Текст книги "Чорна рада"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

ј вже €к прийдуть до самого монастир€, то й стукав запорожець у ворота.

Ч ’то такий?

Ч «апорожець!

Ч „его ради?

Ч —пасатис€!

ќдчин€тьс€ ворота, в≥н ув≥йде туди, а все товариство ≥ вс€ суЇта мирська€, з музиками ≥ скоками, ≥ солодкими медами, останетьс€ за вор≥тьми. ј в≥н, скоро вв≥йшов, зараз черес ≥з себе ≥ оддаЇ на церкву, жупани кармазинов≥ з себе, а над≥не волос€ну сорочку, да й почав спасатись.

“ак-то розказують стар≥ люде про тих прощальник≥в.

ќт же й тепер, перед Ўрамом да „ереванем, висипали вони з улиц≥, €к ≥з рукава, танцюючи. „уприндир≥ так≥, що любо гл€нути. ≤дучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприс€дки, да через голову, да колесом! ј бурсаки, повиб≥гавши за ограду, дивл€тьс€ на них да й плачуть.

Ч Ќе плачте, дурн≥! Ч кажуть њм запорожц≥, Ч ƒн≥про тече просто до —≥ч≥…

ƒома в себе вони, кажу, ход€ть було у дьогт€них сорочках да в д≥р€вих кожухах-кажанках, а тут повбирались у так≥ жупани, що хоть би й гетьманов≥, Ч ≥ все, щоб т≥лько показати перед миром, що запорожцю т≥њ сукна й блаватаси все одно, що й семр€га. «араз, чи калюжу вбачить де на дороз≥, так у калюжу й л≥зе в кармазинах; чи шир≥твас[4. невисока бочка Ч прим.авт.] дьогтю зуздрить, так ≥ вскочить туди з сап’€нц€ми. ’имерний дуже був народ!

Ўрам хоть ≥ сердивсь на запорожц≥в, да й сам не постер≥г, €к задививсь на них. ƒобр≥њ молодц≥ багато ≥нколи д≥€ли люд€м шкоди по ¬крањн≥, да, мимо того €кось припадали до душ≥ вс€кому. Ќе раз доводилось мен≥ самому слухати, €к ≥нший д≥д, споминаючи њх пакост≥, зачне, було, њх коренити, а дал≥, €к заговоритьс€, €к забалакаЇтьс€ про њх звичањ да ходи, то й сам не знаЇ, чого йому й жаль стане с≥ромах, ≥ зачне сива голова гуторити про них, €к про своњх родич≥в. „им же то, чим т≥њ запорожц≥ так припадали до душ≥ вс€кому? ћоже, тим, що вони безпечне, да разом €кось ≥ смутно дивились на божий мир. √ул€ли вони ≥ гульнею доводили, що все на св≥т≥ суЇта одна. Ќе треба було њм н≥ ж≥нки, н≥ д≥тей, а грош≥ розсипали, €к полову. ћоже, тим, що «апорожжЇ ≥споконв≥ку було серцем украњнським, що на «апорожж≥ вол€ н≥коли не вмирала, давн≥ звичањ н≥коли не забувались, козацьк≥ предков≥чн≥ п≥сн≥ до посл≥ду дней не замовкали, ≥ було те «апорожжЇ, €к у горн≥ ≥скра: €кий хоч, такий ≥ роз≥дми з нењ огонь. “им-то, мабуть, воно й славне по м≥ж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душ≥ вс€кому!

„еревань, дивл€чись на т≥њ скоки й викрутаси, аж ногою притупував, уз€вшись у боки.

Ч ќт, бгате, Ч каже Ўрамов≥, Ч де люде вм≥ют жити на св≥т≥! оли б € був не жонатий, то зараз би п≥шов у запорожц≥!

Ч Ќе знать, що ти провадиш, свате! Ч дав йому одв≥т Ўрам. Ч “епер чесному чолов≥ков≥ стид м≥шатись м≥ж с≥ розбишаки. ѕеревернулись тепер уже казнаЇ на що запорожц≥. ѕоки л€хи да недол€шки душили ”крањну, туди вт≥кав щонайкращий люд з город≥в; а тепер хто йде на «апорожжЇ? јбо гольт€пака, або злодюга, що боњтьс€ шибениц≥, або дармоњд, що не звик заробл€ти соб≥ насущного хл≥ба. —ид€ть там ока€нн≥њ в —≥ч≥ да т≥лько п’€нствують, а очорт≥Ї гор≥лку пити, так ≥ њде в городи да тут ≥ величаЇтьс€, €к порос€ на орчику. ÷ур њм ≥з њх скоками! ѕоњдьмо борж≥й у ѕечерський, а то не застанем на службу.

оли ж тут хтось ≥з-за плечей:

Ч ќвва!

ќбернувсь Ўрам, аж у його ззаду стоњть запорожець у кармазинах; стоњть ≥ см≥Їтьс€.

Ч ќвва, Ч каже, Ч ≥ оце б то наче й правда, а воно зовс≥м брехн€.

Ч ≤роде! Ч не стерп≥вши, гукнув на його Ўрам; да, схаменувшись, де в≥н, зараз ≥ перем≥г себе. Ч ÷ур тоб≥, Ч каже, Ч опр≥ч божого дому!

ƒа скор≥й до кон€, да й поњхав. „еревань ≥з ѕетром за ним.

„ереваниха теж посп≥шала до ридвана, бо до запорожц€ пристав другий братчик, ≥ хоть н≥чого њй не сказали, да погл€дали на Ћесю так хижо, €к вовки на €гницю.

