Текст книги "Атлантида"

Автор книги: Пьер Бенуа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

– Можливо, я виконав свою місіюі

– Про яку місію він говорить? – запитав я.

– Хай опритомніє, – відповів Моранж. – Відкрийте бляшанку консервів. З молодцями такої статури можна не вдаватися до запобіжних заходів, як з нашими європейськими потопельниками.

А той, кому ми врятували життя, справді був велетнем. Його обличчя, хоч і дуже худе, мало правильні риси і було майже гарним. Колір шкіри був світлим, борода – рідкувата. Сиве волосся свідчило, що йому років шістдесят.

Коли я поставив перед ним бляшанку з м’ясними консервами, в його очах промайнула жадібна радість. У бляшанці містилася порція на чотирьох добрих їдців. Він спорожнив її вмить.

– Ось, – сказав Моранж, – що значить здоровий апетит. Тепер можна сміливо розпитувати його.

Таргієць натягнув на голову й обличчя свій ритуальний синій каптур. Він, очевидно, дуже зголоднів, якщо не виконав цієї обов’язкової формальності раніше. Тепер видно було лише його очі, які дивилися на нас, – в них палало полум’я, що ставало дедалі похмурішим.

– Французькі офіцери, – нарешті пробурмотів він.

І, взявши руку Моранжа, він притис її до своїх грудей, потім підніс до уст.

Раптом у його погляді промайнув страх.

– А мій мехарі? – запитав він.

Я пояснив, що наш провідник намагається врятувати тварину. У свою чергу він розповів, як верблюд запручався, потім впав у потік; він також скотився вниз, силкуючись його затримати. Забив лоба об скелю. Кричав. Що було далі – не пам’ятає.

– Як тебе звуть? – запитав я.

– Ег-Антеуан.

– До якого племені належиш?

– До племені кель-тагат.

– Кель-тагат – раби племені кель-рела, володарів Хоггару?

– Так, – відповів він, скоса кинувши на мене погляд.

Здавалося, такі розпитування про Хоггар були йому не до вподоби.

– Кель-тагат, якщо я не помиляюсь, оселилися на південному заході Атакору[19]19
  Друга назва Хоггару мовою томашек. (Нотатки п. Леру).


[Закрыть]. Що ти робив так далеко від рідних місць, коли ми врятували тобі життя?

– Я їхав через Тіт до Ін-Салаха, – сказав він.

– Що ти мав робити в Ін-Салаху?

Він уже готовий був відповісти, та раптом ми побачили, як він затремтів. Його очі втупилися в одну точку в печері. Ми подивилися туди. Він побачив наскельний напис, який годину тому приніс таку радість Моранжеві.

– Ти знаєш, що це? – запитав той, раптом споважнівши.

Таргієць не прохопився жодним словом, але його очі

дивно заблищали.

– Тобі це відоме? – наполягав Моранж.

І додав:

– Антінеа?

– Антінеа, – повторив чоловік.

І замовк.

– Відповідай капітанові! – гримнув я, відчуваючи, як в мені наростає незрозумілий гнів.

Таргієць подивився на мене. Здавалося, що зараз він заговорить. Але його очі враз посуворішали. Я відчув, як під його лискучим покривалом напружилось обличчя.

Ми з Моранжем обернулися.

Біля входу до печери стояв засапаний, спантеличений і знесилений від марного бігу Бу-Джема.

РОЗДІЛ VI
НЕБЕЗПЕЧНИЙ САЛАТ

Тієї миті, коли Ег-Антеуан і Бу-Джема опинили віч-на-віч, мені здалося, що обидва вони здригнулися тут-таки опанували себе. Це було, повторюю, скоромин ще враження. Однак воно викликало бажання розпита на самоті у нашого провідника про нового супутника.

З самого ранку ми дуже втомилися. Тому й вирішили провести день і навіть ніч у печері, дочекавшись, коліі вода повністю спаде.

Коли я, прокинувшись, визначав на карті шлях, яким ми мали пройти вдень, до мене підійшов Моранж. Вігі був дещо розгублений.

– За три дні ми досягнемо Шіх-Салаха, – сказав я йому. – А може, й післязавтра, бо верблюди йдуть добре.

– Можливо, ми розлучимося раніше, – мовив він.

– Як це?

– Так, я трохи змінив свій маршрут і не маю наміру йти напрямки до Тіміссао. Спочатку хочу зазирнути в глиб масиву Хоггар.

Я насупив брови.

– Що це за нова ідея?

Водночас я шукав очима Ег-Антеуана, який, я це бачив, напередодні і кілька хвилин тому розмовляв з Моранжем. Він незворушно прошивав просмоленою ниткою одну з сандаль, котрі дав йому Бу-Джема, і навіть не підвів голови.

