Текст книги "Чорна рада"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

ќй, згадай мене, мо€ стара нене,

як с€деш увечер≥ њсти:

ƒесь мо€ дитина на чуж≥й сторон≥,

“а нема од нењ в≥ст≥!

–коворода перевернулась ≥ покотилась на дол≥вку в ириловоњ сестри. инулась б≥дна голубонька до матер≥, обн€ла да й заголосила:

Ч ћатусю, моЇ серденько! ј що ж ми тод≥ в св≥т≥ робитимем, €к не буде в нас ирила?

ј та, безталанна, за сл≥зьми й св≥ту божого йе бачить ≥ слова не промовить.

јж ось ≥де в хату ирило “ур, удаючи з себе такого веселого молодц€, що ти б казав Ч в≥н на вес≥лл€ прибравсь. √л€нувши на сей плач да обн≥маннЇ, став серед хати, здвигнув плечима, руки розставив да й каже:

Ч Ќу що ти з сими бабами чинитимеш? ≤ пораннЇ покинули! ”же правда, що т≥льки нагадай коз≥ смерть! ўо ж! ’≥ба мен≥ самому пекти млинц≥ дл€ пана отамана! √од≥, кажу, вам рюмати; не де в б≥са д≥нусь, вернусь ≥ще сто раз до вас, н≥кчемне ви бабство!

Ч Ќу лиш, п≥дпер≥зуйсь, Ч каже батько ѕугач, Ч € довго ждати не буду. ј ти що за чолов≥к? Ч обернувсь до ѕетра.

“ой мовчки дививсь на все, що перед ним д≥€лось. —казав йому своЇ ≥м’€ й пр≥звище.

Ч ј! Ч каже. Ч —ин того нав≥сноголового попа, що м≥шаЇтьс€ не в своЇ д≥ло. ќсь ми вам хутко втремо носа: ≤ван ћартинович уже п≥д Ќ≥женем; навчить в≥й вас пановати та гетьмановати!

«найшов би ѕетро, €к одв≥товати мужиковатому с≥човому д≥дов≥, €кби коли перше; а тепер довга хвороба охолодила йому кров, що мусив в≥н лучче змовчати, н≥ж ≥змагатись без путт€ ≥з завз€тим д≥дуганом.

–коро од€гсь ирило “ур, зараз батько ѕугач ≥з своњм чурою встав, помоливсь до образ≥в, под€ковав за хл≥б, за с≥ль да й п≥шов ≥з хати.

ј ирило “ур уклонивсь матер≥ да й каже веселенько:

Ч ѕрощай, матусю! ѕрощай, сестро! ѕрощай ≥ ти, брате! Ч обернувсь до ѕетра да й п≥шов борж≥й ≥з хати.

ћатер≥ й сестр≥ здалось, що бачать його уже востатнЇ; кинулись за ним, хот≥ли хоть обн€ти його на прощаннЇ. ј в≥н скочив на кон€ да й почав його крутити да кидати на вс≥ боки, що н≥ мати, н≥ сестра не одважились ухопити кон€ за поводи або за стремена.

Ч оли ж тебе, брате, ждати нам у госг≥? Ч спитала сестра. ј в≥н њй:

“од≥ € прибуду до вас у гост≥,

як виросте трава на помост≥.

ƒа, стиснувши кон€ острогами, ≥ помчавсь од них, наче той вихор. «а ним пов≥€всь ≥ батько ѕугач ≥з своњм чурою. ј б≥долашн≥ вернулись у хату да й заголосили, наче по мертвому.

Ч Ќе вбивайсь, пан≥матко, Ч каже тод≥ ѕетро, Ч може, ще все гаразд буде. –омановського ут недалеко: ирило, може, хутко й вернетьс€.

Ч як виросте трава на помост≥, Ч шепче сама соб≥ сестра ирилова.

Ч √олубчику м≥й! Ч сказала ѕетров≥ стара “уриха. Ч «роби ти мен≥, нещаслив≥й матер≥, таку ласку, п≥ди до –омановського ута, до тих прокл€тих запорожц≥в, та подивись, що вони з ним робитимуть. ќх, мабуть, в≥н провинивсь перед товариством! ј в њх нема н≥ крихти жалост≥. ѕ≥ди ти, м≥й голубе сизий, та спов≥сти нас, що вони з ним чинитимуть! ’оч зв≥сточку нам передай, чи ще в≥н Ї на св≥т≥!

Ч ƒобре, Ч каже ѕетро (жаль йому було сердешноњ бабус≥), Ч п≥ду, Ч каже, Ч немов принесу вам пот≥шну зв≥стку.

Ч ќ, поможи тоб≥, господи! Ч кажуть разом обидв≥ да й випровадили його з молитвами.

XII

”рочище –омановського ут ≥ мала дитина показала б у т≥й околиц≥, а найб≥льш тепер, €к ус€ке говорило про …вана ћартиновича (а в≥н сто€в кошем у –омановського ут≥). «робила той ут €кась р≥чка самотека, павши у р≥чку ќстер, у луз≥. –осли там над водою стар≥ дуби з березами; вони й м≥сце скрашали, ≥ холодок запорозьким братчикам давали.

≤ще оддалеки зачув ѕетро глухий галас, мов на €рмарку. ѕ≥д≥йшов ближче Ч аж справд≥ тут неначе €рмарок. Ќазбиралось люду незчисленна сила, ≥ все то була с≥льська чернь мужики, що поз≥ходились грабовати Ќ≥жень, €к приоб≥щав њм Ѕрюховецький. ќб≥дран≥ кругом, у чорних сорочках: мабуть, сам≥ бурлаки да гольт€паки, що, не маючи жодного притулку, служили т≥лько по броварн€х, по винниц€х да ще по лазн€х грубниками. ” ≥ншого сокира за по€сом, у того коса на плеч≥, а другий прит€г ≥з кол€кою. јж сумно стало ѕетров≥, €к роз≥брав, що воно Їсть отс€ купа голоти.

