Текст книги "Атлантида"

Автор книги: Пьер Бенуа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ IV
ДО ДВАДЦЯТЬ П’ЯТОГО ГРАДУСА

– Бачите, – сказав мені два тижні згодом капітан Моранж, – вам значно краще відомі стародавні шляхи в Сахарі, ніж ви бажали дати мені це зрозуміти. Адже ви знаєте про існування двох Тадекк. Але місто, про яке ви мені казали, Тадекка Ібн-Батутаха позначене цим істориком на віддалі сімдесятиденного шляху від Туата, а Шірмером, який має рацію, – в недослідженій країні ауеліммідів. Саме через цю Тадекку йшли щороку у IX сторіччі каравани сонгаїв до Єгипту.

– Моя Тадекка – інша. Це столиця «людей під покривалом». Ібн-Хальдун розмістив її на відстані двадцятиденного, а Ель-Бекрі – тридцятиденного шляху на південь від Уаргли. Останній називає її Тадмеккою. Саме до цієї Тадмекки я й прямую. Цю Тадмекку і слід знайти серед руїн Ес-Сука. Через Ес-Сук пролягає торговельний шлях, який у IX сторіччі сполучав Туніський Джерід з рукавом Нігеру поблизу Буррума. Щоб з’ясувати, чи можна відновити цей стародавній шлях, і відрядило мене міністерство. Йому я й завдячую вашим приємним товариством.

– Ви, напевне, розчаруєтесь, – пробурмотів я. – Все переконує мене в тому, що торгівля, яка здійснюватиметься цим шляхом, буде малоефективною.

– Побачимо, – відказав він спокійно.

Так, розмовляючи, ішли ми вздовж одноманітного берега себхи[14]14
  Себха (араб.) – назва солоних озер, які утворюються в великих і малих улоговинах та котлованах пустелі.


[Закрыть]. Під сонцем, що сходило, широкі простори солончаків вилискували блідо-блакитним сяйвом. Наші п’ятеро мехарі, широко ступаючи, кидали сині рухливі тіні. Іноді злітав і ширяв у повітрі невідомий птах, схожий на чаплю, єдиний житель цих відлюдних місць, він ніби висів у небі, прив’язаний ниточкою, і, коли ми йшли далі, сідав.

Я їхав попереду, уважно стежачи за дорогою. Моранж тримався позаду. Запнутий у свій величезний білий бурнус, у простій фесці зуава, з довгим разком намиста на шиї – великих білих та чорних намистин, які закінчувалися хрестом, він являв собою довершений тип Білих отців кардинала Лавіжері.

Після дводенної зупинки в Темассінімі ми залишили шлях, яким ішов Флаттерс, і подалися на південний захід. Моя заслуга була в тому, що ще до Фурсо я повідомив про значення Темассініна як точки, де перехрещувалися караванні шляхи, позначив місцевість, де капітан Пен спорудив форт. Темассінін розташований на перехресті шляхів, що ведуть від Феззана і Тібесті до Туата, і є чимсь подібним до чудового довідкового бюро. Відомості, які я здобув протягом цих днів про наших ворогів – сенуситів, мали важливе значення. Проте я завважив, як байдуже ставився Моранж до моїх пояснень.

Ці два дні він проводив у розмовах із старим негром – наглядачем тюрбету[15]15
  Могила (араб.).


[Закрыть], де під гіпсовою оболонкою зберігаються останки високоповажного Сіді-Мусси. Шкодую, що не пригадую змісту цих розмов Моранжа з наглядачем. Але, побачивши захоплення й подив негра, я зрозумів, як мало знайомий з таємницями безмежної Сахари і як добре обізнаний з ними мій супутник.

