Текст книги "Атлантида"

Автор книги: Пьер Бенуа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

– Мосьє, – сказав Моранж з найвишуканішою чемністю, – мабуть, цілком природне занепокоєння спонукає нас довідатись, які мотиви й мета цієї залежності. Але зверніть увагу на те, з якого боку цікавлять мене ваші одкровення: йдеться не про мої особисті інтереси. Цими днями я натрапив у двох печерах на тіфінагський напис «Антінея». Мій товариш може засвідчити, що я вважав це ім’я грецьким. Тепер, завдяки вам і божественному Платону, я розумію: не слід дивуватися, почувши, що варварка має грецьке ім’я. Але, міркуючи про його етимологію, я не менш розгублений. Чи можете ви просвітити мене щодо цього?

– Звичайно, мосьє, – відповів Ле Меж, – я згоден. Як уже казав вам, ви не перший цікавитесь цим питанням. Більшість дослідників, котрих я бачив тут протягом десяти років, були так само заінтриговані цим грецьким ім’ям, відтвореним тіфінагською мовою. Я навіть склав досить точний каталог цих написів і печер, де вони зустрічаються. Всі, чи майже всі, супроводжуються словами: Антінея. Тут починаються її володіння. Я сам наказав відновити вохрою ті з них, які почали стиратися. Але повернуся до того, що казав вам раніше. Ніхто з європейців, принаджених сюди цією епіграфічною таємницею, потрапивши до палацу Антінеї, більше не цікавився цією етимологією. Їм відразу на думку спадало зовсім інше. Щодо цього можна було б багато чого сказати: як мало важать насправді для вчених суто наукові інтереси і як швидко вони жертвують ними заради буденних справ, пов’язаних, наприклад, з їхнім життям.

– Якщо не заперечуєте, ми повернемося до цього іншим разом, – з чарівною люб’язністю промовив Моранж.

– Мосьє, цей відступ викликаний єдиною метою: довести, що я не вважаю вас одним з тих недостойних вчених. Ви справді зацікавилися коренями імені Антінея, та й ще перш ніж запитати, хто та жінка, яка має таке ім’я, або ж чому ви й ваш друг стали її полоненими.

Я пильно подивився на старого. Але він говорив цілком поважно.

«Тим краще для тебе, – подумав я. – Інакше я швидко викинув би тебе через вікно там іронізувати собі на втіху. Закон земного тяжіння, мабуть, і тут, у Хоггарі, їлає силу».

– Мосьє, вперше побачивши ім’я Антінея, ви, безумовно, побудували кілька етимологічних гіпотез. Чи не будете ласкаві ознайомити мене з ними?

– Охоче, – сказав Моранж.

І дуже спокійно перелічив ті етимології, про які я вже говорив.

Чоловік у вишневій маніжці потер долоні.

– Чудово, – сказав він задоволено. – Дуже добре, принаймні як на ті обмежені знання в галузі елліністики, якими ви володієте. Але все це нісенітниця, архінісенітниця.

– Саме тому я й запитую вас, бо бере сумнів, – лагідно промовив Моранж.

– Не мучитиму вас більше, – сказав Ле Меж. – Слово «Антінея» складається ось з чого: «ті» – це берберський артикль жіночого роду, який є варварським втручанням в слово суто грецьке. Ми знаємо чимало прикладів такої мішанини. Візьміть хоча б слово «Тіпаса», назву північноафриканського міста, що розшифровується як «ціла» і складається з «ті» і «ναπ». У даному разі «тінея» означає «нова» від «ті» та «εα».

– А префікс «ан»? – спитав Моранж.

– Мабуть, я втомився, шановний пане, – кинув Ле Меж, – розповідаючи вам упродовж години про «Крітія», що наслідки такі нікчемні? Хіба не зрозуміло, що сам префікс «ан» не означає нічого? Ви погодитесь, коли я вам скажу, що в даному разі ми маємо справу з дуже цікавою апокопою[31]31
  Скорочення кінцевого звуку, літери (лінгв.).