ѕервий запорожець був здоровенний козарлюга. ѕика широка, засмалена на сонц≥; сам опасистий; довга, густа чуприна, п≥дн€вшись перше вгору, спадала за ухо, €к к≥нська грива; уси довг≥, униз позакручуван≥, аж на жупан ≥звисали; оч≥ так ≥ грають, а чорн≥, густ≥њ брови аж геть п≥дн€лись над тими очима, ≥ Ч враг його знаЇ Ч гл€неш раз: здаЇтьс€, супитьс€; гл€неш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз ≥ п≥дн≥ме тебе на см≥х. ј другий був молодий, високий козак, т≥лько щось аз≥атське; зараз ≥ видно, що не нашого пол€ €года, бо до —≥ч≥ сходились бурлаки з усього св≥ту: прийде турок Ч ≥ турка приймають; прийде н≥мець Ч ≥ н≥мець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: Ђ¬≥рую во ’риста ≤суса; рад воювати за в≥ру христи€нськуї.

«радовалась „ереваниха, €к наздогнала своњх, мов слобонилась од €коњ напаст≥. ќт ≥ поњхали вс≥ через ¬ерхн≥й город, а дал≥ ћихайл≥вською стежкою через вс≥йкову долину, на ѕечерську гору. ј по ѕечерськ≥й гор≥ росла тод≥ скр≥зь дика пуща. ƒорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась пом≥ж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлат≥њ кучугури. –идван, що дальш, усе одставав од верхових; а ѕетро, п≥сл€ тих чудних „ереванишиних речей, не державсь уже ж≥ночого боку. ќстались наш≥ прочанки т≥лько з ¬асилем Ќевольником.

јж ось з обох бок≥в дороги закопот≥ли кон≥, затр≥щало сухе г≥ллЇ п≥д копитами, ≥ показались кр≥зь зелену л≥щину кармазини, њх наздогнали запорожц≥, Ч тих двоЇ, що одр≥знились коло братства од прощальник≥в.

„ереваниха з дочкою сам≥ не знають, чого зл€кались. Ѕо с≥ гульт€њ њдуть не по-людськи: не гл€д€ть ≥ дороги, а так куди здр€ ≥ мчатьс€ по гаю; т≥лько все крут€тьс€ пом≥ж деревом коло ридвана; не попереджують ≥ ззаду не остаютьс€. ј кон≥ наче знають, чого сим шибайголовам хочетьс€: скачуть, €к кози, то сюди, то туди пом≥ж кущами. јж страшно було дивитись, €к та дика степова животина др€паЇтьс€ копитами на кручу, то отсе з круч≥ кинетьс€ в проваллЇ, ≥ не видно њњ стане, т≥лько глухо тупотить ≥ хропе у байрац≥. Ќаш≥ не раз уже думали, що к≥нь перекинувсь назад ≥ задавив њздц€ п≥д собою; аж ось њздець, €к вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграв на сонц≥ кармазинами.

“ак поринаючи да крут€чись, мов не перед добром, запорожц≥ перекликались через дорогу, €к хиж≥њ орли, ≥ повели таку розмову, що в наших прочанок ≥ душ≥ не стало.

Ч ќт, брате, д≥вка! Ч гукне один. Ч Ќехай € буду шмат гр€з≥, а не лицар, коли € думав, що в на св≥т≥ таке диво!..

Ч ≈ге, Ї сало, та не дл€ кота! Ч озветьс€ другий через дорогу.

Ч „ом же не дл€ кота? ’очеш, зараз поц≥лую!

Ч ј €к поц≥лують коло стовпа ки€ми?

Ч ўо мен≥ кињ! “а нехай мене хоч зараз рознесуть на шабл€х!

Ћес€ бо€лась, щоб справд≥ в≥н не напавсь на нењ; аж тут на дороз≥ байрак. «апорожц≥ так ≥ кинулись туди, €к т≥њ демони.

Ч ¬асилю! Ч каже тод≥ „ереваниха. Ч уди отсе ми зањхали? ўо отсе з нами буде?

Ч Ќе б≥йс€, пан≥, Ч каже, всм≥хнувшись, ¬асиль Ќевольник. Ч ƒобр≥ молодц≥ т≥лько жартують. ¬они зроду д≥вчат не займають.

ј „ереванис≥ щось дуже сумно. «вел≥ла њхати швидше, щоб наздогнати своњх. як ось запорожц≥ знов по боках дороги. ∆упани позабризкували в гр€зь у байрац≥, да њм про те байдуже.

Ч √ей, брате Ѕогдане „орногоре! Ч гукне знову старший. Ч «наЇш, що € тоб≥ скажу?

Ч ≤ вже!.. ѕутнього не скажеш, прилипнувши до баби.

Ч ќт же почуЇш од мене таке, що аж оближешс€!

Ч ќго!

Ч ≤ не ого! ќсь слухай. ’оч —≥ч нам ≥ мати, а ¬еликий Ћуг батько, да дл€ такоњ д≥вчини можна покинути ≥ батька, й мат≥р.

Ч „и вже б то?

Ч ј то що х≥ба?

Ч уди ж тод≥?

Ч ќвва!

“ут запорожц≥ знов ≥зчезли, €к мара. ћати й дочка думали, що в њх ≥ справд≥ щось недобре на думц≥; а ¬асиль Ќевольник похитав головою, да, й каже:

Ч ўо за любий народ оц≥ братчики! ќх, був ≥ € колись таким вигадником, поки л≥та не приборкали та прокл€та невол€ не примучила! √асав ≥ €, €к божев≥льний, по степах за кабардою; вигадував ≥ € ус€к≥ вигадки; знали й мене у городах ≥ на степах, знали мене шинкар≥ й музики, знали пани й мужики, знало лицарство и хл≥бороби!

Ч ўе € не таке скажу тоб≥! Ч гукнув, €к ≥з бочки, запорожець.