І якщо ти, певною мірою призвичаєний до загадок Півдня, хочеш зрозуміти, скільки дивовижного й надзвичайного вносив Моранж у нашу подорож, то слухай. Це сталося на віддалі якихось двохсот кілометрів звідси, в самому серці Великих Пісків, на жахливому шестиденному безводному шляху. Нам вистачило води лише на два дні до того, як досягнемо першої криниці. А тобі відомо, що це за криниці. Як писав Флаттерс своїй дружині, «треба працювати дві години, аби очистити їх, щоб тварини й люди могли напитися». Отже, ми зустріли там караван, який прямував на схід, до Радамеса, й трохи збочив на північ. Майже порожні горби верблюдів коливалися, виразно промовляючи про муки тварин. Позаду плентався, спотикаючись на кожному кроці, маленький сірий віслюк, жалюгідне віслюченя. Купці розвантажили його, розуміючи, що він здохне. Віслюк інстинктивно чалапав з останніх сил, ніби почуваючи, що, відставши, сконає і стане поживою для великої зграї грифів. Я люблю тварин, яким маю поважні причини надавати перевагу перед людьми. Але мені ніколи не спало б на думку зробити те, що вчинив Моранж. Слід сказати, що наші бурдюки були майже порожні і наші власні верблюди, без яких ви в пустелі ніщо, не вгамовували спрагу протягом довгих годин. Моранж примусив свого верблюда стати на коліна, розв’язав один бурдюк і дав напитися віслюкові. Я з радістю побачив, як здригнулися від щастя облізлі боки цієї нещасної тварини. Але я був відповідальний за похід і, побачивши здивування Бу-Джема й невдоволення всіх учасників каравану, які страждали від спраги, зробив капітану зауваження. Як воно було зустрінуте! «Я дав те, – відказав Моранж, – на що мав право. Ми дійдемо до криниць Ель-Біодха завтра о шостій годині вечора. Знаю, що доти не відчую спраги». Було це вимовлено таким тоном, що я вперше відчув – переді мною капітан. «Легко сказати, – подумав я з прикрістю. – Він розуміє, що, коли схоче, мій бурдюк, так само як і міх Бу-Джема, будуть до його послуг». Але я ще мало знав Моранжа, і справді, він до наступного вечора, коли ми досягли Ель-Біодха, всупереч нашим пропозиціям, усміхнувшись, відмовився від води.

Тінь святого Франціска Ассізького! Пагорби Умбрії, такі ясні під першими променями сонця! Подібного світанку Моранж спинився на березі маленького струмочка, що спадав каскадами в ущелині поміж сірих скель Егере. Води цього несподіваного потоку струменіли по піщаному дну, і ми побачили маленьких чорних рибок, освітлених сонцем. Від них падали тіні, ніби подвоюючи їх. Рибки в центрі Сахари! Ми завмерли перед цим парадоксальним явищем природи. Одна з них заблукала в малесеньку піщану бухточку, безпорадно борсаючись і являючи нам своє біле черевце… Моранж узяв її, розглядав хвилинку і пустив знов у мілководдя. Тінь святого Франціска. Пагорби Умбрії… Але я присягався більше не переривати недоречними відступами цілісність цієї розповіді…

– Бачите, – сказав мені через тиждень капітан Моранж, – я мав рацію, радячи вам їхати трохи південніше, доки досягнемо Шіх-Салаха. Щось вказувало мені на те, що цей масив Егере не може вас зацікавити. А тут вам досить лише нагнутися, щоб зібрати камінці, які дозволять переконливіше, ніж це зробили Бу-Дерба, Клуазо і доктор Маре, встановити вулканічне походження регіону.

Він промовив це, коли ми йшли вздовж західного хребта гірського масиву Тіфедест до двадцять п’ятого градуса північної широти.

– Справді, був би невдячний, якби не подякував вам, – сказав я.

Завжди згадуватиму цю мить. Ми залишили наших верблюдів і почали збирати уламки скель, характерних для цієї місцевості. Те, як Моранж розпізнавав їх, свідчило про його глибокі знання в галузі геології – науки, яка (про це він часто згадував) була йому найменш відома.

Я запитав у Моранжа:

– Чи можу довести вам свою вдячність одним признанням?

Він підвів голову й подивився на мене.

– Прошу вас.

– Так от, не бачу практичного сенсу в подорожі, у яку ви рушили.

Він усміхнувся.

– Чому? Невже наукова експедиція з метою розшукати стародавній караванний шлях і довести, що між країнами Середземномор’я й Африки з найдавніших часів існував зв’язок, на вашу думку, нічого не варта? Чи, може, ідею раз і назавжди покінчити з багаторічними науковими суперечками, в які було втягнуто стільки великих умів: д’Анвіль, Берліу, Катремер, з одного боку, і Госслен, Уоккенер, Тіссо, Вів’єн де Сен-Мартен, з другого, ви вважаєте нецікавою? До біса, мій любий, з вами важко мати справу.

– Я казав про практичний інтерес, – відповів я. – Ви не можете не визнати, що ця суперечка стосується лише географів-теоретиків і кабінетних дослідників.

