Текст книги "Чорна рада"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Ч “и запорозька сторона, ќстапе? Ч питаЇ в його в≥вчар з ц≥пком.

Ч ўоб вони, Ч каже, Ч виздихали тоб≥ вс≥ до одного, т≥њ запорожц≥!

Ч як! «а що се?

Ч «а що? за що!.. √м! —казано Ч не в≥р ж≥нц≥, €к чужому собац≥!

Ч …о? ўоб то оце запорожець та почав до жiнок липнути?

Ч ≈ге! “и ще не знаЇш сих пройдисвiтiв! —е, коли хочеш знати, самi паливоди!

Ч …о?

Ч I не йо! ”чора зазвали мене до коша, буц≥м ≥ добр≥. Ђќсь там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного ковал€ й зроду не булої, Ч та й давай мене поштувати. я ж там п’ю та бенкетую, а вони в мене в господ≥ лихо ко€ть. ¬ертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.

Ч “а то тобi на похмiлл€ так iздалось, брате.

Ч Iздалось! Ч аж крикнув коваль. Ч ј це ж €к тобi здастьс€? ѕитаю в Iвас€: Ђ« ким же ви, синку, без мене вечер€ли?ї ј вона, сука, вже й перехоплюЇ: Ђ« богом, скажи, …васю, з богом!ї ј дитина, зв≥сно, мале, лукавства не знаЇ, погл€нуло на нењ та й питаЇ: Ђ’≥ба ж мамо, то бог, що в червон≥м жупан≥?ї

ѕроњхали й мимо сих. ўо ближче к царському намету, то все трудн≥ш було пробиратись. оло намету б’ють у бубни, а тут пром≥ж народом ход€ть окличники да все кричать: Ђ” раду! ” раду! ” раду!ї ’оть народ ≥ без окличник≥в зв≥дусюди мов плав пливе ј найб≥льш претьс€ того мужицтва.

Ч Ќу, вже, брате, Ч каже ≥нший, Ч з порожн≥ми кишен€ми до ж≥нок не вернемось!

ј другий, см≥ючись:

Ч «аробимо лучче, н≥ж на косовиц≥! Ѕач, у €ких пани кармазинах, €к≥ тил€ги п≥д золотом та п≥д ср≥блом понад≥вали! јж хр€стить! ”се наше буде!

Ч “а й коло крамних комор руки погр≥Їмо! азали запорожц≥, що все пор≥вну м≥ж миром под≥л€ть.

√л€не ѕетро, аж тут м≥ж мужиками тиснетьс€ й “арас —урмач.

Ч ≤ ти, Ч каже, Ч отсе супротив —омка й панотц€?

ј той:

Ч —пасиб≥ вельможному пану —омков≥! —пасиб≥ й твоЇму панотцев≥! ¬и звикли обирати гетьмана т≥лько козацькими голосами, а тепер ≥ наш м≥щанський речник чогось на рад≥ стоњть! Ч да й пот€г дал≥.

ќсь уњжджають наш≥ у саме колесо в≥щове. ”з€ли козаки од њх кон≥. “ут уже були сам≥ козаки, так зараз ≥ дали √винтовц≥ дорогу, а за √винтовкою й ѕетро з „ереванем пробравсь. ≤нш≥, зустр≥вшись, тисли √винтовку за руку. ¬≥н т≥лько, всм≥хаючись, клан€всь.

√л€не ѕетро, аж пом≥ж старшиною козацькою т≥лько де-не-де видно у ком≥р≥ червону стр≥чку: усе повипускали голуб≥њ. ќшибло його страхом: тут щось недобре скомпоновано!

≤ „еревань щось пом≥рковав. ќбернувсь до ¬асил€ Ќевольника:

Ч ќт, бгате ¬асилю, €ка тут чудна мода завелась на стьожки! ” нас червон≥, а тут Ч дивись Ч усе блакитн≥!

ј той похитав головою да т≥лько:

Ч ќх, боже правий, боже правий!

ѕробравсь √винтовка у саму перву лаву, м≥ж полковники, сотники да осаули, судд≥ полков≥ да обозн≥њ з хорунжими. “ут ≥ писар≥ сто€ли з каламар€ми й б≥лим папером. ѕосеред колеса, Ч а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледв≥ можна було що почути, €кби перекликнутис€, Ч так посеред колеса сто€в ст≥л п≥д турецьким килимом. Ќа стол≥ лежала булава Ѕрюховецького з бунчуком ≥ корогвою. —ам Ѕрюховецький сто€в у голубому жупан≥ перед своњх запорожц≥в. “ут уже в≥н був не той, що в –омановському ут≥: позирав гордо, по-гетьманськи, ≥ т≥лько всм≥хавсь, уз€вшись у боки.

јле ось кр≥зь царський намет ув≥йшов ≥ —омко з своЇю старшиною Ч ус≥ в панцирах ≥ мисюрках, з шабл€ми й келепами, €к до бою. ” руках —омко держить золоту булаву Ѕогданову; над ним розпустили хорунж≥ ≥ бунчуков≥ в≥йськову корогов ≥ бунчук. ƒва тимпанники стали перед його з ср≥бними бубнами.

Ђ√ордий, пишний ≥ розумом високий гетьман! Ч подумав ѕетро. Ч ƒа на кого ти опираЇшс€, коли б ти т≥лько в≥дав! ƒи€вол давно вже одлучив од тебе в≥рн≥њ душ≥!.. ѕо тонк≥й криз≥ ступаЇш ти на свого ворога… ∆аль мен≥ тебе, золота голово, хоть ти й перепинив мен≥ дорогу!ї

“ак думав Ўраменко, сто€чи позад √винтовки. ј кругом радного колеса крик ≥ гом≥н такий, мов „орне море граЇ. ќднак почув —омко, €к закричали йому брюховц≥:

Ч ѕоложи й ти булаву! ѕоложи бунчук ≥ корогов, пере€славський крамарю!