ѕом≥ж людьми с€м-там сто€ть бочк≥в з пивами, шир≥тваси з медами та з гор≥лкою, вози з мукою, сала, пшона ≥ вс€к≥ припаси. ”се то настачили, усердствуючи ≤вану ћартиновичу, н≥женськ≥ м≥щане за те, що каже: ЂЌе знатимете п≥д моЇю булавою жодного козака або козацькоњ старшини над собою паном: ус≥ будемо р≥вн≥ї. (ƒобре в≥н пор≥вн€в ”крањну!) Ќ≥хто н≥ в кого не питавсь тут, що њсти або пити: ус€кому була сво€ вол€ Ч роби що хоч, €к у себе в господ≥. ѕовикопували в земл≥ здоровенн≥њ печ≥, запалили огн≥. “ут у винницьк≥й кадц≥ м≥с€ть т≥сто троЇ разом ногами, а там печуть ц≥лого вола, а там у здоровенних казанах вар€ть на таганах да на катр€гах кашу. ƒим, наче хмара, ходить понад головами. ≤нш≥ т≥льки те й робл€ть, що пораютьс€ коло бочок да потчують ус€кого, хто стоњть або йде мимо, а ≥нш≥ вже лежать повивертавшись, €к у холод мухи. Ѕезумна €кась рад≥сть у вс€кого в очах ≥ в р≥чах. ”сюди знай викрикують: Ђ≤ван ћартинович, батько наш любий!ї «н≥ме вгору в одн≥й руц≥ чарку чи к≥вш, а в друг≥й шапку з голови да й репетуЇ, що ≤ван ћартинович ≥ день ≥ н≥ч побиваЇтьс€ за людським щастЇм.

ј тут кобзар≥ швенд€ють пом≥ж людьми, ≥грають на кобзах, на бандурах да сп≥вають ус€ких п≥сень. ѕробираючись пром≥ж купами, надививсь ѕетро ус€чини. ќтеЇ тут буде юрба, що знай танцюють та см≥ютьс€. ѕобравшись у боки, вибивають п≥д бандуру гопака весел≥њ злидн≥; а коло њх, повит€гувавши шињ, сто€ть кругом та дивл€тьс€, чудуючись, наче на вертеп абощо. ј там сто€ть, збившись у купу, понур≥ голови. ѕотупивши оч≥, похилившись на кињ або на косовища, стар≥ гольт€паки слухають кобзар€. ≤граЇ в≥н њм, сид€чи посеред, п≥добгавши ноги, €к л€хи ”крањну плюндровали або €к батько Ѕогдан збирав козацтво пом≥ж людом да ставав супротив дук ≥ шл€хти. ≤нш≥, п≥двипивши вже добре, прег≥рко плакали, слухаючи п≥сню; т≥лько ≥ м≥ж веселими, ≥ м≥ж смутними купами одна ходила з серц€ до серц€ думка: Ѕрюховецького величали другим ’мельницьким, що ≥ще раз стаЇ за ¬крањну супротив њњ ворог≥в ≥ даруЇ миров≥ волю.

ћинаючи ≥ тих, що скачуть, ≥ тих, що плачуть, ѕетро протовпл€всь усе дальш, чи не вздрить червоних жупан≥в запорозьких. ўо глибше в кут, то все був люд од€гн≥ший, були тут уже й м≥щани в личаках ≥ в син≥х каптанах, було й городове козацтво в блакитних да в зелених жупанах, а кармазинн≥ шаровари або жупан запорозький хоть би один. ƒ≥йшов в≥н ≥ до самого коша, до в≥щового раднього м≥сц€. “ут скр≥зь було вир≥вн€но ≥ посилано п≥ском гарно. Ќе видно було н≥ димних печей, н≥ бочок, н≥ воз≥в з припасами; т≥лько козацьк≥ намети кругом сто€ли. ≤ сюди й туди, ≥ вдовж ≥ впоперек знай швенд€ють люде. √ом≥н такий, €к у тих бдж≥л у ульн≥. “епер т≥лько постер≥г ѕетро, що запорожц≥ тут не одр≥зн€лись одежею од простоњ с≥роми. «нати њх було х≥ба по довгому оселедцю з-п≥д шапки да по шабл€х ≥ п≥стол€х: шабл≥ й п≥стол≥ були в де€ких дорог≥њ.

«упинивсь ≥ розгл€даЇ добрих молодц≥в, чи не вздрить ирила “ура. јж дивитьс€ Ч ≥де збоку чолов≥к середнього росту й в≥ку, а за њм ≥ по боках його ц≥ла юрба ус€кого люду Ч ≥ запорожц≥, ≥ городове козацтво, ≥ м≥щане, ≥ прост≥ мужики-гречкос≥њ. Ђ≤ван ћартинович! ≤ван ћартинович!ї Ч знай круг його гукають. ѕетро й постер≥г, хто се такий, ≥ почав придивл€тись, що там за Ѕрюховецький. ўо ж? ¬≥н думав, що сей пройдисв≥т ≥зробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне, думав, що весь у золот≥ да в блаватас≥; аж де тоб≥! „олов≥чок сей був у коротк≥й стареньк≥й свитин≥, у полотн€них штан€х, чоботи шкапов≥ попротоптуван≥ Ч ≥ пучки видно. ’≥ба по шабл≥ можна б догадуватис€, що воно щось не просте: шабл€ аж гор≥ла од золота; да й та на йому була мов чужа. ≤ постать, ≥ врода в його була зовс≥м не гетьманська. “ак наче соб≥ чолов≥к простенький, тихенький. Ќ≥хто, дивл€чись на нього, не подумав би, що в с≥й голов≥ вертитьс€ що-небудь, опр≥ч думки про смачний шматок хл≥ба да затишну хату. ј €к придивишс€, то на виду в його щось наче ще й при€зне: так би, здаЇтьс€, с≥в ≥з ним да погуторив де про що добре да мирне. “≥лько оч≥ були €к≥сь чудн≥ Ч так ≥ б≥гають то сюди, то туди ≥, здаЇтьс€, так усе й чигають ≥зп≥дтишка чолов≥ка. ≤де, трошки згорбившись, а голову схилив набiк так, наче каже: Ђя нi од кого нiчого не бажаю, тiлько мене не чiпайтеї. ј €к у його чого поспитаютьс€, а вiн одвiтуЇ, то й плечi, наче той жид, пiдiйме, i набiк одступить, що б ти сказав Ч вiн ус€кому даЇ дорогу; а сам знiтитьс€ так, мов той цуцик, ускочивши в хату.