Ч Ѕуло б з тебе й сього, Ч одв≥товав другий, Ч €кби почув батько ѕугач: одбив би в≥н у тебе хутко до баб охоту!

Ч Ќ≥, таки справд≥, Ѕогдане. який враг шутковатиме, €к ув≥п’ютьс€ чорн≥ брови, наче п’€вки, у душу? ’оч так, хоч с€к, а д≥вчина буде мо€! „и знаЇш що?

Ч ј що?

Ч ѕодивитис€ б, що там у вас за гори!

Ч ќтакоњ!

Ч “акоњ, брате! Ќехай не дурно запрошував ти мене до своњх, воювати турка. оли хоч, ухопимо д≥войку, та й гайда в „орну √ору!..

Ч ≤ ти оце по правд≥ говориш?

Ч “ак по правд≥, €к € ирило “ур, а ти Ѕогдан „орногор. « такою д≥вкою за с≥длом помчавс€ б € хоч к чорту в зуби, не то до чорногорц≥в.

ќтак т≥њ каверзники змовл€лись уочевидьки на гвалтовний учинок, ≥ н≥хто не роз≥брав би, що справд≥ в њх на думц≥. Ўалений був народ! ”се йому дурниц€: чи жити, чи вмерти Ч йому байдуже; що люд€м плач, те йому ≥грашка. “им-то „ереваниха й бо€лась, щоб лукавий не п≥дкусив паливод на €ку пакость. јж ось стали наздоган€ти своњх. «апорожц≥ бачать тод≥, що ба! ƒа й зникли з очей, €к той сон, що чолов≥к жахаЇтьс€, мучитьс€, коли ж гл€не Ч аж ≥ нема н≥чого.

VI

’то б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, €к на картин≥, змалював той монастир ѕечерський? ўоб хто й не був ≥зроду в иЇв≥, так щоб ≥ той, читаючи, мов бачив на своњ оч≥ т≥њ мурован≥ огради, ту височенну дзв≥ницю, т≥њ церкви п≥д золотом та п≥д скульптурою? —е ж то воно так тепер; а рок≥в дв≥ст≥ назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, €к тод≥ знаходивсь монастир ѕечерський. ƒалось ≥ йому взнаки батињвське лихол≥ттЇ. ¬елика церква, що прописана в л≥топис€х Ђнебес≥ подобноюї, зруйнована була по в≥кна. ’оть же кн€зь ќлелькович —имеон п≥дн€в њњ знов ≥з руњн, т≥лько далеко њй було до стародавньоњ л≥поти. Ќе було н≥ ср≥бла, н≥ золота, що тепер с≥€Ї по Ћавр≥ всюди; усе було тод≥ убогенько.

≈, да були скр≥зь по ст≥нах у ¬елик≥й церкв≥ помальован≥ кн€з≥, гетьмани, воЇводи благочестив≥њ, що тую церкву боронили й п≥дпирали. “епер би дорого дали ми, щоб њх узр≥ти! ј внизу, поуз ст≥н, скр≥зь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. ≤ того н≥чого вже немаЇ!..

¬исто€вши службу. Ўрам ходив ≥з своњми од одного надгробка до другого. “ут читав, що отакий-то Ђ—имеон Ћико, муж твердий в≥рою ≥ хоробрий, почив по многих славних подвигахї. ј там Ч буц≥м озивавсь до його з того св≥ту пишний кн€зь золотими словами: Ђћногою с≥€в €, Ч каже, Ч знатност≥ю, власт≥ю ≥ доблест≥ю, а €к умер, так з убогим старцем зр≥вн€вс€ ≥ за широк≥ своњ лани с≥м ступн≥в земл≥ вз€в. Ќе дивуйс€, Ч каже, Ч тому, читачу, бо й тоб≥ те ж буде: нер≥вними на св≥т народжаЇмось, а р≥вними вмираЇмо!ї ј там ≥ще €кий-небудь пан просить, хто читатиме п≥дпис, то промов, каже, ≥дучи мимо, благе слово: ЂЅоже! ћилостив буди душ≥ раба твоЇгої. ’то б ≥ не письменний був, так, дивл€чись т≥лько на т≥ шабл≥, на т≥ панцир≥, бунчуки ≥ вс€к≥ клейноди, перем≥шан≥ з к≥стками, з јдамовими главами, що повироблювано горор≥зьбою з м≥д≥ да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був ≥ неписьменний, так ≥ той би догадавсь, против чого-то воно так викомпоновано: ус€ке багатство, ус€ка слава Ч усе воно суЇта суЇт; ≥ шабл€, й булава з бунчуком, ≥ горностайова кире€ пол€жуть колись поруч ≥з мертвими к≥стками.

ќтже й Ўрам, розгл€даючи ту горор≥зьбу да читаючи еп≥таф≥њ, засмутивс€ душею да й каже:

Ч олико-то гроб≥в, а вс≥ ж то т≥њ люде жили на св≥т≥, ≥ вс≥ п≥шли на суд перед бога! —коро й ми п≥дем, де батьки ≥ д≥ди наш≥.

ƒа погадавши так, вийн€в ≥з-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войн≥ у л€дського пана чи в недол€шка, да й пов≥сив на риз≥ в богоматер≥.

≤з великоњ церкви повернули наш≥ прочане до печер, коли ж дивл€тьс€ Ч ≥де з печер против њх хтось у дорогих кармазинах, високий ≥ вродливий; а по кармазинах скр≥зь ком≥р ≥ поли гаптован≥ золотом; зверху кире€ п≥дбита соболем; п≥дпиравсь ср≥бною булавою. ј за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саЇтах. „енц≥ њх проводжали. Ўрам аж затремт≥в, €к гл€нув:

Ѕоже м≥й! Ч каже. Ч ƒа се ж —омко!