–омко звел≥в ударити своњм тимпанникам у ср≥бн≥ бубни. ”щухнув трохи галас. ¬≥н тод≥ голосом чистим ≥ поважним, мов у золоту трубу, протрубив:

Ч Ќе положу! Ќехай скажуть мен≥ моњ п≥дручники (≥ погл€нув гордо на обидва боки). ј вас, голодранц≥в, € не знаю, зв≥дки ви втерлись м≥ж козацьке лицарство!

Ѕоже! як схопитьс€ івалт! ≤нш≥ вже совались ≥з колеса наперед, щоб зчинити бой; бо с≥човики, хоть прийшли й без оружж€, €к сказав њм кн€зь, да припасли по кийку п≥д полою. ћоже б, без буч≥ й не об≥йшлось, да сив≥њ д≥ди, батьки с≥чов≥њ, стоючи перед братчик≥в, зупинили.

Ч —т≥йте, Ч кажуть, Ч д≥ти, ст≥йте, ладу жд≥те!

ј з боку —омкового старий Ўрам, стоючи у перв≥й лав≥, погл€нув на обидва боки, на своЇњ сторони старшину, да й каже:

Ч Ѕачте, д≥ти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! „и достойн≥ ж с≥ буњ вепри дн≥пров≥њ, щоб трактовать з ними по-людськи? Ўаблею ми з ними розправимось! Ўаблею та гарматами протверезимо сих п’€ниць н≥кчемних!

ѕетро хот≥в би пробратись до панотц€. «нав добре, що тут без лиха не минетьс€, так хот≥в заздалег≥дь пристати до невеличкоњ купки в≥рних, що сто€ли круг старого Ўрама з червоними стр≥чками. ƒа вже не можна було тепер жодним побитом протиснутись. ј круг його сто€ть усе т≥њ ока€нн≥њ зрадц≥ у блакитних стьожках да в голубих жупанах ≥ вже не боючись голосно розмовл€ють.

Ч Ќу, брате, Ч каже один, Ч дождали ми свого празника; будемо панами на ¬крањн≥! Ќехай ус€ке козака знаЇ!

Ч Ќад ким же ми пануватимем, Ч питаЇ другий, Ч коли вс€ка душа буде р≥вна?

Ч ’то тоб≥ сказав?

Ч ј €к же? ќн, бач, тепер м≥ж козацькою старшиною бовван≥ють, наче гриби в трав≥, товстопик≥њ бургом≥стри од м≥щан. ј он порозз€вл€ли роти на раду ≥ мужицьк≥ виборн≥њ.

Ч √е-ге-ге! Ќе знаЇш же ти ≤вана ћартиновича. я не таке чув, гул€ючи вчора з його джурою. Ђќдин, Ч каже, Ч тому час, що батько в плахт≥. Ќехай повеличаютьс€, €к порос€ на орчику, а там довол≥ з њх буде й гребл≥ гатити. Ѕуде кому пановати на ¬крањн≥ ≥ без мугир≥в. ≤вану ћартиновичу аби козацтво пригорнути до свого бокуї.

як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. ¬иходить ≥з царського намету бо€рин, кн€зь √аг≥н, з думними д€ками. ” руках царська грамота. …ого п≥дручники несуть царську корогов козацькому в≥йську, кармазин, оксамит, собол≥ од цар€ у подарунок старшин≥ з гетьманом. ”с≥ посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у кн€з€ гаптован≥ золотом, виложен≥ жемчугом сап’€нц≥. ѕоклонились обом гетьманам ≥ козацтву на вс≥ чотири сторони. ”с≥ втихли, що чутно було, €к бр€жчали в бо€р шаблюки на золотих ланцюгах коло по€са. ѕерехрестивсь кн€зь великим хрестом, од лисини аж за по€с, потр€с головою, щоб пор≥вн€лись сив≥њ патли, п≥дн€в грамоту високо Ч два д€ки йому руки п≥ддержували Ч ≥ почав вичитовати царське ≥м’€.

як ось, позад брюховц≥в, с≥льська голота, не чуючи н≥чого, що читають, почала гукати:

Ч ≤вана ћартиновича волимо! Ѕрюховецького, Ѕрюховецького волимо!

ј —омкове козацтво заднЇ соб≥, чуючи, що оглашають гетьманом Ѕрюховецького, почало гукати:

Ч —омка, —омка гетьманом!

≤ по всьому полю зчинивсь галас несказанний. “од≥ й передн≥ бачать, що вс≥ байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьман≥в Ч усе ближче, все ближче, аж поки д≥йшло до самоњ первоњ лави.

Ч Ѕрюховецького!

Ч —омка!

Ч Ќе д≥жде свиноњзд над нами гетьмановати!

Ч Ќе д≥жде крамар козацтвом орудовати!

Ч “ак от же тоб≥!

Ч ¬≥зьми ж ≥ ти од мене!

≤ зачепились. ’то шаблею, хто киЇм, хто ножакою.

Ч —т≥йте, ст≥йте лавою! Ч крикне —омко на своњх. Ч ƒаймо шабл€ми њм одв≥т!

’то ж виймаЇ шаблю да горнетьс€ до гетьманського боку, а хто, н≥би з л€ку, тиснетьс€ назад, кричучи:

Ч Ќе наша сила, не наша сила! ƒо табору! ¬т≥каймо до табору!