[Закрыть]. Слід читати не «ан», а «атлан». «Атл» зникло внаслідок апокопи; «ан» залишилося. Резюмую: слово «Антінея» можна розкласти на частини: πο – νεα – ’ατλ – Αν. Звідси й випливає його значення – «нова Атланта».

Я глянув на Моранжа. Він був безмежно здивований. Берберський префікс «ті» його буквально приголомшив.

– Чи мали ви нагоду перевірити цю хитромудру гіпотезу, мосьє? – запитав він оговтавшись.

– Вам варто лише подивитись на ці кілька книжок, – зневажливо промовив Ле Меж.

Він відкрив одну за одною п’ять, десять, двадцять стінних шаф. Перед нашими очима постала предивна бібліотека.

– Усе, усе, тут є усе, – пробурмотів Моранж з жахом і захопленням.

– Принаймні все те, що варте уваги, – сказав Ле Меж. – Усі великі твори, загибель яких оплакує сучасний вчений світ.

– І як вони опинилися тут?

– Любий пане, як ви засмучуєте мене. Я покладався на вашу обізнаність. Отже, ви забули те місце, де Пліній Старший пише про Карфагенську бібліотеку й нагромаджені там скарби. Коли 146 року місто впало під ударами цього пройдисвіта Сціпіона, те збіговисько неймовірних невігласів під назвою римський Сенат виявило до цих багатств свою глибоку зневагу. Сталося так, що цю чудову спадщину зібрав Мастанабал і передав її своїм синам та онукам: Хімпсалу, Юбі І, Юбі II, чоловікові прекрасної Клеопатри Селени, дочці великої Клеопатри і Марка Антонія. У Клеопатри Селени народилася донька, яка вийшла заміж за короля атлантів. Отже, Антінея, дочка Нептуна, має серед своїх пращурів безсмертну царицю Єгипту. Таким чином, завдяки її правам на спадщину, рештки Карфагенської бібліотеки, збагачені творами бібліотеки Александрійської, – перед вами.

Наука втікає від людини. І коли остання споруджувала ті потворні псевдонаукові Вавілонські башти – Берлін, Лондон, Париж, наука віддалилася у цей пустельний край Хоггар. Вони можуть вигадувати там свої гіпотези, що грунтуються на думці про загибель таємничих античних творів, але ці твори не загинули. Вони тут. Тут книжки іудейські, халдейські, ассірійські. Тут чудові єгипетські легенди, які надихали Солона, Геродота й Платона. Тут грецькі міфи, твори африканських магів, індуських мрійників, одне слово, всі скарби, відсутність яких перетворює сучасні дисертації на нікчемну писанину. Повірте мені, він добре помстився, цей скромний, непомітний університетський викладач, якого мали за божевільного, зневажали. Я жив, живу, житиму, регочучи з їхньої фальшивої, неповноцінної ерудиції. І коли помру, помилка, викликана осторогою Нептуна, підказаною ревнощами, який відгородив свою кохану Кліто від усього світу, ця помилка, повторюю, пануватиме як повновладна володарка над їхніми жалюгідними писаннями.

– Мосьє, -сказав Моранж розважливо, – ви твердите про вплив Єгипту на місцеву цивілізацію. З причин, які, можливо, колись принагідно поясню, хотів би отримати докази такого зв’язку.

– Хай вас це не турбує, – відповів Ле Меж. Тоді настала моя черга.

– Лише два слова, мосьє, – сказав я різко. – Не буду приховувати від вас того, що ці історичні дискусії здаються мені абсолютно несвоєчасними. Не моя вина, що у вас були неприємності в університеті і ви сьогодні не в Колеж де Франс чи ще десь. У даний момент мене цікавить лише одна річ: знати, що ми тут робимо, що роблю тут я. Значно більше, ніж грецька чи берберська етимологія її імені, мене турбує, чого від мене хоче ця дама, Антінея. Мій товариш бажає довідатися про її зв’язки з Стародавнім Єгиптом, це чудово. Щодо мене, я дуже хочу знати про її стосунки з алжірським урядом і арабськими установами.