ј той соб≥ зрад≥в, побачивши Ўрама. ќбн€лись, поц≥ловались ≥ довгенько держали один одного, обн€вшись.

ƒал≥ прив≥тавсь гетьман ≥ з „ереванем. „еревань так зрад≥в, що н≥чого й не зм≥г сказати на гетьманське прив≥таннЇ, да вже обн€вшись, промовив т≥лько:

Ч ј, бгатику м≥й любезний!

„ереваниху назвав гетьман, в≥таючись, р≥дною ненею. ¬она аж помолодшала ≥ вже нащебетала йому вс€чини.

Ч ј ось ≥ мо€ наречена! Ч сказав —омко, обернувшись до Ћес≥. Ч ¬ам, €сна€ панно, чолом до самих н≥жок!

≤ вз€в њњ за руку ≥ поц≥ловав €к дитину.

Ч ƒавно ми, Ч каже, Ч не бачились за в≥йськовими чварами, да ось немов господь нас ≥зведе нав≥ки докупи.

Ћес€ почервон≥ла, да аж нахилилась, €к повна кв≥тка в трав≥, ≥ пригорнулась до матер≥, обн€вши њњ руку.

“ут-то вже ѕетро м≥й догадавсь, що за гетьман снивс€ „ереванис≥. ” них, мабуть, давно вже було з —омком поладжено. ƒивно т≥лько здалось йому, що „еревань про те ан≥ гадки; да, видно, се така була пан≥, що справл€лась ≥ за себе, ≥ за чолов≥ка.

“епер уже н≥чого було думати про Ћесю ѕетров≥. ’оть в≥н був ≥ значний козак, да не против гетьмана; хоть в≥н був юнак уродливий, да не против —омка. Ђ—омко був воњн уроди, возраста ≥ красоти з≥ло дивноњї (пишуть у л≥тописах); був високий, огр€дний соб≥ пан, кругловидий, рус€вий; голова в кучер€х, €к у золотому в≥нку; оч≥ €сн≥, весел≥, €к зор≥; ≥ вже чи ступить, чи заговорить, то справд≥ по-гетьманськи. “ак куди вже ≥з ним м≥р€тись ѕетров≥!

Ќе пустив Ўрама —омко у печери, завернув до себе з ус≥ма на козацьке подв≥р’€. ј козацьке подв≥р’€ було не вкуп≥ з монастирем; бо мир€нам здумаЇтьс€ гримнути ≥нод≥ й лишн≥й раз кубком або загомон≥ти буйними речами; так щоб не вводили брат≥њ в ≥скушен≥в, сто€в на одшиб≥ про такий случай хуторець. “уди —омко пов≥в своњх гостей.

”в≥йшли у св≥тлицю, а там уже все готове на стол≥ до об≥ду.

Ўрам ≥ще раз обн€в —омка.

Ч —ок≥л м≥й, Ч каже, Ч €сний!

Ч Ѕатьку м≥й р≥дний! Ч каже —омко. Ч я здавна привик звати тебе батьком!

“од≥ Ўрам с≥в конець стола, п≥дпер руками сиву голову ≥ г≥рко заплакав.

”с≥ засмутились. «дивовавс€ гетьман. «нав в≥н Ўрамову тугу натуру; сам був притомен, €к принесли до Ўрама козаки сина, с≥м раз наскр≥зь пробитого кул€ми. —тарий попрощавсь ≥з мертвим т≥лом мовчки ≥ без плачу й жалю поблагословив на погреб. ј тепер ось ≥ллЇтьс€ сльозами, мов на похоронах у ’мельницького, на тих смутних похоронах, що три дн≥ гримали самопали, три дн≥ сурмили смутно сурми, три дн≥ лились козацьк≥њ сльози.

Ч Ѕатьку м≥й! Ч каже гетьман, приступивши до Ўрама. Ч ўо за б≥да тоб≥ склалась?

Ч ћен≥! Ч каже, п≥дн€вши голову, Ўрам. Ч я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.

Ч “ак чого ж, бога ради?

Ч ј х≥ба ж н≥чого?.. ” нас ока€нний “етер€ торгуЇтьс€ з л€хами за христи€нськ≥ душ≥, у вас дес€ть гетьман≥в хапаЇтьс€ за булаву, а що ¬крањна роз≥драна надвоЇ, про те ус≥м байдуже!

Ч ƒес€ть гетьман≥в, кажеш? ј нехай хоть один за нењ вхопитьс€, поки € держу в руках!

Ч ј ≤ванець? ј ¬асюта?

Ч ¬асюта старий дурень, з його химери см≥ютьс€ козаки; а ≤ванець гетьмануЇ т≥лько над п’€ниц€ми. ƒавно € потоптав би сю ледар, да т≥лько честь на соб≥ кладу!

Ч “ак, ледар-то вони ледар, да й не дають твоњй гетьманськ≥й зверхност≥ розшир€тись по ¬крањн≥!

Ч ’то тоб≥ сказав? ќд —амари до √лухова вс€ старшина зове мене гетьманом, бо в озельц≥ на рад≥ вс≥ полковники, осаули, сотники, вс≥ значн≥ козаки прис€гли мене слухати.

Ч јже ж сьому правда, що ¬асюта подав у ћоскву лист против твого гетьманства?

Ч ѕравда, ≥ €кби не сива голова ¬асютина, то зробив би € з ним те, що пок≥йний гетьман ≥з √ладким.

Ч Ќу, ≥ тому правда, що ≤ванц€ в —≥ч≥ огласили гетьманом?

Ч ≤ тому правда; так що ж? ’≥ба не знаЇш юродства запорозького? ” них що ватажок, то й гетьман.