ј запорожц≥ схопили ≤ванц€ за руки да вже й на ст≥л саджають, ≥ булаву й бунчук до рук дають. «≥пхнули й кн€з€ з думними д€ками, €к поперлись.

Ч √етьман, гетьман ≤ван ћартинович! Ч кричать на все горло.

Ч ƒ≥ти! Ч крикне на своњх старий Ўрам. Ч “ак отсе ми потерпимо таку наругу! —пихайте ≤ванц€ к нечист≥й матер≥!

≤ кинулись купою до столу. —≥чуть, рубають низовц≥в, саджають на столець —омка. ј запорожц≥, €к зл≥њ оси, не бо€чись н≥чого, з одними ки€ми да ножаками, л≥зуть ≥ б’ють —омкову сторону. ¬ирвали в —омка бунчук ≥ переломили надвоЇ, одн€ли и булаву.

ќгл€нетьс€ —омко, аж при йому т≥лько зо жменю старшини.

Ч ≈й, Ч каже, Ч год≥! Ќема тут наших!

–таршина гл€не, аж кругом сам≥ запорожц≥. ≤ванець, махаючи булавою, кричить:

Ч Ѕийте, небожата, крамар€! Ўапку черв≥нц≥в за добру руку!

“од≥ —омкова старшина бачить, що лихо, скупилась т≥сно, плечем повз плече, да назад до намету. ј ≥нш≥ там же поклали голови. «а наметом сто€ли њх кон≥. ћоже б, ≥ тут не влизнули, да московське в≥йсько, що прийшло з √аг≥ним, пропустивши до намету —омка з старшиною, заступило њх од запорожц≥в.

“им часом „еревань усе скрикував —омка гетьманом.

Ч ўо се ти, вражий сину, репетуЇш, стоючи м≥ж нашими? Ч крикнуть на його запорожц≥.

Ч ј що ж, Ч каже, Ч бгатц≥? я свого з€т€ на вс€кому м≥ст≥ оберу гетьманом.

Ч ≈ге! Ч закричав отаман. Ч —е крамар≥в тесть! Ѕийте його, кабан€чу тушу!

“ут де€к≥ поточились до „ереван€, ≥, може б, там йому й капут був, да ¬асиль Ќевольник п≥знав ватажка.

Ч ѕугу-пугу! Ч закричав. Ч ѕугу, √оловешка! √аврило! ’≥ба не п≥знав ¬асил€ Ќевольника? Ќе ч≥пай сього пана: в≥н на моњх руках!

Ч ≈ге! ќсь де з≥йшлись! Ч каже той, п≥знавши ¬асил€. Ч ”гамуйтесь, братчики, Ч каже до своњх, Ч багацько нам тепер роботи й без його.

ƒа й поперлись до столу, б’ючи вс€кого, хто не з блакитною стр≥чкою.

ј √винтовка тим часом, с≥вши на кон€, проњхав сюди-туди, п≥дн€вши вгору ср≥бний п≥рнач (де в≥н його вз€в, н≥хто не знаЇ); на п≥рнач≥ пов’€зана широка блакитна стьожка.

Ч √ей, Ч каже, Ч козаки, непорожн≥ голови! ’то не забув держатись за гвинтовку, до мене! «а мною! Ч да й поњхав з ради до табору, держачи високо над головою п≥рнач ≥з блакитною стьожкою. ј за ним повалило козацтво, €к за маткою бджоли.

озацтво ж просте, реЇстрове соб≥, а старшина, значн≥ козаки Ч соб≥. ’то оддалеки забачить ср≥бний п≥рнач, так ≥ прилучаЇтьс€ до боку н≥женського осаула. ѕоки перењхав поле до —омкового табору, назбиравсь за ним такий поњзд, €к ≥ за гетьманом. —омко ж ≥з своЇю купою на кон€х прибуваЇ у таб≥р до полку ѕере€славського, а √винтовка до полку Ќ≥женського.

ѕокликне —омко на своњх козак≥в:

Ч ƒо шику! ƒо лави! ѕушкар≥, риштуйте гармати! ѕ≥хота з пищаллю пом≥ж гарматами, а комонник по крилах!

ѕоњхали генеральн≥њ старшини з полковою старшиною по вс≥х полках, по вс≥х сотн€х шиковати до бою в≥йсько. —омко, увесь палаючи, поблискуЇ пом≥ж лавами своњм ср≥бним панциром. ќдна в його думка Ч ударити на ≤ванц≥в табор, розметати, €к полову, т≥њ гайдамацьк≥ купи, силою вирвати бунчук ≥ булаву в харциз€ки, коли не стало н≥ розуму, н≥ правди на ¬крањн≥!

≤ще ж не пошиковала старшина полк≥в, ≥ще не крикнув в≥н рушай, а вже полк Ќ≥женський з табору й рушив.

Ч ≈, ¬асюта не звик слухати старших! Ч каже —омко. Ч Ќу, дармо, нехай б’Ї первий, а ми п≥допремо його.

оли ж приб≥гаЇ сам ¬асюта конем:

Ч Ѕ≥да, пане гетьмане! ќтепер ми пос≥ли!

Ч ўо? як?

Ч ќтепер-то в нас кобила порох поњла! Ќе € вже полковник н≥женський, а √винтовка! ƒивись, €к п≥рначем над козаками посв≥чуЇ!

«а ¬асютою б≥жать де€к≥ й з старшини н≥женськоњ. —отник остомара кричить:

Ч ѕропала справа! Ѕез Ќ≥женського полку, €к без руки правиц≥!

