355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Пьер Бенуа » Атлантида » Текст книги (страница 10)
Атлантида
  • Текст добавлен: 7 сентября 2016, 19:23

Текст книги "Атлантида"


Автор книги: Пьер Бенуа



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ XVI
СРІБНИЙ МОЛОТОК

Я більше не захищаюся, лише бажаю

Дізнатися про місце, де маю принести жертву.

(«Андромаха», трагедія Жана Расіна)

Скажу, якою була погода тієї ночі, коли сталося те, про що я хочу розповісти. Близько п’ятої години небо вкрили хмари і в задушливому повітрі відчувалося наближення грози.

Все життя пам’ятатиму ту ніч. Це було 5 січня 1897 року.

Гірам-Руа й Гале знеможено лежали на килимку в моїй кімнаті. Ми з Таніт-Зергою, спершися ліктями на скелястий край вікна, спостерігали провісників грози. Блискавиці раз у раз краяли своїми блакитними зигзагами тепер уже суцільну пітьму, але грому не було чути. Гроза, не зачепивши скель Хоггару, помчала далі й залишила нас знемагати від задухи.

– Піду спати, – сказала Таніт-Зерга.

Я вже зазначав, що вікно її кімнати, розташованої над моєю, було метрів на десять вище від того, біля якого я стояв.

Вона взяла на руки Гале. Гірам-Руа іти не хотів. Вчепившись чотирма лапами в килимок, він сердито й жалібно гарчав.

– Залиш його, – сказав я. – Якийсь раз він може поспати тут.

Отже, малий хижак значною мірою відповідальний за події, які відбулися згодом.

Залишившись на самоті, я поринув у свої думки. Ніч була темною. Навколишні гори заснули в глибокій тиші.

Гарчання гепарда, що ставало все хрипкішим, повернуло мене до дійсності.

Ставши на задні лапи перед дверима, Гірам-Руа із скреготом дер їх кігтями. Якщо раніше він не хотів іти за Таніт-Зергою, то тепер поривався залишити мою кімнату. Він жадав вийти.

– Годі тобі, – цитьнув я. – Ану, лягай! – І спробував відтягти його від дверей.

Внаслідок цього я отримав удар лапою, від якого аж заточився.

Отже, я знову сів на диван. Та мій спокій тривав недовго. «Трохи щирості з самим собою, – сказав я собі. – Відколи Моранж залишив мене й відколи я побачив Антінею, мене переслідує єдина думка. Навіщо обмежуватися історіями, хай навіть чарівними, котрі розповідає Таніт-Зерга? Цей гепард стане мені приводом, а може, й провідником. О! Я передчуваю, що цієї ночі відбудуться дивовижні речі. Як я міг так довго лишатися бездіяльним!»

Рішення прийшло негайно.

«Якщо я відчиню двері, Гірам-Руа кинеться в коридор, і я загублю його слід. Треба діяти інакше».

Віконна штора трималася на шнурку. Я зірвав його й, зробивши повідець, прикріпив до металевого нашийника гепарда. Тоді трохи прочинив двері.

– Ну, тепер можеш іти. Гей, поволі, поволі!

Я насилу приборкував порив Прам-Руа, котрий тягнув мене темними лабіринтами коридорів.

Рожеві світильники згасали у своїх нішах. Час від часу ми проминали котрийсь із них, що, потріскуючи, кидав свої останні промені світла. Який лабіринт! Я зрозумів, що сам ніколи не знайду зворотного шляху до моєї кімнати, і мені не лишалося нічого іншого, як іти за гепардом.

Спочатку він лютував, але поступово звик тягти мене за собою. Біг майже врівень з підлогою і сопів від задоволення.

Ніщо так не схоже на чорний коридор, як чорний коридор. На мить я завагався: а що коли раптом опинюся в залі для баккара[57]57
  Картярська гра.


[Закрыть]
. Але це було б несправедливо щодо Прам-Руа. Ця славна тварина, давно вже позбавлена присутності любої серцю особи, чесно вела мене саме туди, куди я хотів потрапити.

Несподівано на одному з поворотів темрява, яка нас оточувала, почала розсіюватися. Крізь розетку замріло бліде зелене й червоне світло.

Тієї ж миті гепард, глухо рикнувши, зупинився біля дверей, на яких вимальовувалася ця світляна розетка.