Ч «наю € його добре, пане €сновельможний! “им-то й боюсь, щоб вони не запод≥€ли тоб≥ €коњ пакост≥. ќка€нна с≥рома нишпорить усюди по ¬крањн≥ да баламутить голови посп≥льству. ’≥ба не чув ти поголоски про чорну раду?

Ч ’имера, батьку! озацьке слово, химера! Ќехай лиш вињдуть у ѕере€слав царськ≥ бо€ре, побачимо, €к та чорна рада устоњть против гармат! «апорожц≥в тод≥ € здавлю, €к макуху, гетьмана њх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхн≥сть!

ѕодумав Ўрам да й каже:

Ч ќд твоњх речей душа мо€ оживаЇ, €ко злак од божоњ роси. “≥лько смущаЇ мене, що запорозьк≥ іультањ баламут€ть не одно с≥льське посп≥льство, бунтують вони й м≥щан против козацтва.

Ч «наю й се, Ч каже —омко, Ч ≥, правду тоб≥ сказати, воно мен≥ й дармо. Ќехай наш казан закипить ≥ще й з другого боку, щоб ≥зварилась каша. ј то козаки дуже вже розопс≥ли: Ђќсь ми-то люде, а то все гр€зь! Ќехай годуЇ нас посп≥льство, а наше козацьке д≥ло Ч т≥лько по шинках в≥кна да пл€шки битиї. ѕотурай т≥лько њм, то €краз заведуть на ¬крањн≥ шл€хетськ≥њ звичањ ≥ заколот€ть миром не зг≥рше. ”же ж, здаЇтьс€, ѕольща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ќ≥, нехай у мене вс€ке, нехай ≥ м≥щанин, ≥ посполитий, ≥ козак стоњть за своЇ право; тод≥ буде на ¬крањн≥ ≥ правда, ≥ сила.

Ўрам за с≥ слова обн€в ≥ поц≥ловав гетьмана.

Ч ƒай же, Ч каже, Ч боже, щоб тво€ думка стала думкою вс€кого доброго чолов≥ка на ¬крањн≥!

Ч ≤ дай, боже, Ч додав —омко, Ч щоб обидва береги ƒн≥пров≥њ приклонились п≥д одну булаву! я отсе, скоро одбуду царських бо€р, хочу йти на ока€нного “етерю. ¬иженем недол€шка з ”крањни, одтиснем л€х≥в до самоњ —луч≥, да, держачись за руки з ћосквою, ≥ громитимем ус€кого, хто покуситьс€ ступити на –уськую землю!

Ўрам аж помолодшав од такоњ реч≥.

Ч Ѕоже великий! Ѕоже милосердний! Ч каже, прост€гши руки до образа. Ч ѕоложив Їси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!

Ч √од≥ ж уже про велик≥ д≥ла, Ч каже —омко, Ч давайте ще про мал≥њ. Ќе добро бути чолов≥ку Їдиному. “реба, щоб у гетьмана була гетьманша. ќтже ознаймую перед ус≥ма, хто тут Їсть, що давно вже зложив руки з пан≥Їю „ереванихою за њњ дочку ќлександру. “епер благослови нас, боже, ти, панотче ≥ ти, пан≥матко!

ƒа так говор€чи, уз€в за руку Ћесю, да й поклонились обоЇ батьков≥ ≥ матер≥.

Ч Ѕоже вас благослови, д≥тки моњ! Ч каже „ерваниха.

ј „еревань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а т≥лько Ч Ђбгатику!ї да й замовкне.

Ўрам гл€нув на свого ѕетра, а ѕетро стоњть коло в≥кна б≥лий, €к крейда. ћоже, старому й жаль стало сина, т≥лько не такий Ўрам був батько, щоб дав кому догадатис€.

Ч ўо ж ти нас не благословл€Їш, панотче? Ч каже —омко „ереванев≥.

Ч Ѕгатику, Ч каже „еревань, Ч велика мен≥ честь оддать дочку за гетьмана, т≥лько вона вже не наша, а Ўрамова: учора в нас було п≥взаручин.

Ч як же се так сталось, пан≥матко? Ч обернувсь тод≥ —омко до „ереванихи.

¬она хот≥ла вимовитись, но Ўрам припинив њњ, вз€вши за руку, ≥ рече:

Ч Ќ≥чого тут не сталось, пане €сновельможний. я сватав Ћесю за свого ѕетра, не знаючи про ваш уклад. ј тепер лучче € свого сина оддам у ченц≥, н≥ж би став тоб≥ з њм на дороз≥! Ќехай благословить вас бог, а ми соб≥ ще найдем. —ього цв≥ту, кажуть, багато по всьому св≥ту.

Ч Ќу, будь же ти в мене за р≥дного отц€, ≥ благослов≥те нас укуп≥.

“од≥ Ўрам став поруч ≥з „ереванем; д≥ти њм уклонились до земл≥; вони њх ≥ благословили.

як ось п≥д в≥кном хтось:

ѕугу-пугу!

–омко усм≥хнувсь:

Ч —е, Ч каже, Ч наш юродивий ирило “ур. ≤ звел≥в одв≥товати по-запорозьки: Ђ озах з Ћугуї, бо запорожц≥ здоровкались, мов хиже птаство в степу.

Ч Ќе знаю, синку, Ч каже Ўрам, Ч що за невол€ тоб≥ водитьс€ з сими пугачами. √ородовому козаков≥ треба стерегтись њх, €к огню.

