Текст книги "Атлантида"

Автор книги: Пьер Бенуа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

– Вісім, – оголосив Біловський.

– Шість, – сказала гарна Сідія.

– Сім, – відрубав Куку. – Таблиці зрівнялися, – додав він холодно.

– Подвоюю ставку, – сказав гетьман.

Какамбо й Агіда вчинили так само. Ті, що сиділи з нашого боку, грали стриманіше. Манікюрниця ризикувала водночас не більш як двадцятьма франками.

– Вимагаю рівності таблиць, – незворушно сказав Куку.

– Який ви нестерпний, – пробурмотів граф. – Маєш. Ти задоволений?

Куку зіграв і побив дев’ятку.

– Честь і батьківщина? – проревів Біловський. – У мене була вісімка…

Я мав двох королів і не виявляв свого поганого настрою. Розіта взяла в мене з рук карти.

Я розглядав Сідію, що сиділа праворуч від мене. Густе чорне волосся спадало їй на плечі. Вона справді була дуже гарна, трохи напідпитку, як і весь цей фантасмагоричний гурт. Вона також дивилась на мене, але якось спідлоба, наче боязка тваринка.

«Ага! – подумав я. – Вона, очевидно, боїться. На мені ж написано: полювати заборонено».

Я торкнувся її ноги. Сідія сполохано відсунулася.

– Хто купує карти? – запитав Куку.

– Не я, – сказав гетьман.

– Беру, – мовила Сідія.

Кухар витягнув четвірку.

– Дев’ять, – кинув він.

– Ця карта мала бути моєю, – гримнув граф. – І п’ятірка, в мене була п’ятірка. Ах! Якби я не дав слово його величності імператору Наполеону III ніколи більше не докуповувати до п’яти. Бувають хвилини, коли це так важко, так важко. І ось ця тварюка, негр – кум королю.

Справді, загарбавши три чверті жетонів, Куку з гідністю підвівся й попрощався з товариством:

– До завтра, панове.

– Геть звідси всі, – проревів гетьман Житомирський. – Мосьє де Сент-Аві, залишіться зі мною.

Ми закурили, й він налив собі великий келих вина. Стеля зали зникла у сірій хмарі тютюнового диму.

– Котра година? – запитав я.

– Пів на першу. Але ви не покинете мене, дитино, люба дитино. В мене тягар на серці, тягар…

Він гірко заплакав. Фалди його костюма розпласталися на дивані позаду нього, наче великі надкрилля зеленого жука.

– Правда, Агіда гарна, – сказав він, усе ще плачучи. – Знаєте, вона трохи нагадує мені, хоч темніша шкірою, графиню де Терюель, красуню графиню де Терюель Мерседес. Пам’ятаєте, ту, що купалася якось у Біяр-ріці зовсім гола перед скелею Богородиці, коли там прогулювався Бісмарк? Не пригадуєте? Мерседес де Терюель?

Я знизав плечима.

– Справді, я забув, що ви надто молоді. Вам було, мабуть, два чи три роки. Дитина. Так, дитина. О! Дитино моя, належати до тієї епохи і бути приреченим грати в карти з дикунами… Треба вам розповісти…

Я підвівся і відштовхнув його.

– Залишся! Залишся! – почав він благати. – Я скажу тобі все, що ти забажаєш, розповім все, що забажаєш, як я опинився тут. Про це я ніколи нікому не казав. Залишся, я відчуваю потребу вилити душу справжньому другові. Скажу тобі все, повторюю, все. Маю довіру до тебе. Ти – француз, шляхетна людина. Знаю, що ти не передаси їй нічого.

– Не передам нічого? Кому?

– Їй…

Його голос увірвався. Мені здалося, що він затремтів від страху.

– Кому?

– Їй… Антінеї, – прошепотів він.

Я знову сів.

РОЗДІЛ XIII
ІСТОРІЯ ГЕТЬМАНА ЖИТОМИРСЬКОГО

Граф Казимир був у тому стані, коли сп’яніння робить людину поважною і зосередженою.

Він хвилину збирався з думками і почав розповідь. Шкода, що не спроможуся відтворити вживані ним соковиті архаїзми.

– Коли молодий мускат зарожевіє у садах Антінеї, мені виповниться шістдесят вісім років. Це сумно, люба дитино, усвідомлювати, що все краще в житті лишилося позаду. Неправда, що життя нескінченно оновлюється. Тому, хто знав Тюїльрі 1860 року, гірко опинитися в становищі, в яке потрапив я.

Одного вечора, перед війною, чарівні жінки, імен яких не називаю (час від часу з зустрічаю імена їхніх синів у світській хроніці «Голуа»), побажали ближче познайомитися зі справжніми лоретками. Я повіз їх на бал до Гранд-Шом’єр. Це був заклад для розваг, де збиралися художники-невдахи, повії, студенти. Посеред кабаре чимало пар так хвацько витанцьовували канкан, що аж люстри мало не зірвалися зі стелі. Ми звернули увагу на одного чорнявого молодика, зодягненого в сюртук недолугого крою й картаті панталони, очевидно, без жодних шлейок. Він був косоокий, мав миршаву борідку й чорне волосся, що злиплося, наче леденці. Антраша, які він відшкварював, були екстравагантні. Дами назвали його ім’я: Леон Гамбетта.

Я впадаю в розпач від самої думки, що міг одним пострілом з пістолета вбити цього бридкого адвоката й назавжди забезпечити щастя своє й країни, яка стала моєю другою батьківщиною. Бо серцем, любий друже, я француз, хоч не є ним за походженням.

Я народився 1829 року у Варшаві. Батько був поляк, а мати русинка, точніше волинянка. Це від неї я успадкував свій титул гетьмана Житомирського. Його було повернуто мені царем Олександром II під час його візиту до Парижа на прохання мого високого володаря імператора Наполеона III.

З політичних причин, які неможливо пояснити, не згадавши історії нещасної Польщі, мій батько, граф Біловський, залишив 1830 року Варшаву й переїхав до Лондона. Він розтринькав свою величезну маєтність, занапастивши мою матір, яка померла з горя. Коли помер і він, мені залишилася в спадок лише тисяча стерлінгів ренти і дві чи три вуздечки, непотрібність яких я оцінив пізніше.

Не можу без хвилювання згадувати ті часи, коли я дев’ятнадцяти-двадцятирічним юнаком звів нанівець цю маленьку спадщину. Лондон був справді чарівним містом. Я найняв симпатичну холостяцьку квартиру на Пікаділлі.

Пікаділлі! Магазини, палаци, метушня,

Вихор щастя й шелест свободи.

Полювання на лисиць із бричок, прогулянки в екіпажах у Гайд-парку, раути, невинні розваги зі служницями Венери з Дрюрі-Лейна забирали весь мій час. Ні, не весь. Лишалася гра, і почуття синівської любові спонукало мене до того, щоб відновити спадок покійного графа, мого батька. Гра – причина того, про що я розповім і що так дивно перекрутило моє життя.

Мій приятель лорд Мелмсбері повторював безліч разів: «Мушу повести вас до чарівної жінки, яка живе на Оксфорд-стріт № 277, до міс Говард». Одного вечора я погодився. Це сталося 22 лютого 1848 року. Господиня була справді напрочуд гарна, й гості справили чудове враження. Крім Мелмсбері, я зустрів там чимало знайомих: лорда Клебдена, лорда Честерфілда, сера Френсіса Монжуа, графа д’Орсей. Грали в карти, потім перейшли до розмов на політичні теми. Події у Франції були основною темою, й гості без кінця сперечалися щодо наслідків бунту[42]42
  Так характеризує автор Французьку буржуазну революцію 1848 року, яка підняла на боротьбу широкі народні маси.


[Закрыть], який спалахнув саме того дня у Парижі. Про це повідомив телеграф. Доти я ніколи не цікавився політикою. Тож не знаю, що забрав собі в голову, коли з усім запалом моїх дев’ятнадцяти років заявив: новини з Франції означають, що завтра буде Республіка, а післязавтра – Імперія…

Присутні зустріли мою дотепну вихватку стриманими усмішками і спрямували погляди на одного з гостей, що сидів п’ятим за карточним столиком, де припинилася гра.

Гість також усміхнувся, підвівся й попрямував до мене. Він був середнього зросту, навіть низький, утиснутий у синій редингот. Погляд його блукав десь далеко.

Усі присутні весело спостерігали цю сцену.

– З ким маю честь? – спитав він приязно.

– Граф Казимир Біловський, – відповів я різко, аби довести, що різниця у віці не є поважним мотивом, котрий виправдовує його запитання.

– Отже, любий графе, в разі, якщо ваше пророцтво збудеться, сподіваюся, ви не відмовитеся завітати в Тюїльрі, – сказав гість у синьому рединготі.

І додав, вирішивши нарешті представитись:

– Принц Луї-Наполеон Бонапарт.

Я не відіграв жодної ролі в державному перевороті й не шкодую з цього приводу. Дотримуюся принципу, що іноземець не повинен втручатися в заворушення у чужій країні. Принц оцінив мою скромність і не забув юнака, котрий став для нього таким щасливим пророком.

Мене в числі перших він запросив до Єлісейського палацу. Мій успіх було остаточно закріплено наказом Наполеона Малого[43]43
  Прізвисько Наполеона III.


[Закрыть]. Наступного року я став камер-юнкером і з ласки імператора одружився з дочкою маршала Репето, герцога де Мондові.

Без найменшого докору сумління скажу, що цей шлюб не був тим, чим мав стати. Графиня, старша за мене на десять років, була незлагідна й не дуже гарна. До того ж її родина вимагала дотримання всіх правил користування приданим. Таким чином, на той час я мав лише двадцять п’ять тисяч ліврів платні як камер-юнкер. Сумна доля для того, хто відвідує графа д’Орсей і герцога де Грамон-Кадерусса. Що б я робив, якби не прихильність імператора?

Одного весняного ранку 1862 року я сидів у своєму кабінеті й переглядав кореспонденцію. Там був лист від його величності, який запрошував мене на четверту годину до Тюїльрі, а також лист від Клементіни, де вона повідомляла, що чекатиме мене о п’ятій у себе. Клементіна була та красуня, задля якої я творив безумства. Особливо пишався тим, що одного вечора в Мезон Доре відбив її в князя Меттерніха, котрий був нею дуже захоплений. Весь двір заздрив цій перемозі. Я був морально зобов’язаний взяти на себе весь тягар. До того ж Клементіна була такою чарівною! Сам імператор… Решта листів, Боже мій, решта листів були рахунками постачальників цієї красуні, яка, попри мої стримані докори, вперто надсилала їх до мого сімейного вогнища.

Ті рахунки пересягнули сорок тисяч франків. Сукні й бальні туалети з салону Гагелен-Опрігец, що на вулиці Рішельє, 23; капелюшки й парики від мадам Александрін з вулиці д’Антен, 14; численні спідниці й білизна від мадам Полін з вулиці де Клері, 100; рукавички «Жозефіна» з Віль-де-Ліон, що на вулиці Шоссе-д’Антен, 6; фуляр з Маль дез Енд, носовички Ірландської компанії, мережива з салону Фергюсон, живильне молочко з Канде. Це живильне молочко з Канде мене особливо вразило. У рахунку значилося п’ятдесят один флакон. Шістсот тридцять сім франків п’ятдесят сантимів за це живильне молочко, яким можна було б пом’якшити шкіру ескадронові з сотні гвардійців!

«Так далі тривати не може!» – сказав я собі, поклавши рахунки до кишені.

За десять хвилин до четвертої я проминув хвіртку Каруселі.

У приймальні ад’ютанта натрапив на Бачіокі.

– Імператор застудився, – сказав він мені, – не залишає кімнати й наказав, коли ви з’явитеся, провести до нього. Ходімо.

Його величність у куртці з нашивками й панталонах, що нагадували козацькі, стояв задумливий біля вікна. Видно було, як під теплим дощиком колихаеться, виблискуючи, бліда зелень Тюїльрійського саду.

– А! Ти прийшов, – сказав Наполеон. – Візьми сигарету. Здається, ви з Грамон-Кадеруссом вчора ввечері добре порозважалися в Шато-де-Флер.

Я задоволено всміхнувся.

– Як, Ваша величність вже знає?..

– Знаю, дещо мені відомо…

– Чи знає Ваша величність, що сказав наостанку Грамон-Кадерусс?

– Ні, але ти мені повідомиш.

– Так от, нас було п’ятеро чи шестеро, я, Віль-Кастель, Грамон, Персіньї…

– Персіньї, – зазначив імператор, – даремно афішується з Грамоном після того, що плете Париж про його дружину.

– Безумовно, сір. Так от, певно, тому Персіньї був схвильований. Він почав розповідати нам, яких прикрощів завдає йому поведінка герцогині.

– Персіньї бракує такту, – пробурмотів імператор.

– Двжеж так, сір. Чи знає Ваша величність, що кинув йому Грамон?

– Що?

– Він сказав: «Пане герцог, я забороняю вам у моїй присутності ганьбити мою коханку!»

– Грамон перебільшує, – мрійливо усміхаючись, мовив Наполеон.

– Ми всі були такої думки, сір, в тому числі й Віль-Кастель, який, одначе, зрадів.

– До речі, – сказав імператор, помовчавши, – забув запитати тебе про графиню Біловську.

– Вона почуває себе добре, сір. Дякую Вашій величності.

– А як Клементіна? Все така ж чарівна дитина?

– Так, сір. Але…

– Здається, мосьє Барош закоханий у неї до нестями.

– Це дуже тішить мене, сір. Але ця втіха пов’язана із значними витратами.

Я витяг з кишені рахунки, отримані вранці, й розклав їх перед імператором.

Він дивився, загадково всміхаючись.

– Годі тобі, тоді. Це дрібниця. Я виручу тебе, тим більше, що мені потрібна твоя послуга.

– Я до послуг Вашої величності.

Він подзвонив.

– Хай прийде мосьє Мокар. Я застудився, – додав він. – Мокар пояснить тобі, у чому річ.

Увійшов особистий секретар імператора.

– Мокаре, це Біловський, – сказав Нанолеон. – Ви знаєте, чого я від нього чекаю. Повідомте йому про це.

І він заходився тарабанити пальцями по шибі, об яку шалено вдарялися дощові потоки.

– Любий графе, – сказав Мокар, сівши, – все дуже просто. Ви, напевне, чули про одного талановитого дослідника, Анрі Дювейр’є?

Я заперечно похитав головою, дуже здивований таким несподіваним вступом.

– Мосьє Дювейр’є, – вів далі Мокар, – повернувся до Парижа з дуже небезпечної подорожі до Південного Алжіру й Сахари. Мосьє Вів’єн’де Сен-Мартен, якого я нещодавно бачив, сказав мені, що Географічне товариства має намір нагородити його за це золотою медаллю. Під час своєї подорожі мосьє Дювейр’є вступив у контакт з вождями диких племен – туарегами, котрі й досі чинять опір військам його величності.

Я подивився на імператора; моє остовпіння було таким, що він зареготав.

– Слухай далі, – сказав він.

– Мосьє Дювейр’є, – провадив Мокар, – домігся того, що делегація від цих вождів прибула до Парижа засвідчити свою відданість його величності. Цей візит може мати дуже важливі наслідки, і його превосходительство міністр колоній сподівається підписати торговельний договір, забезпечивши нашому народові великі вигоди. Цих вождів п’ятеро, і серед них шейх Отман, аменокал, або султан конфедерації аджерів. Вони прибудуть завтра вранці на Ліонський вокзал. Мосьє Дювейр’є зустрічатиме їх. Але імператор подумав, що крім нього…

– Я подумав, – сказав Наполеон III, очевидно задоволений моїм ошелешеним виглядом, – що було б доцільно, аби цих поважних мусульман зустрів також один з моїх камер-юнкерів. Тож я й покликав тебе, мій любий Біловський. Не лякайся, – додав він, регочучи, – з тобою буде мосьє Дювейр’є. Твоя роль полягатиме лише у тому, щоб забезпечити світський характер зустрічі; будеш присутній на сніданку, який я дам завтра на честь цих імамів у Тюїльрі, а ввечері, нишком, бо їхня релігія дуже почутлива в деяких питаннях, подбаєш, щоб вони дістали уявлення про паризьку культуру. Але не переборщуй: не забувай, що там, у Сахарі, вони дуже високі й поважні релігійні особи. Отже, покладаюся на твій такт і даю тобі карт-бланш… Мокаре!

– Так, сір?

– Половину коштів, потрібних графові Біловському для прийому таргійської делегації, віднесіть за рахунок Міністерства закордонних справ, а другу половину – Міністерства колоній. Гадаю, що для початку вистачить ста тисяч франків. Коли графові потрібна буде більша сума, він має тільки повідомити вам про це.

Клементіна жила на вулиці Бокадор у маленькому будиночку мавританського стилю, що його я купив для неї в мосьє де Лесепса. Застав її в ліжку. Побачивши мене, вона заллялася слізьми.

– Ми з тобою здуріли, – прошепотіла вона, схлипуючи. – Що ми накоїли!

– Клементіно, що з тобою?

– Що ми накоїли, що накоїли! – повторювала вона.

А я бачив її буйне чорне волосся, її теплу шкіру, яка пахла парфумами.

– Що сталося? Ну що сталося?

– Я… – і вона прошепотіла мені щось на вухо.

– Ні! – відповів я розгублено. – Ти певна цього?

– Чи я певна!

Я був приголомшений.

– Здається, ти не радієш, – сказала вона уїдливо.

– Я не сказав цього, Клементіно, хоч, зрештою… Я дуже щасливий, слово честі.

– Доведи мені це: проведемо завтрашній день разом.

– Завтрашній? – я аж підскочив. – Це неможливо!

– Чому? – підозріливо спитала вона.

– Тому що завтра я маю супроводжувати таргійську делегацію в Парижі… Наказ імператора.

– Що це за вигадка? – скрикнула Клементіна.

Треба визнати, ніщо так не схоже на брехню, як правда.

Я більш-менш точно переповів Клементіні те, що почув від Мокара. Вона слухала з виглядом, який означав: мене не обдуриш!

Нарешті, розлючений, я вигукнув:

– Можеш прийти й подивитися на власні очі. Завтра ввечері я обідаю з ними і запрошую тебе.

– Будь певен, я прийду, – з гідністю відповіла Клементіна.

Визнаю, цієї миті я втратив рівновагу. Але ж який то був день! Прокинувшись, отримав рахунок на сорок тисяч франків. Потім – неприємний обов’язок супроводжувати дикунів у Парижі. І опріч усього – перспектива стати батьком позашлюбної дитини…

«Але ж, – подумав я, оговтуючись, – це наказ.імператора. Він попросив мене познайомити туарегів з паризьким життям. Клементіна дуже гарно тримається у світському товаристві, й тепер не варто її дратувати. Замовлю на завтрашній вечір окремий кабінет у Кафе-де-Парі і скажу Грамон-Кадеруссу і Віль-Кастелю, щоб вони привели з собою своїх веселих коханок. Це буде цілком у галльському дусі: спостерігати, як поведуть себе діти пустелі в цій компанії».

Поїзд з Марселя прибув о двадцять на одинадцяту. Я побачив на пероні мосьє Дювейр’є, симпатичного молодика років двадцяти трьох з блакитними очима й маленькою русявою борідкою. Туареги, вийшовши з вагона, кинулися йому в обійми. Він жив з ними протягом двох років у наметі у чорта в зубах. Дювейр’є представив мене їхньому старшому, шейхові Отману, й чотирьом іншим прегарним чоловікам у бавовняному синьому вбранні та з амулетами з червоної шкіри.

На щастя, всі вони так-сяк розмовляли мовою сабір[44]44
  Суміш французьких, італійських, іспанських та арабських слів.


[Закрыть], що полегшувало спілкування. В пам’яті збереглися сніданок в Тюїльрі, відвідини музею, ратуші, Імператорської друкарні. Щоразу туареги вписували свої імена до книги відгуків. Це тривало нескінченно довго. Щоб ви мали уявлення, наведу лише повне ім’я шейха Отмана: Отман-бен-ель-Гадж-ель-Векрі-бен-ель-Гадж-ель-Фаджі-бен-Мохаммед-Буйя-бен-зі-Ахмед-ес-Сукі-бен-Махмуд[45]45
  У книзі відгуків в Імператорській друкарні мені довелося бачити імена туарезьких вождів і тих, хто їх супроводжував під час візиту: мосьє Анрі Дювейр’є і графа Біловського. (Нотатки п. Леру).


[Закрыть].

А їх приїхало п’ятеро.

В мене був гарний настрій, зокрема тому, що на бульварах і повсюди ми мали шалений успіх. У Кафе-де-Парі о пів на сьому захват досяг апогея. Делегація, вже трохи напідпитку, стискала мене в обіймах, вигукуючи: «Боно[46]46
  Мабуть, перекручене французьке слово «бон» (добрий, славний).


[Закрыть] Наполеон!», «Боно Євгенія!», «Боно Казимир!», «Боно європейці!». Грамон-Кадерусс і Віль-Кастель прийшли в номер з Анною Грімальді, актрисою з Фолі Бержер, та Ортанс Шнейдер – такими гарними, що аж лячно було. Але пальма першості належала моїй коханій Клементіні. Скажу тобі, в якому вона була вбранні: білій тюлевій туніці й синій плісированій спідниці з китайського тарлатану, яку також вкривав тюль. Цю тюлеву спідницю трохи піднімали по боках гірлянди із зеленого листя й витких рожевих троянд. Вона утворювала круглий балдахін, з-під якого спереду й по боках виднілася тарлатанова спідниця. Гірлянди здіймалися до талії, а проміжок між двома гілками заповнювали банти з рожевого сатину з довгими кінцями. Корсаж, драпірований тюлем, з’єднувався з пелеринкою з тюлевих стрічок і мереживних воланів. Чорне волосся прикрашала корона – діадема з тих самих квітів. Дві довгі стрічки з листя обвивали кучері й спадали на шию. Накидка у вигляді короткої мантії з каптуром була з синього кашеміру, гаптованого золотом, і мала білу сатинову підкладку.

Такий блиск і краса вразили туарегів, особливо того, що сидів праворуч від Клементіни, Ель-Гадж-бен-Гусмама, рідного брата шейха Отмана й аменокала Хоггару. Вже під час першої страви – супу з дичини й токайського – він був закоханий. Коли ж подали фруктовий компот з Мартініки й лікер мадам Амфу, то почав виявляти свою палку, нестямну пристрасть. Кіпрське вино остаточно пролило світло на його почуття. Ортанс лише штовхнула мене під столом ногою. Грамон, котрий мав той самий намір щодо Анни, помилився й викликав обурення одного з туарегів. Так от, коли настав час їхати до Мабій, ми вже переконалися, я# наші гості поважають заборону Пророка щодо вина.

У Мабій, тоді як Клементіна, Ортанс, Анна, Людовік і троє туарегів із запалом танцювали, шейх Отман відвів мене набік і схвильовано переказав доручення свого брата, шейха Ахмеда.

Наступного дня о першій пополудні я прийшов до Клементіни.

– Дитино моя, – почав, ледве розбудивши її, – послухай, хочу серйозно поговорити з тобою.

Вона примхливо протерла очі.

– Як тобі сподобався той молодий араб, який так міцно обіймав тебе вчора ввечорі?

– Узагалі… нічого, – відповіла вона, паленіючи.

– Тобі відомо, що він у своїй країні є володарем земель, які у. п’ять чи шість разів більші, ніж володіння нашого найвищого монарха, імператора Наполеона III?

– Про щось таке він бурмотів, – сказала вона, явно зацікавлено.

– Отже, ти хотіла б сісти на трон, як наша шановна володарка, імператриця Євгенія?

Клементіна отетеріло дивилася на мене.

– Його рідний брат шейх Отман доручив мені від його імені зробити тобі таку пропозицію.

Клементіна не відповіла, ошелешена й спокушена.

– Я імператриця! – нарешті вимовила вона.

– Усе залежить від тебе. Маєш відповісти до полудня. Якщо скажеш «так», поснідаємо разом у Вуазена, і край.

Я бачив, Клементіна вже все вирішила, але хотіла виявити до мене чуйність.

– А ти, ти? – простогнала вона. – Покинути тебе так, нізащо!

– Дитино моя, будь розважливою, – сказав я лагідно. – Ти, мабуть, не знаєш, що я збанкрутував. Так, так, цілковито. Я навіть не знаю, чим заплачу завтра за твоє живильне молочко.

– Ах! – зітхнула вона. Потім додала:

– А… дитина?

– Яка дитина?

– Наша… наша з тобою.

– Ага! Але ти віднесеш її до прибутків і витрат. Я навіть певен> шейх Ахмед вважатиме, що вона на нього схожа.

– Ти завжди жартуєш, – сказала вона, сміючись крізь сльози.

Наступного дня о тій самій порі експрес з Марселя повіз п’ятеро туарегів і Клементіну. Молода жінка сяяла, спираючись на руку шейха Ахмеда, який не тямив себе від щастя.

– У нашій столиці багато магазинів? – спитала вона млосно у свого нареченого.

А він, голосно засміявшись під своїм покривалом, відповів:

– Безеф, безеф[47]47
  Багато (араб.).


[Закрыть]. Боно руміс, боно.

Коли настала мить від’їзду, Клементіну затопила хвиля почуттів.

– Казимире, послухай, ти завжди був добрий до мене. Я стану царицею. Якщо в тебе виникнуть прикрощі, обіцяй мені, присягнися…

Шейх зрозумів. Він зняв зі свого пальця перстень і надів мені.

– Сіді Казимир, товариш, – енергійно промовив він. – Ти прийти нас побачити. Взяти перстень Ахмеда й показати його. Всі у Хоггарі товариш. Боно, Хоггар, боно.

Коли я вийшов з Ліонського вокзалу, то почував себе так, ніби утнув дотепний жарт.

Гетьман Житомирський остаточно сп’янів. Я ледве зрозумів кінець його історії, бо він раз у раз приплітав до неї куплети, запозичені з репертуару Жака Оффенбаха,

Хлопець лісом прямував,

Свіжий і вродливий,

В руці яблуко тримав,

Видно на картині.

Хто зазнав краху внаслідок Седана[48]48
  Седан – місто у Франції на річці Мьоз. 1, 2.09.1870 року під час франко-прусської війни 1870–1871 років німецькі війська під командуванням Мольтке-старшого розбили вщент французьку армію Мак-Магона, яка капітулювала на чолі з імператором Наполеоном III, що стало поштовхом до падіння Другої імперії.


[Закрыть]? Казимир, маленький Казимир. До 5 вересня треба сплатити п’ять тисяч луїдорів, а я не мав жодного су, жодного су. Беру капелюха, мобілізую всю свою мужність і вирушаю до Тюїльрі. Імператора вже не застав, хай йому біс! Але імператриця зустріла мене так люб’язно! Вона лишилася сама (о! Всі мерщій драпають за обставин, що склалися), сама з сенатором, паном Меріме, єдиним з письменників, котрий, я знав це, був до того ж світською людиною. «Мадам, – сказав він їй, – немає жодної надії. Мосьє Тьєр, якого я зустрів на Королівському мосту, нічого ш бажає слухати».

– Мадам, – промовив я у свою чергу. – Тепер Ваша величність знатиме, хто її щирі друзі. – І поцілував їй руку.

Овва, богині

Мають кумедні способи

Зваблювати, зваблювати, зваблювати

Хло-о-о-пців.

Повертаюся додому, на вулицю Ліль. Перетинаю канал, який тягнеться від законодавчого корпусу до ратуші. Я вже прийняв рішення.

– Мадам, – кажу своїй дружині, – мої пістолети.

– Що сталося? – запитала вона з жахом.

– Усе пропало. Лишається врятувати честь. Я загину на барикадах.

– Ах! Казимире, – схлипує вона, падаючи мені в обійми, – я погано знала вас. Ви пробачите мені?

– Пробачаю, Ауреліє, – сказав я розчулено й з гідністю, – бо й сам багато в чому завинив.

Я припинив цю сумну сцену. Була шоста година. На вулиці Бак зупинив фіакр.

– Двадцять франків чайових, – пообіцяв я візникові, – якщо привезеш мене на Ліонський вокзал до марсельського поїзда, що вирушає о шостій тридцять сім.

Гетьман Житомирський більше не міг вимовити й слова. Впавши на подушки, він заснув як убитий.

Заточуючись, я підійшов до великого вікна.

За яскраво-синіми горами сходило блідо-жовте сонце.