Моранж усе ще всміхався.

– Друже мій, не звинувачуйте мене. Дозвольте нагадати, що вашу місію доручено Військовим міністерством, а мою – Міністерством народної освіти. Ці різні джерела обумовлюють наші цілі, що відрізняються одна від одної. В усякому разі це пояснює – тут я погоджуюся з вами, – що моя мета, справді, практичного значення не має.

– Ви уповноважені водночас Міністерством торгівлі, – відповів я, вперто відстоюючи своє. – Воно й зобов’язало вас з’ясувати, чи можна відродити давні торгові шляхи IX століття. Отже, не робіть спроби обдурити мене: з вашим знанням історії і географії Сахари ви ще до того, як виїхали з Парижа, розуміли, з чим зустрінетесь. Шлях від Джеріда до Нігеру мертвий, абсолютно мертвий. І хоч ви знали, що жоден торговий караван ніколи більше не скористається цим шляхом, усе ж погодилися вивчити можливість його відновити.

Моранж глянув мені просто в вічі.

– А хоч би й так, – з привітною невимушеністю сказав він. – Якби я ще до від’їзду був переконаний в тому, в чому ви дорікаєте мені, чи знаєте, який висновок ви б зробили?

– Був би радий почути це від вас.

– Усе просто, мій любий друже, я не такий спритний, як ви, щоб знайти привід для цієї подорожі, і менш переконливо замаскував справжні мотиви, котрі привели мене сюди.

– Привід? Не розумію…

– Тепер прошу вас, у свою чергу, бути щирим. Я переконаний, що ви маєте найсильніше бажання повідомити арабські служби про підступи сенуситів. Але признайтеся, що передача цих відомостей – не єдина таємна мета вашої прогулянки. Ви геолог, мій любий. У цій експедиції ви знайшли нагоду задовольнити свої уподобання. Ніхто вас за це не осудить, адже ви зуміли поєднати корисне для своєї країни з приємним для самого себе. Але, боронь Боже, не заперечуйте, мені не потрібні інші докази. Досить вашої присутності тут, по цей бік Тіфедеста, у місцевості, цікавій з погляду мінералога, та дослідження якої відкинуло вас принаймні на сто п’ятдесят кілометрів південніше від вашого офіційно визначеного маршруту.

Неможливо було витонченіше вразити мене. Я парирував удар, перейшовши в наступ.

– Чи слід мені зробити висновок, що я не знаю справжніх мотивів вашої подорожі і що вони не мають нічого спільного з мотивами офіційними?

Я дозволив собі забагато й відчув це з серйозної відповіді Моранжа.

– Ні, любий друже, ви не повинні робити такого висновку. Мені не до вподоби брехня, подвоєна шахрайством, стосовно таких поважних установ, які вважали мене гідним свого довір’я і субсидій. Зроблю все можливе, аби досягти мети, котру вони поставили переді мною. Але не бачу причини, щоб приховати від вас ще однієї мети, суто особистої, яка значно більше припала мені до душі. Скажімо так, якщо хочете скористатися термінологією, втім, прикро, що ця мета – кінець, тоді як все інше – лише засоби…

– Чи не буде нескромним?..

– Аж ніяк, – відповів мій товариш. – До Шіх-Салаха кілька днів путі. Незабаром ми розлучимося. Той, чиї перші кроки у Сахарі ви так турботливо супроводжували, не повинен нічого приховувати від вас.

Ми зупинилися в долині, біля висохлого русла маленької річки, де зеленіло кілька кволих рослин. Цовкола джерела, що було неподалік, утворилася ніби сіро-зелена корона. Верблюди, розв’ючені на ніч, широко ступаючи, силкувалися щипати колючі жмутки трави гед. Чорними неприступними стінами майже вертикально височіли над нашими головами гори Тіфедеста. У нерухомому повітрі курився голубий димок від багаття, на якому Бу-Джема готував нам обід.

Ані звуку, ані подиху вітерця. Дуже прямий стовпчик диму поволі здіймався у небо, що вже втрачало свої барви.

– Чи чули ви про «Атлас християнства»? – запитав Моранж.

– Здається, чув. Чи це не географічна праця, опублікована бенедиктинцями під керівництвом певного Дома Гранже?

– Пам’ять не зраджує вас, – сказав Моранж.