≤ще —омко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, €к ось козаки, п≥дскочивши до в≥йська сторони Ѕрюховецького, наклонили сотн€ за сотнею корогви да одвернули, да зараз ≥ почали вози своњх старшин жаловати Ч тих, що до —омка прихилились. ј з другого крила сомк≥вц≥ теж заворушились.

Ч якого, Ч кажуть, Ч чорта чекатимеш, поки нас в≥зьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? Ч да, похапавши кожна сотн€ корогви, ≥ соб≥ рушили на поклон Ѕрюховецькому.

Ѕачить тод≥ —омко, що зовс≥м лихо, поб≥г з старшиною на кон€х до царського намету, до кн€з€. ”ход€ть у намет, а ≤ванець там од кн€з€ царськ≥ дари приймаЇ. руг ≤ванц€ ¬у€хевич ≥ ≥нш≥ значн≥ сомк≥вц≥ з запорожц€ми.

Ч √а-га! Ч крикнув кл€тий на радощах. Ч ќт €ка рибка в сак ускочила!

ј —омко, н≥чого не слухаючи, до кн€з€:

Ч ўо се ти, кн€зю, д≥Їш? ’≥ба на те послав тебе цар на ¬крањну, щоб ти потакав запорозьким бунтам?

ј кн€зь стоњть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим івалтом пом≥ж в≥йськом. ” ћосковщин≥ в≥н зроду такоњ хуги не бачив.

ј —омко:

Ч Ќащо ж ти й в≥йсько з ћоскви на наш хл≥б прив≥в, коли воно стоњть, не ворухнетьс€? Ќе доведе вас до добра така пол≥тика, щоб меншого на старшого п≥дпирати? ƒавай мен≥ свою воЇводську палицю Ч € од≥б’ю твоњми стр≥льц€ми голоту од табору!

н€зь т≥лько переступав з ноги на ногу. як тут гукне Ѕрюховецький:

Ч ¬ластю моЇю гетьманською бороню тоб≥, кн€зю, втручатись у наш≥ справи! озаки сам≥ соб≥ судд≥: два з трет≥м, що хот€ робл€ть. ј в≥зьм≥ть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника!

Ч “ак нема нiде правди? Ч каже —омко. Ч Ќi в своњх, нi в чужих?

ј Iванець:

Ч ™сть правда, пане —омко, i вона тебе покарала за твою гордость! ¬iзьмiть його, братчики, та забийте в кайдани.

Ч ѕане гетьмане! Ч каже в≥рна старшина, обступивши —омка. Ч Ћучче нам положити ус≥м отут голови, н≥ж оддати тебе ворогу на наругу!

«аплакав тод≥ —омко, погл€нувши на своЇ товариство.

Ч Ѕратц≥ моњ, Ч каже, Ч мил≥њ! ўо вам битись за мою голову, коли погибаЇ ”крањна! ўо вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий м≥й ворог над честю й славою козацькою? ѕропадай шабл€, пропадай ≥ голова! ѕрощай, безщасна ”крањно! Ч ≥ кинув об землю свою шаблю.

”с≥ круг його теж покидали своњ шабл≥. ўиро заплакали в≥рн≥ козаки.

Ч Ѕоже правосудний! Ч кажуть. Ч Ќехай же наш≥ сльози упадуть на голову нашому ворогу!

ƒуже звеселивсь тод≥ Ѕрюховецький. «араз ≥звел≥в —омка, ¬асюту ≥ всю њх в≥рну старшину вз€ти за сторожу, а ¬у€хевичу Ч на ћоскву листи писати, що ось н≥бито —омко з своњми п≥дручниками на цар€ козацтво бунтуЇ, √ад€цькњ≥ пункти ознаймуЇ люд€м, радючи царського величества одступати.

ј кн€зь √аг≥н соб≥ компонуЇ, €к би тих нещасних ≥ще б≥льш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, вз€вши од ≤ванц€ велик≥ подарунки, його несит≥й злоб≥ потураЇ. “им часом пов≥в нового гетьмана з старшиною в соборну н≥женську церкву до царськоњ прис€ги. ј вийшовши з церкви, гетьман запросив кн€з€ з послами до себе на об≥д, у дв≥р до бурмистра олод≥€. “ам м≥шане наготовили бучний бенкет Ѕрюховецькому з старшиною.

XV

ќдчепившись ото „еревань од запорожц≥в, насилу оддихавсь, щоб промовити слово.

Ч Ѕгате ¬асилю! Ч каже. Ч ƒавай мен≥ борж≥й кон€! Ќехай њй б≥с, с≥й рад≥! ќт не в добру годину знесло мене з тим божев≥льним Ўрамом!

ѕ≥шов ¬асиль Ќевольник за к≥ньми, так куди! «аверюха кругом така, що не второпаЇ, куди ≥ йти. “ак €к ск≥пка на вод≥ крутитьс€, попавши на чорторий, так в≥н ворочавсь м≥ж тим €рмарком. ј тут ≥ще добре й не знаЇ, де поставили коней √винтовчин≥ козаки; так наждавсь „еревань уволю. —кр≥зь народ товпитьс€; п≥д боки його штовхають; неборак т≥лько сопе!

Ч ƒе оце в нечистого м≥й ¬асиль занапастивсь?.. Ѕгатику, Ч каже до ѕетра, Ч не кидай же хоч ти мене!.. ќй, коли б мен≥ добратись живому та здоровому до ’марища. Ќехай тод≥ радуЇ соб≥ хто хоче!

як же ото огласили запорожц≥ Ѕрюховецького гетьманом, то зараз ≥ пор≥дшало трохи на рад≥. ѕерш, ото √винтовка одв≥в своњх п≥дручник≥в; пот≥м ≥ друг≥ сомк≥вц≥ рушили до табору. “≥лько запорожц≥ ≥грали круг гетьманського столу, €к зл≥њ оси круг свого гн≥зда, да простий люд-селюки гули по всьому полю, що т≥њ трутн≥.