ќтакий-то був той Ѕрюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам г≥ркоњ на довг≥ роки!

Ч ƒ≥тки моњ! Ч каже тоненьким, ницим голоском. Ч „им же мен≥ прохарчити вас, чим вас зод€гти? Ѕачте, € й сам увесь оббивсь, €к крем’€х!

Ч Ѕатько ти наш, ≤ване ћартиновичу! Ч озвались запорожц≥. Ч јби твоЇ здоров’€, а ми м≥ж добрими людьми не загинемо.

Ч ѓй-богу, правда! Ч крикне, покриваючи вс≥х, один м≥щанин. (’то ж той м≥щанин? Ч ињвський “арас —урмач. Ќањхало до ≤ванц€ виборних з ус≥х город≥в на чорну раду). Ч ѓй-богу, Ч каже, Ч правду добр≥ молодц≥ говор€ть! “а аби твоЇ, пане гетьмане, здоров’Ї, а ми тебе ≥ хл≥бом, ≥ одежею обмислимо Ч ≥ тебе, ≥ твоЇ товариство, не попускай т≥лько нас н≥кому ув обиду!

Ч ќй, боже м≥й милосердний! Ч каже здихнувши Ѕрюховецький. Ч Ќащо ж ≥ живе наш брат запорожець на св≥т≥, коли не на те, щоб сто€ти за православних христи€н, €к за р≥дних брат≥в своњх? „и нам золото, чи нам ср≥бло, чи нам панськ≥ будинки треба? Ќе про те ми, братц≥, гадаЇмо. јби добрим люд€м було добре жити на ¬крањн≥, а ми проживемо ≥ в злидн€х, проживемо ≥ в земл€нц≥, на одному хл≥б≥ та вод≥. —казано: Ђ’л≥б та вода Ч то козацька њдаї.

Ч ѓй-богу, так воно й Ї! Ч кричать м≥щане й мужики. Ч «апорожець ради нас ус€ку нужду з —≥ч≥ приймаЇ, б≥лоњ сорочки зроду не бачить: €к же нам не любити, братц≥, добрих молодц≥в? як нам не волити ≤вана ћартиновича соб≥ гетьманом?

ј Ѕрюховецький каже:

Ч ƒ≥тки моњ! √осподь з вами ≥ з вашим гетьманством! ” нас у —≥ч≥ чи гетьман, чи отаман, чи так соб≥ чолов≥к Ч усе р≥вний товариш, усе христи€нська душа. “о т≥лько ваша городова старшина завела так, що коли не пан, то й не чолов≥к. Ќе про гетьманство наш брат запорожець думаЇ: думаЇ в≥н про те, €к би та €к допомогти вам у ваш≥й т€жк≥й дол≥! —ерце моЇ болить, дивл€чись на ваше убозтво. «а батька ’мельницького текли по ¬крањн≥ медов≥њ р≥ки, люд убиравсь пишно та красно, €к мак у город≥; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас ≥здеруть. Ќад вами, моњ д≥тки, во≥стину справдились св€т≥њ словеса: Ђ’≥ба не багат≥њ вас утискають? ’≥ба не вони т€гнуть вас на суди? ’≥ба не вони зневажають ваше добре ≥м’€, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?ї

Ч ѓй-богу, так! ѓй-богу, так! Ч репетуЇ кругом с≥рома. Ч ѕрокл€т≥њ кармазини швидко видеруть у нас душу з т≥ла, не то що! оли б не ти, батьку гетьмане, заступивсь за нас при лих≥й годин≥, дак хто б нас ≥ пожалував!

ј Ѕрюховецький знов до запорожц≥в:

Ч ¬и знаЇте, моЇ товариство миле, моњ р≥дн≥њ братчики, у €ких саЇтах, ≥з €кими достатками прийшов € до вас у —≥ч. ≤ де ж те все под≥валось? „и € пропив, чи прогайнував? Ќ≥, не пропив €, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без путт€: усе спустив з рук, аби б т≥лько €к-небудь прикрити ваш≥ злидн≥. Ќе мало п≥шло мого добра ≥ по √етьманщин≥. як та б≥дна курка-клопотуха, що знайде зерн€тко Ч да й те оддасть своњм курчаткам, так ≥ € все до останнього жупана пороздавав своњм д≥ткам. ј тепер от ≥ сам обгол≥в так, що й пучки л≥зуть ≥з чоб≥т Ч доведетьс€ незабаром ходити так, €к лапко. ўо ж? ѕоходимо й без чоб≥т, аби моњм д≥ткам було добре.

Ч Ѕатьку ти наш р≥дний! Ч кричать кругом ледве не скр≥зь сльози. Ч ƒак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам’€ та справимо тоб≥ так≥ сап’€нц≥, що ≥ в цар€ немаЇ кращих!