Ле Меж проникливо засміявся.

– Я дам відповідь, яка задовольнить вас обох, – сказав він.

І додав:

– Ідіть за мною. Настав час, аби ви знали все.

РОЗДІЛ X
ЗАЛА З ЧЕРВОНОГО МАРМУРУ

Ми йшли за Ле Межем, знову проминаючи нескінченні коридори й сходи.

– У цьому лабіринті втрачаєш усяку орієнтацію, – прошепотів я Моранжеві.

– Передусім втрачаєш здоровий глузд, – тихо відповів мій супутник. – Цей старий безумець, звичайно, великий учений. Але тільки Бог знає, до чого він веде. Втім, він пообіцяв, що ми дізнаємося про все.

Ле Меж зупинився перед важкими темними дверима, суцільно інкрустованими дивними знаками. Упоравшись із замком, він відчинив їх.

– Панове, заходьте, будь ласка, – сказав він.

Холодне повітря вдарило нам в обличчя. В залі, до якої ми увійшли, була температура, наче в печері.

Темрява не давала змоги визначити її розміри. Освітлення було навмисне обмежене, його випромінювали дванадцять величезних мідних ламп у вигляді колон, що стояли на підлозі, виблискуючи червоним полум’ям. Коли ми увійшли, протяг з коридора заколихав це полум’я, і хвилину довкола нас кружляли наші збільшені й химерно деформовані тіла. Потім вітер ущух і полум’я, вирівнявшись, знову пронизало пітьму нерухомими червоними язиками.

Ці дванадцять велетенських світильників (кожен приблизно три метри заввишки) утворювали щось подібне до корони, діаметром принаймні п’ятдесят футів. Посередині цієї корони я побачив темний пагорок, помережаний мерехтливими червоними відблисками. Наблизившись, розгледів іскристе джерело. Його холодна вода підтримувала згадувану температуру.

У тій самій центральній скелі, звідки струменіло й дзюрчало темне джерело, були витесані великі сидіння, заставлені шовковими подушками. Дванадцять кадильниць посеред корони з червоних світильників утворювали другий вінець вдвічі меншого діаметра. У темряві не було видно диму, що здіймався до склепіння, але породжена’ ним млість, свіжість і шум води пробуджували у душі єдине бажання – залишитися тут назавжди.

Ле Меж посадив нас у центрі зали, в ці циклопічні крісла. Сам умостився між нами.

– Через кілька хвилин ваші очі звикнуть до темряви, – сказав він.

Я зауважив, що він говорив тихо, наче в храмі.

Справді, наші очі поволі призвичаїлися до того червоного світла. Лише внутрішня частина величезної зали була освітлена.

Усе склепіння потопало в темряві, й висоту його важко було уявити. Я невиразно побачив над нашими головами велику золоту люстру, що, як і все довкола, мінилася темно-червоними полисками. Але ніщо не давало змоги визначити довжину ланцюга, що звисав з темної стелі.

Мармурова підлога мала таку фактуру і була так відполірована, що високі лампи віддзеркалювалися в ній.

Ця зала, повторюю, була круглою, являла собою правильне коло, у центрі якого містився фонтан. Ми сиділи, повернувшися до нього спинами.