Я впізнав ті двері, якими провів мене білий таргієць наступного дня після мого прибуття, коли на мене напав Прам-Руа і я опинився перед Антінеєю.

– Сьогодні ми з тобою на дружній нозі, – прошепотів я, погладжуючи його, щоб він голосно не гарчав.

Водночас я спробував відчинити двері. Вітраж віддзеркалювався зеленим і червоним світлом на підлозі.

Натискуючи на клямку, я вкоротив поводок, щоб стримати Прам-Руа, який почав нервувати.

Велика зала, де я вперше побачив Антінею, була зовсім темною. Але сад, що межував з нею, був освітлений тьмяним світлом місяця, який висів у небі, набухлому грозою, що так і не знялася. Ані подуву вітерця. Озеро виблискувало, немов олив’яна маса.

Я сів на подушку, міцно стиснувши між колінами гепарда, котрий муркотів від нетерпіння. Я замислився. Не над своєю метою. Вона давно вже була визначена. А над тим, у який спосіб її досягти.

Тоді й здалося мені, що я чую якийсь віддалений гомін, приглушений звук голосів.

Прам-Руа загарчав дужче й почав вириватися. Я трохи послабив повід. Тоді він пішов уздовж темних стін туди, звідки долинав гомін. Я рушив за ним, спотикаючись об розкидані скрізь подушки.

Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я вгледів купу килимів, де вперше побачив Антінею.

Раптом я спіткнувся. Гепард зупинився. Я відчув, що наступив йому на хвіст. Славна тварина, він навіть не заскавчав. Мацаючи стіну, я натрапив на другі двері. Відчинив їх дуже обережно, як 1 перші. Гепард неголосно загарчав.

– Прам-Руа, – прошепотів я, – замовкни! – І обійняв його могутню шию.

Він лизнув мою руку вогким гарячим язиком. Боки гепарда здригалися. Його переповнювала безмежна радість.

Перед нами постала друга зала, центральна частина якої була освітлена. Посередині на килимі сиділи шестеро чоловіків, що грали у кості, попиваючи каву з маленьких мідних чашок з довгими ручками.

Це були білі туареги.

Ліхтар, підвішений до стелі, освітлював колом усю компанію.

Чорні обличчя, бронзові чашки, білі бурнуси, темрява й хистке світло – все це являла дивовижну картину. Вони грали з поважною зосередженістю, оголошуючи ставки хрипкими голосами.

Тоді я обережно, дуже обережно відв’язав шнурок від нашийника нетерплячого гепарда.

– Вперед, синку!

Він кинувся з пронизливим дзявканням.

Сталося те, що я передбачав».

Одним стрибком Гірам-Руа опинився серед білих туарегів, викликавши паніку серед гурту вартових. Ще стрибок – і він зник у темряві. Навпроти того місця, де я зупинився, ледь виднів темний вхід до другого коридора, що починався в протилежному боці кімнати.

«Це там», – подумав я.

Розгубленість у кімнаті була страшною, проте панувала тиша. Очевидно, лише близькість знатної особи стримувала наче блискавкою вражену варту. Жетони й мішечки з гральними костями покотилися в один бік, чашки в інший.

Два туареги, що зазнали травм, терли собі боки, тихо лаючись.

Зрозуміла річ, я скористався цим сум’яттям, щоб прослизнути до кімнати. Причаївся біля стіни коридора, в якому зник Гірам-Руа.

Тієї ж миті серед тиші пролунав дзвін.

З того, як здригнулися туареги, я зрозумів, що обрав правильний напрямок.

Один з шістьох чоловіків підвівся. Коли він пройшов повз мене, я рушив за ним цілком спокійно. Кожен свій крок я розрахував заздалегідь.

«Зрештою, чим я ризикую? – повторював собі. – Лише тим, що мене ввічливо відпровадять назад».

Таргієць підняв портьєру. Йдучи за ним, я опинився в кімнаті Антінеї.

Ця величезна кімната була водночас і світлою і дуже темною. Тоді як праву частину, де була Антінея, затоплювало світло лампи, сконцентроване абажуром, ліва частина залишалася у темряві.

Ті, хто бував у мусульманських оселях, знають, що таке «гіньйоль» – це завішена килимом квадратна ніша в стіні на висоті чотирьох футів від долівки. До неї ведуть дерев’яні сходинки. Я здогадався, що така ніша зліва від мене, й увійшов туди. Кров гупала в скронях. Але я був цілком спокійний. Звідти я все бачив і чув.