Ч √осподь з вами, моњ д≥тки, господь з вами! Ч каже, здвигаючи плечима ≥ одступаючи наб≥к, ниций ≤ванець. Ч ¬и, може, думаЇте, що €, так €к ваш≥ нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б т≥лько в мене на ногах рипали сап’€нц≥? Ќе доведи мене до сього, господи! ¬езли колись за мною в —≥ч жупани й сап’€нц≥ возами, везли золото ≥ ср≥бло м≥шками, а € все збув ≥з рук, аби моњм д≥ткам було добре!

Ч ќт гетьман! ќт батько! ќт коли ми д≥ждались од господа ласки! Ч гукають кругом ≤ванц€ м≥щане, козаки й мужики.

ј в≥н, мовби н≥чого й не чуЇ, ≥де соб≥ смирненько, згорбившись.

ёрба провалила тим часом мимо ѕетра. ’оть би й рад в≥н був послухати, на €к≥ ще хитрощ≥ п≥дн≥матиметьс€ с€ ниц€ душа, так за народом н≥чого було не видно й не чутно.

“≥лько тепер пораховав ѕетро, чого стоњть Ѕрюховецький; тепер т≥лько постер≥г, €ку €му копаЇ в≥н городов≥й старшин≥! ќка€нний пройдисв≥т так ус≥х оманив, так по душ≥ були темному людов≥ т≥њ лукав≥њ ухватки, т≥њ тих≥, солодк≥ реч≥, те н≥бито убожество, що вс€к за його пол≥з би хоть на н≥ж. јж дивно стало моЇму козаков≥, що то чолов≥к зможе, €к захоче! ’имерний той ≤ванець морочив голови людськ≥њ, мов не своЇю силою: мов €кий чар≥вник-чорнокнижник, ходив в≥н пом≥ж миром, с≥ючи своњ чари.

«агадавсь ѕетро, зажуривсь про лиху украњнську долю; забув, чого й прийшов сюди, у –омановського ут. як ось ударили в бубни, а скр≥зь по в≥щовому м≥сцю почали гукати окличники: Ђ” раду! ” раду! ” раду!ї

”с≥ заметушились ≥ почали т€гтись туди, де бито в бубни. Ѕорж≥й за вс≥х посп≥шали в раду братчика.

Ч „ого се б’ють у в≥щов≥ бубни? Ч питаЇ один братчик другого, пробираючись пром≥ж людом.

Ч ’≥ба не знаЇш? Ч одв≥туЇ той. Ч —удитимуть ирила “ура!

–хаменувсь тод≥ ѕетро ≥ п≥шов борж≥й за двома запорожц€ми, не одр≥зн€ючись од њх до самого суднього м≥сц€. ѕощастило йому так добре стати, що через козацьк≥ голови усе було видно. ѕосеред суднього колеса сто€в ирило “ур, потупивши оч≥, а кругом його усе братчики. ћир€не й соб≥ перлись наперед, щоб подивитись на запорозький суд, да не так≥вськ≥ були низовц≥, щоб пропустили до суднього колеса кого не треба. —тавши плечем поуз плече, р€д≥в у три, чи що, уперлись у землю ногами, ≥ вже €к не товпились ≥ззаду городов≥ козаки з м≥щанами й посп≥льством, не звузили вони н≥ на п’€дь порожнього посередин≥ м≥сц€. ’то бажав що побачити або почути, то х≥ба через голови побачив; а багато людей, позлазивши на дуби, зв≥дти дивились.

” первому р€ду видно було ѕетров≥ Ѕрюховецького з гетьманською булавою. Ќад њм в≥йськов≥ хорунж≥ держали бунчук ≥ хрещату корогов. оло його, по праву руку, сто€в в≥йськовий судд€ з патерицею, а по л≥ву Ч в≥йськовий писар з каламарем за по€сом, з пером за ухом ≥ папером у руках; а дал≥ по боках довговус≥њ д≥ди с≥чов≥њ. —≥ вже хоть за стар≥стю жодного й ур€ду не держали, а на радах њх р≥ч була попереду. Ќе один ≥з њх ≥ сам бував кошовим на в≥ку, так тепер њх шановано й поважано, €к батьк≥в. ѕ’€теро њх сто€ло, €к п’€теро сивих, волохатих голуб≥в, похиливши т€жк≥њ од думок голови. ур≥нне отаманнЇ ≥ вс€ка старшина док≥нчали первий об≥д в≥щового колеса. ”с≥ були без шапок: сказано Ч в судньому м≥сц≥.

–озпочав суд над ирилом “уром батько ѕугач. ¬ийшовши з р€ду, уклонивсь в≥н на ус≥ чотири сторони низенько, пот≥м ≥ще оддав особо один поклон гетьманов≥, да д≥дам, да отаманам по поклону Ч ≥ почав говорити голосно й поважно:

Ч ѕане гетьмане, ≥ ви, батьки, ≥ ви, панове отаманнЇ, ≥ ви, братчики, хоробр≥њ товариш≥, ≥ ви, православн≥ христи€не! Ќа ч≥м держитьс€ «апорожжЇ, €к не на давн≥х, предков≥чних звича€х? Ќ≥хто не скаже, коли почалось козацьке лицарство. ѕочалос€ воно ще за оних славних предк≥в наших вар€г≥в, що морем ≥ полем слави у всього св≥ту добули. ќтже н≥хто з козацтва не покал€в тоњ золотоњ слави Ч н≥ козак Ѕайда, що вис≥в у ÷ареград≥ на зал≥зному гаку, н≥ —ам≥йло ≥шка, що мучивсь п’€тдес€т чотири годи в турецьк≥й каторз≥, Ч покал€в њњ т≥лько один ледащиц€, один паливода, а той паливода стоњть перед вами!..