– Але погодьтеся, що я уточнюю речі, котрими у вас, як і в мене, не було тих самих причин цікавитись. «Атлас християнства» мав на меті встановити межу, до якої линула велика хвиля християнства протягом віків в усіх частинах земної кулі. Це твір, гідний бенедиктинського вчення, гідний чудового ерудита, яким є Дом Гранже.

– І цю межу ви маєте встановити, діставшись сюди? – пробурмотів я.

– Саме так, справді її, – відповів мій товариш.

Він замовк, і я не порушував його мовчання, вирішивши більше ні з чого не дивуватися.

– Ставши на шлях зізнань, не можна не виглядати смішним, якщо не звіритися до кінця, – вів далі він, замислившись на мить. Його раптом споважнілий тон свідчив, що людина, котра місяць тому так звеселяла молодих офіцерів, тепер зовсім втратила свій добрий настрій. – Почну з власних зізнань, і розповім вам усе. Повірте в мою щирість і не наполягайте, щоб я згадував деякі події з мого інтимного життя. Так, минуло чотири роки з тих подій, як я вирішив піти в монастир – мотиви мого рішення для вас не мають значення. Дивно, що для цього досить було з’явитися в моєму житті істоті, абсолютно не зацікавленій у повній зміні його перебігу. Дивно, що Бог допустив, аби особа, єдиною заслугою якої була її врода, так несподівано вплинула на мою долю. Монастир, у двері якого я постукав, мав досить поважні причини піддати сумніву сталість мого покликання. Те, що світ втрачає в такий спосіб, він часто так само компенсує. Коротше кажучи, не можу дорікати настоятелеві, що він заборонив мені піти у відставку. Лише торік я став кадровим капітаном. За його наказом я попросив і отримав трирічну відпустку. Наприкінці цих трьох років перебування в монастирі мало стати очевидним, що світ вже справді не існує для вашого покірного слуги.

Щойно прибувши до монастиря, я потрапив у розпорядження Дома Гранже, і мене було залучено до роботи над його славнозвісним «Атласом християнства». Короткий іспит дав йому змогу з’ясувати, на які послуги я спроможний. Так я увійшов до майстерні, заваленої картографічними матеріалами, пов’язаними з Північною Африкою. Я не знав жодного арабського слова, але так сталося, що ще в гарнізоні в Ліоні я відвідував філологічний факультет і слухав курс Берліу. Це був, безумовно, визначний географ, але одержимий однією великою ідеєю: впливом грецької та римської цивілізацій на Африку. Цієї подробиці мого життя вистачило Дому Гранже. Завдяки його турботам мене негайно забезпечили берберськими словниками Вентюра, Делапорта, Бросселара, «Grammatical Sketch of the Themahaq»[16]16
  «Нариси граматики томашек» (англ.).


[Закрыть] Стенхопа Флімана й «Підручником граматики мови томашек» Ганото. Коли минуло три місяці, я був уже здатний розшифрувати будь-який тіфінагський напис. Ви знаєте, що тіфінаг – народне письмо туарегів, які розмовляють мовою томашек, котра здається нам найкумеднішим виявом протесту таргійців проти їхніх ворогів – магометан.

Дом Гранже був цілковито переконаний, що туареги – християни з часу, який ще слід встановити, але котрий, безумовно, збігається з періодом розквіту церкви Гіппона. Ви знаєте краще за мене, що хрест у них є мотивом пророчого орнаменту. Дювейр’є твердить, що він присутній у їхній абетці, на їхній зброї, серед малюнків на їхньому одязі. Єдине татуювання, яке вони роблять на своєму чолі та зап’ястку руки, – це хрест з чотирма однаковими кінцями. Хрести зустрічаються й на шишці луки сідла, на держаках їхніх шабель і кинджалів. І чи слід вам нагадувати, що, незважаючи на заборону дзвонів, які іслам тлумачить як християнський символ, упряж туарезьких верблюдів прикрашають дзвіночки?

Ні Дом Гранже, ні я не перебільшували значення таких доказів, дуже подібних до тих, що надають блиску «Генію християнства»[17]17
  Твір Рене Шатобріана.


[Закрыть]. Проте неможливо відкинути певні теологічні аргументи. Бог туарегів Аманаї – це, безперечно, Адонаї з Біблії, і він єдиний. У них існує поняття пекла, тімзі-танелакхарт, останнього вогню, де панує Ібліс, наш Люципер. Їхній рай, де вони дістають нагороду за добрі діла, населений анджелюзами, нашими ангелами. І не кажіть, що ця теологія подібна до Корану, бо я протиставлю вам історичні аргументи і нагадаю, що туареги протягом століть, аж до останнього, майже цілковитого їх винищення, воювали, аби захистити свої вірування від експансії магометанського фанатизму.