Ч ѕравда тво€, батьку, Ч каже —омко, Ч низовц≥ зледащ≥ли п≥сл€ ’мельницького, а все-таки м≥ж ними Їсть люде драгоц≥нн≥њ. ќт хоч би й отсей ирило “ур. Ќе раз в≥н мен≥ ставав у велик≥й пригод≥. ƒобрий в≥н, ≥ душа щира, козацька, хоть удаЇ з себе ледащицю ≥ характерника. ƒа вже без юродства в њх не буваЇ.

Ч ўоб њх лихий злизав ≥з њх юродством! Ч каже Ўрам. Ч ѓм усе см≥шки! Ќе раз ≥ самому ’мельницькому п≥дносили вони г≥ркоњ.

Ч ј все-таки не скажеш, батьку, щоб ≥ м≥ж ними не було добрих людей.

Ч √р≥х мен≥ се сказати! Ч одв≥туЇ Ўрам. Ч –аз, чатуючи з дес€тком козак≥в у пол≥, попавсь був € у таку западню, що без њх €краз пол≥г би головою. ќбскочили мене кругом л€хи. ”же нас осталось т≥лько четверо; уже п≥до мною й кон€ вбито; € одбиваюсь сто€. ј њм, ока€нним, хочетьс€ вз€ти мене живцем, щоб поглумитись так, €к над Ќаливайком ≥ ≥ншими б≥долахами. оли ж тут зв≥дки не в≥зьмись запорожц≥: Ђѕугу-пугу!ї Ћ€хи врозт≥ч! ј було њх ≥з сотню. ƒивлюсь, а запорожц≥в нема й дес€тка.

Ч ќ, м≥ж ними Їсть добр≥ лицар≥! Ч каже —омко.

Ч —кажи лучче, синку, були да загули. ѕеревелись тепер лицар≥ в —≥ч≥: зерно вис≥€лось за в≥йну, а в кошу осталась сама полова.

Ч ќвва! Ч гукнув тут на всю св≥тлицю ирило “ур, показавшись у двер€х.

”в≥йшов у хату, не зн≥маючи шлика, уз€всь у боки да й дивитьс€ на Ўрама, покрививши губу.

Ўрам так ≥ загор≥всь.

Ч ўо то за Ђовваї? Ч каже, п≥дступивши до запорожц€.

ј той ≥знов;

Ч ќвва, панотче! Ч да й заложив за вухо л≥вого yсa (себто Ч знай, не боюсь тебе). Ч ѕеревелись? Ч каже. Ч ƒе тоб≥ перевелись? ’≥ба ж дармо сп≥вають: Ђ“ечуть р≥чки з всього св≥ту до „орного мор€ї?

як вода в „орному мор≥ не переведетьс€, поки св≥т сонц€, так ≥ в —≥ч≥ до в≥ку в≥чного не переведутьс€ лицар≥. « усього св≥ту зл≥таютьс€ вони туди, €к орли на недоступну скелю… ќт хоч би й м≥й побратим… та не про його тепер р≥ч. „олом тоб≥, пане €сновельможний! (“од≥ вже зн€в шлик). „олом вам, панове громадо! „олом ≥ тоб≥, пане полковнику. Ќу, дак €к же ти вернувсь до табора, не маючи кон€.

Ч ≤роде! Ч сказав Ўрам, гр≥зно насупивши на його б≥л≥њ брови, Ч коли б не таке м≥сто, то навчив би тебе шановатись!

Ч —ебто вийн€в шаблюку та сказав: Ђјну, ириле, пом≥р€Їмось, чи€ довша?ї озацьке слово, € оддав би шалевий св≥й по€с за таку честь! “а сього зроду не буде! Ћучче, коли хоч, розрубай мене надвоЇ од чуба до матн≥, а € не зн≥му руки на твоњ шрами ≥ на твою р€су!

«нав-бо, що й сказати, запорожець. «араз старий ≥ вгамовавсь.

Ч „ого ж ти, Ч каже, Ч осо, од мене хочеш?

Ч Ќ≥чого б≥льш, розкажи т≥лько, €к ти добравсь п≥хтурою до табору.

Ч ѕху! —атано! Ч каже тод≥ Ўрам, усм≥хнувшись. Ч –озкажу, т≥лько не доводь мене до гр≥ха. ќт й порозб≥гались ≥к нечист≥й матер≥ л€хи, а ватажок тод≥: ЂЅатьку! ƒа се в тебе кон€ нема?.. Ѕратчики, добудемо йому кон€!ї Ч да й припустив за л€хами.

Ч ўо ж, добули?

Ч ƒобули, враж≥ д≥ти; вернулись ≥з добрим мерином. «дивовались ми тод≥ з козаками. як же й не здивоватись, що в самих кон≥ потомлен≥, а жеребц€ таком доскочили, що так ≥ йграЇ на повод≥?

Ч ≈ге! «най наших! Ќаш брат неспроста воюЇ: часом низовець ≥ чортом орудуЇ.

“ак говорив ирило “ур, розгладжуючи уси ≥ погл€даючи на всю компан≥ю, а оч≥ так≥ лукав≥, що разом, здаЇтьс€, й щиро говорить, разом ≥ морочить.

Ч ƒа ≥ в мене самого, Ч каже Ўрам, Ч така думка, що тут без нечистоњ сили не об≥йшлось. ѕитаю: Ђяк ви доскочили такого огира?ї Ч ЂЌам теЇ знати, батьку. —≥дай да њдь соб≥ з богом: л€хи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похм≥лл€ї.

Ч јга! ” нас так! Ч каже ирило “ур. Ч Ќаш≥ не кудкудахчуть, ≥зн≥сши €Їчко. ј воно було ось €к. ѕрипустили братчики за л€хами, а л€хи оглед≥лись, що њх женетьс€ жмен€, та й зупинились. ѕоки ж вони до мушкет≥в, а отаман приц≥ливсь та ≥ влучив њх ротм≥стров≥ €краз межи оч≥. Ћ€хи тод≥ врозт≥ч!. ј € за кон€… „и то пак отаман за кон€!..