ƒа вз€в ирила “ура за плеч≥, да й повернув на вс≥ боки.

Ч ƒивись, Ч каже, Ч вражий сину, в в≥ч≥ добрим люд€м, щоб була ≥ншим наука!

Ч ўо ж сей паскудник учинив? Ч став ≥знов глаголати батько ѕугач до громади. Ч ”чинив в≥н таке, що т≥лько пху! Ќе хочетьс€ й вимовити. «нюхавсь поганий з бабами ≥ наробив сорома товариству на вс≥ роки. ѕане гетьмане, ≥ ви, батьки, ≥ ви, панове отаманн€, ≥ ви, братчики! ѕодумайте, порадьтесь ≥ скаж≥те, €к нам сього сорома збутись? яку б кару ледачому пакосников≥ здекретувати?

Ќ≥хто не виривавсь ≥з словом; ус≥ ждали, що гетьман скаже. ј д≥ди кажуть:

Ч √овори, батьку гетьмане; твоЇ слово Ч закон. Ѕрюховецький скорчивсь у три погибел≥ да й каже:

Ч Ѕатьки моњ р≥дн≥! ўо ж здолаю видумати путнЇ своњм н≥кчемним розумом? ” ваших-то сивих, шановних головах увесь розум сидить! ¬и знаЇте вс≥ стародавн≥ звичањ ≥ пор€дки Ч суд≥ть, €к сам≥ знаЇте, а моЇ д≥ло махнути булавою, да й нехай по тому буде. Ќедармо ж € вас вив≥в ≥з «апорожж€ на ¬крањну: пор€дкуйте по-стародавньому, €к сам≥ знаЇте; суд≥те ≥ карайте, кого сам≥ знаЇте, а € свого розуму супроти вашого не покладаю. ”с≥ ми перед вашими сивими чупринами д≥ти ≥ дурн≥.

Ч Ќу, коли так, Ч кажуть д≥ди, Ч то чого ж довго м≥ркувати? ƒо стовпа та ки€ми!

√етьман махнув булавою. ¬≥щове колесо заворушилось.

–ад≥ к≥нець.

√оропаху ирила “ура зв’€зали в≥рьовками да й повели до стовпа, що сто€в недалеко. ѕрив’€зали б≥даху так, щоб можна було повертатись на вс≥ боки, ще й праву руку оставили на вол≥, щоб можна було б≥долас≥ достати к≥вш да випити меду або гор≥лки; бо так водилось у тих химерних низовц≥в, що коло стовпа тут же й гор≥лка сто€тиме у д≥жечц≥ ≥ калач≥в решето Ч раз дл€ того, щоб, завдавши голов≥ хмелю, не так т€жко було горопас≥ к≥нчати жизнь, а, вдруге, дл€ того, щоб охотн≥ш козаки брались за кињ. “ут-бо й кињв лежав оберемок. ќтсе ж ус€кий братчик, ≥дучи мимо, зупинитьс€ коло стовпа, вип’Ї кор€к меду чи гор≥лки, калачем закусить, в≥зьме кий, ударить раз виноватого по спин≥ Ч да й п≥шов своЇю дорогою. Ђј вже в њх таке було прокл€те заведен≥Ї, Ч розказують було старосв≥тськ≥ люде, Ч що €к с≥м раз одважить ки€кою, то хл≥ба б≥льш не њстимешї. –≥дко-р≥дко трапл€лось, що жоден братчик до ковша не доторкавсь, а проходив мимо, мов ≥ не бачив н≥чого. “о було простоњть б≥дний т≥маха своЇ врем’€, одв’€жуть Ч да й прав. “≥лько, щоб заслужити таку ласку в товариства, треба було козаков≥ не знать €ким бути лицарем. ѕравда, й ирило “ур був у —≥ч≥ не посл≥дущий, був козак-душа, а не братчик, да й вина ж його була дуже т€жка: б≥льшоњ вини й не було, здаЇтьс€, в запорожц≥в над оте скаканнЇ в гречку. “им-то ≥нший братчик, хоть ≥ жаловав дуже козака, да, щоб не розплодивсь такий гр≥х м≥ж молодиками, ≥шов ≥ бравсь за кий. ’≥ба вже, згл€нувши на ирила “ура, перемагав своЇ жорстоке запорозьке серце. «наЇте, чи раз же то доводилось укуп≥ €ку пригоду на диких пол€х терп≥ти або один одного з б≥ди визвол€ти? “ак, згадавши старовину, братчик ≥ руку опускав, ≥, мов не в≥н, од стовпа одходив.

ўе ж до того бер≥г ирила “ура од лихоњ халепи й побратим його, Ѕогдан „орногор. —ей, ход€чи круг стовпа, одного зупинить пок≥рним проханн€м, другому попр≥кне про €ку-небудь ирилову послугу, а на ≥ншого блазн€ то й посваритьс€; то такий, знаючи чорногорське завз€тт€, i одiйде, мов кiт од сала, хоть би й рад горiлки покуштовати. Ѕлагаючи iншого отамана, аж слiзьми обливавсь вiрний “урiв побратим; а в —iчi великого сто€ло таке щире побратимство.

як ось ≥де просто до стовпа батько ѕугач. —ього похмурного д≥дугана не посм≥в Ѕогдан „орногор н≥чим попр≥кнути, а де вже на його сваритись? ’оть же б його й бажав благати, то й €зик не ворочаЇтьс€. “ак €к молодий цуцик ховаЇтьс€ п≥д ворота, побачивши старого сус≥дського бровка, так б≥дний чорногорець оступивсь геть, даючи дорогу жорстокому д≥дов≥. ј той прийшов до стовпа, випив кор€к гор≥лки, ≥ще й похвалив, що добра гор≥лка, закусив калачем, уз€в у руки кий.

