ніколи досі жоден офіцер арабських фортів не мав бібліотеки, де гуманітарні науки були б так повно представлені.

Він ухильно всміхнувся, й того дня ми більше не поверталися до цієї теми.

Серед книжок Сент-Аві я завважив досить товстий зошит з міцним замком. Кілька разів бачив, що він туди щось занотовує. Залишаючи з якоїсь причини кімнату, він завжди замикав цей зошит до маленької шафки з білого дерева, котра свідчила про щедрість адміністрації. Коли ж не писав і служба не вимагала його присутності, то наказував сідлати мехарі, якого мав з собою, і за кілька хвилин я бачив з тераси форту, як їх подвійний силует швидко зникав на обрії за брижами червоної землі.

Ці прогулянки ставали щоразу довшими. Із кожної з них він повертався у стані незвичайного збудження, яке під час наших зустрічей віч-на-віч за обіднім столом тривожило мене дедалі більше.

«Кепські справи! – подумав я того дня, коли його мова стала безладнішою, ніж звичайно. – Не дуже приємно залишатися у підводному човні, командир якого вживає опіум. Цікаво, а яким наркотиком збуджує себе він?»

Наступного дня я оглянув усі шухляди мого товариша. Ця перевірка, яку я вважав своїм обов’язком, відразу заспокоїла мене. «Принаймні, – подумав я, – він не тримає тут цих тюбиків і шприца».

Тоді я вважав, що Андре для збудження вживає штучні стимулятори.

Однак скрупульозне обстеження спростувало і це припущення. Я не виявив нічого підозрілого. Більше того, він майже не пив і мало курив.

І все ж неможливо було не помічати загострення цієї нервової лихоманки. З цих довгих прогулянок він повертався з сяючими очима, був блідіший, експансивніший, дратівливіший, ніж завжди.

Одного вечора він залишив форт о шостій годині, коли спала спека. Ми чекали на нього цілу ніч. Моя тривога зростала, бо від якогось часу каравани повідомляли нас про появу банд волоцюг на околицях форту.

На світанку його ще не було. Сент-Аві повернувся лише ополудні. Його верблюд не став, а впав на коліна.

Перший, хто його зустрів, був підрозділ, якому я звелів і ги назустріч капітану. Люди й тварини уже зібралися в дворі між укріпленнями.

Він зрозумів, що мусить вибачитися. Однак почекав, доки ми залишилися вдвох під час сніданку.

– Мені прикро, що я завдав вам турбот. Але дюни в місячному сяйві були такі прекрасні!.. Я незчувся, як від’їхав досить далеко…

– Друже, я не хочу дорікати тобі. Ти вільний, і тут командир ти. Але дозволь нагадати ту твою фразу про грабіжників чамба й ускладнення, що можуть спіткати коменданта форту після тривалої відсутності.

Він усміхнувся.

– Я не проти того, коли хтось має гарну пам’ять, – лише відповів спокійно.

Він був у доброму, навіть чудовому настрої.

– Не гнівайтесь на мене. Я від’їхав недалеко, як завжди. Потім зійшов місяць. І тоді я впізнав місцевість. У листопаді двадцять три роки тому саме звідти Флаттерс вирушив назустріч своїй долі, охоплений жагучою пристрастю, що не відступила перед страхом невороття.

– Дивний напрям думок для начальника експедиції, – пробурмотів я.

– Не кажи погано про Флаттерса. Ніхто не любив пустелю так, як він…

– Палат, Дуле та багато інших також любили її, – відповів я. – Але ризикували лише собою, лише своїм життям, вони були вільні. А Флаттерс ніс відповідальність за життя шістдесятьох осіб. І ти не можеш заперечити, що саме він занапастив їх.

Вимовивши цю фразу, я пошкодував. Згадав розповідь Шатлена про офіцерів у Сфаксі, які уникали, немов чуми, будь-якої теми, що нагадувала б про експедицію Моранжа – Сент-Аві.

На щастя, я спостеріг, що мій товариш не слухав. Його сяючі очі дивились у далечінь.