Я опинився в кімнаті Антінеї. Нічого особливого, крім великого розкішного килима, в ній не було. Стеля поринала в темряві, але численні різноколірні ліхтарі кидали на блискучі тканини та хутра м’яке, розсіяне світло.

Антінея курила, розкинувшись на лев’ячій шкурі. Коло неї стояли срібна таця й глечик. Гірам-Руа, припавши до її ніг, нестямно лизав їх.

Білий таргієць мов укопаний стояв перед нею, приклавши одну руку до серця, другу до чола – у позі, що означала вітання.

Не дивлячись на нього, Антінея суворо запитала:

– Чому ви впустили гепарда? Я сказали, що хочу лишитися на самоті.

– Господине, він звалив нас з ніг, – покірно відповів білий таргієць.

– Отже, двері не були зачинені?

Таргієць мовчав.

– Забрати гепарда? – запитав він.

Але в його погляді, зверненому на Гірам-Руа, який злобно дивився на нього, вгадувалося сподівання на негативну відповідь.

– Якщо вже він тут, то залиш його, – сказала Антінея.

Вона нервово тарабанила своєю маленькою срібною люлькою по таці.

– Що робить капітан? – запитала вона.

– Він пообідав з апетитом, – відповів таргієць.

– Він нічого не казав?

– Домагався зустрічі зі своїм товаришем, другим офіцером.

Антінея затарабанила ще дужче по маленькій таці.

– І більше нічого не казав?

– Ні, господине, – відповів таргієць.

Маленьке чоло Антінеї зблідло.

– Іди поклич його, – сказала вона владно.

Вклонившись, таргієць вийшов.

З величезним хвилюванням слухав я цей діалог. Отже, Моранж, Моранж… Невже це правда? Виходить, я був несправедливий, засумнівавшись у ньому? Він хотів бачити мене й не міг!

Я не відривав очей від Антінеї.

Це була вже не та гордовита й насмішкувата володарка, якою я бачив її під час нашої першої зустрічі. Золотий юреюс не прикрашав її чоло. Ані браслета, ані персня. На ній була лише широка парчева туніка. Чорне хвилясте волосся вільно спадало на тендітні плечі й голі руки.

її гарні вії стали ще синішими. Трагічна складка кривила її божественні вуста. Не знаю, радів я чи сумував, спостерігаючи за цією, такою страдницькою, новою Клеопатрою.

Припавши до ніг Антінеї, Гірам-Руа не зводив з неї довгого покірного погляду.

Праворуч від мене в стіні було вмонтоване величезне орішалкове дзеркало, що кидало золотисті відблиски. Раптом Антінея підвелася й стала перед ним. Я побачив її голою.

Видовище прикре й прекрасне! Як поводиться жінка перед дзеркалом, гадаючи, буцім вона сама, жінка, що очікує мужчину, котрого хоче покорити!

Шість курильниць, розставлених у кімнаті, розливали свої невидимі пахощі. Випари ароматичних масел Аравійської пустелі, виповнюючи повітря, розпалювали мою чуттєвість… Обернувшися до мене спиною, Антінея, струнка, наче лілея, дивилася на себе в дзеркало, усміхаючись.

У коридорі приглушено залунали кроки. Антінея вмить прибрала недбалу позу. Такою я бачив її під час нашої першої зустрічі. Треба було побачити це перевтілення, щоб повірити в нього!

До кімнати за білим таргійцем увійшов Моранж. Вів також був трохи блідий. Але особливо вразив мене вираз глибокого спокою на його обличчі, яке, здавалося, я добре знав. Та відчув, що ніколи, ніколи не розумів цієї людини.

Він стояв перед Антінеєю з таким виглядом, ніби й не помічає, що вона запрошує його сісти.

Вона дивилася на нього усміхаючись.

– Ти, мабуть, здивований, – сказала нарешті, – що я покликала тебе так пізно.

Моранж і бровою не повів.

– Ти добре подумав? – запитала вона.

Моранж широко всміхнувся й нічого не відповів.

Я бачив, яке зусилля зробила Антінея, щоб зберегти усмішку, й захоплювався тим, як добре ці обоє володіють собою.

– Здогадуєшся, чому я покликала тебе? – провадила вона. – Аби повідомити тобі дещо, чого ти не сподівався почути. Не звіритись тобі, що ніколи раніше не зустрічала чоловіка такого, як ти. Протягом усього твого перебування тут ти виявляв єдине бажання. Пам’ятаєш яке?

– Просив у вас дозволу, – сказав Моранж, – перед смертю зустрітися зі своїм другом.

Коли я почув ці слова, не знаю, яке з двох почуттів пронизало моє серце – захоплення чи розчуленість: захоплення тим, що Моранж звертався до Антінеї на «ви», розчуленість від його єдиного бажання.

Антінея дуже спокійно провадила:

– Я й покликала тебе, щоб сказати: можеш його побачити. Навіть більше. Можливо, ти ще більше зневажатимеш мене, коли переконаєшся, що досить було вчинити опір, аби підкорити своїй волі Антінею, яка досі сама всіх підкорювала. І все ж я вирішила: повертаю вам обом свободу. Завтра Сегеїр-бен-Шейх виведе вас за п’ятий вал! Ти задоволений?

– Так, – відповів Моранж, глузливо усміхаючись. Антінея дивилася на нього.

– Це дасть мені змогу, – вів далі він, – краще організувати наступну експедицію в ці місця. Безумовно, я неодмінно повернуся сюди, щоб засвідчити вам свою вдячність. Проте цього разу, щоб віддати великій цариці належні почесті, попрошу мій уряд виділити мені двісті чи триста європейських солдатів і кілька гармат.

Антінея дуже зблідла. Вона підвелася.

– Що ти кажеш?

– Я кажу, – холодно провадив далі Моранж, – що я це передбачав. Спершу погрози, потім – обіцянки.

Антінея підійшла до нього. Схрестивши руки, він дивився на неї з глибоким співчуттям.

– Я зроблю так, що ти помреш жахливою смертю, – сказала вона нарешті.

– Я ваш бранець, – відповів Моранж.

– Ти зазнаєш таких мук, яких навіть уявити собі не можеш.

Моранж так само спокійно і з сумом повторив:

– Я ваш бранець.

Антінея металася по залі, наче звір у клітці. Приступивши до мого друга, вона, не тямлячи себе, вдарила його в обличчя.

Він з усмішкою приборкав її; звівши докупи її маленькі кулачки, він стиснув їх міцно й ніжно.

Гірам-Руа загарчав. Здавалося, що він зараз кинеться на нього. Але холодний гіпнотичний погляд Моранжа зупинив гепарда.

– Я накажу вбити твого товариша на твоїх очах, – прошепотіла Антінея.

Мені здалося, що Моранж зблід ще більше, але це тривало лише мить. А тоді промовив словами, шляхетність і проникливість яких мене вразили.

– Мій товариш – мужня людина. Він не боїться смерті. І я певен, що віддасть їй перевагу перед життям, здобутим ціною, яку ви пропонуєте мені.

Сказавши це, він випустив кулачки Антінеї. Вона була страшенно бліда. Я відчував, що з її вуст зараз зірвуться фатальні слова.

– Послухай! – вигукнула вона.

Якою гарною була Антінея у своїй зневаженій величі, в своїй красі, що вперше виявилася безсилою.

– Послухай, – провадила вона. – Послухай. Востаннє. Адже ключ від дверей цього палацу в моїх руках, зрозумій, що твоє життя в моїй верховній владі. Подумай про те, що ти дихаєш, доки я кохаю тебе. Подумай…

– Я все обдумав, – сказав Моранж.

– Востаннє, – повторила Антінея.

Обличчя Моранжа було таким напрочуд спокійним, що я вже не бачив його співрозмовниці. Не лишалося нічого земного у цьому цілковито зміненому обличчі.

– Останній раз, – надламаним голосом вимовила Антінея.

Але Моранж не бачив її.

– Тоді будь вдоволений, – сказала вона.

Вона вдарила у срібний дзвінок. Увійшов білий таргієць.

– Іди.

І Моранж вийшов з високо піднятою головою.

Антінея в моїх обіймах. Я пригортаю до свого серця не горду, зарозумілу сластолюбицю, а тендітну нещасну й зневажену дівчину.

Вона була у такому стані прострації, що навіть не здивувалася, побачивши мене коло себе. Її голова лежить у мене на плечі. Немов блідий молодик серед чорних хмар, то виринає, то потопає в пишному волоссі маленький яструбиний профіль. Її теплі руки конвульсійно стискають мене… О, трепетливе людське серце…

Хто б міг опиратися таким обіймам посеред цих чудових пахощів у нічній пітьмі! Відчуваю, що зрікаюся сам себе. Чи це мій голос шепоче:

– Все, чого ти зажадаєш, усе, що накажеш, усе зроблю, все.