Ч ѕовернись, Ч каже, Ч с€кий-такий сину!

–ердега повернувсь, а в≥н йому так одважив киЇм по плечах, що аж к≥стки захрумт≥ли. ќднак ирило “ур показав себе добрим запорожцем: ≥ не зморщивсь, ≥ не застогнав.

Ч «най, ледащо, €к шановати козацьку славу! Ч сказав батько ѕугач, положив кий да й п≥шов соб≥ геть.

ƒивл€чись оддалеки на запорозький прочухан, ѕетро пом≥ркував, що не багато ирило “ур видержить таких гостинц≥в. ∆аль йому стало нет€ги; п≥д≥йшов до його, чи не дасть €кого зав≥ту сестр≥ да матер≥.

ј Ѕогдан „орногор думав, що в≥н хоче попробовати, чи кр≥пк≥ в “ура плеч≥; заслонив свого побратима спиною, схопивсь за шаблюку да й каже:

Ч ћоре! я не попущу ус€кому захожому знущатись ≥з мого побро! ƒовол≥ й своњх братчик≥в.

Ч Ѕагацько ж, мабуть, ≥ в тебе в голов≥ мозку! Ч каже ирило “ур. Ч ѕусти його, се добра людина: у багно тебе не втопче, €к зав’€знеш, а х≥ба з багна вит€гне. «доров був, братику! Ѕач, €к гарно в нас трактують гостей? —е вже не гар€ч≥ млинчики, пане брате! ¬ип’Їмо ж по кор€ку меду, щоб не так було г≥рко.

Ч ѕий, брате, сам, а € не буду, Ч каже ѕетро, Ч щоб ≥ще ваш≥ д≥ди не звел≥ли одд€чити тоб≥ киЇм.

Ч Ќу, бувайте ж здоров≥, братц≥! Ч каже ирило “ур. Ч ¬ип’ю € й сам.

Ч ўо сказати матер≥ да сестр≥? Ч поспитав ѕетро.

«гадавши про мат≥р та про сестру, ирило “ур похилив голову, дал≥ й каже з п≥сн≥:

ќй которий, козаченьки, буде з вас у м≥ст≥,

ѕоклон≥тьс€ стар≥й неньц≥, нещасн≥й нев≥ст≥:

Ќехай плаче, нехай плаче, а вже не виплаче,

Ѕо над сином, над ирилом, чорний ворон кр€че!

Ч —е таки й станетьс€ з тобою, превражий сину! Ч каже, п≥дходючи, один с≥човий д≥д; а за ним ≥де ще троЇ. Ч Ќе вповай, Ч каже, Ч на те, що молод≥ тебе обход€ть; ми й сам≥ тебе вкладемо, ось дай лиш випити нам по кор€ку гор≥лки.

ƒа й уз€в кор€к; зачерпнув, випив, покректав да, вз€вшись за кий, ≥ каже:

Ч як вам здаЇтьс€, батьки? я думаю, дати йому раз по голов≥, та й нехай пропадаЇ ледащо!

Ч Ќ≥, брате, Ч каже другий д≥д, Ч н≥хто з нас не зазнаЇ, щоб коли-небудь бито виноватого по голов≥. √олова Ч образ ≥ подоб≥Ї боже: гр≥х п≥д≥ймати на нењ ки€. √олова н≥чим не винна; ≥з серц€ ≥сход€ть помишлЇн≥€ зла€, уб≥йства, прелюбод≥€н≥€, татьби, Ч а голова, брате, н≥чим не винна.

Ч ƒак що ж, брате, Ч каже трет≥й д≥д, Ч коли того прокл€того серц€ дубиною не достанеш? ј по плечах не добити нам сього вола й обухом. ј шкода пускати на св≥т такого гр≥ховода: ≥ так уже чор’знаЇ на що переводитьс€ славне «апорожжЇ.

Ч ѕослухайте, батьки, моЇњ ради, Ч каже четвертий д≥д, Ч оли ирило “ур видержить сей прочухан, то нехай живе: такий козарлюга на що-небудь здастьс€.

Ч «дастьс€? Ч каже, ≥дучи мимо, батько ѕугач. Ч Ќа €кого б≥са здастьс€ такий гр≥ховодник православному христи€нству? Ѕийте його, вразького сина! Ўкода, що мен≥ нельз€ б≥льш братись за кий, ато € молотив би його, поки б увесь цебер гор≥лки випив. Ѕийте, батьки, превражого сина!

“од≥ д≥ди випивали один за одним по кор€ку гор≥лки, брали кињ ≥ давали ирилу “уров≥ по плечах. —или в старих руках було в њх ≥ще довол≥, що аж плеч≥ хрумт≥ли. ≤нший давно б зваливс€ ≥з н≥г, а ирило “ур видержав ус≥ чотири кињ, не покривившись; ≥ще, €к од≥йшли д≥ди, ≥ шуткував ≥з своњм гостем.

Ч ƒобре, Ч каже, Ч пар€ть у нас у с≥чов≥й лазн≥, н≥чого сказати! ѕ≥сл€ такоњ припарки не забол€ть уже нi плеч≥, н≥ по€сниц€.

Ч ўо сказати твоњй пан≥матц≥? Ч питаЇтьс€ ще раз ѕетро.

Ч ј що ж њй сказати? Ч одв≥туЇ ирило “ур. Ч —кажи, що пропав козак н≥ за цапову душу, от ≥ все. ј прикмету над моњм скарбом знаЇ побратим. ќдну часть оддасть в≥н стар≥й неньц≥ та сестр≥; другу одвезе у ињв на братство; там мене спокусив гр≥х, нехай же там мол€тьс€ й за мою душу; а третю одвезе у „орну √ору: нехай добр≥ юнаки купл€ть соб≥ олив’€ного бобу та чорного пшона, щоб було чим пом’€нути на лицарських грец€х “урову душу.

Ч р≥пись, побро, Ч каже Ѕогдан „орногор, Ч б≥льш н≥хто не зн≥ме на тебе руки. ќт незабаром удар€ть у казани до об≥ду; тод≥ одпуст€ть тебе, да й будеш вольний козак.

ћусив ѕетро п≥дождати до об≥д, чи не пот≥шить матер≥ да сестри ириловоњ доброю зв≥сткою. ’одючи по в≥щовому м≥сцю, постер≥г в≥н, що не один т≥лько чорногорець оборон€в ирила “ура: багато братчик≥в, зустр≥ваючись ≥з другими, брались за шаблю, мов вимовл€ли: Ђќсь т≥лько поквапс€ на гор≥лку, то виц≥джу € њњ з тебе хутко!ї як же вдарили в казани до об≥ду, тод≥ ц≥ла купа запорожц≥в кинулась до ирила “ура; одв’€зали од стовпа, обн≥мали ≥ поздоровл€ли по бан≥.

Ч Ќу вас ≥к нечист≥й матер≥! Ч каже ирило “ур. Ч оли б сам≥ посто€ли в стовпа, то одпала б охота обн≥матись!

Ч ј що, ди€вол≥в сину! Ч каже, п≥дходючи, батько ѕугач. Ч —мачн≥ кињ кошов≥њ? ћоже, тепер плеч≥ бол€ть так, €к у того чорта, що возив ченц€ в русалим? Ќа, вражий сину, приложи оце листЇ, так завтра мов рукою зн≥ме. Ѕито й нас де за що замолоду, так знаЇмо ми л≥ки од сього лиха.

–озд€гли братчики ирила “ура, а в ѕетра аж мороз п≥шов поза шкурою, €к побачив в≥н б≥лу його сорочку, що сестра-жал≥бниц€ шила й мережила, усю в кров≥; ≥ще й поприк≥пала до ран. ирило “ур аж зуби зц≥пив, щоб не стогнати, €к почали оддирати њњ од т≥ла. Ѕатько ѕугач сам приложив йому до спини широке €кесь лист€, помазавши чимсь липким.

Ч Ќу, Ч каже, Ч тепер ходи здоров, та не скачи в гречку, а то пропадеш, €к собака! “од≥ братчики з веселим гуком п≥дн€ли д≥жки з медом та з гор≥лкою, уз€ли стужку з калачами да й повели ирила “ура до об≥ду.

ќб≥дали добр≥ молодц≥ на трав≥, п≥д дубами, ус€кий кур≥нь особе, ≥з своњм кур≥нним отаманом. ƒ≥ди об≥дали в гетьманському курен≥; т≥лько батько ѕугач прийшов на трапезу до ирила “ура, ≥ то вже була велика честь усьому куренев≥. ирило “ур уступив йому своЇ отаманське м≥сто, а сам с≥в коло його. ƒва кобзар≥, сидючи навпроти њх, ≥грали ус€ких лицарських п≥сень ≥ висп≥вували про Ќеча€, про ћорозенка, про ѕеребийноса, що здобули на всьому св≥т≥ несказанноњ слави; висп≥вували ≥ про Ѕерестецький р≥к, €к козаки б≥довали да, б≥дуючи, серце соб≥ гартовали, Ч ≥ про степи, ≥ про „орне море, ≥ про неволю, ≥ катергу турецьку, ≥ про здобич да славу козацьку; усе поважним словом перед товариством викладували, щоб козацька душа ≥ за трапезою росла угору.

ѕоблагословив ото батько ѕугач до трапези; ус≥ вз€лись за св€тий хл≥б, ус€к вийн€в з кишен≥ ложку (бо с≥човиков≥ без ложки, що без люльки, ходити не годилось); €к ось ирило “ур, озирнувшись кругом, ≥ каже:

Ч ≈х, братчики! ћен≥ памороки забито ки€ми, а в вас, мабуть, ≥зроду в голов≥ клочч€. оли ж се в св≥т≥ видано, щоб випроводити гост€ з коша натщесерце?

Ч ѕане отамане! Ч кажуть. Ч Ѕорони нас, боже, од такоњ скнарост≥! ѕро €кого се ти гост€ глаголеш?

оли ж тут саме ≥ йде Ѕогдан „орногорець ≥з ѕетром.

Ч ќсь м≥й г≥сть! Ч каже ирило “ур. Ч —е, коли хочете знати, син паволоцького попа, той самий, що, €к стукнувсь ≥зо мною за иЇвом, то аж поле всм≥хнулось.

–ад≥ були ус≥ братчики, побачивши Ўрамового сина. ƒавно вже вони чували про його лицарство. ≤нш≥, уставши, об≥ймали його, €к брата, друг≥ пот≥сн€лись, щоб було йому м≥сце.

Ч —≥дай б≥л€ мене, синку, Ч каже батько ѕугач. Ч “и добрий козак. ≤ батько тв≥й добрий козак, т≥лько здур≥в на стар≥сть. оли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на рад≥ без б≥ди не об≥йдетьс€.

Ч ўо буде, те й буде, Ч каже ѕетро, Ч а буде те, що бог дасть.

Ч ўо? ћоже, думаЇш, ваша в≥зьме? Ч крикнув гр≥зно супротив його батько ѕугач. Ч „ортового батька в≥зьме! Ќе дурно ми вчора з ≤ваном ћартиновичем стр≥чали царських бо€р, а вже стр≥чали ми њх не з порожн≥ми руками. ѕеревернемо ми догори усю вашу старшину!