Ч ўо за вража мати! Ч каже тод≥ Ўрам, пртираючи оч≥. Ч ƒа се ж ти, бачу, сам ≥ отаман!

«апорожець тод≥ в рег≥т.

Ч јга, Ч каже, Ч пане полковнику! “ак-то ти шануЇш давн≥х при€тел≥в?

Ч Ќу, вибачай, братику, Ч каже Ўрам, обн€вши його, Ч „и не розкололи л€хи мен≥ голови шабл€ми да келепами: щось не держитьс€ в њй пам’€ть!

Ч ј що ж отеЇ ми так заговорились? Ч озвавсь —омко. Ч ƒавно пора по чарц≥ да й за ст≥л.

Ч ќт, бгатц≥, розумна р≥ч, так-так! Ч каже „еревань. Ч я так отощав, не њвши зранку, що й радуватись не здужаю.

¬ипив ирило “ур гор≥лки да й каже:

Ч ”же ж, пане €сновельможний, не остав твоЇю ласкою ≥ мого побратима.

Ч Ќе оставим, Ч каже —омко. Ч я знаю, що в≥н шаблею ворочаЇ лучче, н≥ж €зиком.

Ч Ќе дивуйсь, пане гетьмане, що в≥н мовчить, наче води набрав у рот: в≥н у мене з далекоњ земл≥, аж ≥з „орноњ √ори Ч десь аж за венграми. “епер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насм≥шив братчик≥в своЇю мовою: усе т≥лько Ђбреї та Ђмореї! ј добрий юнак, о, добрий! ќдин х≥ба ирило “ур йому в юнацтв≥ р≥вн€. “им € н≥кого й не люблю так, €к себе та його!

VII

–омко почав саджати гостей своњх за довгий ст≥л. Ўрама й „ереван€ посадив на покут≥, сам с≥в на хаз€йському м≥сц≥, к≥нець стола, а „ереваниху й Ћесю посадив на ослон≥. «апорожець примостивсь на задньому к≥нц≥ стола ≥з своњм побратимом.

Ўрамовому ѕетров≥ прийшлось сид≥ти поруч ≥з Ћесею, хоть в≥н би тепер рад був одгородитись од нењ горами й мор€ми. ўо там не вигадував той запорожець, €к там не пот≥шались гост≥ ≥з тих вигадок, в≥н сид≥в за столом, наче в гаю.

Ч Ќу, скажи ж мен≥, пане отамане, Ч питаЇ —омко в ирила “ура, Ч €ким в≥тром занесло тебе в ињв?

Ч —амим св€тим, пане €сновельможний, Ч одв≥товав запорожець, Ч проводжаЇм прощальника до ћежигорського —паса.

Ч „ого ж се ти одбивсь од свого товариства?

Ч ѕотривай, пане гетьмане, розкажу все по р€ду; дай перше промочити гортань. “≥лько в вас так≥ н≥кчемн≥ кубки, що н≥ в в≥що гаразд ≥ налити. —в€те д≥ло наш≥ с≥чов≥ кор€ки! ” нашому кор€ц≥ утопиш ≥ншого м≥зерного й л€шка.

Ч ѕгавда, бгате, њй-богу, пгавда! Ч озвавсь „еревань. Ч я давно кажу, що т≥льки в —≥ч≥ ≥ вм≥ють жит≥ по-людськи. ѓй-богу, бгате, коли б у мене не ж≥нка та не дочка, то кинув би ус€ку суЇту мирськую та й п≥шов до вас на «апорожжЇ!

Ч √м! Ч каже ирило “ур, озирнувши його тушу. Ч Ќе багато таких потовпилось би в курен≥!

”с≥ засм≥€лись, а „еревань наперед ус≥х. ¬еселий ≥ негн≥вливий був соб≥ пан.

Ч я з душ≥ люблю сього пройдисв≥та, Ч каже гетьман Ўрамов≥ стиха. Ч „асом в≥н закине й дуже вже круто, да, враг його знаЇ, €кось так щиро засм≥Їтьс€, що н≥защо на його не розсердивсь би.

Ч ѕогано т≥лько, Ч каже Ўрам, Ч що с≥ братчики см≥ючись, чолов≥ка купл€ть, см≥ючись, ≥ продадуть.

Ч ўо правда, то правда, батьку. ѕо њх с≥човому розуму, н≥що на св≥т≥ не стоњть н≥ радост≥, н≥ печал≥. ‘≥лозофи, враж≥ д≥ти! ƒивл€тьс€ на божий мир ≥з бочки, т≥лько не з порожньоњ, €к той ƒ≥огенес, а по шию в гор≥лц≥.

Ч “ак вам хочетьс€ знати, чого € одбивсь од товариства? Ч каже ирило “ур, спорожнивши кубок. Ч ќсь чого. ћоже, ви чували коли-небудь про побратимство! ƒе вже не чувати? —е наш с≥човий звичай. як не одр≥зн€й себе од миру, а все чолов≥ку хочетьс€ до кого-небудь прихилитись; нема р≥дного брата, та й шукаЇ названого. ќт ≥ побратаютьс€ да й живут дов≥ку вкуп≥, €к риба з водою. Ђƒавай, Ч кажу € своЇму „орногору, Ч давай побратаЇмосьї. Ч Ђƒавайї. Ч ќт ≥ зайшли у братство та й попросили панотц€ прочитати над нами ≥з јпостола, що нас породило не т≥ло, а живе слово боже; ≥ от уже ми тепер р≥дн≥ брати, €к той ’ома з ремою.

Ч Ќу, а дал≥?

Ч ј дал≥… —е вже так завс≥гди буваЇ, що скоро чолов≥к зробить добре д≥ло, то сатана, не за хл≥бом його згадуючи, ≥ п≥дсуне ≥скушен≥Ї… ƒал≥ дивлюсь, стоњть крал€ така, що т≥лько гм! “а й год≥.

Ч ќ, невже таки ж≥ночий р≥д спокусив хоть раз запорожц€?

Ч ќй-ой-ой, пане гетьмане! “а ще €к! ≤ не диво-бо: јдам був чолов≥к не нашого брата, та й той сп≥ткнувсь на ву!

Ч «в≥дки ж уз€лась та крал€?

Ч —питай њњ сам, зв≥дки! я такоњ пишноњ панни не зум≥ю й зайн€ти. ≤ погл€нув на Ћесю.

Ч “ю-тю, дурню! Ч каже, засм≥€вшись, —омко. Ч —е мо€ молода!

Ч “а мен≥ не те горе, що вона тво€ молода, Ч каже, здихнувши, запорожець, Ч а те, що зовс≥м мене причарувала.

”с≥ зареготали, почувши таке диво.

Ч Ѕраво, Ч каже —омко, Ч ведм≥дь попавсь у те-нети! ўо ж тепер буде?

Ч ј що ж? ¬едм≥дь п≥де до свого берлога ≥ тенети за собою пот€гне.

Ч як! ќтсе у —≥ч би то?

Ч „ого ж у —≥ч? ’≥ба т≥лько й св≥ту, що в в≥кн≥?

Ч ≤ отсе такий жвавий козарлюга, да ще й отаман, ради ж≥нки покине товариство?

Ч ј чом же? “а дл€ такоњ крал≥ можна покинути й усе на св≥т≥, не то що товариство.

Ч Ќу, куди ж би ти пот€г своњ тенети?

ирило “ур засм≥€всь.

Ч “и-бо вже, пане €сновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Ќе хочетьс€ тоб≥ й признаватись, не хочетьс€ й брехати.

Ч Ѕо ще, кажеш, ≥зроду не брехав? Ч додав, шуткуючи, —омко.

Ч Ќе збрешу й тепер, Ч каже ирило “ур. Ч ƒайте т≥лько гортань промочити.

ƒа й кашл€нув, випивши кубок, ≥ погл€нув по вс≥х гост€х, розгладжуючи вуси.

Ч “реба, Ч каже, Ч вам, панове, знати, що „орна гора те ж св€те, що й наша —≥ч, т≥лько що там не цураютьс€ бабського роду. ј то ≥ под≥лена так, €к у нас: у нас курен≥, а в њх братства, ≥ над ус€ким братством обирають отамана. ј що вже воювати з бусурменами, так хоч щодн€. “а €к у њх воюють, коли б т≥лько ви знали! як зачне розказувати м≥й побро, то аж душа вгору росте. ѕобро м≥й, знаЇте, забр≥вши на ¬крањну, скучив без своЇњ „орноњ √ори ≥ вже давно зазива мене в гост≥. ≤ то сказати: чом не погул€ти козаков≥ по св≥ту, чом не подивитись, €к живуть ≥нш≥ €зики?

¬с≥ слухають, до чого в≥н доведе свою р≥ч. ќчаровав ус≥х запорожець.

Ч Ђƒобре, Ч кажу, Ч поњдьмо, покажем твоњм земл€кам козацьке лицарство; нехай ≥ нас там знають!ї Ч ќто ж ≥ побратавсь € з ним у братств≥, так уже, щоб у нас не було се моЇ, а се твоЇ, а все укуп≥: щоб помагать один одному у вс€к≥й пригод≥, щоб менший старшому був в≥рним слугою, а старший меншому р≥дним батьком. ¬оно б ≥ добре, та €к побачив € отсю кралю, так душа й дала сторчака, Ч Ђяк хочеш, Ч кажу, Ч побро, а € без сењ д≥войки не поњду з ”крањни!ї Ќе бабак же й м≥й побратим, Ч Ђћоре! Ч каже. Ч ” нас €к кому припаде до душ≥ руса коса, то вхопить €к сок≥л чайку, та й до попаї.

Ч —е вже по-римськи! Ч каже, см≥ючись, —омко. Ч ј €к же в тоњ чайки Їсть брати-орли або родич≥-соколи?

Ч “им-бо й ба, що юнаки знають ≥ сьому лиху запоб≥гти. “≥лько нат€кни, то сам≥ визвутьс€! Ђ√айде, море! ƒа т≥ отмемо д≥войку!ї —ебто по-нашому: Ђ√айда, одн≥мем тоб≥ д≥вчину!ї ќт ≥ зберетьс€ чолов≥к дес€ть тих отмичар≥в: спор€д€тьс€ €к на в≥йну, ≥ вже €к попадуть у своњ лапи русу косу, то хоч голови положать, а не впуст€ть родичам. ѕек його матер≥! “аким звичай по смаку мен≥! ≤ вже х≥ба не € буду, щоб € не доказав такого ж отмичарства. ¬они беруть одн≥Їю хистю, а в нашого брата про запас ≥ характерство Їсть!

Ч ўо за бал€ндрасник отсей прудиус! Ч каже, см≥ючись, —омко. Ч ћабуть, у вас в —≥ч≥ т≥лько й роботи, що пот≥шати один одного вигадками.

Ч ≈, пане гетьмане! Ќаш≥ братчики, що в бога день, виробл€ють так≥њ чудас≥њ, що не треба й вигадок. “о вже знаю, що пани-молодц≥ не почують луччоњ, €к € сьогодн≥ викину. ўе такоњ чудас≥њ зроду н≥хто не чував.