Мої почуття загострилися. Моя закинена голова спочиває на маленькому трепетному й ніжному коліні. Клубочаться хмари пахощів. Мені враз здається, що золоті ліхтарі на стелі починають гойдатися, немов велетенські кадила. Чи це мій голос повторює, наче уві сні:

– Все, чого зажадаєш, все зроблю.

Майже навпроти мого обличчя – лице Антінеї. В її величезних зіницях промайнув загадковий вогник.

Трохи далі помічаю зіниці Гірам-Руа, в яких спалахують блискавки. Поряд з ним – маленький каїрський столик з золотим орнаментом на голубому тлі. На ньому – дзвінок, яким користується Антінея, щоб покликати слуг. Ось важкий срібний молоток, яким вона щойно вдарила, молоток з дуже довгим держаком із чорного дерева… Цим молотком маленький лейтенант Кен заподіяв смерть…

Більше не бачу нічого.

РОЗДІЛ XVII
ДІВИ СКЕЛЬ

Я прокинувся в своїй кімнаті. Сонце, що було вже в зеніті, виповнювало її разючим світлом і нестерпним жаром.

Перше, що я побачив, розплющивши очі, була зірвана штора, яка лежала посеред кімнати. Тоді почали поступово пригадуватися мені події минулої ночі.

Голова була важка й боліла. Свідомість – затьмарена, забило памороки. «Я вийшов з гепардом, це точно. Червоний слід на моєму вказівному пальці свідчить про те, з якою силою той тягнув за шнурок. Мої коліна ще й досі були запорошені. Я й справді якийсь час повз уздовж стіни в залі, де білі туареги грали в кості, тоді Гірам-Руа помчав уперед. А що потім? Ах, так, Моранж і Антінея… А далі?»

Що було потім, я не пам’ятав. А втім, мало щось статися, щось таке, чого я не міг пригадати.

Почував себе кепсько. Хотів усе згадати, й разом з тим здавалося, що боюся цього. Ніколи доти не переживав нічого прикрішого за такі суперечливі почуття.

«Звідси до апартаментів Антінеї не близький шлях. Треба було, мабуть, міцно спати, коли мене несли сюди, щоб нічого не помітити».

На цьому я припинив свої міркування. Дуже боліла голова.

– Піду подихаю повітрям, – буркнув я, – тут така спека, що можна збожеволіти.

Я відчував потребу побачити людей, байдуже яких. Машинально подався до бібліотеки.

Застав Ле Межа в нападі шаленої радості. Професор саме розгортав величезний пакунок, старанно обшитий коричневою тканиною.

– Ви з’явилися вчасно, – вигукнув він, побачивши мене. – Надійшли журнали.

Він гарячково метушився. З пакунка посипалися брошури – сині, зелені, жовті, рожеві.

– Ось так, усе чудово, – вів далі він, пританцьовуючи від задоволення. – Не дуже спізнилися, бо ось номер від 15 жовтня. Слід подякувати цьому славному Амеру.

Його радість передалася мені.

– Цей шанований турецький купець з Тріполі погодився передплачувати всі цікаві журнали обох континентів. Він кладе їх у певне місце, куди навідується Радамес.

А ось французькі журнали.

Ле Меж почав гарячково їх переглядати.

– Внутрішня політика: статті Франсіса Шарма, Анатоля Леруа-Больє, Оссонвіля про подорож царя до Парижа. Бач, дослідження д’Авенеля про заробітну платню за середньовіччя. Далі вірші молодих поетів – Фернана Грега, Едмонда Аракура. О, рецензія на книжку Анрі де Кастрі про іслам. Це, мабуть, цікавіше… Прошу, любий пане, беріть, що вам потрібно.

Радість робить людей люб’язними, і справді, Ле Меж шаленів від неї.

З вікна повіяв легкий вітерець. Я наблизився до балюстради і, спершись на неї ліктями, заходився переглядати один з номерів «Ревю де де монд».

Я не читав, а гортав журнал, дивлячись то на сторінки, помережані маленькими чорними літерами, то на блідо-рожеві скелі, осяяні призахідним сонцем.