Багато разів вивчав я разом з Домом Гранже цю чудову епопею, яка розповідає про те, як аборигени протистояли завойовникам-арабам. Ми бачили армію Сіді-Окба, одного з учнів Пророка, котра заглиблювалася в пустелю, щоб перетворити великі племена туарегів на малі й нав’язати їм елементарні поняття мусульманської релігії. Ці племена були колись багатими й процвітали. До них належали ахоггари, імедедрени, уаделени, кель-грес, кель-аїр. Але міжусобні чвари послаблювали їхній опір. Проте він був відчайдушним, і лише після довгої і жорстокої війни араби спромоглися заволодіти столицею берберів. Вони зруйнували її, повбивали жителів. На руїнах Окба побудував нове місто – Ес-Сук. Зруйнована ж ним столиця є берберською Тедмеккою. Дом Гранже саме й доручив мені поїхати і спробувати видобути з-під руїн мусульманського міста Ес-Сук сліди берберської, а можливо, християнської Тадмекки.

– Зрозуміло, – пробурмотів я.

– Чудово, – сказав Моранж. – Тепер ви маєте осягнути практичний зміст, який вкладали в цю місію мої вчителі-монахи. Згадайте, що навіть після трьох років монастирського життя вони все ще сумнівалися в серйозності мого покликання. І знайшли спосіб остаточно випробувати мене і водночас поєднати державні інтереси зі своїми особистими. Одного ранку мене покликали до настоятеля, і ось що він сказав мені у присутності Дома Гранже, котрий мовчки погоджувався з ним:

– Ваша відпустка закінчується через два тижні. Поїдете до Парижа і попросите поновити вас на посаді. З набутими тут знаннями і нашою підтримкою вам буде легко вступити до Географічної служби армії. Опинившись на вулиці Гренель, ви отримаєте наші інструкції.

Мене вразила їхня довіра до моїх знань. Ставши знов капітаном Географічної служби, я зрозумів: щоденні зустрічі з Домом Гранже та його колегами давали мені усвідомити обмеженість моїх знань. Коли ж я почав спілкуватися з моїми товаришами, то збагнув, наскільки ґрунтовнішою за їхню є моя, здобута в монастирі освіта. Подробицями моєї місії мені не було чого турбуватися. Ними опікувалися в міністерстві, як тільки я дав згоду. А ініціативу я виявив, лише коли трапилася нагода. Дізнавшися, що ви вирушите з Уаргли в цю подорож, і маючи певні причини ухилитися від свого практичного завдання як дослідника, я намагався якомога більше затримати ваш від’їзд, аби приєднатися до вас. Сподіваюся, ви вже не гніваєтеся на мене.

Сутеніло. Призахідне сонце сховалося за чудовим фіолетовим серпанком. Ми були самі в цьому огромі, біля підніжжя чорних, неприступних скель. Нікого, крім нас. Нікого, нікого.

Я простяг Моранжеві руку. Він потиснув її, потім сказав:

– Якщо кілька тисяч кілометрів, що відділяють мене від миті, коли я, виконавши своє доручення, зможу, нарешті, повернутися до монастиря і там забути все, що не судилося здійснити, здавалися мені нескінченно довгими, то, дозвольте сказати вам, тепер ці кілька сотень кілометрів, які лишилися до Шіх-Салаха, видаються мені у вашому товаристві дуже короткими.

У блідому дзеркалі маленького, нерухомого джерельця відбилася, наче срібний цвяшок, зірка.

– Шіх-Салах, – пробурмотів я з безмежним смутком у серці. – Терпіння… Ми ще не дісталися туди.

Нам так і не судилося дістатися туди ніколи.

РОЗДІЛ V
НАПИС

Ударом залізного кийка Моранж відколов від чорної скелі кусок породи.

– Що це? – запитав він, простягаючи його мені.

– Базальт, – відповів я.

– Нічого цікавого? Адже ви лиш ковзнули по ньому поглядом.

– Навпаки, дуже цікаво. Але, зізнаюся, зараз мене турбує інше.

– Що саме?

– Подивіться сюди, – сказав я йому, вказуючи на захід, де на обрії, в кінці білої долини з’явилася чорна цятка.

Шоста година ранку. Сонце зійшло. Але годі було шукати його на безкрайому чистому небі. Ані подуву вітерця, ані шелесне.

Раптом один з наших верблюдів заревів. Вискочила величезна антилопа і знавісніло вдарила лобом у скелясту стіну. Вона зупинилася, очманіла, за кілька кроків від нас, тремтячи на своїх тонких ніжках.

Підійшов Бу-Джема.

– Коли ноги мохор[18]18
  Антилопа (араб.).


[Закрыть] тремтять, це означає, що незабаром впаде небесне склепіння, – промурмотів він.

Моранж глянув на мене, потім почав придивлятися до чорної цятки на обрії, що збільшилася вдвічі.

– Наближається буря?

– Так, буря.

– І це вас хвилює?

Я відповів йому не відразу. Цієї миті я розмовляв з Бу-Джема, який намагався заспокоїти сполошених верблюдів.

Моранж повторив своє запитання. Я знизав плечима.

– Хвилює? Не знаю. Я ніколи не бачив бурі в Хоггарі. Але стережуся. Адже все наводить на думку, що та, яка має розпочатися, буде грізною. Втім, подивіться.

З пласкої скелі здійнявся легкий пил. У нерухомому повітрі закружляли піщинки, і швидкість цього руху, все наростаючи, ставала запаморочливою. Вона являла нам заздалегідь у мініатюрі картину того, що незабаром мало обрушитися на нас.

З різкими криками пролетіли дикі гуси. Вони летіли дуже низько, на захід.

– Втікають до Себхи-Амандгор, – сказав Бу-Джема. «Тепер не залишається жодного сумніву», – подумав я.

Моранж подивився на мене з цікавістю.

– Що маємо робити? – запитав він.

– Негайно осідлати верблюдів, доки вони ще не зовсім ошаліли, й якнайшвидше знайти укриття на першому-ліпшому узвишші. Чи усвідомлюєте ви наше становище? Зручно було б іти річищем висохлого ручая. Але. можливо, не мине й чверті години, як зніметься буря. Менш ніж за півгодини тут рине бурхливий потік. На цей, майже непроникний грунт дощ ллє, наче вода, вилита з відра на асфальт. Ніщо не всотується, все лишається на поверхні. Втім, краще погляньте самі.

І я показав йому на десятиметровій висоті глибокі паралельні вибої на скелястій стіні – це були старі сліди ерозії.

Через годину вода досягне цього рівня. Ось відмітини, залишені минулими повенями. Мерщій у дорогу. Не можна гаяти ні хвилини.

– У дорогу, – спокійно сказав Моранж.

З великими труднощами змусили ми верблюдів стати на коліна. Коли кожен з нас виліз на свого, вони помчали алюром, який від жаху тварин ставав дедалі безладнішим.

Раптом здійнявся вітер, шалений вітер, і майже відразу здалося, що день перетворився на ніч. Небо над нашими головами вмить стало темнішим за чорні скелі узгір’я, куди ми мчали, задихаючись.

– Сходи, сходи в скелі! – крикнув я товаришам, долаючи вітер. Якщо за хвилину ми не досягнемо їх, – загинемо.

Вони не чули мене, але, озирнувшись, я побачив, що не відстали.

Моранж їхав за мною, Бу-Джема був останній. Він з дивовижною спритністю поганяв двох верблюдів, які несли наш багаж.

Сліпучий спалах розітнув темряву. Розлігся гуркіт грому, помножений відлунням у горах. І відразу залопотіли величезні гарячі краплі. Наші бурнуси, що тріпотіли під вітром за нами, вмить прилипли до тіла, і з них спливала вода.

– Врятовані! – скрикнув я несамохіть.

Ми несподівано побачили праворуч від нас посеред скелі зсув гірської породи. Це було майже прямовисне русло річки, притокою якої ми мали нещасливу думку сьогодні вранці піти. Бурхливий потік мчав там тепер з гуркотом.

Як ніколи раніше, я мав змогу оцінити незрівнянну спритність, з якою верблюди видиралися на найстрімкіші скелі. Напружуючи й витягуючи свої довжелезні ноги, впираючись у гору, що починала кришитися, вони робили те, на що, можливо, не здатні навіть піренейські мули.

Через кілька хвилин надлюдських зусиль ми нарешті опинилися у безпеці, на своєрідній базальтовій терасі, що височіла у п’ятдесяти метрах над руслом річки, у якому ми мало не залишилися. Випадок допоміг нам: позаду від нас була невелика печера. Бу-Джема спромігся завести туди верблюдів. Ми могли з порога мовчки спостерігати надзвичайне видовище, яке розгорталося перед нашими очима.

Тобі, здається, доводилося бувати в полі в Шалоні під час артилерійських стрільбищ і бачити, як од вибухів снарядів закипає вапнякова земля Марни. Наче шматки карбіду, що його в ліцеї ми кидали до чорнильниць, вона набухає, здіймається, кипить серед гуркоту вибухів. Так от, щось подібне діялось і там, але посеред пустелі, серед пітьми. Швидкість білого потоку на тлі чорного провалля усе збільшувалася, він прибував усе вище до нашого притулку. Буря не вщухала, грім гримів, і ще гучнішим за нього був гуркіт від обвалу частини скелі, яка враз, підмита водою, за кілька секунд розсипалася посеред бурхливого потоку.

Увесь цей час, годину чи дві, доки лютував потоп, ми з Моранжем, не промовляючи ні слова, стояли, схилившись над цим фантастичним котлованом, і заворожено дивилися. Дивилися невідривно з якимсь невимовним почуттям жаху, відчуваючи, як під могутніми ударами води хитається базальтова гора, де ми знайшли притулок.

Це було так прекрасно, що, гадаю, жодної хвилини ми не бажали, аби цьому велетенському кошмарові настав край.

Нарешті сяйнув промінь сонця. Лише тоді ми перезирнулися.

Моранж стиснув мою руку.

– Дякую, – сказав він просто. І, усміхаючись, додав: – Загинути отак, утопившись посеред Сахари, було б претензійно і смішно. Ваше розумне рішення дало нам змогу уникнути такого парадоксального кінця.

О! Чому тоді не зноровився його верблюд і не впав разом з ним у потік! Не було б того, що сталося згодом. Про це я думаю в хвилини розпуки. Але я казав тобі, що швидко опановую себе. Ні, ні, я не шкодую, не можу шкодувати про те, що сталося потім.

Моранж покинув мене і пішов до невеликої печери, звідки долинало задоволене мурмотіння верблюдів. Залишившися на самоті, я спостерігав за потоком, який все ще підіймався під натиском бурхливих хвиль. Дощ уже вщух. Сонце світило на небі, яке знову стало синім. Я відчув, як напрочуд швидко висихає мій одяг, що хвилину тому був абсолютно мокрий.

Чиясь рука лягла на моє плече. Моранж знову був поряд. Дивним усміхом проясніло його обличчя.

– Ходімо, – сказав він мені.

Заінтригований, я рушив за ним. Ми увійшли до печери.

Отвір, достатній, щоб крізь нього пройшли верблюди, пропускав світло. Моранж підвів мене до однієї із стін.

– Подивіться, – сказав він, не стримуючи радості.

– А що тут?

– Хіба ви не бачите?

– Бачу багато туарезьких написів, – відповів я трохи розчаровано. – Але ж я вам, здається, казав, що погано читаю тіфінагське письмо. Хіба ці написи цікавіші за ті, котрі вже не раз нам зустрічалися?

– Придивіться до них, – сказав Моранж.

У голосі його лунала така тріумфальна інтонація, що я зосередив свою увагу. Я дивився.

Це був напис, де літери розташовувалися у формі хреста. У цій пригоді він відіграє досить важливу роль, тому я накреслю його. Ось:

ї

… – Σ + —.

.

.

.

Хрест було намальовано старанно, літери досить глибоко вкарбовано в скелю. Хоч на той час я був не дуже обізнаний з наскельними написами, проте відразу зрозумів, що цей належить до сивої давнини.

Моранж розглядав знаки, радіючи дедалі більше.

Я здивовано подивився на нього.

– Що ж скажете тепер? – запитав він.

– Що ви хочете, аби я сказав? Повторюю, я не великий знавець тіфінагського письма.

– Хочете, я вам допоможу? – запропонував мій товариш.

Цей урок берберської епіграфіки видався мені після всього щойно пережитого не дуже своєчасним. Але Моранж так радів, що мені шкода було псувати йому настрій.

– Отже, – почав мій товариш цілком спокійно, наче стояв біля шкільної дошки, – у цьому написі ви помічаєте передусім те, що знаки повторюються і утворюють форму хреста. Це означає, що те саме слово повторюється двічі: знизу вгору і справа наліво. Слово має сім літер, четверта з них зображена у самому центрі композиції. Таке розташування, унікальне в тіфінагській епіграфіці, не може не привернути увагу. Але далі ще цікавіше. Тож розшифруймо.

Раз у раз помиляючись, я з допомогою Моранжа нарешті спромігся прочитати одне слово.

– Ну що, зрозуміли? – підморгуючи, запитав Моранж, коли я скінчив свою вправу.

– Нічогісінько, – відповів я трохи роздратовано. – Розібрав лише літери: а, н, т, і, н, г, а: Антінга. Такого слова, ні подібного до нього, я не зустрічав у жодній з відомих мені сахарських говірок.

Моранж потер руки. Радість його все зростала.

– Маєте рацію. Саме тому ця знахідка унікальна,

– Чому?

– Справді, нічого подібного немає ні в арабській, ні в берберській мовах.

– Отже?

– Отже, мій любий друже, перед нами слово чужої мови, написане тіфінагськими літерами.

– До якої ж мови, на вашу думку, належить це слово?

– Почнімо з того, що, як вам відомо, літери «є» у тіфінагській абетці немає. Тут вона замінена фонетичним знаком, найбільш близьким до неї: «г». Поставте замість нього у цьому слові літеру «е», і ви отримаєте…

– Антінеа.

– Антінеа. Чудово! Перед нами грецьке слово, відтворене мовою тіфінаг. Гадаю, що тепер ви погодитеся зі мною І визнаєте, що моя знахідка становить певний інтерес.

Того дня ми більше не поверталися до тексту. Раптом до нас долинув розпачливий, сповнений жаху крик.

Вискочивши з печери, ми побачили дивне видовище.

Хоч небо було вже зовсім чистим, потік котив свої шумливі жовтопінні хвилі, і важко було передбачити, коли вода почне спадати. Посеред цього потоку безпорадно борсалося щось дивовижне – сірувате й кволе.

Але найбільше вразило нас те, що Бу-Джема, завжди такий спокійний, кинувся, мов навіжений, через уламки скель, ніби навздогін цьому дивному клубку.

Я вхопив Моранжа за руку. Сірувата маса подала ознаки життя. З неї висунулася довга миршава шия і пролунав несамовитий розпачливий зойк тварини.

– Незграба! – вигукнув я. – Не впильнував одного з наших верблюдів. Тепер його відносить потік.

– Помиляєтеся, – сказав Моранж. – Усі наші верблюди – в печері. Той, за яким погнався Бу-Джема, не наш. Додам, що почутий нами крик жаху – то кричав не наш провідник. Бу-Джема – сміливий чамба, в нього єдина думка – привласнити безгосподарне майно, яким є верблюд, котрого зносить течія.

– Хто ж тоді кричав?

– Давайте піднімемось угору вздовж потоку шляхом, яким зараз так спритно спускається наш провідник.

І, не чекаючи відповіді, Моранж рушив скелястим, щойно потрощеним берегом.

Можна сказати, що тієї миті Моранж пішов назустріч своїй долі.

Я пробирався за ним. Надлюдських зусиль вимагало подолання тих двохсот-трьохсот метрів. Нарешті ми побачили внизу маленьку бухточку, де бурхливий потік вгамовувався.

– Погляньте, – сказав Моранж.

На хвилях у бухточці гойдалося щось темне. Опинившись на березі, ми побачили, що це тіло людини у довгому темно-синьому вбранні туарегів.

– Дайте мені руку, – сказав Моранж, – а другою спирайтеся на скелю.

Він був міцний, дуже міцний. Умить, немов граючись, Моранж витяг тіло на берег.

– Ще живий, – задоволено сказав Моранж. – Тепер треба його перенести в печеру. Тут незручно рятувати потопельника.

Він підняв тіло на свої могутні плечі.

– Дивно, як мало він важить для людини такого зросту.

Доки ми долали зворотний шлях до печери, бавовняна одежа таргійця майже висохла, однак повністю злиняла. Чоловік, якого Моранж витяг з води, був синього кольору. Коли я дав бідоласі кінву рому, він розплющив очі, здивовано поглянув на нас, потім заплющив їх знову і ледве чутно промурмотів арабською мовою фразу, зміст якої ми зрозуміли лише через кілька днів.