Ч «наЇш що, батьку! Ч каже йому ѕетро. Ч Ўкода, що молодому старого не до ладу вчити, а € сказав би тоб≥ гарну гуторку: не хвались, та богу молись!

Ч ћолились, козаче, ми вже йому добре, Ч одв≥туЇ батько ѕугач, Ч уже господь ус≥ душ≥ привернув до нашоњ сторони. ѕ≥двернемо тепер ми п≥д корито ваших полковник≥в та гетьман≥в; заведемо на ¬крањн≥ ≥нший пор€док; не буде в нас н≥ пана, н≥ мужика, н≥ багатого, н≥ вбогого; усе буде в нас обще…

≈, козаче, Ч каже знов ласкавим голосом, Ч да в тебе, бачу, нема ложки! ўо то не нашого пол€ €года! ” вас, городових, усе не по-людськи робитьс€: њд€ть ≥з ср≥бних мисок, а ложки при душ≥ катма. «роб≥те йому, хлопц≥, хоч ≥з бересту або з скоринки ложку, а то скаже батьков≥: Ђ“ам враж≥ запорожц≥ голодом мене заморилиї. ≤ так уже старий пеклом на нас дише.

Ќа об≥д у запорожц≥в мало подавали м’€сива, а все т≥лько рибу. ƒобр≥ молодц≥, €к ченц≥, м’€са не любили. ѕосуда була вс€ дерев’€на: ≥ чарки, й кор€ки Ч усе з дерева. “рапезуючи, добре т€гнули братчики гор≥лку, мед, пиво, однак н≥хто не впивсь, так-то вже повт€гувались.

Ѕ≥льш од ус≥х пив на сей раз ирило “ур: хот≥в, мабуть, б≥даха завдати соб≥ хмелю, щоб не так бол≥ли плеч≥, да й хм≥ль не подол≥в його. «робивсь т≥лько дуже веселий, ≥ €к устали з-за об≥д, да €к почали братчики танцювати п≥д бандуру, в≥н ≥ соб≥ п≥шов навприс€дки; качавсь колесом ≥ виробл€в так≥ викрутаси, що н≥хто б ≥ не подумав, що сього козака бито недавно ки€ми. «апорожц≥ не навт≥шались ≥з такоњ терпеливост≥.

ѕетро м≥й п≥сл€ об≥д хот≥в ≥ти додому, так ирило “ур придержав його да й каже:

Ч ѕостривай, брате, ≥ € поњду. ѕ≥сл€ такоњ бан≥ не довго покр≥пишс€. ѕеред товариством сором кволитись, а дома зал€жу до завтрього.

ќт, пога€вшись ≥ще трохи, звел≥в ирило “ур ос≥длати двоЇ коней, да й поњхав з коша, шепнувши щось побратимов≥. ƒорогою ирило “ур точив ус€к≥ бал€ндраси, дал≥ й каже:

Ч ѕриставай, брате, в запорожц≥. якого тоб≥ чорта тратити л≥та м≥ж тим нав≥сноголовим городовим козацтвом?

Ч ј що ти думаЇш? Ч каже ѕетро. Ч я вже й сам не раз про це м≥зковав.

Ч ќт люблю козака! Ч мовив запорожець. Ч якого б≥са доживешс€ ти в городах? √ороди твоњ швидко вже догори ногами стануть.

Ч ўо вже й споминати про се, ирило? Ч каже ѕетро. Ч —ам € бачу, що б≥да надходить зв≥дусюди. ќднак скажи мен≥ щиро, нехай би хто, а ти вже чого йдеш против —омка?

Ч ≈х, ≥ ти ж голова! Ч одв≥туЇ ирило “ур. Ч ’то ж против його йде? ўо € вкрав у його молоду, се ще лихо не велике. ћолодоњ йому зовс≥м не треба: ≥нше готуЇтьс€ йому вес≥ллЇ! “а й не одному йому. «аграють ваш≥й городов≥й старшин≥ у запорозьку соп≥лку так, що затанцюють нехот€. ”же що наш≥ братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидше воду в ƒн≥пр≥ зупиниш, н≥ж њх. ’оч гребл≥ гати, хоч мости мости, вода прорветьс€: н≥ порадою, н≥ силою не переможеш нашого товариства. Ћучче пливи, куди вода несе… ѕобачимо, що станетьс€ з вашою ”крањною, €к приймутьс€ н€ньчити њњ так≥ н€ньки!

Ч Ќе доберу € толку в твоњх речах, Ч каже ѕетро. Ч ўо за охота тоб≥ мене морочити? “о заговориш буц≥м щиро, то знов туман у в≥ч≥ пустиш. ѕокинь хоть на часинку своЇ с≥чове юродство. я чолов≥к без хитрощ≥в: чому ж би й тоб≥ не говорити просто?

«апорожець зареготав.

Ч ќй, козаче, Ч каже, Ч козаче! “а х≥ба ж на св≥т≥ Їсть хоч одна проста дорога? ƒумаЇш ≥ти просто, а зайдеш чорт знаЇ куди! ’от≥лось би чолов≥ков≥ чесно положити живот за в≥ру христи€нську, а лукавий п≥дл≥зе та й уплутаЇ не знать у €к≥ тенети. ’от≥лось би чолов≥ков≥ не сто€ти на пут≥ гр≥шник≥в, не ходити на сов≥т нечестивих, не сид≥ти на с≥далищ≥ губителей, так що ж? Ќе вс€кому р≥вн€тись ≥з божим чолов≥ком. ” того й думка, й серце у закон≥ господньому, поучаЇтьс€ в≥н закону божому день ≥ н≥ч, а в такого ледачого, €к €, хоч би думка ≥ так ≥ с€к, так серце не туди т€гне…