Раптом мою увагу привернула сторінка, яка дивним чином вписувалася в пейзаж.

«У небі над нашими головами пливли легкі хмари, що нагадували білий попіл, який лишається після згаслого багаття. Сонце затоплювало своїм промінням шпилі скель, вимальовуючи на синьому небі їхні величні контури. Глибокий сум і знемога лилися з висоти у чашу, обрамлену горами, наче чарівний напій у глибокий келих»[58]58
  Габрієле д’Аннунціо. Діви скель. «Ревю де де монд», 15 жовт. 1896. С. 867.


[Закрыть]
.

Я нервово перегорнув кілька сторінок. Думки ніби почали прояснюватися.

Позаду мене Ле Меж, занурившися в один з номерів, невдоволено буркотів, обурений прочитаним.

Я читав далі:

«Навсібіч під нашими ногами простягався залитий сонцем чудовий краєвид. Гірське пасмо аж до вершин поставало перед очима у всій своїй первозданній чистоті. Воно здіймалося, наче велетенська безформна маса, породжена для того, щоб приголомшити людину, наче свідчення первісної титаномахії. Обвалені вежі…»

– Це ганьба, ганьба! – повторював професор.

«…Обвалені вежі й маківки, зруйновані фортеці, потрощені колонади, покалічені колоси, носові частини кораблів, рештки чудовиськ, скелети титанів – це велетенське нагромадження своїми обрисами й проваллями нагадувало щось гігантське і трагічне. Далечінь була такою прозорою…»

– Справжня ганьба, – все ще вигукував роздратований Ле Меж, гримаючи кулаком об стіл.

«…Далечінь була такою прозорою, що, здавалося, кожен контур перед самими очима, безмірно збільшений контур скелі, яку жестом творця показала мені з вікна Віоланта…»

Затремтівши, я закрив журнал. Біля моїх ніг круто здіймалася над золотистим садом, червоніючи під сонцем, біла скеля, яку показала мені Антінея в день нашого першого побачення.

– Ось де кінчається мій обрій, – сказала вона. Шал Ле Межа досяг апогея.

– Це гірше, ніж ганьба, це підлість.

Мені хотілося задушити його, щоб примусити замовкнути. Він вхопив мене за руку:

– Прочитайте, мосьє, не треба бути надто обізнаним, аби переконатися, що ця стаття про античну Африку – зразок некомпетентності, пам’ятка невігластва. І підписана знаєте ким?

– Відчепіться! – грубо сказав я йому.

– Так от, вона підписана Гастоном Буасьє. Ось так, мосьє! Гастон Буасьє, кавалер ордена Почесного легіону, викладач вищої Еколь нормаль, неодмінний секретар Французької Академії, член Академії красних мистецтв, один з тих, хто відхилив тему моєї дисертації, один з тих… Бідолашний університет, бідолашна Франція!

Я більше не слухав кого. Я знову заходився читати. На чолі виступив піт. Але мені здалося, що в голові посвітлішало, наче в кімнаті, де відчиняють одне за одним вікна. Поволі поверталися спогади, немов голуби на крильцях до голубника.

«Тепер усю її пойняв трепет, її очі розширилися, ніби їх сповнило жахом страхітливе видіння.

– Антонелло, – прошепотіла вона.

І ще кілька секунд неспроможна була вимовити й слова.

Я дивився на неї з невимовною тугою і страждав до глибини душі, бачачи, як скривлялися її любі вуста. Примара, що стояла в її очах, віддзеркалювалася в моїх, і я знову бачив бліде, змарніле обличчя Антонелло, часте тремтіння його вій і хвилі жаху, що стрясали його довге, виснажене тіло, наче слабку тростину».

Не читаючи далі, я кинув журнал на стіл.

– Це саме зоно, – сказав я.

Я розтинав сторінки ножем, яким Ле Меж різав мотузки, розгортаючи пакунок. Це був короткий кинджал з держаком чорного дерева. Такі ножі туареги носять у піхвах на браслеті, ніби прикутими до м’язів лівої руки.

Я поклав його до просторої кишені мого фланелевого доломана й вирушив до дверей.

Уже на порозі почув вигуки Ле Межа:

– Мосьє де Сент-Аві! Мосьє де Сент-Аві! Я обернувся.

– Будь ласка, маленьке уточнення.

– У чому річ?

– О, дрібниця. Вам відомо, що мені доручено писати етикетки для зали з червоного мармуру…

Я підійшов до стола.

– Знаєте, я раніше не з’ясував у пана Моранжа дату й місце його народження. А потім не мав нагоди, бо більше не бачив його. Тож змушений звернутися до вас. Можете дати мені таку довідку?

– Можу, – сказав я дуже спокійно.

Він вийняв з коробки одну з багатьох великих етикеток з білого картону і вмочив перо в чорнильницю.

– Отже, пишемо: номер 54… Капітан?

– Капітан Жан-Марі-Франсуа Моранж. Спершись на край стола, я помітив на моєму білому рукаві пляму, маленьку червоно-коричневу пляму.

– Моранж, – повторив Ле Меж, дописуючи ім’я мого товариша. – Народився у…

– Вільфранші.

– Вільфранш. Рона. Якого числа?

– 14 жовтня 1859 року.

– 14 жовтня 1859-го. Гаразд. Помер у Хоггарі 5 січня 1897 року. От і все. Щиро вдячний, добродію, за вашу люб’язність.

– До ваших послуг, шановний.

Після цього я залишив Ле Межа.

У мене вже визріло рішення, і, повторюю, я був абсолютно спокійний. Але, йдучи від Ле Межа, відчув потребу трохи відкласти його здійснення.

Спочатку я блукав коридорами. Потім, опинившись неподалік своєї кімнати, попрямував до неї й увійшов. Там, як завжди, була нестерпна спека. Я сів на диван і почав міркувати.

Кинджал у кишені заважав мені. Я витяг його й поклав на підлогу.

Це був міцний кинджал з ромбовидним лезом. Між ним і держаком виступало кружальце з жовтогарячої шкіри.

Він нагадав мені срібний молоток. З якою легкістю я тримав його в руці, коли вдарив…

Усі подробиці цієї сцени напрочуд виразно постали перед моїми очима. Але я не здригнувся. Мабуть, рішення вбити підбурювачку злочину давало мені змогу спокійно викликати в уяві його страхітливі деталі.

Розмірковуючи над своїм вчинком, я лише дивувався, а не засуджував себе.

«Ну що ж, – подумалося, – цього Моранжа, котрий ще змалку, як і всі інші діти, завдавав неньці прикрості своїми хворобами, я вбив. Це я вкоротив йому віку, заразом зруйнувавши це джерело кохання, сліз, подоланих спокус, що є людським існуванням. Справді, надзвичайна пригода!»

Оце й все. Ні страху, ні докорів сумління, ні цього шекспірівського жаху, який іде за вбивством і тепер примушує мене, скептика з притупленими почуттями, тверезого, тремтіти, коли я вночі залишаюся один у темній кімнаті.

«Отже, час настав, – подумав я. – З цим треба кінчати».

Я підняв кинджал і, перш ніж сховати до кишені, зімітував удар. Усе було гаразд. Я міцно тримав держак.

Ніколи раніше я не ходив до покоїв Антінеї без супроводу; першого разу це був білий таргієць, другого – гепард. Проте я дуже легко знайшов шлях. Біля дверей із світляною розеткою зустрів таргійця.

– Пропусти, – звелів я. – Мене покликала твоя господиня.

Чоловік слухняно відійшов убік.

Незабаром я почув монотонний протяжний спів і впізнав звуки ребаца – скрипки з однією струною, на якій грають туарезькі жінки. Це Агіда, як тут повелося, грала біля ніг своєї володарки, оточеної трьома іншими жінками. Таніт-Зерги не було серед них.

Тоді я востаннє бачив Антінею, тож дозволь, дозволь мені розповісти, якою вона постала переді мною в ту фатальну хвилину.

Може, відчула вона загрозу, що нависла над нею, й намагалася бравувати, вдавшись до свого непереможного мистецтва? Пригадував її ніжне голе тіло, без жодних прикрас, яке я тримав минулої ночі в своїх обіймах. І ось тепер відступив, побачивши перед собою прикрашену, наче ідол, не жінку, а царицю.

Фантастичні скарби фараонів обтяжували це тендітне тіло. На голові в неї був величезний золотий пшент богів і царів із смарагдами, традиційними прикрасами туарегів, цими коштовними каменями, що утворювали тіфінагські літери її імені.