« п≥вгодини ще не знали сел€не, що м≥ж козацтвом робитьс€. як же вже рушив Ѕрюховецький з кн€зем до прис€ги у м≥сто, тод≥ по всьому полю чернь загукала:

Ч ’вала богу! ’вала богу! Ќаша вз€ла! Ќема тепер н≥ пана, н≥ мужика, нема н≥ вбогих, н≥ багатих! ”с≥ поживемо в достатках!

Ч ўо ж, братйща? Ч кажуть ≥нш≥. Ч –ушаймо панським добром д≥литись! ѕовне м≥сто тепер панства.

Ч ≈, ще буде час у м≥ст≥ погул€ти! Ч одв≥тують друг≥. Ч ј он козацтво —омк≥в табор рабуЇ. ƒурна —омкова старшина понабирала з собою самих кармазин≥в повн≥ вози.

Ч Ќу, хто куди любл€! ”сюди Ї об в≥що погр≥ти руки!

≤ от Ч одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до м≥ста повалила, а половина чкурнула до —омкового табору. ѕо полю пооставались т≥лько гул€ки, що на радощах понаймали музики да й вод€тьс€ з ними купами, танцюючи.

„удно було ѕетров≥ да й „ереванев≥ дивитись на т≥њ музики та гопаки у такий смутний час, що плакати б ус≥м треба, а не веселитись. оли ж валить, мов т≥њ хвил≥, люд од табору; а назустр≥ч йому купа сел€н од м≥ста.

Ч уди ви? Ч питаютьс€.

Ч ј ви куди?

Ч ћи до —омкового табору.

Ч ј ми до м≥ста. “ам, кажуть, Ї пожива!

Ч ≈, чорта з два!

Ч як?

Ч “ак, що не пускають! ћосковська сторожа не пускаЇ нашого брата в м≥сто.

Ч Ўкода ж ≥ до табору! озаки сам≥ там пораютьс€, а нашому брату дають оглоблею по гамалику!

Ч ўо ж оце? ƒак це нас козаки, мабуть, убрали в шори?

Ч “рохи чи не так, €к ¬иговський ћоскву! як ось надб≥гають ≥ще нов≥њ купи.

Ч Ѕ≥да! Ч кричать. Ч ѕропала справа! „и чули, що кажуть запорозьк≥ братчики?

Ч ј що ж вони там кажуть?

Ч ќт що! ѕосунулись де€к≥ з наших через городи, стали поратись коло панських двор≥в, дак братчики њх ки€ми. Ђ”бирайтесь, Ч кажуть, Ч ≥к нечист≥й матер≥, мужва невмивана!ї Ч та й виперли за м≥сто. Ќаш≥ почали були пручатись: Ђћи ж тепер ус≥ р≥вн≥!ї Ч Ђќсь ми вас, Ч кажуть, Ч пор≥вн€Їмо батогами! ’овайтесь, враж≥ д≥ти, заздалег≥дь по зап≥чках, поки не здобулись лихоњ години!ї

Ч ≈ге! ƒак отака нам д€ка! Ч закричали тод≥ прив≥дц≥ (у кожноњ купи був св≥й ватажок). Ч —т≥йте ж, братц≥! оли ми помогли кому зл≥зти на гетьманський ст≥л, дак зумiЇмо i з стола зопхнути! уптесь у полки, кричiть Ђу раду!ї ¬извольмо —омка та ¬асюту з неволi: тiњ за нас уступл€тьс€!

«аворушивс€ люд, загомонiв; пiдн€всь по всьому полю галас. “iлько нiчого з того не вийшло. Iншi, помiрковавши, кажуть:

Ч Ќ≥, вже, мабуть, шкода перем≥шувати т≥сто, вийн€вши з печ≥! яке посадили, таке ≥ спечетьс€. Ѕуде з нас ≥ того, що потанцьовали дн≥в зо два з запорожц€ми.

ј друг≥:

Ч Ўкода, шкода! озацтво тепер сто€тиме ус≥ в одно; полатають нам боки, та з тим ≥ додому вернемось. ¬т≥каймо лучче заздалег≥дь!

“им часом де€к≥ ведуть таку розмову:

Ч я соб≥ таки п≥ймав ≥з воза в табор≥ сало! Ѕуде ж≥нц≥ та д≥т€м до пилип≥вки!

Ч ј € пшона м≥шок! оли б хто пом≥г доперти до хутора.

Ч √е! ўо ваше сало та пшоно! Ч каже трет≥й волоцюга. Ч я он попав був жупан такий, що пари вол≥в стоњть, та гаспедський козак дав келепом по руц≥ так, що не рад би й шестирику! “епер саме в косовицю доведетьс€ попоноситись ≥з рукою! ≤ чарки гор≥лки не заробиш. ќт тоб≥ й рада!

Ч –ушаймо, рушаймо додому, поки ще й н≥г не поперебивали, мов кабанам у город≥! Ч кажуть мужики. Ч Ќ≥де правди д≥ти, не на добре д≥ло ми пустились! Ћ≥пше зробили наш≥ сус≥де, що не послухали запорожц≥в. “епер стидно в село й оч≥ по€вити: дов≥ку будуть дражнити чорною радою!

≤ почав чорний люд розходитись. «амовкли й музики, затихли й скоки, ≥ весел≥ гопаки по полю. Ќезабаром стало кожному розумно, що н≥чого гаразд веселитись.