Отже, перед нами були заокруглені внутрішні стіни. Невдовзі ми прикипіли до них очима. Особливими робила їх ціла низка темних ніш, котрі зливалися в чорну смугу, що обривалася перед нами дверима, крізь які ми увійшли, а позаду нас сягала інших дверей, чорної діри, як мені здалося в темряві, коли я обернувся. Я налічив між першими і другими дверима шістдесят ніш, отже, загалом сто двадцять. Кожна з них мала три метри заввишки і метр завширшки. В кожній стояло щось подібне до футляра, звуженого донизу і закритого лише в спідній частині. Мені здалося, що в кожному з цих футлярів, крім двох, навпроти мене, я розпізнаю блискучу постать, безперечно постать людини, наче статуї з дуже ясної бронзи. У вигині кола, що був переді мною, я налічив тридцять таких дивних статуй.

Що то були за статуї? Я хотів подивитися й підвівся.

Рука Ле Межа лягла мені на плече.

– Зараз, – пробурмотів він тихо. – Зараз.

Професор утупив погляд у двері, крізь які ми увійшлидо зали і за котрими почулися кроки, що наближалися. Двері тихо відчинилися, пропустивши трьох білих туарегів. Двоє з них несли на плечах якийсь довгий пакунок, третій, здавалося, був їхнім начальником. За його наказом вони поклали пакунок на підлогу й вийняли з однієї з ніш згадуваний мною довгастий футляр, такий. само, які були в інших нішах.

– Можете наблизитися, панове, – сказав Ле Меж.

Жестом він звелів трьом туарегам відступити на кілька кроків.

– Ви щойно просили мене, – заговорив Ле Меж, звертаючись до Моранжа, – дати вам доказ єгипетських впливів на цю країну. Але спочатку що ви думаєте про цю скриню?

Промовивши це, він вказав на футляр, витягнутий слугами з ніші і покладений на підлогу.

Моранж глухо скрикнув.

Перед нами була одна з тих скринь, де зберігаються мумії. Те саме блискуче дерево, ті самі барвисті написи, з тією лише різницею, що ієрогліфи було замінено на1 тіфінагські літери. Навіть сама їх форма – вузька внизу і ширша зверху – переконувала нас у цьому.

Я вже казав про те, що спідня частина цього великого футляра була закрита, – це надавало йому вигляду прямокутного сабо.

Ле Меж став навколішки й закріпив на чільному боці скрині прямокутний білий картон, велику етикетку, котру він узяв зі свого письмового стола кілька хвилин тому, перш ніж залишити бібліотеку.

– Можете прочитати, – сказав він просто, але все ще тихим голосом.

Я також став навколішки, бо світло великих ламп ледве давало змогу прочитати етикетку. І все ж я пізнав почерк професора.

Там були прості слова, написані великими круглими літерами.

«Номер 53. Майор сер Арчібалд Рюссель. Народився у Річмонді 5 липня 1860 року. Помер у Хоггарі 3 грудня 1896 року».

Я скочив на ноги й скрикнув:

– Майор Рюссель!

– Тихше, тихше, – промовив Ле Меж. – Тут ніхто не має права підвищувати голос.

– Майор Рюссель, – повторив я, мимохіть скорившись наказові, – той, хто торік вирушив з Хартума, аби дослідити Сокото?

– Це він, – підтвердив професор.

– І… де ж тепер майор Рюссель?

– Він тут, – відповів Ле Меж.

Професор подав знак. Білі туареги наблизились. У гнітючій тиші, що враз запанувала в таємничій залі, чути було лише свіже дзюрчання фонтана.

Троє негрів узялися розгортати пакунок, який вони поклали біля розмальованої скрині.

Ми з Моранжем дивилися, скуті невимовним жахом.

Незабаром побачили якусь задерев’янілу постать, постать людини. На ній блищали червоні спалахи. Перед нами лежала на підлозі, загорнута у щось подібне до білого муслінового завою, статуя з ясної бронзи, подібна до тих, що стояли довкола у нішах, виструнчені, й, здавалося, дивилися на нас незбагненним поглядом.

– Сер Арчібалд Рюссель, – прошепотів Ле Меж.

Моранж мовчки підійшов і спромігся підняти тканину.

Він довго, дуже довго дивився на похмуру бронзову статую.