– Ось, – пояснив Моранж, ніяковіючи дедалі більше. – Цей чоловік сказав, що в багатьох печерах західного Хоггару є аналогічні написи. Ці печери розташовані неподалік шляху, яким він повертатиметься додому. Шлях веде через Тіт, Ор, через Сілет до Тіміссао, що становить менш ніж двісті кілометрів. Це майже класичний шлях[20]20
  Шлях та етапи від Тіта до Тіміссао справді позначив 1888 року капітан оіссюель у своїх записах «Туареги Заходу», маршрути 1 і 10. (Нотатки п. Леру).


[Закрыть]. Він наполовину скорочує відстань, яку мені довелося б подолати самому від Шіх-Салаха до Тіміссао, якби ми розлучилися. Бачите, це теж до певної міри причина, що спонукає мене…

– До певної міри? До дуже певної міри, – відказав я. – Отже, ваше рішення остаточне?

– Так, – відповів він.

– Коли ви маєте намір залишити мене?

– Хотів би зробити це сьогодні. Дорога, якою Ег-Антеуан йтиме до Хоггару, перетинає ту, що стелеться приблизно за чотири льє звідси. У зв’язку з цим маю до вас невелике прохання.

– Прошу.

– Дайте мені одного з ваших верблюдів, який несе багаж, бо мій супутник-таргієць втратив свого.

– Верблюд, котрий несе ваш багаж, належить вам, як і ваш мехарі, – сказав я холодно.

Кілька хвилин ми мовчали. Моранж почував себе ніяково. Я роздивлявся карту. Майже скрізь, але особливо в південному напрямі, недосліджені регіони Хоггару являли посеред забарвлених коричневим кольором уявних гір численні білі плями.

Нарешті я мовив:

– Ви даєте мені слово, що, побачивши ці славнозвісні печери, прийдете через Тіт і Сілет до Тім^ссао?

– Чому ви запитуєте про це?

– Бо, в разі, якщо ви даєте таке слово і, звичайно, якщо моє товариство вам не набридло, я супроводжуватиму вас. Зроблю гак кілометрів на двісті і вийду до Шіх-Салаха з півдня, замість того щоб прийти туди з заходу. От і все.

Моранж схвильовано подивився на мене.

– Чому ви робите це? – промурмотів він.

– Друже мій, – я так звернувся до Моранжа вперше, – любий друже, мені притаманне відчуття, яке в пустелі особливо загострюється, – відчуття небезпеки. Маленький доказ цього я дав вам учора вранці, коли розпочалася буря. З усіма вашими знаннями в галузі наскельних написів, ви, здається, не досить чітко уявляєте, що таке Хоггар і з чим ви можете там зустрітися. Припустивши це, я вважаю за краще не дозволити вам їхати самому й наражатися на певний ризик.

– У мене є провідник, – сказав він з чарівною наївністю.

Ег-Антеуан, не розгинаючись, продовжував лагодити свою сандалю.

Я наблизився до нього.

– Ти чув, що я сказав капітанові?

– Так, – спокійно відповів таргієць.

– Я його супроводжуватиму. Ми залишимо тебе в Тіті, й ти все підготуєш, щоб ми без перешкод подорожували далі. Де та місцевість, куди ти запропонував провести капітана?

– Не я пропонував йому, а він попросив мене про це, – холодно відповів таргієць. – Печери з написами – на відстані триденного шляху на південь, у горах. Спочатку путь досить важкий. Але далі він вигинається, і ви легко досягнете Тіміссао. Там чудові криниці, де напувають своїх верблюдів туареги-таїток, які приязно ставляться до французів.

– Ти добре знаєш дорогу?

Він знизав плечима. В його очах майнув погірдливий посміх.

– Я пройшов її двадцять разів, – сказав він.

– Тоді вперед!

…Ми йшли протягом двох годин. Я не перекинувся з Моранжем жодним словом. Інтуїтивно відчував, що це безумство – так зухвало вторгатися в малодосліджений, в найнебезпечніший район Сахари. Протягом двадцяти років усі змови, спрямовані на те, щоб підірвати французьку владу в колонії, виходили з цього сумнівного Хоггару. Що й казати! Я добровільно погодився на цей безумний намір. Відступу вже немає. Навіщо псувати мій жест, даючи волю поганому настрою? Врешті, слід визнати, що оборот, якого почала набувати наша подорож, подобався мені. З цієї хвилини в мене з’явилося відчуття, що ми наближаємося до чогось нечуваного, до якоїсь дивовижної пригоди. Не можна безкарно протягом місяців, років залишатися гостем пустелі. Рано чи пізно вона здобуває перевагу над вами, знищує в вас здібного офіцера, сумлінного трудівника, вбиває почуття обов’язку. Що приховується за цими таємничими скелями, в цих нетрях, які завдавали поразки найуславленішим мисливцям за таємницями?.. Ми йшли все далі й далі.

– Ви хоч певні, що цей напис являє інтерес і виправдовує наш намір? – запитав я Моранжа.

Мій товариш здригнувся. Я розумів його побоювання: чи не вирушив я з ним в дорогу супроти власного бажання. Коли ж я дав йому зрозуміти, що це не так, його сумніви розвіялися, і він заздалегідь торжествував.

– Ніколи ще, – відповів мені стримано, але в голосі його бриніла радість, – ніколи ще не знаходили грецького напису на таких широтах. Крайні точки, де їх бачили, – це південь Алжіру і Сіренаїку. Але в ХоггарІ! Зрозумійте ж. Авжеж, цей напис накреслено тіфінагськими літерами. Але ця особливість не знижує інтересу до знахідки: вона посилює його.

– Що, на вашу думку, означає це слово?

– Антінея[21]21
  Тут і далі це слово вживатиметься із закінченням «я», властивим нашій мові (за аналогією з іменами «Галатея», «Ніобея» та ін.), хоч, відповідно до грецького напису, розшифрованого героєм роману, воно звучить як «Антінеа».


[Закрыть] може означати лише власне ім’я, – сказав Моранж. – Кому воно належить? Визнаю, що не відаю, а що поспішаю на південь, спокусивши й вас, означає, що сподіваюсь знайти додаткові відомості. Його етимологія? Існує не одне, а може, й тридцять тлумачень. Подумайте про те, що тіфінагська абетка далека від грецької, і це породжує ще більше гіпотез. Хочете, я ознайомлю вас з кількома?

– Дуже прошу.

– Отже, перша: ’άντί і ναξ, жіноча постать на носовій частині корабля, – таке пояснення до вподоби Гаффарелю та моєму шановному вчителеві Берліу. Це можна застосувати й до скульптурних зображень на носі кораблів. (Існує технічний термін, якого не можу пригадати, хоч бийте мене сто п’ятдесят разів)[22]22
  Може, варто нагадати з цього приводу, що «Фігури на носі кораблів» – назва чудової поетичної збірки м-м Деларю-Мардрюс. (Нотатки п. Леру).


[Закрыть].

Далі: ’άντίηά, що слід розділити на ’άντ і ναόξ, «та, що стоїть перед ναόξ» (храмом, тобто перед вівтарем, отже, жриця). Таке тлумачення захопило б Жірара й Ренана.

Наступна версія: ’άντίνεα складається з ’άντί і γεος, тобто «новий», що може означати дві речі: або «та, що протиставлена молодій», тобто, «стара», або «та, що є ворогом нового» або «ворогом молодості».

Існує ще одне значення слова ’άντί: «замість», але воно ускладнює розуміння сказаного вище. Крім того дієслово νεώ має чотири значення: «іти», «текти», «прясти» чи «ткати» й «нагромаджувати». Є й інші тлумачення. Візьміть до уваги, що в моєму розпорядженні на комфортабельному горбі мого мехарі немає ні великого словника Етьєнна, ні лексичного – Пассова, Папа або Лідделла-Скотта. Це свідчить, друже мій, якою відносною наукою є епіграфіка і як вона залежить від відкриття нового тексту, котрий суперечить попереднім даним, хоч і не з примхи епіграфістів та їхніх особистих концепцій Всесвіту[23]23
  Здається, капітан Моранж забув у цьому переліку дещо фантастичну етимологію слова «Ανθίνεα» – діалектичну доричну форму слова «Ανθίνη», від «ανθος», що означає «квітка у розквіті». (Нотатки п. Леру).


[Закрыть].

– Це до певної міри й моя думка, – сказав я. – Але мене дивує, що, ставлячись так скептично до своєї мети, ви, не вагаючись, наражаєтеся на ризик, який може бути неабияким.

Моранж блідо всміхнувся.

– Я не тлумачу, друже мій, а колекціоную. Дом Гранже володіє знаннями, потрібними для висновків, яких він дійде на підставі того матеріалу, який я йому привезу, і котрі я сам через недостатню обізнаність неспроможний зробити. Я хотів трохи розважитись. Даруйте мені.

Цієї миті на одному з верблюдів, котрий віз вантаж, розв’язався слабо закріплений ремінь, і частина вантажу, перехилившись, упала.

Ег-Антеуан зліз зі свого верблюда й заходився допомагати Бу-Джема виправити становище.

Коли вони скінчили, я під’їхав до Бу-Джема.

– На наступній зупинці треба буде міцніше прив’язати ремені на верблюдах. Їм доведеться йти в гори.

Провідник здивовано подивився на мене. Досі я вважав зайвим тримати його в курсі наших нових задумів. Але мені здавалося, що Ег-Антеуан знав про них.

– Пане лейтенанте, шлях від Білої Долини до Шіх-Салаха не гористий, – сказав чамба.

– Ми підемо далі не Білою Долиною, а спустимося на південь через Хоггар, – зазначив я.

– Через Хоггар? – промурмотів він. – Але…

– Що «але»?

– Я не знаю дороги.

– Нас поведе Ег-Антеуан.

– Ег-Антеуан?!

Я дивився на Бу-Джема, що приглушено назвав це ім’я. Він втупив у таргійця погляд, у якому змішалися подив і жах.

Верблюд Ег-Антеуана йшов на десять метрів попереду, поряд з мехарі Моранжа. Чоловіки перемовлялися. Я зрозумів, що Моранж розпитує Ег-Антеуана про дивовижні написи. Але ми були не так далеко, щоб вони не чули наших слів.

Я знову подивився на нашого провідника й побачив, як він зблід.

– Що таке, Бу-Джема, що таке? – тихо запитав я.

– Не тут, пане лейтенанте, не тут, – прошепотів він. Його зуби клацали. Він додав, наче видихнувши:

– Не тут. Увечері, на зупинці, коли сяде сонце й він молитиметься, повернувшися обличчям на схід, поклич мене. Я тобі скажу… Але не тут. Він розмовляє, але слухає нас. Іди. Доганяй капітана.

– Щось нове, – промурмотів я і натиснув ногою на шию мого мехарі, щоб приєднатися до Моранжа.

Була приблизно п’ята година вечора, коли Ег-Антеуан, який їхав попереду, зупинився.

– Це тут, – сказав він, спускаючись на землю.

Місцевість була похмура, але мальовнича. Зліва від нас фантастична гранітна стіна врізалася сірим гребенем у червоне небо. Цю стіну з верху до низу розтинали звивисті коридори, мабуть, тисячу футів заввишки і такі вузькі, що три верблюди навряд чи змогли б пройти в ряд.

– Це тут, – повторив таргієць.

Перед нами на заході, у світлі призахідного сонця простяглася бліда стрічка шляху, який ми мали залишити. Біла Долина, дорога на Шіх-Салах, надійні стоянки, розвідані джерела… А з другого боку – ця чорна стіна на тлі фіолетового неба, цей похмурий коридор.

Я подивився на Моранжа.

– Зупинімося, – сказав він просто. – Ег-Антеуан радить нам поповнити запас води.

За спільною згодою ми вирішили, перш ніж вирушимо в гори, провести ніч тут.

Із темного заглиблення скелі, де било джерельце, каскадом спадала вода; поряд – кілька кущів та рослин. Спутані верблюди почали об’їдати листя.

Бу-Джема розклав на великому пласкому камені наш похідний посуд: виделки, олив’яні тарілки. Відкрита ним бляшанка консервів стояла поряд з салатом, який він назбирав на вологих берегах джерельця. Нервові рухи, якими Бу-Джема розкладав усе це на скелі, свідчили про те, що він хвилювався.

Передаючи мені тарілку, він нахилився і, вказуючи рукою на похмурий темний коридор, яким ми мали йти, прошепотів:

– Блед-ель-коуф!

– Що він каже? – запитав Моранж, зацікавившись його жестом.

– Блед-ель-коуф. Це країна жаху. Так араби називають Хоггар.

Бу-Джема повернувся й сів осторонь на своє місце. Зігнувшись, він почав їсти листя салату, яке залишив для себе.

Ег-Антеуан сидів непорушно.

Раптом таргієць підвівся. Сонце на заході було схоже на червоний недогарок. Ми побачили, як Ег-Антеуан наблизився до джерела, розстелив на землі свій синій бурнус і став навколішки.

– Не думав, що туареги так шанують мусульманські звичаї, – сказав Моранж.

– Я теж, – промовив я задумливо. Мене хвилювало інше. – Бу-Джема, – покликав я і водночас дивився на Ег-Антеуана.

Поринувши в свою молитву, обличчям на схід, він відверто не звертав на мене уваги. Коли він розпластався на землі, я гукнув ще голосніше:

– Бу-Джема, ходімо зі мною до мого мехарі, мені треба взяти дещо в сідельній кобурі.

Ег-Антеуан, усе ще навколішках, так само поволі, неквапом бурмотів свою молитву.

Бу-Джема не поворухнувся.

У відповідь я почув лише глухий стогін.

Ми з Моранжем скочили на ноги й підбігли до нашого провідника. Ег-Антеуан вмить опинився поряд з нами.

Із заплющеними очима і вже холодними кінцівками чамба хрипів у обіймах Моранжа. Я взяв одну його руку, Ег-Антеуан – другу. Кожен з нас намагався зрозуміти, що сталося…

Раптом схопився Ег-Антеуан. Він помітив на землі перекинутий гнутий казанок, що його перед тим араб тримав на колінах. Вхопивши його, почав уважно розглядати одне за одним кілька листочків салату, які там ще залишилися; раптом він хрипло зойкнув.

– Маєш, – пробурмотів Моранж, – тепер цей збожеволів!

Не зводячи очей з Ег-Антеуана, я побачив, як він побіг до каменя, де був наш обід. За хвилину повернувся до нас, тримаючи тарілку з салатом, якого ми ще не їли.

Узявши з казанка Бу-Джема один світло-зелений листок, соковитий, широкий, він порівняв його з тими, що були в наших тарілках.

– Афалеле! – сказав він спокійно.

Ми з Моранжем здригнулися – отже, це була афалеле, фалестез, як її називають араби в Сахарі, жахлива рослина, котра заподіяла смерть, швидше й вірніше, ніж зброя туарегів, частині експедиції Флаттерса.

Ен-Антеуан випростався. Його високий чорний силует вимальовувався на небі, що зненацька стало блідо-бузковим. Він дивився на нас.

А ми метушилися біля бідолахи провідника.

– Афалеле, – повторив таргієць, похитавши головою.

Бу-Джема помер серед ночі, не опритомнівши.

РОЗДІЛ VII
КРАЇНА ЖАХУ

– Варто зазначити, – сказав Моранж, – що наша експедиція, від самої Уаргли позбавлена пригод, тепер обіцяє стати цікавішою.

Він промовив це, підводячись з колін після молитви над могилою, яку ми насилу вирили й куди поклали тіло провідника.

Я не вірю в бога. Але коли щось і може вплинути на вашу силу, хоч би якою вона була, – силу зла чи добра, світла чи темряви, – то це молитва, яку прошепотіла така людина.

Два дні ми їхали, пробираючись крізь дивовижний хаос чорних скель, оточені ніби місячним, таким диким він був, краєвидом. Було чути лише гуркіт каміння, що перекочувалося під ногами верблюдів і падало в провалля, справляючи враження вибухів.

Справді, дивний похід. Протягом перших годин я намагався за допомогою компаса визначити напрямок нашого руху. Але незабаром усе переплуталося: безперечно, ми припустилися помилки – не врахували крок верблюдів. Я заховав планшет з компасом до сідельної кобури. Тепер ми покладалися лише на Ег-Антеуана, якого не мали змоги контролювати, і єдине, що залишалося – це довіряти йому.

Він їхав попереду, Моранж – за ним. Я був позаду. Перед моїми очима щоразу поставали найдивніші зразки вулканічної гірської породи. Але ці речі мене більше не цікавили. Я був захоплений іншим. Безумство Моранжа оволоділо й мною. Якби мій супутник сказав: «Те, що ми робимо, – безглуздя, повернімося назад, до відомих джерел, повернімося», – то я відповів би йому тепер: «Ви вільні. Я йтиму далі».

Надвечір наступного дня ми опинилися біля підніжжя чорної скелі, порізані відроги якої здіймалися на дві тисячі метрів над нашими головами. Це був величезний, похмурий бастіон, наче вежа феодального замку, який неправдоподібно чітко вимальовувався на тлі жовтогарячого неба.

Тут було джерело, оточене кількома деревами, що трапилися нам вперше, відколи ми заглибилися в гори Хоггару.

Біля нього стояла купка людей. Їхні верблюди марно шукали якоїсь поживи.

Побачивши нас, люди згуртувалися для оборони.

Ег-Антеуан, повернувшись до нас, пояснив:

– Туареги-еггалі.

І попрямував до них.

Ці вродливі еггалі були на зріст найвищими з туарегів, яких я будь-коли зустрічав. Вони з несподіваною послужливістю відійшли від джерела, поступаючись нам місцем. Ег-Антеуан сказав їм кілька слів. Вони оглядали нас, Моранжа й мене, з особливою зацікавленістю, що межувала з переляком, у всякому разі з повагою.

Я був здивований такою чемністю, а також тим, що старший із них відмовився прийняти від мене невеличкий дарунок, який я витяг із сідельної кобури. Здавалося, він уникає мого погляду.