– Де розпочалася твоя військова служба? – несподівано запитав він.

– В Оксоні.

Він різко засміявся.

– Оксон. Золотий Берег. Округ Діжона: шість тисяч жителів, залізниця Париж – Ліон – Марсель. Військова школа й прискіпливі огляди. Дружина командира ескадрону приймає щочетверга, капітана – щосуботи. Щомісяця всі неділі вільні: першу з них можна провести в Парижі, три інші – в Діжоні. Це пояснює мені, чому ти засуджуєш Флаттерса.

Моя ж служба, друже, розпочалася в Богарі. Саме там одного жовтневого ранку висадився двадцятилітній лейтенант 1-го африканського батальйону, з білою нашивкою на чорному рукаві… «Тельбухи на сонці», як кажуть каторжники про відмітні знаки своїх начальників. Богар!.. Ще два дні перед тим я почав спостерігати з містка пакетбота за африканським узбережжям. Мені жаль тих, хто, вперше побачивши ці бліді скелі й думаючи про те, що ці простори простягаються на тисячі й тисячі льє, не відчув щему в серці… Я був тоді майже дитиною, в мене були гроші. Мав успіх. Міг три-чотири дні порозважатися в Алжірі. Однак того самого вечора я вирушив поїздом до Берруаг’я.

Там, на відстані якихось ста кілометрів від Алжіру, закінчується залізниця. Вона прямою лінією тягнеться від Капи. Поштова карета виїжджає вночі, коли спадає спека. На схилах я йшов поряд з каретою, щоб краще відчути в цій новій атмосфері ще далекий подих пустелі.

Опівночі ми зупинилися, щоб перепрягти коней у таборі зуавів, невеличкому форті над посушливою долиною, звідки долинали п’янкі пахощі лаврів. Там була команда штрафників, солдати дисциплінарної роти, що в супроводі стрільців та обозників пробиралися на кам’янистий Південь. Одні з них – в’язні тюрем Алжіру та Дуери – були в уніформі, але, звичайно, без зброї, інші – в цивільному одязі, та ще в якому! Цьогорічні рекрути, молоді сутенери з Шапель і Гут д’Ор.

Вони вирушили перед нами. Незабаром карета наздогнала їх. Ще віддалік я побачив на жовтому шляху, освітленому місячним сяйвом, чорну масу, оточену конвоєм. Потім почув якусь глуху мелодію. Нещасні співали. Один з них сумним гортанним голосом виводив куплет, слова якого зловісно відлунювали в блакитних улоговинах:

Тепер, коли вона зросла,

Стала повією.

І крутить з тими, хто належить до банди

Рішара-Ленуара.

А решта підхоплювала хором страшний рефрен:

У Бастілії, в Бастілії,

Кохають палко, кохають палко

Шльондру Ніні.

Вона така гарна, така чарівна

У Бастілії!

Я побачив їх усіх зблизька, коли карета проїздила повз них. Вони були страшні. Виглядали огидно. Їхні очі блищали недобрим вогнем на блідих, поголених обличчях. Гаряча пилюка забивала подих, і голоси ставали хрипкими. Мене охопив глибокий смуток.

Я отямився від цього кошмару, лише коли карета обминула натовп.

«Далі, далі на південь! – підганяв я себе. – Туди, куди ще не сягнув огидний бруд цивілізації!»

Коли втомлююся й мене огортає миттєвий страх та бажання спинитися на обраному шляху, я згадую в’язнів з Берруаг’я і відразу ж рушаю далі.

Але якої нагороди чекаю я в тих місцях, де бідолашні тварини не втікають від людини, бо ніколи не бачили її, де пустеля простягається в таку далечінь, що старий світ міг би завалитися, й жодна складка на дюнах, жодна хмаринка в білому небі не попередила б мене про це?

– Авжеж, – пробурмотів я. – Одного разу я також відчув це в пустелі біля Тідікельта.

Досі я слухав його схвильовану розповідь не перебиваючи. Надто пізно збагнув, якої помилки припустився, вимовивши цю нещасну фразу.

Він знов нервово засміявся.

– Ось ти про що! Тідікельт? Друже мій, благаю, зглянься над самим собою, якщо не хочеш бути смішним, уникай цих спогадів! Знаєш, ти нагадуєш мені Фромантена або цього бідолаху Мопассана, який писав про пустелю, дійшовши лише до Джельфи, що в двох днях шляху від вулиці Баб-Азун та Урядової площі і в чотирьох – від Авеню Опера; який, побачивши, як неподалік від Бу-Саада конав нещасний верблюд, подумав, що він у самому серці Сахари, на старовинному караванному шляху… Тідікельт – пустеля!

– Однак мені здається, що Ін-Салах… – сказав я, трохи ображений.

– Ін-Салах! Тідікельт! Мій бідолашний друже, проходячи там останнього разу, я бачив на шляху стільки ж старих газет і бляшанок з-під сардин, як у неділю у Венсенському лісі.

Таке очевидне бажання образити мене змусило забути про стриманість.

– Звичайно, – відповів я роздратовано, – мені не довелося дійти аж до…

Я зупинився. Але вже було пізно. Він дивився мені просто у вічі.

– До чого? – запитав він лагідно. Я не відповів.

– До чого? – повторив він.

Я й далі мовчав, тоді він додав:

– До річки Таргі, так?

На сході від Таргі, сто двадцять кілометрів від Тіміссао, 23°5΄ північної широти, як свідчило офіційне повідомлення, було поховано капітана Моранжа.

– Андре, присягаюся! – крикнув я ніяково.

– У чому присягаєшся?

– Що не мав жодного наміру…

– Говорити про Таргі? Чому? З якої причини не можна в моїй присутності говорити про Таргі?

Я благально мовчав. Знизавши плечима, він просто сказав:

– Ідіот.

І вийшов, перш ніж я встиг вимовити хоч слово.

Навіть моя покірливість не обеззброїла його. Доказ цього я дістав наступного дня, коли він виявив свій настрій досить неввічливо.

Як тільки я прокинувся, він увійшов до моєї кімнати.

– Можеш пояснити, що все це значить? – запитав він.

У нього в руках був один із службових реєстрів. Нервуючи, він завзято гортав його, аби знайти привід для демонстрації свого начальницького гніву.

Випадок допоміг йому.

Він розгорнув реєстр. Я густо почервонів, побачивши бліду, добре знайому мені фотографію.

– Що це таке? – запитав він зневажливо.

Досить часто я бачив, як недоброзичливо він розглядав у моїй кімнаті портрет м-ль де С., і тому не сумнівався, що тепер навмисно шукає сварки.

Але я стримався і заховав до шухляди це бідне маленьке фото.

Однак мій спокій не влаштовував його.

– Надалі, – сказав він, – прошу не лишати своїх амурних пам’яток між службовими паперами. – І додав з образливою посмішкою: – Не варто постачати Гурю такі дратівливі сюжети.

– Андре, – сказав я, мертвотно збліднувши, – я забороняю тобі…

Він випростався на повен зріст.

– Що таке? Хіба я не заборонив тобі говорити про Таргі? Тож, гадаю, маю повне право…

– Андре!

Тепер він глузливо дивився на стіну, де висів портрет, маленька копія якого щойно спричинила цю прикру

сцену.

– Ну, ну, прошу тільки, не гнівайся. Але, між нами кажучи, вона трохи щупла.

І доки я встиг відповісти, він вийшов, наспівуючи почутий непристойний рефрен:

У Бастілії, в Бастілії,

Кохають палко, кохають палко

Шльондру Ніні.

Протягом трьох днів ми не перекинулися жодним словом. Моє роздратування було безмежним. Хіба ж я винен у його лихих пригодах? Чи в тому, що з кожних двох моїх фраз одна сприймалась як натяк…

– Таке становище нестерпне, – сказав я собі. – Воно не може тривати далі. Воно має змінитися незабаром.

Через тиждень після сцени з фотографією надійшла пошта. Кинувши лише побіжний погляд на зміст «Zeitschrift…», німецького журналу, що про нього вже згадував, я мало не підскочив від здивування. Там було надруковано: «Подорож і відкриття, здійснене двома французькими офіцерами, ротмістром Моранжем і старшим лейтенантом де Сент-Аві у Західній Сахарі».

Тієї ж миті я почув голос свого товариша:

– Є щось цікаве в цьому номері?

– Ні, – сказав я недбало.

– Покажи.

Я послухався. Що мав робити?

Як мені здалося, переглядаючи зміст, він зблід. А проте сказав без найменшого хвилювання в голосі:

– Ти даси мені журнал, правда?

І вийшов, виклично глянувши на мене.

День поволі минав. Я побачив його лише увечері. Він був веселий, дуже веселий, мені аж млосно стало від його веселості.

Пообідавши, ми вийшли на терасу й сперлися на балюстраду. Звідси широко розгортався краєвид пустелі, яка на сході вже танула в сутінках.

Андре порушив тишу:

– До речі, я повернув тобі журнал. Маєш рацію, нічого цікавого.

Здавалося, ніби він розважається.

– Що з тобою? Що, зрештою, з тобою?

– Нічого, – відповів я, і мені перехопило горло.

– Нічого? Хочеш я скажу, що з тобою? Я благально дивирся на нього.

Він знизав плечима і, здається, знову повторив:

– Ідіот.

Швидко западала ніч, лише південний берег ріки Міа ще світився. Несподівано з-за скель долинуло жалібне виття шакала.

– Коли діб[11]11
  Шакал (араб.).


[Закрыть] плаче без причини, це погана прикмета, – сказав Сент-Аві.

І безжально додав:

– Отже, ти не хочеш розмовляти?

Я ледве спромігся вимовити жалюгідну фразу:

– Який гнітючий день! Яка тяжка, тяжка ніч!.. Не впізнаєш самого себе, не розумієш…

– Так, – почув я далекий голос де Сент-Аві, – тяжка, тяжка ніч. Якщо хочеш знати, така ж тяжка, як та, коли я вбив капітана Моранжа.

РОЗДІЛ III
ЕКСПЕДИЦІЯ МОРАНЖ – СЕНТ-АВІ

– Отже, я вбив капітана Моранжа, – сказав мені Андре де Сент-Аві наступного дня в той самий час і на тому самому місці, що й учора, з абсолютним спокоєм, який ніяк не відповідав страшній ночі, проведеній мною.

– Чому я сказав це тобі? Не знаю, може, вплинула пустеля. Чи здатний ти витримати тягар цієї сповіді й наслідки, що їх вона може спричинити? Не знаю цього. Майбутнє покаже. А сьогодні незаперечним є те, повторюю, що я вбив капітана Моранжа.

Я вбив його. А якщо тебе цікавить, за яких обставин це сталося, то не завдаватиму собі зайвого клопоту вигадуванням романтичної історії, не розповідатиму в натуралістичній манері, з якої тканини були пошиті мої перші штани або, що подобається неокатоликам, як часто в дитинстві я сповідався і чи мав від цього втіху. Не хочу виставляти усе напоказ. Отже, ти погодишся з тим, що я почну з мого знайомства з Моранжем?

Але передовсім скажу, що, хоч це знайомство забрало в мене спокій і позбавило репутації, я не шкодую. Взагалі йдеться не про те, що я виявився поганим другом; убивши його, я довів свою найчорнішу невдячність. Лише завдяки йому і його захопленню наскельними написами моє життя стало цікавішим, ніж жалюгідне існування моїх товаришів у Оксоні чи деінде.

А тепер звернуся до фактів.

Уперше я почув ім’я Моранжа в Арабському відділі в Уарглі, де служив лейтенантом. І мушу сказати, що це стало причиною мого поганого настрою. Час був тоді неспокійний. Султан Марокко приховував свою ворожість. У Туаті, де вже було задумано вбивство Флаттерса і Фрескалі, його величність підтримував підступи наших ворогів. Саме Туат став центром змов, грабунків, зрад і одночасно місцем, де діставали харчі невловимі кочівники. Губернатори Алжіру Тірман, Камбон і Лафер’єр домагалися окупації цього району. Військові міністри поділяли їхню думку… Але був ще парламент, який орієнтувався на Англію, Німеччину, особливо ж на «Декларацію прав людини й громадянина», яка проголошувала священне право на повстання, коли б навіть повстанці були дикунами, які радо відтяли б вам голову. Військова влада мусила нишком збільшити гарнізони на Півдні, створити ноеі форти: Беррезоф, Гассі-ель-Міа, форт Мак-Магон, форт Лаллеман, форт Мірібель… Але, як каже Кастріс, «кочові племена впокорюють не борджі, а потреби черева». Таким черевом був оазис Туат. Конче треба було переконати цих паризьких адвокатів у необхідності заволодіти оазисом Туат. Найкращий засіб – змалювати їм справжній стан інтриг, які замишлялися проти нас.

Головними ініціаторами тих інтриг були й залишаються сенусити, мудрого вождя яких наші війська змусили перебратися за кілька тисяч льє звідси, до Шімедру в Тібесті. У декого (кажу «декого», щоб не виглядати нескромним) з’явилася думка розшукати сліди цих племен на їхніх улюблених шляхах: Рат, Темассінін, долина Аджемор та Ін-Салах. Як бачиш, починаючи від Темассініна, це майже той самий шлях, яким 1864 року йшов Жерар Рольфс.

Я вже набув певної популярності завдяки моїм двом подорожам – до Агадеса й Більми. Серед офіцерів я вважався одним з найкращих знавців сенуситів. Тому мені й доручили це нове завдання.

Подумалося, що можна було б одним ударом убити двох зайців: по дорозі оглянути північний Хоггар, щоб переконатися, чи тривають добрі стосунки між туарегами з Агітаргена і сенуситами, як і тоді, коли вони об’єдналися для вбивства учасників експедиції Флаттерса. Зі мною відразу погодилися. Зміна первісного маршруту полягала ось у чому: діставшись Ігельасхема, що в 600 кілометрах на південь від Темассініна, я мав, замість того щоб попрямувати до Туату шляхом через Рат до Ін-Салаха, вирушити до узгір’я між Муйдіром та Хоггаром і йти далі на південний захід до Шіх-Салаха. Звідти мені слід було повернути на північ, до Ін-Салаха через Судан і Агадес. Це був гак на 800 кілометрів. Але яке це мало значення в подорожі, що дорівнювала близько 700 льє. Проте це давало змогу найкраще простежити шляхи, якими наші вороги сенусити з Тібесті й туареги з Хоггара прибували до Туата. В кожного дослідника своя скрипка Енгра[12]12
  Цей вираз означає «своє уподобання».


[Закрыть], і я подумав про можливість поцікавитися геологічною будовою плато Егере, про яке так безнадійно мало повідомили Дювейр’є та інші[13]13
  Я не маю жодних відомостей про природу скелі Егере, але мені здається, все свідчить про те. що це пісковик. Дювейр’є І. «Туареги Півночі». С. 86. (Нотатки п. Леру).


[Закрыть].

Все було готове для мого від’їзду з Уаргли. Це означало небагато: три мехарі – мій, мого супутника Бу-Джема, вірного шаамби, що супроводжував мене у довгій подорожі до Аїру (він служив мені не так провідником, бо я сам добре знав місцевість, як погоничем верблюдів), і третій верблюд, який ніс запаси продуктів і питної води. Бурдюки були невеликі, бо я заздалегідь визначив зупинки, де на нас мали чекати криниці.

Люди пускалися в такі подорожі, звичайно, беручи з собою сотню солдатів і навіть гармату. Я ж, дотримуючись традиції Дулса і Рене Кайє, вирушив сам.

Тієї радісної миті, коли я відчував, що мене зв’язує з цивілізованим світом лише тоненька ниточка, до Уаргли надійшла міністерська депеша.

«Наказується, – коротко зазначалося там, – лейтенантові де Сен-Аві відкласти свій від’їзд до прибуття капітана Моранжа, який має супроводжувати його в науковій експедиції».

Я був дуже розчарований. Адже ідея цієї подорожі належала тільки мені одному. Я подолав усі перешкоди, аби дістати у вищій інстанції дозвіл. І ось, коли я радів з можливості провести на самоті ці довгі години в пустелі, мені нав’язували когось невідомого, до того ж вищого за рангом!

Співчуття товаришів ще погіршило мій поганий настрій.

У «Щорічнику», до якого вони негайно звернулися, була така довідка:

«Моранж (Жан-Марі-Франсуа). Звання присвоєно 1881 року. Кадровий. Капітан запасу. (Військова географічна служба)».

– Ось вам пояснення, – сказав хтось. – Це чийсь протеже. Його надсилають, аби твоїми руками виймати каштани з вогню; в такому разі матимеш самі неприємності. Кадровий! От тобі й маєш!

– Я не зовсім поділяю вашу думку, – озвався наш командир. – У парламенті знали (авжеж, балакуни всюди зустрічаються) про справжню мету подорожі де Сент-Аві: схилити уряд до окупації Туата. І саме Моранж має бути людиною, яка здійснить цей намір Військової комісії. Бачите, всі ці люди – міністри, члени парламенту, губернатори – стежать один за одним. Настане день, коли можна буде написати цікаве парадоксальне оповідання про французьку колоніальну експансію, яка здійснювалася без відома властей і навіть усупереч їхній волі.

– Що б там не було, а становище не зміниться, – відповів я гірко. – Намг двом французам, доведеться вдень і вночі шпигувати один за одним на південних шляхах. Приємна перспектива, особливо коли всю увагу треба буде зосередити на тому, щоб запобігти підступам тубільців. Коли прибуде сюди цей добродій?

– Напевно, післязавтра. Мені повідомили, що з Гардайї іде валка. Очевидно, він з неї скористається. Все свідчить про те, що цей чоловік не дуже звик подорожувати.

Справді, капітан Моранж прибув третього дня разом з валкою з Гардайї. Я був першим, з ким він побажав зустрітися.

Коли він увійшов до моєї кімнати, де я, зберігаючи власну гідність, залишився, побачивши наближення валки, то я з прикрістю зрозумів, що мені важко буде довго гніватися на нього.

Він був високий, мав кругле, рум’яне обличчя, веселі блакитні очі, маленькі чорні вуса і посивіле, майже біле волосся.

– Даруйте, любий товаришу, – сказав він із щирістю, властивою лише йому. – Ви, мабуть, дуже гніваєтеся на нав’язливу людину, котра розладнала ваші плани й затримала ваш від’їзд.

– Аж ніяк, капітане, – відповів я холодно.

– Ви до певної міри самі винні в цьому. Ваша слава, як знавця південних шляхів, поширилася в Парижі, і я хочу, щоб ви були керівником експедиції, яку мені доручили здійснити міністерства народної освіти, торгівлі й Географічне товариство. Тому я й прибув сюди. Ці три поважні установи довірили мені віднайти стародавній шлях караванів, які, починаючи з IX сторіччя, вели торгівлю між Тунісом і Суданом через Тозер, Уарглу, Ес-Сук, вигин Буррума, і з’ясувати, чи можна було б поновити його колишню славу. У Географічному товаристві я довідався про вашу подорож. Від Уаргли до Шіх-Салаха наші шляхи збігаються. Зізнаюся вам, що це моя перша подорож такого роду. Мені було б не важко протягом години дискутувати в аудиторії Школи східних мов про арабську літературу, але я добре розумію, що розгубився б у пустелі, не знаючи, куди повертати – вправо чи вліво. Ваша експедиція стала для мене чудовою нагодою набути такого приємного супутника. Не треба гніватися на мене, що я вхопився за це і вжив усіх заходів, аби затримати ваш від’їзд з Уаргли до того часу, як я зможу приєднатися до вас. Додам ще кілька слів. Моя місія має виключно цивільний характер, тоді як ви виконуєте доручення Військового міністерства. Доки ми дістанемося Шіх-Салаха, де розійдемося – ви до Туата, я до Нігеру, – дослухатимуся ваших порад та виконуватиму всі ваші розпорядження як ваш підлеглий і, сподіваюсь, як друг.

У міру того, як він говорив з такою привабливою щирістю, я відчував, що мої найгірші побоювання розвіюються.

Однак мною оволоділо недобре бажання виявити до нього певну стриманість, аби показати своє невдоволення тим, що він не поцікавився, чи хочу я мати його за свого супутника.

– Дуже вдячний вам, капітане, за теплі слова. Коли бажаєте виїхати з Уаргли?

Він байдуже махнув рукою:

– Коли завгодно. Завтра, сьогодні ввечері. Я вас затримав. Ви, мабуть, уже давно готові.

Мої маленькі хитрощі обернулися проти мене, бо я мав намір вирушити лише наступного дня.

– Завтра, капітане! Але… ваш багаж? Він приязно усміхнувся.

– Я гадав, що треба брати якомога менше речей. Лише найпотрібніше і папір – це легка ноша для мого витривалого верблюда. В усьому іншому я покладаюся на ваші поради й запаси Уаргли.

Я зазнав поразки й не мав жодного аргументу проти. Зрештою, його свобода духу й поведінки надзвичайно приваблювали.

– Ну як? – запитали мене товариші, коли ми зібралися разом за бокалом аперитиву. – Твій капітан виглядає розкішно.

– Авжеж.

– Матимеш з ним клопіт. Ти повинен добре пильнувати, щоб він не потяг на себе всю ковдру.

– Ми працюємо в різних галузях, – відповів я ухильно, не бажаючи вести розмову далі.

Я був замислений, лише замислений, присягаюся в цьому. Відтоді не злостився на Моранжа. Та все одно мою мовчазність сприймали як намір помститися. І всі, чуєш, усі, пізніше, коли почали поширюватися чутки про цю справу, казали собі:

«Безперечно, він винний. Ми бачили, як вони від’їжджали вдвох, можемо це підтвердити».

Так, я винний! Але не через підлі ревнощі… Як це огидно!

Після цього мені лишається тільки тікати, тікати туди, де не зустрінеш людей, які думають і мудрують.

Підійшов Моранж під руку з командиром, який виглядав дуже задоволеним цим знайомством.

Він голосно представив:

– Це капітан Моранж, панове. За його веселою вдачею не важко розпізнати офіцера старої школи, даю вам слово! Хоче вирушити завтра. Але мусимо влаштувати йому такий прийом, аби за дві години ця думка вилетіла з його голови. Слухайте, капітане, маєте подарувати нам вісім днів!

– Я цілком до послуг лейтенанта де Сент-Аві, – відповів Моранж, лагідно всміхаючись.

Точилася спільна розмова. Дзвеніли чарки, лунав сміх. Мої товариші реготали, слухаючи історії, що їх з невичерпним гумором оповідав новоприбулий. А я? Ніколи ще не було мені так сумно.

Настав час переходити до обідньої зали.

– Сідайте праворуч від мене, капітане! – вигукнув командир, вибухаючи веселістю. – Сподіваюся, ви продовжите свою розповідь про паризькі новини. Адже ми тут не в курсі, розумієте?

– Як накажете, пане командир, – сказав Моранж.

– Сідайте, панове.

Офіцери послухалися й з веселим гомоном почали переставляти стільці.

Я не зводив очей з Моранжа, який усе ще стояв.

– Пане командир, панове дозволять? – запитав він.

І, перш ніж сісти до столу, де ні на мить не вщухали веселі голоси, капітан Моранж заплющив очі й неголосно прочитав молитву.