– Це мумія, мумія, – нарешті заговорив він.

– Помиляєтеся, мосьє, це не мумія.

– Власне кажучи, ні, – погодився Ле Меж. – Це не мумія. Але перед вами тлінні рештки сера Арчібалда Рюсселя. Я повинен зазначити, шановний пане, що спосіб бальзамування, здійснюваний за наказом Антінеї, відрізняється від того, який був поширений у Стародавньому Єгипті. Тут немає ні натрію, ні пов’язок, ні пахощів. Промисли Хоггару за короткий час досягли результатів, до яких європейська наука прийшла лише після довгих і невдалих спроб. Коли я прибув сюди, то дуже здивувався, побачивши застосування методів, котрі, як гадав, відомі лише цивілізованому світові.

Ле Меж постукав зігнутим пальцем по блідому чолу сера Арчібалда Рюсселя. Пролунав металевий дзвін.

– Це бронза, – прошепотів я. – Це не людське чоло. Це бронза.

Ле Меж знизав плечима.

– Це людське чоло, – категорично заявив він, – а не бронза. Бронза темніша, мосьє. Цей метал – чудовий невідомий метал, про нього пише Платон у «Крітії». Він являє щось середнє між золотом і сріблом. Його можна видобути лише в горах Атлантиди. Це орішалк.

Нахилившись ще нижче, я переконався, що це той самий метал, яким оздоблені стіни бібліотеки.

– Орішалк, – провадив далі Ле Меж. – Здається, ви не розумієте, як може людське тіло перетворитися на статую з орішалку. Капітане Моранж, невже ви, освічена людина, ніколи не чули про метод доктора Варіо, що дає змогу зберігати тіло, не бальзамуючи його? Невже ви ніколи не читали книжки[32]32
  Варіо. Гальванічна антропологія. Париж, 1890. (Нотатки п. Леру).


[Закрыть] цього лікаря-практика? Він викладає метод гальванопластики. Шкірну тканину, яка є провідником, вкривають шаром дуже легкої срібної солі. Відтак тіло занурюють у ванну з мідним купоросом, і поляризація робить свою справу. В такий спосіб металізували й тіло цього вельмишановного англійського майора. В такий самий, але мідний купорос було замінено дуже рідкісним розчином – орішалковим купоросом. Таким чином, перед вами не бронзова статуя бідняка, а статуя з металу, благороднішого за золото і срібло, одне слово, статуя, гідна онуки Нептуна.

Ле Меж подав знак. Чорні невільники підняли тіло. За кілька хвилин вони вклали цей привид з орішалку до дерев’яного розписаного футляра. Останній поставили сторч у нішу, поряд з тією, де стояв такий футляр з етикеткою під номером 52. Зробивши свою справу, вони мовчки вийшли. З дверей повіяло холодом, затріпотіло полум’я бронзових ламп, і навколо нас затанцювали величезні тіні.

Ми з Моранжем застигли, наче ці бліді металеві примари, які оточували нас. Раптом я зробив зусилля і, хитаючись, наблизився до ніші, розташованої біля тієї, де було тіло англійського майора. Мої очі шукали етикетку під номером 52.

Спершись на червоний мармур стіни, я прочитав:

– «Номер 52. Капітан Лоран Делінь. Народився в Парижі 22 липня 1861 року. Помер у Хоггарі 20 жовтня 1886 року».

– Капітан Делінь, – прошепотів Моранж, – 1895 року вирушив з Коломб-Бешара до Тіммімуна, й про нього більш нічого не було чути.

– Так, – сказав Ле Меж, кивнувши головою.

– «Номер 51, – прочитав Моранж, клацаючи зубами. – Полковник фон Віттманн, народився в Ієні 1855 року. Помер у Хоггарі 1 травня 1896 року». Полковник Віттманн, дослідник Канему, зник десь поблизу Агадесу!

– Саме так, – підтвердив Ле Меж.

– «Номер 50, – у свою чергу прочитав я, тримаючись за стіну, щоб не впасти. – Маркіз Алонзо д’Олівейра, народився в Кадіксі 21 лютого 1868 року. Помер у Хоггарі 1 лютого 1896 року». Олівейра, котрий вирушив вАрацанІ

– Саме так, – знову сказав Ле Меж. – Цей іспанець був високоосвіченою людиною. Ми з ним вели цікаві дискусії про географічне положення королівства Антея.

– «Номер 49, – мовив Моранж, зітхнувши. – Лейтенант Уодхауз, народився в Ліверпулі 16 вересня 1870 року. Помер у Хоггарі 4 жовтня 1895 року.

– Майже дитина, – зазначив Ле Меж.

– «Номер 48, – сказав я. – Молодший лейтенант Луї де Майєфе, народився в Провансі…»

Я не договорив. Судома перехопила горло.

Луї де Майєфе, мій кращий друг, друг дитинства, у Сен-Сірі, всюди… Я дивився на нього, я впізнавав його під металевою корою. Луї де Майєфе!..

Плечі мої затремтіли. Притуливши чоло до холодної стіни, я заридав.

Долинув хриплий голос Моранжа, який звернувся до професора.

– Мосьє, ця сцена надто затягнулася. Годі вже.

– Він хотів знати, – відповів Ле Меж, – хіба я винен?

Я підійшов до нього й схопив за плечі.

– Чому він тут? Чому помер?

– З тієї самої причини, що й усі інші, – відповів професор, – що й лейтенант Уодхауз, капітан Делінь, майор Рюссель, полковник фон Віттманн, сорок сім мужчин, які померли перед ними, і всі ті, хто прийде завтра.

– Від чого вони померли? – настоював Моранж.

Професор подивився на нього, і я побачив, як мій товариш зблід.

– Від чого вони померли, мосьє? Вони померли від кохання.

І додав дуже тихим і сумним голосом:

– Тепер ви знаєте.

Обережно, з чуйністю, якої ми й не підозрювали в ньому, Ле Меж відірвав нас від споглядання металевих статуй. За хвилину ми з Моранжем знову опинилися посередині зали й сіли чи, скоріше, впали на подушки. Біля наших ніг жалібно дзюркотів невидимий водограй.

Ле Меж сів між нами.

– Тепер ви знаєте, – повторив він. – Знаєте, але ще не все розумієте.

І дуже тихо промовив:

– Ви, як і всі вони, в’язні Антінеї… І Антінея має помститися.

– Помститися? – запитав Моранж, який вже опанував себе. – За що, дозвольте запитати? Чим ми з лейтенантом завинили перед Атлантидою? Чим ми прогнівили її?

– Це давня, дуже давня історія, – поважно відповів професор. – Історія, яку вам важко зрозуміти, мосьє Моранж.

– Прошу вас, професоре, поясніть.

– Ви Чоловіки. Вона Жінка, – мрійливо промовив Ле Меж. – У цьому й полягає причина.

– Справді, мосьє, я не розумію… ми не зовсім розуміємо.

– Зрозумієте. Хіба ви справді забули, як у глибоку давнину прекрасні цариці варварів зазнавали лиха від чужоземців, котрих доля прибивала до їхнього берега? Віктор Гюго досить вдало показав їхні мерзенні вчинки у колоніальній поемі «Дівчина з Таїті». Хоч би в яку далеку давнину не сягали наші спогади, ми скрізь побачимо те саме – шахрайство й невдячність. Ці пани досхочу втішалися красою жінки та її багатствами, потім одного ранку зникали. Добре ще, коли такий суб’єкт не повертався з ескадрою та окупаційними військами.

– Ваша ерудиція, мосьє, захоплює мене, – сказав Моранж, – розповідайте далі.

– Вам потрібні приклади? На жаль, їх безліч. Згадайте, як Улісс залицявся до Каліпсо, Діомед до Каллірої. Що вже казати про Тезея і Аріадну? Язон повівся з Медеєю незбагненно легковажно. Римляни підтримали цю традицію ще брутальніше. Еней, в якого стільки спільного з преподобним Спардеком, поставився до Дідони, як негідник. Цезар показав себе перед божественною Клеопатрою як увінчаний лаврами грубіян. Нарешті, Тіт, цей лицемірний Тіт, проживши з Беренікою цілий рік на Ідюмеї за її рахунок, привіз нещасну до Рима, аби ще більше зганьбити. Настав час, щоб сини Яфета заплатили дочкам Сіма за тяжку образу, яку вони заподіяли їм в минулому[33]33
  За біблійною міфологією, Яфет і Сім – два з трьох синів «патріарха» Ноя, від яких після «всесвітнього потопу» пішов новий людський рід. Нащадки Яфета нібито оселилися в Європі та країнах Середньої Азії, а Сім дав початок семітам (народам, які розмовляють семітськими мовами).


[Закрыть].

Знайшлася жінка, котра відновить на користь своєї статі великий гегелівський закон коливання. Відмежована від арійського світу грізними запобіжними заходами Нептуна, вона зваблює чоловіків – наймолодших, найвідважніших. У цих сміливців вона бере все, що вони здатні дати. Вона віддає їм своє тіло, але панує над ними духовно. Це перша владна жінка, яку пристрасть не може й на мить перетворити на рабиню. Їй не доводиться оговтуватися, бо вона ніколи не втрачає самовладання. Це єдина жінка, якій пощастило роз’єднати дві неподільні речі – кохання й насолоду.

Ле Меж на мить замовк, потім повів далі.

– Вона щодня приходить до цього підземелля. Зупиняється перед нішами. Розмірковує перед цими застиглими статуями. Торкається цих холодних грудей, пал яких відчувала. Потім, помріявши перед порожньою нішею, де незабаром засне навіки у своєму холодному орішалковому футлярі той, хто на неї чекає, вона спокійно повертається до нього.

Професор замовк. У сутінках було чути, як дзюркоче водограй. У мене несамовито гупало в скронях, вогнем горіла голова, жорстока лихоманка палила груди.

– І всі, всі, – скрикнув я, забувши, що це за місце, – всі погодилися! Всі скорилися! О! Нехай вона лиш прийде сюди, я їй покажу.

Моранж мовчав.

– Любий мій, – дуже лагідно сказав Ле Меж. – Ви говорите, як дитина. Ви не знаєте. Ви не бачили Антінеї. Зрозумійте, серед них, – він жестом окреслив мовчазне коло статуй, – були чоловіки, такі ж сміливі, як ви, і, можливо, не такі нервові. Пригадую, один із них, що спочиває під номером 32, був флегматичним англійцем. Він постав перед Антінеєю з сигарою в зубах. Так само, як і всі інші, він скорився своїй володарці.

Не кажіть нічого, доки ви не побачили її. Університетська освіта мало стає у пригоді в дискусії про пристрасть, і мені важко пояснити вам, що являє собою Антінея. Єдине, в чому я можу запевнити, це те, що, коли ви побачите її, ви забудете все. Сім’ю, батьківщину, честь – усе, ви зречетесь усього задля неї.

– Усього, мосьє? – дуже спокійно запитав Моранж.

– Усього, – відповів Ле Меж з притиском. – Ви забудете все, зречетесь усього.

Знову залунали кроки. Ле Меж глянув на годинник.

– Зрештою, побачите.

Двері відчинилися. Увійшов білий таргієць, високий на зріст, ще вищий за тих, яких ми досі бачили у цій непевній оселі, й попрямував до нас.

Вклонившись, він легко торкнувся мого плеча.

– Ідіть за ним, – сказав Ле Меж.

Не кажучи жодного слова, я підкорився.