Вона була убрана, наче у священний покров, у червоне атласне шенті з вигаптуваними золотими лотосами. Біля ніг лежав скіпетр з чорного дерева з тризубом на кінці. Її голі руки оповивали дві змійки, які підіймали голівки до пахв, ніби хотіли там згорнутися. З петель пшента звисало кольє із смарагдів, перша низка якого щільно прилягала до впертого підборіддя, а інші спадали кружальцями на голу шию.

Коли я увійшов, вона всміхнулася.

– Я чекала на тебе, – сказала вона щиро.

Я наблизився й в чотирьох кроках від трону зупинився, випроставшись перед нею.

Вона насмішкувато дивилася на мене.

– Що це таке? – дуже спокійно запитала вона.

Простеживши за її жестом, я побачив держак кинджала, що визирав з кишені.

Я витяг його і міцно стиснув у руці, готовий вдарити.

– Ту з вас, котра першою ворухнеться, я звелю залишити голою в червоній пустелі за шість льє звідси, – холодно промовила Антінея до жінок, які, збагнувши мій жест, зойкнули від жаху.

І, звертаючись до мене, вона вела далі:

– Цей кинджал справді бридкий, ти, здається, неправильно тримаєш його. Хочеш, я пошлю Сідію до твоєї кімнати, щоб принесла срібний молоток? Ти володієш ним краще, ніж цим кинджалом.

– Антінеє, – мовив я глухо, – я вас уб’ю.

– Кажи мені «ти», як учора ввечері. Чи при них ти не наважуєшся? – запитала вона, вказавши на жінок з витріщеними від жаху очима.

І провадила далі:

– Хочеш убити мене? Ти не надто послідовний у своїх вчинках. Убити мене саме тоді, коли ти можеш дістати нагороду за те, що вбив того, другого…

– Він… Він мучився? – запитав я, негадано затремтівши.

– Не дуже. Я вже казала тобі, що ти послуговувався молотком так, наче робив це все життя.

– Як малий Кен? – прошепотів я.

Вона здивовано усміхнулася.

– А! Ти знаєш цю історію… Так, як малий Кен. Але Кен принаймні був логічним. А ти… не розумію.

– Я тим паче не розумію.

Вона розглядала мене з подивом і цікавістю.

– Антінеє, – сказав я.

– Що?

– Те, чого ти зажадала від мене, я зробив. Чи можу у свою чергу звернутися до тебе з проханням, запитати?

– Кажи.

– У кімнаті, де він спав, було темно?

– Дуже темно. Я мусила провести тебе до канапи, на якій він спав.

– Він спав, ти певна цього?

– Я вже казала тобі.

– Він помер не відразу?

– Ні. Я точно знаю, коли він помер – через дві хвилини після того, як ти вдарив його і з криком вибіг.

– Отже, він напевно не зміг знати…

– Що?

– Що це я… тримав молоток.

– Звичайно, він міг не знати цього, – відповіла Антінея, – але він це знав.

– Як?

– Він знав це, бо я сказала йому, – мовила вона, дивлячись сміливо мені просто в вічі.

– І, – прошепотів я, – він повірив у це?

– Я підказала, і він упізнав твій голос, коли ти закричав. Якби він не дізнався, що це ти, ця витівка втратила б для мене сенс, – закінчила вона із зневажливим хихотінням.

Чотири кроки, я казав це, відділяли мене від Антінеї. Подолав їх одним стрибком, але не встиг ударити, бо покотився на землю.

Мені скочив на груди Гірам-Руа.

Водночас я почув владний і спокійний голос Антінеї.

– Покличте людей, – наказала вона.

За хвилину мене визволили з обіймів гепарда. Шестеро білих туарегів оточили мене й намагалися зв’язати.

Я досить міцний і дуже нервовий. Першої миті мені вдалося підвестися. Один з нападників розпластався на землі від мого влучного удару кулаком у підборіддя за всіма правилами бойового мистецтва. Другий хрипів у мене під моїм коліном. Тоді я востаннє побачив Антінею. Вона стояла, спершись обома руками на скіпетр з чорного дерева, і зацікавлено, з іронією спостерігала нашу боротьбу.

Тієї ж миті я голосно закричав і відпустив свою жертву.

Щось хруснуло в моїй лівій руці: один з туарегів, викручуючи цю руку назад, вивихнув мені плече.

Коли мене, так міцно зв’язаного, що годі було поворухнутися, два білі привиди несли коридорами, я знепритомнів.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю