Текст книги "Атлантида"

Автор книги: Пьер Бенуа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Бач, вогники. Може, це зірки? Ні, точно, вогники. А ось сходи. Слово честі, це сходи у скелях. Як вилізуть верблюди?.. Але це вже не верблюд, мене несе людина. Чоловік в білому, не гамфазант, не блем’єн. Моранж, мабуть, ошелешений своїми фальшивими історичними висновками, повторюю, абсолютно фальшивими. Відчайдушний Моранж! Аби тільки гамфазант не скинув його на цих сходах, яким нема кінця-краю. На стелі щось блимає. Так, так, це лампа, мідна лампа, як у Барбушів у Тунісі. Знову нічого не видно. Але тепер мені байдуже, я лежу; тепер можу спати. Який недоладний день! О! Панове, запевняю вас, не варто зв’язувати мене, я не маю жодного бажання погуляти на бульварах.

І знову темрява. Кроки віддаляються. Тиша. Лише на мить. Десь поряд з нами балакають. Що вони кажуть?.. Ні, неймовірно! Цей металевий звук, цей голос. Знаєте, що він вигукує, цей голос, знаєте, що він вигукує із таким, здається, звичним наголосом? Отже, він вигукує:

– Робіть ставки, панове! Робіть ставки! У банку десять тисяч луїдорів. Робіть ставки, панове!

Зрештою, я в Хоггарі чи деінде, хай йому біс?

РОЗДІЛ VIII
ПРОБУДЖЕННЯ У ХОГГАРІ

Уже стояв білий день, коли я розплющив очі. І відразу ж подумав про Моранжа. Я не бачив його, але чув, що він недалеко від мене, чув його здивовані вигуки.

Я покликав його, і він прибіг.

– Вони вас, отже, не зв’язали? – запитав я в нього.

– Перепрошую. Зв’язали, але погано, і я звільнився.

– Ви могли б і мене розв’язати, – зауважив я похмуро.

– Навіщо мав вас будити? Я гадав, що, як прокинетеся, відразу покличете мене. Ось бачите, це дуже просто. Підводячись, я захитався. Моранж усміхнувся.

– Навіть якби ми цілу ніч курили й пиячили, в нас не було б такого жалюгідного вигляду, як оце зараз, – сказав він. – Але ж який мерзотник отой Ег-Антеуан зі своїм гашишем.

– Сегеїр-бен-Шейх, – виправив я і потер рукою чоло. – Де ми?

– Любий друже, – відповів Моранж. – Відколи я прокинувся від цього дивовижного кошмару, що розпочався в цій задимленій печері і тривав на сходах з канделябрами з «Тисячі й однієї ночі», я раз у раз стикаюся з несподіванками, які мене приголомшують. Озирніться краще довкола себе.

Я протер очі, подивився. І схопив свого товариша за руку.

– Моранже, – заблагав я, – скажіть, що ми і далі снимо.

Ми перебували в круглій залі діаметром приблизно п’ятдесят футів і такій само заввишки, освітленій величезним вікном, за яким ясніла небесна блакить.

З коротким веселим щебетом ширяли ластівки.

Підлога, ввігнуті стіни, стеля були з мармуру якогось особливого виду, наче з прожилками порфіру, прикрашеного дивовижним металом, світлішим за золото і темнішим за срібло, на той час зволоженим вранішнім повітрям, що линуло крізь відчинене вікно.

Заточуючись, я підійшов до нього, приваблений свіжим вітерцем і світлом, які розвіювали сон, і сперся на балюстраду.

Не втримався від захопленого вигуку. Я стояв на своєрідному балконі, витесаному в скелі, що завис над прірвою. Наді мною – блакить неба, внизу – гірські шпилі, які утворювали суцільне, непорушне пасмо. А якихось п’ятдесят метрів нижче моїм очам відкрився справжнісінький земний рай. Там був сад. Пальми повільно похитували своїми великими вітами, немов охороняючи оазис біля свого підніжжя, скупчення малих дерев – мигдалевих, лимонних, помаранчевих та багатьох інших порід, яких я й не знаю. Широкий голубий потік живильним водоспадом вливався в чарівне озеро, вода якого вражала своєю прозорістю. Великі птахи кружляли над цим зеленим оазисом. Рожевою плямою стояв фламінго, А гори, здіймаючи в небо свої вкриті снігом вершини, оточували кільцем цей чудовий краєвид.

Голубий потік, зелені пальми, золоті фрукти й отой казковий сніг на вершинах – все це, овіяне якимсь неземним повітрям, було таким чистим і прекрасним, що моя вбога людська природа довго не витримала цього. Я схилив голову на балюстраду, теж вкриту цим божественним снігом, і заплакав, як дитя.

Моранж також нагадував дитину. Але, прокинувшись раніше, він, звичайно, мав час роздивитися деталі цього фантастичного ансамблю, який так вразив мене.

Поклавши руку на моє плече, він змусив мене повернутися до зали.

– Ви ще нічого не бачили, – сказав він. – Дивіться, дивіться.

– Моранже, Моранже!

– Ну що, друже мій, що я можу вдіяти?

Я завважив, що дивна зала мебльована, даруйте, на європейський кшталт. Щоправда, тут і там було чимало туарезьких круглих шкіряних, строкато пофарбованих подушок, покривал з Гафси, килимів з Каїра. Портьєра, яку я відсунув тремтячою рукою, була з Карамані. Крізь прочинені двері було видно бібліотеку, повну книжок. На стінах висіло багато репродукцій шедеврів античного мистецтва. Нарешті, там стояв стіл, завалений неймовірною кількістю паперів, брошур, книжок. Я не повірив своїм очам, побачивши свіжий номер «Археологічного вісника».

Я дивився на Моранжа, він дивився на мене; і раптом ми обидва вибухнули сміхом, божевільним сміхом, який стрясав нас з добру хвилину.

– Не знаю, – спромігся нарешті вимовити Моранж, – чи ми будь-коли шкодуватимемо з приводу цієї невеличкої екскурсії до Хоггару. Погодьтеся, що вона сповнена несподіванок. Цей таємничий провідник, котрий приспав нас, щоб позбавити незручностей, пов’язаних з подорожжю на верблюді, й дав змогу, ніде правди діти, зазнати насолоди від куріння гашишу; ця фантастична нічна подорож і на завершення – ця печера якогось Нуреддіна, котрий, мабуть, здобув класичну освіту в Еколь нормаль – слово честі, найурівноваженіша людина може з’їхати з глузду.

– Справді, що ви думаєте з цього приводу?

– Що я думаю, мій бідний друже? Те, що й ви самі можете думати про те. Нічого не розумію, нічогісінько. Те, що ви люб’язно називаєте моєю ерудицією, звітрилось. Хіба може бути інакше? Це життя троглодитів спантеличує мене. Пліній розповідає про тубільців, які жили у печерах на віддалі семиденного шляху на південний захід від країни амантів і дванадцятиденного на захід від великої Сірти. Геродот також пише про те, що гараманти на своїх колісницях, запряжених кіньми, полювали на ефіопів, жителів печер. Та, зрештою, ми в Хоггарі, в самому серці таргійського краю, і жоден з найвідоміших авторів ніколи навіть не натякав, що туареги живуть у печерах. Дювейр’є категоричний щодо цього. І скажіть, будь ласка, що це за печера, обладнана як робочий кабінет, де на стінах репродукції Венери Медицейської та Аполлона? Кажу вам, можна збожеволіти, є від чого збожеволіти.

І Моранж, впавши на диван, знову зареготав.

– Дивіться, – сказав я йому, – латина.

Мене зацікавили аркушики, розкидані на робочому столі, що стояв посеред зали. Моранж узяв їх у мене з рук і почав жадібно розглядати. Його обличчя виражало безмежний подив.

– Щодалі, то краще, мій друже! Хтось, спираючись на численні тексти, пише тут дисертацію про острови Горгон[25]25
  У грецькій міфологіїГоргони – три жінки-страховиська (Стено, Евріала й Медуза), погляд яких обертав на камінь усе живе. З трьох сестер тільки Медуза була смертною (їй відрубав голову Персей).


[Закрыть]. «De gorgonum insulis». Медуза, за його висновками, була дикою лівійкою і жила поблизу озера Трітонів, тепер Шотт Мельхрір, а Персей… Ах!

Голос Моранжа зрадив його. Тієї ж миті в залі пролунав пронизливий тонкий голос:

– Прошу вас, пане, облиште мої папери. Я обернувся на новоприбулого.

Одна з портьєр відхилилася, пропустивши дивну особу. Хоч ми змирилися з найбезглуздішими випадковостями, ця поява перевершувала все, що можна було собі уявити.

На порозі зали стояв маленький чоловічок з лисим черепом, жовтим, загостреним обличчям, наполовину схованим під величезними зеленими окулярами, і маленькою сивою борідкою. Сорочки не було видно, а на вишневій маніжці вирізнялася краватка солідних розмірів. Білі панталони були широкими, типу матроських. Червоні шкіряні пантофлі без закаблука й підбора являли єдину східну деталь його вбрання.

Він досить хвалькувато носив почесну відзнаку діяча народної освіти.

Чоловічок зібрав докупи аркуші, які випали з рук ошелешеного Моранжа, перелічив їх і склав у певному порядку, потім сердито зиркнув на нас і подзвонив у мідний дзвінок.

Портьєра знову відхилилася. Увійшов білий таргієць[26]26
  Білими туарегами називають звичайно чорних рабів, які, на відміну від представників вищих верств, носять не сине бавовняне вбрання, а біле, звідки й походить їхнє найменування. Див. Дувейр’є. «Туареги Півночі». С. 292. (Нотатки п. Леру).


[Закрыть] величезного зросту. Мені здалося, що я пізнав у ньому одного з духів печери.

– Ферраджі, чому цих панів привели до бібліотеки? – запитав з обуренням маленький діяч народної освіти.

Таргієць шанобливо вклонився.

– Сегеїр-бен-Шейх повернувся раніше, ніж його чекали, сіді[27]27
  Пан (араб.).


[Закрыть], – відповів він, – і бальзамувальники вчора ввечері ще не впоралися зі своїми обов’язками. Цих привели сюди тимчасово, – закінчив він, вказуючи на нас.

– Гаразд, можеш іти, – сказав роздратовано маленький чоловічок.

Ферраджі позадкував до дверей. На порозі він зупинився й додав:

– Я тебе покличу, сіді, коли буде накрито на стіл.

– Гаразд, іди.

І чоловічок в зелених окулярах, сівши до столу, почав гарячково порпатися в паперах.

Не знаю чому, але цієї миті мене охопила шалена лють. Я підійшов до нього.

– Мосьє, – сказав я, – ми з моїм товаришем не знаємо ні де ми, ні хто ви. Судячи з того, що ви носите одну з найпочесніших відзнак нашої країни, бачимо лише, що ви француз. Ви, зі свого боку, могли зробити аналогічний висновок, – додав я, вказуючи на вузьку червону орденську стрічку на моїй білій блузі.

Він подивився на мене здивовано й зневажливо.

– І що з того, мосьє?

– А те, мосьє, що негр, який щойно вийшов звідси, назвав одне ім’я, Сегеїр-бен-Шейх, ім’я розбійника, ім’я бандита, одного з вбивць полковника Флаттерса. Чи відома вам ця деталь, мосьє?

Маленький чоловічок холодно подивився на мене й знизав плечима.

– Звісно. Але чому ви вважаєте, що мене це обходить?

– Як! – загорлав я, не тямлячи себе. – Хто ж ви тоді?

– Мосьє, – сказав дідок, звертаючись з кумедною гідністю до Моранжа, – ви були свідком нечемної поведінки вашого супутника. Тут я у себе вдома й не дозволю…

– Вибачте моєму товаришеві, мосьє, – сказав Моранж, наближаючись. – Він не вчений, як ви. Молодий лейтенант, гаряча голова. І, втім, ви маєте зрозуміти, що в нього, як і в мене, є підстави для занепокоєння.

Мене вкрай обурили такі напрочуд догідливі слова Моранжа. Але, подивившись на нього, побачив у його погляді стільки ж іронії, як і подиву.

– Знаю, що більшість офіцерів грубіяни, – пробурмотів дідок, – але це не причина…

– Я теж лише офіцер, мосьє, – все догідливіше провадив Моранж, – і якщо я будь-коли страждав від інтелектуальної відсталості, спричиненої цим становищем, то, слово честі, це було щойно, коли я переглядав, перепрошую за нескромність, сторінки вашої наукової праці, присвячені захоплюючій історії Горгони за Проклесом Карфагенським, цитованим Павзанієм.

Вираз подиву кумедно розтяг риси обличчя старого. Він поспіхом протер свої окуляри.

– Що? – скрикнув він нарешті.

– Дуже прикро, – незворушно вів далі Моранж, – що ми не маємо у своєму розпорядженні цікавого трактату, присвяченого пекучому питанню, про яке йдеться у Статіуса Себозуса, не знаємо, що Пліній і…

– Вам знайомий Статіус Себозус?

– І що мій учитель, географ Берліу…

– Ви знали Берліу, ви були його учнем? – розгублено промурмотів старий з почесною відзнакою.

– Мав честь, – тепер уже холодно відповів Моранж.

– Але ж тоді, мосьє… але ж тоді ви мали чути, ви в курсі проблеми Атлантиди?

– Мені справді знайомі праці Ланьйо, Плуа, Арбуа з Жюбенвіля, – крижаним тоном відповів Моранж.

– О господи, – хвилювання маленького чоловічка досягло апогея, – мосьє, мій капітане, який я щасливий, щиро перепрошую вас!

Тієї миті портьєра знову відхилилася і з’явився Ферраджі.

– Сіді, вони звеліли сказати вам, що коли ви негайно не прийдете, то почнуть без вас.

– Іду, йду, Ферраджі. Скажи, що ми йдемо. О, панове, якби я міг передбачити… Але це так незвичайно, офіцер, котрий знає Проклеса з Карфагена, Арбуа з Жюбенвіля. Але дозвольте представитись: мосьє Етьєн Ле Меж, доцент університету.

– Капітан Моранж, – відрекомендувався мій супутник.

Я також назвав себе:

– Лейтенант де Сент-Аві. Авжеж, мосьє, я можу легко переплутати Арбуа з Карфагена з Проклесом із Жюбенвіля. З часом я заповню ці прогалини. А зараз я хотів би знати, де мій супутник і я перебуваємо, чи вільні ми, чи чиясь таємна скла тримає нас тут. Здається, що ви, мосьє, почуваєте себе досить певно, як удома, і зможете просвітити нас щодо цього питання, яке я малодушно вважаю головним.

Ле Меж подивився на мене, і якась гидлива посмішка викривила його вуста. Він розтулив рота… Тієї ж миті пролунав дзвінок.

– Незабаром, панове, я розповім вам, поясню. Але зараз, бачите, слід поспішати. Це час сніданку, і наші співтрапезники, чекаючи на нас, починають нетерпеливитись.

– Наші співтрапезники?

– їх двоє, – пояснив Ле Меж. – Ми втрьох – європейські пожильці цієї оселі, постійні пожильці, – вважав він за потрібне додати з усміхом, який бентежив. – Двоє диваків, панове, з якими ви, безумовно, намагатиметесь якомога менше спілкуватись. Один з них – духовна особа, обмежена, хоч і протестант. Другий – людина, що збилася з пуття, старий дурень.

– Дозвольте, – сказав я – мабуть, це його голос чув я останньої ночі. Він метав банк, напевне, з вами й пастором?

Ле Меж ображено замахав руками.

– Що це вам, мосьє, на думку спало? Зі мною! Він грає з туарегами. Він навчив їх всіх можливих ігор. Це він так настирно дзвонив, щоб ми не барилися. Тепер пів на десяту, й зала, де грають у карти, відчиняється о десятій. Ходімте швидше. Гадаю, ви, мабуть, не проти’того, щоб поснідати.

– Авжеж, не відмовимося, – відповів Моранж.

Ми рушили за Ле Межем довгим звивистим коридором зі східцями на кожному кроці. Довкола було темно. Але через певні проміжки у маленьких нішах, витесаних у скелі, блимали рожеві світильники й курильниці. Збадьорюючі східні пахощі духмяніли в темряві й були ніжним контрастом з холодним подихом засніжених вершин.

Час від часу нам зустрічався білий таргієць, мовчазний, незворушний привид, і ми чули, як позаду нас стихає клацання його сандаль.

Ле Меж зупинився перед дверима, закутими в той самий блідий метал, який привернув мою увагу на стінах бібліотеки, відчинив їх і відійшов убік, щоб пропустити нас уперед.

Хоч зала, до якої ми увійшли, була мало подібна до європейських їдалень, багато з яких мені доводилося бачити, останні могли б позаздрити їй. Як і бібліотеку, її виповнювало світло, що линуло з великого вікна. Я зрозумів, що воно виходило назовні, тоді як вікно бібліотеки – в сад, розташований посеред гірського пасма.

В кімнаті не було ні столу, ні тих варварських меблів, що їх називають стільцями, зате – безліч дерев’яних позолочених сервантів, схожих на венеціанські, сила-силенна килимів приглушених і м’яких тонів, туарезьких чи туніських подушок. Посередині лежав величезний килим, а на ньому у посудинах наитоншого плетіння поміж срібних кухлів і мідних тазів з пахучою водою був такий сніданок, що сам його вигляд викликав дитячу радість.

Підійшовши ближче, Ле Меж представив нас двом чоловікам, які вже сиділи на килимі.

– Мосьє Спардек, – сказав він, і цієї простої фрази було досить, аби я зрозумів, як наш чічероне зневажає високі титули, що ними пишається людство.

Преподобний Спардек з Манчестера церемонно привітав нас і попросив дозволу не знімати свого циліндра з широкими крисами. Це був стриманий і розважливий, високий на зріст худорлявий чоловік. Він їв з якоюсь сумною єлейністю, але надміру.

– Пан Біловський, – сказав Ле Меж, відрекомендувавши другого чоловіка.

– Граф Казимир Біловський, гетьман Житомирський, – уточнив він дуже привітно й встав, щоб подати нам руку.

Я відразу ж відчув щиру симпатію до гетьмана Житомирського, що являв собою досконалий взірець старого красеня. Проділ посередині поділяв його волосся шоколадного кольору (згодом я довідався, що гетьман фарбує свою чуприну). В нього були чудові, так само шоколадні бакенбарди «а ля Франц-Йосиф». Ніс був червонуватий, але надзвичайно тонко вирізьблений, аристократичний, руки – гарної форми. Я намагався визначити час, коли було модним вбрання графа – темно-зелений костюм з жовтими вилогами й величезною срібною зіркою ордена вищого ступеня, оздобленою блакитною емаллю. Згадка про портрет герцога де Морні наштовхнула мене на думку, що це був 1860 або 1862 рік. Подальша розповідь покаже, що я не дуже й помилився.

Граф посадив мене поруч з собою. Перше, що він запитав, – чи докуповую я до п’яти.

– Це залежить від натхнення, – відповів я.

– Добре сказано. Після 1866 року я більше не став, лю на п’ять. Заприсягнувся. Був гріх. Якось у Валевського йшла пекельна гра. Докуповую до п’яти. Програю, звичайно. Інший має чотири. «Ідіот», – кричить мені барон де Шо-Гізе, який понтував на моєму табло на запаморочливі суми. Бабах, жбурляю йому в голову пляшку шампанського. Він нахиляється, і пляшка влучає у маршала Вайяна. Видовище! Все влаштовується, бо ми обидва були франкмасонами. Імператор звелів мені заприсягтися, що більше не докуповуватиму до п’яти. І я додержую своєї обіцянки. Але бувають моменти, коли це дуже важко.

Він меланхолійно додав:

– Випийте трохи цього Хоггару 1880 року. Чудова марка. Це я, лейтенанте, навчив місцевих жителів пити виноградний сік. Вино з пальмового листя, хоч би як добре воно не перебродило, коли його довго витримують, втрачає смак.

Воно було міцне, це вино Хоггар 1880 року. Ми пили його з широких срібних келихів. Воно було свіжим, як рейнське, сухим, як вино з Ермітажу. І раптом нагадало португальські вина – солодкі, фруктові. Одне слово, кажу тобі, чудесне вино.

Це вино скроплювало найвишуканіший сніданок. Справді, мало м’яса, але чудові прянощі. Багато пирогів, млинців з медом, ароматизованих оладок на кислому молоці з фініками. На великих позолочених срібних тацях і в керамічних мисках і кошиках лежали фрукти, гори фруктів, фіг, фініків, фісташок, гранат, абрикосів, величезні виноградні грона, ще більші за ті, під якими згиналися плечі іудейських пророків у Ханаанській землі, важкі кавуни, розрізані навпіл, з вологою рожевою м’якоттю, всипаною чорним насінням.

Я насилу закінчував куштувати один з цих чудових солодких фруктів, коли Ле Меж підвівся.

– Ходімте, панове, – сказав він, звертаючись до Моранжа й до мене.

– Залиште якнайшвидше цього старого базіку, – прошепотів мені гетьман Житомирський. – Зараз почнеться партія в «trente et quarante»[28]28
  Картярська гра в «Тридцять і сорок».


[Закрыть]. Ви таке побачите! Це буде грандіозніше, ніж у Кори Перл.

– Панове, – холодно повторив Ле Меж.

Ми пішли за ним. Коли знову опинилися в бібліотеці, він сказав мені:

– Мосьє, ви щойно запитували про те, яка таємна сила тримає вас тут. У вашому тоні звучала погроза, і я б відмовився відповісти, якби не ваш друг, ерудиція якого дасть йому змогу краще, ніж вам, зрозуміти значення того, що я скажу.

Промовивши це, він розсунув запону на стіні, й ми побачили шафу, повну книжок. Він узяв одну з них.

– Ви обидва, – провадив далі Ле Меж, – перебуваєте під владою жінки. Ця жінка – цариця, султанша, абсолютна володарка Хоггару – Антінея. Не підстрибуйте, пане Моранж, – зараз ви зрозумієте усе.

І, відкривши книжку, він прочитав таку фразу:

– «Перш ніж дійдемо до суті, мушу вас попередити: не дивуйтеся, почувши, що я даю варварам грецькі імена».

– Що це за книжка? – прошепотів Моранж, блідість якого мене вжахнула.

– Ця книжка, – неквапом, зважуючи кожне слово і тріумфуючи, відповів Ле Меж, – один з найвизначніших, найблискучіших, найскладніших діалогів Платона, це «Крітій, чи Атлантида».

– «Крітій»? Але цей діалог не завершений, – промурмотів Моранж.

– Він не завершений у Франції, в Європі, скрізь, – сказав Ле Меж. – А тут завершений. Перевірте цей примірник.

– Але ж який зв’язок, який зв’язок, – повторював Моранж, поспіхом гортаючи рукопис, – який зв’язок між цим, здається, повним, так, так, завершеним діалогом і цією жінкою, Антінеєю? Чому він належить їй?

– Тому, – спокійно відповів чоловічок, – що це її книжка, це її родовід, розумієте? Тому, що ця книжка засвідчує її дивовижну генеалогію, тому, що вона…

– Тому, що вона?.. – повторив Моранж.

– Тому, що вона онука Нептуна, останній нащадок атлантів.

РОЗДІЛ IX
АТЛАНТИДА

Ле Меж переможно дивився на Моранжа. Було очевидно, що він звертався лише до нього, вважаючи тільки його гідним своїх відкриттів.

– Їх було багато, мосьє, – сказав він, – тих французьких офіцерів чи іноземців, яких привела сюди примха Антінеї. Ви перший, кому я роблю честь своєю розповіддю. Бо ви учень Берліу, а я так багато завдячую пам’яті цього видатного вченого, що, мабуть, віддам йому шану, поділившись з одним з його учнів, наважуюсь сказати, унікальними наслідками моїх незвичайних досліджень.

Він подзвонив. З’явився Ферраджі.

– Кави для цих панів, – наказав Ле Меж.

Він простяг нам шкатулку, розмальовану яскравими барвами, де було повно єгипетських сигарет.

– Я ніколи не курю, – пояснив він, – але Антінея іноді заходить сюди. Це її сигарети. Прошу, панове.

Я завжди відчував відразу до цього жовтого тютюну, який викликає в перукаря з вулиці Мішодьєр ілюзію, ніби й він смакує розкоші східних пристрастей. Однак цей сорт мускусних сигарет все ж вабив мене. До того ж мій запас «Капораль» уже давно вичерпався.

– Мосьє, – сказав мені Ле Меж, – ось добірка «Ві парізьєн», погортайте її, якщо вона вас цікавить, а я тим часом поговорю з вашим другом.

– Мосьє, – відповів я досить різко, – я справді не був учнем Берліу. Але дозвольте хоча б послухати вашу розмову: сподіваюся, вона не буде для мене нецікавою.

– Як вам завгодно, – сказав старий.

Ми зручно вмостилися. Ле Меж сів до столу, стягнув свої манжети й почав такими словами.

– Панове, хоч як я не переконаний у потребі бути об’єктивним ученим, мені важко повністю відмежувати свою власну долю від історії останньої представниці роду Кліто й Нептуна. Це й тішить мене, і засмучує.

Я – жертва своїх власних вчинків. Ще з дитинства захоплювався історичними науками, які зазнали у XIX столітті бурхливого розвитку. Я визначив свій шлях. І пішов ним всупереч усім і проти всіх.

Саме так, всупереч усім і проти всіх. Не володіючи іншими засобами, крім вміння працювати і особистих здібностей, я, витримавши конкурс 1880 року, був прийнятий доцентом історії та географії. Це був важкий конкурс. Серед тринадцяти допущених – люди, котрі згодом прославилися: Жюліан, Буржуа, Ауербах… Я не проти моїх колег, які тепер досягли вершин, діставши офіційне визнання. Із співчуттям ставлюся до їхніх творів і прикрих помилок, спричинених браком документації: вони легко компенсували б неприємності, пов’язані з моєю університетською діяльністю, і викликали б радість, змішану з іронією, якби я вже давно не вищився над тим, щоб задовольняти власне честолюбство.

Я познайомився з Берліу, будучи викладачем ліцею в Ліоні, і почав жадібно вивчати його праці з історії Африки. Тоді в мене народилася ідея дуже оригінальної докторської дисертації: провести паралель між Кахеною, берберською героїнею VII століття, яка боролася проти арабських завойовників, і Жанною д’Арк, французькою героїнею, котра воювала проти англійських окупантів. Я запропонував філологічному факультетові в Парижі тему: «Жанна д’Арк і туареги». Це просте формулювання викликало в колах науковців загальне обурення і навіть безглуздий сміх. Друзі обережно попереджали мене. Але я відмовлявся вірити їм. Та одного дня мені довелося капітулювати. Мене запросив ректор і, виявивши інтерес до стану мого здоров’я, що мене здивувало, нарешті запитав, чи не хотів би я взяти дворічну відпустку із збереженням половини утримання. Я з обуренням відмовився. Ректор не наполягав, але через два тижні рішенням міністерства мене без жодних формальностей перевели до одного з найнезначніших, найвіддаленіших ліцеїв Франції, у Мон-де-Марсан.

Можете уявити, як це образило мене, і пробачите, що я повів розпусне життя. Та й що робити в провінції, як не їсти й пити? Я удався до того й іншого. Моя платня розтанула… Гусячі паштети, бекаси, вина. Наслідки не забарилися: не минуло й року, як мої суглоби почали тріщати, наче погано змащені маточини коліс велосипеда, на якому довго їхали курним шляхом. Жорстокий напад подагри прикував мене до ліжка. Добре, що в цьому благословенному краї ліки – поряд з недугою. Я поїхав на канікулах до Дакса, щоб розчинити ці маленькі болючі кристали.

Найняв кімнату на березі Адуру, на променаді Купальників. Моє господарство вела одна моторна жінка, яка обслуговувала також одного літнього чоловіка, судового слідчого на пенсії і голову Товариства Роже-Дюко з сумнівною науковою репутацією, де об’єднувалися вчені, котрі з дивовижною некомпетентністю докладали зусиль задля вивчення наихимерніших питань. Одного дня я через дощ залишився вдома. Та жіночка завзято чистила мідну клямку дверей, послуговуючись пастою «тріполі», яку накладала на клаптик паперу й терла, терла… Незвичний вигляд цього паперу зацікавив мене. Я придивився. «Боже мій! Де ви взяли цей аркуш?» Вона схвильовано відповіла: «В мого пожильця. Там їх повно. Я видерла цей аркуш із зошита». – «Ось вам десять франків, і принесіть мені цього зошита», – мовив я.

За чверть години вона повернулася із зошитом. На щастя, в ньому бракувало лиш однієї сторінки, якою вона натирала мої двері. Цей рукопис, цей зошит, знаєте чим був? Нічим іншим, як «Подорожжю до Атлантиди» міфографа Діоніса Мілетського, цитованою Діодором, і втрату якої, я часто чув це, оплакував Берліу[29]29
  Як «Подорож до Атлантиди» застряла в Даксі? Знаходжу лише одну ймовірну гіпотезу, котра може задовольнити: вона була знайдена в Африці мандрівником, членом Товариства Роже-Дюко, який навчався в колежі у Даксі і згодом часто бував у цьому місті. (Нотатки п. Леру).


[Закрыть].

Цей безцінний документ містив численні цитати з «Крітія». Він відтворював найістотніше зі славнозвісного діалогу, єдиний у світі примірник якого ви щойно тримали в руках. У ньому було незаперечно зазначено місце розташування укріпленого замку атлантів і обстоювалася думка, що той не опустився на морське дно, як вважає сучасна наука і уявляють боязкі захисники гіпотези про існування Атлантиди. Цей замок розташовується у центральному мазійському масиві. Ви знаєте, вже немає сумніву, що мазіси Геродота – це племена імошаг, тобто туареги. Отже, рукопис Діонісія з очевидністю ототожнює мазісів, які реально існували, з атлантами, котрих вважають легендарними.

Діонісій повідомляє, що центральна частина Атлантиди, колиска й резиденція династії Нептуна, не тільки не затонула під час катастрофи, про яку розповів Платон і яка поглинула решту острова Атлантида, а відповідає Хоггарові таргійському, і що в цьому Хоггарі, принаймні за його часів, ще існувала благородна династія Нептуна.

Історики Атлантиди вважають, що катастрофа повністю або частково знищила цю чудову країну за дев’ять тисяч років до християнської ери. Якщо Діонісій Мілетський писав два тисячоліття тому, що за його часів династія Нептунового роду ще видавала закони, то ви зрозумієте ідею, яка народилася в мене: те, що існувало дев’ять тисяч років, може проіснувати й одинадцять тисяч. Відтоді я бачив лише одну мету: встановити контакт з можливими нащадками атлантів. І я мав підстави для таких міркувань: якщо вони втратили свою колишню велич і нічого не знають про своє блискуче минуле, то я маю розкрити їм таємницю їхнього чудового родоводу.

Цілком зрозуміло також, що я не став розповідати про свої наміри університетському начальству. Клопотатися про допомогу чи принаймні дозвіл, знаючи їхнє ставлення до мене, означало б, і це напевне, ризикувати потрапити до божевільні. Отже, мобілізувавши свої скромні кошти, я сів на корабель і таємно вирушив до Орану. Першого жовтня я прибув до Їн-Салаха. Вільно простягшися під пальмою оазису, я розкошував, уявляючи, як у цей час розлючений директор ліцею у Мон-де-Марсані, ледве втримуючи перед дверима порожнього класу двадцять горластих капосних хлопчаків, телеграфує в усі кінці в пошуках свого викладача історії.

Ле Меж замовк і кинув на нас переможний погляд.

Повинен визнати, я поступився гідністю і не приділяв уваги тому, що його розповідь була призначена виключно Моранжеві.

– Перепрошую, мосьє, але ваша розповідь зацікавила мене більше, ніж я міг сподіватися. Та ви знаєте, що мені багато чого бракує, аби вас зрозуміти. Ви сказали про династію Нептуна, Що це за династія, що з неї, на вашу думку, походить Антінея? Яка її роль в історії Атлантиди?

Ле Меж, підморгнувши Моранжеві, поблажливо всміхнувся. Той сидів похмурий і мовчазний, спершися підборіддям на руку, а ліктем на коліно, і слухав.

– За мене вам відповість Платон, – промовив професор.

І додав з невимовним жалем:

– Невже це можливо, щоб ви ніколи не чули про початок «Крітія?»

Він узяв зі столу рукопис, вигляд якого так збентежив Моранжа, надів окуляри й почав читати. Можна було б сказати, що магія Платонового слова розворушила, перемінила цього чудернацького старого чоловіка.

«Кинувши жереб, боги поділили між собою землю, одні отримали більшу країну, інші меншу. Сталося так, що Нептун, діставши острів Атлантиду, поселив там своїх дітей від смертної. Це було неподалік моря, в долині, розташованій в центрі острова, як запевняють, у його найгарнішій і найродючішій частині. Приблизно за шістсот футів від цієї долини посеред острова здіймалася гора. Там жив Евенор, один з перших людей, що оселилися на острові і працювали на землі, та його дружина Левкіппа. В них народилася донька Кліто. Вона ще була дівчинкою, коли батьки померли, і Нептун, закохавшись, одружився з нею. Він перетворив гору, де вона жила, на фортецю, ізолювавши її від решти острова. Обніс фортецю поясами укріплень – трьома ровами з водою і двома земляними валами, що чергувалися: одні з них були меншими, інші більшими. Вали оточували острів колом на однаковій віддалі від центру…» Ле Меж перервав читання.

– Це вам нічого не нагадує? – запитав він.

Я подивився на Моранжа, який поринув у глибокі роздуми.

– Отже, це вам нічого не нагадує? – уїдливо повторив професор.

– Моранже, Моранже, – заговорив я, – згадайте нашу вчорашню подорож: піднімаючись, ми пройшли два коридори, перш ніж потрапити на цю гору… «Рови з водою і земляні вали…» Два коридори – два земляні вали.

– Кхе! Кхе! – озвався Ле Меж.

Він усміхнувся, поглядаючи на мене. Я зрозумів, що означає цей його усміх: «Може, він не такий бовдур, як я гадав?»

Моранж насилу заговорив.

– Та чую, добре чую… Три рови з водою… Але ж, пане, ви припускаєте у своєму поясненні, дотепність якого я не заперечую. Ви вважаєте достовірною гіпотезу про існування Сахарського моря!

– Я припускаю це і доводжу, – роздратовано відказав старий, різко вдаривши кулаком по письмовому столі. – Мені добре відомо, що Шірмер та інші виступили проти неї. Знаю це краще за вас. Я все знаю, пане. Можу вам довести. Але зроблю це пізніше. А сьогодні ввечері за обідом ви пригощатиметеся смачною рибою і потім скажете мені, чи ця риба, виловлена в озері, яке ви бачили з цього вікна, нагадує риб, котрі водяться у прісній воді.

– Зрозумійте ж, – вів далі він уже спокійніше, – помиляються ті люди, які, розмірковуючи про Атлантиду, вважають, що внаслідок катаклізму затонув весь чудесний острів. Всі вони вірили, що його поглинула морська безодня. Але острів не опустився, а піднявся. Нові землі виринули з атлантичних хвиль. Пустеля з’явилася на місці моря. Себхи, солончаки, озера Тритонів, піщані сірти[30]30
  Сірт (від грецьк. syrtis) – буква, мілина.


[Закрыть] – все це жалюгідні сліди рухливих хвиль, на яких ішли колись флоти підкорювати Аттіку. Пісок краще за воду поглинає цивілізацію. Сьогодні від прекрасного острова, квітучого й зеленого посеред моря, відкритого усім вітрам, лишився тільки цей скелястий масив. У гірській долині, ізольованій від усього живого світу, зберігся лише цей чудовий оазис, що біля ваших ніг, з його червоними плодами й водоспадом, блакитним озером – цими священними свідками золотої доби, яка зникла. Прибувши сюди вчора ввечері, ви перетнули п’ять поясів укріплень– три рови, де колись плавали триреми та які згодом попересихали, і два земляних вали, у яких вирито коридор – його ви проминули на спинах верблюдів. Єдине, що після велетенської катастрофи нагадує про колишню велич і блиск, – це гора, де Нептун тримав свою кохану Кліто, дочку Евенора й Левкіппи, матір Атласа, тисячолітню праматір Антінеї, володарки, в залежність до якої ви потрапили назавжди.