Коли люди від’їхали, я висловив Ег-Антеуану свій подив. Адже їхня поведінка суперечила моїм враженням від попередніх зустрічей з жителями Сахари.

– Вони розмовляли з тобою шанобливо, навіть з острахом, – сказав я йому. – Але ж плем’я еггалі належить до високого роду. А кель-тагат, що, ти казав, з нього походиш, – це плем’я рабів.

У похмурих очах Ег-Антеуана промайнула усмішка.

– Це так, – мовив він.

– Тоді чому ж?

– Бо я сказав їм, що їду разом з тобою і капітаном на Гору Духів.

Ег-Антеуан повів рукою в бік чорної гори.

– Вони злякалися. Всі туареги Хоггару бояться Гори Духів. Ти бачив, щойно я вимовив цю назву, вони накивали п’ятами.

– Ти ведеш нас до Гори Духів? – запитав Моранж.

– Авжеж, – відповів таргієць. – Саме там є написи, про які я казав тобі.

– Ти не попередив нас про це.

– Навіщо? Туареги бояться ілгінен – духів з рогами й хвостами, вкритих шерстю, які вбивають тварин і насилають правець на людей. Але я знаю, що румі[24]24
  Європейці (араб.).


[Закрыть] не бояться їх і навіть глузують з цих страхів.

– А ти, – сказав я, – ти таргієць і не боїшся ілгінен?

Ег-Антеуан показав мені мішечок з червоної шкіри, причеплений до разка білого намиста на його грудях.

– У мене є амулет, – відповів він поважно, – його благословив сам вельмишановний Сіді-Мусса. До того ж я з вами. Ви врятували мені життя. Ви хотіли побачити написи. Нехай справдиться воля Аллаха.

Сказавши це, він присів навпочіпки, витяг свою довгу очеретяну люльку з мідною накривкою й почав статечно курити.

– Усе це стає дуже дивним, – промурмотів Моранж, наближаючись до мене.

– Не перебільшуйте, – озвався я. – Ви так само добре, як і я, пригадуєте те місце, де Барт розповідає про свою подорож до Ідінен – Гори Духів туарегів-аджерів. Ця місцевість мала таку недобру славу, що жоден таргієць не наважувався супроводити його. Однак він повернувся.

– Звичайно, повернувся, – промовив мій товариш, – але спочатку заблукав. Без води й харчів, він помер би з голоду і спраги, тому довелося розтяти собі вену й напитися крові. Така перспектива мало приваблює мене.

Я стенув плечима: зрештою це не я був винний в тому, що ми опинилися тут.

Моранж зрозумів мій жест і вирішив вибачитися.

– Втім, мені було б цікаво, – провадив він з дещо вдаваною веселістю, – познайомитися з цими духами й перевірити дані Помпоніуса Мела, який знав про них і поселив їх у горах туарегів. Він називає їх ежіпанами, блем’єнами, гамфазантами, сатирами… «Гамфазанти, – пише він, – голі; блем’єни – безголові, в них обличчя на грудях; у сатирів – нічого людського, крім лиця. Ежіпани, кажуть, мають звичайний вигляд». Сатири, ежіпани… справді, хіба не дивно, що цими грецькими іменами названо місцевих поганських духів? Повірте, ми натрапили на дуже цікавий слід; я переконаний, що Антінея – ключ до надзвичайних відкриттів.

– Цитьте, – сказав я йому, приклавши палець до вуст, – прислухайтесь.

Довкола нас у вечірніх сутінках, що насувалися, народжувалися дивні звуки. Вони були схожими на хрускіт, який супроводжувався протяжними й розпачливими, жалібними стогонами, що відлунювались у навколишніх ущелинах. Здавалося, ніби вся чорна гора зненацька застугоніла.

Ми подивилися на Ег-Антеуана. Він незворушно і далі курив свою люльку.

– Ілгінен пробуджуються, – кинув він.

Моранж мовчки прислухався. Він, безперечно, так само, як і я, розумів, що ці звуки – хрускіт перегрітих скель, каміння, ціла низка фізичних явищ; згадалася співуча статуя Мемнона…. І все ж цей несподіваний концерт не міг не вплинути гнітюче на наші збуджені нерви.

Мені пригадалася остання фраза бідолашного Бу-Джема.

– Країна жаху, – прошепотів він тоді ледве чутним голосом.

І Моранж повторив те саме:

– Країна жаху.

Дивний концерт припинився, коли на небі з’явилися перші зірки. Глибоко схвильовану дивилися ми, як спалахували вони одна за одною, крихітні блідо-голубі вогники. Цієї трагічної миті зірки єднали нас, самотніх, приречених, загублених, з нашими братами на вищих широтах, з тими, хто в цей час у містах, вже освітлених сяйвом електричних ламп, шалено ринувся в обійми своїх несамовитих пристрастей і куцих розваг.

Шет-Ахадх есса хетізенет

Матередіре д-Ерредіеаот,

Матесексек д-Ессекаот,

Мателахарх д-Еллерхаот

Еттане діенен, барад тіт-енніт аблтет.

Це співав Ег-Антеуан протяжно, гортанним голосом, який лунав урочисто й тужливо в тиші, що запала.

Я торкнувся руки таргійця. Він кивнув на сузір’я, що мерехтіло на небосхилі.

– Волосожар, – прошепотів я Моранжеві, вказуючи на сім блідих зірок.

Ег-Антеуан тим самим монотонним голосом знову заспівав тужливу пісню:

У ночі семеро дочок:

Матередіре і Ерредіеаот,

Матесексек і Ессекаот,

Мателахарх і Еллерхаот,

А сьома – це хлопець, що втратив око.

Раптом мене охопило почуття тривоги. Я схопив таргійця за руку, коли він утретє почав монотонно бурмотіти свій рефрен.

– Ми скоро будемо в печері з написами? – різко запитав я.

Подивившись на мене, він, як завжди, спокійно відповів:

– Ми вже біля неї.

– Біля неї? Чого ж ти чекаєш і не показуєш її нам?

– Щоб ви цього зажадали від мене, – досить зухвало відповів він.

Моранж зірвався на ноги.

– Печера, печера там?

– Вона там, – повторив неквапом Ег-Антеуан, підводячись.

– Веди нас до печери.

– Моранже, – сказав я, раптом стривожившися, – западає ніч. Ми нічого не побачимо. І, можливо, до неї ще далеко.

– Відціль п’ятдесят кроків, не більше, – промовив Ег-Антеуан, – у ній повно сухої трави. Її можна запалити, й капітан усе побачить, як удень.

– Ходімо, – повторив мій товариш.

– А верблюди? – наважився я ще раз утримати його.

– Вони спутані, – сказав Ег-Антеуан, – і там ми будемо недовго.

Він уже прямував до чорної гори. Моранж, що аж тремтів від хвилювання, рушив за ним. Я теж пішов, відчуваючи з тієї миті глибоку тривогу. В скронях гупало. «Я не боюся, – повторював я собі, – присягаюся, що це не страх».

Ні, справді це був не страх. А проте яке дивне запаморочення! Мла застеляла очі. У вухах гуло. Я знову чув голос Ег-Антеуана, але підсилений, надзвичайно гучний і водночас глухий, дуже глухий:

У ночі семеро дочок…

І мені здавалося, що гори відлунюють, безмежно повторюють цей зловісний останній рядок:

А сьома – це хлопець, що втратив око.

– Це тут, – сказав таргіець.

Ми побачили в скелі чорну діру. Схилившись, Ег-Антеуан проліз у неї. Ми – за ним. Усередині панувала темрява.

Блимнуло жовте світло – це Ег-Антеуан викресав вогонь і підпалив купу трави біля входу. Спочатку ми не могли нічого розгледіти. Очі засліплював дим.

Ег-Антеуан залишився збоку біля отвору печери. Він сів і почав спокійніше, ніж завжди, пахкати своєю люлькою, пускаючи клуби диму.

Над травою, охопленою полум’ям, замерехтіло світло. Я мигцем глянув на Моранжа. Він, як мені здалося, був дуже блідим. Упершись обома руками в стіну, намагався розшифрувати знаки, які я ледве бачив.

І все ж я запримітив, що в нього тремтіли руки.

«Чортзна-що, може, йому, як і мені, млосно?» – міркував я, відчуваючи, як стає дедалі важче зібратися з думками.

Я почув, як голосно він гукнув, здається, до Ег-Антеуана:

– Відсунься вбік. Нехай надходить повітря. Як димно!

Він усе читав, читав.

Раптом знов пролунав його голос, але невиразно. Мені здалося, що дим поглинув і звуки.

– Антінея… Нарешті… Антінея… Але це не вирізьблене на камені… знаки накреслено охрою. І менш, ніж десять, а може, й п’ять років тому… О!..

Обхопивши голову руками, він голосно крикнув:

– Це містифікація. Трагічна містифікація! Я глузливо всміхнувся.

– Та годі, не нервуйте.

Він схопив мене за руку й затряс її. Я бачив його очі – вирячені від жаху й подиву.

– Ви збожеволіли? – заревів він мені просто в лице.

– Не кричіть так голосно, – сказав я усміхаючись.

Він знову подивився на мене й, приголомшений, сів навпроти на камінь. Ег-Антеуан так само непорушно курив біля отвору до печери. В темряві видно було, як миготів червоний вогник його люльки.

– Божевільний! Божевільний! – повторив Моранж, голос якого, здавалося, став глухішим.

Раптом він схилився над багаттям, котре високо здіймало свої останні, яскраві язики. Вихопивши одну травину, ще не зачеплену вогнем, почав уважно розглядати її, потім зареготав і жбурнув у полум’я.

– О! О! Вона дуже гарна!

Хитаючись, він підійшов до Ег-Антеуана і показав на вогонь.

– Коноплі, га! Гашиш, гашиш! О! О! Дуже гарна рослина!

– Вона дуже гарна, – повторив я, вибухнувши сміхом.

Ег-Антеуан погодився, промовисто всміхнувшись. Вогонь догорав, освітлюючи його запнуте обличчя, і виблискував у його страшних темних очах.

Минула хвилина, й Моранж зненацька схопив таргійця за руку.

– Я теж хочу закурити, – сказав він, – дай мені твою люльку.

Привид незворушно простяг моєму товаришеві те, що той просив.

– Ага, це європейська люлька…

– Європейська люлька, – повторив я, стаючи дедалі веселішим.

– З ініціалом «М.»… Ніби навмисне: «М.», капітан Моранж.

– Капітан Массон, – спокійно виправив Ег-Антеуан.

– Капітан Массон, – повторили ми з Моранжем.

І знову засміялися.

– Ха-ха-ха! Капітан Массон… Полковник Флаттерс… Криниця Гарама. Його вбили, щоб відібрати люльку, цю люльку. Це Сегеїр-бен-Шейх убив капітана Массона.

– Це справді Сегеїр-бен-Шейх, – спокійно і байдуже промовив таргієць.

– Капітан Массон разом з полковником Флаттерсом залишили валку, щоб розвідати джерело, – сказав Моранж регочучи.

– І тоді туареги напали на них, – додав я, весело сміючись.

– Один таргієць з Хоггару схопив за вуздечку коня капітана Массона, – додав Моранж.

– Сегеїр-бен-Шейх тримав коня полковника Флаттерса, – докинув Ег-Антеуан.

– Полковник вставляє ногу в стремено й тієї ж миті дістає удар шаблеку від Сегеїр-бен-Шейха, – провадив далі я.

– Капітан Массон вихоплює револьвера, стріляє в Сегеїр-бен-Шейха і відбиває три пальці на його лівій руці, – сказав Моранж.

– Але Сегеїр-бен-Шейх ударом шаблі розтинає череп капітанові Массону… – спокійно закінчує Ег-Антеуан.

Сказавши ці слова, він стиха задоволено усміхнувся. Його освітлювало полум’я, що вгасало. Ми бачили кінець його лискучої чорної люльки, яку він тримав лівою рукою. Лише один, два пальці були на цій руці. Досі я не помічав цієї деталі.

Моранж також звернув на неї увагу, бо, голосно засміявшися, промовив:

– Отже, ти розтяв йому череп і пограбував його, взявши люльку. Браво, Сегеїр-бен-Шейх!

Сегеїр-бен-Шейх не відповідає. Однак помітно, що він дуже вдоволений. Курить. Заледве розрізняю риси його обличчя. Полум’я блідне й гасне. Ніколи в житті я не сміявся так, як цього вечора. Моранж також, я цього певен. Він уже, мабуть, забуде свій монастир. І все це тому, що Сегеїр-бен-Шейх украв люльку в капітана Массона. Чи варто після цього вірити в релігійне покликання?

До того ж ця клята пісня. А сьома – це хлопець, який втратив око. Безглуздіших слів не вигадати. Ах, це справді кумедно: ось ми четверо в цьому підземеллі. Четверо? Що я кажу? П’ятеро, шестеро, семеро, восьмер… Почувайте себе вільно, друзі. Ага, їх більше нема. Нарешті я дізнаюся, як виглядають тутешні духи – гамфазанти, блем’єни… Моранж каже, що в блем’єнів обличчя на грудях. Той, хто вхопив мене в обійми, безумовно, не блем’єн. Ось він виносить мене. І Моранжа теж. Я не хочу, щоб Моранжа забули тут…

Його не забули: бачу, його висадили на верблюда, який іде попереду того, до якого прив’язаний я. Добре зробили, що прив’язали мене, інакше скотився б, це точно. Ці духи насправді не такі вже й злі чортяки. Але який довгий цей шлях! Мені хочеться випростатися. Спати! Ми щойно пройшли довгим коридором, потім опинилися просто неба. А ось знову нескінченний коридор, де нема чим дихати. І знову зірки… Скільки ще триватиме ця безглузда подорож?