як ось почали роз’њжджатись ≥з Ќ≥жен€ й шл€хта, державц≥ що були понањжджали п≥д час т≥Їњ ради. ≤нший прив≥з ≥ ж≥нку, й дочку. “ака-то була думка, що тепер з’њхалось з ус≥Їњ √етьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. јж тут не вес≥ллЇ вийшло. як почали по дворах поратись вiйськова голота з запорожц€ми, то рад був iнший, що з душею з мiста вихопивсь. Iнший же вихопивсь, а другий там i голову положив, оборон€ючи свою худобу i сiм’ю; а дочок шл€хетських i старшинських козаки собi за жiнок силою iнших похапали.

ому ж пощастило улизнути за царину, т≥њ, €к од собак, мусили од запорозькоњ голоти одбиватись. ќтсе њде значний чолов≥к у кованому воз≥ да й шаблю держить голу або рушницю при плеч≥. —луги њдуть к≥нно округ воза. ј за ним низовц≥, охл€п на м≥щанських кон€х, женутьс€, €к шул€ки. ’оть стр≥л€й, хоть рубай, л≥зуть наче скажен≥. Ѕоронить, боронить пана з с≥м’Їю чел€дь, да €к звал€ть одного-другого запорожц≥ з кон€, так хто оставсь Ч урозт≥ч! ј вони, ока€нн≥њ, коней зупин€ють, у колесах спиц≥ рубають, вози перевертають, пан≥в ≥з кармазину ≥ з саЇти обдирають. ѕо полю не один в≥з з покал≥ченими к≥ньми вал€Їтьс€, не одна вдова плаче по мужов≥, не один б≥даха, конаючи в кров≥, тужить, що не пол≥г п≥д Ѕерестечком. ј там скр≥зь порозламуван≥ скрин≥; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух ≥з перин, наче сн≥г, летить по в≥тру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали. „еревань, дивл€чись, аж ≥здригаЇтьс€. ƒовелось би ≥ йому таке лихо, €кби не блакитна стр≥чка в ковн≥р≥.

–е ж одн≥ так б≥довали, а друг≥ давали таки добру одс≥ч харциз€кам. ≤нш≥ догадались викидати ≥з воз≥в одежу: зн≥мали з себе жупани-лудани, блаватаси й Їдамашки да кидали п≥д ноги запорожц€м, аби њх неситу заздр≥сть зупинити. ј запорожець п≥дхопить, ткне п≥д себе да знов навздог≥н.

Ч ≈й, люде добр≥! Ч кричать ≥нш≥ сел€нам, що, мов тороплен≥ овечки, блукають по полю. Ч –€туйте нас, а то й вам те буде!

“о люде й оступл€ть, ≥ оступл€ть кругом в≥з, бо вже взнали, що за хижеЇ птаство т≥њ братчики. ј €к которий ув’€жетьс€ за возом, то й самого косою або засмаленим кол€кою огр≥ють, що тут ≥ зов’Їтьс€ ледащо. ≤нш≥ значн≥њ люде, старшина й шл€хта, поскидавши кармазини, повд€гались у семр€ги ≥ м≥ж простим людом додому п≥хом пробирались. “од≥-то мужики до пан≥в, кого знали, що добрий пан, почали знов горнутись ≥ до господи його з-п≥д Ќ≥жен€ проводжати; а пани почали раховати, €к би не зовс≥м попустити ”крањну низовц€м на поталу.

ƒивитьс€ „еревань, аж ≥ “арас —урмач њде возом ≥з Ќ≥жен€. «апорожц≥ його, у личаков≥м кунтуш≥, не займають. Ќа воз≥ з ним ≥ще п≥вдес€тка м≥щан.

ѕобачивши —урмач „ереван€:

Ч √е-ге! Ч крикне. Ч ќтак наш≥ поживились!

Ч ј що там, бгате?

Ч “а що! ѕ≥д’њхали нас братчики так, що т≥лько ушима стрепенули!

Ч ўо ж вони вам, бгате?

Ч “а що! «араз у бурмистра олод≥€ кубки, коновки ср≥бн≥, ковш≥, що позносили з усього м≥ста м≥щане, ≥з стола порозхватували. —тав бурмистер њх докор€ти, злод≥€ками, розбишаками взивати, дак ≥ самого трохи не вбили: ЂЌе взивай козака злод≥Їм! “епер, Ч кажуть, Ч минулось: се моЇ, а се твоЇ, Ч усе тепер обще! —воЇ добро, а не чуже роз≥брали братчики по кишен€х!ї ќтак≥њ! ўе ж це не все. “ут одн≥ в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по м≥сту та давай коло крамних комор поратись. ”се з комор порозвол≥кали. инулись м≥щане жал≥тись до гетьмана, дак той см≥Їтьс€: Ђ¬и ж х≥ба, Ч каже, Ч враж≥ сини, не знаЇте, що ми тепер ус≥ €к р≥дн≥ брати? ”се в нас тепер укуп≥!..ї “ак-то п≥д≥йшли нас оманою с≥чов≥ братчики! я оце з своњми бурмистрами з≥бравсь та швидш додому, щоб ≥ в иЇв≥ в нас не похаз€йствовали низов≥ доброд≥њ.

Ч Ѕгатц≥! Ч каже „еревань. Ч ” прокл€ту годину вињхали ми з дому! оли б у мене тут не дочка та не ж≥нка, то й € с≥в би з вами та й убравсь ≥з сього пекла.

Ч –€туй же њх борж≥й, доброд≥ю, Ч каже —урмач, Ч бо вже € чув, що гетьман просватав твою дочку в д€дька √винтовки за свого писар€!

Ч „орта з два просватаЇ! Ч гукнув тут, €к ≥з бочки, чийсь товстий голос.

√л€не „еревань, аж њде ирило “ур, за ним з дес€ток товариства верхи.

Ч „орта з два, Ч каже, Ч просватаЇ! ”же кому що, а „ереван≥вна мо€ буде. Ќехай же не дурно буде мене за нењ бито ки€ми!

Ч ирило! Ч гукнув на нього Ўраменко. Ч ирило “ур, чи чуЇш?

ј той йому, њдучи:

Ч Ќ≥, не чую. який € “ур? ’≥ба не бачиш, €к тепер усе на св≥т≥ попереверталось! ого недавно ще звали при€телем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семр€ги, а семр€ги на кармазини. ”весь св≥т перелицьовано: €к же ти хочеш, щоб т≥лько “ур зоставс€ “уром? «ови мене або бугаЇм абощо, т≥лько не “уром.

Ч ƒа год≥, бога ради! Ч каже ѕетро. Ч „и тепер же до вигадок? —кажи на милость божу, невже ти знов вернувсь до своЇњ думки?

Ч —ебто про „ереван≥вну закидаЇш? Ч у одв≥т йому ирило “ур. Ч ј чому ж не вернутись? —омка твого вже б≥с ≥злизав Ч не б≥йсь, не викрутитьс€ з запорозьких лап! ƒак кому ж б≥льш, €к не ирилу “уров≥, достанетьс€ „ереван≥вна? ћоже, думаЇш, тоб≥ зоставлю? Ќайшов дурн€!

≤ помчавсь ≥з своЇю ватагою к √винтовчиному хутору.

ќставсь ѕетро, €к остуджений. ј „еревань соб≥ стоњть, мов сон йому снитьс€. “арас —урмач давно вже од’њхав. як ось Ч ¬асиль Ќевольник з к≥ньми. ”пав ѕетро на кон€ ≥ полинув за запорожц€ми; €к тут йому назустр≥ч старий Ўрам.

Ч уди се ти мчишс€, синку?

Ч “ату! «нов запорожц≥ хочуть ухопити „ереван≥вну!

Ч ѕокинь тепер ус≥х „ереван≥вен, синку! Ч каже понуро Ўрам. Ч Ќехай хапають кого хот€. –ушай за мною; нам тут нема б≥льш д≥ла: заклювала ворона нашого сокола!

Ќ≥чого й казати ѕетров≥. ѕоњхав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надвоЇ розр≥зано!

јж ось гукаЇ „еревань:

Ч Ѕгатику! ѕостривай, дай хоч подивитись на тебе. «упинивс€ Ўрам.

Ч ƒе се ти, бгате, був у сю заверюху?

Ч ўо про те питати, чого не вернеш? Ч каже Ўрам. Ч ѕрощай, нам н≥коли.

Ч “а постривай-бо! уди ж ви оце? Ќу, бгате, от € й на рад≥ з тобою був, бодай н≥хто вже не д≥ждав так радувати! ўо ж ≥з того вийшло? “≥лько боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. ўо ж мен≥ ще звелиш чинити?

Ч Ўкода вже тепер нашоњ прац≥, брате ћихайле! Ч каже Ўрам, Ч њдь собi з богом до ’марища. —кажуть, мабуть, швидко й усi амiнь.

Ч ј не будеш же мене бiльш узивати Ѕарабашем? Ч питав „еревань.

Ч Ќi, Ч каже Ўрам, Ч Ѕарабашiв тепер повна ”крањна.

Ч ѓй-богу, бгате, € кричав Ђ—омка!ї так, що трохи не луснув! ќх, у нещасливу годину, бгате, ми вињхали з ’марища! як то мо€ Ћес€ почуЇ про сю раду? ѕодожд≥ть же! уди ж оце ви, бгатц≥?

Ч уди ми њдемо, Ч одв≥туЇ Ўрам, Ч там тоб≥ не бувати.

Ч “а, по правд≥ сказавши, бгате, € й не хочу. ƒобре й п≥д Ќ≥женем огр≥лись. ќсь до €кого часу блукаю не об≥давши. ј б≥долаха —омко! ўо то в≥н тепер?

Ч Ќу, њдь же соб≥ об≥дати, Ч каже Ўрам, Ч нам н≥коли. ѕрощай!

Ч ѕрощайте й ви, бгатц≥! “а зањзд≥ть, упоравшись, у ’марище: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.

Ч Ќ≥, вже! Ч одв≥туЇ Ўрам. Ч “епер про нас х≥ба т≥льки почуЇш. ѕрощай нав≥ки!

ƒа й обн€лись обоЇ перш ≥з „ереванем, а пот≥м ≥ з ¬асилем Ќевольником. ѕетро щиро стиснув „ереван€, прощаючись; а той, мов догадавсь, да й каже:

Ч ќй бгатику! „и не лучче б було, €кби ми не ган€лись за гетьманами?

« тим ≥ роз’њхались. Ўрам повернув на озелецький шл€х; „еревань ≥з ¬асилем Ќевольником вернувсь до сво€кового хутора. ¬асиль Ќевольник утирав рукавом сльози.

XVI

ј Ѕрюховецький тим часом бенкетовав у Ќ≥жен≥. ” ту-бо нещасливу годину справд≥ так лучилось, €к мовив √алка: Ђƒе кричать, а де сп≥вають; де кров ≥ллють, а де гор≥лку п’ютьї. оло Ѕрюховецького сидить за столом кн€зь √аг≥н ≥з думними д€ками Ч люде поважн≥, що не з гайдамаками б њм бенкетовати; так отже золото того наробило, що безбожний харциз€ка став њм у поваз≥, а щира душа мусить погибати! «а золото не звонтпили ошукати свого цар€, що дав њм у всьому в≥ру; не звонтпили через того ≤ванц€ наготовити кривавих буч своњм земл€кам ≥з нашим безталанним людом. ’то ж бо того не знаЇ, ск≥лько оп≥сл€ розлито на ¬крањн≥ кров≥ через ≤ванцеве лукавство да через неситу хтив≥сть московських воЇвод?

√ул€Ї кн€зь √аг≥н ≥з Ѕрюховецьким, ≥сповн€ють червоним вином кубки, бенкетують на людське безголов’€. —кр≥зь, ≥ в св≥тлиц€х у олод≥€, ≥ на подв≥р’њ, сидить поза столами городова козацька старшина з запорожц€ми: усе то т≥њ, що нишком по€кшались ≥з низовц€мй да, ради свого панства, запродали —омка ≤ванцев≥. Ќев≥рн≥ душ≥! “епер уже ≥ншому й трунок не л≥зе в пельку, ≥ншому так т€жко, €к тому ёд≥; да вже нема воротт€ Ч треба брататьс€ з розбишаками! ј т≥њ ока€нн≥њ сид€ть за столами в чужих кармазинах, що де на €ких ≥ не сход€тьс€, п’ють гор≥лку, €к воду, хвал€тьс€ такими добрими вчинками, що аж мороз ≥де поза спиною; крик, галас зчинили несказанний. ƒивуЇтьс€ кн€зь, погл€даючи на таку компан≥ю, ≥ питаЇтьс€ в гетьмана:

Ч „и в вас у —iчi знай так бушують на бенкетах? ј один бурлака перебив гетьмана да й каже:

¬ нас, кн€зю, у —iчi то i норов, хто Ђотче нашї знаЇ,

як уранцi вставши, вмиЇтьс€, то чарки шукаЇ.

„и чарки то, чи кiвш буде, не гл€дить перемiни, Ч

√ладко п’ють, €к з лука б’ють, до ночноњ тiнi.

як же почали розхапувати по кишен€х м≥щанське добро, то кн€зь ≥ соб≥ звонтпив, щой його ще г≥рш, н≥ж на рад≥, не потрутили; да, ск≥нчивши об≥д, зараз ≥ попрощавсь ≥з новим гетьманом. Ѕрюховецький пров≥в його аж за ворота.

ѕров≥в кн€з€ за ворота, аж тут йому назустр≥ч двоЇ д≥д≥в с≥чових Ч ведуть за ши€ку €когось с≥ромаху-братчика. “ак €к от часом двоЇ вовк≥в попадуть п≥д селом необачну свиню да, вз€вши з обох бок≥в за уш≥, ведуть у пущу на розправу, так т≥њ д≥ди вели б≥даху-запорожц€ через базар, позираючи гр≥зно з-п≥д сивоњ щетини.

Ч ƒе се ви, батьки, блукали, що й не об≥дали вкуп≥? Ч питаЇ ≤ванець.

Ч “а от бач! Ч кажуть. Ч «а цим ледащом ≥ об≥д утер€ли.

Ч ўо ж в≥н таке?

Ч ≈ге, що! “ут наробив такого сорому товариству, що й казати €зик не ворочаЇтьс€. ”надивсь ди€вол≥в син до ковалихи. ” √винтовки коло хутора коваль живе, дак в≥н туди ≥ внадивсь.

Ч “ак оце ви його й п≥ймали на гар€чому вчинку?

Ч «цапали, Ч кажуть, Ч пане гетьмане, €к кота над салом. ”же нам давно до ушей донесено, що притьмом ќлекса —енчило скаче в гречку: Ђ≈, постривай же, Ч кажемо, Ч гаспедський сину! ћи ж присочимо тебе!ї Ч та вже ото й чигали його, не спускали з очей. ўо ж? “ут добр≥ люде на рад≥ гетьмана обирають, а в≥н, ледачий, до ковалихи. ј ми з братчиком назирцем. Ђќдчини!ї Ч Ќе одчин€Ї. Ђќдчини!ї Ч Ќе одчин€Ї. ћи двер≥ вивалили, аж в≥н, поганець, там, €к той кнур у берлоз≥!

Ч ўо ж ви оце думаЇте з ним чинити?

Ч ј що ж б≥льш, €к не ки€ми? “а вже сього не так, €к ирила “ура! —ьому вже треба так боки нагр≥ти, щоб не д≥ждав б≥льш р€сту топтати!

ругом запорожц≥, €к т≥њ гусаки, повит€гували шињ; слухають, що гетьман скаже. ј гетьман пов≥в кругом €кось лукаво очима.

Ч ”дарити, Ч каже, Ч в раду.

ќт ≥ почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа довбиш да й почав бити в бубни. ј братчики так, €к хорти на поклик в≥вчар€, той зв≥дти, той зв≥дси, посп≥шали на раду. “€глось туди й городове козацтво. як же назбиралась њх купа чимала ≥ зробили судне колесо, ≥ вс≥ д≥ди стали в перв≥й лав≥, похиливши т€жк≥њ од думок голови, тод≥ й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного двору. ќт ≥ став на свойому гетьманському м≥сц≥, п≥д бунчуком ≥ корогвою, ≥ вщухнули вс≥, слухаючи, що казатимуть стар≥йш≥. як ось, т≥лько що кошовий д≥д, батько ѕугач, виступивши наперед, хот≥в клан€тись на вс≥ боки до радного слова, аж ≤ван ћартинович звел≥в ударити у ср≥бн≥ —омков≥ бубни ≥ прийн€в сам таке слово: